Перші дні повномасштабної війни в Україні: думки, переживання, дії

Вступ

24 лютого, у день, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України, більша частина команди Cedos перебувала у Києві. З перших днів ми були залучені до волонтерських ініціатив. Водночас ми далі працюємо над тим, у чому маємо найбільше експертизи, — соціальними дослідженнями й аналітикою.

У цей час ми вирішили зосередитися на питанні впливу війни на цивільне населення, зокрема провести це опитування, щоби зафіксувати досвіди, думки та переживання людей у перші дні повномасштабної війни в Україні. Під час роботи над цим дослідженням учасни_ці дослідницької команди змінювали місця перебування у пошуках безпеки, по кілька разів на добу чули сирени повітряної тривоги, віднаходили нову рутину і відчували ті ж переживання, що і респондент_ки.

Оскільки нашою метою було фіксування різних досвідів, думок і переживань, було обрано якісницький дослідницький підхід. Водночас, враховуючи умови воєнного стану, ми вирішили використати опитувальник для самозаповнення як метод збору даних. Опитувальник було оформлено у Google-формі. Цей варіант був найпростішим і найзручнішим з точки зору потенційних респондент_ок. Він не мав часового обмеження на проходження опитування, передбачав можливість необов’язкових відповідей і переривання проходження опитування у будь-який момент. Тож загалом такий формат — за наявних умов проведення дослідження — мав бути максимально дружнім до респондент_ок та їхніх переживань. Інформація про дослідження, яка включала посилання на форму для заповнення, поширювалася на сторінках Cedos у соціальних мережах, на особистих сторінках дослідни_ць і в особистій комунікації. 

Опитування складалось із шести основних блоків питань, а також вступних і прикінцевих питань. Блоки питань стосувалися тематичних фокусів опитування: початок війни, подальші дії, переживання, волонтерство, професійна діяльність та освіта, побут. Блок прикінцевих питань стосувався соціально-демографічних аспектів. 

Опитувальник, що пропонувався для заповнення респондент_кам, починався із роз’яснення мети дослідження, а також містив дисклеймер про конфіденційність відповідей. У вступі до опитувальника було попередження про те, що він містить запитання щодо емоційного стану респондент_ок від початку повномасштабної війни 24 лютого, та прохання заповнювати його лише у випадку, якщо це є комфортним для людини.

Переважна більшість питань передбачала відкриті відповіді, тож респондент_ки не були обмежені наперед заданими варіантами. Таким чином ми намагались уможливити наративні відповіді та дати респондент_кам можливість описати свої переживання. 

Перед початком проведення опитування було здійснено пре-тест інструментарію. Пре-тест проводився серед кола знайомих учасни_ць дослідницької команди. Основним завданням пре-тесту було з’ясувати, чи зрозумілими є формулювання питань, чи викликає формулювання питань і заповнення опитувальника психологічний дискомфорт, а також перевірити, скільки часу в середньому займає заповнення опитувальника.

Опитування було проведене протягом 2-7 березня. За цей час в опитуванні взяли участь 555 респондент_ок. Середній вік респондент_ки — 29 років. Наймолодш_ій респондент_ці 17 років, найстарш_ій — 70. Дві третини опитаних (66%) належать до основного працездатного віку (25-54 років)¹Згідно з категоризацією вікових груп на основі працездатності, які виділяють у власних соціально-економічних і демографічних розрахунках експерт_ки ООН., ще третина (29%) — до раннього працездатного віку (15-24 роки). Трохи менше 4% з тих, хто заповнили опитувальник, не вказали свій вік. Більше двох третин опитаних (72%) ідентифікують себе як жінки, трохи менше чверті (23%) — як чоловіки. Ще 1,4% ідентифікують себе інакше (зокрема як небінарна людина, квір) або не відчувають потреби ідентифікувати себе за гендером. 4% тих, хто заповнили опитувальник, не відповіли на це запитання. Більше двох третин (70%) опитаних мають вищу освіту, ще 7% мають ступінь кандидат_ки чи доктор_ки наук. 14% зазначили, що найвищим здобутим ними рівнем освіти на даний момент є середня освіта, ще 5% — що професійна/професійно-технічна освіта. Не відповіли на це запитання 4% опитаних.

Проводячи це дослідження, ми стикнулися з низкою викликів, що стосуються дослідницької методології та етики. Обрані шляхи реагування на ці виклики визначили обмеження проведеного дослідження.

• Час на роботу над інструментарієм був обмежений, адже затримка з початком збору даних мала би суттєвий вплив на їх характер. Нашою метою було зібрати переживання та досвіди людей у перші тижні війни безпосередньо під час розгортання подій, а не ретроспективно, тому ми покладалися на попередній досвід нашої команди у роботі з чутливими темами, а також провели пре-тест інструментарію.
• Обраний шлях розповсюдження опитувальника призвів до відчутної представленості серед опитаних респондент_ок аудиторії Сedos, соціально-демографічні характеристики якої не відображають соціально-демографічні характеристики дорослого населення України в цілому (віковий та гендерний розподіл, рівень освіти тощо). Крім того, сам метод збору даних через інтернет-форму міг вплинути на окремі характеристики вибірки (зокрема на недопредставленість старшої вікової групи). Оскільки заповнення опитувальника потребувало часу та доступу до інтернету, можна говорити про те, що його радше могли заповнити ті респондент_ки, які у період з 2 до 7 березня перебували у відносній безпеці та мали безперебійний доступ до інтернету.
• Самозаповнення респондент_кою опитувальника зі значною кількістю відкритих відповідей передбачало метод фіксації власного досвіду та переживань через письмо. Обмеженням або наслідком вибору цього методу є те, що фіксація своїх переживань на письмі неуникно сприяє більшій наративізації оповіді та спонукає раціоналізувати пережите. Ми врахували це при аналізі даних і в умовах, які не дозволяють зібрати дані методом інтерв’ю, обраний нами спосіб вважаємо виправданим компромісом.
• Включеність дослідни_ць, тобто те, що вони самі тою чи іншою мірою переживали досвід повномасштабної війни та вимушеного переселення, може бути і перевагою, і обмеженням дослідження. З одного боку, це може спонукати до більшої рефлексивності та чутливості щодо отриманих даних внаслідок їхнього співставлення з особистими переживаннями. З іншого боку, це може задавати наперед певні аналітичні матриці, які впливатимуть на інтерпретацію отриманих даних. Задля уникнення когнітивного або досвідового викривлення робота з отриманими даними була розподілена між дослідни_цями як на етапі аналізу та інтерпретації, так і на етапі взаємного редагування. 

Це дослідження не є всеохопним. Його результати фіксують різноманіття досвідів переживання війни у певний проміжок часу, але не можуть бути екстрапольовані на все населення України і весь період війни, адже множинність досвідів її переживання є більшою й багатограннішою. Вони потребують багатьох подальших досліджень: від репрезентативних на національному рівні до сфокусованих на окремих соціальних групах.

Цей текст не є вичерпним звітом за результатами аналізу зібраних даних, натомість представляє собою аналітичну записку з першими результатами дослідження й описом основних тенденцій, які ми виявили наразі. 

Висновки

24 лютого о 5 ранку, коли почалася повномасштабна війна в Україні, більшість опитаних перебували у безпеці у себе вдома або у родич_ок, близьких і знайомих. Про початок вторгнення респондент_ки дізналися різними способами: безпосередньо зі звуків вибухів і сирен, від знайомих, друзів та родич_ок, а також зі ЗМІ та соціальних мереж. Перші думки опитаних стосувалися своєї безпеки та безпеки своїх близьких і родичів, можливості евакуації, збирання тривожної валізи і забезпечення себе та близьких усім необхідним (їжею, ліками, водою).

У перші години та перший день повномасштабного вторгнення учасни_ці опитування намагалися робити щось, що допомогло би їм адаптуватися до нової реальності. Зокрема, багато хто зв’язувалися з рідними та близькими, вирішували нагальні робочі питання, складали речі до «тривожної валізи», облаштовували побут у спробі підготуватися до активних бойових дій неподалік і переміщалися у пошуку безпечних місць.

Протягом перших днів повномасштабної війни головними рішеннями стали питання про переміщення: переїжджати чи залишатися у своєму населеному пункті, чи виїжджати за кордон, чи евакуювати дітей і рідних. Для багатьох опитаних рішення про від’їзд було пов’язане з втратою дому, майна, а також з розлукою з близькими людьми. Серед тих, хто вирішили залишитися, важливим питанням була організація побуту під час війни: підготовка житла до обстрілів, облаштування укриття, створення запасів їжі. Для деяких респондент_ок найважливішими стали рішення, пов’язані з емоціями та переживаннями. Вони описували їх як необхідність «змиритися», прийняти, «що життя вже не буде як раніше», а також усвідомити ризик смерті. Вступ до лав Збройних сил України та волонтерство стали ще одними з важливих рішень, про які згадували опитані. Крім того, деякі респондент_ки зазначали, що у перші дні війни ще не змогли або не встигли прийняти жодних важливих, на їхню думку, рішень. Для когось це було пов’язано зі складним емоційним станом, для інших — з неможливістю планувати майбутнє. Однак дехто наголошував, що навіть буденні справи — наприклад, похід за продуктами — в умовах війни можна розцінювати як важливе рішення, адже вони можуть наражати на небезпеку і потребують сміливості.

На рішення поїхати або залишитися у населеному пункті, в якому опитані проживали до початку повномасштабного вторгнення, вплинули безпекова ситуація, наявність ресурсів, зокрема фінансів, транспорту, житла, близькі люди, контакти в місцях евакуації, стан здоров’я, дорожнє або залізничне сполучення, можливість працювати або допомагати. У респондент_ок це рішення переважно викликало переживання страху, паніки, тривоги, сорому чи провини.

Після початку повномасштабного вторгнення у більшості опитаних змінилися стосунки зі своїми близькими та родич_ками. Частина опитаних відзначали покращення та збільшення спілкування з близькими. Інші, навпаки, писали, що у них стали напружені стосунки або вони їх свідомо обмежили. Часто респондент_ки вказували на зменшення або повне обмеження спілкування з родич_ками або близькими, які проживають на території Росії або підтримують державу-агресора.

Жінки та чоловіки стикалися з упередженнями, пов’язаними з їхньою діяльністю. У випадку жінок мали місце очікування, що вони не будуть брати участі в активних бойових діях, у випадку чоловіків — навпаки, що будуть. Деякі переселен_ки стикалися з упередженнями від місцевих жител_ьок, що могло призводити до обмеження доступу до орендного житла.

Більшість респондент_ок у перші два тижні війни відчували тривогу: за безпеку себе та своїх близьких і за майбутнє в цілому. Крім цього, значна частина говорили про переживання ненависті до російської армії та приступів страху за своє життя. Емоції респондент_ки переживали по-різному: у когось різні емоційні прояви різко змінювали одне одного; у когось на місце інтенсивних переживань прийшли виснаження та апатія. Частина респондент_ок говорили про спроби контролювати та придушувати свої емоції, частина — про переживання емоцій через фізичний біль. Справитися з тривогою та сумом багатьом респондент_кам допомагала надія на завершення війни та відчуття єдності із суспільством.

Ті з респондент_ок, які зазначали, що їхні життєві принципи змінилися, найчастіше наголошували, що змінили своє ставлення до Росії як країни-окупанта, окремих представників влади цієї країни та/або її громадян_ок. Ці ставлення варіювалися у спектрі від «ненависті до загарбників» до дегуманізації ворогів. Респондент_ки також вказували на зміну свого ставлення до війни як такої (відмова від пацифістських поглядів, готовність ставати до зброї) та на зміну політичних поглядів (переважно у категоріях поваги та переосмислення ставлення до органів влади в Україні). Також респондент_ки згадували про знецінення матеріальних цінностей і усвідомлення цінностей спілкування з близькими та/або єдності з українським народом. Посилення національної ідентичності також було помітною тенденцією серед змін життєвих принципів опитаних. 

Найчастіше учасни_ці дослідження не планували своє майбутнє через високий рівень непередбачуваності різних обставин. Водночас частина респондент_ок мали плани з приводу того, що вони хотіли зробити після завершення війни. 

Більшість опитаних допомагали іншим людям або залучалися до якоїсь із форм волонтерства. Переважно вони займалися волонтерством, не пов’язаним напряму із професійною діяльністю: інформаційне волонтерство, фізична допомога на місцях, координування запитів. Значно менше учасни_ць опитування повідомили, що використовували свої професійні навички, займаючись волонтерством: це психолог_ині, дизайнер_ки, медійни_ці тощо. Багато опитаних допомагали надсиланням пожертв на армію та гуманітарні ініціативи.

Свою мотивацію займатися волонтерством вони описували через внутрішню потребу «бути корисними» та підтримувати свій психічний стан; почуття солідарності та бажання допомагати людям; почуття патріотизму та бажання зробити внесок для перемоги у війні; почуття обов’язку та розуміння необхідності їхньої допомоги; наявність можливостей, ресурсів або специфічних компетенцій.

Ілюстрація: Ганна Іваненко

Редагування: Роксолана Машкова

Просимо підтримати наближення перемоги через пожертви на допомогу Збройним cилам України та гуманітарним ініціативам.

Пожертви, які Cedos наразі отримує на власну дільність, будуть спрямовані на дослідження й аналітику стосовно впливу війни на цивільне населення.