ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ГОЛОВАНЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Головань проти України
|
Дата: |
05.07.2012 |
|
Країна: |
Україна |
|
Судовий орган: |
Європейський суд із прав людини |
|
Номер справи: |
41716/06 |
|
Джерело: |
|
|
Коротко: |
Порушення статті 8: приватність // Порушення статті 13: ефективний національний засіб правового захисту |
Зміст [Показувати]
П’ЯТА СЕКЦІЯ
ГОЛОВАНЬ ПРОТИ УКРАИНИ
(Заява № 41716/06)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРҐ
5 липня 2012
ОСТАТОЧНЕ
05/10/2012
Це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. Може зазнавати редакторської правки.
У справі «Головань проти України»,
Європейський суд із прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою у складі:
Dean Spielmann, Голова,
Mark Villiger,
Karel Jungwiert,
Boštjan M. Zupančič,
Ann Power-Forde,
Ganna Yudkivska,
Angelika Nußberger, судді,
та Claudia Westerdiek, секретар секції,
розглянувши справу в закритому засіданні 12 червня 2012 року,
оголошує таке рішення, ухвалене того дня:
1. Ця справа ґрунтується на заяві (№ 41716/06) проти України, поданій до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та головних свобод (далі – «Конвенція») двома громадянами України, п. Ігорем Володимировичем Голованєм (далі – «перший заявник») та п. Іриною Миколаєвною Головань (далі – «другий заявник») 25 вересня 2006 року.
2. Український уряд (далі – «Уряд») представляв його уповноважений, п. В. Лутковська.
3. Заявники твердили зокрема що влада порушила їхні права відповідно до статті 8 Конвенції під час проведення обшуку в їхніх приміщеннях та вилучення матеріалів, що підпадають під привілей адвокат-клієнт. Вони також скаржилися, що внаслідок порушення статті 13 Конвенції вони не мали доступу до ефективних засобів правового захисту в цьому плані.
4. 28 квітня 2011 року Уряд було повідомлено про цю заяву.
5. Письмові матеріали було отримано від Міжнародної асоціації юристів (Union Internationale des Avocats), яка отримала дозвіл Голови на участь як третя сторона (стаття 36 § 2 Конвенції та Правило 44 § 3 Регламенту Суду).
6. Заявники є подружжям. Вони народилися в 1968 та 1965 роках відповідно та мешкають у Донецьку. Перший заявник є адвокатом, який практикує в Україні. Він є президентом юридичної фірми «Правіс», згодом перейменованої в «Головань і Партнери».
7. Заявники спільно володіють квартирою, яку на той момент використовував перший заявник як офіс. Акт на право власності було видано на ім’я другого заявника.
8. У лютому та квітні 2005 року перший заявник уклав із фірмою К. угоду про надання юридичних послуг. Відповідно до цієї угоди, фірма К. передала першому заявникові певні документи стосовно її комерційної діяльності.
B. Обшук в офісі першого заявника та супутні питання
9. 4 квітня 2005 року слідчий податкової інспекції м. Слов’янська порушив крмінальну справу проти посадових осіб компанії К. з обвинувачення в ухилянні від сплати податків та підробці документів.
10. 19 квітня 2005 року слідчий видав ордер на обшук в офісі першого заявника з метою виявлення документів компанії К. Ордер було затверджено прокурором Краматорська. У мотивувальній частині ордеру на обшук слідчий зазначив, що, як було встановлено під час попереднього слідства, низка бухгалтерських, податкових та інших документів зберігається в адвокатській конторі першого заявника.
11. Ордер санкціонував пошук та вилучення таких матеріалів:
«Договірні документи, документи бухгалтерського обліку, первинні та зведені документи бухгалтерського, податкового обліку та інші документи, що стосувалися стосунків між [К.] та [компанією Д.] щодо поставок електроенергії компанією Д. компанії К. в період від 1 січня 2001 року; рішення та інші процесуальні документи, ухвалені в той самий період комерційними судами під час розгляду спорів між цими двома компаніями».
12. 5 травня 2005 року слідчий податкової поліції, а також двоє понятих прибули до офісу першого заявника для обшуку. Перший заявник заперечував проти обшуку. Він заявив, що квартира є приватною власністю, та, відповідно, будь-який обшук в ній може здійснюватися лише на підставі рішення суду, як вмагає стаття 177 Кримінально-процесуального кодексу. Він також заявив, що документи, яких вимагає слідчий, було передано йому як адвокату компанії К., і внаслідок статті 10 Закону про адвокатуру, вони не можуть бути вилучені без його згоди.
13. Слідчий проігнорував заперечення першого заявника та почав обшук. Під час обшуку було вилучено низку документів компанії К., в тому числі за період до 2001 року.
14. Двоє понятих підписали протокол обшуку, складений слідчим. Поняті народилися в 1984 році й на той час навчалися в Донбаській академії машинобудування. Згодом, під час «попереднього дізнання», ці поняті підтвердили, що перший заявник неодноразово повідомляв слідчому, що обшукуване приміщення є приватною власністю фізичних осіб.
15. 6 травня 2005 року вилучені документи було приєднано до кримінальної справи як речові докази.
16. 2 серпня 2005 року рішення від 4 квітня 2005 року про порушення кримінальної справи стосовно посадових осіб компанії К. було скасовано як необґрунтоване.
C. Запити про порушення кримінальної справи у зв’язку з обшуком у приміщеннях заявників
17. 6 та 11 травня 2005 року заявники подали скарги до прокуратури різних ріванів стосовно обшуку їхнього приміщень. Вони просили порушити кримінальні справи проти тих, хто здійснював обшук.
18. 25 травня та 8 липня 2005 року, 23 лютого, 4 квітня та 25 серпня 2006 року, 23 березня та 15 червня 2007 року, 28 березня, 5 вересня та 3 жовтня 2008 року, 20 квітня 2009 року, 19 березня, 9 квітня та 9 серпня 2010 року та 4 березня 2011 року прокуратура ухвалила рішення про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно слідчого та співробітників міліції, які брали участь в обшуку. Зідно з цими рішеннями, не було виявлено жодних ознак вчинення кримінальних злочинів, передбачених статтями 162, 364, 365 та 397 Кримінального кодексу. В останньому рішенні зокрема зазначалося, що під час обшуку квартира використовувалася як офісне приміщення, а вилучені документи були доказами в кримінальній справі, а отже, не підпадають під привілей адвокат-клієнт.
19. Усі ці рішення було скасовано як необґрунтовані прокурорами вищих інстанцій або судом. Скасовуючи оскаржувані рішення, наглядові органи спиралися на положення Кримінально-процесуального кодексу, що вимагають попередньої санкції суду на обшук особистих приміщень, а також на положення Закону про адвокатуру стосовно захисту професійної таємниці адвокатов.
20. Зокрема 27 грудня 2011 року суд Ворошиловського району Донецьку скасував рішення прокуратури від 4 березня 2011 про відмову в порушенні кримінальної справи та встановив, що прокуратура не взяла до уваги той факт, що обшукувана квартира була власністю приватних осіб та що відповідно до національного законодавство будь-який обшук у цій квартирі можна було здійснювати лише на підставі рішення суду. Окрім того, матеріали дізнання демонструють, що вилучені документи було передано першому заявникові в рамках його діяльності як адвоката та що вони підпадали під привілей адвокат-клієнт. Суд дійшов висновку, що обшук та вилучення документів було здійснено незаконно. Суд скерував справу на додаткове «попереднє дізнання» для ухвалення правильного рішення відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу.
21. 23 січня 2012 року апеляційний суд залишив чинним це рішення суду першої інстанції, додавши, що слідчі органи не вивчили питання, чи було слідчим вилучено документи, що не стосуються кримінальної справи щодо посадових осіб компанії K.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Конституція від 28 червня 1996 року
22. Стаття 30 Конституції говорить:
Стаття 30
«Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку».
B. Кримінальний кодекс від 5 квітня 2001 року
23. Стаття 162 Кодексу говорить:
«1. Незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, –
караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені службовою особою… –
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років».
24. Стаття 364 Кодексу, в редакції, що була чинною у відповідний час, говорила:
«1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, –
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, –
карається ... позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років((немає в тексті кодексу)).
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, –
караються позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна».
25. Стаття 365 § 1 Кодексу, в редакції, що що була чинною у відповідний час, говорила:
«Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, –
карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».
26. Стаття 397 Кодексу говорить:
«1. Вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці –
карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового становища,-
караються штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».
C. Кримінально-процесуальний кодекс від 28 грудня 1960 року
27. Стаття 4 Кодексу говорить:
«Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання».
28. Відповідно до статті 28 Кодексу, особа, якій було заподіяно шкоду внаслідок вчинення кримінального злочину, може подати цивільний позов проти обвинуваченого на будь-якій стадії кримінального процесу до початку розгляду справи в суді по суті. Цивільний позивач у кримінальному процесі звільняється від сплати судового мита за подання цивільного позову.
29. Відповідна частина статті 97 Кодексу говорить:
«Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:
1) порушити кримінальну справу;
2) відмовити в порушенні кримінальної справи;
3) направити заяву або повідомлення за належністю.
…
Коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів».
30. Стаття 114 Кодексу говорить, що під час розслідування «всі рішення про спрямування розслідування і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду или прокурора...».
31. Стаття 127 Кодексу передбачає зокрема, що під час обшуку повинні бути присутніми мінімум двоє понятих. Поняті мають бути неупереджденими. Поняті не можуть бути обрані з числа жертв, їхніх родичі, родичів підозрюваного або обвинуваченого, або посадових осіб органу дізнання чи досудового слідства.
32. Стаття 177 Кодексу говорить:
«Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді… Постанова судді про проведення обшуку обскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з момента проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві».
33. Стаття 236-1 Кодексу говорить:
«Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду… протягом семи днів з дня отримання копії постанови чи повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови».
34. Стаття 236-2 Кодексу говорить:
«Скарга на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи розглядається суддею... одноособово не пізніше десяти днів з дня її надходження до суду.
Суддя витребує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, знайомиться з ними і повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. В разі необхідності суддя заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу. При розгляді скарги ведеться протокол судового засідання.
… суддя ... приймає одне з таких рішень:
1) скасовує постанову про відмову в порушенні справи і повертає матеріали для проведення додаткової «попереднього дізнання»((в кодексі -- перевірки));
2) залишає скаргу без задоволення.
На постанову судді прокурором, особою, яка подала скаргу, протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду».
D. Закон про адвокатуру від 19 грудня 1992 року
35. Стаття 10 Закону передбачає, що документи, пов’язані з професійнюю діяльністю адвоката, не можуть вивчатися, розголошуватися чи вилучатися без згоди адвоката.
I. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 І 13 КОНВЕНЦІЇ
36. Заявники скаржилися на те, що обшук у їхніх приміщеннях та вилучення документів органами влади 5 травня 2005 року були несумісними з принципами статті 8 Конвенції. Вони також скаржилися на порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з тим, що їхні скарги на це не було належно розглянуто національними органами влади.
37. Статті 8 та 13 Конвенції говорять:
Стаття 8 (право на повагу особистого та сімейного життя)
«1. Кожна людина має повагу її особистого та сімейного життя, недоторканності її житла і таємниці кореспонденції.
2. Не допускається втручання з боку державних органів у здійснення цього права, за винятком втручання, передбаченого законом і необхідного в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки та суспільного спокою, економічного добробуту країни, з метою попередження безладів або злочинів, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб».
Стаття 13 (право на ефективні засоби правового захисту)
«Кожна людина, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, порушено, має право на ефективні засоби правового захисту перед державним органом навіть у тому разі, коли таке порушення здійснено особами, що діяли як офіційні».
38. У своїх письмових запереченнях від 14 жовтня 2011 року Уряд твердив, що заявники не виконали вимоги про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, оскільки вони не оскаржили рішення прокуратури від 4 березня 2011 про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно слідчого та співробітників податкової поліції, які здійснювали обшук. Уряд вказав, що відповідно до внутрішнього законодавства заявники могли оскаржити рішення прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи вищому прокуророві або суду.
39. Окрім того, Уряд заперечує статус жертви другого заявника відповідно до статті 8 Конвенції, твердячи, що хоча другий заявник був власником квартири, в якій проводився обшук, квартира використовувалася лише першим заявником для його професійної діяльності. Жодні особисті речі чи інші предмети, пов’язані з господарчою діяльністю другого заявника, не дають змоги припустити, що її особисте життя було якось пов’язане з квартирою. Уряд зрештою твердив, що за відсутності обґрунтованої скарги відповідно до статті 8 Конвенції, питання щодо статті 13 Конвенції стосовно другого заявника не виникають.
40. Заявники оскаржили аргументи Уряду. Стосовно невичерпання засобів правового захисту, вони твердили, що не мали доступу до ефективних засобів правового захисту стосовно рішення прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи. Вони зазначили, що чотирнадцять попередніх рішень було скасовано вищими органами, але це не завадило прокуратурі ухвалити ще одне аналогічне рішення, порушивши вказівки суду. Тому вони повважали, що справа ніколи не закінчиться ухваленням остаточного рішення, щоб виконати вимоги правила про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Потім заявники надали копії рішень суду від 27 грудня 2011 року та 23 січня 2012 року, відповідно до яких рішення прокуратури, згадане Урядом, було скасовано як необґрунтоване, а справу було передано для подальшого «попереднього дізнання».
41. Окрім того, заявники твердили, що другий заявник може претендувати на статус жертви відповідно до Конвенції, та що її частина заяви є прийнятною.
42. Стосовно заперечення Уряду, що ґрунтується на вимозі про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, Суд вважає, що тією мірою, якою це заперечення стосується першого заявника, воно має бути розглянуто одночасно із суттю його скарги. Що стосується другого заявника, Суд не вважає за необхідне розглядати ці заперечення, оскільки її скарги відповідно до статей 8 та 13 Конвенції в кожному разі є неприйнятними через розглянуті далі підстави.
43. Скарга другого заявника за статтею 8 Конвенції по суті ґрунтується на тому, що вона мала право власності на квартиру, в якій відбувався обшук. Проте ніхто не заперечує, що квартира використовувалася винятково першим заявником для його професійної діяльності. Немає жодних підстав вважати квартиру «домівкою» другого заявника у сенсі статті 8 Конвенції. Так само немає жодних ознак того, що приватне життя другого заявника мало хоча б якийсь матеріальний зв’язок з цією квартирою. Відповідно Суд вважає, що другий заявник не зміг довести, що відбулося втручання в її права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Її скарга відповідно до цього положення Конвенції має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до статті 35 §§ 3 (а) та 4 Конвенції.
44. Оголосивши скаргу другого заявника відповідно до статті 8 Конвенції неприйнятною, Суд дійшов висновку, що цей заявник не подав обґрунтованої скарги, яка б задовільняла положення статті 13 Конвенції (див. Rodić and Others v. Bosnia and Herzegovina, no. 22893/05, § 82, 27 May 2008). Отже, скарги другого заявника за статтею 13 Конвенції мають бути відхилені як несумісні ratione materiae (з предметних підстав) із положеннями Конвенції відповідно до статті 35 §§ 3 (а) та 4.
45. Окрім того, Суд зазначає, що скарги першого заявника відповідно до статей 8 та 13 Конвенції не є явно необґрунтованими у сенсі статті 35 § 3 (а) Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
46. Перший заявник твердив, що його права, передбачені статтями 8 та 13 Конвенції, було порушено. Обшук був незаконним, оскільки він відступив від вимоги попередньої санкції суду, викладену в статті 177 Кримінально-процесуального кодексу, слідчий та співробітники податкової міліції проігнорували його право на професійну таємницю, яке охороняє Закон про адвокатуру, окрім того, вони вилучили документи, які не охоплював ордер на обшук. Що стосується понятих, то вони не можуть вважатися достатньою гарантією ефективного запобігання можливим порушенням. Проте поняті згодом підтвердили, що перший заявник неодноразово попереджав слідчого про особливості правового статусу приміщення.
47. Перший заявник також твердив, що держава не виконала свого зобов’язання провести ефективне розслідування стосовно цього питання. Окрім того, враховуючи, що обставини справи призвели до кримінального переслідування посадових осіб, єдиним належним способом порушити це питання на національному рівні був спосіб, передбачений Кримінально-процесуальним кодексом. Інших процедур, які міг би ефективно використати перший заявник, не було.
48. Уряд твердив, що, відповідно до статті 114 Кримінально-процесуального кодексу, слідчий мав право самостійно ухвалювати рішення про слідчі дії. Рішення зробити обшук у кабінеті першого заявника було сумісним зі статтею 177 Кодексу, оскільки була підстава вважати, що там може бути знайдено докази.
49. Окрім того, Уряд заявив, що національне законодавство передбачає достатні гарантії проти будь-яких зловживань з боку співробітників правоохоронних органів під час обшуку в приміщенні. Зокрема обшук відбувається у присутності двох незалежних понятих, які мають право спостерігати за обшуком та за необхідності робити письмові зауваження. Будь-які додаткові вимоги, пов’язані з незалежним спостереженням за обшуком, покладають на державу надмірний тягар.
50. Третя сторона, Міжнародна асоціація юристів, надала огляд принципиів Суду з питання про обшуки в офісах адвокатів та висловила думку, що ці принципи не було дотримано в розглядуваному випадку. Третя сторона твердила, що обшук та вилучення в офісі першого заявника склали втручання у здійснення його права, передбаченого статтею 8 Конвенції. Втручання не було «передбачено законом», оскільки воно суперечило наявним положенням національного законодавства, які до того ж не відповідали вимозі «якості закону» на виконання положень Конвенції. І, нарешті, обставини справи не передбачають, що втручання було «необхідним у демократичному суспільстві».
51. Факт здійснення обшуку в офісі адвоката спонукає Суд розглянути це питання під кутом зору втручання в «приватне життя», «домівку» та «кореспонденцію» (див. Niemietz v. Germany, 16 December 1992, §§ 29–33, Series A no. 251 B; Sallinen and Others v. Finland, no. 50882/99, §§ 70 72, 27 September 2005; та Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH v. Austria, no. 74336/01, §§ 43–45, ECHR 2007 IV).
52. У розглядуваному випадку співробітники правоохоронних органів увійшли до офісу першого заявника, здійснили там обшук і вилучили низку договірних, фінансових та податкових документів, які було передано першому заявникові його клієнтом.
53. Оскаржувані заходи завдали шкоди професійному життю першого заявника: вони мали наслідки для його репутації як адвоката та неодмінно мали вплинути на широке коло особистих зв’язків, набутих ним протягом його професійної діяльності. Відповідно, ці заходи серйозно вплинули на особисте життя першого заявника у сенсі Конвенції (див. Özpınar v. Turkey, no. 20999/04, §§ 45 тa 46, 19 жовтня 2010, з подальшими посиланнями). Окрім того, оскаржувані заходи відбулися в офісі першого заявника, який підпадав під поняття «домівка» (див., наприклад, Heino v. Finland, no. 56720/09, § 33, 15 лютого 2011).
54. Таким чином, Суд вважає, що ці дії з боку державних органів являли собою втручання в право першого заявника на повагу його «приватного життя» та «домівки» в сенсі статті 8 Конвенції.
(ii) Чи було втручання виправданим
55. Далі Суд має розглянути, чи задовольняло втручання умови пункту 2 статті 8.
56. Вислів «передбачено законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав деякі підстави в національному законодавстві, та, по-друге, він стосується якості розглядуваного законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для зацікавленої особи, яка, окрім того, має бути спроможна передбачити його наслідки, та було сумісним із принципом верховенства права (див., серед іншого, Kopp v. Switzerland, 25 березня 1998, § 55, Reports of Judgments and Decisions 1998 II).
57. Таким чином, цей вислів передбачає зокрема, що національне законодавство має бути достатньо передбачуваним у своєму формулюванні, щоби дати зацікавленим особам адекватні вказівки на обставини та умови, за яких влада має право вдатися до заходів, що зачіпають їхні права відповідно до Конвенції (див. C. G. and Others v. Bulgaria, no. 1365/07, § 39, 24 квітня 2008). Закон має забезпечувати певну міру правового захисту від довільного втручання з боку влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є суттєвою в цьому контексті. Спосіб застосування цих гарантій залежатиме, щонайменше до певної міри, від характеру та міри оскаржуваного втручання (див. P. G. and J. H. v. the United Kingdom, no. 44787/98, § 46, ECHR 2001 IX).
58. Звертаючись до розглядуваної справи, слід розглянути перше питання – чи мало оскаржуване втручання якісь підстави в національному законодавстві. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 30 Конституції та статті 177 Кримінально-процесуального кодексу, обшук у житлі або іншому володінні особи здійснюється з попереднього дозволу суду, за винятком невідкладних випадків, пов’язаних із врятуванням людського життя та збереженням майна або з безпосереднім переслідуванням підозрюваного у вчиненні злочину.
59. Суд не вбачає жодних вказівок стосовно того, чому ці вимоги національного законодавства не є застосовними щодо першого заявника. Зокрема органи влада не твердять, що випадок був невідкладним у сенсі статті 30 Конституції та статті 177 Кримінально-процесуального кодексу. Вони також не вказали жодних інших вірогідних підстав, які би виправдали недотримання цих вимог національного законодавства. Тим часом національні суди, спираючись зокрема на згадані положення внутрішнього законодавства, встановили, що обшук був незаконним.
60. Що стосується дотримання вимог Закону про адвокатуру, стаття 10 передбачає загальну заборону на вивчення, розголошення та вилучення документів, переданих адвокатові або пов’язаних із його професійною діяльністю, без його згоди. Проте залишається нез’ясованим, як це положення сполучається із законною діяльністю інших суб’єктів громадського життя. Зокрема ні ця стаття, ні будь-які інші положення національного законодавства не визначають правомірні винятки, що дозволяють втручання слідчих органів у професійну таємницю адвокатів. Конвенція не забороняє покладати на адвокатів певні зобов’язання, які можуть вплинути на їхні стосунки з клієнтами (див. André and Other v. France, no. 18603/03, § 42, 24 липня 2008; Jacquier v. France (dec.), no. 45827/07, 1 вересня 2009; та Xavier Da Silveira v. France, no. 43757/05, §37, 21 січня 2010). Отже, абсолютна законодавча заборона, спрямована на захист недоторканності юридичної професії, не може послідовно застосовуватися без запровадження додаткових обов’язкових правил, що регулюють виправдане втручання в особливих випадках. Отже, чинне національне законодавство дає органам влади цілковиту свободу щодо визначення того, як стаття 10 Закону про адвокатуру має поєднуватися з Кримінально-процесуальним кодексом та іншими законодавчими положеннями в кожному конкретному випадку. За таких обставин Суд вважає, що застосовне національне законодавство не відповідає вимозі передбачуваності, закріпленій у Конвенції (див. Narinen v. Finland, no. 45027/98, §§ 35 and 36, 1 червня 2004).
61. Вимогу передбачуваності було також підважено недостатніми гарантіями в національному законодавстві стосовно того, що обшук має ґрунтуватися на справедливих підозрах і здійснюватися з достатньою точністю та ретельністю. Сумісність ордеру на обшук із цими вимогими завжди була предметом занепокоєності для Суду (див., серед іншого, Niemietz, згад. раніше, § 37; Van Rossem v. Belgium, no. 41872/98, § 45, 9 December 2004; Smirnov v. Russia, no. 71362/01, § 47, 7 June 2007; Iliya Stefanov v. Bulgaria, no. 65755/01, §§ 40 і 41, 22 May 2008; та Mancevschi v. Moldova, no. 33066/04, §§ 47 and 48, 7 October 2008). Як наслідок, в ордері на обшук у цій справі не було вказано та обґрунтовано підстави, які спонукали слідчого до висновку, що докази може бути знайдено в офісі першого заявника.
62. Далі Суд повторює, що переслідування представників юридичної професії є ударом у сердце системи Конвенції (див. Elci and Others v. Turkey, nos. 23145/93 and 25091/94, § 669, 13 November 2003). Зазіхання на професійну таємницю може мати наслідки для належного здійснення правосуддя та, отже, завдати шкоди правам, гарантованим статтею 6 Конвенції (Niemietz, згад. раніше, § 37). Тому обшуки в приміщеннях адвокатів мають особливо суворо контролюватися. Відповідні гарантії, такі, як наявність та ефективна участь незалежних спостерігачів, завжди мають бути доступні під час обшуку в офісі адвоката задля впевненості в тому, що матеріали, які підпадають під законний професійний привілей, не буде вилучено (див. André and Other, згад. раніше, §§ 43 and 44, 24 July 2008; та Aleksanyan v. Russia, no. 46468/06, § 214, 22 December 2008).
63. Суд ухвалив, що такі спостерігачі повинні мати необхідну юридичну кваліфікацію для того, щоб ефективно брати участь у процедурі (див., наприклад, Iliya Stefanov v. Bulgaria, згад. раніше, § 43, та Kolesnichenko v. Russia, no. 19856/04, § 34, 9 April 2009). Окрім того, на спостерігачів також має поширюватися вимога дотримання привілею адвокат-клієнт, аби гарантувати захист привілейованих матеріалів та прав третіх осіб. Нарешті, спостерігачі мають бути наділені за необхідності повноваженнями, аби мати можливість попередити в процесі обшуку будь-яке можливе втручання у професійну таємницю адвоката (див., напр., Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, згад. раніше, § 62).
64. На думку Суду, національне законодавство не забезпечує необхідних гарантій щодо нагляду за обшуком незалежними спостерігачами, здатними попередити довільне втручання в роботу адвоката. Ані Кримінально-процесуальний кодекс (див. статтю 127), ані Закон про адвокатуру не містять жодних вимог до понятих під час обшуку в офісі адвоката (освіта, досвід, місце праці тощо). Окрім того, такі спостерігачі не мають відповідних засобів для запобігання сваволі під час обшуку. За такої законодавчої підстави не є дивним, що в цій справі понятими, запрошеними міліцією, виявилися два молодих студенти академії машинобудування без відповідного досвіду та юридичної кваліфікації, яка давала б їм змогу бути значущим гарантом від довільного втручання в матеріали, що підпадають під привілей адвокат-клієнт. Вони навіть не зафіксували того факту, що влада конфіскувала документи, які не було охоплено хронологічними рамками, вказаними в ордері на обшук (див. пункти 11 та 13 раніше).
65. У світлі зазаначеного Суд доходить висновку, що розглядуване втручання не було «передбачено законом»: оскаржувані заходи суперечили положенням національного законодавства. Навіть більше, застосовне національне законодавство не було достатньо передбачуваним і не забезпечувало потрібну міру захисту від свавілля. Отже, відбулося порушення статті 8 Конвенції.
66. У світлі цього висновку Суд не вважає за необхідне розглядати питання, чи було дотримано інших вимог пункту 2 статті 8.
67. Стаття 13 вимагає наявності ефективного засобу правового захисту в національному законодавстві стосовно скарг, які можно розглядати як «обґрунтовані» у сенсі Конвенції (див., напр., Keegan v. the United Kingdom, no. 28867/03, § 40, ECHR 2006 X).
68. У світлі визнання порушення статті 8 раніше, Суд вважає, що скарга першого заявника була обґрунтованою. Таким чином, слід визначити, чи надала українська правова система заявникові «ефективні» засоби правового захисту, що давали компетентним національним органам змогу розглянути скаргу та призначити відповідну компенсацію (див., напр., Camenzind v. Switzerland, 16 December 1997, § 53, Reports 1997 VIII).
69. Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine (no. 12451/04, §§ 54 and 55, 30 September 2010), в якій цивільний позов у зв’язку з незаконним обшуком не було розглянуто національними судами переважно на тій підставі, що заявник не був безпосереднім учасником відповідного кримінального розгляду.
70. У цій справі перший заявник також не був учасником відповідного кримінального розгляду. Уряд не навів жодних прикладів із національної судової практики, які б дали змогу припустити, що перший заявник міг подати окремий цивільний позов. Суд доходить висновку, що окремий цивільний позов не був достатньо визначеним на практиці та, відповідно, не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту.
71. Окрім того, Суд зазначає, що Уряд не вказав жодного іншого засобу правового захисту, який перший заявник міг би використати на національному рівні, щоб оскаржити незаконний обшук та вилучення й отримати відповідне відшкодування.
72. Що стосується спроби першого заявника ініціювати кримінальну справу проти співробітників, які здійснювали обшук, Суд не вважає, що в обставинах цієї справи застосування кримінально-правових санкцій було необхідним для належного захисту прав першого заявника від незаконного обшуку та вилучення (див. також Peev v. Bulgaria, no. 64209/01, § 70, 26 July 2007, та Betayev and Betayeva v. Russia, no. 37315/03, § 127, 29 May 2008).
73. Водночас Суд зазначає, що національне кримінальне законодавство передбачає низку corpora delictorum (складів злочину), які потенційно охоплюють дії, на які скаржився перший заявник (див. пункти 23–26 раніше). Окрім того, Кримінально-процесуальний кодекс дозволяє спільний розгляд кримінальних та цивільних позовів, що випливають із тих самих неправомірних дій, сприяючи в такий спосіб загальному процесуальному захистові розглядуваних прав (див. пункт 28).
74. Відповідно Суд вважає, що за відсутності будь-яких інших правових перспектив подання першим заявником скарги в рамках кримінального законодавства з можливістю притягнення можливих винуватців і до кримінальної, і до цивільно-правової відповідальності, може бути виправданим. Тому Суд має розглянути, чи був засіб, використаний першим заявником, ефективнимзгідно з положеннями статті 13 Конвенції.
75. У цьому зв’язку Суд зазначає, що твердження першого заявника було розглянуто лише під час «попереднього дізнання», як це передбачено статтею 97 Кримінально-процесуального кодексу, після чого було ухвалено рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Однак Суд ухвалив, в іншому контексті, що ці слідчі дії не відповідали засаді наявності ефективного засобу правового захисту, оскільки дізнавач може здійснити лише обмежену кількість процесуальних заходів у рамках цієї процедури, коли потерпілий не має офіційного статусу жертви, а отже, не може брати ефективну участь у процедурі (див. Davydov and Others v. Ukraine, nos. 17674/02 і 39081/02, §§ 310–312, 1 July 2010). Зокрема на цій стадії внутрішнього розгляду позивач не має достатнього доступу до матеріалів справи, що значно знижує ефективність процедури (див., із відповідними змінами, Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine, no. 1727/04, §§ 71–73, 24 червня 2010). Немає жодних підстав відступати від цих висновків і в розглядуваній справі.
76. Окрім того, Суд зазначає, що наглядові органи визнали результати дізнання необґрунтованими в багатьох моментах, і справу було передано для здійснення нового дізнання. Складається враження, що протягом більш як семи років органи влади, які були уповноважені порушити кримінальну справу та здійснити розслідування, не зробили жодних спроб ретельно дослідити це питання, встановити факти, надати справі відповідної правової оцінки та, за необхідності, притягти винних до відповідальності.
77. Численні повернення справи для «попереднього дізнання» дають змогу припустити, що перегляд рішень прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи був безрезультатним. Зокрема попри неодноразові вказівки органи прокуратури продовжували ухвалювати аналогічні рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. У такий спосіб посадові особи, які відповідали за «попередне дізнання», скомпрометували самий механізм нагляду. Ще більшу занепокоєність спричиняє той факт, що наглядові органи, критикуючи рішення цих посадових осіб, були готові нескінченно толерувати їхню поведінку. Суд визнав, що прокурор має бути наділений правом певного розсуду, розв’язуючи питання, чи можуть зібрані факти та докази виправдати рішення про порушення та розслідування кримінальної справи. Проте якщо це право розсуду застосовується довільно або недобросовісно, як у цій справі, ефективність всієї процедури нівелюється.
78. Суд, отже, не поділяє думки Уряду про те, що перший заявник повинен був відповідно до статті 35 § 1 Конвенції оскаржити рішення прокуратури від 4 березня 2011 року про відмову в порушенні кримінальної справи. Проте, як виглядає, перший заявник насправді оскаржив рішення, згадане Урядом, після чого його було скасовано, а справу було спрямовано на повторне «попереднє дізнання». Отже, заперечення Уряду стосовно невичерпання внутрішніх засобів правового захисту має бути відхилено.
79. У світлі сказаного Суд вважає, що національна влада не здійснила ефективного розслідування тверджень першого заявника та позбавила його можливості отримання будь-якого ретроспективного відшкодування, в тому числі цивільно-правового відшкодування у зв’язку із заявленим порушенням.
80. Таким чином, Суд висновує, що перший заявник не мав ефективного засобу правового захисту стосовно його скарги за статтею 8 Конвенції. Отже, відбулося порушення статті 13 Конвенції.
II. ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
81. Заявники твердили, що відмова органів влади притягти до відповідальності співробітників правоохоронних органів, які брали участь в обшуку їхніх приміщень, склала порушення статті 7 Конвенції.
82. Суд розглянув ці скарги та у світлі всіх наявних у нього матеріалів та тією мірою, якою оскаржувані питання перебувають у межах його компетенції, дійшов висновку, що вони не містять будь-яких доказів порушення прав та свобод, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Відповідно Суд відхиляє ці скарги як явно необґрунтовані відповідно до статті 35 §§ 3 (а) та 4 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
83. Стаття 41 Конвенції говорить:
«Якщо Суд ухвалює, що відбулося порушення Конвенції або Протоколів до неї, а внутрішнє право Високої Договірної Сторони припускає можливість лише часткового усунення наслідків цього порушення, Суд у разі необхідності присуджує справедливе відшкодування потерпілій стороні».
84. Перший заявник твердив, що йому було завдано серйозної моральної шкоди у зв’язку із заявленими порушеннями. Окрім того, він звернувся до Суду з проханням визначити форму та розмір справедливої компенсації за власною ініціативою.
85. Уряд повважав цю вимогу необґрунтованою.
86. Суд вважає, що страждання та марні сподівання, яких зазнав перший заявник, не можуть бути компенсовані самим лише встановленням порушення. Беручи до уваги характер питань у цій справі й ухвалюючи рішення на підставі справедливості, Суд присуджує сплатити першому заявникові 10000 евро (EUR) як компенсацію нематеріальної шкоди плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму.
87. Перший заявник не подав жодних вимог із цього пункту. Отже, Суд нічого йому не присуджує.
88. Суд вважає доцільним, що пеня має ґрунтуватися на граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Приєднує до суті справи заперечення Уряду стосовно дотримання першим заявником правила про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту та відхиляє його після розгляду по суті;
2. Оголошує скарги першого заявника за статтями 8 та 13 Конвенції прийнятними, а решту заяви неприйнятною;
3. Ухвалює, що відбулося порушення статті 8 Конвенції стосовно першого заявника;
4. Ухвалює, що відбулося порушення статті 13 Конвенції стосовно першого заявника;
5. Ухвалює:
(a) держава-відповідач має сплатити першому заявникові протягом трьох місяців від дати, коли судове рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 10000 (десять тисяч) євро плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму як відшкодування нематеріальної шкоди в переведенні в національну валюту держави-відповідача за курсом, чинним на день сплати;
(b) з моменту закінчення згаданих трьох місяців до сплати на вказану суму нараховується пеня, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку в цей період плюс три відсоткових пункти.
Складено англійською мовою та оприлюднено в письмовій формі 5 липня 2012 року, відповідно до Правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду
Клаудія Вестердийк Дин Шпільман
Секретар Голова
Переклад Харківської правозахисної групи