«Рускій воєнний корабль, іді…» — цю фразу нині знають чи не наймолодші діти. Відколи Росія напала на Україну, ми матюкаємося з ранку до вечора. Чи це нормально? Чому ми вживаємо так багато лайливих слів? І як пояснити це дітям? Доктор психологічних наук Любов Найдьонова вважає: поки ми у сильному стресі, матюкаймося на здоров’я. Вона розповідає, як пояснити засилля матюків дітям.
Для чого потрібні матюки?
Зовнішнє і внутрішнє спостереження показує: наше ставлення до матюків зараз інакше, ніж було в мирний час. Психологія війни ніби-то про матюки нічого не каже. Але коли я прочитала роз’яснення доцента Національного університету щодо правильності написання матюка, що позначає напрям руху (треба писати разом, бо прислівник), вирішила, що психологічні коментарі таки потрібні.
Матюки (обсценна лексика, нецензурні вислови) — це особливий винахід суспільства, який виконує важливу психологічну функцію. Тут не йдеться про слова-паразити. Маємо на увазі саме емоційне використання матюччя для лайки. Яка це функція? Позначати емоційний стан, який виходить за межі нормального, і нам важко дібрати слово зі звичайного лексикону, щоб позначити і повідомити іншим про свій надзвичайний стан. Зараз ми відкидаємо цензурні вирази-лайки, бо не хочемо ображати порівнянням із терористами змій (гади), або тварин (скоти), або навіть мертвих тваринок (падли). Матюки — це вираз надзвичайно сильних емоцій: коли ми позначаємо їх забороненими словами, то вже починаємо опановувати їх цим називанням. Назвати стан — це вже почати його контролювати. Іншими словами, завдяки матюкам психіка захищає себе від зриву в зовсім неконтрольовані емоції, оберігає межу інтегрованості. Це культурна функція матюків — позначати лінію норми, тому вони і є забороненою лексикою (нецензурною).
Чи нормально, що зараз матюків так багато?
Зараз матюки є надзвичайно поширеними, адже психіка мільйонів людей перебуває в надсильному напруженні. Тож коли ми чуємо/читаємо ці матюччя, використані іншими, ми і свій стан впізнаємо і приєднуємося. Є таке поняття, як стенічні стани: це злість, гнів, обурення. Астенічні стани послаблюють психіку, стенічні — посилюють її. Так от, емоційне єднання в стенічних станах — корисне для психіки зараз.
Чи залишимося ми такими матюкливими після перемоги?
Це залежить від нас. Я б прагнула залишити матюки війні, а в мирний час повернутися до того, що сороміцькі слова є сороміцькими. Вони припустимі в окремих приватних ситуаціях, але абсолютно неприйнятні в публічних. Чому так? У матюччя є своя функція, і від надмірного використання не за призначенням ця функція втрачатиметься, послаблюватиметься. Якщо матюки нормалізувати в повсякденні, вони вже не виконуватимуть роль позначення надзвичайного емоційного стану. Тому вони залишаться в минулому, як дискурс війни, і потребуватимуть культурного опрацювання. Зараз — на здоров’я, після перемоги — будемо відбудовувати не лише міста, а й власну культуру мовлення.
Чому не варто зараз забороняти матюки?
Матюкання — це складний багатофункціональний смислонасичений механізм, який є одночасно і колективною самооцінкою, і саморегулюванням, і самовизначенням. Це і розмежування, і об’єднання, і розуміння того, хто ти, з ким ти. Зараз важливою є спільна емоція, взаємна підтримка — це важливо.
Чи забороняти матюки? Якщо ми самі так робимо в присутності дитини, то заборона на них буде роз’єднувати. Малим дітям варто пояснити: тут, зі мною можна, а на людях — негарно.
Як реагувати, коли матюкаються підлітки?
Підліткам важливо приходити до рішення самостійно, на основі власних думок. Ось варіант пояснення.
Нецензурне (тобто, заборонене для публічного використання) — це певне правило, якого дотримується культурна цивілізована людина. Завжди вважалося, що хлопці не мають лаятися в присутності дівчат. Дорослі не дозволяють собі матюки в присутності дітей. Дотримуватися правил може бути складно, але ми здатні утримувати межі і себе в них, бо це ознака вільної людини. Підневільні і безправні спрощують свою психіку, щоб вижити, втрачають здатність до тонких душевних поривів, опускаються до матюків у спілкуванні і перестають розуміти іншу мову. Тому матюки — це ознака деградації. Хочеш усім показати, що ти підневільний і безправний, не здатний утримувати себе в межах — матюкайся.
Як себе стримувати від матюків?
Мати кілька приказок, заготовок, прислів’їв чи смішний куплет, слово-замінник, яке можна використати. Це може бути твоє авторське, унікальне, з якого інші будуть брати приклад.
Матюками ми говоримо з ворогом, бо іншої мови він не розуміє. Цим ми виражаємо своє презирство. Матюками розмовляти одне з одним — це ставати схожим на ворога, приєднуватися до нього. Українці мають значно різноманітніші, яскравіші, дошкульніші лайливі слова, які винаходили і застосовували наші пращури. Творчість нашого покоління у лайливих висловах теж залишиться нашим нащадкам.
Мій знайомий професор психології поділився зі мною власною історією вживання матюків. З його дозволу наведу її тут — ви можете розказати її своїм дітям-підліткам на уроці або вдома.
«Я виріс у місті, в якому в часи мого дитинства кожен третій чоловік або уже відсидів у тюрмі, або сидів зараз. Я жив у районі, де мешкали особливі люди: селище мало гучну радянську назву, але за пару років до мого народження наприкінці 1950-х років все ще залишалося обнесеним колючим дротом — тут була шахта-тюрма, де працювали ув’язнені. Згодом дріт прибрали, і ці люди — колишні «зеки» — стали жити серед інших мешканців, зберігаючи свій уклад і звичку матюкатися. Та все ж, коли ми, малі діти, заходили кудись, де були дорослі, вони одразу переставали матюкатися — було чітке усвідомлення, що дітям цього чути не треба.
Потім у підлітковому віці я багато матюкався, до того ж так брутально, що знайомі батьків переказували їм, що чули від мене слова, яких самі не знали. Підлітки — вони ж збирають усе і вдосконалюють.
Але в юності, збираючись вступати до університету, я зрозумів, що досить, і принципово відмовився від матюків. Моїх ровесників це потішало. У деяких виникало бажання розважитися — спробувати звабити мене лайкою і навчити матюкатися. Для моїх же однокласників розвага була в іншому: вони потішалися з марності цих зусиль, дивилися на те, як їх «обламують», бо розуміли, що я вмію лаятися, але не роблю цього. Я не соромлюся, я вмію, але не роблю, тому що готуюся вступати до університету.
Коли я повернувся в рідне місто після першої невдалої спроби вступити в університет і працював серед контингенту, в якому кожен другий був з тюрми, я матюкався, бо комунікативно уникати лайки було невиправдано, без неї повідомлення не доходило до адресата.
Коли навчався в універі, ніколи в коридорах, аудиторіях універу, на вулицях не матюкався. А в нашій кімнаті у студентському гуртожитку серед хлопців це зі мною траплялося, бо мої співмешканці щойно повернулися з армії. Але поступово, дорослішаючи, ми відходили від матюків.
Відтоді як у мене народилися діти, я практично не використовую матюки. Пригадую, як під час Революції Гідності матюки повернулися до мовлення багатьох, навіть жінок. Потім люди від цього відійшли.
Ще один важливий спогад стосується часу, коли я вперше приїхав у Москву ще до 1980-х років і ночував у земляків-українців, які переїхали туди в дитинстві. Коли я почув, що жінки і чоловіки матюкаються, розмовляючи на побутові теми, я зблід. Один з мешканців квартири, хлопець-скрипаль, помітив це: «У вас, мабуть, не заведено матюкатися?» — запитав він. Я йому відповів, що в цілому в нас в Україні люди мат використовують, але щоб у присутності жінок чи так, між іншим, — це дійсно не прийнято.
Згодом мій науковий керівник розповів мені, як поступово мат поглинав московське суспільство. Суцільно мат укорінився після смерті Сталіна, коли повернулися ті, хто по 20 і більше років відсидів у сталінських тюрмах за політичними статтями. Серед них були ті, хто мав наукові ступені, вчені звання. Вони повернулися в інститути і університети. Але ця хвиля не повернула московське суспільство до мовної норми, вона його поглинула, і мат укорінився в побуті.
Головне ж полягає в тому, що мат — багатофункціональний, проте всі емоції і всі смисли можна розгорнути в інших словах, і це прекрасно. І найголовніше — у нас, українців, є свої матюки — більш досконалі, що більше відповідають нашій ментальності.
Отже, не так «солодко» використовувати матюки, коли це стає повсякденністю. Вони перестають бути влучними, інтенсивними й інформативними. Спрощують суспільство, спрощують людей. Потім до цих людей приходять такі ж спрощені ідеї, як у всієї тієї московської інтелігенції, яка замість того, щоб боротися за високі стандарти, почала боротися геть за інше, за ідею міфічного «руського міра».
