Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 квітня 2021 року

у справі «Попович проти України»

за заявою № 44704/11

Щодо відсутності обґрунтованості та забезпечення судового контролю за законністю тримання особи під вартою

Фабула справи: Заявник скаржився на незаконність його тримання під вартою, а також, що він не міг подати жодних клопотань про звільнення до початку слухання, і що після цього суд першої інстанції не здійснив належного перегляду законності його тримання під вартою. Він також оскаржив неупередженість судді, який розглядав його клопотання про звільнення.

Заявник народився у 1980 році та проживає у місті Ніжині. 13 квітня 2010 року Заявник був заарештований за підозрою у вимаганні. 16 квітня 2010 року суд першої інстанції постановив затримати Заявника на тій підставі, що його підозрюють у скоєнні тяжкого злочину, що він може перешкоджати правосуддю або що він може переховуватися та продовжувати свою злочинну діяльність. 9 червня 2010 року той самий суд продовжив строк тримання Заявника під вартою до чотирьох місяців. 11 серпня 2010 року суд апеляційної інстанції продовжив термін тримання під вартою Заявника до шести місяців до 13 жовтня 2010 року. 23 вересня 2010 року Заявник та його адвокат отримали матеріали справи для ознайомлення. 29 вересня 2010 року слідчі передали справу Заявника з обвинувальним актом до Деснянського районного суду м. Чернігова ("районний суд"). 4 жовтня 2010 року справа Заявника надійшла до районного суду. 13 жовтня 2010 року термін дії постанови про тримання під вартою від 11 серпня 2010 року закінчився, але Заявник залишався під вартою з огляду на той факт, що після направлення його справи до районного суду він вважався таким, що був переданий у його розпорядження. 19 жовтня 2010 року відбулося підготовче судове засідання, в якому розгляд справи був призначений на 4 листопада 2010 року. У своєму рішенні суд зазначив, що не було підстав для заміни міри запобіжного заходу у вигляді тримання Заявника під вартою іншим запобіжним заходом. 30 травня 2011 року, посилаючись на закінчення строку попереднього тримання Заявника під вартою, невідповідність подальшого тримання Заявника під вартою вимогам пункту 7 статті 156 Кримінально-процесуального кодексу та у зв'язку з тим, що суд першої інстанції не вказав причини подальшого тримання під вартою Заявника, адвокат Заявника вимагав його негайного звільнення. Це клопотання суддя відхилив того ж дня та, не вдаючись у подальші подробиці, зазначив, що «немає підстав для задоволення клопотання [про звільнення Заявника]». Заявник також звернувся до обласної прокуратури (далі - прокуратура) з проханням порушити кримінальне провадження проти слідчих за його незаконне затримання, оскільки він не був звільнений відразу після закінчення строку тримання під вартою, 13 жовтня 2010 року. 30 травня 2011 року прокуратура відхилила його клопотання як необґрунтоване. 10 серпня 2011 року адвокат Заявника знову звернувся до районного суду з проханням звільнити Заявника з подібними аргументами, як у його клопотанні від 30 травня 2011 року. 14 вересня 2011 року суддя відхилив клопотання через відсутність підстав для задоволення. 1 серпня 2011 року Новозаводський районний суд Чернігова відхилив скаргу Заявника на рішення прокуратури від 30 травня 2011 року, встановивши, що прокуратура діяла відповідно до закону. Це рішення було підтримано судами апеляційної та касаційної інстанцій 19 серпня 2011 року та 9 лютого 2012 року відповідно. Немає інформації про результати вищезазначеного кримінального провадження відносно Заявника або про його звільнення або продовження тримання під вартою після 7 серпня 2012 року.

Правове обґрунтування: ​​Суд неодноразово зазначав, що продовження тримання заявника під вартою після завершення розслідування у кримінальних справах характеризувалася відсутністю достатньої правової бази або чітких підстав, що регулювали б їх ситуацію (див. Єлоєв проти України, №17283/02, 6 листопада 2008 року, §50). Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у низці справ, що стосуються практики тримання підсудних під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний акт було передано до суду першої інстанції. Він постановив, що така практика несумісна з принципами правової визначеності та захисту від свавілля (див. Харченко проти України, №40107/02, 10 лютого 2011 року, §71).

Метою пункту 4 статті 5 є забезпечення права осіб, які заарештовані та затримані, на судовий нагляд за законністю заходів, які до них застосовуються (див. De Wilde, Ooms і Versyp проти Бельгії, 18 червня 1971 року, Серія A, № 12, §76). Під час тримання особи під вартою повинен бути забезпечений засіб правового захисту, що дозволить цій особі швидко здійснити судовий перегляд законності тримання під вартою, що може призвести, у відповідних випадках, до її звільнення. Існування засобу правового захисту, передбаченого пунктом 4 статті 5, повинно бути достатньо певним не лише теоретично, а й практично, у протилежному випадку йому бракуватиме доступності та ефективності, необхідних для цілей цього положення (див. Stoichkov проти Болгарії, №9808/02, §66, 24 березня 2005 року та Vachev проти Болгарії, №42987/98, §71, ЄСПЛ 2004-VIII (витяги)). Доступність засобу правового захисту означає, серед іншого, що належно створені владою обставини повинні бути такими, щоб забезпечити заявникам реалістичну можливість використання засобу захисту (див. Čonka проти Бельгії, №51564/99, §§46 та 55, ЄСПЛ 2002 ‑ I).

Висновок: період тримання Заявника під вартою з 13 по 19 жовтня 2010 року не відповідав пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також зазначає, що хоча 19 жовтня 2010 року суд продовжив запобіжний захід у справі Заявника, він не встановив строки його подальшого тримання під вартою і не вказав жодних причин для свого рішення. Це залишило Заявника в стані невизначеності щодо підстав його затримання після цієї дати. У зв'язку з цим Суд повторює, що відсутність будь-яких підстав, наведених судовими органами в їх рішеннях, що дозволяють затримання протягом тривалого періоду, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5. Відповідно було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно періоду, що настав після 13 жовтня 2010 року.

Протягом оскаржуваного періоду часу Заявнику не був забезпечений судовий контроль за законністю його тримання під вартою з періоду завершення слідства (29 вересня 2010 року) і до слухання справи 19 жовтня 2010 року, оскільки розгляд будь-якого такого клопотання очікував би розгляду справи в судовому засіданні. Після цього законність тримання Заявника під вартою була розглянута національними судами 19 жовтня 2010 року, коли його було передано до суду, та 30 травня та 14 вересня 2011 року. Однак рішення, винесені в результаті, не повністю відповідають вимогам ст. 5 § 4 Конвенції. Суд зазначає, що в інших подібних справах, раніше вирішених, він стикався з питанням про відсутність у національних судів адекватної відповіді на аргументи заявників щодо необхідності їх звільнення. Подібним чином, у цій справі національні суди просто вказали, що не було підстав для звільнення Заявника, не надавши жодних подальших пояснень і не здійснивши жодної перевірки обставин конкретної ситуації Заявника. У світлі цих висновків Суд не вважає необхідним розглядати решту тверджень Заявника відповідно до цього пункту, наскільки вони підлягають розгляду відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.п.1, 4 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: засіб правового захисту, право на свободу та особисту недоторканність, запобіжний захід