Сміливість бути українським медіа: історія маріупольського телеканалу «ТВ7»

Про те, як маріупольський телеканал «ТВ7» пережив окупацію і не припинив мовлення, про інформаційну блокаду, про особистий досвід переживання війни, окупації і виживання у неймовірних умовах ми поговорили з Анною Овчаренко, керівницею відділу продажів телеканалу «ТВ7».

Розкажіть, будь ласка, про ваше 24 лютого - де ви були, які мали плани на день. А також - яка ситуація була на телеканалі?

24 лютого ми прокинулись близько 5-ої години ранку від звуків потужних вибухів. Мій чоловік сказав: «Прокидайся! Почалась війна!.» Ми жили неподалік східного району міста, де почались обстріли, тому чули їх дуже добре. У той день ввечері я повинна була їхати в Київ по робочим та особистим питанням.

Я одразу здала квитки та почала збирати речі: документи, гроші, ноутбук та деякий одяг. 3 тієї ночі ми ночували у мами чоловіка в центрі міста, вдень їздили додому. 25 лютого був останнім днем, коли ми всі прийшли на роботу.

Пам’ятаю, як спілкувалася з нашою директоркою, вона мене заспокоювала та казала, що ми повинні бути сильними, триматись та працювати. Весь колектив телеканалу працював у посиленому режимі, новини, брифінги міської ради, оперативне інформування щодо ситуації в місті. Ніхто не збирався тікати, всі були налаштовані працювати та бути корисними.

 Чи була у керівництва телеканалу стратегія на випадок війни? Чи розуміли ви план дій, чи вдалося ним скористатися?

Стратегія каналу була єдина – працювати та бути корисними мешканцям міста, оперативно інформувати про новини та поточну ситуацію. Так, всі були напружені. Так – було страшно, але ми працювали. 28 лютого нам написали, що заради безпеки можна не виходити на роботу, але наші соцмережі продовжували працювати до останнього. Навіть знаходячись вдома, колектив телеканалу намагався працювати, на жаль, це тривало недовго: 2 березня зник зв'язок та світло, з того дня і до самого моменту виїзду з міста мало хто знав про долю інших.

Розкажіть, будь ласка, скільки часу ви особисто провели у Маріуполі, як і де вам вдавалося пересиджувати бомбардування?

Ми переїхали до бомбосховища 27 лютого і пробули там до 16 березня. Наше бомбосховище знаходилось в центральному районі міста. Життя в бомбосховищі -  це ще той виклик. Багато тих, хто приїхав до нас, після першої ночі повертались до себе в квартири, тому що там було дуже холодно та вогко. Поки була електроенергія, ми намагались прогріти приміщення різними обігрівачами. Але і це було марно, бо площа приміщення була велика, а обігрівачі нагрівали лише невеликий радіус. Попри холод, ми все одно залишались там, бо їхати додому було небезпечно. На початку нас було близько 15 людей, потім побільшало. Врешті-решт, наприкінці нас було більше 50 людей. Коли ще було світло, чоловіки поставили невелику пічку та підключили до неї газовий балон, на якому ми готували, та набрали води до єврокуба. Продукти харчування також були, ми придбали більше 8 мішків картоплі, цибулі та моркви. Принесли з дому різні пресерви та консервацію. Ми намагались максимально створити затишок в тих умовах, в яких знаходилися.

Коли 2 березня зник зв'язок та світло, ми все ще сподівалися, що все це не надовго. Але з того дня все стало ще страшнішим. Обстріли посилювались, на вулицю ми виходили рідше, у сховищі був страшенний холод, від якого здавалося, що німіє все тіло.

8 березня ми з чоловіком все ж таки наважились піти пошукати зв'язок, бо я дуже хотіла написати рідним, що зі мною все гаразд. Я втратила зв'язок з ними 2 березня. Ми знайшли точку на зупинці і я змогла зателефонувати та сказати кілька слів брату, що я жива. З 9 і по 15 березня поступово починався жах в нашому районі. Страшні вибухи, звуки літаків, які кружляли над нами. Вікна вилітали з рамами, на вулиці був постійний запах горілого. Інколи мені здавалось, що коли я зможу помитися, я буду знімати одяг разом із шкірою. Всі були максимально одягнуті наскільки це можливо, по 2-3 светри, 2 пари штанів, куртки, шкарпетки.

Як і коли вам вдалося виїхати з Маріуполя, куди?

15 березня до нас у бомбосховище прийшли росіяни. Вони назвалися групою зачистки.

Перевірили всіх чоловіків на наявність татуювань, сказали, що залишаться на ніч, а зранку підуть далі. Їх було п’ятеро, але згодом приїхала вся рота. Було лячно, ніхто не знав, що у них на думці, чоловіків у нас було мало, більшість жінок та дітей. 

Зранку ми зрозуміли, що потрібно вибиратись. 16 березня, зібравши всі речі, та тих, хто готовий був виїжджати колоною із 4-ох машин, почали рухатись в напрямку виїзду з міста. Ми виїхали о 13:00 годині і змогли пройти блокпост лише у 17:00. В машині не було бокових вікон, в той день ще пішов сніг. Здавалось, що цей жах не закінчиться ніколи. Ми доїхали до Володарська, на той час наша колона розпалася та ми втратили один одного. Зв’язку не було, а тому ми не могли дізнатись хто куди поїхав. Нас було 8 людей та 2 собаки в одній машині. У Володарську нас на ніч прихистила сім’я. Зранку ми прокинулись та поїхали далі у напрямку Мангуша. В Мангуші вже з’явився зв'язок. Нам вдалось дізнатись контакти бази в Юрівці, де приймають біженців. Доїхавши туди, нам дали 2 вільних номери для кожної сім’ї. Після майже 3-ох тижнів без нормальних умов, там ми змогли трохи відновитись. Була гаряча вода, світло, зв'язок. Здається, що так мало, і в той же час -  так багато. Ми прожили там 4 дні та прийняли рішення рухатись далі. Наступним пунктом був Бердянськ, де завдяки друзям із Харкова нам дали тимчасово пожити в квартирі. У Бердянську ми пробули 2 тижні. Потім, коли оголосили тимчасовий режим тиші, ми ризикнули та поїхали колоною з іншими автівками до Запоріжжя.

ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ.

Пресцентр НАМ