ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія мист-во. 2006. Вип. 6. С. 201-219 VISNYK LVIV UNIV. 201 Ser. Art Studies. 2006. № 6. Р. 201-219 УДК 745.52 (477) : 821.161.2-95 І.Франко РЕЦЕНЗІЯ ІВАНА ФРАНКА НА СТАТТЮ ВІДЕНСЬКОГО МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ АЛОЇЗА РІҐЛЯ ПРО УКРАЇНСЬКЕ КИЛИМАРСТВО Галина КОГУТ Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет культури і мистецтв вул. Університетська 1/251, 79000 Львів, Україна, тел. 8 0322 96 41 97, e-mail: kohut_ua@yahoo.com Мета публікації – актуалізувати для сучасних досліджень з історії українського килимарства маловідому, проте важливу рецензію І. Франка на статтю Алоїза Ріґля “Ruthenische Teppiche” (“Руські килими”) [15]. Представник віденської мистецтвознавчої школи А. Ріґль (1859–1905) відомий впровадженням поняття Kunstwollen (нім. воля мистецтва), за допомогою якого пояснював розвиток і зміну стилів, при цьому для обґрунтування своїх концепцій А. Ріґль, всупереч поширеній в його час практиці, поруч з визнаними шедеврами живопису та скульптури залучав пам’ятки ужиткового мистецтва [8, s. 116-126]. Упродовж 1886–1897 рр. А. Ріґль обіймав посаду завідувача відділу текстилю Австрійського музею мистецтва та ремесла (далі АММР) [1, с. 121]. Саме в цей період він написав статтю “Руські килими”, яка й стала об’єктом рецензії І. Франка. Вперше опублікована у “Mitteilungen” (“Повідомленнях”) АММР, ця стаття згодом була передрукована в монографії К. Ганкевича [12, s. 23-51]. Слід зазначити, що А. Ріґль написав ще одну розвідку про українські килими [14], яку також передрукував К. Ганкевич [12, s. 3-22]. Рецензія І. Франка на статтю А. Ріґля складається з трьох частин, які подано у трьох номерах львівської щоденної газети “Kurjer Lwowski” [9; 10; 11]. Першу частину – у № 91 від 31.03.1892 р. – можна охарактеризувати як вступну. І. Франко пояснює, що звернувся до теми не лише з огляду на важливість самого предмету, але також через актуальну подію – виставку килимів майстерні Владислава Федоровича, що мала днями відбутися у Львові. В. Федорович – відомий колекціонер килимів, меценат та підприємець, голова Львівської “Просвіти” – 1886 р. заснував килимарську школу-майстерню у с. Вікно на Тернопільщині [12, s. 12]. Більшість килимів майстерні В. Федоровича була втрачена під час двох світових воєн, однак поодинокі екземпляри вціліли і нині зберігаються, зокрема, у збірці Національного музею у Львові [3, с. 97]. Вперше вироби майстерні В. Федоровича експонувалися на етнографічній виставці 1887 р. в Тернополі, організованій до приїзду в Галичину ерцгерцога Рудольфа. І. Франко був секретарем і кореспондентом цієї виставки [7]. Відтак рецензія на статтю А. Ріґля була для І. Франка нагодою звернутись до однієї з міріада цікавих йому тем. І. Франко чітко окреслює мету публікації – познайомити читача зі змістом та головними ідеями дослідження А. Ріґля, яке на думку І. Франка має важливе значення з огляду на фахову обізнаність автора у проблемах студій килимарства. Цінуючи А. Ріґля як мистецтвознавця, І. Франко, втім, нищівно критикує його міркування з приводу української етнографії та етнології. Найперше застереження викликає сама назва статті “Руські килими”, оскільки © Когут Г., 2006 202 Г. Когут географічні межі дослідження є значно вужчими – Поділля та частина Волині. Відтак, не випадково І. Франко назвав свою рецензію “Подільські килими”, тим самим окреслюючи реальний географічний терен дослідження. Рецензент характеризує ситуацію, що склалася довкола вивчення та збереження традиційного народного килимарства, подає огляд історіографії питання, залучаючи відомі йому публікації про українські килими, і не лише галицькі, але й волинські та східно-українські. Серед згаданих праць на особливу увагу заслуговує альбом “Wzory pzemysłu domowego. Kilimki i dywany włoscian na Rusi” зі вступною статтею Л. Вербицького, у якій українське килимарство автор розглядає як самостійне явище художньої культури [2]. Друга частина рецензії І. Франка, опублікована у № 92 від 1.04.1892 р., присвячена головно обговоренню питання типології українських килимів. Обмежуючи своє дослідження українськими землями, що входили до складу Австро-Угорської монархії, А. Ріґль виокремив два типи килимових виробів: “північно-руські” та “південно-руські”, провівши межу між ареалами їх поширення по р. Дністер. Цей поділ пов’язаний з етнографічним регіонуванням: північніше Дністра простягається Поділля, південніше – Покуття, Гуцульщина та Буковина (порівн.: [4, с. 98-99]). Обґрунтовуючи пропоновану типологію, дослідник вказує на неоднорідність населення Галичини. Саме теза про існування “поділу людності” по р. Дністер викликали у І. Франка найсерйозніші застереження. Він реагує доволі гостро, закидаючи, що А. Ріґль “відкрив етнографічну Америку над Дністром” і займається питаннями, які не належать до компетенції дослідника килимів: “щоб швець, якщо це можливо, залишався при своєму копиті, кравець при своїй голці, а знавець килимів при килимах, а не пускався без ширших знань етнографії в оманливі та непевні відкривання племінних та етнографічних відмінностей там, де їх зовсім немає”. Щодо самої типології, І. Франко вказує на плутаність в окресленні їхніх особливостей та відмінностей. Він жартівливо обіцяє “коня зі збруєю” тому, хто зрозуміє, які є підстави для виокремлення північно- та південно-руського типів килимів. Далі І. Франко конспективно переповідає фрагмент тексту А. Ріґля про техніку виробництва українських килимів. Слід зазначити, що аналіз технічних особливостей килимових виробів у дослідженнях А. Ріґля має особливе значення. Вивчаючи європейські килими, А. Рігль дійшов висновку, що спосіб їх виготовлення є дуже примітивним, а відтак первісним [15, s. 1]. На тій підставі він сформулював теорію автохтонного походження європейського килимарства ― альтернативну до панівної в той час орієнтальної теорії, згідно з якою килимарство в Європі з’являлося внаслідок контактів зі Сходом. І. Франко, який був обізнаний з працями „орієнталістів” Л. Вербицького [2] та Ю. Колачковського [13], вказує на недостатню з’ясованість цього питання, і залишається осторонь дискусії. Третю частину рецензії І. Франка (№ 93 від 2.04.1892 р.) присвячено викладу головних ідей А. Ріґля щодо питань економічних передумов виготовлення галицьких килимів, генези їхньої орнаментики та особливостей колориту. З’ясування цих питань дозволило А. Ріґлю поділити “північно-руський тип” килимів (тобто подільські) на три групи з центрами у Залізцях, Товстому, Мединях ― Токах, а також виокремити ще один, перехідний різновид між “північно-” та “південно-руськими” килимами ― на півдні колишнього Борщівського повіту. І. Франко високо оцінив цю частину роботи А. Ріґля, додавши цікаві міркування про чинники формування колористики подільських килимів. Джерела їхнього неяскравого колориту А. Ріґль вбачав у тому, як сприймали колір місцеві мешканці, звиклі до тривалих зим і частих туманів. І. Франко натомість зауважує, що окрім естетичних відчуттів важливу роль могли відігравати наявні в місцевості рослинні барвники. Ця думка І. Франка знайшла своє підтвердження в пізніших дослідженнях, адже з рослин, які ростуть на території Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 203 України, можна одержати переважно барвники жовтих, коричневих, зеленуватих, сірих і чорних кольорів [6, с. 144], і саме ці барви є найхарактернішими для українського народного текстилю. Ще одним важливим чинником, що впливав на формування колористики українських килимів, була символіка окремих барв у традиційній культурі [5]. У заключних рядках рецензії І. Франко знову повертається до питання типології галицьких килимів, пропонуючи не виділяти два типи килимів (північно- і південноруські), а лише дві групи, що мають багато спільного і належать до єдиного типу. Він висловлює сподівання, що „детальніше дослідження цілої цієї області показало б неправомірність припущення про існування двох окремих типів, зумовлених бодай чи не етнологічною різницею між руським населенням, що мешкає на північ і на південь від Дністра”. Статтю А. Ріґля і рецензію І. Франка було опубліковано в час, коли народний ручний килимарський промисел в Україні у зв’язку з розвитком промислового виробництва переживав період занепаду. З народного побуту килими витісняв дешевий промисловий текстиль. Водночас, на тлі зацікавлення народним мистецтвом у 2-й пол. ХІХ ст., поширилась мода на українські килими в середовищі заможніших міських верств населення, внаслідок чого віднайдені по селах давні екземпляри почали нагромаджуватись у приватних колекціях. Тоді ж у Галичині поширився рух за відродження килимарського промислу. Заходами науковців, аматорів, меценатів та підприємців у справі популяризації та збереження українського килимарства вдалося досягнути значних успіхів. Традицію ручного виготовлення килимів перейняли професійні килимарські об’єднання: майстерня Владислава Федоровича (засн. 1886 р.), ткацька школа у Глинянах (засн.1894 р.), мистецько-промислова спілка „Гуцульське мистецтво” в Косові (засн.1922 р.). Вироби цих осередків стали помітним явищем в історії українського килимарства. Рецензія І. Франка на статтю А. Ріґля є важливою для розуміння того, як саме серед українців Галичини відбувалась популяризація традицій народного мистецтва. Цей процес був результатом кропіткої праці, використання кожної нагоди привернути громадську увагу до важливої проблеми. До академічних видань творів І. Франка рецензія на статтю А. Ріґля не увійшла. У Додатку подаємо текст рецензії польською мовою та в українському перекладі. 1. Базен Ж. История истории искусства: От Вазари до наших дней. – Москва, 1994. 2. Вербицкій Л. Дивани, килимки, коверці // Wzory pzemysłu domowego. Kilimki i dywany włoscian na Rusi. – Lwów, 1880. – S. III-IV. – С. 1-8. 3. Дзядик Є. Український килим XVIII–XX ст. у збірці Національного музею у Львові // Літопис національного музею у Львові. – 2004. – № 3 (8). – С. 95-98. 4. Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі. – Львів, 1993. 5. Когут Г. “Золоті” та “чорні” килими України: до проблеми кольору тла в українському килимарстві XVIII ст. // Мистецтвознавство України. – К., 2003. – Вип. 3. – С. 348-353. 6. Семак З. Фарбування, друкування, ручний художній розпис тканин. – К., 1993. – 270 с. 7. Франко І. Життєпис. Відень, 18 травня 1893 р. // www.lnu.edu.ua/ifranko/biogrnew.htm 8. Fernie E. Art history and its mehtods. – New York, 1995. 9. Franko I. Kilimy podolskie I. // Kurjer lwowski. – 1892. – № 91 (31.03). – S. 2-3. 10. Franko I. Kilimy podolskie II. // Kurjer lwowski. – 1892. – № 92 (01.04). – S. 2-4 11. Franko I. Kilimy podolskie III. // Kurjer lwowski. – 1892. – №93 (02.04). – S. 2-3. 12. Hankiewicz Cl. Die Kilimweberai und die Kilimweberschule des Wl.R.v.Fedorowicz in Okno. – Wien, 1894. – 107 s. 204 Г. Когут 13. Kołaczkowski J. Wiadomości tyczące sie przemysłu i sztuki w dawnej Polsce. – Kraków, 1888. 14. Riegl A. Die Kilim-Teppichweberei in Galizien und die Weberschule in Okno // Centralblatt für das gewerbliche Unterrichtswesen in Österreich. – Band XI. – 1892. – S.1-7. 15. Riegl A. Ruthenische Teppiche // Mitteilungen des K. K. Österreichischen Museums für Kunst und Industrie. – Wien, 1892. – S. 85-94. KILIMY PODOLSKIE Iwan FRANKO Додаток I Będzie temu parę tygodni, gdyśmy w notatkach bibliograficznych uczynili wzmiankę o pracy p. Alojzego Riegla o kilimkach ruskich, która się ukazała w sprawozdaniu austrjackiego muzeum przemysłowego we Wiedniu. Obecnie, mając pod ręką tekst tej rozprawy, chcemy dać czytelnikom jej streszczenie i zarazem poświęcić stów kilka rozbiorowi głównych jej myśli przewodnich, jakoteż tych rezultatów, do których autor doszedł. Rozumie się, że wypowiadając swe myśli i uwagi, czynimy to z wszelką bezpretensjonalnością, gdyż techniczna strona badań pana Riegla jest dla nas terytorjum zupełnie obcem, na którem dość nam będzie streścić jego poglądy, zaś ogółem cały obszar sztuki ludowej jest dziedziną dotychczas tak mało uprawioną i zbadaną, tak niedostatecznie przestudjowaną, że sumienny badacz musi tu postępować z największą ostrożnością, a recenzent spełni swe zadanie, stawiając i według możności motywując znaki pytania obok tez, wypowiedzianych przez badacza w formie zbyt może szerokiej i apodyktycznej. Do zajęcia uwagi czytelników kilimkami podolskimi w chwili obecnej skłania nas prócz etnograficznej i przemysłowo-ekonomicznej ważności samego przedmiotu jeszcze i ta okoliczność, że w tych dniach Lwów po raz drugi zobaczyć ma w swych murach wystawę podolskich kilimków ludowych starszej i nowszej roboty. Wystawę tę zawdzięczyć należy skrzętności i zabiegliwości jednego człowieka: p. Władysława Fedorowicza, który od wielu lat już zajmuje się gromadzeniem wyrobów kilimkarskich, a od lat kilku własnym sumptem założył i utrzymuje szkolę kilimkarstwa w Oknie. Po raz pierwszy podziwiali jego bogatą kolekcję kilimków ci, którzy zwidzali etnograficzną wystawę w Tarnopolu, urządzoną podczas przyjazdu do Galicji arcyksięcia Rudolfa latem 1887 roku. Odtąd kolekcja p. Fedorowicza wzbogaciła się znacznie. Część jej widzieliśmy przed dwoma laty we Lwowie w sali ratuszowej, chociaż wówczas nie zwróciła ona na siebie takiej uwagi, na jaką zasługiwała. Miejmy nadzieję, że obecnie szlachetne starania p. Fedorowieza o podniesienie tej gałęzi sztuki ludowej i o rozbudzenie dla niej zamiłowania wśród szerokich warstw społeczeństwa uwieńczone zostaną pomyślniejszym skutkiem. Podnieść musimy jeszcze i tę okoliczność, że i wspomnianą powyżej pracę p. Riegla, jedną z pierwszych prób naukowego zbadania kilimkarstwa ruskiego, jego techniki, znaczenia, cech charakterystycznych i rozwoju dziejowego, zawdzięczyć musimy w bardzo znacznej mierze dwom mężom wysoce zasłużonym około sprawy naszego przemysłu ludowego: hrabiemu Włodzimierzowi Dzieduszyckiemu i p. Wł. Fedorowiczowi. Zbiory dawnych i nowszych okazów kilimkarstwa, jakoteż wskazówki tych inteligentnych i pełnych zamiłowania zbieraczów, umożliwiły p. Rieglowi jego studja, dały dla nich pierwsze i niezbędne podstawy. P. Riegl – powiemy nawiasowo – jest Galicjaninem z urodzenia i przez kilka lat studjował wyroby przemysłu artystycznego zachodnioeuropejskiego i orjentalnego jako stypendysta aust. muzeum przemysłowego, był więc, jak mało kto, uzdolniony do naukowego zbadania naszego kilimkarstwa, a uczynność obu wspomnianych mecenasów naszej sztuki ludowej dopomogła mu do tego w wysokim stop- Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 205 niu. Stąd też słusznie do pracy jego przywiązywać musimy większe znaczenie, niż do przygodnych rozprawek rozmaitych dyletantów, odznaczających się chyba dostatkiem dobrej woli bez równoważnika gruntownej wiedzy fachowej. Praca p. Riegla ma tytuł: “Ruthenische Teppiche”. Tytuł ten, jak zobaczymy dalej, obiecuje więcej, niż daje rozprawa, w której autor traktuje szczegółowo jedynie tylko o kilimkach podolskich, wyłączając zupełnie kilimkarstwo pokuckie i huculskie, a także cały kąt borszczowski między Dniestrem a ujściem do niego Zbrucza, a dołączając niewielki skrawek krainy wołyńskiej koło Załozieс. O motywach tego ograniczenia pomówimy później. Rodzaj dywanu, zwany kilimem, jest specjalnością nadzwyczaj zajmującą pod względem kulturno-historycznym. Technika jego wyrabiania jest nadzwyczaj prostą. Wiadomo zapewne czytelnikom, że zwykle płótno włościańskie tka się w ten sposób, iż nitki podłużne nawiązują się na warsztacie i nawijają na wałek, zaś nitki poprzeczne “wrzucane” zostają za pomocą czółenka tam i napowrót przy kolejnem podnoszeniu i opuszczaniu blatu. Proces ten odbywa tkacz siedząc; warsztat, a właściwie ta partja płótna, która jest w robocie, znajduje się przed nim w położeniu poziomem. W ten sam sposób robią się też ruskie kilimy, tylko że nitki poprzeczne nie bywają wrzucane w osnowę za pomocą czółenka, lecz wplatane rękami. Jest to procedura oczywiście prymitywniejsza, pozostałość z tych czasów, kiedy sztuka tkacka nie znała jeszcze czółenka. Ten pierwotny sposób sporządzania tkanin praktykuje się jeszcze dotychczas w Azji; w ten sposób plecione bywają kobierce kaukaskie i perskie, tylko, że tam robotnik nie siedzi, lecz stoi, a krosna ustawione są pionowo. Tej różnicy ustawienia krosen p. Riegl przypisuje bardzo ważne i zasadnicze znaczenie, o czem dalej pomówimy obszerniej. Obszar geograficzny, na którym spotykamy kilimy i ich fabrykację, obejmuje w nowszych czasach – bo o dawniejszych dla braku źródeł nic prawie powiedzieć nie możemy – ogółem takie kraje, które wprawdzie posiadają mniej lub więcej dawną cywilizację, które jednak pod względem rozwoju technicznego i ekonomicznego w ostatnich stuleciach pozostały w tyle po za krajami Europy zachodniej i południowej. Spotykamy je więc w Europie wschodnio-południowej, w północnej Afryce, w zachodniej Azji i w Skandynawji. Wyrabianiem kilimów trudni się warstwa ludności najmniej dostępna rozwojowi kultury – włościanie, u których kilim jest artykułem zbytkowym. Chłopi wyrabiają kilimy, chłopi też ich używają, a właściwie przechowują jako cenny przedmiot ozdoby, wydobywają je tylko na wielkie uroczystości. Że wyrabianie kilimów, oparte na tak primitywnej technice, musi upadać w naszym wieku pary i elektryczności, to się rozumie samo przez się. Chłop ubożeje gwałtownie, tak, że po większej części nie stać go na przedmioty zbytkowe. Powtóre cena pracy wzmaga się potężnie, i za tę robotę, jaka potrzebną jest na żmudne wyplecenie jednego kilima, robotnik zarobić może tyle, iż mu to wystarczy na zakupienie dziesięciu podobnych, lecz nierównie tańszych kilimków fabrycznych. Upadek przemysłu kilimkarskiego w krajach austriackich spostrzeżono prawie od pierwszej chwili, kiedy na wyroby chłopskiego przemysłu artystycznego baczniejszą zwrócono uwagę. Było to w latach 60-tych, kiedy etnograf kroacki Krsznjawi zwrócił uwagę wiedeńskich sfer przemysłowych na kilimkarstwo u Serbów i Kroatów, zamieszkujących byłe Pogranicze wojskowe, czyli tak zwaną Syrmję. W r. 1871–72 badacz ten objeżdżał ów kraj z polecenia komitetu zajmującego się urządzeniem wystawy powszechnej w Wiedniu. Zauważył on zajmującą okoliczność, że w wielu miejscowościach kilimy były jeszcze wprawdzie w praktycznem użyciu, lecz już bardzo mało gdzie je wyrabiano. W miejscowościach zamieszkałych przez Serbów znajdował Krsznjawi prawie w każdym domu mnóstwo kilimów, nowych jednak wyrabiano całkiem już nieznaczną liczbę. To same zjawisko spostrzeżono także w poludniowo-wschodnich Węgrzech i w Siedmiogrodzie Ponieważ po wystawie 1873 r. obudziło się pośród warstw inteligentnych amatorstwo dla sztuki ludowej i przemysłu ludowego, więc rząd węgierski uznał za rzecz stosowną podać także kilim- 206 Г. Когут karstwu ludowemu pomocną rękę. Kilimkarzom rozdawano ulepszone warsztaty, kilimkarstwo zorganizowano jako osobny przemysł, a że chłopi przestali kupować kilimki, wiec starano się wzbudzić upodobanie do nich pośród ludności. Czy i jakie osiągnięto tym sposobem rezultaty – nie wiemy dokładnie. Zdaje się jednak, że nie są one znaczne i że kilimkarstwo, jako szczątkowa pozostałość prastarej, może jeszcze pasterskiej kultury, skazanem jest na wymarcie lub co najmniej na gruntowne przeobrażenie się pod wpływem nowej techniki i nowych systemów produkcyjnych. Bądź co bądź. jednak, w zalitawskiej połowie naszej monarchji rząd robi co może, by utrzymać, podnieść, rozwinąć tę piękną gałąź przemysłu ludowego. W Przedlitawji kilimkarstwo istnieje tylko u Rusinów galicyjskich i bukowińskich, i tutaj nie na całej przestrzeni, zamieszkałej przez Rusinów, lecz tylko w najdalej na wschód wysuniętej połaci Galicji, i grupuje się w dwóch głównych ogniskach: na Pokuciu z przyległą do niego Huculszczyzną i Bukowiną, i na Podolu w okolicach Toustego, Medyni i Załoziec. Kilimkarstwo galicyjskie jest tylko częścią kilimkarstwa rusko-ukraińskiego, które istnieje dotychczas na Wołyniu i Podolu rosyjskiem, w Noworosji i dalej na wschód aż do Kaukazu. Przedmiotem uwagi amatorów-etnografów i badaczy stało się ono wcale niedawno. Szeroki świat po raz pierwszy oglądał kilimki huculskie we Wiedniu podczas wystawy w r. 1873, lecz wówczas nie zwrócono na nie uwagi. Pierwsza kollekcja chromolitografowana wzorów haftów i tkanin ukraińskich, w tej liczbie także kilimków wołyńskich, ukazała się w r. 1876, wydana przez panią Olgę Kossaczową, siostrę M. Dragomanowa. Kollekcja ta poprzedzoną byłą pięknie napisanem studjum, w którem jednak o kilimkarstwie skąpe tylko podano wzmianki. Przedtem jeszcze, na zjeździe archeologicznym w Kijowie 1874 r. p.Wołków odczytał referat o ornamentyce ludowej ukraińskiej na podstawie kollekcji haftów i kilimków przeważnie z lewego brzegu Dniepru, zgromadzonych przez kijowski oddział rosyjskiego towarzystwa geograficznego; referat ten jednak wraz z dołączonym do niego atlasem wzorów ukazał się na świat w r. 1878 Jeszcze później ukazały się na Ukrainie kollekcje haftów Katri Sokołohorskiej, Lysenki, Rozowa i liczne wydawnictwa wzorów, przeznaczonych dla użytku przemysłowego, bez wartości naukowej. Wszystkie te jednak wydawnictwa ukraińskie zarówno pod względem objętości, jak i pod względęm różnostronności i wartości naukowej przewyższone zostały przez wydawnictwo lwowskiego muzeum przemysłowego “Wzory przemysłu domowego włościan na Rusi” (1870–1885,10 tomów), redagowane i wstępami naukowymi opatrzone przez niepośledniego znawcę i amatora tych wyrobów, p. L. Wierzbickiego. Śmiało powiedzieć możemy, że dopiero to obszerne i kosztowne wydawnictwo zwróciło uwagę świata cywilizowanego na wyroby przemysłu domowego włościan ruskich, zadokumentowało świetnie ogromne bogactwo ich form, wysoko rozwinięty zmysł dekoracyjny, grację rysunku i harmonijność kolorystyki. Co prawda, nie ze wszystkimi poglądami, wyrażonymi w przedmowach p. Wierzbickiego, zgodzić się można, mała tylko ich część da się naukowo umotywować; bądź co bądź jednak, przyznać mu należy ogromną zasługę około rozbudzenia ożywionej pracy na tem polu. Pod wpływem przeważnie jego wydawnictw powstały nadzwyczaj bogate kollekcje ruskich wyrobów ludowych w lwowskiem muzeum przemysłowem, w muzeum hr. Dzieduszyckiego, w muzeum Gzartoryskich w Krakowie, w muzeum Naprstków w Pradze, powstały zbiory prywatne p. Fedorowicza w Oknie, pani Ozarkiewicz Wieliczko, p. Szuchiewicza i wielu innych, powstały wreszcie subwencjonowane przez kraj szkoły: garncarska i stolarska w Kołomyi, kilimkarska w Oknie. Z żalem jednak podnieść musimy, że wszystkie te zabiegi dotychczas nie zdołały wywrzeć pomyślnego wpływu na szerszy ogół naszego społeczeństwa, nie zdobyły wyrobom naszego przemysłu ludowego takiego zbytu, któryby mógł dawać jakąkolwiek gwarancję ubezpieczającą jego dalsze istnienie i nowy, pomyślniejszy rozwój. Rząd centralny nie zrobił dla niego dotychczas nic a nic, mimo iż najwyższe osobistości przy Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 207 zwidzaniu wystaw etnograficznych w Kołomyi w r. 1880 i w Tarnopolu w 1887 r. wyrażały się o wyrobach tegoż przemysłu z wielkiem uznaniem i z wysokiemi pochwałami. Czy może praca p. Riegla ma być symptomem jakiego zwrotu na lepsze w tej sprawie? ІІ Przystępując do szczegółowego badania kilimków ruskich, p. Riegl rozpoczyna wstępem, któremu poświęcić musimy parę uwag. “Z dawna już uznano – pisze on – że Rusini, zamieszkujący nadzwyczaj rozległy obszar geograficzny, wcale nie są tak jednorodną masą, jaką się wydają być wskutek wspólnego im wszystkim narzecza językowego. Pomijając już zupełnie te części szczepu ruskiego, które mieszkają po za granicami naszej monarchji, bierzemy na uwagę tylko ruską ludność Galicji i Bukowiny. Tu, ogólnie biorąc, cala ludność wiejska na wschód od Sanu mówi po rusku. Kto jednak, jadąc z północy, np. ze Lwowa, przejedzie przez Dniester i ma pilne oko na otaczające go zjawiska, ten pojmie od razu, że przekroczył poniekąd dział ludów – tak wybitne przedstawiają mu się różnice we właściwościach fizycznych ludu, jego odzieży, w sposobie budowania domostw, w sprzętach domowych i wyrobach sztuki. Szczegółowe wykazywanie tych różnic, o ile one dotyczą sztuki, za dalekoby nas zaprowadziło, muszę więc poprzestać na prostej wzmiance o tem zjawisku, zajmującem nietylko samo przez się, ale także nadzwyczaj pouczającem dla etnologji porównawczej”. Bardzo żałujemy, że sz. autor nie zatrzymał się dłużej nad tem zjawiskiem, gdyż śmiało powiemy, że byłby tu odkrył w swoim rodzaju Amerykę. Żałujemy też, że przynajmniej nie wspomniał nawiasowo, którzy to uczeni “z dawna uznali” niejednorodność plemienia ruskiego. My o takich uczonych nic a nic nie wiemy. Przeciwnie, wiemy dobrze, że na podstawie etnograficznych, lingwistycznych i antropometrycznych badań (co do tych ostatnich zob. Majer i Kopernicki w zbiorze wiadomości do antropologii krajowej) uznali właśnie wielką jednolitość etnologiczną plemienia ruskiego i względną jego czystość rasową. Mówimy “względną”, gdyż czystych ras w Europie prawie że wcale nie ma, a liczne domieszki, krzyżowania i wpływy zewnętrzne na ukształtowanie się plemienia ruskiego chętnie przyznajemy. Mimo to, “dział ludów”, odkryty przez p. Riegla mniej więcej na linji Dniestru jest dla nas zupełną nowością i wydaje nam się odkryciem zupełnie fantastycznem. Panu Rieglowi odkrycie to potrzebnem było logicznie, dla umotywowania tego ograniczenia, jakie chciał zrobić co do swego pola badania. Zauważył on – i to być może całkiem słusznem – pewne różnice, zachodzące między typem kilimków wyrabianych na południe od Dniestru, na Pokuciu, w Huculszczyźnie i na Bukowinie – a typem północnym, podolskim. Go prawda, i tych różnic p. Riegel nie wykazał dokładnie i przeciwnie, z tego, co o nich mówi, wynosimy wrażenie dość bałamutne. “Różnica między północnymi a południowymi Rusinami (w Galicji) widzieć się daje i w ich kilimach. Co prawda, z drugiej strony mają one także wiele cech wspólnych, jak wogóle wszystkie kilimy od Dunaju do Mezopotamji (niżej zobaczymy, że znacznie więcej!). I jak wogóle Rusini południowi okazują się częścią bardziej oryginalną, przez cywilizację międzynarodową mniej poruszoną, tak i kilimy ich mają wogóle charakter prymitywniejszy (zaraz zobaczymy, że reguła ta dopuszcza bardzo drastyczne i zasadnicze wyjątki!). Podobnych pierwotnych ornamentów nie brak też wcale i na kilimach północno-ruskich, co zresztą, jak wiadomo, wcale jeszcze nie zmusza nas do przypuszczenia dawnej wspólności sztuki albo nawet plemienia. Pozostawіmy jednak na boku, wszystko to, co ma związek z zachodzącą tu, być może, różnicą etnograficzną, i zadowolnijmy się po prostu faktem, że jesteśmy uprawnieni rozróżnić obszar kilimowy, “położony na północ od Dniestru od obszaru położonego na południe od tejże rzeki”. Konia z rzędem temu, kto zrozumie, na jakiej podstawie jesteśmy do tego uprawnieni i kto z powyższych słów zdoła sobie wyrobić jasne wyobrażenie o różnicy pomiędzy typem kilimków 208 Г. Когут północno- a południowo-ruskich. Nie chcemy tu wcale przeczyć istnieniu tej różnicy, ale bądź co bądź od takiego rzeczoznawcy, jak p. Riegel mielibyśmy prawo oczekiwać dokładniejszego jej określenia, przynajmniej takiego, jakie spotykamy dalej, gdy on określa różnice rozmaitych typów kilimków północno-ruskich. Co zaś do owej nibyto odkrytej przez niego Ameryki etnograficznej nad Dniestrem, to możemy chyba wyrazić życzenie, by szewc o ile możności zostawał przy swem kopycie, krawiec przy swej igle, a znawca kilimków przy kilimkach, a nie puszczał się bez szerszej znajomości etnografii na zwodnicze i niepewne flukty odkrywania różnic ple-miennych i etnograficznych tam, gdzie ich wcale nie ma. P. Riegl próbuje dalej nieco dokładniej określić różnicę między kilimkami typu północnego a południowego, ale zamiast dać nam jasny obraz tej różnicy, wikła sie jeszcze bardziej w sprzecznościach, które zdolne są ostatecznie podać w wątpliwość całą jego teorję o istnieniu jakiejkolwiek zasadniczej różnicy między tymi obydwoma typami. Zdaniem jego kilimy południoworuskie albo huculskie (czy zdaniem p. Riegla pojęcia te są identyczne? Czy huculi mieszkają zaraz na południe od Dniestru i w całej ruskiej części Bukowiny?) zwróciły na się powszechniejszą uwagę amatorów dlatego, że mają charakter więcej primitywny. Równocześnie jednak p. Riegl dodaje, że te same “huculskie” kilimy “wykazują wzory albo bardzo proste i starożytne, albo też wpływy całkiem nowe, wzory wyjęte z modnych żurnalów”. Natomiast kilimy północno-ruskie “przeważnie nie noszą charakteru tak primitywnego, jak huculskie”, ale za to wykazują ślady wpływów sztuki międzynarodowej z ostatnich 200–400 lat”. Jak widzimy, różnice prawie się zlewają: i jedne i drugie kilimki mają wiele cech starożytnych i wykazują też wpływy sztuki międzynarodowej. Zachodziłoby więc chyba pytanie decydujące: czy owe cechy starożytne są wspólne obu typom, czy też dla każdego odmienne? Jeżeli są wspólne, w takim razie napróżno byłoby mówić o dwu typach. Niestety, na to najważniejsze pytanie p. Riegl nie daje odpowiedzi bezpośredniej. Z dalszego przedstawienia rzeczy spodziewamy się uzyskać fakty i wskazówki do odpowiedzi, choć i nie stanowczej, na to pytanie. Kilimki podolskie, których rozpatrzeniu poświęca p. Riegl główną część swej rozprawy, mają rozmiar zazwyczaj 2 i pół metra długości i ćwierć metra szerokości i służą chłopom do nakrywania łóżka. Dawniej prawdopodobnie każdy chłop posiadał kilim, obecnie mają je tylko bogatsi, a ci zazwyczaj nie używają ich co dnia, lecz chowają dobre i piękne egzemplarze w skrzyniach i rozścielają chyba w wypadkach nadzwyczajnych, w razie śmierci itp., lub też zapisują w darze cerkwiom dla okrycia stopni ołtarza. Następnie rozpatruje p. Riegl kilimki podolskie z trzech względów. 1) ze względu na techniczny sposób ich wyrabiania, 2) ze względu na praktykowany przytem ekonomiczny system produkcji i 3) ze względu na ich stronę ornamentalną, na wzory i kolorystykę. Kilimki podolskie wyrabiane bywają zwykłym starożytnym sposobem, który staraliśmy się przedstawić w pierwszym rozdziale. Do ich wyrobu posługują się kilimkarze ruscy zwykłym warsztatem tkackim, i stąd też pochodzi okoliczność, że są one zazwyczaj wąskie, tak, że na jeden kilim normalny, mający 1 i ćwierć metra szerokości muszą być zeszyte dwa półkilimy, sporządzone na wąskim warsztacie tkackim. Ponieważ właśnie te wąskie kilimy mają zazwyczaj wzory najbardziej proste i primitywne, więc p. Riegl na tej podstawie przychodzi do wniosku, że kilimkarze ruscy pierwotnie nie mieli osobnych warsztatów dla dzierzgania kilimków, lecz na tym samym warsztacie tkackim robili na przemian płótno, to znów dzierzgali kilimki. Ta okoliczność, na pozór małoznaczna, nabiera niezwykłej doniosłości dla osądzenia kwestji pochodzenia kilimkarstwa ruskiego. P. Riegl tak pisze o tej sprawie: “We wszystkich dotycznych rozprawach literackich można czytać, a w samej Galicji uważa się za fakt dowiedziony, że kilimkarstwo ruskie przeniesionem zostało do Galicji ze wschodu. Sposobności do tego było rzeczywiście dosyć wskutek sąsiedzkich stosunków – co prawda, nie bardzo przyjacielskich – w jakich Królestwo Polskie pozostawało do Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 209 Turko-Tatarów w ostatnich stuleciach swego istnienia. Polscy wojownicy dostawali się do niewoli tureckiej i powracali częstokroć dopiero po długoletnim pobycie w głębi państwa tureckiego, np. w Małej Azji lub w Syrji, do kraju rodzinnego, mogli więc przynieść ze sobą niejedno, czego się nauczyli w obczyźnie. I na odwrót Tatarzy wzięci w wojnie do niewoli byli osiedlani na ziemiach polskich, czego dowodem są liczne nazwy miejscowości. Działo się to zazwyczaj w pobliżu wielkich zamków pańskich... A że z drugiej strony niejednokrotnie zauważano, że właśnie w pobliżu takich dawniejszych zamków, jak Zbaraż, Załozce kilimkarstwo utrzymało się aż do dnia dzisiejszego, to bliskiem był wniosek, że oba te zjawiska stoją ze sobą w związku przyczynowym i że kilimkarstwo ruskie początek swój zawdzięcza jeńcom tatarskim”. P. Riegl występuje przeciw temu przypuszczeniu i przytacza argumenty dość poważne. Zdaniem jego kilimkarstwo ruskie różni się od turecko-tatarskiego przedewszystkiem tem, że Turcy i Tatarzy dzierzgają swe kilimki na krosnach stojących pionowo, tzw. Haute lisse, zaś Rusini na poziomych tkackich warsztatach. Po wtóre, kilimy orjentalne, a także południowo-slowiańskie mają tę właściwość, że pola różnokolorowe na linji nitek poprzecznych są od siebie oddzielone szerszą szparką czyli luką, podczas gdy ruscy kilimkarze zasadniczo omijają tę lukę i łączą te pola różnokolorowe ze sobą za pomocą zazębień wchodzących jedne w drugie. Z tych dwóch ważnych osobliwości wnosi p. Riegl, że “pierwotne kilimkarstwo Galicji i Bukowiny ma swe korzenie w samym narodzie ruskim” i że gdyby ono nie było istniało dawniej, to trudnoby było przypuścić, by właśnie w 16. lub 17. wieku chłop ruski przyswoił sobie tę technikę. Nawet słowa “kilim” p. Riegl nie chce wywodzić z języka perskiego, jak to czynią powszechnie, ale za pośrednictwem serbsko-kroackiego “czilim” od rzymskiego “cilicia” z grecka “kilikia”, co w czasie cesarstwa rzymskiego oznaczało materję podobną do naszych kilimów. Że ten wywód etymologiczny p. Riegla nie może się ostać przeciw powadze takiego np. Miklosicza, to rzecz naturalna. Nie wdając się w decydowanie kwestji pochodzenia kilimkarstwa ruskiego, zauważę jedynie, że w literaturze dotychczasowej znalazłem wyrażone dwa zdania w tej mierze. Za orjentalnem pochodzeniem kilimkarstwa oświadczyli się pp. Wierzbicki (wzory przemysłu itd) i Kołaczkowski (wiadomości o stanie sztuki i przemysłu w dawnej Polsce, t. z. kobierce). Natomiast hr. Dzieduszycki tak ten, jakoteż i inne rodzaje chłopskiego przemysłu artystycznego przypisuje cywilizacyjnemu wpływowi dworów pańskich. Źe ta ostatnia przyczyna moglaby była wytworzyć między ludem produkcję kilimów, choćby nawet przez przymusowe przyuczanie, temu nie przeczę, chociaż co do tego, o ile wiem, w dawnych aktach żadnych nie mamy wskazówek, nie mogła jednak wytworzyć między ludem wiejskim konsumcji danego towaru, nie mogła wytworzyć zwyczaju użycia kilimów, a więc i potrzeby ich nabywania. To samo odnosi się i do niewolnictwa tatarsko-tureckiego, tak że wszystkie powyższe teorje nie są zdaniem naszem wystarczające do wyjaśnienia genezy tego przemysłu pośród ludu ruskiego. Ze zresztą przemysł kilimkarski doznał w ciągu wieków wpływów orjentalnych i to bardzo znacznych, na to dobitne dowody przedstawia sam p. Riegl w dalszym ciągu swej pracy. ІІІ Co się tyczy systemu produkcji, używanego przy kilimkach podolskich, to jest on również starożytnym, chociaż nie pierwotnym. W rodzaju produkcji możemy odróżnić kilka stopni. Najdawniejszą, pierwotną jest produkcja domowa, gdzie członkowie pewnej rodziny sami wyrabiają wszystko, czego im potrzeba i sami konsumują wszystko co wyprodukują. Dalszym stopniem rozwoju jest tzw. “robota za opłatą” (Lohnwerk), gdzie właściciel surowca lub półfabrykatu bądź to sprowadza do swej chałupy rzemielśnika, bądź też niesie swój materjał do domu rzemieślnika, celem wyrobienia gotowego produktu – dla użytku pierwotnego właściciela. Ten sposób produkcji praktykuje się jeszcze bardzo często u nas po wsiach. Nasi włościanie zazwyczaj biorą do siebie 210 Г. Когут do chałupy krawców, szewców i kuśnierzy, trzymają i karmią ich dopóki trwa robota a następnie, gdy robota ukończona, płacą im umówioną kwotę; z kowalami i tkaczami ma się rzecz inaczej, gdyż tutaj warsztat nie da się przenosić z chaty do chaty. Taki sam sposób praktykuje się też przy produkcji kilimków. Jestto, jak widzimy, system pośredni między produkcją domową a rzemiosłem; materjał surowy od początku do końca nie zmienia tu swego właściciela; technika jednak specjalizowaną jest już o tyle, że wyrobem kilimków zajmują się osobni specjaliści, którzy za pewną płacę sprzedają swe usługi właścicielowi surowca. Co się tyczy kolorów kilimków podolskich zauważa p. Riegl, że ogólnie rzecz biorąc, brak im tych żywych i pełnych kolorów, jakiemi się odznaczają kilimy wschodnie i kroackie. P. Riegl przyczynę tego zjawiska upatruje w położeniu geograficznem Podola, jego długich i ostrych zimach i częstych mgłach. Mojem zdaniem nieslusznie. Dość będzie porównać kolory haftów i dekoracyj na wyrobach przemysłu ludowego u Rusinow a np. u północnych Moskali, u Mordwinów, Finów itp., aby się przekonać że wyroby tych narodów, wysuniętych na północ nierównie dalej, odznaczają się ogromną jaskrawością kolorów i pstrokacizną dekoracji. Na taki a nie inny charakter kolorystyki wyrobów ruskich wpływały, mojem zdaniem, przeważnie dwa czynniki: poczucie smaku estetycznego w doborze i stopniowaniu kolorów, a powtóre jakość barwników, które mieli do rozporządzenia producenci kilimków ruskich. Dawniejsi producenci używali barwników wyłącznie roślinnych, zazwyczaj bardzo trwałych. Zbadanie kwestji: jakie to były barwniki, z czego i w jaki sposób je przyrządzano, byłoby ważnym przyczynkiem do dziejów tej produkcji i dałoby może niejedną cenną wskazówkę, dla przyszłego rozwoju. Niestety, kwestji tej p. Riegl nie poruszył nawet wcale. Ze swych wspomnień dziecinnych podam tutaj fakt dość zajmujący. Kiedy byłem w Drohobyczu około r. 1870, słyszałem tam od krawców, że w dawniejszych latach perjodycznie, przychodzili do nich tkacze huculscy z Kossowa i Kut i zakupywali wszelkie odpadki sukienne. Na pytanie, co z tem robią, huculi odpowiadali, że odpadki te sortują, według kolorów, następnie gotują w kotłach i wygotowanymi z nich barwnikami farbują swe tkaniny, pasy, dziobenki, kilimki itp. W ostatnich lat dziesiątkach wędrówki te ustały. Od czasu upowszechnienia się użytku farb chemicznych, anilinowych, te ostatnie wzięły górę i w farbowaniu kilimów, z wielką szkódą dla produkcji. Farby anilinowe, choć na pozór żywo i świetne, blakują w krótkim czasie i nie mogą wytrzymać porównania z roślinnemi. To też celem zabiegów współczesnych zwolenników tego przemysłu, w tej liczbie i p. Fedorowiczu w jego szkole kilimkarstwa w Oknie jest odwrócenie produkcji z tej zgubnej drogi i wznowienie dawnego, roślinnego farbowania tkanin, przeznaczonych na wyrób kilimków. Może najcenniejszą częścią pracy p. Riegla jest charakterystyka ornamentyki na kilimkach podolskich. Rozróżnia on tutaj trzy grupy, odgraniczone od siebie dość ściśle pod względem geograficznym, a przedstawiające poniekąd rozmaite stopnie rozwoju ornamentyki. Pierwsza grupa, najbardziej pierwotna pod względem ornamentacyjnym, grupuje się geograficznie około miasteczka Załoziec. Kilimki tej grupy złożone są zawsze z dwóch wąskich pólkilimków, zeszytych wzdłuż, tj. robione są na zwykłym warsztacie tkackim. Ornament tych kilimków jest czysto technicznej natury, składa się bowiem z samych wąskich kolorowych pasków, które biegną wzdłuż całego kilimka i albo dochodzą do samego końca, albo też kończą się pewną liczbą cienkich, różnokolorowych promieni. Kilimki tej grupy najliczniej reprezentowane są w muzeum hr. Wł. Dzieduszyckiego, który może ze względu, iż mieszka w pobliżu Załoziec (w Pieniakach), właśnie w tego rodzaju kilimkach najwięcej się lubuje. Ośrodkiem drugiej grupy kilimków podolskich jest miasteczko Touste, a przynajmniej faktem jest, że kilimki tego rodzaju w okolicy tego miasteczka są najliczniejsze. Można tutaj rozróżnić kilka odcieni w sposobie ornamentowania. Jak w kilimkach załozieckich, tak i tutaj nie ma jeszcze podziału na pole środkowe i ramę (bordiurę); zasadniczym ornamentem są kolorowane pasy Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 211 równoległe; są one tu jednak nie tak wąskie jak w Załoźcach. Szerokość ich jest już niejednakowa; pas środkowy jest zazwyczaj najszerszy i różnobarwnie wzorowany w figury geometryczne, rozety, zygzaki itp. Po obu bokach tego pasa środkowego biegną liczne paski wąskie, poczem idą znowu dwa pasy szersze itd. Bordiurę po krawędziach podłużnych spotykamy już tu, ale bardzo rzadko; jest ona znakiem wpływów zachodnich. Równocześnie jednak znajdujemy tutaj bardzo wyraźne ślady wpływów wschodnich, a mianowicie kaukazkich. Nie są to ślepe naśladownictwa kilimków kaukazkich, ale zazwyczaj bardzo udatne kombinacje wyżej określonej osnowy ornamentalnej ze wzorami kaukazkiemi. Kilimy tego rodzaju wyrabiano do niedawna w Starym Zbarażu; po cerkwiach zbarazkich spotyka się je prawie wyłącznie. Takie też kilimy wyrabia przeważnie szkoła kilimkarska, założona przez p. Fedorowicza w Oknie. Czy ten niezaprzeczony ślad wpływu wschodniego na kilimkarstwo podolskie może dać podstawę do wniosku o orjentalnem pochodzeniu tego przemysłu? P. Riegl sądzi – i naszem zdaniem słusznie – że nie; jest to niejako latorośl przeszczepiona na gotowym już pniu i odpowiednio asymilowana i przetworzona. Zdanie to potwierdza rozpatrzenie trzeciej grupy kilimów podolskich, na której widzimy przewagę wpływów wręcz przeciwnych, zachodnioeuropejskich. Grupa ta, której punktem centralnym jest wieś Medyń, a najdalej na północny wschód wysuniętym punktem zamożna wieś Toki, odznacza się zupełną przewagą zachodniej sztuki międzynarodowej. Bordiura po krawędziach, która w grupach poprzednich zjawiała się tylko wyjątkowo, tutaj jest regułą. Podczas gdy w grupach poprzednich ornamentacje są prawie wyłącznie geometryczne, tutaj występują motywy roślinne: drzewa, liście i kwiaty, rozumie się stylizowane. Spotykamy tu wyraźne ślady stylu baroko w stylizowanych bukiecikach; możemy nawet śledzić stopniowy postęp naturalizmu, który się pojawił w naszym wieku. Zjawisko to wyjaśnia p. Riegl położeniem tego obszaru na dawnym gościńcu dziejowym, na tz. “czarnym szlaku”, którędy na początku naszego wieku szły liczne wpływy dziejowe ze wschodu na zachód i z zachodu na wschód. O ile to wyjaśnienie jest wystarczającem – nie myślę decydować; bądź co bądź jednak powinno ono dalszym badaczom dodać bodźca do głębszych, specjalnych studjów Te trzy grupy nie wyczerpują jednak jeszcze całej różnorodności kilimków podolskich. P. Riegl odkrył jeszcze jeden rejon, reprezentujący typ odmienny. Jest to okolica nad dolnym Dniestrem, południowa część pow. borszczowskiego, poczynając od Sińkowa aż do ujścia Zbrucza w Dniestr. Kilimki wyrabiane w tym głuchym kącie pod względem pojedynczej ornamentacji zbliżają się bardzo do załozieckich, różnią się jednak od nich nadzwyczaj kolorystyką, która wykazuje niewątpliwie wpływy kilimkarstwa huculskiego. Jak widzimy, badając pilnie i umiejętnie masę kilimków jednej połaci, p. Riegl odkrył cztery różne geograficznie i historycznie odgraniczone od siebie odmiany, okazujące mimo to tyle zasadniczych rysów wspólnych, że zaliczone być muszą do jednego typu – podolskiego. Wyszczególnienie i scharakteryzowanie tych odmian jakoteż określenie ich terytorjów właściwych uważać musimy za główną zasługę pracy p. Riegla, gdyż da ono dalszym badaczom pole ściślej określone, przedstawi im zagadnienia dość jasno sformułowane. Jesteśmy przekonani, że po bliższem zbadaniu kilimkarstwa południowo-ruskiego, pokucko-huculskiego wyszłyby na jaw analogiczne różnice, okazałyby się wyraźnie cechy zasadnicze wspólne grupie północnej i południowej a zarazem mnóstwo zjawisk przejściowych, łączących obie grupy znowu w jeden typ, zasadniczo jednolity, chociaż odznaczający się bogactwem warjantów poszczególnych, powstałych pod wpływem różnorodnych czynników dziejowych i cywilizacyjnych. Jesteśmy pewni, że po bliższem zbadaniu całego tego pola przypuszczenie o dwóch odrębnych typach, ugruntowanych bodaj czy nie na różności etnologicznej między ludem ruskim na północ i na południe od Dniestru, okazałoby się zbytecznem. Z tem wszystkiem p. Rieglowi należy się wdzięczność zarówno od amatorów naszego kilimkarstwa, jak i od etnografów i miłośników krajoznawstwa. 212 Г. Когут ПОДІЛЬСЬКІ КИЛИМИ Іван ФРАНКО I Минуло пару тижнів, як у бібліографічних нотатках ми згадували працю Алоїза Ріґля про руські килими, що вийшла у звіті австрійського промислового музею у Відні. Тепер, маючи під рукою текст цього дослідження, хочемо ознайомити читача з його змістом i одночасно присвятити декілька слів розглядові головних міркувань, а також результатів, до яких дійшов автор. Звичайно, висловлюючи свої думки і завваги, робимо це з цілковитою непретензійністю, оскільки технічний бік досліджень пана Ріґля є для нас зовсім чужим тереном, на якому достатньо нам буде викласти його погляди, тоді як увесь обшир народного мистецтва є сьогодні цариною так мало опрацьованою й дослідженою, вивченою настільки недостатньо, що сумлінний дослідник повинен бути дуже обережним, a рецензент виконає своє завдання, ставлячи, і по можливості мотивуючи, знаки запитання поряд з тезами, які дослідник висловив, можливо, у надто загальній та безапеляційній манері. Привернути увагу читачів до подільських килимів саме зараз спонукала нас, окрім етнографічної та промислово-економічної ваги самого предмету, ще й та обставина, що цими днями Львів уже вдруге побачить у своїх стінах виставку подільських народних килимів давніх і сучасних. Виставку цю слід завдячувати старанності і дбайливості однієї людини: п. Владислава Федоровича, який уже багато років збирає килимові вироби, і вже кілька років тому власним коштом заклав і утримує школу килимарства у с. Вікно. Вперше захоплювалися його багатою колекцією ті, хто відвідав етнографічну виставку в Тернополі, організовану під час приїзду до Галичини ерцгерцога Рудольфа влітку 1887 р. Відтоді колекція п. Федоровича значно збагатилася. Частину її ми бачили два роки тому у залі львівської ратуші, хоча тоді вона не привернула до себе належної уваги. Маймо надію, що сьогодні шляхетні старання п. Федоровича піднести цю галузь народного мистецтва i зацікавити нею широкі верстви населення увінчаються успішнішим результатом. Слід сказати також про те, що й згадану вище працю п. Ріґля, одну з перших спроб наукового дослідження руського килимарства, його техніки, значення, характерних рис та історичного розвитку, маємо завдячувати вельми значною мірою двом справді заслуженим мужам, які опікуються справою нашого народного промислу: графові Володимирові Дідушицькому і п. В. Федоровичу. Збірки давніх і новіших зразків килимарства, як і вказівки цих інтелігентних і захоплених колекціонерів, допомогли п. Ріґлю в його студіях, створили для них перші необхідні підстави. П. Ріґль – скажемо між іншим – є з походження уродженим галичанином і декілька років вивчав вироби західноєвропейського та орієнтального художнього промислу як стипендіат Австрійського промислового музею, отож був як мало хто інший готовим до наукового дослідження нашого килимарства, а підтримка обох згаданих меценатів нашого народного мистецтва дуже допомогла йому в цьому. Тож його праці слід надавати більшого значення, ніж причинковим студіям усіляких дилетантів, що мають хіба вдосталь доброї волі, яку однак не врівноважують ґрунтовні фахові знанням. Праця п. Ріґля називається “Ruthenische Teppiche”. Ця назва, як побачимо далі, обіцяє значно більше, аніж дає саме дослідження, в якому автор розглядає лише подільські килими, вилучаючи зовсім килимарство покутське та гуцульське, а також цілий борщівський кут між Дністром і устям Збруча, долучаючи натомість невеликий шматочок волинського краю коло Залізців. Про мотиви такого обмеження поговоримо пізніше. Різновид ковра, який називають килимом, є надзвичайно цікавим з культурно-історичного погляду. Техніка його виробництва є надзвичайно простою. Читачам напевно відомо, що Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 213 звичайне сільське полотно тчуть у такий спосіб, що повздовжні нитки нав’язують на верстат і навивають на його вал, а поперечні нитки “вкидають” човником туди й назад, по черзі піднімаючи і опускаючи при цьому “блят”. Цей процес ткач виконує сидячи; верстат, а саме та частина полотна, яка є в роботі, лежить перед ним у горизонтальному положенні. Так само роблять також руські килими, тільки поперечні нитки не “вкидають” човником між нитками основи, а вплітають туди руками. Ця процедура є примітивнішою, яка залишилась з тих часів, коли ткацьке мистецтво ще не знало човника. Цей первісний спосіб виготовлення тканин ще досі використовують в Азії; плетені таким способом бувають килими кавказькі і перські, тільки там робітник не сидить, а стоїть, і кросна поставлені вертикально. Різниці у встановленні кросен п. Ріґль надає надзвичайно важливого і засадничого значення, про що далі поговоримо ширше. Географічний обшир, де зустрічаємо килими і їх виробництво, охоплює в новіших часах – бо про давніші, з огляду на брак джерел майже нічого сказати не можемо – загалом ті краї, що мають менш чи більш давню цивілізацію, однак упродовж останніх століть з погляду технічного і економічного розвитку залишилися позаду країн Західної і Південної Європи. Трапляються вони в Південно-Східній Європі, Північній Африці, Західній Азії та Скандинавії. Виробництвом килимів займається верства населення найменш заторкнута розвитком цивілізації – селяни, в яких килим є предметом розкоші. Селяни виробляють килими, селяни їх використовують, чи то радше зберігають як дуже цінний декоративний предмет, виймаючи лише для великих урочистостей. Те, що виготовлення килимів, яке спирається на дуже примітивну техніку, мусить занепадати в наш вік парових двигунів та електрики, зрозуміло само собою. Селянин стрімко убожіє і його переважно не стає на предмети розкоші. По-друге, ціна праці сильно зростає, і за роботу, потрібну на кропітке плетення одного килима, робітник може заробити стільки, що вистачить йому на придбання десяти подібних, але значно дешевших фабричних килимів. Занепад килимарського промислу в австрійських країнах помітили чи не якраз тоді, коли звернули увагу на вироби селянського художнього промислу. Сталося це у 1860-х роках, коли хорватський етнограф Кршняві вказав віденським промисловим колам на килимарство сербів і хорватів, що мешкали на колишньому військовому пограниччі, чи так званій Сирмії. У 1871–1872 рр. цей дослідник об’їздив увесь той край за дорученням комітету, що організовував Всесвітню виставку у Відні. Він запримітив цікаву обставину, що в багатьох місцевостях килими були ще у вжитку, але уже мало де їх виробляли. В місцевостях, де мешкали серби, Кршняві знаходив у кожній хаті багато килимів, однак серед них була незначна кількість нових виробів. Таке ж явище спостерігають і в південно-східній Угорщині та Семигороді. Оскільки після виставки 1873 р. серед верств інтелігенції пробудилося зацікавлення народним мистецтвом та промислом, то угорський уряд також визнав за доцільне надати підтримку народному килимарству. Килимарям роздавали поліпшені верстати, килимарство було організовано як окремий промисел, а оскільки селяни перестали купувати килими, було зроблено спроби викликати до них інтерес серед міського населення. Яких результатів було досягнуто, не знаємо. Видається, однак, що вони не є значними і килимарство, як залишок прадавньої, може ще кочівної культури, приречене на вимирання або щонайменше на цілковите переродження під впливом нової техніки і нових виробничих систем. Хай там як, в залитовській частині нашої монархії уряд робить що може, аби утримати, піднести, розвинути цю чудову галузь народного промислу. В Передлитовії килимарство існує тільки в галицьких і буковинських русинів, та й тут не на цілій території, яку населяють русини, а лише на найдальшому сході Галичини і зосереджене у двох головних 214 Г. Когут центрах: на Покутті з прилеглою до нього Гуцульщиною і Буковиною, і на Поділлі в околицях Товстого, Медині, Залізців. Галицьке килимарство є лише частиною русько-українського килимарства, яке збереглося до сьогодні на Волині і російському Поділлі, в Новоросії і далі на схід аж до Кавказу. Предметом зацікавлення аматорів-етнографів і дослідників стало воно зовсім недавно. Вперше світ побачив гуцульські килими у Відні під час виставки 1873 р., але тоді на них не звернули уваги. Першу хромолітографічну збірку взорів українських гаптів і тканин, в тому числі волинських килимів видала 1876 р. Ольга Косачева, сестра М. Драгоманова. Цій збірці передувало добре написане дослідження, в якому, однак, були лише поодинокі згадки про килимарство. Ще раніше, на археологічному з’їзді 1874 р. в Києві п. Волков прочитав реферат про український народний орнамент, на підставі колекції гаптів і килимів з території лівобережжя Дніпра, зібраних київським відділом Російського географічного товариства; цей реферат з доданим атласом взорів побачив світ у 1878 р. Пізніше постали на Україні колекції гаптів Катрі Сокологорської, Лисенка, Розова та вийшли різні видання взорів, призначених для промислового вжитку, без наукової вартості. Усі ці українські видання, однак, як з огляду об’єму, так і з огляду наукової вартості перевершило видання Львівського промислового музею “Wzory przemysłu domowego włościan na Rusi” (1870–1885, 10 томів), редактором і автором вступних статей до яких є добрий знавець і аматор килимових виробів п. Л. Вербицький. Сміло можемо сказати, що лише у цьому об’ємному і коштовному виданні, яке привернуло увагу цивілізованого світу до виробів домашнього промислу руських селян, задокументовано багатство форм килимів, високо розвинене чуття декору, грацію малюнка та гармонійність колористики. Щоправда, не зі всіма поглядами п. Вербицького, викладеними у передмовах, можна погодитися, і лише малу їх частину можна науково вмотивувати; треба, однак, визнати його велику заслугу в пожвавленні праці у цій ділянці. Здебільшого під впливом його видань постали надзвичайно багаті колекції руських народних виробів Львівського промислового музею, музею гр. Дідушицького, музею Чарторийських у Кракові, Музею Напрстків у Празі, з’явилися приватні збірки п. Федоровича у с.Вікно, пані Озаркевич Величко, п. Шухевича і багатьох інших, а також школи, що мають державну субсидію: гончарська і столярська в Коломиї, килимарська у Вікні. Із жалем, однак, мусимо визнати, що всі ці заходи не вплинули на ширший загал нашого суспільства, і вироби нашого народного промислу не знайшли такого збуту, який би міг гарантувати їхнє подальше існування і новий, благополучний, розвиток. Головний уряд досі нічого не зробив для цього, хоча найвищі особи, відвідавши етнографічні виставки 1880 р. в Коломиї і 1887 р. в Тернополі, висловлювалися про вироби цього промислу з великим визнанням і високими похвалами.Чи може праця п. Ріґля є доказом можливості поліпшення ситуації? II Детальне дослідження руських килимів п. Ріґль розпочинає вступом, якому мусимо присвятити декілька зауваг. “Віддавна вже визнано, – пише він, – що русини, які населяють надзвичайно велику географічну територію, насправді не є такою однорідною масою, як це може здаватися на підставі спільного мовного наріччя. Повністю оминаючи ті частини руського племені, які мешкають поза межами нашої монархії, беремо до уваги тільки руське населення Галичини і Буковини. Тут, назагал, усе сільське населення на схід від Сяну розмовляє по-руськи. Однак, якщо, хтось їдучи з півночі, наприклад зі Львова, переїздить через Дністер, вміючи тільки приглянутись до довкілля, одразу зрозуміє, що перетнув межу поділу людності – така яскрава різниця у фізичних особливостях людей, їхній одежі, спо- Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 215 собі будівництва хат, в домашніх предметах і мистецьких виробах. Детальний перелік цих відмінностей, дотичних до мистецтва, запровадило б нас далеко, тому слід обмежитися просто лише згадкою про це явище, цікаве не лише саме по собі, але також надзвичайно повчальне для порівняльної етнології”. Дуже шкодуємо, що шановний автор не зупинився детальніше на цьому явищі, бо скажемо сміливо, відкрив би тут свого роду Америку. Шкодуємо також, що принаймні не згадав хоча б поверхнево, які то вчені “віддавна визнали” неоднорідність руського племені. Ми про таких учених нічогісінько не знаємо. Навпаки, добре знаємо, що на підставі етнографічних, лінгвістичних і антропометричних досліджень (щодо тих останніх, див. збір відомостей до антропології краю Мейєра та Коперницького) визнали, власне, велику етнологічну єдність руського племені і його відносну расову чистоту. Кажемо “відносну”, бо чистих рас в Європі майже зовсім немає, а чисельні домішки, схрещення і зовнішні впливи на формування руського племені охоче визнаємо. Крім того, “поділ люду”, що Ріґль відкрив приблизно на лінії Дністра, є для нас цілковитою новиною і здається відкриттям абсолютно фантастичним. Пану Ріґлю це відкриття було потрібним логічно, для обґрунтування межі поля своїх досліджень. Він зазначив – і це, можливо, цілком слушно – деякі відмінності між типом килимів, виготовлених на південь від Дністра, на Покутті, в Гуцульщині, і на Буковині – та північним, подільським, типом. Щоправда, і цих відмінностей п. Ріґль докладно не показав, а навпаки, з того, що про них сказано, складається доволі плутане враження. “Різниця між північними і південними русинами (в Галичинї) помітна і в їхніх килимах. Щоправда, з іншого боку, вони мають також чимало спільних рис, як загалом усі килими від Дунаю до Месопотамії (втім побачимо, що навіть далі!). І оскільки південні русини, загалом, є більше самобутніми, їх мало торкнулася світова цивілізація, їхні килими мають взагалі примітивніший характер (зараз побачимо, що правило це допускає дуже драстичні і засадничі винятки!)” Подібних первісних орнаментів не бракує також і на північноруських килимах, що зрештою, як відомо, зовсім не примушує нас до припущень про давню спільність мистецтва або й навіть племені. Полишимо, однак, все те, що може мати зв’язок з етнографічними відмінностями, і просто задовольнімося фактом, що ми маємо право відокремити килимовий ареал, “що лежить на північ від Дністра, від територій, розташованих на південь від цієї річки”. Коня зі збруєю тому, хто зрозуміє, на якій підставі маємо таке право і хто зуміє на підставі вищенаведених слів скласти чітке уявлення про відмінність між типами килимів північно- і південноруських. Ми зовсім не хочемо заперечувати існування цієї відмінності, але від такого знавця речей як п. Ріґль маємо право очікувати детальнішого її визначення, принаймні такого, як зустрічаємо далі, коли він окреслює відмінність різних типів північноруських килимів. Що ж до нібито відкритої ним етнографічної Америки над Дністром, то варто хіба що побажати, щоб швець, якщо це можливо, залишався при своєму копиті, кравець при своїй голці, а знавець килимів при килимах, а не пускався без ширших знань етнографії в оманливі та непевні відкривання племінних та етнографічних відмінностей там, де їх зовсім немає. Далі п. Ріґль пробує трохи докладніше окреслити різницю між килимами північного і південного типів, але замість того, щоб дати нам зрозумілий образ цієї різниці, плутається у ще більших суперечностях, які можуть остаточно примусити засумніватися у цілій його теорії існування будь-якої засадничої різниці між обома тими типами. На його думку, килими південноруські, або гуцульські (чи п. Ріґль вважає ці поняття ідентичними? Хіба Гуцули мешкають одразу на південь від Дністра і в усій руській частині Буковини?) привернули до себе увагу аматорів тому, що мають примітивніший характер. Та водночас п. Ріґль додає, що ті ж гуцульські килими “виказують взори або дуже прості й стародавні, 216 Г. Когут або також цілком нові взори, запозичені з модних журналів”. Зате килими північно-руські “переважно не мають характеру настільки примітивного, як гуцульські”, однак виявляють сліди впливів світового мистецтва останніх 200–400 років”. Як бачимо, відмінності майже зливаються: і одні і другі килими мають багато стародавніх рис і виявляють також впливи світового мистецтва. Отже, виникає хіба що вирішальне питання: чи ті стародавні риси є спільними для обох типів, чи для кожного вони свої? Якщо вони спільні, тоді взагалі не має сенсу говорити про два типи. На жаль, на це, найважливіше, питання п. Ріґль не дає безпосередньої відповіді. Будемо сподіватися отримати згодом факти і вказівки до відповіді на це питання, нехай і не остаточної. Подільські килими, яким п. Ріґль присвячує головну частину свого дослідження, мають зазвичай два і півметра завдовжки та чверть метра завширшки і слугують селянам накриттям ліжка. Давніше, правдоподібно, кожен селянин мав свій килим, нині його мають тільки багатші, та й ті, зазвичай, не використовують його на щодень, ховаючи добрі й гарні екземпляри в скринях і розстеляють лише у надзвичайних випадках, у разі смерті і т.п., або також заповідають в дар церкві для накриття сходів вівтаря. Далі п. Ріґль розглядає подільські килими під трьома оглядами: 1) під оглядом техніки їхнього виготовлення, 2) під оглядом практикованої при цьому економічної системи продукування, 3) під оглядом їхньої орнаментики, взорів і колористики. Подільські килими виготовляють звичайним стародавнім способом, про який йдеться в першому розділі. Для їх виготовлення руські килимарі послуговуються звичайним ткацьким верстатом, звідси й та їхня особливість, що вони вузькі. Щоб отримати один нормальний килим завширшки один і чверть метра, треба зшити докупи два півкилима, виконаних на вузькому ткацькому верстаті. Саме ці вузькі килими мають зазвичай найпростіші і напримітивніші взори. На цій підставі п. Ріґль доходить висновку, що руські килимарі спершу не мали спеціальних верстатів саме для килимів, а виготовляли їх на тих самих верстатах, що й полотно. Ця обставина, на перший погляд малозначна, набуває великої ваги для оцінки питання походження руського килимарства. П. Ріґль пише про це так: “У давнішій літературі можна прочитати, а в самій Галичині це вважається доведеним фактом, що руське килимарство було перенесено до Галичини зі Сходу. Можливостей для цього впродовж останніх століть було справді достатньо з огляду на сусідські (щоправда, не надто дружні) стосунки Польського королівства з турко-татарами. Польські вояки потрапляли до турецької неволі і часто поверталися до рідного краю лише після довготривалого перебування в глибині турецької держави, напр. в Малій Азії або Сирії, тож могли принести сюди все, чого навчилися на чужині. І навпаки, узятих у полон татар поселяли на польських землях, про що свідчать чисельні назви місцевостей. Робилося це зазвичай поблизу панських замків... З іншого боку, неодноразово відзначалося, що власне поблизу таких давніх замків як Збараж, Залізці килимарство збереглося до сьогоднішнього дня, тож, правдоподібно, обидва ці явища пов’язані причинним зв’язком, і руське килимарство завдячує свій початок татарським полоненим”. П. Ріґль виступає проти цього припущення і наводить досить вагомі аргументи. На його думку, руське килимарство відрізняється від турецько-татарського передовсім тим, що турки і татари виготовляють свої килими на вертикальних кроснах, т. зв. Haute lisse, тоді як русини – на горизонтальних ткацьких верстатах. По-друге, орієнтальні, а також південнослов’янські килими мають ту особливість, що різнокольорові фрагменти на лінії поперечних ниток відділені один від одного широкою щілиною, тобто просвітом, тоді як руські килимарі уникають цього просвіту і поєднують різнокольорові поля за допомогою зубців, що входять один в одного. Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 217 З огляду на ці дві важливі особливості п. Ріґль робить висновок, що “первісне килимарство Галичини й Буковини коріниться в самому руському народі”, і якби воно не існувало здавна, годі було б припустити, що в XVI або XVII столітті руський селянин перейняв цю техніку. Навіть слово “килим” п. Ріґль не хоче виводити, як загальноприйнято, з перської мови, а за посередництвом сербсько-хорватського “czilim” від римського “cilicia” з грецького “kilikia”, що в часи римської імперії означало тканину, подібну до наших килимів. Цілком зрозуміло, що цей етимологічний висновок п. Ріґля не може встояти перед авторитетом, скажімо, Міклошича. Не вдаючись до вирішення проблеми походження руського килимарства, зауважу лише, що в дотеперішній літературі знайшов я дві думки з цього приводу. За орієнтальне походження килимарства виступили пп. Вербицький (“Wzory przemyslu” і т.д.) і Колачковський (“Wiadomosci o stanie sztuki i przemyslu w dawnej Polsce, t. z. kobierce”). Натомість гр. Дідушицький цей та інші різновиди селянського художнього промислу приписує цивілізаційному впливові польських панських маєтків. Що ця остання причина могла вплинути на появу виробництва килимів поміж простими людьми, хоч би навіть через примусове навчання, цьому не суперечить, проте наскільки мені відомо, в давніх актах не маємо жодних свідчень про це. Така причина не могла змусити сільський люд використовувати цей товар, не могла запровадити звичай використовувати килими, а відтак і потребу їх набувати. Те саме стосується і татарсько-турецького невільництва, так що всіх вищенаведених теорій, на нашу думку, не достатньо для з’ясування генези цього промислу серед руського люду. Зрештою сам Ріґль далі у своїй праці подає докази, і дуже суттєві, що килимарський промисел упродовж віків зазнавав орієнтальних впливів. ІІІ Щодо системи виробництва подільських килимів, то вона також є давньою, хоч і не первісною. Можемо виділити декілька етапів розвитку виробництва. Найдавнішою, первісною є домашня продукція, коли члени тієї чи іншої родини самі виготовляють усе, що їм потрібно і самі це все використовують. Наступним етапом розвитку є т. зв. “робота за плату” (Lohnwerk), коли власник сировини або напівфабрикату запрошує до свого дому ремісника чи несе свій матеріал до ремісника; продукт виготовляють для свого власника. Цей спосіб виробництва ще дуже часто використовують по наших селах. Наші селяни зазвичай беруть до своєї хати кравців, шевців і кушнірів, утримують і годують їх, поки триває робота, а потім, коли робота закінчена, платять їх договірну квоту; з ковалями і ткачами це відбувається інакше, бо тут верстат не можна переносити від хати до хати. Такий самий спосіб практикують і під час виготовлення килимів. Це, як бачимо, проміжна ланка між домашнім виробництвом і ремеслом; сировина від початку і до кінця не змінює свого власника; проте техніка вже є спеціалізованою настільки, що виробництвом килимів займаються окремі фахівці, які за певну плату продають свої послуги власникові сировини. Щодо кольорів подільських килимів, то п. Ріґль зауважує, що загалом їм бракує яскравих та насичених барв, якими відзначаються східні та хорватські килими. Причину цього явища п. Ріґль вбачає у географічному розташуванні Поділля з характерними для нього довгими та суворими зимами і частими туманами. На мою думку, він помиляється. Достатньо порівняти кольори гаптів і декору виробів народного промислу русинів і, наприклад, народів північних: москалів, мордвинів, фінів і т.п., щоб переконатися, що вироби народів, які мешкають значно 218 Г. Когут північніше, відзначаються надзвичайною яскравістю кольорів і строкатістю декорування. На характер колористики руських виробів впливали, на мою думку, переважно два чинники: естетичне відчуття в доборі та використанні кольорів, а по-друге, якість барвників, які мали у своєму розпорядженні виробники руських килимів. Давніше виробники використовували виключно рослинні, зазвичай дуже стійкі, барвники. Дослідження питання: що то були за барвники, з чого і як їх виготовляли, могло б бути дуже важливим причинком до історії виробництва килимів і дало б, можливо, багато цінних вказівок щодо її подальшого розвитку. На жаль, п. Ріґль цього питання не торкався зовсім. Зі своїх дитячих спогадів подам тут досить цікавий факт. Коли я був у Дрогобичі близько 1870 р., то чув там від кравців, що колись до них періодично приходили гуцульські ткачі з Косова й Кут і скуповували всілякі сукняні обрізки. На питання, що з цим вони роблять, гуцули відповідали, що спершу обрізки сортують за кольорами, потім варять у казанах і вивареними з них барвниками фарбують свої тканини, паси, дзьобеньки, килимки та ін. Останніми роками подібні мандрівки припинилися. Відколи поширилися у вжитку хімічні, анілінові фарби, вони повністю взяли гору. Їх почали використовувати і для фарбування килимів, що завдало великої шкоди. Анілінові фарби, на перший погляд яскраві і гарні, занадто швидко блякнуть, тому не витримують жодного порівняння з рослинними барвниками. Отож одним із завдань сучасних прихильників цього промислу, в тому числі і п. Федоровича у його килимарській школі у Вікні, є повернення виробництва з цього згубного шляху до відновлення давнього, рослинного фарбування тканин, призначених для виготовлення килимів. Мабуть, найціннішою частиною праці п. Ріґля є характеристика орнаментів подільських килимів. Він вирізняє три географічно локалізовані групи, що представляють різні етапи розвитку орнаментики. Перша група, найдавніша з погляду орнаментики, локалізується поблизу містечка Залозців. Килими цієї групи завжди складаються з двох вузьких виготовлених на звичайному ткацькому верстаті півкилимків, зшитих по повздовжньому краю. Орнамент цих килимів має суто технічну природу, бо складається з вузьких кольорових смуг, що йдуть уздовж цілого килима, і або доходять до самого кінця, або ж закінчуються декількома тонкими різнокольоровими променями. Килими цієї групи чисельніше представлені в музеї гр. Вол. Дідушицького. Можливо, через те, що він сам мешкає поблизу Залізців (в Пеняках) і йому ці килими найбільше до вподоби. Осередком другої групи подільських килимів є містечко Товсте, принаймні в околиці цього містечка килими саме такого різновиду є найпоширенішими. Вирізняються декілька варіантів їх орнаментування. Як і в залозецьких килимах, тут також немає ще поділу на поле і раму (кайму); основним орнаментом є кольорові паралельні смуги; однак тут вони не такі вузькі, як у Залозцях. Їхня ширина вже неоднакова; середня смуга зазвичай найширша і декорована різнокольоровими геометричними фігурами: розетами, зиґзаґами та ін. Хоч і дуже рідко, вже тут зустрічаємо кайму, що обрамлює повздовжні краї; вона є ознакою західних впливів. Водночас, знаходимо тут і дуже виразні сліди східних впливів, а саме кавказьких. Це не сліпе наслідування кавказьких килимів, а, як правило, дуже вдалі комбінації описаної вище орнаментальної основи з кавказькими взорами. Килими цього різновиду донедавна виробляли у Старому Збаражі; якраз їх можна найчастіше побачити у збаразьких церквах. Такі килими виготовляє здебільшого килимарська школа, яку заснував у Вікні п. Федорович. Чи цей незаперечний слід східного впливу на подільське килимарство дає нам підстави робити висновок про орієнтальне походження промислу? П. Ріґль відповідає – ні, і на Рецензія Івана Франка на статтю віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля... 219 наш погляд слушно; це як паросток, прищеплений на вже зрослому стовбурі, відповідно асимільований і перетворений. Таку думку підтверджує розгляд третьої групи подільських килимів, де являється протилежний вектор впливів – західноєвропейський. Ця група, в центрі якої село Медин, а найдальший форпост на Північному Сході заможне село Токи, відзначається цілковитою перевагою західного міжнародного мистецтва. Кайма по краях, що в попередніх групах була винятком, тут стає правилом. Тоді як у попередніх групах орнаментика була майже виключно геометричною, тут виступають рослинні мотиви: дерева, листя і квіти, зрозуміло, стилізовані. У стилізованих букетиках проглядаються виразні сліди бароко; можемо навіть прослідкувати поступовий розвій натуралізму, що з’явився в нашому столітті. Явище це п. Ріґль пояснює розташуванням цих територій на давньому історичному шляку, т.зв. “чорному”, яким на початку нашого століття йшли численні історичні впливи зі сходу на захід і з заходу на схід. Чи цього пояснення достатньо – не маю наміру вирішувати; хай би як там було, у майбутньому для дослідників воно має дати імпульс до глибших, спеціальних студій. Ці три групи, однак, не дають вичерпної картини всієї різноманітності подільських килимів. П. Ріґль відкрив ще один регіон, що репрезентує зовсім інший різновид. Це околиця над нижнім Дністром, південна частина борщівського повіту, починаючи від Сінькова і аж до впадіння Збруча у Дністер. Килими, які виробляють у тому глухому куті з погляду поодинокої орнаментики наближаються до залозецьких, однак надзвичайно відрізняються від них колористикою, що доводить незаперечні впливи гуцульського килимарства. Як бачимо, уважно і вміло досліджуючи масу килимів однієї територіальної смуги, п. Ріґль відкрив чотири різні варіанти, розмежовані між собою географічно та історично. Попри те, вони мають так багато спільних засадничих рис, що їх слід віднести до єдиного подільського типу. Виокремлення і характеристика цих відмінностей, як і окреслення їхнього територіального поширення вважаємо головною заслугою п. Ріґля, бо надалі дослідники матимуть уже вужче поле для студій з доволі чітко сформульованими проблемами. Ми переконані, що після докладного дослідження південноруського, покутсько-гуцульського килимарства було б виявлено аналогічні відмінності, показано засадничі спільні риси північної і південної груп, і водночас багато перехідних явищ, що поєднують обидві групи в єдиний тип, засадничо монолітний, хоч і такий, що відзначається багатством варіантів, котрі виникли під впливом різних історичних і цивілізаційних чинників. Певні, що детальніше дослідження цілої цієї області показало б неправомірність припущення про існування двох окремих типів, зумовлених бодай чи не етнологічною різницею між руським населенням, що мешкає на північ і на південь від Дністра. За це все п. Ріґлеві слід подякувати від імені прихильників нашого килимарства, як і від імені етнографів і краєзнавців. Переклад з польської Галини КОГУТ Стаття надійшла до редколегії 14.10.2005 Прийнята до друку 06.03.2006