Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 вересня 2020 року

у справі «KOTILAINEN та інші проти Фінляндії»

за заявою № 62439/12

Щодо обов’язкового запровадження державою системи гарантій для протидії неналежному використанню вогнепальної зброї

Фабула справи: Заявники скаржились на відсутність будь-яких заходів з боку поліції щодо запобігання стрілянині в школі.

Справа стосувалася скарг на неспроможність органів влади захистити життя жертв стрілянини у школі у 2008 році, в результаті якої було вбито 10 осіб. Заявниками в цій справі були 10 фінських громадян, які є родичами дев'яти учнів та вчителя, які загинули в результаті стрілянини. За декілька місяців до нападу підозрюваний отримав ліцензію на володіння зброєю у місцевому відділку поліції. В доповнення до деяких інтернет-публікацій, зокрема і коментаря до фільму про масове вбивство в Колумбійській середній школі – «найкраща розвага всіх часів», за день до нападу його допитав головний інспектор поліцейського відділку, щоб визначити, чи становить він небезпеку для суспільства. Інспектор вирішив, що не становить, і не вилучив зброю. Після стрілянини, інспекторові було пред’явлено декілька обвинувачень за неналежне виконання ним своїх посадових обов’язків та вбивство з грубої необережності. У 2011 році суди визнали інспектора винним за першим обвинуваченням, встановивши, що інтернет публікації підозрюваного викликали занепокоєння і вимагали тимчасового вилучення зброї. Що стосується другого обвинувачення, суди визнали, що інспектор не несе відповідальності за вбивства, оскільки він не мав жодних підстав для підозри існування реального ризику нападу в школі у формі стрілянини. Скарги заявників до Верховного суду були відхилені. Інспекторові винесли попередження, а вимоги про компенсацію заявникам були відхилені. Уряд створив комісію з розслідування обставин стрілянини в школі. За результатами її діяльності було підготовлено декілька рекомендацій стосовно доступності зброї, служб психічного здоров'я молоді, планування безпеки в школах та взаємодії між органами влади для запобігання подібним інцидентам.

Правове обґрунтування: перше речення пункту 1 статті 2 передбачає, що держава не лише утримується від навмисного та незаконного позбавлення життя, а й вживає відповідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під його юрисдикцією (див. L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998 року, §36, Доповіді 1998-III, Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства, №46477/99, п.71, ЄСПЛ 2002 ‑ II). Встановлено, що таке позитивне зобов'язання виникає в ряді різних контекстів. Так, наприклад, Суд постановив, що позитивне зобов'язання держави за статтею 2 пов'язане з управлінням різною небезпечною діяльністю (див. Öneryıldız проти Туреччини, №48939/99, п.71, ЄСПЛ 2004- XII), а також у контексті безпеки дорожнього руху (див. Ніколае Віргіліу Танасе проти Румунії, №41720/13, п.135, 25 червня 2019 року). Ці обов'язки вітчизняних органів влади передбачають перш за все основне зобов'язання мати відповідний набір запобіжних заходів, спрямованих на забезпечення громадської безпеки. Це передбачає, перш за все, головний обов'язок держави прийняти та впровадити законодавчу та адміністративну основу, покликану забезпечити ефективне стримування від погроз праву на життя (див. Öneryıldız, згадане вище, §§ 89-90, та Маснева проти України, №5952/07, §64, 20 грудня 2011 року). У зв'язку з цим Суд наголосив, що обов'язок держав регулювати слід розуміти в більш широкому розумінні, що включає обов'язок забезпечити ефективне функціонування цієї нормативної бази. Таким чином, регулятивні обов'язки охоплюють необхідні заходи для забезпечення виконання, включаючи нагляд та контроль (Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії, №56080/13, ЄСПЛ 2017, §189). Таким чином, позитивне зобов'язання держав за матеріальною частиною статті 2 поширюється на обов'язок забезпечити ефективне функціонування нормативної бази, прийнятої для захисту життя (див. Cavit Tınarlıoğlu проти Туреччини, №3648/04, п. 86, 2 лютого 2016 року).

Висновок: використання вогнепальної зброї тягне за собою високий рівень властивих ризиків щодо права на життя, оскільки будь-яка неправомірна поведінка, не лише умисна, але й необережна, пов’язана із застосуванням вогнепальної зброї, може мати летальні наслідки для жертв, а ризик використання такої зброї для вчинення навмисних злочинних дій ще більш серйозний. Відповідно, використання вогнепальної зброї є одним з видів небезпечної діяльності, яка повинна передбачати позитивний обов'язок держав прийняти та вжити заходів, спрямованих на забезпечення громадської безпеки. Цей основний обов'язок полягає в обов'язку прийняти нормативні акти щодо захисту життя та забезпечити ефективне впровадження та функціонування цієї нормативної бази. Нормативна база, яка застосовується у державі-відповідача на відповідний час, як така, не є проблемою у цій справі. Суд не виявляє жодних недоліків у цьому відношенні, які можуть спричинити порушення позитивних зобов'язань держави за статтею 2. Що стосується ліцензування вогнепальної зброї винного, національні суди вивчили твердження, висунуті заявниками, та встановили, що ліцензія, надана винному, була видана відповідно до відповідного законодавства. Національну владу не можна звинувачувати в тому, що вона не виконала своїх превентивних оперативних обов’язків щодо захисту жертв. На цей висновок не впливає аргумент, висунутий заявниками, згідно з яким поліцейський орган повинен був отримати медичну документацію злочинця для перевірки даних щодо його психічного здоров'я. Конфіденційність медичних даних є життєво важливим принципом у правових системах усіх Договірних Сторін, а також захищена статтею 8 Конвенції. У світлі позитивних зобов'язань держави, пов'язаних з контролем над небезпечною діяльністю, залишається, проте, перевірити, чи дотримались органи держави-відповідача свого обов'язку ретельності в захисті громадської безпеки з урахуванням контексту справи, а саме застосування вогнепальної зброї, де властивий особливо високий рівень ризику для життя. У цій справі місцевій поліції стало відомо про публікації винного в Інтернеті, які, хоча і не містили жодних загроз, мали такий характер, що викликає сумнів у тому, чи може у власності винного безпечно залишатися вогнепальна зброя. Дійсно, поліція не залишалася пасивною, а провела співбесіду з винним. Однак не було вжито заходів для вилучення зброї, якою він володів та мав ліцензію на її володіння. Найважливіше питання полягає в тому, чи існували заходи, які національна влада могла б вжити, щоб уникнути ризику для життя, що виник внаслідок потенційної небезпеки, на яку вказувала відома поведінка злочинця, що відображалася в Інтернет-публікаціях. З огляду на особливо високий рівень ризику для життя, пов’язаний з будь-якими проступками з вогнепальною зброєю, Суд вважає важливим для держави запровадити та суворо застосовувати систему адекватних та ефективних гарантій, призначених для протидії та запобігання будь-якому неналежному та небезпечному використанню такої зброї. У контексті цієї справи Суд зазначає, що запобіжний захід із вилучення пістолета був доступний органам поліції і навіть розглядався, хоча і не застосовувався. Такий захід не спричинив би значного втручання у будь-які конкуруючі права, передбачені Конвенцією, і, отже, він не передбачав би особливо складних або делікатних рівноваг. Також такий захід не вимагав би високого порогового рівня застосування, а навпаки. Дійсно, національний суд постановив, що, враховуючи інформацію, яка потрапила до відома поліцейського органу, пістолет міг і повинен був бути вилучений відповідно до національного законодавства, що передбачається як запобіжний захід із низьким порогом. Цей висновок є питанням, окремим від висновку, згідно з яким не можна було стверджувати, що рішення не вилучати зброю було причинно важливим для наступних вбивств, або що це спричинило невиконання зобов'язання держави забезпечити особистий захист потерпілих. Для Суду вилучення зброї злочинця було розумним заходом обережності, який слід було вжити за обставин, коли виникли сумніви, на основі інформації, яка потрапила до відома компетентного органу, щодо того, чи дана особа здатна до володіння небезпечною вогнепальною зброєю. Отже, національні органи влади не дотримались з особливою сумлінністю покладених на них зобов’язань через особливо високий рівень ризику для життя, пов’язаний із будь-якими проступками, пов’язаними із застосуванням вогнепальної зброї. З цих причин Суд вважає, що держава-відповідач мала порушення матеріально-позитивних зобов'язань, що випливають із статті 2 Конвенції.

Немає жодних ознак того, що досудове розслідування, проведене у справі, було якимось чином недостатнім або несправним, а також не було жодних суперечок щодо його висновків. Відповідно, не було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя в матеріальному аспекті (ст.2 Конвенції), відсутнє порушення права на життя в процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, захист громадської безпеки, ліцензування вогнепальної зброї, конфіденційність медичних даних, вилучення зброї