Шлях до соціології: історія Валентини Василівни Чепак

Розкажіть, будь ласка, як Ви свого часу обрали соціологію.

Я прийшла до соціології випадково. Зокрема тому я і вірю у фактор випадковості (або ситуації), коли мова йде про вибір фаху. Спершу я навчалася на факультеті іноземних мов, який закінчила в 1992 році — саме тоді, коли в Україні почали з'являтися перші самостійні факультети соціології і розпочалася підготовка профільних спеціалістів, тобто соціологія стала фахом, а не просто дисципліною, яку подекуди (як-от у Київському національному університеті) читали на різних факультетах. До речі, цей перехід від викладання соціології у якості дисципліни для загального розвитку до її оформлення як окремої спеціальності, а згодом до заснування соціологічних факультетів був доволі затяжним. Я навчалася на дещо специфічному відділенні, експериментальному, яке зразу після нашого випуску закрили — англо-російському. У нас основною мовою була англійська, а другою — російська як іноземна. Виходить, що англійська стала мені ріднішою через те, що російська так позиціонувалася. Я не знаю, з яких причин цей експеримент згорнули: чи то політична ситуація змінилася, чи керівництво вирішило, що на цьому відділені надто складно навчатися – невідомо. Хоча нам дійсно потрібно було захищати нетипові дипломні роботи, продиктовані специфікою програми.

 Так-от, я познайомилася із соціологією на випускному, п’ятому курсі. У нас її викладали як одну з принципово нових дисциплін, що замінила собою старий суспільно-гуманітарний блок під назвою «науковий комунізм», який я вже не застала. Ясна річ, що тоді ми, як і будь-які випускники, не були зацікавлені подібними непрофільними дисциплінами, а натомість переймалися проблемами написання дипломних робіт, складання підсумкового іспиту та подальшого працевлаштування, а для декого актуальності набуло питання створення сім’ї. Тому переважна більшість моїх однокурсників і однокурсниць до соціології поставилися дуже скептично. Але у нас був дуже хороший викладач, який з усіх сил намагався зацікавити цією дисципліною, а особливо її перспективами, що мене і зачепило. Він казав: «За соціологією — майбутнє!», а ми сміялися кожен так тихенько про себе і далі продовжували одним вухом слухати, що він там каже, та паралельно займатися своїми справами - виконувати завдання з англомовних предметів, яких у нас було надзвичайно багато. Але на одному із семінарських занять, які треба було обов’язково відвідувати, я почала більш уважно прислухатися до його слів. Мене зацікавив його аналіз перспектив розвитку суспільства, особливостей функціонування різних актуальних тоді соціальних груп, розбір причинно-наслідкових зв’язків у контексті суспільних змін та соціальних процесів — для нас це все було нове, бо не зустрічалося в рамках філософії чи політекономії, які нам викладали раніше. Тому я разом із двома активними однокурсницями почала цьому викладачу задавати різні питання після пар. Одразу стало зрозуміло, що для опанування соціології катастрофічно бракувало літератури. Тоді він сказав: «Ви ж можете читати англійською мовою. Давайте я вам порекомендую англомовні джерела, і якщо ви постараєтеся, то краще зрозумієте що таке соціологія і для чого вона потрібна». Але і тут були певні складнощі, оскільки тоді потоки іноземної фахової літератури концентрувалися або в університетах, або в дуже великих бібліотеках. Оскільки з інтернетом у 1992 році справи були геть кепські, то однозначно потрібно було їхати до бібліотек. Ось так я і почала своє серйозне знайомство із літературою про соціологію та менеджмент, яке з часом переросло в наукові інтереси. Дійсно, спершу я і подумати не могла, що соціологія так кардинально змінить моє життя.

Одного разу коли ми у коридорі, як це, зазвичай, роблять студенти, обговорювали соціологію та розподіляли між собою відповіді на семінарські питання, повз проходив викладач, який у нас на другому курсі читав філософію. Він зупинився, послухав і поцікавився, що там у нас. Ми йому відповіли: «Це у нас зараз викладають соціологію. Ви, мабуть, знаєте, що це таке, бо нам її теж філософ викладає». Виявилося, що він працював у Центрі соціологічних досліджень Київського університету імені Тараса Шевченка (і стало очевидно, що якщо існують цілі центри досліджень, то це не пересічна дисципліна), тому ще і цей викладач також розповів нам про соціологію та її перспективи, а заодно порадив забути про науковий комунізм та політекономію, але натомість звернути увагу на цю молоду для України науку. Ба більше, він сказав: «От підете в школу працювати, а що це вам дасть? Краще вступайте в аспірантуру на соціологію».

Тоді не було ніяких обмежень, практика перехресного вступу вже була актуалізованою, тож багато хто цим користувався. Це особливо помітно, якщо звернути увагу на першу освіту викладачів нашого факультету: хто з кібернетики перейшов на соціологію, хто з економіки, хто з педагогіки тощо. Це тому що соціологів у нашій країні спочатку ніде не готували, і для того, щоб якимось чином розвивати соціологію, потрібно було звідкись взяти зацікавлених цією дисципліною професіоналів, які зрозуміють контекст, будуть готові навчитися новому і потім передаватимуть ці знання. Іншого варіанту просто не було.

Тож, його думки, особливо для мене, були дуже привабливими, навіть попри те, що спочатку я вступ до аспірантури взагалі не розглядала, а думала піти до школи викладати англійську мову. Таким чином, десь за два чи три місяці до завершення навчання я почала активно спілкуватися з цим викладачем із Центру соціологічних досліджень щодо того, чи були у мене, взагалі, хоч якісь шанси вступити до аспірантури на соціологію, адже я її знала на мінімальному рівні – лише те, що нам в рамках цієї дисципліни викладали. Він сказав: «Давайте будемо пробувати, принаймні один іспит Ви точно здасте на “відмінно” – англійську мову». Я теж так подумала, що хоча б у цьому я точно розбираюся, що непогано. Він дав літературу для підготовки до інших двох екзаменів і запропонував просто спробувати. Маю сказати, що це була ще та авантюра. Отож, я отримала дуже багато підручників та англомовних статей, передусім із соціології, і деяку літературу з філософії. З останньою було простіше, тому що філософію ми досить добре вивчали, і, як мені здавалося, я ще досить-таки непогано її пам’ятала, тому планувала лише освіжити ці знання. А от що стосувалося самої соціології, то вона становила для мене шалені ризики. Мабуть, я тоді була людиною, яка не розуміла повною мірою, яку саме відповідальність вона бере на себе. Але так чи інакше я взялася опановувати соціологію, орієнтуючись на запропоновану літературу. Оцінити те, наскільки добре я її осягнула, спершу було важко, та як потім засвідчив вступний іспит, мені це не дуже добре вдалося. 

До того ж, я ще застала роки, коли був обов’язковий розподіл на роботу – вже після мене, з 93-го року, його скасували. Тому з 1-го вересня я за своїм розподілом поїхала викладати англійську до школи, де пропрацювала два місяці. Звісно, я нікому не говорила про свої плани, хоча весь цей час паралельно готувалася до вступу на аспірантуру. Я розуміла, що якщо зараз скажу директору школи про те, що готуюся йти в аспірантуру, то почнуться певні проблеми. Тому задля уникнення зайвого напруження у відносинах з моїми новими колегами та батьками, які теж були не дуже проінформовані про мої плани щодо зміни життєвої траєкторії, в мене кипіла така скромна та втаємничена підготовка. Мабуть, чинити так було не найкращим варіантом, але я тоді чомусь обрала саме такий.

Коли ж настав час іспитів, то я якось змогла домовитися про перенесення моїх шкільних занять в той день і поїхала складати іспити. Очікувано, англійську мову здала якщо не найкраще, то точно дуже добре. Я приїхала, мене запитали, чи готова до іспиту. Я дуже здивувалася, бо не знала, що до англійської мови треба було готуватися. Мене запитували, чи читала якісь тексти, чи володію, взагалі, мовою, які словники мені потрібні для складання іспиту, тому що доведеться читати та перекладати фахові тексти. Я відповіла, що можу це все робити без словника. Це екзаменаторів дещо вразило, оскільки для 92-го року знання англійської мови все ще було доволі рідкісним явищем, а вони до того ж не знали, яка в мене базова освіта. Цей іспит я здала дуже швидко. Пішла відповідати без підготовки (я не хвалюся, просто справді не знала, як до нього треба було готуватися). Я прочитала текст і легко його переклала. Він був соціологічний - уривок з роботи Макса Вебера англійською. Взагалі, коли ти щойно закінчила лінгвістичний, то все ще перебуваєш у темі і добре володієш навичками. Це вже потім без регулярної практики стає складно розібратися з конструкціями, вибудувати все, а коли в тебе все свіже, то немає жодних проблем, спокійно собі сидиш, даєш усні відповіді. Викладачі мене не дослухали до кінця, одразу поставили п’ять балів. Те, що я так легко справилася з англійською, мене дезорієнтувало, бо я подумала, що якщо так легко пройшов іспит з англійської, то і з рештою теж легко впораюся.

Але з філософією було важче. У мене був Маркс… Було б дивно, якби в ті часи мені він не дістався. Ми свого часу добре вчили роботи Маркса, його внесок, але не в розвиток соціології, звісно. Його нам представляли передусім як політеконома. Отож, ми його добре вивчали, тому я з цим питанням впоралася. Далі слідувало якесь запитання на тему загальнофілософських проблем (зараз вже повністю не відтворю формулювання). Мені теж було що на це сказати, тому, загалом, непогано склала цей іспит. Принаймні мені за нього не соромно було. Поставили "четвірку", сказали що все дуже добре і що розуміють, що я не мала філософської освіти, але, тим не менш, непогано розібралася.

А от стрес та шок у мене був від іспиту з соціології. Так як за два попередні іспити у мене були дуже непогані бали, то я могла на щось претендувати. Приходжу. У комісії сидить, звісно, ж Володимир Ілліч Волович. Це була моя перша зустріч з ним, я ще не знала хто це такий, мені його ім’я ні про що не говорило, бо я була абсолютно далека від всього того, що відбувалося на соціологічному факультеті. Другим екзаменатором, який мені дуже добре запам’ятався (і ми потім тісно спілкувалися), був Марк Васильович Захарченко. Ви, звісно, його не знаєте, а тоді студенти його називали «Залізний Марк». У нього взагалі було доволі багато різних прізвиськ. Це був найвагоміший фахівець із історії соціології. Погорілий, до речі, там теж був. Тобто компанія дуже серйозна тоді зібралася на тому іспиті - я просто не знала, хто вони такі. І, звісно, що через це більш-менш спокійно себе почувала, бо якби знала, хто переді мною, то я б, мабуть, розгубилася і втекла. А коли ти не знаєш, що це за видатні особистості, то так простіше, зрештою. Там було всього п'ять чи шість осіб - зараз вже інших не згадаю, але цих трьох запам’ятала особливо. Як звучали питання, які мені дісталися, теж зараз не пам’ятаю, але я одразу зрозуміла, що тону на всіх. Ні, щось на них відповісти, звісно, могла, навіть англійською мовою, але відчувала, що для хороших відповідей потрібні глибші знання. Зі мною іспит складали два випускники філософського факультету, які мали пристойну соціологічну підготовку, оскільки цю дисципліну в Університеті їм раніше викладали. Я дуже вдячна за те, що вони мені трошки допомогли. Пояснила, що вступаю спонтанно, тому вони розуміли, що я чужа для цієї спеціальності людина, тому допомогли, наскільки змогли. Радили: «Ти тільки впевнено говори — байдуже, знаєш чи ні, ти все говори і не зупиняйся, щоб вони там тобі зайвих питань не задавали». Тож, інструкції я отримала. Відповідала третьою, останньою, коли попередні два вступники, схоже, справили на комісію хороше враження. Причому, коли я стояла під дверима (а ми здавали на четвертому поверсі Червоного корпусу, де був раніше факультет — здається, це була 421 аудиторія кафедри теорії та історії соціології), то чула звідти якісь крики, і мені стало дещо лячно. Я ж не знала, що це у властивій йому експресивній манері кричав Володимир Ілліч Волович.  

Настала моя черга: я зайшла, почала відповідати. Чесно розповіла все, що знала. Екзаменатори уважно вислухали мої відповіді, і тут почався град питань. Вони летіли на мене зліва, справа, хтось навіть позаду сидів і теж запитував — словом, всі почали мене допитувати, а я не могла хоча б подумки зафіксувати формулювання, не те що відповісти. Якось намагалася відбиватися, продемонструвати психологічну стійкість, але в процесі стало ясно, що до розуміння соціології мені дуже далеко і я не знаю її так добре, як цього хотілося членам комісії. Коли все закінчилося, я вийшла з аудиторії розбитою, бо зрозуміла, що, судячи з усього, цей іспит не склала, проте лишилася разом з усіма чекати на результати. За дверима було чутно, що всередині точаться якісь дискусії, ведуться суперечки і знову лунають крики. Я тим часом собі думала, що ось зараз мені поставлять "двієчку" (принаймні я так себе оцінила), і на цьому закінчиться моя соціологічна пригода. Потім нас покликали: двоє філософів отримали "п’ятірки", а мені поставили "четвірку". Я не розуміла, як так сталося, адже соціологію на "четвірку" я точно не знала. Вже потім я дізналася, що тоді на аспірантуру був катастрофічний недобір – банально не було кому вступати. І справді, профільних факультетів поки не було, фахівців як таких теж, при цьому дуже мало хто розумів, що таке соціологія і що з такою освітою потім робити, тобто як можна буде професійно реалізуватися. Через це, власне, нас лише троє і подалося - до того ж я, як ви знаєте, зробила це абсолютно випадково.

Я ніколи не запитувала особисто Володимира Ілліча, тодішнього декана факультету, що саме його спонукало поставити мені такий невиправдано високий бал, але коли я вже стала аспіранткою, то викладачі мені розповіли, що він просто вразився моєю наглістю. Волович казав: «Вона, звісно, нічогісінько не знає, але через таку самовпевненість її неодмінно треба взяти, тому що з такою рисою характеру з неї точно щось вийде».

Потім слідувала дуже складна адаптація до нового факультету, нової кафедри та загалом до нових реалій. Я відвідувала всі пари, бо відчувала, що мені вкрай необхідно вчити всі предмети, опанувати соціологічні методи, осягнути повну картину соціологічних теорій. В результаті я інтенсивно провчилася три роки - вийшов такий собі скорочений курс бакалаврату та магістратури одночасно. В мене була дуже потужна мотивація, адже я розуміла, що маю певний кредит довіри, а тому не могла підвести всіх тих, хто сприяв моєму вступу до аспірантури. Це було дуже принципово, і я була готова працювати без перебільшень 24 години на добу, щоб захиститися і цим довести, що мене недаремно взяли. Так я виховала в себе обов’язковість дотримання високого рівня відповідальності, якій намагаюся слідувати й нині. Так, на моєму шляху були затримки та відхилення від попереднього курсу. Звісно, щось я робила неправильно. І я це визнавала та ще більше вдосконалювалася. Іноді я робила два кроки вперед і один, а то навіть і два кроки назад, однак завжди вміла тверезо оцінити ситуацію та штовхнути себе далі. Бувало, що хтось інший мене підштовхував, і я рухалася вперед. Власне, я продовжую жити приблизно у такому ж ритмі й зараз.

Взагалі, мене на факультеті постійно супроводжують всілякі позитивні історії. Одна з таких стосується призначення наукового керівника на аспірантурі. Це зараз у нас керівники обираються за демократичними принципами, а в ті часи це робилося дещо інакше. Якось покликав мене Володимир Ілліч і каже: «Я, здається, придумав, хто в тебе може бути науковим керівником. Ходімо, я тебе з ним познайомлю». Мені, насправді, було не принципово, оскільки я все одно майже нікого не знала на факультеті. І тут він мене завів до приймальні проректора з навчальної роботи, а тоді на цій посаді був наш нинішній ректор – Леонід Васильович Губерський. Заходимо ми до нього в кабінет, я тим часом про себе дивуюся, бо, здавалося б, до чого тут проректор? Волович каже: «Леоніде Васильовичу, я оце нашу аспірантку привів. Вам же аспірантка потрібна? Ну ось!». Губерський дивиться на мене, я на нього. Цікава ситуація. Володимир Ілліч пішов, а ми залишилися знайомитися. У процесі я розповіла, що робота стосуватиметься соціології освіти, оскільки моя перша освіта дотична до неї, і що на кафедрі ми вже узгодили тему. Він з усім погодився, але попередив, що у нього багато роботи, тому не зможе мені приділяти багато часу. Домовилися так: я пишу перший розділ, приходжу, ми його обговорюємо, все уточнюємо і потім так само працюємо над рештою розділів, а стосовно дрібних поточних питань я консультуюся з кафедрою.

Ми з Леонідом Васильовичем дуже мало зустрічалися. Я кілька разів по черзі приносила надруковані на машинці розділи (комп’ютера не було ні у мене, ні на факультеті), і ми їх розбирали. Потім він мене попросив принести вже повністю написану дисертацію йому на перевірку, тобто наступна наша зустріч мала бути останньою. Проте поки я дописувала роботу, Губерський доволі неочікувано став завідувачем кафедри галузевої соціології. Достеменно не відомо, чому він, обіймаючи посаду проректора, паралельно почав завідувати кафедрою, але з якоїсь причини ректор Скопенко видав такий наказ. Тепер ми з ним співпрацювали вже виходячи з двох його статусних позицій, і коли він приходив на кафедру я могла зайвий раз поспілкуватися з ним як зі своїм науковим керівником.

Зрештою, завдяки його керівництву та підтримці з боку співробітників кафедри я закінчила написання роботи, до того ж достроково. Але на цьому епопея не закінчилася. Виявилося, що Володимир Ілліч як голова спецради вчасно не подав її на переатестацію. Термін повноважень спливав, тобто вона закривалася, а для того, щоб спецраду перереєструвати, потрібно було витратити доволі багато часу. І все було б нічого, якби така ситуація не склалася за два тижні до мого захисту. Сама дисертація вже була у твердій обкладинці, я подала всі необхідні документи, розіслала запрошення та автореферат, аж тут приходить повідомлення, що спеціалізована Вчена рада поки нелегітимна, а тому ніякого захисту бути не може, тож я мала проходити всі ці процедури знову.  І ще я мала зачекати. Я чекала місяць, два, але нічого не змінилося. Спочатку всі співчували, але з плином часу просто перестали звертати увагу. І от я зрозуміла, що в мене закінчується аспірантура. А далі що робити? Вже було б добре отримати серйозну роботу, тому що я мала різні підробітки під час навчання на аспірантурі, завдяки яким мені не доводилося жалітися на безгрошів’я у ті часи загальної бідності. У мене було чотири чи п’ять різних робіт, ми заробляли на проведенні досліджень, готували звіти, тобто робили все, що стосувалося прикладних соціологічних досліджень, але постійної роботи в мене все одно не було. Інша проблема — це гуртожиток. Аспірантура закінчиться, мене виселять, і що робити? 

Науковий керівник пообіцяв допомогти із гуртожитком, але вакансій для осіб без наукового ступеня в Університеті не було. На аспірантурі я познайомилася з аспірантами військового інституту, який спочатку був нашою військовою кафедрою, і вони мені порадили працевлаштуватися у Національній академії оборони. Тоді, тобто 1995 року, там відкрилася нова структура і шукали саме викладача соціології. Так я пішла працювати у Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони, де затрималася не на один рік. Спочатку як асистентка, потім, коли захистилася і почала викладати в Університеті, я залишилася там на пів ставки, а через деякий час почала працювати погодинно - аж поки остаточно звідти не пішла. За цей час я дуже добре вивчила військових - зрозуміла, що це вельми специфічна група як у плані комунікації, так і викладацької практики, тому їх дуже цікаво досліджувати. Отож, роботу я знайшла, а у гуртожитку дозволили пожити ще рік, поки не відкриється спецрада. Коли це сталося, я знову пройшла всі необхідні етапи та захистила свою дисертацію. Так почалася моя історія викладання в Університеті, яка триває з 1996-го року донині.

В мене два уточнення до Вашої розповіді. Ви часом не пам’ятаєте ім'я викладача, який викладав Вам соціологію як дисципліну?

Звісно, пам’ятаю. Це був Микола Петрович Недюха. Він зараз працює, якщо я не помиляюся, або в Національній академії державного управління при Президентові України, або навіть у Верховній Раді. Ми з ним періодично перетинаємося - якщо не у Facebook, то можемо випадково зустрітися на вулиці чи на конференціях. Я справді дуже вдячна йому і не забуваю принагідно подякувати за його наполегливі спроби зацікавити соціологією останній курс англо-російського відділення.

І ще одне: Ви згадували, що коли зацікавилися соціологією, Микола Петрович почав Вам пропонувати якісь англомовні тексти. Що Вас тоді найбільше зацікавило?

Перша книга, яку я тоді прочитала, була не соціологічна, а з менеджменту. Це був англомовний примірник Альберта, Мескона, Гедуорі - відома праця, класична, під назвою «Основи менеджменту», товста така книжка. Я її дуже добре пам’ятаю: приваблива ззовні і дуже цікава всередині. До речі, під час написання кандидатської дисертації, яка стосувалася управління освітою, вона мені стала у нагоді.

Після неї читала безпосередньо соціологічні статті, цікаві тим, що вони вже були скопійовані, тобто я читала не журнал, а окремі статті. Де Микола Петрович їх брав, я не уточнювала. Їхніми авторами були зокрема Вебер і Парсонс - я з ними детально знайомилася. Потім, щоправда, виявилося, що всі ці статті були через кілька років перекладені, тож мої нотатки вмить втратили актуальність.

Ми, взагалі, весь час вчилися по копіях, бо підручників із соціології у 1992-му році ще не було. Коли я була на п’ятому курсі, нам приносили навіть не ксерокопії, а надруковані на машинці через копірку тексти жахливої якості - можете собі уявити? Такі були часи - це потім все налагодилося.

І насамкінець: що б Ви побажали нашому студентству?

Що би я побажала? Вірити в себе! Вірити в те, що з вами можуть статися найбільш неочікувані, фантастичні речі, через які ваше життя зміниться у будь-який момент. Власне, я своїм прикладом можу це підтвердити. Життя надзвичайно мінливе — зараз воно настільки динамічне, що я би не радила звикати до чогось одного. Варто розуміти, що нам випадає дуже багато можливостей, тому треба використовувати будь-яку з них для того, щоб бути задоволеним, щасливим та успішним, щоб відчувати, що ти не випадково з’явився на цьому світі, що тут є твоє місце і ти його обов’язково займеш, адже ти класний або класна, ти сучасний або сучасна, бо ти неймовірний чи неймовірна! Твоє місце лишиться твоїм, тому що таких, як ти, більше немає. Це треба сприймати і цим треба пишатися. Достатньо лише прагнути, і я не сумніваюся, що в кожного нашого студента чи у кожної нашої студентки буде світле майбутнє. І кожен та кожна досягне таких висот, що стане Людиною з великої букви. Та навіть якщо ні, теж нічого страшного, повірте. Соціологія настільки багатогранна наука, що як мінімум дозволить кожному зрозуміти самого себе і своє призначення. Відверто кажучи, я щиро радію за всіх студентів та студенток, які в нас навчалися і будуть навчатися, оскільки перспективи соціології необмежені. Якщо говорити про сучасні професії, які будуть затребувані через десять-п’ятнадцять-двадцять років, то у кожному списку будь-якої міжнародної організації є або соціологія, або прогнозування майбутнього, яке теж пов’язане із соціологічною освітою, або певні менеджерські спеціальності, які також потребують соціологічного знання. Тому можливості тих, хто тут навчається — необмежені. І я всім бажаю реалізувати себе повною мірою й отримати від цього задоволення!