Однією із чутливих категорій справ є дифамаційні спори, які виникають внаслідок порушення права на повагу до гідності та честі, а також права на недоторканість ділової репутації.
Складність такої категорії спорів полягає у необхідності:
- оцінки та аналізу слова, мети та контексту, у якому воно було вжито,
- дотримання балансу між правом на захист немайнових благ з одного боку та правом на свободу слова,
- визначення, чи мало місце фактичне твердження або ж оціночне судження.
Про специфіку дифамаційних спорів крізь призму основних критеріїв, коли честь, гідність та ділова репутація особи підлягають захисту, хто саме має бути відповідачем по справі, які докази необхідно зібрати для звернення до суду, та який спосіб захисту обрати, розповів адвокат практики судових спорів юридичної компанії «Міллер» Юрій Мельник під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів «Спори щодо захисту честі й гідності», що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ.
Дифамаційні спори виникають у зв’язку з порушеннями честі, гідності та ділової репутації. Варто відмітити, що чинне законодавство не містить визначення цих понять, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту.
Дефініції надаються Постановою Пленуму Верховного Суду «Про практику у справах про захист честі, гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року № 1 і зводяться до наступного:
- Гідність – це особисте визнання своєї цінності кожною фізичною особою.
- Честь – це позитивна соціальна оцінка особи оточуючими, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
- Ділова репутація фізичної особи – це набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Ділова репутація юридичної особи, зокрема, ФОП, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
При роботі з дифамаційними спорами, першочергово, поширена інформація аналізується крізь призму застосування чотирьох базових критеріїв:
- наявний факт поширення інформації, який можна підтвердити;
- поширена інформація стосується певної особи, тобто позивача;
- поширено неправдиву інформацію;
- ця інформація завдає шкоди честі, гідності чи діловій репутації особи, або перешкоджає їй повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Отже, який спосіб захисту обрати, аби захистити порушене право?
Коли відбулося посягання на особисте немайнове право особи, наявна дифамація, постає питання обрання належного способу захисту порушеного права. Загальноприйнятими способами захисту в дифамаційних спорах є спростування та право на відповідь.
Спростування застосовне за таких умов:
- розповсюджена недостовірна інформація, і це можна довести;
- інформація визнається неправдивою;
- людина, яка її поширила, має спростувати її таким способом, яким і поширила.
Право на відповідь як спосіб захисту можливо застосувати у разі, якщо:
- поширено оціночні судження;
- інформація не визнається недостовірною;
- людина, яка є героєм/героїнею публікації, доповнює її своїми коментарями та власною версією подій.
Крім того, існують також й інші способи захисту, такі як:
- встановлення факту недостовірності поширеної інформації та її спростування в порядку окремого провадження. Застосовується, коли неможливо визначити, ким саме було поширено інформацію або власника ресурсу, на якому вона була поширена.
- заборона поширення інформації. Застосовується у випадку поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права незалежно від того, чи вона є недостовірною, чи абсолютно правдивою. Частіше за все використовується у випадку масового поширення інформації.
Типові помилки при обранні способу захисту
Обираючи той чи інший спосіб захисту позивачі часто допускаються помилок, які впливають на долю справи в подальшому. Серед типових помилок:
Помилка № 1. Спростування думки, вираженої у брутальній чи образливій формі
Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов’язок відшкодувати моральну шкоду. Однак спростуванню така інформація не підлягає, оскільки не містить фактичних даних щодо самого об’єкту інформації.
Помилка № 2. Вибачення
Суд не може зобов’язати людину просити вибачення в будь-якій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України. Проте вибачення може бути передбачено у мировій угоді між сторонами, яка буде затверджена судом. Це не суперечить законодавству.
Помилка № 3. Захист інших немайнових прав
Необхідно розрізняти справи про захист гідності, честі чи ділової репутації від справ про захист інших особистих немайнових прав (права на використання імені, права на недоторканність життя, права на таємницю листування) тобто, коли поширюється правдива інформація, яка не підлягає спростуванню, проте законом вона охороняється як конфіденційна.
Звертаючись до суду з дифамаційним позовом, слід вірно визначити відповідача у такій категорії справ, якими можуть бути:
- автор інформації (журналіст, який написав статтю або публічний діяч, який виступив зі своїм коментарем на телебаченні);
- особа, яка поширила таку інформацію (редакція видання, що опублікувала статтю або телеканал, який транслював програму,у якій прозвучав коментар).
Якщо ж, поширення неправдивої інформації відбулося у соцмережі, власник соцмережі не є відповідачем, оскільки користувач має вільний доступ до реєстрації на зазначеному вебресурсі, а тому самостійно відповідає за поширення інформації. Про це йдеться у Постанові ВП ВС від 12.11.2019 у справі 904/4494/18 та Постанові КЦС ВС від 02.09.2020 у справі № 757/62881/16.
У випадку, якщо неправдива інформація поширена посадовою особою (керівником громадської організації, директором товариства, прокурором чи заступником міністра), для визначення належного відповідача потрібно встановити:
- чи діяла ця особа від імені своєї організації та виконувала свої посадові обов’язки;
- чи виражала лише свою особисту суб’єктивну думку.
Аналогічна ситуація і з позивачами. Якщо завдано шкоди діловій репутації організації, звертатися з позовом має саме юридична особа, а не її керівник (Постанови ВП ВС від 03.2019 у справі № 750/2052/16 та КЦС ВС від 29.08.2018 у справі № 761/29315/16).
Які докази необхідно зібрати для звернення до суду?
Для звернення до суду з дифамаційним позовом слід зібрати такі докази:
- 1. Докази поширення інформації (звіт фіксації поширеної інформації, скріншоти в електронному вигляді чи запис трансляції телепрограми, підписані КЕП, друкований примірник газети);
- 2. Докази належності відповідача (звіт щодо встановлення власника вебсайту, витяг з реєстру національної ради з питань телебачення та радіомовлення щодо телеканалу);
- 3. Докази, що підтверджують недостовірність інформації (самого факту зазначення що інформація недостовірна або що особа мала її перевірити недостатньо);
- 4. Реальні докази завдання шкоди честі, гідності чи діловій репутації або перешкоджання особі користуватися своїми немайновими правами. При цьому слід мати на увазі, що саме ставлення особи до поширеної інформації, як таке, що завдає шкоди його честі й гідності, не є достатнім підтвердженням порушення його прав.
Зокрема, доказами реального завдання шкоди можуть бути:
- договори, які були розірвані через поширену інформацію;
- застосування до особи різних заходів впливу (відсторонення чи звільнення з займаної посади);
- цькування чи травля людьми в мережі, чи в реальному житті, причиною для яких стало поширення інформації.
Чи впливає публічність позивача на вирішення дифамаційного спору?
Працюючи з дифамаційним спором слід враховувати публічний статус особи позивача. І національна практика, і практика Європейського суду з прав людини зводяться до єдиної позиції, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи.
Оскільки публічні особи вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції (Рішення ЄСПЛ від 08.07.1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії», Постанови КЦС ВС від 21.09.2020 у справі № 303/6451/17; від 04.11.2020 у справі №757/30984/18-ц; від 03.03.2021 у справі №274/1267/16).
Фактичне твердження чи оціночне судження?
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.
Фактичне твердження – це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об’єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири) (ч. 2 ст. 30 ЗУ «Про інформацію»). Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
Наприклад, фраза «Схоже на те, що депутат М. пов’язаний зі скандалом навколо розкрадання коштів, виділених на ремонт мосту» буде визнаватися оціночним судженням, оскільки містить у собі припущення, непряме твердження.
Натомість фактичним твердженням буде визнаватися висловлювання «Депутат М. протягом лютого місяця цього року вкрав півмільйона, що був виділений на ремонт мосту», оскільки застосовує мовні засоби у стверджувальній формі.
Для кваліфікації висловлювання як оціночного судження необхідно враховувати характер використаних в ньому мовностилістичних засобів, таких як гіперболи, алегорія, сатира, а це вже вимагає спеціальних знань у галузі лінгвістики (Рішення ЄСПЛ від 03.10.2017 у справі «Дмитрієвський проти Росії»).
Саме тому більшість адвокатів звертаються до послуг експертних установ. Однак висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили й оцінюється судом разом з іншими доказами за загальним правилом (Постанови КЦС ВС від 22.07.2020 у справі №638/1098/16; від 26.08.2020 у справі №642/3113/17; від 04.11.2020 у справі №757/108/19-ц).