Розуміння, що гроші пахнуть, прийшло до світових урядів не одразу.

Раніше вони переймалися радше тим, як залучити до країни більше інвестицій, покращуючи або бізнес-клімат або створюючи якісь преференції.

Це завдання не відійшло на другий план, але виявилося, що не всі інвестиції корисні. Поступово з'явилося розділення інвестицій на конструктивні й корозійні.

Перші – класичні комерційні інвестиції. Їх зазвичай роблять приватні компанії для отримання прибутку. Саме такі і намагалися залучати уряди.

Другі – політичні інвестиції для досягнення геополітичних чи інших некомерційних цілей. Їх часто роблять державні або провладні компанії.

Іноді вони є елементами гібридної війни. Не обов'язково воювати за допомогою армії – можна воювати інформаційно або навіть просто купити країну.

Непродані двигуни

Україна вже стикалася з подібним.

Російські інвестори купували різні активи, включаючи важливі для національної безпеки: обленерго, банки, мобільні оператори та нафтопереробні заводи. Це постачальники таких товарів і послуг, без яких – раптом чого – обійтися буде дуже складно. Такі ризики не реалізувалися, але неприємні прецеденти були.

Так, Лисичанський та Херсонський НПЗ, Запорізький алюмінієвий комбінат не працюють і навряд чи будуть працювати без величезних інвестицій. Тепер нафтопродукти та алюміній доводиться імпортувати, не в останню чергу – з РФ.

Інший випадок пов'язаний із зовнішніми ризиками.

Китайські інвестори намагалися купити "Мотор Січ" – запорізького виробника реактивних двигунів. Це де-факто оборонне підприємство, яке, єдине з інших аналогічних, стало приватним. Можлива угода не сподобалася США та Японії, які побоювалися, щоб авторитарна країна не отримала військові технології.

Українська влада затягнула процес, тому результат (де-факто націоналізація активу) не сподобався нікому. Власне, конфлікт ще триває.

Ще один випадок відбувся в Норвегії, але він актуальний для України.

У березні російський "Трансмашхолдинг", що належать друзям Володимира Путіна Іскандеру Махмудову та Андрію Бокареву, ледь не купив виробника двигунів для військових кораблів Bergen Engines за 150 млн євро. (Цей же холдинг свого часу зі скандалом купив "Луганськтепловоз".)

Угода була майже укладена, але спочатку галас підняли журналісти та експерти і лише згодом ситуацію помітив уряд та заблокував трансакцію.

Експерти вбачають три основні причини, чому така купівля майже відбулася.

По-перше, заводом володіли не норвежці. Власником була британська компанія Rolls Royce.

По-друге, завод переживав не найкращі часи і був на грані банкрутства. Тож усім навколо – від робітників до уряду – було байдуже, хто там що купує, аби лише в підприємства з'явилися перспективи.

По-третє, у Норвегії, попри всі інші ознаки розвинутої держави, відсутня нормальна система скринінгу ПІІ. Такі системи з'явилися не так давно. Першими були США, де Комітет з іноземних інвестицій (CFIUS), початково створений лише для вивчення ПІІ, у 1988 році отримав право блокувати угоди.

Згодом такі системи з'явилися в Канаді, Австралії, Китаї, багатьох країнах Європи. У 2019 році був ухвалений регламент ЄС про загальні принципи діяльності механізму. За даними UNCTAD, у 2016-2019 роках було відхилено принаймні 20 угод на 50 млн дол і більше на загальну суму 162,7 млрд дол.

Українська спроба

В Україні теж була спроба запровадити скринінг ПІІ. У 2020 році Мінекономіки розробило відповідний проєкт, який у 2021 році Кабмін подав у парламент.

Експертному управлінню та профільному комітету він не дуже сподобався. Спочатку був задум ухвалити його в першому читанні та повернути уряду на доопрацювання, але на початку вересня проєкт був знятий з розгляду.

Це відбулося лише через тиждень після того, як обіцянка запровадити такий механізм була згадана в спільній заяві Зеленського та Байдена за результатами візиту українського президента до США. Чому так сталося, ніхто не говорить. Можливо, документ все ж хочуть довести до ладу.

На нашу думку, він дійсно недосконалий та потребує доопрацювання.

По-перше, повноваження блокувати угоди отримає якась міжвідомча комісія, тоді як у світі це переважно міністерський чи урядовий рівні.

По-друге, багато деталей у ньому не описано. Це планувалося зробити на рівні підзаконних актів, що має корупційні ризики.

Зокрема, немає критеріїв, за якими можна блокувати інвестиції. Є питання і до переліку галузей, які підлягатимуть скринінгу. Без ретельно продуманого механізму запровадження системи країна отримає більше ризиків, ніж переваг.

По-перше, додатковий фільтр на вході створить адміністративне навантаження і може відвернути якусь кількість інвестицій, яких наразі і так небагато.

По-друге, за певних умов рішення про блокування можуть призвести до міжнародних арбітражів.

По-третє, недостатньо детальні та прозорі процедури можуть призвести до корупції та ручного управління, у тому числі в інтересах великого українського бізнесу, який зможе використати цю систему для зменшення конкуренції.

Головне – створення такого тонкого та інтелектуального механізму повинно відбуватися одночасно з реформами та підвищенням рівня довіри до влади.

Запровадження скринінгу прямих іноземних інвестицій повинно відбуватися одночасно з боротьбою проти корупції, реформою судової влади та силових органів, посиленням верховенства права та захистом прав власності.

Тоді механізм, спрямований на посилення національної безпеки, буде збалансований інструментами, які захищають інвесторів.