ЖУПАН – ОСНОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ СТРОЙОВОГО ОДЯГУ РЕЄСТРОВИХ КОЗАКІВ

Доповнено 15/03/2021 р.

І. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Продовжуючи свої уніформологічні студії, що стосуються козацького одягу, ДВКА намагається узагальнити інформацію про окремі види одягу, а також про цілісний ансамбль стройового одягу реєстрового козацтва  XVI – середини XVII ст.

У попередніх наших публікаціях ми торкнулися питання поясного одягу, а також таких різновидів верхнього одягу як катанка та сермяга.

Наразі ми публікуємо розвідку стосовно головного чоловічого різновиду плечового одягу не тільки реєстрових козаків, а й усього населення Речі Посполитої XVI-XVIII ст., особливо шляхти та усього військово-служилого стану “лицарських людей”.

Наша розвідка хронологічно обмежена від XVI ст., 1572 р. – формування першого козацького реєстру, до 1657-1660-х рр., смерті гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, початку гетьманування Івана Виговського та початку “Руїни”.

Наша публікація ставить собі за мету дати відповіді на чотири ключові питання:

1). Походження та період використання жупана на землях Речі Посполитої та українських земель періоду становлення та розквіту козацтва.

2). Наявні джерела, письмові та іконографічні, що стосуються розповсюдження жупана серед представників різних верств населення; матеріали виготовлення жупанів у світлі наявних історичних джерел.

3). Аналіз збережених донині жупанів та подібних видів одягу.

4.) Рекомендації для реконструкторів стосовно варіантів крою, матеріалів та оздоблення.

Козацька старшина на перемовинах з гетьманом Янушем Радзивіллом. Київ, 1651 р. З малюнку А. ван Вестерфельда. 

ІІ. ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЛЕКСЕМИ Й ПОНЯТТЯ «ЖУПАН»

На початку було слово.

У дослідженні Н.О. Яценко, виданим Інститутом української мови НАНУ 2009 р. “Формування назв військового одягу в українській мові”,  дається таке визначення:

«ЖУПАН (через с.-пол. żupan «т.с.» запозич. з італ. giubbone (giuppone) «…каптан», що є аугментативом від giubba (giuppa) «куртка», яке походить від араб. ǧubba(h) «верхній одяг із широкими рукавами»; менш вірогідною є думка, що першо- джерелом цього слова є с.-лат. jupa.

Перші фіксації слова в староукраїнській мові припадають на поч. XVI ст. – польсько-український довгополий однобортний, скроєний до стану каптан із глибоким загортанням піл наліво із вираженою асиметрією в розташуванні застібки; був у близькій спорідненості із верхнім плечовим одягом тюркських, кавказьких і монгольських народів – бешметом, або архалуком.

“…жупан: жупа(н) шебеди(н)ски(и) сини(и) (1582, 42), жупа(н) билы(и) лу(н)ски(и), жупа(н) зелены(и) каразиевы(и), зъ кгузиками, жупа(н) блеки(т)ны(и), лю(н)ски(и), жупан шары(и), ко(с)трышевы(и) (1582, 44), жупановъ два шарыхъ сукна зеленого (1584, 75), жупа(н) фа(и)лю(н)дишевы(и) чирвони(и) з кнафлями сребреными, жупа(н) блаки(т)ны(и), лю(н)ски(и), жупа(н) муровски(и), шары(и) (1584, 105), жупанъ б(р)уна(т)ны(и) и(з) сребрными кгузиками (1611, 34) жупанов два, один люнскии блакитныи, а другии шарыи муравскии (1590 р.)…”

У словниковому складі переважної більшості слов’янських мов існує лексема жупа́н (пор.: укр., рос. жупан “короткий теплий верхній каптан”, блр. жупан “теплий верхній одяг, шуба, кожух”, чес. żupan ‘халат’, пол. żupan ” вид сюртука”.

“…До української мови слово потрапило через польське посередництво з італійської мови, що пов’язують з араб. ğubban «верхній одяг із широкими рукавами”.

Пам’ятки української мови зафіксували рос. зипунъ – так називали жупанъ із перших років XVІ ст. – у значенні “чоловіча або жіноча верхня одіж відмінного крою…”

У східнослов’янських мовах слово з аналогічним значенням засвідчене із 70-х рр. XVІ ст. Історичні джерела ХVІ – ХVІІІ ст. переважно підтверджують наявність значення “військовий одяг”’:

“…На полки пѣхотные жупаны и при жупанахъ по чотири золотыхъ грошей на каждого роздати…”

“…По сто человіка козаков, которим по усіх полках жупани давано… “

У словнику польського строю Ірени Турнау жупан фігурує як «…від арабського dźubba, італ. Giuppa – головний предмет чоловічого одягу, що домінує в Польщі з XVI ст. (але перша згадка з 1393 р.), який носили до XIX ст. Спочатку його шили з вовняних тканин  недорогого ґатунку та підбивали хутром і носили як верхній каптан. З 1576-1586 рр. жупан густо застібали на ґудзики, і він мав комір, підвищений ззаду. У 1640-1652 рр. комір став однакової висоти; з 1660 років комір став вузьким та відкладним.  Від 1680-х років комір став дуже низьким, а жупани усто застібати на дрібні ґудзики. На той момент жупани носили тільки під кунтушами…

Жупаник (пол.  Źupanik) – у XVI-XVII ст. коротший, часто підшитий хутром жупан. У XVIII ст. так називали короткий жилет, який носили під курткою польскі кавалеристи.

Жупиця (jopula) – від старочеського župice – короткий чоловічий убір для верхової їзди за угорської модою, обтислий, що сягав заледве трохи за пояс і з вузькими рукавами; застібався на дрібні ґудзики, відкритий зпереду над сорочкою, часто шкіряний. Найбільше розповсюджений у XV ст. та на початку XVI ст., проте відомий у кравецьких книжках до 1640-х років.

Жупичка (пол. Źupiczka) – у XV ст.  ще коротша жупиця, пошита з дешевих вовняних тканин, яку носили міщани у якості верхнього одягу”…

У дослідженні Марії Ґутковської-Рихлевської “Historia ubiórow” (Варшава, 1968 р.), що стало класичним твором про моду та стрій, зокрема,  у Польщі та, ширше, у Речі Посполитій, розповсюдження жупанів пов’ язується з приходом до влади короля Стефана Баторія, трансильванського князя (етнічного угорця) та розповсюдженні угорської моди.

“…Протягом XVI століття та на початку XVII ст. польський та угорський одяг мав багато спільних рис у крої та аксесуарах.

Архівні згадки про vestitus hussaronicus або vestes hussaYonicae в польських письмових джерелах з XVI ст. свідчать, що угорські костюми були зразком, прийнятим у Польщі на початку XVI ст.  століття для  вояків піхоти, легкої кавалерії, а також стали основою моди не тільки провідних станів суспільства, шляхти, але й міщанства та заможних селян.

У другій половині XVII ст. угорські доломани стали все коротшими і коротшими, тоді як польські жупани зазнавали окремої еволюції  і ставали все довшими…»

…” Польський стрій періоду сарматизму, мода 30-х років  XVII ст.”: 

У другій половині XVI ст.  угорська мода здобула багато польських послідовникив серед шляхти та стала також популярною в мешканців міст

Це підтверджують численні тексти інвентарів рухомого майна, які повторюють назви одягу угорського типу…

…нові деталі польської моди з’явилися насамперед у XVII ст. серед служилої шляхти, яка служила у військових формуваннях; пізніше, однак, вони згодом  перейшли до одягу інших станів.

 Для такого напряму розвитку польської моди XVII ст., безсумнівно, важливою була теорія сарматизму, сарматського походження шляхти, «шляхетскої нації» та шляхетної польської держави, популярна з XVI ст.

Широкі маси шляхти, які з повним переконанням прийняли легендарну версію про своє давнє походження від сарматів, вважали найбільш гідним для них вбранням ті елементи строю, в якому поєднувалися різні східні елементи.

У тридцятих роках ХVІІ ст. у пам’ятках польсько-литовського  мистецтва можна знайти характерну форму жупанів зі старим підвищеним коміром, що датується ще XVI ст., але зі значним розширенням нижньої частини плечового одягу та розрізом, при якому передня частина жупана була значно коротша за задню. Цей варіант був дуже зручний для вершників…»

Відомий дослідник козацького вбрання Євген Славутич у своїй дисертаційній роботі та інших наукових працях зазначає так само підтримує тезу про появу жупана у козацькому гардеробі з кінця XVI ст., тобто від початків формування реєстрового козацького війська:

«…Спідні каптани або ж жупани за кроєм були двох варіантів:

– 1) приталені, однобортні, з невисоким сторчовим коміром і густою застібкою на ґудзики від коміра до пояса, подібні до кавказьких і перських каптанів;

– 2) прямоспинні, із глибоким загортанням піл наліво (права пола у них була зрізана навскіс від коміра до пояса), застібались біля коміра та з лівого боку у стані, відомі під назвою каптан турський /турецький.

З початку XVIІ ст. у козацькому побуті залишається тільки перший варіант каптана, під польською назвою жупан. Рідше зустрічалася в українських козаків суконна «жупиця», що вирізнялася короткими полами, – до середини стегна, –  та вузькими рукавами…

…Жупан (через с.-пол. żupan «т.с.» запозич. з фр. жюппон, іт. giubbone (giuppone) «селянський каптан», що є аугментативом від giubba (giuppa) «куртка», яке походить від араб. ǧubba(h) «верхній одяг із широкими рукавами»; менш вірогідною є думка, що першоджерелом цього слова є с.-лат. jupa.

Перші фіксації слова в староукраїнській мові припадають на поч. XVI ст. Польсько-угорський довгополий однобортний, скроєний до стану каптан із глибоким загортанням піл наліво із вираженою асиметрією в розташуванні застібки; був у близькій спорідненості із верхнім плечовим одягом тюркських, кавказьких і монгольських народів – бешметом, або архалуком.

Жупан одягали на сорочку під ярмолук, сермягу, кунтуш, черкеску або опанчу, але нерідко носили і самостійно. Підперізували жупан широким або вужчим ремінним поясом, кавказьким чи угорським, з великою пряжкою, нерідко оздобленою коштовним камінням.

Джерела засвідчують, що одяг піших реєстровців мало відрізнявся від обмундируванння польської «вибранецької» піхоти. На межі XVI–XVII ст. у побуті українського козацтва поширюються польський жупан, коротка угорська делія (mente, катанка), угорські кучми (повстяні чи хутряні невисокі ковпаки із перекривленим, звисаючим назад кінцем або у вигляді зрізаного конуса) та маґерка.

Польський жупан був у близькій спорідненості із верхнім плечовим одягом тюркських, кавказьких і монгольських народів – бешметом, або архалуком. Він являв собою довгополий однобортний, скроєний до стану каптан із глибоким загортанням піл наліво. Під час носіння фалди у жупана групувалися по боках. Рукава жупана були довгими, широкими в плечах і вузькими нижче ліктя, за формою нагадували окіст; на кінці мали довгий розріз, який густо застібався на дрібні круглі ґудзики або гаплики, а також декоративний мисик завдовжки з вершок, [ у Речі Посполитій його називали “собачим вухом”] який частково прикривав тильну частину кисті (його зазвичай підшивали іншою тканиною і могли відкладати у вигляді закарваша).

При одяганні рукави призбирувалися дрібними бганками у передпліччі. В той час для жупана характерним був високий позаду, звужений до кінців комір, що з’явився наприкінці XVI ст. разом з угорською модою. Застібали жупан великими чи дрібнішими круглими або кулястими ґудзиками, густо нашитими по борту правої поли від коміра до пояса, і накидними шнуровими петлями…»

Детально зупиняється на походженні та функціонуванні жупана в якості головного елемента чоловічого одягу різних станів Речі Посполитої, у тому числі і українських земель, відома дослідниця історії костюму Ірина Погоржельська у низці наукових праць.  Ірина Погоржельська також відома своїми роботами як реставраторка історичного одягу, та досконалим виконанням його науково обґрунтованих реплік.

«Жупан був відомий на теренах Речі Посполитої ще від XVI ст., коли він трапляється в деяких описах посмертних інвентарів. Так, Голембіовський зазначує, що по смерті короля Стефана Баторія серед його вбрання, розданого 11 шляхтичам з його служби, фігурує «жупан атласний червоний, прошитий на підкладці з брунатної китайки та шовковими червоними гудзиками вартістю в 40 злотих…”

Король Стефан Баторій

   

                  Портрет Станіслава Красинського роботи Д. Шульца. 

“… Так само як і контуш, жупан за увесь час свого існування майже не змінив свого крою – це були 2 цільнокроєні передні пілки, суцільна тильна частина, рукава й комір. Рукава в верхній частині були скроєні досить широко, а від ліктя починали звужуватися і від зап’ястя мали застібку на цілий шерег ґудзиків або гачків. Закінчувався рукав клапою, що закривала верхню частину кисті й за свій вигляд отримала назву «собаче вухо».

Довжина рукава була більша з довжину руки, що давало змогу формувати декоративні закладки на рівні передпліччя, як у постатей з ікони «Князі Володимир, Борис та Гліб» з м. Ратного на Волині, на портреті Станіслава Красинського, роботи художника Даніеля Шульца. Самі елементи крою тільки модифікувалися під впливом моди того часу – довжина жупану, крій рукавів і його клап, висота коміру, оздоблення.

Власне, на підставі змін крою деталей жупана можна окреслити час його пошиття чи використання. Так, суцільний високий комір-стійка був поширений з другої половини XVI ст. до першої половини XVII ст., а до 30-х років XVII ст. комір жупана мав ззаду характерне підвижчення, як на жупані Ґабріеля Амора Тарновського, похованого в ньому в 1628 р. в каплиці на Вавелі, жупані з польського Музею Окренгового в Ярославі, на зображенні Яна Замойського 1602 р., Анджея Потоцького, краківського каштеляна.

У 1640-1650-х роках комір має однакову висоту, але спереду трохи розхиляється; подеколи на початку XVII ст. на комір жупана викладають білий полотняний комір сорочки, як на портреті Романа Сангушка 1571 р. або Юрія Мнішека 1606 р. [12] та Збігнєва Горайського, хелмського каштеляна. Хоча М. Группа, проаналізувавши жупани з багатоверствових поховань у Любліні, зазначає, що з другої половини XVI ст. до першої половини XVII ст. співіснували одночасно як жупани з високим коміром, так і з вузьким коміром-стійкою, а з середини XVII ст. низькі коміри домінували, але старі типи жупанів не зникли зовсім, бо були досить дорогими, тим більше якщо були шовковими.

        

Розписані барельєфи у костьолі м. Тарлув.

Верхня ж частина жупанів прилягала до торсу, а нижня навпаки, була досить широкою, та, як зазначає М. Ґутковська-Рухлевська, навіть дошивалися в бічні шви додаткові клини. Щодо довжини жупанів, то з кінця XVI до 20-х років XVII ст. вони були досить довгими й подеколи тильна частина була навіть довшою за пілки, як на зображеннях Віцелліо 1590 р.; у 1620-1640-х роках вони скорочуються майже до коліна, як на портреті королевича Владислава, роботи Рубенса 1620 р., у Кшиштофа Весьоловського 1636 р., або на зображеннях з костьолу в м. Тарлові (Польща), а далі знову видовжуються.

Але під впливом моди “застарілі” жупани не нищилися, бо пошиті з дорогих тканин, декоровані ґудзиками та шнурами, й маючи високу цінність, використовувалися досить ощадливо,  латалися й ремонтувалися, перешивалися та передавалися в спадок…

…Ще більшої цінності надавали жупанам гудзики, що своєю формою нагадували кулю, як зі знахідок під Берестечком та в Дубно, грушку та краплю, прикладами яких є колекція ґудзиків у Національному Музею в Кракові, Зібрання Чарторийських а також знахідки срібних пустотілих конічних за формою ґудзиків у

м. Дубно. З 1630 р. з’являються й пласкі ґудзики,  декоровані кольоровим дорогоцінним камінням.

Такої самої думки про побутування в гардеробі населення Великого Князівства Литовського (у тому числі земель нинішньої Білорусі) жупана як головного виду плечового одягу чоловічого населення та особливого його військово-служилих прошарків, дотримуються авторки дослідження “Мужчынски касцюм на Беларусі”  Валентина Белявіна та Любов Ракова (Мінськ, 2007 р.)

Литовська дослідниця Марія Матушакайте у своїй книзі “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.) так само визначає жупан (лит. Źiponas) головним чоловічим плечовим одягом ВКЛ означеного періоду.

Головним плечовим одягом шляхти, козацтва, міщанства та навіть заможної частини селян в Речі Посполитій, у тому числі  й українських земель, називають жупан у своїх дослідженнях такі відомі дослідники як Наталя Білоус, Владиславо,  Ірина Ворончук,  Ірина Замостяник, Тарас Ковалець та інші.

Висновки за розділом:

1). На думку провідних науковців Польщі, Литви, України та Білорусі, саме жупан є головним плечовим одягом, ключовою ознакою чоловічого гардеробу «лицарських людей» та різних станів Речі Посполитої  XVI-XVIII ст.,  у тому числі козацького стану, міщанства та заможного селянства.

Він’єтка до мапи України Ґійома Левассера де Боплана. 1648 р.

ІІІ. ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА

ДО УЯВЛЕНЬ ПРО КРІЙ, КОНСТРУКЦІЮ, ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД ТА МАТЕРІАЛИ ДО ВИГОТОВЛЕННЯ ЖУПАНІВ XVI-XVII ст.

Основними писемними джерелами про різні види одягу є актові матеріали – тестаменти (заповіти), судова документація – протестації до суду з переліком вкрадених речей,  діаріуші (нотатки), кравецькі книжки, переліки трофеїв тощо.

Жупани постійно фігурують у такій документації, починаючи ще з кінця XIV ст., але головне – з XVI ст. 

Наразі до нас дійшли досить великі масиви документів, що відносяться до заповітів (тестаментів та описів рухомого майна) з усіх теренів Речі Посполитої, зупинимося переважно на тих, які стосуються українських земель – від Києва до Львова як столиці Руського воєводства; так само розглянемо і  згадки про одяг у Великому Князівстві Литовському, бо певного часу землі нинишньої Білорусі були під “козацькою юрисдикцією” і за характером одягу населення нічим не відрізнялися від гардеробів населення українських земель.

     1. ЖУПАНИ ЯК ЕЛЕМЕНТ РУХОМОГО МАЙНА У ТЕСТАМЕНТАХ (ЗАПОВІТАХ)

Цікаво, що наразі невідомо жодного саме козацького заповіту, де було б зазначено й конкретизовано питання одягу, його ґатунків та крою. Тому спроби дослідників апелювати до тестаментів козацтва не здатні відповісти на питання козацького гардероба.

Наразі відомі заповіти лише двох козаків, одного представника заможного рядового козацтва – Тишка (Тихона) Волевача 1600 р.,  і його сина, вже представника козацької старшини – обозного Івана Тихоновича Волевача 1650 р.

Цитуємо історика  Євгена Славутича: “Типовою постаттю багатого рядового козака реєстрового війська можна вважати чигиринського мешканця Тишка Волевача.

У 1600 p., перед смертю, він склав тестамент (заповіт), розділивши майно між жінкою і синами. В урочищі Чуті, біля Чигирина, Волевач володів пасікою та 12 «байрачками» з орною землею і сіножатями, хутором з «быдлом и овцями» та двома табунами коней. В Мотронині у Волевача теж були пасіка, сіножаті й орне поле, куплене ще його дідом, а в урочищі Березовці — хутір, «рогате бидло», вівці та два кінські табуни. Крім того, він мав над р. Цибульником 8 «байрачків» з орним полем та сіножатями і, нарешті, в урочищі Калантаєвому — ще одне орне поле й сіножаті. Таке господарство давало Волевачу великі доходи. Він відписав синам 2 тис. кіп грошів готівкою, а жінці наказав стягнути 1062 копи боргів (до тестаменту прикладено список боржників). Зрозуміло, у Волевача була добре впоряджена господа, повна всякого добра. В тестаменті згадуються 50 бочок меду, 6 «янчарок» під сріблом, 15 простих рушниць, жіночий одяг з «єдамашки» (дорогої дамаської тканини), «позлоцисті пояси», срібні чарки тощо.»

Відзначимо, що жупан названо «козацьким» тобто, на рубежі XVI та XVII ст. вже фігурує таке поняття.

У заповіті козацького старшини Івана Волевача, сина вищезгаданого Тишка (Тихона) 1650 р. бачимо: «Зятеви же моему, а мужу Марииному, Гаврилу Коробце, дви десят кобил из жеребцем гнедим турецким, да пять коней верхових за всим убором козацким, янчарок добрих пять, панцир дощатий из щитом, а ежели що похоще, жена моя, а их матка, и болше уделит, що изволе себе…”

«Братаничу же моему Якиму Антоновичу пару добрих верхових коней, един сивий мастю, а другий гнедий татарский зо всею зброею, ронздчик злоцестий с каменцями, янчарок под среблом две, кобил десеть з жеребцем сивим лядским, панцир колчатий з злоцескою мисюркою і карбаши,  тисеча коп грошей».

Отже, попри значні статки і згадування в старшого козака жіночого шовкового вбрання, у тестаменті і Тишка,  і Івана Волевача відсутнє згадування про одяг чоловічий. Вочевидь,  у порівнянні з дорогоцінною зброєю, спорядженням та іншим майном, питання  одягу здавалося тестаторам несуттєвим.

Втім,  диспонуємо значно більшим масивом описів одягу у тестаментах шляхти, представників міщанства, та навіть заможного селянства, де масово згадуються жупани.

Серед досліджень Владислава Безпалька, наукового співробітника відділу історичних пам’яток Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОН України, про повсякденність на Волині, знаходимо згадки про одяг, який заповідали своїм слугам та найманим робітникам волинські міщани та заможні селяни: «1600 р., у якому виконавці тестаменту зазначають, «што ся дотычет другихъ портокъ бурнатныхъ, также жупана козацкого, опончи старои и шапъки подшитои старых, то все небожчикъ пан Иван Марковский хлопцу своему, который през час немалый при немъ был, отказал, теды ест отдано…».

Відзначимо, що жупан названо «козацьким» тобто, на рубежі XVI та XVII ст. вже фігурує таке поняття.

Зокрема, серед проаналізованих відомою дослідницею Наталією Білоус тестментів волинських міщан XVII ст. серед іншого зустрічаємо:

“З типових рухомих речей найчастіше згадуються частини гардеробу й тканини. З тестаментів довідуємося про назви окремих частин одягу, його колір, матерію, з якої був пошитий. Найбільше даних про одяг містять акти останньої волі олицьких міщан.

…Кушнір Юрій Середа старшому синові Пилипу заповів свій підшитий баєю фалендишовий ґранатовий жупан зі срібними ґудзиками та срібний пас, «відлитий трохи по-козацьки», а дружині Марині й молодшому синові Кирилу – старий жупан і підшиту баранками бекешку…

Огородник Ювко заповів старшому синові Омельку старий синій паклаковий жупан зі срібними ґудзиками…

… Прокіп Семенович заповів дружині підшитий утепленим полотном блакитний жупан із вишитим червоним листям…

А мечник Григорій залишив своєму учневі Максиму Степановичу «власний лазуровий жупан, у якому сам ходив». «Захоплення» лазуровим кольором спостерігаємо в багатьох міщан і шляхти того періоду в різних містах Речі Посполитої…

В дослідженні Ірини Ворончук “Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст., : родина, домогосподарство, демографічні чинники” тестаменти волинської шляхта та міщан містять згадки про жупани.

Луцький  земський суддя “…Гаврило Бокій Печихвостський, після розпоряджень щодо дружини, дітей і маєтності, зазначає і про слуг; поіменно в його заповіті названо лише двох, очевидно, найближчих: Ковалевського, якому тестатор записує 50 кіп грошей, та Непитущого, котрому дарує 10 кіп, кожух і жупан, а «иншимъ всимъ слугамъ» призначає «по две копе гршеи…»

“…Шляхтич Ян Сокольницький у тестаменті 1596 р. винагороджує п’ятьох своїх слуг, з-поміж яких називає служебника, хлопця, кухарку.

Зокрема, служебнику Янові Ліпському він відписує чотири копи грошей та сукно на делію, хлопцеві Мартину Хвалцукові – копу грошей, свій жупан, «убране» та пару кошуль, кухарці Зосьці – дві копи грошей, по­стіль та власний «єрмяк», Савці –  жупан і копу грошей, а «нєвєстцє» Касці – сукно «врочистоє», «толстку» і півкопи грошей…”

Згадки про жупан є і в тестаментах киян. Наталія Білоус у своєму дослідженні “Тестаменти киян середини XVI – середини XVII ст. (Київ, 2011 р.) наводить кілька характерних текстів киян різного стану та майнового становища.

Магістратська печатка м. Києва. Матриця з колекції Музею родини Шереметьєвих. XVI ст.

Київський купець Андрій Іванович Тригубович “…усе майно залишив дружині Марині Троянівні і неповнолітнім дітям: «…всю маεтност свою вεрхъ помεнεную такимъ способомъ розправилъ, то домъ с плzцом, з будованεмъ и з jгородом, и плzцъ, и всю иншую маεтност рухомую и грошы готовыε jтписал и jтказал жонε своεи Маринε Троzновнε и дεткам своим з волным шафунком их вεчными часы». Серед переліку рухомого майна і “…жупан данскии синии люнскии”…; “…жупан адамашковыи жолтыи зъ кгузиками срεбрными у jдинадцати копах грошεи у зятя своεго Мартина Коваля. А в дому при жонε своεи помεнил маεтности своεε, то εст жупан чырвоныи фалεндышовыи зъ кгузиками срεбрными…”

Козак з козачкою. З малюнків до мап Ґ. де Боплана. XVII ст.

При цьому через прикрі події під час спроб торгівлі у військах Речі Посполитої у Московському поході 1609-1612 рр., Тригубович є боржником “козака Шафрана”,  тобто за майновим статусом поступається козакові.

Далі Наталя Білоус зазначає:

“З типових рухомих речей тестатори згадують переважно частини гардеробу і тканини. Дізнаємося з них про назви окремих частин одягу, тканини, з якої він був пошитий, колір. Розрізняли такі види одягу: каптани (кафтани), гермаки, доломани, сукмани, шлики, зипуни, жупани, курти, однорядки, сукні, контуші, ферезії, кошулі, делії, спідниці, дамські чепці, чоловічі шапки, хусти, білизну тощо. В одному випадку йдеться про біле жіноче вбрання («платє бєлоє убир нєвєстии jт мала и до вεлu»), переказаного у спадщину для дочок Митка Богдановича – Олени та Єфросинії їхньою матір’ю Тетяною Кругликівною.

Згадуються різні види тканини (вовна, шовк, полотно, не сукно, муравське, мухаєр турецький, каразія), стан збереження одягу – речі нові і ношені, тобто старі.

До найдорожчих тканин у тодішньому Києві належали шовкові: адамашк, aтлас, оксамит; з вовняних – фалендиш і люнське. Як і в інших містах Речі Посполитої, розкішні тканини використовувала передусім найзаможніша група міщан, заявляючи у такий спосіб про свої фінансові можливості, соціальні устремління і прагнення, орієнтацію на моду та вподобання шляхетської еліти…

… Кияни охоче носили кольоровий одяг. До улюблених барв належали синя і зелена – характерні для цього регіону, використовувалися також чорна, червона (червень), лазурова, жовта або жовтогаряча, коричнева (брунатна).

Одяг киян був типовим для населення Речі Посполитої, його можна віднести до групи одягу литовсько-польської моди. Відчувався вплив угорської моди (через носіння доломанів, жупанів), розповсюджених у коронних містах…”

Часто жупани згадуються у тестаментах як один з головних елементів чоловічого одягу мешканців Руського воєводства, тобто Галичини, особливо м. Львова.

Зокрема, в заповіті Адама Урінковського 1589 р. згаданий червоний адамашковий жупан з великим візерунком.

У цього ж міщанина  згадується «жупан кармазиновий, підшитий зеленою китайкою, в нього 30 вкритих позолотою срібних ґудзиків без одного».

Типи шляхтичів та міщан у жупанах та верхньому одязі з вотивних ікон XVII ст.

Переважна більшість міщан мали у своїх скринях один чи два жупани. Так, львівський міщанин Валентин Зяй мав лише коричневий фалєндишовий жупан з 18  ґудзиками.

Зі збережених описів тогочасних жупанів мешканців Львова кінця XVI – першої половини XVII ст.: “…коричневий фалєндишовий з шовковими ґудзиками, підшитий червоним лисячим хутром до пояса, а донизу блакитним атласом, з червоної каразії з 15 срібними ґудзиками, з білої каразії, який мав вилоги з червоної адамашки та був оздоблений зеленим шнуром, з коричневого фалєндишу, підшитий зеленою багазією «ошнурований» довкола зеленим шнуром.”

Зокрема, в одному з інвентарів 1604 р. зазначалося: «Жупан довгий, зелений, повсякденний, в нього ґудзиків 15 срібних, червоним полотном підшитий до пояса».

…Зберігся опис такого і жупана: «…Жупан лазуровий зі срібними ґудзиками, вкритими позолотою і рукавами з кругами».

2. ЖУПАНИ У СУДОВИХ ДОКУМЕНТАХ

Ґродські книги – судові документи міст Речі Посполитої. Центральний державний історичний архів України

Як зазначається у виданні «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст.» (Київ, 2014 р.)

“…Важливим джерелом для реконструкції є описи вигляду та оздоблення одягу, зроблені після “наїзду”. Ці описи робилися з цілком прагматичною метою — для одержання від нападників відшкодування матеріальних збитків. Тож в описах зазначаються різновиди одягу, назви і ґатунок тканин, з яких вони вироблені, колір, оздоблення та його вартість. Класичним прикладом саме такого підходу є опис пограбованого одягу, представлений княгинею Ганною Путятинкою у скарзі про напад 1576 р. на її Тучинський замок зятя Костянтина Єло Малинського з братами Остафієм і Оксентієм…”

Проте маємо ще раннішу з судових скарг, де згадуються жупани, яка походить з Поділля і відноситься ще до 1522 р. Тобто, це засвідчує побутування жупана на українських землях ще на початку XVI ст.  Прикметно, що у позові перераховано майно не шляхти, а селян:

“Селяни з с. Соколова, піддані пана  Яна Творовського, старости Кам’янецького, стали жертвами кривавого наїзду челяді з Язловецького замку.  Нападники позабирали в селян гроші, побутові речі та багато одягу.

Наприклад, один було вкрадено жовтий жупан з голландського, маастрихтського,  сукна, другий жовтий жупан з вроцлавського сукна, шість сорочок, чотири шкурки куниць, три лясячих шкурки.

В іншого селянина  взято було  червоний жупан з лондонського сукна, другий жупан з голландського сукна (теж з Маастрихту), третій – білий жупан з сохачівського сукна (з м. Сохачева, пол. Sochaczew, Мазовше), п’ять сорочок, дві шкурки куниці та одну лисячу.

В третього пограбованого подільського “хлопа” відібрано боброву шкурку, жупан червоний з лондонського сукна, ще один жовтий з вроцлавського сукна і один чорний з сохачевського сукна, шість сорочок, тридцять ліктів полотна.

Ще один позбувся усієї білизни, “плаття”, витягнутої зі скрині, жупана жовтого, шкурки куниці, зеленої сукні, хутром зайця підбитої.

Інший постраждалий не дорахувався семи полотняних сорочок різного кольору, пари шовкових сорочок, шістьох лисячих шкурок, двох “нашийників” (пол. naszyjniki, вочевидь, шийні хустки)  шовкових, одна  з яких золотавого кольору і, нарешті,  жупан «нової  барви».

Ці дані навів доктор Леон Бялковській у своїй книзі “Podole w XVI wieku. Rysy społeczne i gospodarcze (Поділля в XVI ст. Нарис соціальний та господарчий”. Варшава, 1920 р.).

Позовний документ.  

        

                                 Судді теж у жупанах.

Як вказує дослідниця Юлія Чубик (Київ) у своїй науковій розвідці “Повсякденність як невід’ємна частина українознавчих досліджень (на прикладі вбрання волинської шляхти XVI – першої половини XVII ст.)

“…у скарзі, поданій Анастасією Вороновецькою на князя Курбського про утримання її в ув’язненні і про конфіскацію майна 21 жовтня 1582 р., повідомляється про: «жупан барханый черный с серебреными позолоченными пуговицами, жупан бархатный малиновый с серебреными пуговицами».

…”У наведеній скарзі Кирила Зубцовського на Андрія Фирлея також говориться про: «жупан зеленой адамашки, подшитый двойною темносинею китайкою, стоил тридцать четыре злота, жупан английского бурого сукна, подшитый ситцем, стоил шестнадцать злотых польских».

“…У скарзі заславського намісника Василя Копотя на урядника Прокопа Мервицького йдеться про: «жупан муравский шарый, жупан влоский зеленый с пугвицами, жупан швебединский синий, жупан каразие белее з строкою и з шнурами синими, жупан утерфину бурнатного, жупан мухояру гвоздикового з книбликами сребраными позлотистыми, жупан люнский блакитный з строкою и з шнурами».

“…У справі про вбивство слуги князя Курбського москвитянина Івана Івановича Келемета від 3 травня 1572 р. серед пограбованого майна згадується: «жупан ритого [рельєфного] червоного оксамиту зі срібними позолоченими ґудзиками». З наведеного документального матеріалу видно, що жупан використовувався шляхтою як повсякденний одяг, а не святковий…”

Прикметно, що жупани, які вважаються одягом привелейованих станів, насправді присутні і в гардеробах пограбованих селян.

“…Наприклад, у скарзі про напад 23 липня 1575 р. слуг київського воєводи та волинського маршалка князя Василя-Костянтина Острозького на володіння князів Заславських Меречівку, Корчик і Бачманівку описується пограбоване у селян майно.”

“…Так, у бачманівського селянина Трошки, крім іншого майна, було забрано: два сукмани з лондонського сукна, один зі срібними гудзиками, кролячу шубу, покриту лондонським сукном синього кольору, лондонську жупицю, італійський жупан зеленого кольору зі срібними гудзиками, два лондонські вбрання, дві чоловічі шапки, московинську опанчу білого кольору, кафтан, новий баранячий кожух, чотири чоловічі тонкі сорочки, 15 кіп готових грошей, 16 голів великої рогатої худоби, 15 овець та ін.   Як виявилося, це був не пересічний селянин, а отаман…” Що не відміняє тог факту, що він хоч і наділений певною вдадою і відносно заможний, але селянин.

Але, наприклад, звичайний мешканець того ж села Михно Плютич, у якого було пограбовано наступні речі: сукман з лондонського сукна, жіночу лондонську сукню з оксамитом, блакитну швебединську безрукавку, три сермяги, шість плахт, дев’ять чоловічих сорочок і десять жіночих, чотири копи грошей, 15 голів великої рогатої худоби, 15 овець,10 кіз, сільськогосподарський реманент, у тому числі залізні плуги…”

Ще один приклад: у 1576 p., під час нападу Бориса Сови з іншими слугами князя Корецького на с. Плоску Луцького повіту було спустошено двори та пограбовно багатьох селян, зокрема: «у во Ивашка … напервеи пинезеи готовыхъ дванадцат копъ грошей, сукманов люнскихъ два за пят копъ грошей, кожухъ бєличии, сукномъ люнскимъ крытый, за пят копъ грошей, жупанов люнскихъ два и убране люнское за полпеты копы грошей, кожухов чобанскихъ два за три копы грошей, сермягъ чотыри за полторы копы грошей, сукна сермяжъного локоть сорокъ, кождыи локот по чотыри гроши…”

Згідно із судовим документом з Брацлавщини, 27 квітня 1590 р., у п’ятницю, після католицького Великодня, за наказом князя Януша Збаразького і за відсутності в Жорнищському маєтку потерпілого Л. Пісочинського, вчинили немирівський урядник шляхтич Захаріаш Розношинський, немирівський війт Лаврин Довгань, слуги князя Косовський, Бородавка, стрілецький гетьман Іванко з багатьма стрільцями і кількомастами немирівськими підданими — «конно, збройно, з стрєлбою и розным оружємъ воєнным»  наїхали на двір підкоморія…

У вражаючому переліку кривд і грабунку знаходимо “…новий зелений каразієвий жупан з 20 ґудзиками, в яких півгривни срібла, ліонський блакитний ярмак, дві губчасті рушниці, два півгаки («полгаковь», пістолі або короткі бандолети), чотири порохівниці з двома ладівницями з порохом, дві опанчі, два коци (килими), дві вінницькі рогатини (короткі списи), чотири кошулі (сорочки), лисячий шлик (шапка), підшиті рукавиці брунатного фалюндишу, каразієве убрання (штані), п’ять кіп литовських грошів, а також 60 кіп грошів, даних Л. Пісочинським «дліа шафованя на потребы”…

Чимало кривд, у тому числі грабунків майна, на сумлінні повсталого козацького ватажка Северина (Семерія) Наливайка.

Ось лише пара скарг на його наїзди лише за  один, 1596 р.

У скарзі пана Януша Терлецького на Наливайка та його поплічників, зокрема Флоріана Ґедрота (можливо, Ґедройця) від 18 лютого 1596 р. читаємо, що окрім грошей, цінних паперів, дорогоцінного золотого та срібного посуду, ланцюгів, прикрас та іншого майна, в Терлецького пропали “…жупан аксамитний чорний, чирвоною китайкою подшитий…которий коштовал двадцать двъ копи грошей Литовскихъ…, жупан адамашки целое с подбивкою, которий коштовал данадцять коп грошей Литовскихъ, жупан фалюндышовый, бурнатый, новый съ подшевкою коштовал дванадцять копъ грошей Литовскихъ…”

У вироку до смертної кари Луцького ґродського суду грабіжникам, що пограбували  мешканців села Корстятина, “именуясь Сотнею войска Лободы…” [Грицько (Григорій) Лобода (?— 1596),  гетьман Війська Запорозького] від 30 березня 1596 р. перераховано неймовірно великий перелік багатої здобичі, в тому числі  прикраси, сукна,  готовий дорогий одяг.  Зокрема “… жупанов два люнских з гузиками сребнеми і гермакъ люнскій сіній…”

“Голуховська таблиця”. Датується 1620-ми роками.

Як бачимо, серед пограбованого є не тільки майно шляхти та міщан, але й селян, у яких в наявності були різні предмети гардеробу, у тому числі й жупани.

Річ у тім, що, як пише відома дослідниця української повсякденості Пізнього Середньовіччя – початку Нового часу Ірина Ворончук, «…довгий час історія селянства розглядалася крізь призму вульгарно-класового підходу, результатом якого виробився однобокий погляд на селянство як на незаможну, злиденну верству. “

“На думку Л. Голембіовського, Я. Розен-Пшеворської, І. Турнау та інших, селяни не користувались купованими імпортними тканинами, а також готовим одягом професійних кравців. “

“Вважається, що селяни найчастіше користувались саморобними бавовняними і вовняними тканинами, а якщо і купували, то тільки тканини низької якості.

Аналогічної думки дотримуються і українські дослідники. Проте багаточисленні документи актових книг пересвідчують, що економічний стан селян був досить високим, що дозволяло їм широко користуватись купованими тканинами, в тому числі і коштовними, а також готовими виробами професійних ремісників.”

Продовжуючи цитувати актові матеріали, надибуємо таке:

“Зокрема, мініатюри краківського писаря Бальтазара Бегама зображують селян, що відвідували міські лавки.  Величезний актовий матеріал переконливо засвідчує зв’язок селян з місцевими центрами торгівлі.”

Наприкінці XVI ст. одного з волинських селян було пограбовано. Судовий позов засвідчує: “…у пограбованого заможного селянина з с. Волиця, що на Волині, було взято; «Армяк и жупан ліонський синий, убране каразиновое зеленое, шлык фарбованый лисий, фалюндушем бурнатным покрытый, сукня женская, шифтуховая бурнатная с оксамитом, шубка кроликовая, муравским сукном крыта, шапка жаноцкая оксамитная, полотно кужелное, жупан шебединский, синий…»

Вже під час Хмельниччини 7 січня 1650 р. під час пограбування с. Черниці  у селянина Сухоносенка було поцуплено “… жупанов два, делия третяя, кожух новий, хуст билых скрыня…”

В іншого сусіда,  Олешка вкрали “…кошул едвабных (шовкових) две,  жупанов два: один кгрубриновый, другий лунский, плахта єдвабная, шапок две, одна оксамитная соболновая, другая лисяя фалендышевая…”;

Викрадено “….у Микиты Турчына… жупанов три синих, сукман белоголовский один, плахот чотыри…, хуст белых скрыня, оксамиту чорного штука, атласу штука чирвоного”.

Як бачимо, селяни широко користувались такими тканинами як єдваб (шовк), адамашка, фалендиш, оксамит, які В. Лозіньський відносив до найкоштовніших імпортних тканин. Іноді селяни навіть мали білизну із шовкової такнини, а також оздоблену „białym і czerwonym szyciem”. І, звісно ж, жупан є так само частим надбанням селянського гардеробу.

Таким чином, вже ці приклади, за неможливістю наведення багатьох інших, переконливо свідчать, що селяни купували готовий одяг із гарного сукна і шовкових тканин імпортного виробництва, які коштували досить дорого.

Не випадково Я. Розен-Пшеворська зазначала, що у творах мистецтва XV-XVII ст. при зображенні одягу дрібнопомісної, так званої шарачкової (тобто в одязі з шараку, дешевого грубого сірого сукна), шляхти, рядового міщанства і селянства диференційні риси майже зовсім не виявляються.

Крім сукмана і баранячого кожуха, бачимо у селян вироби, що вважаються належними до одягу вищих верств тогочасного суспільства, зокрема, такі як делія, жупан, опанча, бурка, кунтуш та інші,  вироблені з сукна вищих гатунків.

Для оздоблення одягу селянами використовувалось не тільки хутро домашніх тварин і місцевого лісного промислу, а навіть таке дорогоцінне, як хутро куниці, соболя, чорнобурої лисиці, яке коштувало дуже дорого і вважалось оздобленням одягу вищих станів населення.

І це все при тому, що селянство у системі стратифікації суспільства займало найнижчу сходинку. Що вже казати про одяг військово-служилого стану. 

В у книзі Житомирського ґродського суду від 30 жовтня 1618 р. міститься запис про викрадення у двох козаків, що виконували доручення Овруцького старости, двох фалендишевих делій із жовтою шкіряною підкладкою. Там же фігурує “…жупан лазуровий фалендишевий…”

“Жупан люнский блакитний”,” “жупана два люнських из гузиками сребнеми, гермак люнський синий…”, “убране [штані] синее лунское фігурують в актах, де описано речі козаків, що перебували на службі  “українних” старост першої чверті XVII ст.

“АКТЫ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ» наводять наступний документ “Жалоба отъ имени жены дыбовскаго старости Анны Занольской и жены брестъ—куявскаго мечника Ядвиги Цосновской о соверишенномъ разореніи ихъ селъ Шепля и Войсеча, убійств однихъ и увод въ пленъ другихъ крестьянъ татарами и козаками,—2 марта 1649 года.”

 У довжелезному списку скарг і пограбованого майна читаємо про “…жупанъ зеленый атласовый з кгузами сребрными позлоцистыми—золотых сто тридцет…”

У тому ж збірнику документів “Жалоба крестьянъ села Плоскаго о грабеж у нихъ разнаго рода имущества ротмистромъ Романомъ Заборовскимъ изъ отряда, сопровождавшаго брацлавскаго воеводу Адама Киселя и друг, коммиссаровъ, отиравленнхъ для заключенія мирнаго договора съ козаками,—22 апреля 1649 г.

Року тысеча шестъ сотъ чотырдесятъ девятого, месяца апреля дня двадцать второго…

… у Ивана Даняти жупанъ лазуровый фалендышовый— золотыхъ двадцать пять; … жупанъ белый сермяжный…”

“Жалоба  Адама Недобыльскаго о нанесеній ему и его слугамъ въ г. Луцк тяжкихъ побоевъ и ранъ и грабеж его имущества и денегъ покозачившимися луцкими мщанами Василіемъ Шильнемъ и его своякомъ Ильей Шелейкомъ и друг.,—ЗО іюля 1649 г. “

Вкрадено серед іншого “…жупанъ атъласовый, цекглястый, с потребами такими ж, золотых семъдесятъ и шестъ коштуючий; такъже жупанъ кармазиновый, з гузиками срибными и с потребами белыми, золотых шестъдесятъ коштуючий…”

А от у скарзі 1650 р. про грабунок козаками и покозаченими селянами  шляхетської пари внесено реєстр втрат:

“…суконь пару фаленъдышовых лязуровых, с потребами єдвабними шмуклерскими, коштуючые золотых пулътораста; пенезей готовых, которие была в кишени въ жупане тоеж сукни, золотых петдесят;  шаблю пташинку, ручъннцу и инъшую стрелбу, седло с потребами; прытом охендзоство белоголовъское, шаты и хусты белые з рантухом и постел с тлумоками, и иншыхъ речей не мало, которых протестансъ собе волную спецификацию часу права зоставуетъ, тое все кгвалтовне претекстомъ козацким пожаковалъ, побралъ, пошарпалъ…”

Судячи з тексту, формулювання “сукня” розповідає про комплекти одягу, бо далі йдеться про “… въ жупане тоеж сукни»…, тобто жупан фігурує як частина сукні.

Висновки за розділом:

1).  Жупани як основний чоловічий повсякденний  та святковий одяг масово фіксуються цілими зводами документів різних станів, від аристократії до селянства,  руських (українських) земель Речі Посполитої XVІ – XVIІ ст.  Судячи з документів, жупани як основний вид одягу наявні в гардеробах українських козаків від того ж часу.

IV. ВОЯЦЬКИЙ, ЗОКРЕМА,

КОЗАЦЬКИЙ ЖУПАН В ДОКУМЕНТАХ ТА ОПИСАХ

Вище було встановлено, що жупани є одним з головних елементів чоловічого плечового одягу різних станів суспільства Речі Посполитої, у тому числі з українських земель.

Проте важливо розглянути жупани саме військово-служилих станів,  у тому числі реєстрового або ж “городового” козацтва, позаяк саме це є головним питанням нашого наукового та практичного пошуку.

Як зазначає у своїх працях кандидат історичних наук Євген Славутич “…Зауважимо, що хоча верхній одяг піших реєстровців за типом і покроєм був практично такий самий, як і у [польських] «вибранців», решта предметів одягу, як-от: штани, чоботи, сорочка залишалися традиційного для козаків східного та північно-кавказського зразка.  Коронна та магнатська «вибранецька» піхота натомість носила угорсько-польські … вузькі штані-рейтузи та угорські низькі полуботки.

Варто також додати, що у той час як «вибранецька» [згодом «ланова»],  та угорська піхота мала мушкети і амуніцію західноєвропейських типів, козаки ж використовували оригінальні полегшені «ручниці» з аркебузним прикладом і військове спорядження східних зразків, а натруски і ладівниці відзначалися оригінальністю.»

Отже, давши інформацію про одяг піших формацій Речі Посполитої», так званої «вибранецької» а згодом «ланової» піхоти від кінця XVI – середини XVII ст. можна припустити принаймні номенклатуру і характер плечового та верхнього одягу реєстрових козаків.

Не історик, проте вельми авторитетний реконструктор з Варшави (Польща)  Томаш Рейф, знаний своїми дослідженнями про війська Речі Посполитої XVI та XVII ст. у своїй статті “BARWA I BRON. ZOLNIERZE AUTORAMENTU NARODOWEGO OD POCZATKU XVII WIEKU DO ROKU 1655” пише:

“…На підставі наявних письмових джерел та іконографії спробуємо наблизити до нас питання про «барву» та спорядження піхотинця польського з кінця XVI cт. та до середини XVII ст.

Історія «барви» у війську польському найправдоподібніше розпочинається від часів останнього Яґеллона на польському троні. У розпорядах короля Жигмунта Авґуста, проголошених 1557 р. у пункті 44 читаємо: «На зброю, мечі, рушниці не мають нікому позичати і ані барви, ані речі [ті] ні в кого приймати». Тут вперше зустрічаємо поняття «барви» у якості вбрання війська.

Під кінець XVI ст., коли король Стефан Баторій [за походженням – трансильвансько-угорський князь] був обраним королем польським, він застав здеморалізовану безкоролів’ям кварцяну піхоту…

…Невдала облога Ґданська викликала бажння короля підсилити кількість та якість піхотних підрозділів. Причиною невдач була визнана «…мала чисельність війська піхотного, якого до тої справи найбільше було потрібно». Знаючи про це, і передбачаючи характер нової війни з Московською державою як розвиток старого конфлікту часу Івана Грозного, Баторій передбачав основним її змістом облоги, тому намагався зформувати потужні піхотні підрозділи.

Він так схарактеризував потребу у піхоті: «…в тій Короні з Божої Ласки не тільки на лицарстві кінному все мусить триматися, з яким інші потреби військові впорядкувати можна, але і на людях піших, яких зараз немало зійшлося, котрих до тих воєнних справ не менше ніж кінних потрібно; при тому король, Його милість, нагадує, що з метою спільної оборони краю так облаштувати справу слід, щоб і на прийдешні часи можно було показати, звідки і в який спосіб піхотинці були б до справ рицарських використані».  З того моменту розпочинається історія «вибранецької» піхоти.

                 

Піхота польсько-угорського типу. XVI-XVII ст.

Документом, що стверджує такий стан справ, є перший універсал короля Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. виданий у справі організації піхоти вибранецької. До муштри піхотинці мусили ставати «в “сукні” свого кольору, з іншою піхотою подібною». Таке формулювання підкреслює, що піхотинці піхоти вибранецької мусили носити «барву» подібну до інших піхотних підрозділів, які, вочевидь ще до її появи мали «барву». Є дані, що вибранецька піхота мусила носити одяг небесно-блакитного кольору, введеного для піхоти ще 1557 р. за Зиґмунта (Сигізмунда) Авґуста. Та «барва» була відгоміном угорської моди, та через певний час стала характерною ознакою польської піхоти, яка саме цим вирізнялася як піхота «народного» зразка. Стрій піхотинця, опріч білизни складався зі спіднього жупана та делії…

… Жупани та делії мали підкладку… Колористика одежі була пов’язана із походження підрозділу (по воєводствах), особистого смаку командира або власника і часу створення. Найчастіше уживаним кольором був небесний світлоблакитний, синій…”

Численні матеріали засвідчують, що польсько-угорська та литовська піхота “народного зразка” у якості основного плечового одягу має жупани, а поверх них або делії, або катанки.

У попередніх наших публікаціях ми вже висвітлили історію та деталі використання цього різновиду верхнього одягу.

Подавляюча кількість відомих документів, зокрема “приповідні”, тобто затяжні вербувальні листи в якості “барви” вказуть двошаровий одяг, де майже обов’язково фігурує жупан.

У Томаша Рейфа зазначено: Лукаш Дзялинський, староста Ковельський та Бродницький, пише у щоденнику 27 серпня 1580 р.: « Зібрали тоді усіх чорних гайдуків  в один «гуфець (підрозділ, полк, «батальйон), яких було три хоругви і прапороносці із ними йшли.  У другий «гуфець» зібрали блакитних гайдуків, яких було два «прапори» (два дрібніших підрозділи)». Про чорних гайдуків Ернеста Вейгера та жовтих гайдуків маршалка коронного згадує хроніка Бєльського (Bielski M. I J. Kronika polska, Krakow 1597) в реляціях про бойові дії під Ґданськом 1577 р.”

Тут слід зазначити, що від ХVI ст. у Польщі існувала традиція використання чорної барви для жалобних церемоній.

Втім, як видно з документів, це не обов’ язково було пов’язане із трауром, а могло відображати певні функції даного підрозділу. Томаш Рейф припускає,що чорні гайдуки – підрозділи піхоти, що виконували іншу функцію, аніж піхотинці-стрільці.

«…Приповідний лист» (лат. literae inscriptionis stipendii — документ,виданий королем або гетьманом для ротмістра чи полковника на вербування (затяг) визначеної кількості жовнірів.) для Стефана Мамоніча від короля Владислава IV від 1633 р. наказує усім пахолкам (тобто рядовим воякам)  з’явитися на службу без барви і мушкета, але із шаблею і «ридлом» – лопатою.

Подібний лист отримав королівський ротмістр Вільчек, який набирав вояків піхоти для економії державних коштів у підляськім воєводстві.

У другому листі так само пропонується прибути без «барви» і мушкетів, зате з лопатами, мотиками та сокирами. Ці вибранці, вочевидь, призначалися для іншого виду служби (інженерної?), або не були стрільцями. Не носили барви блакитної, бо є припущення, що такий колір було закріплено лише за стрільцями (?). І тут повертаймося до чорних гайдуків. Можливо, так називалися підрозділи саперів. Під час облоги Ґданська або Пскова за Стефана Баторія основна маса піхоти уживалася саме до допоміжної служби, облогових земляних робіт.”

“Ролька Стокгольмська”. 1605 р.

Максимально потужний матеріал дає знамений ілюстрований сувій, що зображує урочистості з нагоди шлюбу короля Сигізмунда ІІІ,   так звана “Ролька Стокгольмська” 1605 р. Піхота там масово зображена у одязі угорського зразка, в жупанах та деліях поверх них.

«Die Kassimirischen Burger auf zugh wie sie hieabgemallett sein auf Ihre Tracht» – так описано пішу роту міщан м. Казиміра з «Рольки Стокгольмської» 1605 р. Нею доводив ротмістр на коні з булавою у руці. Відділ іде під трьома хоругвами. Міщани одягнені у одноманітну «барву»: небесно-блакитні жупани й штані і того ж кольору делії з жовтою підкладкою…”

У подібних строях крокує рота ополчення м. Казиміра, за якою  йде піхота з м. Страдома. Барва їх одягу використовує колористику хоругов, що майорять над ними.

І знов бачимо жупани та делії.

                               

Цитуємо далі працю Томаша Рейфа:

“На малюнку також представлено приватний піший підрозділ, яких немало було у військах магнатерії. Рота Ґостомського, бо саме про неї йде мова, налічує 100 вояків, вишикуваних у ідеальний квадрат.

Марширують десятками у десяти шерегах. Перша шерега – це десятники з сокирками «дардами», які є символами їхнього рангу. На сокирках прив’язано біло-червоні прапорчики.

Одноманітною є барва того підрозділу, витримана у гербових кольорах їх господаря. Білі жупани та червоні делії з короткими рукавами, делії мають жовтувату підкладку…”

У приповідному листі від 1615 р. зазначено, що на трьох піхотинців потрібно два постави сукна на рік,  виміряного «ліктями ґданськими» [57,38 см].  По 8 ліктів каразії на гайдука. Ротмістри мали отримувати по вісім ліктів фалендишу, поручники по 12 ліктів сукна, трохи дешевшого за фалендиш.

Зображення піхотинця “вибранецької” піхоти з “Голуховської таблиці”. 1620-ті роки.

“…1630 роком датується універсал ротмістра Лукаша Залуського. Для своїх «вибранців» ротмістр приписав «барву», зразком для якої є ще перші універсали Стефана Баторія від 10 липня 1578 р. «…барва облочиста (блакитна), петлиці червоні для пахолків (на деліях рядових піхотинців), у десятників делії червоні, жупани білі. Підкладка у пахолків, як в делії, так і в жупана, червона, а в десятників зелена підкладка у червоних делій.»

Доповнює Томаша Рейфа інший дослідник, Міхал Парадовський на прізвисько “Кардіназі”:

Переклад: “…Гайдуки зі  складу ополчення м. Нови Сонч у 1620 р., отримали зелену тканину для жупанів.  На жаль, немає інформації про те, якого кольору мали бути їхні делії…”

Якщо бути точним, то “Кардіназі” цитує увесь документ, який демонструє, що місто змогло виставити до походу 1621 р.  “…чотирьох гайдуків [піхотинців] та двох “козаків” [не плутати з низовцями чи реєстровцями, це вершники легкої кавалерії, “пацерні”], яким було придано три табірні вози. Стосовно одягу піхотинців читаємо:

На “барву” гайдуків:

– 25 ½ локтів сукна люнського на делії вартістю  38 злотих 8 ½ гр.;

– постав зеленого сукна вартістю 17 злотих…

…Також жовнірам  було заплачено – гайдуки отримали загальну суму по  13 злотих на кожного, а “панцерні” козаки по 16. Загін супроводжував також швець Станіслав Протвіч [майстер з виготовлення взуття]…”

Далі надибуємо у розвідці Томаша Рейфа:

“…Піхотний підрозділ Кшиштофа Опалінського, гайдуки, у 1644 р. виглядав наступним чином, як його описав власник у листі до свого брата: “…Będzie moich z pięćdziesiat w takiej barwie, jakąś WMś radził i chciał, to jest żupany błękitne, delie czerwone, utrumque z białłym kirem… “

Переклад: “…Буде моїх з п’ятдесят [чоловік] у такій барві, про яку твоя милість мені радив і хотів, тобто жупани блакитні, делії червоні, підбиті білим киром…”

“…У чудовій праці професора Уршулі Авґустяк “На службі гетьману та Речі Посполитій: військова клієнтура Кшиштофа Радзівіла (1585-1640)” читаємо такі відомості “… у вересні 1621 р. слуга гетьмана Ліпніцький послав через татарина  Абрама Байрамовича транспорт з тканиною та матеріалами для одягу гетьманських вояків.

Байрамович мав доставити з Вільно під стіни Мітави, яку облягали литовські війська:

– три постави червоної каразії [постав або “штука” – міра довжини тканин, 20-50 ліктів, від 11,8 до 29,5 м];

– три  постави синьої каразії;

– 300 ліктів пурпурового  (кармазинового) шнурка [лікоть – міра довжини, у XVII ст близька 57,6-59,6 см];

– 40 тузинів пурпурових (кармазинових) плетених ґудзиків [тузин, пол. Tuzin – міра кількості педметів, 12 штук, дюжина];

– 40 тузинів гапликів.

Слуги  князя  Радзивіла мали знайти кравців, які б шили одяг з цих матеріалів  для армії.

Під час підготовки до відсічі Смоленська в 1633 році один із резидентів  гетьмана Зброжек повідомив, що у нього вже є кравці, які могли би зайнятися пошиттям військового вбрання…”

“Белзське воєводство у 1648 р., виряджаючи війська на війну з козаками, постановило: «…У тих нових поселеннях, з яких піддані, які живуть у своїх хатах лише біля своїх садів і не мають до них орного поля, маю виставити від тридцяти «димів», одного гайдука, ледь не русина [з походження] у барві синього кольору у жупані і катанці.

Піхота  Сандомирського воєводства згідно із постановою сеймику  від 28 квітня 1655 р. мала бути одягнена у «сині жупани [довжиною] до середини гомілки, червоні катанки, викладені синіми «потребами» [галунами на грудях], хто хоче – може [бути] і в синіх деліях, якими їх мають забезпечити їх власники…»

 У червні 1653 р. шляхта  Перемишльської землі  передбачила для піхоти, яку воєводство мало відрядити для участі у війні гайдуків «ланової» піхоти у «…синіх жупанах, червоних катанках та з добрими мушкетами».

Піхота “вибранецька”. XVII ст.

А так мала виглядати того ж 1655 р. піхота Руського воєводства з центром у Львові. Тобто, переважна частина цих вояків були етнічними русинами, тобто українцями. “Szlachta województwa ruskiego z kolei ustaliła 28 kwietnia 1655 roku, że hajducy wyprawy łanowej mają wyglądać następująco: barwa ma być żupan błękitny, katanka czerwona a przytem i kożuch in casum wojowania [w] zimie; muszkiet tenże hajduk powinien mieć lontowy, prochu funtów dziesięć, ołowiu także co potrzeba.”

Переклад: “Шляхта Руського воєводства вирішила 28 квітня 1655 р., що гайдуки воєводської піхоти будуть у блакитних жупанах, червоних катанках, а також матимуть і кожухи [на зиму]; гадйук мусить мати ґнотовий мушкет, десять фунтів пороху на кожного, необхідний запас олова [для відливання куль]…”

Рішення сеймику Серадзського воєводства: “Uchwała sejmiku sieradzkiego z 20 czerwca 1655 roku mówiła o hajdukach ubranych w białe żupany bekieszowe (sięgające do połowy goleni), a także czerwone katanki i czapki.”

Переклад: “Ухвала сеймику Серадзського від 20 червня 1655 р. говорить про білі “бекешеві” жупани своєї піхоти довжиною до середини гомілки, а також про червоні катанки та шапки…”

Драгуни війська Речі Посполитої у Смоленській війні 1632-1634 рр. Гравюра Віллема Гондіуса.

Міхал Парадовський у своїй розвідці “Wyjątki źródłowe o barwie dragonii polskiej i litewskiej w XVII wieku.” (Витяг з джерел про “барву” польскої та литовської дагунії у XVII ст.” (Едінбург, 2018 р.) зупинився на строях драгунів як загальнодержавного війська, так і дагунських формацій у приватних військах.

“І. У документі під назвою “Ingres abo w Krolowey Iey Mosci to Gdanska 11. Februaryari [1646]”  ми можемо знайти запис про одяг чотирьох  підрозділів драгунів:

–  Корнет драгунів [підрозділ драгунів, що служать пішими] Його Милості старости Волинського у синій “барві”;

– Драгунска рота Його милості воєводи Мальборкського, теж у синьому;  

–  Дві хоругви  драгунів Королевича Його Милості у “барві” червоного кольору та у шишаках [шоломах] залізних;

– Вісімдесят драгунів старости Бидґощского у “барві” блакитній”.

Ще один запис 1646 р., “Урочистий в’їзд до Варшави Найяснішої Людовіки Марії де Ґонзаґа де Клеве”… приносить подальші уточнення щодо кольору драгунів:

– Хоругва драгунів лянцькоронського старости Зебжидовського були одягнені у катанки [колети] з лосиної шкіри, в жупанах та ґермаках по-польському вбрана;

– Три надвірні драгунські хоругви короля Владислава IV були “…w liberey czerwoney, w szyszakach polerowanych…” (у червоних лівреях (куртках, плащах?) та у полірованих металевих шишаках [шоломах]);

III. У 1646 р. Жан ле Лаборер супроводжував Ренату Ґебріант, надзвичайну посланницю французької реґентки Анни Австрійської до Речі Посполитої. Подорожуючи з почтом  Людвіки Марії де Ґонзаґа, він став свідком урочистого в’їзду до Ґданська та Варшави.

– У Ґданську він згадує про триста драгунів Вейгера, одягнених у синю “барву”; сто кінних зі списами, решта озброєні мушкетами. У свою чергу, драгуни Станіслава Альбрихта Радзівіла були у червоному вбранні.

– Під час в’їзду до Варшави він згадує підрозділ, який видається королівськими драгунами: “… поруч із ними триста [драгунів] Королівськj] гвардії, також озброєні, одягнені в яскраво-червоні одежі з жовтою підкладкою;

– Коли пані Ґебріант виїхала з Польщі, переїхавши до Угорщини, її супроводжувала рота Станіслава Любомирського, – шістдесят драгунів, по-польському вбраних.

До 1656 р. відноситься опис приватної драгунскої хоругви Константи Любомирського, який можна знайти в щоденниках Патріка Ґордона: “…рота драгунів, що складається з приблизно 80 чоловік, усі поляки у синіх куртках на голандський манір”…

Під Жовтими Водами на бік Богдана Хмельницького перейшли 100 драгунів приватної хоругви Сєнявського під командуванням Петра Головацького, а також не менше 100 драгунів з роти князя Домініка Заславського.

Цікаво відмітити “барву” драгунів Речі Посполитої у цьому контексті. Адже в нас немає підстав вважати, що екс-драгуни “з походження русини, релігії грецької, вбрані як німці”  негайно позбулися свого одягу і вбралися у грубі селянські свитки.

Додатковим описовим джерелом про зовнішній вигляд простих вояків коронного війська служить цікавий анонімний документ “Pieśń żałosna po rozproszeniu wojska pod Piławcami będącego in anno 1648, die 12 Septembris”, (“Жалібна пісня про розпорошення війська під Пилявцями, що відбулося року 1648 12 вересня”.  Автор аналізу цього твору Пйотр Болек з педагогічного університету в Кракові вважає, що текст належить перу Шимона Старовольського (1588-1656). Саме Шимону Старовольському, в якого багато описів про “предків-поляків, які в сірому сукні ходили… (пол. “w szarej sukni”)

Мова у творі йде про те, що якийсь “жолнєж”, учасник пилявецького погрому, розповідає, як старшина втікла, а за нею військо; в обозі не було жодного порядку, повно “нецнот”, тобто неподобства , ганьби, а над усім оцим галас покинутих “хлопців-вояків”.

За словами Болека, Старовольський, – поборник аскези, – у цьому творі протиставляє нинішнім нездарам “пилявчикам” “старих воїнів минулого”, які ходили “ у білих суконних куртках, червоні “делюри” (делії) та фалендиш носили лише старші”.; які  що “замість учт та бесід займалися бойовою підготовкою – стріляли в ціль, піднімали тяжкі речі (гартуючи тіло), скакали на конях зі списами, аби наконечником здійняти кільце і т.п.”

Тобто нинішні якраз не у білих суконних куртках. Згадаймо описи дикого розкошу деяких шляхтичів, що прибули під Пилявці у вересні 1648 р. і все стане на свої місця.

Багато хто з дослідників вбачають подібність одягу козацтва, у першу чергу реєстрового та городового,  із піхотою польсько-угорського типу.

Особливо дивного в цьому твердженні немає, бо Річ Посполита, зацікавлена у тому, аби керувати козацтвом, намагалася організувати його у лояльну військову силу.

За поданням коронного гетьмана Юрія (Єжи) Язловецького і відповідно до універсалу Сигізмунда Августа від 1568 р., козаків цілковито виводили з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрему військову одиницю підпорядковували гетьманській владі, а самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею.

Тож, у 1572 р. було сформовано перший «почот» (почет, ескорт) із 300 козаків під командуванням «старшого» – барського шляхтича Яна Садовського, які мали отримувати зі скарбниці щорічну платню по 10 флоринів і «сукно на єрмяк».

Реформою Ю. Язловецького також було покладено початок конституювання українського козацтва як соціального стану, особливого аристократично-станового військового прошарку, за яким визнавалися певні «вольності».

Вже за нового короля, Стефана Баторія, 16 вересня 1578 р. підписано нову угоду із «низовиками». Згідно із нею, укладено реєстр у 500 козаків, яким на час війни з Московією мали платити з коронного скарбу на рік по 6 коп литовських і сукно «люнське» (лондонське, англійське) на єрмяк, а по завершенню війни – «як за Сигізмунда було».

Разом із тим у 1578 р. С. Баторій провів військову реформу зі зміни структури і організації польського війська, зокрема розпочато формування відділів піхоти «угорського типу», одну частину якої мала становити так звана «вибранецька» піхота міліційного типу, де служили б селяни з королівщин, – територій, що перебували у королівському володінні,  – а іншу – реформований корпус реєстрових козаків.   Стосовно одягу й організованості козаків читаємо: «А в лѣто 1576 за Стефана Баторія короля полского козаки в лучшій еще строй учиненни».  Словник “Матеріали до Словника писемної та книжної української мови ХV – XVІІІ ст.” Є. Тимченка фіксує два значення лексеми строй: “наряд,  убір’”, себто костюм,  і ‘”лад,  порядок”. Гадаємо, все-таки мова йде про одяг реєстровців.

Власне, вже перший відомий нам козацький реєстр було складено таким чином, що жолд і сукно було видано козакам одночасно, як двоступеневу оплату, грошима і тканиною.

“Реєстр козаків низових запорізьких річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви . Складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби. Привіз і виплатив пан Себастіан Недзвідський, слуга милості пана Станіслава Дроєвського, каштеляна перемиського, шафара земель руських, року нинішнього 1581, місяця мареця, дня 30.”

Є. Славутич у своєму дослідженні констатує: “Отже, службовий одяг реєстрової козацької піхоти початку XVII ст.  виглядав так: – поверх жупана завдовжки до середини гомілки носили угорську делію (або ж mente, менту, катанку).”

Так чи інакше, констатуємо, що саме жупан є основним плечовим одягом, на який одягається додатковий одяг.

У фундаментальній праці Зофії Стефаньскої (Zofia Stefanska, “Polskie ubjory wojskowe z XVI I XVII w.” Muzealnictwo w Polsce) читаємо про реєстрову козацьку піхоту наступне:

“Aby uzupełnić wiadomości dotyczące ubioru piechoty XVI/XVII w., należy jeszcze dodać parę wzmianek źródłowych na temat piechoty kozackiej, utworzonej przez Stefana Batorego. Niestety, nie dotarły do nas żadne wiadomości dotyczące barwy ubioru żołnierzy tej piechoty. Wiemy tylko, że musieli chodzić w „barwie”, gdyż wiadomo, że otrzymywali razem z żołdem sukno na ubiór. I to nie byle jakie, bo łuńskie (londyńskie). Notatka z r. 167964 stwierdza, iż niżowcy dostawali w 1578 r. „panni lundiniensis cuilibet per ar s. [inos] litu. [anienses]”.

Potwierdza to inna notatka dotycząca r. 158865: „In anno 1583 piechoty [kozaków niżowych] 600 … Tymże sukna łuńskiego… każdemu po arszyny 4, które czynią polskich łokci 5″ (=2,60 ora).”

 Переклад: “Щоб доповнити наші відомості про вбрання піхоти XVII ст. треба ще додати пару згадок у джерелах про піхоту козацьку, створену Стефаном Баторієм. Наразі, не дійшли до нас жодні докладні відомості про їх “барву”. Знаємо тільки, що вони носили саме “барву”, бо отримували разом із “жолдом” (платнею) сукно на вбрання, і то не яке небудь, а «люнське», лондонське.

Нотатка зі справи №167964 свідчить, що “низовці” (тобто у даному випадку – реєстровці) отримали 1578 р. “panni lundiensis cullibet per ar s.[inos]litu. [anienses] ”. Це підтверджує і інша нотатка зі справи №158865.»

“In anno 1583 piechoty [kozakow nizowych] 600… Tymze sukna LUNSKIEGO kazdemu po arszyny 4, ktore czynia polski lokci 5 9=2,60 ora)”.

Переклад: «Року 1583 [для] піхоти козаків низових [на] 600 [чоловік]…Їм же сукна люнського кожному по чотири арщини, що складає польських ліктів 5 (=2б60 ора)”

 «…Luńskie sukno, inaczej zwane lundysz, lundyńskie czyli londyńskie, t. j. angielskie. Sprowadzane było do Polski za pośrednictwem kupców „olenderskich.” Górski pisze: „Otrzymywali niżowce po 15 zł. na rok i po 4 arszyny lundyńskiego sukna”.

Переклад: „Люнське сукно, інакше називане „лундиш”, „лундинське” або лондонське, тобто англійське. Доставлялося до Польщі за посередництвом „олендерских” [голандських] купців Ґурський [відомий дослідник мілітарної історії Польщі Константин Ґурський] пише: “Отримували низовці по 15 злотих на рік та по 4 аршини лондонського сукна”.

Отже, хоча в роботі З. Стефанської не йдеться про конкретний опис одягу, дізнаємося про походження тканини, з якої її виробляли та кількість тканини, яку виділяв королівський уряд для козаків від початку формування реєстрового козацтва.

Власне вже перший реєстр козаків за Стефана Баторія складено з приводу церемонії отримання ними платні та сукна: “Реєстр козаків низових запорізьких річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви . Складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби. Привіз і виплатив пан Себастіан Недзвідський, слуга милості пана Станіслава Дроєвського, каштеляна перемиського, шафара земель руських, року нинішнього 1581, місяця марця, дня 30…”

Втім, в характері утримання реєстрового козацького війська, у зовніщньому вигляді козаків у порівнянні з коронними жовнірами були і суттєві відмінності.

Як пише Євген Славутич у своїх наукових роботах “…Одразу зазначимо, що у вищезгаданих урядових актах та польсько-запорозьких угодах (комісіях) не йдеться про якусь уніфікацію козацького одягу.

Сукна, жалувані реєстровому війську на верхній одяг, складалися з поставів сукна різних кольорів. Не зайвим буде зауважити, що дістати на внутрішньому ринку у вільному продажу або навіть підрядом із-за кордону таку велику партію імпортного фабричного сукна, навіть на 1000 осіб, одного ґатунку і кольору, зважаючи на невисокі можливості тогочасної сукноробної промисловості, було практично неможливо, навіть за добре налагодженого централізованого постачання.

Так само ми не маємо свідчень регламентації службового одягу козаків ані щодо комплектності, ані щодо кольорів, на відміну від «вибранецької» піхоти, якій за реформою С. Баторія, на вищому законодавчому рівні, було приписано одноманітний формений одяг «угорського зразка» і уперше регламентовано мундирні кольори.

Усе військо отримало за «барву» (мундир) однакові жупани блакитного кольору та червоні делії, що стали відтоді традиційним для польської «вибранецької», а згодом і «ланової» піхоти, тоді як могли різнилися окремі роти кольором жупана, петлиць і підбою, який визначали командири рот. Причина такої поступки полягає, на нашу думку, на відміну від особисто залежних селян – «вибранців», реєстрове козацтво мало лицарський статус, який за своїми «вольностями» і правами наближався до шляхетського стану Речі Посполитої.

Проте, все ж таки, попри постійні невиплати грошового утримання і спорадичні видачі сукна, якого вічно бракувало, на думку Є. Славутича “…Створення козацького реєстру на боярській основі, формування його верхівки з представників шляхетських кіл, вливання до верхівки реєстру польського елементу та подальше ополячення козацької старшини, а також насадження в козацькій піхоті організації, тактики та озброєння на зразок угорської і «вибранецької», разом призвели до певної уніфікації вбрання реєстровців, його здорожчення, «ошляхетнення», надто на тлі одягу свавільного нереєстрового козацтва, а головне – до поступового утвердження в козацькому службовому одязі стандартів польсько-угорської моди, що панувала в середовищі вищих і середніх верств польсько-литовської держави.”

Відомий дослідник найманого та охотницького війська Гетьманщини другої половини XVII – XVIII cт. Олексій Сокирко так характеризує «соціальний код» козацького вбрання: «В соціальній абетці того часу основні елементи охотницького вбрання дозволяли «прочитати», перш за все, рід занять, а відтак і соціальну приналежність найманців, ідентифікуючи її із верствою вояків.  Це головним чином торкається розглянутої нами «барви», поєднання її елементів, які в основі нічим не відрізняються від козацьких: носіння рицарського верхнього одягу – жупану, каптанів, кунтушів заміст свит у посполитих [простолюду, cелян], й що найголовніше – чобіт, котрі були ніби невід’ємною рисою козака…»

Документи хроністів періодично дають хоч і непрямі, але опосередковані описи зовнішнього вигляду козаків. Так, у реляції про облогу Гомеля козаками 1651 р. знаходимо таку промовисту згадку:

“…1651 року червня (не раніше 16). – “Реляція про облогу м.Гомеля українськими козаками і про допомогу їм з боку білоруського населення”. Державний воєводський архів у Ґданську, шифр 300.29 / 135, л. 350-352. Копія.

«… У цій сутичці кільком козакам вдалося увірватися на стіну і захопити опорний пункт. Вони до того перемішалися зі слугами, що важко було розібратися де свої, а де чужі і лише після того, як до піхоті був посланий капітан Монтгомері, коли один з цих зрадників ударом по голові обухом вбив у всіх на очах шляхетського слугу, а інші стали в наших кидати палицями, не даючи підступити, наші почали по них сильну стрілянину, а ті, не витримавши, кинулися через паркан назад до своїх … »

Тобто, для хроніста, очевидця подій, козаки зовні мало чим відрізняються від пахолків литовського війська, що боронять місто. 

Пахолками називали не тільки почтових, тобто військових слуг, які складали значну частину військ Речі Посполитої,  але й рядовий склад піхоти польсько-угорського типу, гайдуків. Як ми пам’ята’ємо їх основний двошаровий одяг – жупан та делія, або катанка.

Розфарбовані він’єтки до мап Ґ. де Боплана. Середина XVII ст.

А от від селян для очевидці козаки відрізняються зовні чітко. Відомий українських історик о. Юрій Мицик у науковому збірнику  “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” , подає документальні свідчення того, що козацький одяг виразно відрізнявся від селянського. Дуже характерна звістка походить з описів спроб козацьких сил на чолі з канівським полковником та наказним гетьманом Іллею Голотою (?-1649) оволодіти м. Загаль на теренах нинішньої Білорусі. Отже, 17 червня 1649 р. “…І. Голота вирішив ризикнути, піти “ва-банк”, заставши гарнізон Речі Посполитої в Загалі зненацька.

Він під покровом нічної темряви поділив війська на три частини і вони мали одночасно вдарити з трьох боків. Знову ж таки, розпорошення сил було обумовлене обраним планом дій. Сам Голота став на правому крилі, прагнучи вдарити на найслабкіше місце оборони Загаля: в’їздні ворота, котрі стояли в місці, де оборонний паркан -“часник” (дерев’яні загострені палі) був ще недобудованим. Коли вже ніч добігала кінця, Голота звелів виступити передовій групі “у 10 душ”.

Вона перед тим перехопила селянина пана Захаревського. Отже, переодягнувшись у простий одяг, ця група мала під виглядом селян шляхтича Захаревського робити вигляд, що привезла до Загаля “стацію”, тобто визначений провіантний податок.

Ця група мала тихо знищити сторожу, а потім би всі три частини війська Голоти мали одночасно піти на штурм.

Однак фатальні випадковості з самого початку переслідували Голоту. Під час наближення до сторожі у когось із козаків передової групи вистрілив “самопал” (традиційна для тих часів українська назва рушниці набирає тут іншого, зловісного змісту). Цей постріл став сигналом до тривоги, сторожа підняла стрілянину. (свідчення шляхтича Щенсновича, дане Радзивилу 27 червня)…”

Отже, аби зійти за селян, козакам доводиться “перевдягатися у простий одяг”.  Різницю між реєстровим козацтвом та “гречкосіями”, “мотлохом”, що пристав до козацького війська документально підтверджує у своїй книзі “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.” видатна дослідниця, доктор історичних наук Наталя Яковенко “…Не менш виразним є і поділ на «добрих» козаків, тобто професійних воїнів, та «мотлох» — міщан і селян, що пристали до козацького війська: це власне до «мотлоху» зверхньо скаже переяславський полковник Петро Головацький, колишній драгун, що вже годі їм [разом] із попами воювати — пора гречку сіяти.” Одяг у тому числі був візуальним маркером такої різниці. У вірші, датованим другою пловиною XVII ст., викладено цілу концепцію такого водорозділу на “добре” військо і “дурних мужиків”:

 “О уписующих в козаки дурних мужиках, і знову виписуватися хотящих

От же ж, дурний мужику, барзе неуважний:

Же тилко безчестиш чин козацкий поважний.

Засяглес того чину, аже погоржаєш:

Не бивши и в войску, юж виступит гадаєш.

Ніхто тя вписувати ніт не приволнял:

Але сам ти доброй волі єсте вписал.

А не хоч с козаками у войско завитати:

Якос не хотіл пред тим тяглості отбувати.

Прето березовим піром виписуват тя треба,

І худобу, ґди маєш, на ратушу взят потреба.

Аби єси яково козацтво памятал:

І другим мужикам так чинити заказал.

Ото ж ґди не втопилса напрод где у воду

Прими ж козацкую хорбаці нагороду.

Бис не запомніл тоей речи аж до смерти,

Покул ся обвісиш, чи теж судит вмерти.”

Промовистим  є опис козацького війська під стінами Львова 1655 р.

“Війська Хмельницького після отримання викупу почали шикуватися до походу. 8 листопада вони вийшли з табору облягаючих, залишивши на самоті союзні московські війська під мурами міста. 

На прощання козаки влаштували міні-дефіляду піді Львовом, яку так описав хроніст: “Наприкінці облоги біля міста з’явився з численним кінним ескортом Іван Виговський (генеральний писар), який від імені Хмельницького і всього Війська Запорозького по-приятельському комендантові гарнізону (Кшиштофу)  Ґродзицькому (відомому обороною Кодака 1648 р.)  і усім мешканцям зичив усіляких гараздів і спішно відправився готуватися до походу. 

Місто звідусіль оточили численні і красиво вбрані відділи козаків, озброєні добірною зброєю, а до них їхав під вали і стіни міста з особистою охороною при прапорі на доброму коні сам гетьман Хмельницький, за яким одразу рухалися орди (маси) козаків, вояки легкої кіноти і добровольці-охотники в суконних шатах замість панцирів одягнені…”

Описи одягу, як важливий елемент козацької здобичі, знаходимо в описах про трофеї на полях битв, при облогах і здачах фортець, а також під час банального грабунку,   яким супроводжувалися будь-які війни описуваного часу.  Адже здобич, відбита у противника [fructus belli] – невід’ємна складова “вояцького щастя”.

Під час козацького повстання 1630 р. і боїв під Переяславом козакам дістається все озброєння, майно та одяг коронних жовнірів.  Так це описує М. Грушевський у фундаментальній “Історії України-Руси”: „…Оден (віддїл), що йшов до польського війська, заступили й побили, все забрали. Що були гайдуки — не забивали, бо була то Русь, тільки повбирали ся в їх сукнї і побили кілька сот жовнїрів що йшли за гайдуками:  жовнїри думали, що то гайдуки стоять, і були безпечні…”

Оскільки під гайдуками малася на увазі піхота польського-угорського типу, вочевидь, повсталим козакам дістався і весь комплекс одягу та озброєння коронних або магнатських жовнірів.

„Далї в Копачеві (коло Василькова) побили всїх жовнїрів і вози їх позабирали, з скарбами.  В Димері в пятницю по св. Духу (21 мая с. с.) жовнїрів громили. Під Київом жовнїрів побили так, що у них, кажуть, коней воєнних взяли до 600, і вози з усїм добром…”

При капітуляції Кодака 2 жовтня 1648 р., попри домовленість про почесні умови здачі фортеці, козаки нападають на частину гарнізону, що вийшов з-за мурів укріплення,  і нещадно відбирають в нього все військове спорядження та майно. Польські оборонці Кодака Анджей Буженський та Александр Яблдржик Вишинський, серед іншого, пишуть: “Там, коли ми переїхали, частина з них оточила нас на місці, десь у полі, відбирали зброю, бубни,  транспортні  вози разом із кіньми, і весь одяг  з нас познімали, роздягли ледь не до нага…”  Не забуваймо, що саме жупани були головним одягом злощасного гарнізону і дісталися козакам.

Львів у 1613 р.

Під Пилявцями у вересні 1648 р. козаками захоплено величезну кількість військового майна, зброї, коштів, продовольства, пороху та готового одягу – понад 6 450 “крамних” возів.

«Да тогожъ 1648 року, сентеврия послЂдныхъ чиселъ, под ПЂлявкою городкомъ страшная война была съ превеликою ляховъ бЂдою, где шестдесятъ тысячъ ляховъ пановъ, а слугъ и пахолковъ ихъ стройно шесть тисячъ, ружейныхъ втрое противъ того числа, Хмелницкий съ козаками и съ четырма тисячами татаръ при КарачЂ бею мурзЂ, побЂдивши, однихъ порубилъ, другихъ прогналъ; обози же ихъ съ каретами и конЂ, богато убиранные, и оружье и столы и креденси дорогіе, съ которими ляхи якъ на веселье Ђхали, разграбили козаки въ сту тисячъ фурмановъ лядскихъ, разными богатстви и одеждами, футрами и посудами дражайшими наполненныхъ и от страха тамъ оставленныхъ…»

«Козаки, заволодівши польським табором, здобули величезні трофеї, зокрема 100 гармат, багато пороху, вогнепальної і холодної зброї, панцирів, а також коней і возів, вщерть навантажених усяким майном — золотими кубками і тарелями, срібними купелями, грішми, коштовним хутром і одягом, наїдками і напоями. Той же М. Голинський, пишучи про поразку шляхти під Пилявцями, підкреслює, що «у зброї і майні» вони зазнали «втрат більше ніж сім мільйонів [злотих], а ганьби на тисячу мільйонів».

Чималі трофеї дісталися козакам і татарам при облозі Львова (1648 та 1655 рр.), Жовкви та Замостя. Серед іншого, в описі кривд, завданих козаками, окрім готівкових коштів, прерахувається і майно, “крам”.

“Богуслав Хмельницький, верховний князь козаків”. Гравюра XVII ст.

 При видачі викупу війську Б. Хмельницького й татарам під стінами Львова , як пише М. Грушевський “…відпоручники Хмельницького й Тугай-бея самі оглянуть львівські крами й маєтки та зберуть що можна буде в грошах і товарах. Се, розумієть ся, була велика полегкість: посли могли бути вдоволені з результатів своєї місії. По сїм полковник Головацький з Піріс-аґою кілька день займали ся ревізією львівських засобів і вибираннєм контрибуції, відвозячи її до Тугай-бея.

Всього, як рахували міщане, вибрано з міста грошима, металєм, товарами і припасами на півмілїона золотих, а з того властива контрибуція Татарам виносила коло 330 тис., та й то товари оцїнювали ся, мабуть, як найвище, і дїйсна вартість контрибуції не переходила правдоподібно за 50 тис. червоних, себто четвертини визначеної суми, так що Тугай-бей не раз дуже сварив ся, докладно перевіряючи вагу й цїну товарів…” Серед численних трофеїв, без сумніву, перераховуються і тканини для виготовлення одягу.

Надзвичайно характерні є описи козаків та угорців у спогадах відомого представника найманого вояцтва шотландця Патрика Ґордона (англ. Patrick Leopold Gordon of Auchleuchries (1635-1699), який примудрився побувати у шведському, польському та московському війську, у якому  дослужився до генерала.

Перебуваючи у складі війська шведського війська частів Потопу і воюючи проти Речі Посполитої, у лавах армії якої він до того служив,  у якості найманого офіцера, Ґордон описує подробиці форсування Вісли союзною трансильванською  армією Д’єрдя ІІ Ракоці та козаками Київського реєстрового полку на чолі з полковником Антоном Ждановичем 1657 р.:

“Дізнавшись, що міст [через Віслу] готовий, і на інший день армія повинна переправитися, я не пошкодував зусиль, щоб скласти точну думку про наших новоявлених друзів… …Угорської кінноти при добрих конях і слугах, що йде ладом під командою і прапорами, вийшло від 12 до 15 тисяч; піхоти, більшість якої звалася молдаванами, – 5000; різного роду обозних людей – 5000; при артилерії і княжому обозі – 2000; гвардії і придворних – 800; козаків – 6000. Загалом менше половини того, чим вони вихвалялися, та й серед тих, думаю, було багато поляків, яких вони силою взяли в похід…

…Через два дні, швидко випередивши армію, ми з Вільямом і Александером Г’юмом роз’їжджали по окрузі до полудня, але не виявили нічого путнього. На зворотному шляху … нам попалися свіжі сліди польських чобіт. Ми поскакали далі і виявили, що вони, ведуть прямо в ліс по стежці, по якій пішли і ми. Я їхав попереду один, а двоє інших в деякому віддаленні.

Біля того місця, де ми бачили згаданих людей, які йшли через болото, я помітив праворуч від дороги [тіло] щойно вбитої людини, а трохи далі ще одного чоловіка, в передсмертних судомах. Він лежав на стежці ногами до нас і ворушив правою рукою – як мені здалося, щоби застерегти нас від руху вперед.

Я розгледів його ближче і зрозумів, що це козак, через його чуб, або пасмо волосся, яке козаки зазвичай носять на лобі…”

Тобто, нічим іншим, крім характерної козацької зачіски,  забитий не видався Ґордону незвичною особою.

Чого не скажеш про його враження від трансильванців, себто угорців Ракоці, одяг та зовнішній вигляд яких він описує як небачений до цього феномен. Змальовуючи свої пригоди 1660 р. Ґордон констатує нечувану жорстокість угорців, а далі  пише:

“…Угорці – відмінні воїни, міцні тілом, добре складені, хоробрі; можуть прекрасно переносити тяжку працю і труднощі, задовольняючись простою їжею.

Свою кінноту вони зазвичай називають гусарами, а піхоту – гайдуками. Коні у них чудової породи, рослі, відважні, швидкі та витривалі.

Серед [угорців] вельми поширена латинська мова; я чув, як латиною розмовляв свинопас. У ході щоденних подій і смут наших, та й колишніх часів, є враження, що вони сутяжні й непостійні. Одяг їх складають штани (вони ж служать панчохами), що облягають стегна й ноги, поверх яких – коротка вузька куртка до колін, перев’язана широким поясом з тканого шовку або вовни. На ньому – каптан ширший, з короткими рукавами, який одні носять коротшим, а інші довшим, ніж куртка.  Зазвичай і верхові, і піші носять його [зліва] як накидку, застібнуту шнурами на правому плечі, щоби права рука залишалася вільною. У них високі круглі шапки, заломлені назад або на бік. До поясу підвішують шаблю і велику tash [ташку, пласку сумку], де в одному відділенні тримають порох і свинець, а в іншому харчі, – зазвичай сухарі, сало (шпик, шпиг), сир і часник…”

З вищенаведеного видно, що для іноземця зовнішній вигляд козака й угорця геть різний, останній є для Патріка Ґордона відвертою екзотикою, ладною детального опису.

                  

Угорці у творах фламандського художника Роеландта Савері

(фл. Roelandt Savery, 1576–1639)

Оскільки нами вже з’ясовано, що саме жупан є головним плечовим одягом польських військових “народного” взірця, тобто одягнених за польсько-угорською модою, від магнатерії до рядових; жупан є основним одягом реєстрового та й “свавільного” козацтва, що вже казати про козацьку старшину.

Про її одяг відомо з документів та описів більше за одяг рядового козацтва, тож наведемо декілька описів вбрання, у першу чергу – жупанів, представників козацької еліти.

Як зазначає Євген Славутич “…У командних чинів і значних козаків, які мали панцирний обладунок, ватований і стьобаний жупан служив ще і підлатником, підвищуючи пружність і відпорність панцира, нерідко навіть проти куль..”

“…Козацька старшина, як і раніше, за своїм виглядом майже не відрізнялася від шляхти. Її бойовий убір складали: шапка на соболиному або лисячому хутрі, що мала жорсткий округлий чи видовжений, близький до конусоподібної форми, або ж м’який довгий перекривлений верх і хутряну околицю у вигляді широких, загнутих догори крис із V-подібним розрізом спереду і ззаду. Шапки, як і раніше, часто прикрашали одним чи двома перами. Головним плечовим одягом був жупан завдовжки до середини гомілки чи за коліна або ж доломан, застебнутий литими срібними чи обшивними шовковими ґудзиками, який оперізували вузьким ременем з пасками до шаблі та іноді ще й шовковим тканим або сітчастим довгим широким поясом; шаровари, шиті із сукна, тафти, кумачу, камки або атласу; чоботи сап’янові «козацькі» або польські шляхетські – з довгими халявами із шпилюватим мисиком зверху і масивними високими підківками, зокрема, в кінної старшини); довга представницька делія з широким виложистим хутряним коміром або ферезія чи опанча-мантія. Полковники, а часто також генеральна старшина і гетьман, у поході та на загальних військових радах часто одягали поверх жупана і панцира недовгий плащ на кшталт мантії або дорогу накидку, пошиту зі шкури леопарда, барса чи іншого звіра шерстю назовні, підбиту дорогою тканиною.

Наприклад, стрій чернігівського полковника Мартина Небаби, наказного гетьмна вбитого у битві під Ріпками 1651 р.:

 “З листа якогось литовського воїна відомі останні хвилини М. Небаби – втративши коня той бився пішим з двома ворогами, отримавши поранення в праву руку, бився лівицею до кінця. На вбитому полковнику був зелений атласний жупан, коштовний панцир, поверх якого була лосина шкіра з золотими ґудзиками та шнурком, озброєння також було коштовне – шабля в оправі, з прикрас були каблучка на пальці та золотий хрест. Автор пише: «Товариш, що його вбив, узяв жупан, в якому було 7000 золотих – то йому князь [Радзивілл]  дарував, а Небабу велів поховати і висипати велику могилу».

Уявний портрет полковника Мартина Небаби, представленого як “генерал-лейтенант козацьких військ, що загинув під Лоєвом”.

Німецькомовна реляція «Relation vom litauischen Feldzug im Jahre 1651». Зберігається у Чехії.

Гетьман Богдан Хмельницький вдягався у цілому як і інше вище керівництво козацького війська. Наприклад, посол польського короля Я. Смяровський у листопаді 1648 р. бачив Б. Хмельницького під Замостям у хаті у шкарлатному (червоному) жупані зі срібними петлицями та ферезії, підшитій найкращими соболями. „Був, — записує в своїй реляції Смяровський, — у багряному жупані, срібні петлиці, фіялкова півґранатова ферязь коштовними соболями підшита. Булава перед ним лежала на столі”.

У 1648 р. Хмельницький, отримавши контрибуцію з міста Львова за зняття облоги, особисто для себе отримав львів’ян у відкуп ферезію, підбиту соболиними «пупками», жупан і шапку.

Видатний український історик Іван Крип’якевич наводить цитату з діаріушу (щоденника) одного з польських учасників битви на Жовтих Водах 1648 р.: “Від Хмельницького, як заложники, приїхали Максим Кривоніс і сотник Криса, одягнені по-святковому в атласи, кармазини та панцирі [кольчуги]…»

Галицький стольник Анджей М’ясковський в листі до королевича Кароля писав: «Вони були одягнуті у блавати і кармазини, але серед них найкраще виглядав Криса і своєю особою, і одягом».

За описом самовидців, під час полону у кримського хана у червні 1651 р. гетьман Богдан Хмельницький був одягнений у червоний оксамитовий жупан.

Існує детальний опис зовнішнього вигляду гетьмана Богдана Хмельницького під Зборовим 1649 р. “Перед полуднем Хмельницький приїхав перепрошувати короля й. м., котрий їхав між полками і королівська хоругв була перед наметом. Пан Кисіль їхав у малій королівській каретці парою коней, а він на білому арабському коні зразу ж за Киселем, дванадцять старовинних плечистих козаків на добрих арабських конях. Щоразу пан Кисіль, київський воєвода, кричав йому:

“Прошу в. мость пане гетьмане біля каретки”, але він наче й не чув, бо мав насунуту на вуха оксамитну червону, оторочену соболями шапку, був зодягнений у атласний жупан, волосяний атласний кунтуш з дрібними петличками зі сріблом…

Він дивився у землю, тільки час від часу підносив трохи вгору очі і дивився на королівський прапор. Товариство тоді сиділо в гарному одязі, тоді пан Кисіль вийшов з каретки. Він теж, зсівши з коня, відіп’яв луб й сам закинув на кульбаку кажучи: “Панове молодці (пол. “molojcy”), залишіться  тут”  й махнув рукою, бо ледве не двоє чи троє, максимум п’ятеро, йшли й то на відстані. “

До речі, про “волосяний атласний кунтуш”, згаданий у попередній цитаті.  Прихильники тези про аскетичність і бідність козацького, навіть старшинського вбрання, трактують це слово як “волосянистий”, тобто грубу тканину з ворсом.

Насправжді ж мова йде не про характеристику тканини, а про колір. Читаємо в польському джерелі  “…ciało w trumnę włożone, smoła zalane, ubrane w żupan atłasowy karmazynowy, ferezyą aksamitną włosianego koloru, kołpak aksamitny koloru pomarańczowego.” …”Włosiany – inaczej płowy, rodzaj jasnobrązowego. Переклад: “… тіло у труні покладене, смолою залите, вбране в кармазиновий жупан, оксамитну ферезію волосяного кольору, ковпак оксамитний помаранчевого кольору”… Читаємо у тлумачному словникові польської мови:

“Włosiany – inaczej płowy, rodzaj jasnobrązowego – tak jak miały futra. Волосяний, інакше палевий, відтінок світло-брунатного…Mający barwę bladożółtą z szarawym odcieniem.  Блідо-жовтий з сіруватим відтінком. Zwierzyna płowa – sarny, jelenie, łosie, daniele. Інше значення слова płowy –  світло-жовтого кольору шкіри парнокопитних тварин: оленів, лосів, сарн, ланей.”  Лосиний колір. Англійською цей колір називається  fawn colour, “оленячий колір”. 

Такий колір був іще й мастю коней, “Jeno co szablę odbierę, aż [patrzę, a tu] ucieka na płowym bachmacie w rządziku złocistym jakiś młokos w atłasowym, papużym żupanie, prochowniczka na nim na srebrnym łańcuszku.”  

“Іноді буває, шаблю добуде, а тут втікає якийсь мамій (молокосос) на буланому коні із золотистою упряжжю, в атласному папужому жупані, і пороховниця на ньому на срібному ланцюжку”.

Українською така масть називається “буланою”, “буланий кінь”. Польські дослідники твердять, що назва походить з татарської мови, де “булан” – це лось. Отже, колір лосячої чи оленячої шкури, світло-жовтий, бронзуватий.

Як відзначає у своїй монографії доктор історичних наук Ігор Свєшніков, на діяльності якого  ми ще зупинимося нижче, “Полковники, які під Берестечком прибули на переговори з королем, здивували шляхту багатством свого одягу.”

І. К. Свєшніков фіксує, що після поразки у битві при Берестечку і фактичного викрадення гетьмана татарами Іслам–Гірея “ вояки Речі Посполитої, що грабували козацький табір “…у наметі Хмельницького його оксамитну підшиту соболями ферезію і жупан, в якому знаходились 1500 злотих у золотих монетах, 40 соболів, а біля намету – два вози персидських килимів…”

У серпні 1652 р. Тиміш Хмельницький, реалізуючи задум свого батька Богдана породичатися із молдавським господарем Васіле Лупу (Лупулом), побравшися з його дочкою Розандою,  негайно вирушив до молдавської столиці.

Його супроводжував 3–тисячний загін «сватів» на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським, генеральним обозним Тимошем Носачем та переяславським полковником Павлом Тетерею. Форсувавши Прут, загін заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 р. в’їхав до Ясс. Як зазначив сучасник, «…полковники були на добрих конях, всі в польських шатах». Сучасник звернув увагу, що Тиміш Хмельницький був одягнений в “…кармазиновім отласовім жупані і в оксамитній ферезії на соболях… але не на його крій. Парубок молодий, осповатий, зросту немалого, досить тяжкий і незграбний…” Сідло на його коні було гаптоване золотом і обшите перлами.

А так описував одяг полковника Павла Тетері французький очевидець, П’єр де Нуайє, секретар польської королеви Марії-Луїзи де Ґонзаґа, у листі від 29 жовтня 1658 р., гаписаному у військовому табірі поблизу Торуня. «Тетеря (Tettera)…Це видатний чоловік з гарною зовнішністю. Він був одягнений в оксамитовий жупан зеленого кольору із золотими гудзиками…»

Є згадка про одяг та спорядження видатного діяча козацької революції, полковника вінницького і кальницького, “лицаря без страху й докору” Івана Богуна.

Під час оборони Вінниці у березні 1651 р. полковник вирішив діснити вилазку з-за міських укріплень. І ось “…для небезпечної експедиції поза стінами монастиря Богун одягнув блискучий панцир [кольчугу] і саме відблиск місяця в ньому й видав командувача обороною Вінниці. його майже було схоплено: хорунжий Рогальський вдарив його пірначем, але Богун, пустивши свого сірого в яблуко коня галопом, зумів вирватися з рук ворога…”.  Відомо, що панцир одягали поверх жупана.

Висновки за розділом:

1). Згідно із численними письмовими документами та описами від другої половини XVI ст. жупан є головним предметом плечового одягу військово-служилих станів Речі Посполитої, у тому числі реєстрових  (“у реєстрах будуче”) та нереєстрових, “свавільних”, козаків. Представники військових еліт, зокрема, козацької старшини, використовували жупан як головний елемент одягу шляхетського зразка, що до певної міри перебував під впливом угорської моди, проте, з плином часу почав сильно відрізнятися від угорських зразків, що підтверджено безпосередніми свідками епохи.

V. ВОЯЦЬКИЙ, ЗОКРЕМА,

КОЗАЦЬКИЙ  ЖУПАН У СВІТЛІ ІКОНОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Як зазначає у своїй розвідці Олександр Заремба, директор Кам’янець-Подільського історико-культурного музею-заповідника і відомий реконструктор, у своїй публікації “Відомі нам зображення  “угорської”  піхоти на сайті Кам’янець-Подільського міського військово-історичного товариства: “Одним з ранніх відомих зображень гайдуків … кінця XVI ст.  є … дві гравюри) Адольфа Лаутензака, присвячені приходу до влади короля Сігізмунда ІІІ Ваза в Польщі та Швеції. Ці гравюри – цікавий приклад того, як одна дошка стала прикладом для увіковічування двох різних подій.

Перша знаходиться в “Музеї народовому” у Варшаві, на ній зображено укладання в 1589 р. Битомсько-Бендзінського трактату між Польщею [Річчю Посполитою] і Віднем [Священною Римською Імперією Германської нації], за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї.

Фактично, це титульна сторінка серії з 5 гравюр, виконаних Адольфом Лаутензаком присвячені невдалим Максиміліяна фон Габсбурга спробам отримати польський трон, після смерті Стефана Баторія в 1589 році.”

Другий друкарський відбиток знаходиться в Національній  бібліотеці  в Стокгольмі та  опублікований в осінньому зошиті “Relationes Historiae” від 1594 р. у Франкфурті-на-Майні. Він ілюструє складання присяги Сигізмундом під час його коронації на шведський трон в м. Упсала.

На гравюрах “… ми бачимо групу піших вояків, вигляд яких цілком відповідає нашим уявленням про польську піхоту кінця XVI ст. [Вояки] одягнені  в одяг [жупани] довжиною нижче коліна, з розшивкою галунами  на грудях [пол. Potrzeby] та довгими рукавами. Як варіант це “ґермяк” – верхній каптан.  Озброєні шаблями та древковою холодною зброєю. Мають характерні шапки “магерки”.

 

Гравюри Адольфа Лаутензака. XVI ст. Праворуч Іштван Бочкаї на чолі гайдуків.

Наступне джерело – анонімні гравюри початку XVII ст. О. Заремба пише: «І знову ми бачимо класику угорської моди початку XVII ст.  – маґерки, довгі жупани, вузькі угорські штани, коротке взуття на підборах. Озброєння складається з колісцевого аркебуза та шаблі угорського типу.”

Цікавим іконографічним джерелом та артефактом є різьблення на кістяній “п’ятці” прикладу мушкету австрійської роботи, яке наводить дослідник.

Далі О. Заремба наводить приклад зовнішнього вигляду угорської піхоти Іштвана Бочкаї (1557-1606) – провідника антигабсбурського повстання 1605-1606 років. На відбитку 1605 р. зображено Бочкаї, що  їде верхи в оточені своєї піхоти.

Історик зазначає: “В першу чергу помічаємо характерні головні убори – маґерки. Порівняно короткі чи то жупани, чи то доломани дуже поширені в Угорщині того часу. Відносно високе взуття, – можливо щось на зразок напівчобіт.  Делії носяться як опанчі – накинутими на плечі [наопаш], а не одягнутими в рукави.

Озброєння –  мушкети, дарди (різновид списа), при боці шаблі.  В останій третині XVI ст. подібна мода була принесена Стефаном Баторієм і в Річ Посполиту, тож не дивно що польські піхотинці виглядали дуже подібно.”

Далі О. Заремба наводить опубліковане в книзі Бартоша Папроцького 1578 р.  “Гетьман” зображення.

“…Можна зустріти версію, що це зображення перших реєстрових козаків…”

Принаймні, так щиро вважали Михайло Грушевський та ілюстратор його книги “Ілюстрована сторія України-Руси” Василь Кричевський, бо помістили фрагмент саме цієї гравюри на обкладинку видання 1915 р.

Титульний аркуш “Ілюстованої історії України”

М. Грушевського, 1909 р.

Дослідник з Кам’янця-Подільського констатує: “…Відмітимо пару моментів з того що ми бачимо –  низьке без підборів взуття ( мода XVI ст.), вузькі угорської моди штані,  під коліном підв’язані так само як на гравюрах 1593 р., що розміщені вище.  Одяг – жупани, поверх яких делії з коротким рукавом. На лівому печі мушкети. Головний убір – маґерка.

Важливим іконографічним  джерелом є вже згадуваний “мальований “Стокгольмський сувій” або “Ролька Стокгольмська”. Офіційна, назва: “В’їзд шлюбної процесії Констанції Австрійської та Сигізмунда III Ваза в Краків”. Ретельно дослідив “Рольку” той же Олександр Заремба.

Документ являє собою великий малюнок, на якому зображено вище згадану церемонію, згорнутий в сувій. На ньому в усій красі зображене все розмаїття чоловічої та вояцької моди Речі Посполитої початку XVII століття.  Шлюбна церемонія вдбулася 1605 р.

У наш час цей артефакт зберігається в колекції музею “Королівський палац” у Варшаві, а “стокгольмським” він став через те, що довгий час перебував у Швеції.

Спочатку документ перебував в Королівському архіві, де його в 1902 році знайшов директор королівського арсеналу (Kungling Livrustkammaren) К. Осбар (шв. С.A Ossbahr.)

 До Швеції з Речі Посполитої сувій  потрапив, вочевидь, у часи “Потопу шведського” як військовий трофей.

Серед іншого, бачимо пішу роту гайдуків Ієроніма Ґостомського, воєводи познанського, у білих жупанах і червоних деліях; підрозділи кінноти, одягнені так само у жупани; пішу роту міщан м. Казиміра у синіх жупанах і деліях і майже так само вбрану піхоту польсько-угорського типу з м. Страдома.

Цікаво, що “барва” гайдуків Ґостомського збігається кольорами з гербом “Наленч”, до якого належав пан воєвода.  Певним чином це підтверджує думку вже згадуваної Зофії Стефанської проте, що кольори жупанів та делій піхотних формацій могли дублювати кольори воєводських гербів, а надвірні формування можновладців могли бути виконані у кольорах їх гербів. Зофія Стефанська посилається на авторитет знавців польської історії та дослідників геральдики Бартоша Папроцького (1543-1614)  та Каспера Несєцького (1682-1744).

Цитуючи Олександра Зарембу: “…Ще одне зображення гайдуків  є на розписах Біскупського (єпископського) палацу в м. Кєльце (Польща).  Мається на увазі розпис Сенаторської зали, що прикрашена картинами з зображенням  подій Смоленської війни 1632-1634 рр. Особливо видно підрозділи піхоти під час показового параду польского війська під Смоленськом після карітуляції московського війська воєводи Шеїна. Розпис робив Томмазо Долабелла  на початку 1640-х років.

Зображення польського піхотинця є також на [металевому барельєфі] саркофага короля Сігізмунда ІІІ, що помер в 1632 р. Це класичний гайдук в [жупані], маґерці, делії, вузьких угорських штанях та короткому взутті на невисокому підборі.

Не менш відоме зображення польського піхотинця це зображення з так званої “Голуховської таблиці”. Датується 1620-ми роками. Це розпис на дерев’яній дошці, що нині перебуває у колекції “Музею народового” у Познані.

Вояк одягнутий у блакитний жупан та блакитну делію. Деякі  дослідники вважають, що гайдука зображено у білому жупані та делії, а блакитний відтінок тіней і напівтонів є відображенням спроб передати об’єми складок одягу.

Втім, для нас ключове – це іконографічне доведення з датуванням факту наявності в гардеробі піхотинця основного плечового одягу – жупана, на який поверх одягнуто делію, одного з ним кольору.

Ще одне іконографічне, на цей раз скульптурне джерело – розфарбовані рельєфи у техніці стукко  (італ. Stucco, штучний мармур, вищий сорт штукатурки; матеріал для оздоблення стін, архітектурних  деталей та скульптурного декору)  «Шляхтич та смерть» та “Танок смерті”, з каплиці Пана Ісуса костела Святої Трійці в м. Тарлув, заснованого 1647 р.  (Польща). 

Як пишуть дослідники, зображення шляхтичів є портретними і зображують старосту тарлувського Яна Олешницького та його племінника Яна Збіґнєва Олешницького. Один із шляхтичів одягнений як вояк легкої кінноти (lekkich chorągwi wolontarskich) – у жупан та верхній одяг, який можна визначити як кунтуш (kontusz). Жупан досить довгий – його нижній край трохи вище халяви чобіт. Вояк має шаблю, нагайку, келеп (бойовий молот) і привішений до пояса ключ до коліщатого замка (Tarłów – Sarmata ars moriendi, “Biuletyn Historii Sztuki”, XLVI, 1984).

Наступний шедевр реалістичної іконографії бачимо у графічних роботах Стефано делла Белла.

Стефано делла Белла (італ. Stefano della Bella (1610-1664 ) — італійський художник і графік з міста Флоренція, що 11 років свого життя, від 1639 по 1650 роки, провів у Парижі. Для нас цінним джерелом є серія його офортів “Польське посольство канцлера Оссолінського” (1646 р.), оскільки делла Белла малював польських вояків з натури. 

Окрім високорідної шляхти, блискучих представників кавалерійської еліти Речі Посполитої, гусарії та панцерних, у творах італійського майстра бачимо і звичайних почтових, і військових слуг, зовнішній вигляд яких часто співставляється із козаками.

Майже всі представники військового почту канцлера Речі Посполитої Єжи Оссоліньського до столиці Франції одягнені у жупани, інколи дуже довгі, такі, що майже повністю прикривають халяви чобіт вершника.

Характерний почтовий у жупані і польській шапці з хутряною околицею, має жупан, підпрезаний тканевим поясом, поли якого прикривають верхню частину халяв чобіт без підборів.

А деякі представники польського посольства мають поли жупанів,  запнуті за пояс, аби не заважали правити кіньми.

      

Гравюри Стефано делла Белла із зображенням польських вояків у жупанах. Париж, 1646 р.

Є ще десятки, якщо не сотні, зображень – картин, гравюр, портретів-парсун, що переконливо доводять масову розповсюдженість жупанів серед одягу вояцтва Речі Посполитої. Тож перейдемо безпосередньо іконографії власне козаків та їх одягу, у тому числі, плечового.

Важливим іконографічним джерелом є аналіз козацьких печаток XVI-XVII ст., оскільки зображення на них багато у чому підтверджуються наявними письмовими та іншими іконографічними джерелами.

Згідно із ґрунтовним аналізом козацьких сфрагістичних пам’яток можемо пересвідчитися, що від кінця XVI і аж до другої половини XVII ст. козака зображено у обтислому вузькому довгому спідньому жупані і верхньому короткому, у характерній шапці, спочатку подібній до маґерки “вибранецької” піхоти (Герб Війська Запорозького Низового 1622  р.), а згодом у шапці-“шлику”.

Схожий одяг бачимо на відомій гравюрі анонімного автора із зображенням козака у геральдичній композиції «На Гербъ Силного Войска Е[го] К[оролевской] М[илости] Запорозкого», уміщений у книзі Касіана Саковича «Вірші на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.).

Козак вбраний у жупан до середини гомілки, що має вузький сторчовий комір, рукава з підтрикутним мисиком на кінці, одгорнутим у вигляді карваша. Жупан підперезаний матер’яним поясом. Зверху одягнута коротка угорська делія або катанка, застібнута тільки під шиєю, – без коміра, з короткими рукавами до ліктів, із розрізами у подолі та з чотирма парами петлиць, нашитих по борту піл до пояса. На ногах – «козацькі» чоботи без підборів.

Там же, в книзі Саковича, відомий портрет самого Петра Конашевича Сагайдачного.

Згідно із дослідженнями історика, доктора історичних наук Олени Ковалевської, яка захистила докторську дисертацію на тему: «Іконографія козацьких старшин XVII−XVIII ст.” пише, що відома гравюра Саковича є перемальовкою поховальної хоругви, встановленої при тілі Петра Сагайдачного.

“…Це – хоругва із зображенням П.Конашевича-Сагайдачного, на підставі якої було створено відоме ґравіроване зображення гетьмана, уміщене у збірнику К. Саковича”.

У своїй фундаментальній праці  “Запорожці у польсько-московській війні наприкінці смути (1617-1618 рр.)”  відомий історик Петро Сас наводить деталізований аналіз одягу та озбоєння козацького гетьмана:

“… Як випливає з гравюри, П. Сагайдачний одягнутий в жупан.  Йдеться про верхній одяг з акцентованою талією та полами нижче колін, що іноді сягали щиколоток. У жупані могли бути кишені, прикраси з тасьми і шнурів, сторчовий комір…

… Що ж до жупана П. Сагайдачного на гравюрі, яку ми розглядаємо, то він має сторчовий комір. Про це можна судити з того, що приблизно від мочки правого вуха…донизу відходить вертикально розташована, обрамлена штрихами, біла смужка, непевно, є фрагментом такого комра. Прикметно, що і на малюнку козака, зображеного на карті Ґ. Боплана, козацький жупан має тільки округлий шийний розріз з дуже невеликим коміром.

На жупані П. Сагайдачного є вертикальний ряд ґудзиків, щільно пришитих один біля одного.  Навряд чи може бути сумнів, що ґудзиків, яких можна полічити вісім, насправді було більше і починалися вони від коміра, прикритого на портреті бородою гетьмана, та доходили до пояса (у цьому місці їх прикриває зігнута у лікті права рука).  На малюнку козака, що на карті Ґ. Боплана, простежуються дванадцять ґудзиків, які від шийного розрізу (комірця) тягнуться в один ряд до пояса…”

Якщо згадати, що походить гравюра від поховальної хоругви, яка могла писатися ще за життя зображуваного,  можемо спиратися на таку фіксацію характеру одягу козацького старшини 20-х років XVII ст.

У цікавій і ґрунтовній, розвідці В. Г. Фоменка “Військові печатки запорожців» читаємо:

“Загальним для всіх військових печаток запорожців, відомих з описів і відбитків на документах, є зображення в центрі козака з мушкетом на лівому плечі та шаблею у піхвах – теж з лівого боку. Козак на всіх відбитках (крім спеціально застережених) одягнутий у дві верхні одежини: нижню, більш довгу, яку всі автори пізніших описів  називають кунтушем, і верхню, коротшу, яку правильно було б називати чумаркою або чемеркою”. 

Отже, під “чумаркою”, яка з’явилася у народному одязі значно пізніше,  автор має на увазі коротку верхню шату, якою може бути  катанка або коротка угорського типу делія. А основний одяг при тілі – це, звісно ж,  не кунтуш, а жупан. Попри явні помилки у назвах видів одягу, фіксуємо одностайність зображення двошарового одягу козака на печатках.

Двошаровий одяг, де видно жупан, на який  зверху одягнено більш короткий верхній одяг,  бачимо на найважливіших печатках XVII ст. – печатці часів гетьманування Богдана Хмельницького (8.VI.1648–24.V.1651); печатці від часів гетьманування Богдана Хмельницького (24.XI.1651–25.V.1654); печатці від часів гетьманувань Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері (1.VII.1654–28.IV.1663).

У першому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, у довгому жупані і коротшому верхньому одязі, піддперезаного поверх поясом, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПƐЧАТЬ • ВОИСКА ƐГо КОРОЛƐВЬСКОƐ МІЛОСТІ ЗАПОРОЗКОГо.

У другому випадку в полі печатки козак, обернений  вліво, у довшому жупані та коротшому верхньому вбранні, пояса не видно; на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: + ПЄЧАТЬ ВОИСКА ЄГо КОРОЛЄВЬСКОИ МЛСТИ ЗАПОРОЗЬКОГО.

У третьому випадку в полі печатки козак, обернений вліво, в жупані та верхній коротшій одежі, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля.

Напис по колу: + ПЕЧАТЬ ЦРΣКОГо ВЕЛИЧЕΣТВА МАЛОИ РОΣИІ ВОИКА ЗАПОРоз.

Утворення 1648-1649 рр. нового державного організму на наддніпрянських землях (Війська Запорозького) супроводжувалося набуттям даною державно-політичною структурою власних зовнішніх атрибутів державності, в тому числі герба і державної печатки. Державний герб Війська Запорозького вперше знаходимо на печатці з часів гетьмана Богдана Хмельницького, яка була в ужитку впродовж 1648 – 1651 рр.

                                                                    

На ній козака зображено крокуючим вліво з оберненою до глядача головою. Одягнено козака в двошаровий одяг: жупан з вузьким коміром і значно коротшу верхню шату….  На поверхні печатки прочитується перев’яз через плече (можливо, до ладівниці) Підперезано жупан вузьким поясом… В подальшому дане зображення, – козак з рушницею і шаблею, –  фігурує, за кількома винятками і з певними незначними доповненнями, майже на всіх видозмінах державного герба Війська Запорозького, що дозволяє розглядати його як основний тип герба Козацької держави.

Пізніші козацькі печатки так само містять зображення козака з мушкетом у довгому жупані та коротшому верхньому одязі. В якій мірі зображення на печатках є достемнним, науковці, так як

О. Однороженко, В. Фоменко, О. Альфьоров та інші, мають різні думки, однак більшість схиляються до думки, що зображення козака не є відвертою фантазією, а відображає реальний зовнішній вигляд козака описуваного періоду.

Іншим типом зображувальних джерел є віньєтки на  мапах України вже цитованого Петром Сасом  Ґійома Левассера  де Боплана (1600-1685) та інших авторів  із малюнками представників населення України, у тому числі козаків і старшини.  

Один за варіантів розфарбованої він’єтки до мапи Ґ. де Боплана. Середина XVII ст. 

На гравюрі з титульного аркуша праці Йоахима Пасторія «Війна скіфсько-козацька або Про змову татарів, козаків і простолюду руського проти Польського королівства (…)» 1652 р. показано порізно козаків-реєстровців та повсталих селян.

Полонених під Берестечком реєстровців зображено одноманітно одягненими у нижніх жупанах та верхніх шатах з відлогою (скоріше за все, у сермягах), у характерних шапках з V-подібним вирізом хутряної опушки, у чоботах з фігурним завершенням халяви, а біля їх ніг лежить статусна зброя – шаблі.

Крайній зліва, напівприкритий переднім козаком, якраз одягнений в більш тонкий спідній жупан, з підвернутими полами. Вочевидь, саме тут зображено реєстровців у жупанах і у верхніх сермягах. Селяни-повстанці показані у кожухах та постолах, а при них покладено “непочесну зброю” – коси та інше сільськогосподарське знарядді, палки-головешки тощо.

 

Радше за все, малюнок Гондіуса послужив джерелом для натхнення і для іншого артефакту, що відтворює образи полонених під Берестечком козаків  – це срібна плакетка (пол. Srebna antepedia), що зображує поклоніння Діві Марії після битви під Берестечком у 1651 році, що збегігається у кафедральному костьолі  м. Хелм (Польща). Датується джерело другою половиною XVII ст., бо є даром від єпископа Руської унійної церкви  Якова (Якуба) Суші хелмській кафедрі. Помер Суша 1687 р., отже срібну плакетку було виконано у 1670-1680 рр.

Як і на титульному аркуші твору Йоахима Пасторія, бачимо зв’язаних козаків з непокритими головами та двох у шапках з хутряною, розділеною V-подібним розрізом, околицею. Козаки у довгих одежах з горизонтальними оздобами на грудях  і чоботах. Їх верхній одяг настільки довгий, що поясного одягу не видно.  Зате під верхнім одягом видніється жупан.

         

Наступним іконографічним матеріалом середини XVIІ ст., що може хоч трохи пролити світло на питання  одягу козаків, є твори образотворчого мистецтва та книжкові ілюстрації, на яких зображено представників козацького війська. Зокрема, це рисунки, виконані голландським майстром Абрагамом ван Вестерфельдом (1620/21-1692) – придворним художником Великого литовського гетьмана Януша Радзівілла, який супроводжував гетьмана у походах.

Аналіз малюнків А. ван Вестерфельда впевнено показує, що голандський майстер зображував козаків у жупанах вище або нижче коліна.

Відомий малюнок А. ван Вестерфельда, що зображує прийом Янушем Радзивіллом козацьких послів на перемовинах 15 червня 1651 року – “старшого сотника Чергігівського полку”, наказного гетьмана Степана Пободайла, сотників Київського реєстрового полку Опанаса Предримирського та Кланевського.

Козацька стршина, значний відсоток серед якої складали представники шляхти, одягалися у відповідності до шляхетської моди Речі Посполитої. Тому на парламентерах з числа козацької еліти звичні шляхетські жупани.

Ціннішими тут є аркуші з серії робіт А. ван Вестерфельда, що зображують рядове козацтво, такі, як  “Здача Бобруйська 21 лютого 1649 р. князю Янушу Радзівілу”. Там переможені козаки зображені у жупанах (чи доломанах) значно вище коліна.

Окремо слід застерегти від надмірного трактуванням робіт А. Ван Вестерфельда, Гондіуса та інших як стовідсотково реалістичних.

Адже відомий польський дослідник творчості Абрагама ван Вестерфельда Зиґмунт Батовський у своєму дослідженні “Абрагам ван Вестерфельд, голандський художник і його роботи в Польщі” (Краків, 1932 р.), довів що деякі з творів майстра мають умовний характер, а деякі створювалися значно пізніше т.зв. “Експедиції проти козаків “ Януша Радзивілла 1651 р.

Слід зазначити й те, що вивчаючи матеріали А. ван Вестерфельда, треба знати, що альбом рисунків, виконаних голандським майстром в Києві в 1651 р., було втрачено ще у XVIII столітті. Цей альбом в кінці XVIII ст. був скопійований для польського короля Станіслава Августа Понятовського. Місцезнаходження оригіналів невідоме.

        

Нерідко розглядається у якості джерела ще один артефакт, пов’язаний з А. ван Вестерфельдом– гобелен, що зображує перемогу Януша Радзивілла та його війська над козаками під Лоєвом 1649 р.  Гобелен нині знаходиться у зібранні Чарторийських у Кракові.  Створений бл. 1752-1760 р.,  він базований на малюнках голандського майстра 1651-1652 рр. Проте цінність цього матеріалу знижується сторічною давниною між малюнками А. Ван Вестерфельда та реальною датою його виготовлення.

Втім, у центрі композації гобелену вельми реалістично зображено загиблого полковника Київського реєстрового полку Михайла Кричевського, покладене у невеликий віз “колясу”, запряжену одним, причому верховим конем, що під сідлом стоїть.

Такі деталі можуть свідчити про використання якихось малюнків А. ван Вестерфельда з натури,  бо такі подробиці навряд чи є вигадкою проектантів та виробників гобелену.

Шляхтич вказує Радзивіллу на тіло мужнього ворога, якого, як відомо, гетьман наказав поховати із почестями. Відзначаємо подібність зображення Кричевського із портретною гравюрою ван Вестерфельда, яка послужила основою для зображувальної основи гобелену.

Гравюра, явно зроблена з малюнку з натури, зображує загиблого полковника у простій сорочці й якісь простій ферезії з хутром, адже відомо, що пораненого Кричевського та стікаючого кров’ю його прибічника Шапку-Хотольського було на полі битви пограбовано та роздягнено до нижньої білизни.

На передньому плані гобелену проілюстровано розповідь про ще живого Кричевського, який на пропозицію привести для сповіді або попів, або ксьондза (Кричевський уроджений Станіславом і католиком прийняв православ’я під іменем Михайла), відкинувши сповідь, просив води. Його й зображено у спідній білизні, вояк литовського війська простягає йому глек із водою, а поруч із полковником якийсь козак чи повстанець у темній свитці, онучах та постолах. Можливо, йдеться про шляхтича Шапку-Хотольського, прибраного у селянський одяг.

В глибині композиції мертве тіло полковника Кричевського змальовано у темно-синьому жупані. Руки загиблого характерно складено на грудях.  Драгунія Радзивілла готується скласти жалобний ескорт.

Нерідко у якості іконографічного джерела наводять барельєф на саркофазі польського короля Яна-Казимира у Парижі.

Попри доведену умовність барельєфу у паризькій церкві Сен-Жермен де Пре, де є саркофаг короля Яна-Казиміра ІІ Вази із зображенням королівського тріумфу над козаками й татарами під Берестечком, бачимо виразно типовий вид козацької піхоти у спідніх, досить обтислих,  жупанах.

Творці статуї короля та барельєфа  скульптори С’єр де Марсі та Жан Тібо працювали на замовлення найближчих родичів Яна-Казимира — Анни де Ґонзаґа де Невер та герцога Енґієнського.

Король Ян-Казимир помер 1672 р. Барельєф створено протягом 1672-1675 рр. Отже, навіть, якщо дійсно хтось консультував скульпторів стосовно зовнішнього  вигляду персонажів битви, що відбулася у червні-липні 1651 р., говорити про точність деталей не доводиться. Можливо, якісь консультації або замальовки їм надавали, але аналіз рельєфу дає підставу сумніватися у тому, наскільки вірно скульптори уявляли собі зовнішній вигляд учасників битви.

Козацькі лави на рельєфі мають одностайний вигляд у жупанах і шапках з круглим верхом та у високих чоботах.

Це цілком збігається з аналізом мистецтвознавців про відповідність рельєфа з Сен-Жермен де Пре до зразків скульптури класицизму, що тяжів до античних та ренесансних зразків і не покликаний був реалістично відтворювати дійсність,  віддаючи перевагу героїзованому пафосу.

Деякі дослідники вважають, що автори барельфу на саркофазі Яна Казимира запозичили композицію з барельєфу на саркофагу французького короля Франциска І, де зображено битву під Мариньяно (1515 р.)  та трактують зображення, як канонічне для подібного виду увічнення діянь монарха зображення, що всіляко підкреслює подвиги й славу останнього, не надто переймаючись реалістичністю.

Певне уявлення про зовнішність козацької старшини дают портрети та карикатури.

Знаменитий портрет гетьмана Богдана Хмельницького роботи голандського майстра Віллема Гондіуса (1598-1652) з’явився саме як карикатура, де козацького ватажка було зображено з рогами та віслючими, чи Бог зна ще якимись тваринного походження, вухами. 

Роги та звірячі вуха — символ і сьогодні абсолютно зрозумілий, хоч і дещо призабутий. Вони були і є атрибутом диявола. Вони робили з Богдана (Богом Даного!) породження пекла. Для людини XVII століття подібна гра із символами, значеннями й іменами слів була достатньо промовистою.

Проте питання одягу відображено цілком реалістично.

На іншому варіанті гравюри, вже майже компліментарному,  Б. Хмельницький зображений у тогочасному типовому шляхетському вбранні: жупані, багатій делії чи ферезії, шароварах, козацьких чоботах і круглій шапці із соболиною околицею, оздобленою попереду аґрафом з двома чаплиними чи струсевими перами, яка, ймовірно, вже тоді правила за гетьманську відзнаку.

Ще одна гравюра, карикатура, дає уявлення про те, як сучасники могли уявляти собі іншого героя Визвольної війни – Максима Кривоноса.  Ґравюру, який знаходився в музеї ім. графа Ґуттен Чапського у Кракові, — уявний портрет Максима Кривоноса під назвою «Znaczny kozak Krzywonos»,  опублікував В’ячеслав Липинський (1882-1931) у праці «Z dziejów Ukrainy» (Київ-Краків, 1912).

Любомир Винар (1932-2017), український і американський історик, бібліограф, громадський і науковий діяч, членом НТШ, УВАН у США, голова Українського історичного товариства, голова наукової ради при Світовому конгресі вільних українців, у своїй праці «Питання походження полковника Максима Кривоноса» зазначає:

«З приводу цього Можливо, що довгий і переламаний ніс Кривоноса, як також його великі очі, мають характер карикатурности, хоча це насправді важко ствердити, бо немає для порівняння іншого портрету Кривоноса.

Саме цей переламаний ніс, козацькі вуса можуть мати схожість із справжнім виглядом Кривоноса.»

Одяг полковника традиційно шляхетський:  шапка, жупан з нагрудними петлицями, поверх якого делія.

Рідкісним джерелом для іконографії  козацької старшини Київського реєстрового полку є гравюра, що зображує зустріч шведського короля Карла Х Ґустава з трансильванським князем Д’єрдєм Ракоці та наказним гетьманом – київським полковником Антоном Ждановичем біля мстечка Модлібожець 1 квітня 1657 р. Автором рисунка, згідно з підписом, є генеральний квартирмейстер Ерік Юнсон Дальберґ. Він був особисто присутній на зустрічі і виконав рисунок з натури. На його основі паризький  гравер Жан Ле Польтр (фр. Jean Le Paultre, 1618-1682)  створив відому гравюру на міді. Твір розміром 32,5х40 см. Нині зберігається у Стокгольмі, у Національній бібліотеці Швеції.

Ретельно зображення на гравюри відкоментуава знаний історик, кандидат історичних наук Юрій Савчук у каталозі виставки «Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII ст.)», що з успіхом експонувалася в Україні 2008 р.

Юрій Савчук пише: “Козацький полковник позначений на гравюрі літерою “D”. Про це довідуємся з легенди, як представляє наказного гетьмана як козацького генерала “Antonius Sdanowis Cossacorum Generalis”. Антон Жданович зображений в оточенні козацької старшини. Попри невеликі розміри твору, портрети козаків мають індвідуальні особливості. Вони вражають тонко підміченими, властивими українцям антропологічними та етнічними рисами. Це, поза сумнівом, підтверджує факт рисування з натури. У цьому зв’язку наважимося твердити про достовірність портрета київського полковника Антона Ждановича. Зазначена гравюра – рідкісний випадок створення художніх персоніфікованих образів козацьких зверхників з натури”….

Від себе додамо дещо про зовнішність та одяг Ждановича та прибічної йому старшини. Полковника зображено виголеним по-козацькому, з чубом на голові, з вусами та бородою, що відповідає моді середини XVII ст. не тільки серед козаків, але й серед шляхти та магнатерії. Видно тканину одягу, декоровану якимось орнаментом та високий комір жупана, або, скоріше, доломана. Бо один з представників старшини, фігуру якого ми бачимо краще, одягнений в угорський доломан з орнаментованої тканини, підперезаний поясом, так само, як і в наказного гетьмана.  На ліве плече старшини за допомогою шнурів накинуто, так само за угорською кавалерійською модою, менту або коротку делійку (ментію, ментик), підбиту хутром. В руці козацький ватажок тримає пірнач.

Ми бачимо тільки голови та плечовий пояс решти старшин, що супроводжують Антона Ждановича. Всі виголені по-козацькому, у всіх чуби або “оселедці” на головах, деякі мають невеликі бороди.  У двох козацьких ватажків бачимо перев’язи або шнури, перекинуті через праве плече, скоріше за все, це шабельні підвіси.

Отже, можемо констатувати, що диспонуємо портретами двох київських полковників Михайла Кричевського (?-1649) та Антона Ждановича та уявленнями про їх одяг.

Висновки за розділом:

1). Згідно із численними іконографічними матеріалами від другої половини XVI ст. жупан є головним предметом плечового одягу військово-служилих станів Речі Посполитої, у тому числі козаків.

Гравюра, сфрагістичні пам’ятки, картини, скульптурні барельєфні зображення  переконливо доводять домінування жупана як головного елементу одягу «лицарських людей», серед яких і козацтво.

VI. ЗБЕРЕЖЕНІ ДОНИНІ ЖУПАНИ ТА АКСЕСУАРИ ДО НИХ

Через особливості зберігання тканин вовняного асортименту, донині зберігся лише один фрагментований зразок, жодного цілого вовняного чи сукняного жупана, але дійшли до нашого часу в широкому розумінні цього слова вироби з шовкових тканин.

Вже цитований історик Олександр Заремба зазначає: “На даний момент відомо  рештки більше двох десятків жупанів XVIІ  ст.  Майже всі вони пошиті з дорогої шовкової тканини. Наскільки вони конструктивно ідентичні тим що шились з  з сукна однозначно сказати важко. Про те що жупани шились не лише з шовку а й з вовняних, в т.ч. грубих тканин нам відомо з писемних джерел – описів майна,  заповітів, тощо…”

Отже даємо світлини, схеми крою та описи деяких зі збережених раритетів.

У вже згаданому класичному виданні польської дослідниці Марії Ґутковської-Рихлєвської “Historia ubiorow” (“Історія одягу”, видання 1932 р., 1934 р., 1955 р. та перевидання 1968 р.) маємо інформацію та малюнок крою одягу, знайденому у 1951 р. у похованні шляхтича, краківського старости Ґабріеля Тарновського, який помер у 1628 р. “…Жупан має характерний крій з високим коміром і вузькими рукавами.

Жупан з колекції А. Я. Стржалецького.      

“Убір”, жупан або кунтуш Станіслава Даниловича.

Жупан Януша Радзивілла.

Він був пошитий з венеціанського адамашку з дрібним квітковим орнаментом, названим в інвентарях італійських купців у Кракові “mandorla fiorita” (цвіт мигдалю).  Від вовняної делії з короткими рукавами,  що була у похованні, залишилася лише шовкова тканина підкладки з мотивом тканих хвилястих ліній з квітковим орнаментацією.

Національний одяг у польських колекціях описала Беата Бєдроньська-Слота в книзі “Польський національний костюм, поіменований “кунтушовим” (Краків, 2006 р.).

Авторка описала 80 зразків одягу, який дійшов до наших днів, серед яких 41 жупан.

Зі збережених досьогодні жупанів лише 11 відносяться до XVII ст. І, нарешті, з цих 11 вісім відносяться до поховальних знахідок.

Серед верхнього одягу зберігся лише один кунтуш. Жодної делії до XXI ст. не зберіглися.

Найстаріший відомий зараз жупан походить з колекції відомого шанувальника старовини, художника, реставратора та військового діяча, учасника “Січневого” повстання 1863 р.,   Антонія  Яна Стржалєцького (1844-1934).

Порівняно добре збережений жупан разом з іншими речами XVI-XVIІ ст. творив окрему частину постійної приватної збірки раритетів колекціонера у Варшаві, в “Кам’яниці під гігантами” на вулиці Алеї Уяздовські.

Зараз зберігається в “Музеї народовому “ (Національному музеї) у Варшаві (Muzeum Narodowe w Warszawie).

 В XIX – поч. XX ст. реставрувався самим колекціонером, або на його замовлення (зокрема, відновлено підкладку). На жаль, походження цього жупана не встановлено.

Жупан, незважаючи на зміни, внесені Стржалєцьким, зберіг особливості крою жупана, який носили у Речі Посполитій у XVII ст.

Одяг виготовлено з червоного адамашку з геометричними мотивами, що нагадують трапеції,  у  “човники” або ж “кораблики“.  Ця шовкова тканина, мабуть, італійського походження.

У цей період були модними шовкові тканини з візерунками у вигляді дрібних квіткових гілочок з незначним нахилом, а також з орнаментикою геометричного характера, у т.зв. “коропову луску”, (іт. a scaglie), які фігурують в інвентарях крамного товару  товарів італійських купців, що торгували у різних містах Речі Посполитої.

Жупан трохи приталений і розширений внизу на зразок  каптанів, що носять на Близькому Сході. Нижче лінії талії розширюється за рахунок клинів.

Оригінальна підкладка, на жаль, не зберіглася, лише її шматки, виконані з синьо-бірюзової тафти. ЇЇ при реставрації замінили на червоний атлас з орнаментом у вигляді лілей.

Спинку кроєно на ширину тканини – бл. 60 см, вона  не має підкроїв ані в талії, ані для вшивання рукавів. Загальна довжина 103 см.

Комір прямий стоячий, має довжину по дузі близько 55 см, ззаду має висоту 5,5 см, спереду 2.5   вшитий без спеціального вирізу на спинці.  Зайва тканина спинки просто вшита всередину коміра.

Поли кроєні навскіс так, що внизу заходять одна на одну. Варто звернути увагу на те, що на лінії талії, спереду, є невеликі виточки, що  припасовують жупан до тіла.

По боках є обшиті отвори для кишень. Жупан застібається на 17 ґудзиків.

Закінчуються рукави унизу характерними манжетами, або ж “манкетами” або “закаврашами”, що закривають верх кисті руки фігурною частиною, знаною як зване “собаче вухо”. Рукави застібаються на сім великих металевих гапликів. Аналогічне закінчення рукавів було поширене в угорських доломанах та турецьких каптанах.

 І гаплики, і кілечка вшиті між тканиною жупана та підкладкою.

Ще один збережений зразок шляхетського одягу –  жупан або чехман (інший різновид плечового одягу) Станіслава Даниловича.

Саме у надвірних військах Даниловичів служив свого часу батько Богдана Зиновія Хмельницького Михайло, що загину 1620 р. у битві під Цецорою.

Сам Станіслав  Данилович, староста корсуньський та чигиринський, загинув після того як потрапив в результаті невдалого бою, до татарського полону в 1636 р. 

Староста був похований в костелі  м. Жовква (нині Львівська область, Україна),  звідки його одяг і потрапив 1867 р. до збірки знаменитого класика польського образотворчого мисецтва Яна Матейко.  Зараз цей екземпляр одягу зберігається в колекції “Музею народового” у  Кракові.

На жаль, повідомлення про відкриття могили Даниловича не збереглися.

Представлений зразок довгий, зшитий із золотавого гладкого атласу. Спинка вирізана “ze slupem”,  “у стовп”. З боків додані клини, подібні за формою до сектора кола, у бічних швах прорізні кишені.

Спереду на правій полі кріпляться плетені “пасмантерійні” (з матерії, шнурку) ґудзики, на лівій полі – петлі.  Широкі рукави вшиваються у великі пройми, краї рукавів та бічні шви прикрашені площеним шнурком. Комір на стійці застібається двома я двома ґудзиками. Загальна висота виробу приблизно 153 см.

Дослідники вживають по відношенню до цього строю як термін жупан, так і кунтуш, також є думка що це перехідна  від кунтуша модель під назвою чехман.  Чехман  цікавий своєю конструкцією, що поєднує риси як жупана так і кунтуша. Від жупана відрізняється кроєм спинки,  а від кунтуша застібкою спереду,  вузьким комірцем, та  кроєм рукава.

Там же, у збірці “Музею народового” у Кракові зберігається шовковий жупан, який датують 40-ми роками XVII ст. Його було знайдено у крипті склепу костелу Св. Петра і Павла в Кракові.

Ще один жупан XVII ст. зі золотавої “лами” (італійська шовкова тканина походженням з м. Флоренція) зберігається у музеї м. Ярослав (Польща),  у Кам’яниці Орсетті (належала заможним краківським купцям роду Орсетті (італійцям за походжнням).

У Литовській Республіці, у м. Кейдайняй (пол. Kiejdany,  іст. Кейдани, Койданів) у місцевому краєзнавчому музеї зберігається жупан Януша Радзивіла (1612-1655), (пол. Janusz Radziwill, лит. Jonašis Radvila), відомого діяча польсько-литовської держави, гетьмана Литовського, противника козаків у кампаніях 1649 та 1651 рр., контраверсійного персонажа “Потопу шведського”. 

Схоже, саме у цьому жупані небіжчика було поховано. Жупан виготовлено з темно-коричневого (можливо, вигорілого чорного) італійського оксамиту. Крій жупана відрізняється від інших великим відкладнм коміром. Застібається так само як і вище описані, на “пасмантерійні” плетені ґудзики та петлі зі шнурку.

На превеликий жаль,  в Україні взагалі майже не зберіглися зразки одягу XVII ст. Втім, серед існуючих і досліджених зразків все-таки є ті, які можуть стати у пригоі дослідникам.

Ірина Поґоржельська (м. Київ), науковий співробітник ДП “Охоронна археологічна служба України”, у своїх роботі  “Вбрання мешканців Дубно XVII ст.(за знахідками текстилю в колишньому костьолі бернардинів) (Київ, 2017 р.) навела приклади таких речей.

“…У межах бернардинського костьолу в Дубно з 1995 р. по 2007 р. проводилися археологічні розкопки під керівництвом В. Гупало. В результаті в криптових похованнях віднайдено рештки одягу – контуші, чехман, жупани, штани, шапки, сукні, чепці, рантух та інше вбрання «сарматського» типу, а також фрагменти жюстокору та вести західноевропейського зразка.

Слід зазначити, що «сарматський» шляхетський костюм, або як його ще йменують «контушовий», зародився та змінювався протягом декількох століть під впливом тенденцій моди Сходу та півдня і вже на початку XVIII ст. отримав свій закінчений вигляд. Закладаючи таке вбрання, особа підкреслювала свою громадянську позицію, рівень маєтності, а подеколи й політичні погляди, бо «вбраний в жупан шляхтич був представником золотої вольності». Отже «контуш, жупан, пас, штани чи портки, чоботи, шапка то разом було цілим політичним вбранням поляка, шляхтича і міщанина».

…” Жупан був відомий на теренах Речі Посполитої ще від XVI ст., коли він трапляється в деяких описах посмертних інвентарів.

Так, Голембіовський зазначує, що по смерті короля Стефана Баторія серед його вбрання, розданого 11 шляхтичам з його служби, фігурує «жупан атласний червоний, прошитий на підкладці з брунатної китайки та шовковими червоними гудзиками вартістю в 40 злотих».

Подібне цікаве прошиття – стьобання на нижній частині рукава та на плечових вставках має й жупан молодого чоловіка з Дубно, виготовлений з гладкого червоного атласу. Цей жупан оздоблено по краях шовковою тасьмою шириною близько 5-7 мм у вигляді рядів косичок, як на портреті Яна Казимира, роботи Красинського 1647 р.

Таке оздоблення жупанів дуже рідкісне, зазвичай жупани оздоблювалися шовковими шнурами з додаванням золотних або срібних ниток, що декорували та зміцнювали тканину в місцях найбільшого тертя та напруження.

Шнур пришивався вздовж передніх пілок та застібки, коміра, клапи рукавів та низ жупана. Початок використання шнурів М. Гутковська-Рихлевська датує 1650 р., проте на портретних зображеннях він з’являеться ще раніше: в 1602 р. – на портреті Яна Замойського, 1606 р. – Юрія Мнішека, 1638 p. – Томаша Замойського та на зображеннях з мап Гондіуса 1606-1630 рр. Наступним, хоча й досить рідкісним, способом декорування жупанів було прошивання країв товстою шовковою ниткою, як на шовковому коричневому жупані з костьола Св. Миколая в Торуні, де використано шовкову нитку того ж кольору…

…Жупан за увесь час свого існування майже не змінив свого крою – це були 2 цільнокроєні передні пілки, суцільна тильна частина, рукава й комір.

Рукава в верхній частині були скроєні досить широко, а від ліктя починали звужуватися і від зап’ястя мали застібку на цілий шерег ґудзиків або гачків. Закінчувався рукав клапою, що закривала верхню частину кисті й за свій вигляд отримала назву «собаче вухо»…

… Знахідки жупанів з Дубенського бернардинського костьолу напрочуд повно демонструють їх тканеву різноманітність – шовкові з золотистих атласів, та червоного щільного атласу, шовковий кармазиновий та з зеленого сукна. Зазвичай археологічний речовий матеріал вбрання XVII ст. складається з шовкових тканин, оскільки вони менше піддаються тлінню, тим більше сукняний жупан є безумовно рідкісною та цінною знахідкою. Тим паче, що знайдений він у комплекті з непотpивоженими й іншими речами щоденного вжитку – шапкою та сітчастим поясом. Цікаво, що зелений жупан мав підкладку з дорогого кармазинового шовку, декорований срібним плетеним шнуром нашитим на краї пілок, високий комір, стійку та низ рукава. Додатково на пілки біля застібок були нашиті плетені срібні тасьми. З шнурка зроблені й петлі для приблизно 18 пустотілих гудзиків конічної форми близько 7 мм зі срібної фольги.

Характерні риси цього жупана – довжини пілок нижче середини гомілок, бічні розрізи та високий комір-стійка з розщепленими та відхилиними назовні кутами дають можливість його датувати першою третиною XVII ст…”

“…Жупан з золотистого атласу, що належить до третього періоду – саме до середини XVII ст. походить з іще більш цінного дубенського комплексу – з комплекту шовкового жупану та штанів.

Польский дослідник А. Дронжковська зазначає, що крій цього жупана, а також сліди стирання тканини підтверджують, що він уживався покійним ще за життя. Цей жупан має часткову підкладку з тонкого шовку зеленого кольору, пришиту вздовж нижніх країв пілок та бічних розpізів та декорований плетеним шнурком зі срібних ниток по краям пілок, клапам рукавів та коміру.

З такого ж цільного шнурка виготовлено й петельки, що застібалися на пасматерійні ґудзики, вив’язані зі срібних ниток – на грудях 18 й по 3 на кожному рукаві. Довжинa жупана – 120 см, тобто він був за коліно. Високий цільний комір – це характерні риси моди середини XVII ст., які зображені на портреті Лукаша Опаліньского 1640 р., постатях з “Ламенту різних станів над померлим кредитом” 1655 р. та на постатях з розписів у парафіяльному костелі м. Малгошча (Польща)…”

Археологічний матеріал, безпосередньо пов’язаний з елементами козацького одягу, являє собою знахідки на полях битв, у першу чергу, на полі битви при Берестечку 1651 р. Адже через особливості ґрунту, на полі Берестечка збереглися тисячі предметів (усього понад 6000) озброєння, екіпірування, табірні предмети, взуття, шкііряні торби та гаманці, але і деталі одягу, у першу чергу ґудзики, застібки та гаплики, що дають хоч часткове уявлення про козацький одяг.

Керував працею археологів видатний науковець доктор історичних наук, завідуючий відділу первісного суспільства Львівського історичного музею (1945-1959), науковий співробітник Іституту суспільних наук АН УРСР (1959-1994) Ігор Сєшніков (1915-1995).

За результатами розкопок І.К. Свєшніковим було видано монографію “Битва під Берестечком” (Львів, 1992), яку було перевидано 2008 р. у Рівному стараннями Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви», відомого також як «Козацькі Могили.

Археологічні роботи, що велися на полях битви протягом 1970-1994 рр., серед іншого дали деякі предмети, що дозволять припустити характер одягу козаків, що полягли на полі Берестечка у період від 28 червня до 10 липня 1651 р.

І.К. Свєшніков пише: “Розкопками на козацькій переправі під Берестечком решток одягу не виявлено – як ми вже зазначали, тканина у торфі не зберігається…

…З деталей одягу знайдено декілька металевих гапликів. Усі вони знаходились у гаманцях разом з іншими речами і, таким чином, були запасними для їх власників…

…Значно більше знайдено срібних, свинцевих і латунних ґудзиків, що під час розкопок траплялись у гаманцях і просто в ґрунті на місці, мабуть, кинутого в болото одягу, що не зберігся у торфі. У 1972 р. вдалось простежити, що 6 різного типу срібнихґудзиків лежали на невеликій віддалі один від одного по одній лінії, позначаючи місце покинутого тут жупана, що застібався на один ряд ґудзиків,,,

…Різні форми ґудзиків на одному жупані вказують на те, що козаки, мабуть, свідомо не дотримувалися одноманітності при використовуванні цих прикрас одягу, а наявність лише срібних ґудзиків на жупані дозволяє припускати, що він належав представникові заможної козацької верхівки. У гаманці, рештки якого знайдено у 1982 р., знаходилось 9 майже однакових спаяних з двох половинок порожніх ґудзиків, прикрашених на нижніх половинках мотивом хреста з чотирьох пелюстків..”

Висновки за розділом:

1). Згідно із збереженими зразками жупанів та близької до них за фасоном одежі, що зберігається у зібраннях Польщі, Литви та України,  від другої половини XVI ст. жупан є головним предметом плечового одягу шляхти, міщан, заможних селян та, особливо, військово-служилих станів Речі Посполитої, у тому числі козаків.

Крій жупана майже не змінився протягом більш ніж століття, його видозміни стосувалися окремих деталей, зокрема коміра, тому збережені зразки дають майже повне уявлення про цей вид плечового одягу, а відтак,  його детальна реконструкція можлива.

VII. МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИГОТОВЛЕННЯ КОЗАЦЬКИХ  ЖУПАНІВ

У попередніх публікаціях ми дослідили, що зовнішній візуальний маркер, ледь не “однострій”, що позначав козацьке військо, сіро-білий колір козацьких сермяг та опанчів, стосувався верхнього плащоподібного одягу.

Настав час дослідити матеріали на жупани, головний плечовий одяг козацтва. Польські дослідники дотепно зазначають, що жупан – це marynarka, “піджак” чоловічого одягу XVI-XVII ст.

Загальноприйнятим майже на рівні штампу є твердження, начебто, військовий одяг запорожців до середини XVII ст. був дуже різноманітний, тоді як деякі підрозділи коронного війська носили передбачену військовими статутами «барву» – до певної міри попередницю однострою в сучасному розумінні цього слова, ключовою характеристикою якої була схожість убору окремих вояків підрозділу. Як вже писалося вище, ще Близько 1557 р. король Сигізмунд ІІ Август запровадив для польських  піхотних підрозділів блакитну «барву», згодом цей колір став традиційним і побутував у костюмі польської піхоти майже вісім десятиліть .

Певна уніфікація строю у запорозькому війську, на думку дослідників,  все ж відбувалася, і перший «типовий військовий козацький одяг… з’явився, напевно, саме у реєстровому козацькому війську, тобто найманців, що отримували однорідне сукно на вбрання».

Військо Запорозьке, «у реєстрах будуче»,  принаймні із самого початку свого існування, забезпечувалося тканиною для пошиття одягу.

Влітку 1584 р. возний Луцького повіту Ф. Бромирський в одному із судових документів зазначав, що «на ряді гродському луцькому сукно, печаттю… запечатане, є, його Королівською Милістю козакам… послане чотири бели [бела – одиниця виміру тканини]… і в замку вишньому тутешньому Луцькому, в церкві св. Івана Богослова є складене». Жодним словом про колір сукна у джерелі не сказане.

У документих періодично зустрічаємо фіксацію факу видачі сукна козакам. Ось лист, який наводить о. Юрій Мицик: “

1614, лютого 22. – Вільно. – Реґест листу Яроша Воловича до жмудського старости Ходкевича.

Я писав вашій мості і до короля, “що цей жовнір, залишившись на кор­ доні, не може бути ні до чого вжитий, є мертвим, однак був пострахом для іноземного неприятеля і свавільному козацтву”. Мова йде про скарги на те, що не дочекались делегації. В. м. “зволив козаків затримати, давши їм сукна на чотирнадцять тисяч злотих і на шаблю по червоному золотому, а на це пішло з оршанського побору 9 000 злотих[…] на велике козацьке військо було видано сукно”.

Козаки, схоже, якщо й вряди-годи отримували від уряду сукна, то вони були  винятково низького ґатунку із грубим неоднорідним застилом. Найчастіше це була каразія – груба вовняна тканина, що первісно походила  з околиць с. Керсі (17 км на захід від Іпсвіча, 94 км на півничний схід від Лондона) у графстві Суффолк в Англії.

Кольори каразії, яка була одним з найрозповсюдженіших матеріалів для верхнього одягу в Європі, у тому числі, й у Речі посполитій, надзвичайно важливі для розуміння кольорової гами служилого одягу, зокрема, козацького.

Британський вчений доктор Девід Пікок (2006), що  вивчав історичне джерело – “Книгу дня [купця] Ґрешема” за 1546-1552 рр.,  перераховує  зазначені там товари, замовлені для експорту до Антверпену.   Як відомо, з Антверпентського порту товари розходилися по всій Європі, у тому числі, потрапляли до Речі Посполитої. Серед інших цінних відомостей, у купецькому реєстрі міститься інформація про колір сукна.

Каразія, виготовлена майстернями Томаса Долмана з м. Ньюбері (Суффолк), замовлена між 1547 і 1550 роками, була синього (20,6%), світло-блакитного (46,8%) та блакитного (17,6%).

Загалом 85% сукна цього типу були різних відтінків  синього кольору. Інші 15% каразії були інших кольорів,  – 13% червоного та 2% зеленого.

Інший підрядник, зазначений у  “Книзі дня”, Вільям Беннетт, між 1548 та 1550 роками поставив 1647 м каразії  для Грешема. 35% були світло-блакитного кольору, 24% блакитного, 3,6% сіро-блакитний та 2,4% синього темно-кольору. Крім каразії усіх відтінків синього кольору, Бенннет виготовив 7% каразії червоного, 3% зеленого та мізерну кількість сукна фіолетового кольору.

Від кінця XVI ст. у Речі Посполитій змогли налагодити випуск сукна, подібного до англійської каразії під тою ж назвою. 

Процес виготовлення розпочався на Шльонську (в Сілезії), а потім і в інших центрах суконництва, тому сукно, що там вироблилося, отримали додаткове найменування karazja śląska, karazja górska.  Скоріше завсе, за якістю і кольровою гамою сілезське сукно наслідувало англійський прототип. 

Джерельна база не дозволяє, згідно із дослідженнями польського історика Антонія Манчака “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek”,  встановити достеменно, яке саме сукно виділялося на одяг військових формацій  Речі Посполитої,  – імпортоване англійське, або ж місцевого виробництва.

Але ясно, що з метою економії і через хронічну нестачу коштів уряд обирав найдешевші тканини.

У документах, що стосуються Вільшанської комісії 1617 р., передбачалось регулярно видавати «постав каразії» на кожного козака, причому «сукна завжди брати будуть у Києві на святки». 

У той час «постав» сукна коливався від 37 до 50 аршинів матерії, загорненої спеціальним способом у ткацькому цеху, де вона була виготовлена.

Такі  згортки додатково запечатувалися та опломбовувались. Загалом на Вільшанській комісії погоджено про забезпечення реєстровців 700 поставами каразії, які справді були видані згодом у Білій Церкві.

Через два роки вже на Роставицькій комісії козаки просили про збільшення поставок сукна до 1400 поставів, проте не отримали обіцяного.

Найбільше кореспонденції між реєстровим козацьким військом та польським урядом, яка збереглась до наших днів і стосується питання забезпечення козаків сукнами, велося, напевно, у 1625–1628 рр. під час гетьманування Дмитра Дорошенка.

Навесні 1626 р. запорозькі посли до польного коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського просили останнього «про підвищення жолду, тут же ж і про сукна. Схожі прохання знаходимо у листах Війська Запорозького до королевича Владислава від 3 січня 1627 р. та до короля Сигізмунда  ІІІ від 22 жовтня 1627 р.

Проте, скоріше за все, поставки сукна від польського уряду козаки так і не дочекалися.

Втім, Військо Запорозьке отримувало сукна не тільки від польського уряду. На зламі XVI і XVII ст. на Запорожжі побувало посольство від московського царя Бориса Годунова на чолі з Г. Конашевим та Ю. Беззубцевим із «государевим грошовим жалуванням… і з сукнами».  Які саме тканини привезли московські посланці, невідомо, та можемо припустити, що це було схоже до каразії грубе сукно.

Але, попри твердження про категоричну невидачу козакам сукна урядом Речі Посполитої, ми знаходимо відомості, що принаймні неодноразово це таки було зроблено. Наприклад, під час Другої Дмитріади, 1614 р. у листі одного з уряловців Речі Посполитої читаємо: “”1614, лютого 22. – Вільно. – Реґест листу Яроша Воловича до жмудського старости Ходкевича.
Я писав Вашій мості і до Його Милості короля, “що цей жовнір, залишившись на кор­доні, не може бути ні до чого вжитий, є мертвим, однак був пострахом для іноземного неприятеля і свавільному козацтву”. Мова йде про скарги на те, що не дочекались делегації. В. м. “зволив козаків затримати, давши їм сукна на чотирнадцять тисяч злотих і на шаблю по червоному золотому, а на це пішло з оршанського побору 9 000 злотих[…] на велике козацьке військо було видано сукно”.

У латиномовному реєстрі виплати жалування й видачі тканин Запорозькому війську за участь у Смоленській війні 1632-1633 р. читаємо про суми виплати, асортмент тканин і навіть їх колір: “…виплати грошима склали 6096 флоринів; середньої якості тканини шкарлатної (червоної, вочевидь, на старшину) 5 посавів по 7 флоринів за постав, на 35 флоринів; адамашку (шовкової тканини) 10 поставів по 3 флорини за постав на 30 флринів; сукна фалендишу 90 посавів по 2,5 гроші на 195 флоринів; цупкої каразії 326 поставів на 5216 флоринів; додатково… на шнурки та оздоби на 20 флоринів, доставлено було підводами з Торуня до Смоленська…, на що пішло 600 флоринів…”

Участь козаків у внутрішніх конфліктах Кримського ханату неодноразово увінчувалася не тільки виплатами грошового утриманя, але й видачею сукна на жупани. Кримські хани, які активно наймали козацькі загони під час внутнішньокримських війн, часто платили запорожцям кожухами та сукном. Зокрема, 1636 р. посли від хана Інаєт-Гірея прибули на Січ і, намагаючись заохотити козаків до участі в поході проти бунтівного мурзи Кантемира, обіцяли забезпечити найнятий загін «грошима і габою» ще до початку бойових дій.

М. Грушевський наводить приклад: «…Молдавський воєвода доносив королеві Яну-Казимиру, що йому написали з Рашкова – з  крайнього погранича козацької території.

“14 фебруарія [1654 р.] дано мені знати напевно, що якийсь Москаль, якого звуть “воєводичом”, приїхав 12-го до Рашкова від московського царя, і козаки його прийняли з найбільшою пошаною. Сказав їм, що Хмельницький вирікся приятелювання з ханом і став “голдовником” (васальом) московського царя й віддав йому всю Україну. “Тому така тепер воля царя нашого, аби ви всі були йому вірними голдовниками яко панові християнському!” Скликав на  другий день всіх до церкви і велів присягати на вірне підданство. При тім обіцяв їм (козакам) кожному на рік осібно з царського скарбу по 20 талярів і барву – жупан,  – аби тільки щиро служили…

Отже, оскільки навряд чи можна припустити, що козаки, окрім старшини,  масово вживали шовкові тканини, можна перерахувати ті вовняні та полотняні матеріали, які могли використовуватися  для  виготовлення плечового одягу козацького загалу. Перелік у низці наукових розробок наводить кандидат історичних наук  Євген Славутич.

СУКНО (д.-р. сукъно, ст.-сл. сукно (соукно); походить від псл. *sъkati, sukati «в’язати вузли, зв’язувати, сукати, скручувати»  – вовняна тканина полотняного переплетення, що має суцільний ворсовий, повстяноподібний застил, який приховує рисунок ткацького переплетення, надаючи тканині вигляд поярку. Дорогі сорти сукон відзначалися передусім тонкістю, м’якістю, дуже рівним, гладким і густим волосяним застилом, ніжною тонкою пряжею. Сукна середнього ґатунку – дещо товщі, жорсткіші й тугіші, ворсовий застил менш рівний, густий і гладкий, деінде – невеликі прогалини. Сукна низького ґатунку – більш жорсткі (грубої шерсті), товсті й рідкі, мали грубий, неоднорідний, рідкий волосяний застил.

Сукна низького ґатунку:

За Євгеном Славутичем:

«СУКНО СВИТНОЄ (свитноє бѣлоє, сѣросвитноє (серосвитноє)), або сермяжноє, чи – просте нефарбоване вузьке доморобне сукно, виткане з грубої місцевої вовни. До другої половини XVIII ст. це сукно йшло переважно на виготовлення верхнього і поясного одягу простих козаків та деяких категорій військових служителів.

ГАБА (аба) (з тур. aba «т.с.», від араб. ‛abā «груба вовняна тканина»– грубе товсте, але цупке біле турецьке сукно природного кольору овечої шерсті. Зустрічається в середині  XVII ст., але отримало широке використання у другій половині XVII – першій половині XVIII ст. Зокрема уживалося для пошиття службового верхнього одягу козаків, військових служителів та демісезонного плащового одягу. 

КИР (з пол. kir, kier «рідке і грубе фабричне сукно»– ґатунок легкого, рідкого і грубого шльонського (сілезького) або польського сукна; наприкінці XVII ст. вартість 1 ліктя К. складала близько 25 польських грошів. К. уживали на підкладку до верхнього чи спіднього одягу, а також на штани “кирдани”. В “приповідних листах” про формування піхоти польсько-угорського типу неодразово  зустрічається припис підшивати одяг киром.

ШИПТУХ (шифтух) (с.-пол. Szyptuch, нім. Schifftuch) – ґатунок польського або німецького товстого, вузького й грубого сукна, відомий від XVI ст. Семантика слова з німецької – “корабельна тканина”.   Серед майна козаків зустрічаємо “доломан облочистый шиптуховый”, “жупан синий, тифтуховий, з кґузиками сребними”

СУКНО ТУЗИНКОВЕ  (тузѣнковоє (тузинковоє), або тузѣнок (тузинок) (з ст.-пол. tuzinkowy, tuzinek – власне «звичайне, посереднє сукно») – сорт посереднього сукна, дещо кращий за «шиптух», відомий з XVI ст.; займав вищу сходинку за вартістю і ґатунком серед простих сукон.

ПАКЛАК (нім. Grobes Tuch, Packlaken, драп) – за Є. СЛавутичем “…грубе рідке сукно домашнього виробництва..”.

Втім, в Ірени Турнау: “Paklak (pakłak) [niem. Packlaken] — …grube sukno krajowe średniego gatunku łub tkanina pólwełniana na lnianej albo konopnej osnowie. Wytwarzane w XVII-XVIII w Wiekkopolsce i na Sliesku.”

“…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навівввняна тканина на льняній чи конопляній основі. Виготовлялася у XVII-XVIII ст. у Великопольщі та на Шльонську.”

Сукна середнього ґатунку:

ФАЛЕНДИШ (хвалендиш) (ст.-пол. falendysz (falandysz, fajlendysz), нім. fein hollandisсh або fein lundisch)  – ґатунок відносно тонкого, тугого голландського чи англійського сукна; за ціновою шкалою знаходилось посередині між «каруном» і тонкими сукнами вищого ґатунку. З кінця XVI cт. фігурує в документах у якості одного з різновидів, яке виділялося  “на козаки”.

В у книзі Житомирського ґродського суду від 30 жовтня 1618 р. міститься запис про викрадення у двох козаків, що виконували доручення Овруцького старости, двох фалендишевих делій із жовтою шкіряною підкладкою.Там же фігурує “…жупан лазуровий фалендишевий…”

Луцький кушнір Юрій Середа старшому синові Пилипу 1640 заповів свій підшитий баєю фалендишовий ґранатовий [темно-синій] жупан зі срібними ґудзиками та срібний пас,  «відлитий трохи по-козацьки».

Сукна вищого ґатунку:

ҐРАНАТ (кгранат) (через пол. granat «т.с.» запозич. з нім. Granat; засвідчується писемними пам’ятками з сер. XVII ст.– відносно тонке високоякісне сукно, дешевше за інші сорти дорогих сукон, спочатку було темно-синього кольору. Пол(у) ґранат – удвічі вужчий ґатунок цього сукна.

СУКНО фРАНЦУЖСКОЄ (французскоє, французкоє, францзускоє) (з XVI ст. до сер. XVII ст. включно відоме під назвами скарлатъ, шкарлатъ, шарлатъ (із с.-пол. szkarłat, szarłat, нім. Scharlachrot, англ. Scarlet), спочатку – пурпурово-червоного кольору) – французьке тонке сукно найвищого ґатунку.

ЛУНДИШ (лундыш) (із с.-пол. lundysz, lunskie sukno «т.с.» (XVI ст.), від с.-в.-н. lündisch, с.-н.-н. lundisch «лондонський» – тонке і широке якісне лондонське або загалом англійське сукно різного виготовлення, відоме від XVI ст. під назвою люнського). Назва зустрічається в джерелах до початку XVIII ст., хоча саме сукно привозилось і пізніше серед «тонких» сукон, зокрема під назвою аґлинского тонкого широкого.

Ми вже згадували “…жупан люнский блакитний”,” “жупана два люнських из гузиками сребнеми, гермак люнський синий…”, “убране [штані] синее лунское фігурують в актах, де описано речі козаків, що перебували на службі  “українних” старост першої чверті XVII ст.

КАРМАЗИН (з с.-пол. karmazyn «т.с.; темно-червоний барвник відтінку стиглої малини», від італ. carmesino «червона фарба», що сходить до араб. qermazī, qirmizī «яскраво-червоний, багряний» – cорт тонкого, дуже якісного і дорогого європейського сукна із кращих сортів вовни, особливо яскравих, густих відтінків, переважно червоних кольорів; спочатку це сукно фарбувалося у специфічний темно-малиновий колір, кармазиновий, від якого й отримало свою назву. Засвідчується писемними джерелами від кінця XVI ст. до другої третини XVIII ст. Полукармазином (напівкармазином)  називали удвічі вужчий ґатунок цього сукна.

САЄТА (саєта, сиєта) (через пол. sajeta «ґатунок тонкого сукна» запозич. з італ. saietta, від saia «вид саржі» і фр. sayette, від saie «вид саржі» – дуже тонке і делікатне англійське або седанське (м. Седан, Франція) сукно найкращого ґатунку, особливо червоного кольору, оцінювалося на одному рівні з «французьким» сукном. Назва фіксується джерелами у XVII і впродовж усього XVIII ст.

Інші види вовняних тканини

КАРАЗЕЯ, КАРАЗІЯ (рідка і груба кіпорна вовняна тканина», с.-пол. karazja «просте грубе сукно» і, далі, гол. karsaai, kirsei «грубе сукно» запозич. з с.-англ. kersey «груба шерстяна тканина з місцевості Kersey (Керсі) у графстві Суффолк в Англії»– вовняна ворсиста грубошерста підбивна тканина саржевого переплетення (кіпорна), розрідженої фактури, з лицем на обидва боки, ґатунок грубої саржі.  Відомі поодинокі випадки масової видачі козакам сукна саме цього ґатунку.

В староукраїнській писемній мові з XVI ст. лексема засвідчена у формах «каразыя, каразія, каразия, каразея» із значенням «грубе просте сукно»).

МУХОЯР, МУХАЯР  (запозич. з тур. muhayyer, muhayyar (<араб. muháyyar) «тканина з козячої вовни»; документується з XVI ст.) – груба вовняна тканина полотняного переплетення з камвольної вовни і волосу ангорської кози (ангори, мохеру), гладка або кошлата, ґатунок камлоту, тканий із пряжі, суканої з двох ниток, іноді з шовковою основою. Вироблявся в Туреччині та деяких країнах Південної Європи; переважну більшість імпорту цієї тканини до Гетьманщини складали чисто вовняні турецькі одноколірні мухояри, а також смугасті, в клітинку та «дволичні» (з пітканням і основою різних кольорів).»

Вже неодноразово згадувана польська досліжниця Зофія Стефанська у своїй праці ““Polskie ubjory wojskowe z XVI I XVII w.” (Muzealnictwo w Polsce) наводить наступні дані про тканини, що йшли на одяг військових формацій Речі Посполитої:

“…Як відомо, з першої частини цих міркувань король Стефан Баторій, одягнений у тканину, імпортував козацьку піхоту та артилерію.

У XVII ст. тканини були завезені з Саксонії, Лужиці, Чехії та Моравії великими масштабами. Перш за все, тканину завозили з Англії, Нідерландів, Німеччини, а точніше Сілезії…

…З-за кордону Сілезії (Шльонська) завозили відоме свебодзинське (“швебединське”) сукно з м. Свебодзина (пол. Świebodzinb, місто у Західній Польщі), осередку сукновальства, Зеленої Гури та інших прикордонних міст…

…Джерела від 1622 р. називають Сілезію (Шльонськ)  як край, звідки завозилися: “проста сілезька тканина – шиффтухи, каразія, кір…” Груба проста тканина, яку носили селяни та армія, невисокого ґатунку, була досить дешевою. Наприкінці XVI ст. ціна [шльонсьої] каразії становила 24 гроша за лікоть.

Усі ці види тканини виготовлялися і в краї (себто у Польщі), тому що крім “паклаку”, немає інших назв, ніж ті, що використовуються для імпортної тканини. Паклак, мабуть, означав те саме, що й каразія та кир, тільки ще менш якісна, проте дешева вовняна тканина…

…Як ми знаємо, на території Польщі XVI ст. існувало декілька регіонів із розвиненим суконним виробництвом, деякі виготовляли тканини ще з XIV ст.

Основним регіоном був Великопольський, де виробничі центри були зосереджені на сілезьському кордоні, на теренах між кордоном і  басейном р. Варта.  

Найвідомішим центром цього району було місто Косьцян (пол. Kościan) у західній частині Польщі, відоме з XV ст. майстрами-ремісниками, які виготовляли першокласні тканини, ймовірно, і фалендиш. У м. Мєнджирець (пол. Międzyrzec) було  40  майстерень з виробництва тканин.

Інші центри – Всхова (пол. Wschowa), а трохи далі Каліш (пол. Kalisz). Однак з середини XVI ст. суконна промисловість у Великопольщі  стикнулася  з великими труднощами через брак сировини, тобто вовни, бо  вовна, придатна для виготовлення тканин, еспортувалася.

Другий регіон великих суконних виробництв розташовувався у Сєрадзському  та Лєнчицькому воєводствах, з основними центрами в Сєрадзі (пол. Sieradz), Ленчиці (пол. Lęczica), Пьотркуві (пол. Piotrków) та Бржезінах (пол. Brzeziny), де працювало до 300 майстрів.

Тут виготовлялося так зване “хлопське сукно”, тобто та сама недорога каразія і кир.

У Мазовецькому краї виробництво сукна розвивається лише у другій половині XVI  ст., проте на рубежі XVII ст. занепадає. Його головні центри – це Плоцьк (пол. Plock), заснований 1577 р. та Черськ (пол. Czersk), де виготовляли тканину під назвою “лондрин”, яка, судячи з назви, була місцевим аналогом лондонського сукна.  

У Малопольському воєводстві суконна промисловість розвивалася у басейні річок  Віслок та Дунаєць, а також у Кракові та Буську (нині – місто у Львівській обл., Україна).

Рубіж XVI-XVII ст. – це момент досить швидкого розвитку виробництва тканин у Ґданську.

У той самий час у мілітарній історії Речі Посполитої фіксуємо  появу “барви” [одностайного одягу] від 1557 р. та масштабну реформу піхоти Стефана Баторія.

Король розумів необхідність збільшення чисельності піхоти, організовув та одягав її у сучасний спосіб, без важких і дорогих захисних обладунків і в «барві».

Інформація, записана Ґаварецьким про те, що  Стефан Баторій надав Плоцьку в 1577 р. привілей на створення в цьому місті гільдії ткачів, має надзвичайно велике значення для наших досліджень

Ця дата на рік випереджає королівський універсал, який заснував “вибранецьку” піхоту…

…Суконні майстерні Сєрадза та Ленчиці виробляли так зване “хлопське”, себто “селянське” сукно, а Черськ так званий лондрин середнього ґатунку, тобто якраз  ті види, які були потрібні для одягу військових.

Проте, не слід розуміти, що “хлопське” – це найгірше сукно на кшталт паклаку, який постійно фігурує у документах XVII ст.

Це досить товсте й грубе сукно,  про що йдеться в примітці Ґостковського, і призначалося воно для гайдуків…

Таку ж саму тканину, як ми вже знаємо, отримали за Стефана Баторія реєстрові козаки….

… У першій половині XVII ст. у Великопольщі відбулися великі зміни, що вплинули на розвій цього краю, у тому числі економічний. Зокрема, значно зросло виробництво тканин.

Це було пов’язано з еміграцією ткачів-суконників із Сілезії, які тікали від руйнувань та катастроф, які принесла 30-річна війна.

Ці емігранти почали  селитися в Польщі, створивши нові суконні центри та збільшивши потужності виробництва. Було засновано нові осередки сукновалів – у м. Боянові (пол. Boianōw), в Равичі (пол. Rawicz), продукція яких була відома не тільки в Польщі, але й за кордоном.  

Тканини звідси відправлялися по містах Речі Посполитої, до Сілезії, до Богемії (Чехії), Пруссії та Московщини.

Аналогічна ситуація виникає і в Ґданську, куди приїжджають біженці з Нідерландів, які приносять нові досягнення у ткацькій техніки.

… Цей період збігається з постійною організацією армії у зв’язку з війнами перших двох десятиліть XVII ст., а також з масштабною реорганізацією збройних сил королем  Владиславом IV, особливо в часи [Смоленської кампанії] 1633-1634 рр….

У першій половині XVII  ст. розвинулася практика придбання тканини у дрібних майстрів.

Це ламало монополію великих виробників, знижувало ціни.  Таким промислом займалися не тільки купці середньої руки, перекупники, але й заможні селяни…

Перекупники з Лешно (пол. Leszno) та Мєнджириця  отримали ексклюзивний привілей ще від короля Сигізмунда ІІІ торгувати звичайними сірими сукнами.

… Одним з найбільших підприємців цього типу був власник великої фарбувальної майстерні у Вcхові, італійський купець Ніколо Баккараллі, який у великих кількостях скуповував тканини в приватних виробників, фарбував сукно і великими партіями збував королівському двору та війську….”

Інший польський дослідник,   Антоній Манчак (пол. Antony Mączak)   у дослідженні “Великопольське суконництво XVI-XVIII cт.”   доповнює наші відомості про сукна, що виготовлялися на теренах Речі Посполитої, вірніше про їх кольори.

Коли мов йде про місцеве виробництво, історик свідчить: “…”польська” або “хлопська” тканина, вироблена у Мазовії, в Сєрадзі чи у Малопольщі – називається “сірою” або “чорною” тканиною.  Ймовірно, йдеться про природний колір вовни…Фігурує також біле сукно.

Проте частину тканин фарбують.  Вже згаданий негоціант Нікколо (пол. Mikolaj) Баккараллі скуповує тканину, аби фарбувати її  “на англійський манір”.

У нашій попередній публікації про такий вид верхнього одягу, як “катанки”, ми вже досліджували кольорову гаму англійського сукна, зокрема каразії з Керсі (17 км на захід від Іпсвіча, 94 км на північний схід від Лондона) у графстві Суффолк в Англії.  Це всі відтінки синього, блакитного та сіро-бликитного кольорів.

Далі Антоній Манчак відзначає: “Королівський привілей фарбувальникам сукна у Всхові, датований ще 1523 р., складений латиною, перераховує наступні кольори:

“…rubeus, brunaticus, croceus, cinereus seu griseus…” Переклад: “… червоне, брунатне, жовте, попелясто-сіре або сіре…”

Виробництво вовняних тканин було справою професіоналів, описи в сотнях документів описують цехові особливості діяльності ремісників: ткачів, сукновалів, фарбувальників сукна тощо.

Якість тканин та порядок торгівлі ними регулювався цілими корпусами регулюючих документів.

Офіційний краківський тариф 1589 р. зазначає: “…Аби жоден майстер не наважувався робити сукно з іншої пряжі:  ані з коров’ячої шерсті, ані з собачої, ані з шерсті сарн, а тільки з овечої  вовни”.

Були спроби регламентування навіть ширини сукна. У 1578 р. цех шадецьких сукновалів (з м. Шадек, пол. Szadek,  неподалік від Лодзі) скаржиться: “Урядники пана воєводи сєрадзського змушуют нас виготовляти сукно шириною 2 лікті [близька 1,1 м], і ґвалтовно забирають в нас тканину поставами, а ми через грубість вовни, яку маємо, зробити тканину ширини, що від нас виманають, не можемо…”

Король Сигізмунд ІІІ 1627 р. видав універсал, аби “… всі широкі фалендиши місцевого виробництва мали ширину по 2 лікті при загальній довжині відрізу сукна 25 ліктів [близька 14 м].

Антоній Манчак пише, що тканини масово фарбувалися.  Причому фарбувалася не вовна, пряжа, а вже готова тканина натурального білого або сірого кольору.

Наприклад, у такому центрі суконництва, як вже згадуване м. Шадек, “…фарбувальні казани зустрічаються поруч з іншим реманентом в інвентарях навіть бідних сукновалів…”

“…ми знаємо, що на Сілезькому прикордонні в XVII ст. майстерні з виробництва сукна могли самі здійснювати фарбування (пол. Barwienie, farbowanie, folowanie), однак створюються спеціальні фарбувальні майстерні для фарбування тканин, на кшталт  капіталістичних мануфактур”…

Як вже згадувалося, однією з найбільших була фарбувальна майстерня Нікколо (Міколая) Баккараллі.

 

Гравюра на дереві «Ламент різних станів над померлим кредитом»  (пол. Lament różnego stanu ludzi nad umarłym kredytem.) Краків, 1655 р. Дає уявлення про одяг різних станів, у першу чергу міщан. більшість – чоловіків – жупанах. Зображено (зліва направо: єврея, цирюльника, художника-живописця, різника, музиканта, кравця, шинкарку, аптекаря, шевця, перекупку, золотника (ювеліра), вірмена, та…померлий кредит.

Коли ж мова йде про українські землі Речі Посполитої, наведемо  приклади з твору “батька” української історії Михайла Грушевського – багатотомної «Історія України-Руси. Ось наведений автором перелік асортименту торгівлі тканинами лише одного з як мінімум трьох – галицького, волинсько-побузького та київського економічних центрів тодішніх українських земель:

«Подібний же образ дають нам матеріали про торговлю волинсько-побужську. Підляшські й волинські таріфи  з „нїмецького” товару визначне місце дають сукнам: лунське, махальське (мехельнське), гарас, колтриш, мишинське (майсенське), шамборське, нотрадамське, чешське, моравське, цвіковське, горлицьке, ґурське, биковське, шамотульське, рижське, — се все дешевші сорти.

Матерії шовкові — парча, алтабас (рід парчі — кольоровий взір по золотому тлї), оксамит-злотоглав, оксамити гладкі — „червоні, брунатні й иньших барв”, штамет (sammeth), адамашка добра і проста, атлас на золотї венецький, атлас-оксамит, кармазин брунатний, чорний, атлас звичайний, „пурпурьян” (рід атласу), „піватлас” . Полотна, між ними „коленське” — кельнське і „флямське” — флямандське;  цвілїх.»

Відмітимо,що мова йде саме про торгівлю, бо не зустрічаємо на українських теренах майстерень з виробництва вовняних тканин, рівно як і інших ґатунків.

Серед переліку ремісничих цехів та окремих майстрів Львова, Луцька, Кам’янця, Кременця, Києва, дуже мало значиться суконників (pannitonsor) та ткачів вовняних матерій (wollenwebir). У Красноставі станом на середину XVII ст. фіксується один ремісник “барв’яр”.

Ткачі. XV-XVII ст.  

Фарбування сукна. Гравюра XII ст.

Як засвідчує Михайло Грушевський, протягом другої половини XVI-початку XVII  cт. в українських містах, починаючи від Червоної Русі “…Всї дорогші сорти матерій походили з чужоземного привозу — сукна, полотна, шовкові й вовняні матерії.”

Це й не дивно через занепад тваринництва на українських землях напикінці XVI – у XVII ст. Адже це час перетворення цілої Речі Посполитої, у тому числі й України в її складі,  на величезний ринок експорту збіжжя, зерна, і, відповідно, занепаду інших видів сільсько-господарської діяльності.

Взагалі, у фундаментальному VІ томі “Історії України-Руси”. “Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків”, Михайло  Грушевський зазначає, що для прикладу: …У с. Туринці (нині Жовківський район, Львівська обл., в описуваний час належало роду Жолкевських) у 1534 р. тут було 28 господарств, що сидїли на волоськім праві, на неміряних ґрунтах, без панщинних обовязків, а про заможність їх сьвідчить дань худобою: кожде господарство давало по барану й свинї натурою, не користаючи з права грошевої оплати, уставленої для тих, що свиней або баранів не мали.

В 1565-70 рр. було тут 62 тяглі господарства на 10 ланах і 26 загородників, обложених панщиною для нового фільварку. Судячи з того, що частину ґрунту забрано на фільварок, давнїм селянам ледво лишила ся більше як третина їх давнїх ґрунтів. Цїле село з патріархального богацтва ґрунтів перейшло на малоземельних пів-пролєтарів; упадок добробуту давнїйших осадників видно з того, що замість давнїйших 28 баранів і 28 свиней, що приходило з тих давнїх 28 господарств, в 1565 прийшло з тих нових 62 господарств тільки 20 штук свиней і 1 баран.

За то станув фільварок, на якім в 1570 р. було близько 1200 кіп ріжного збіжа, отже й тут реформа цїною знищення селянського добробуту значно наповнила панську кешеню…”

У всьому розділі Грушевський взагалі не наводить жодного прикладу спроб селян на українських землях виготовляти вовняні тканини.

Вочевидь, що сукна “домашнього” виробництва не могли наповнити весь ринок матеріалів для одежі нижчих станів суспільства.

Тому згадки про наявність великої маси на наших теренах “доморобного”, “”селянського” або “хлопського” сукна не мають під собою жодної історичної основи.

Навіть “хлопське” сукно, про яке йшлося вище, виготовлялося професійно, центром його виробнцтва поступово стало  місто Черськ у Польщі, і на ринках українських міст воно продавалося як імпортований товар.

Звісно ж, не можна заперечувати існування саморобного, сермяжного, сукна для виготовлення одежі.  Проте згідно із наявним актовим матеріалом, воно не домінувало навіть у селянському одязі.

Вже цитований історик Владислав Безпалько свідчить: “Безперечно, тканини місцевого виробництва, зокрема й доморобне сукно, були найбільш доступними для пошиття одягу. Проте, порівняно товстий волос вовни овець місцевих порід та недосконалість засобів виробництва дозволяли виготовити грубе та недороге «сермяжне» сукно. Така тканина йшла в основному на пошиття сермяг – переважно робочого верхнього вбрання селян, челяді та найманих робітників.

Сермяжне сукно як таке не фарбувалося в яскраві кольори, і в документах знаходимо згадки лише про природні кольори вовни – білий та чорний, рідше сірий. Наприклад, 10 січня 1580 р. декількох буремльських підданих кн. Марі’ ї Денисківни Буремльської було пограбовано під час лісозаготівельних робіт. Серед іншого одягу, зокрема, з [селянина] Пашка було знято «сермягу новую чорную» вартістю 40 грошів, з боярина Павлюка також «злуплено» нову чорну сермягу вартістю 38 грошів, а з Федіни Білика «сермягу белую», придбану за 37 грошів.

…У записах актових джерел сермяги розрізняються за походженням виробництва тканини та одягу. Інколи таке вбрання згадується з прикметниковими харектеристиками «торгова» та «крамна», та на противагу – з характеристиками «самодільна» та «домоткана».”

При цьому можна помітити частоту згадування “куплена”, “за золотий куплена”, за “золотий полский куплена”, “сермяг продажних”…

У нашій публікації про сермяги, як елмент верхнього одягу, нами зафіксовано що мова йде про дадатковй одяг від негоди, а не основнийплечовий. Тому так мало згадок про жупани, виготовлені з саморобного сукна. Вірніше, їх немає. Коли ж повернутися до сермяг, то лише зрідка фіксує В. Безпалько ці вироби як “самодєльні”.  У наведених автором переліках скарг та інвентаря майна волинських селян сермяжне сукно, звісно ж, присутнє: “…Документи, що містять переліки майна, також дають інформацію про наявність у селянських домогосподарствах сукна в сувоях та відрізах різної довжини. Наприклад, з двору чорнокалівського підданого Андрія Демихновича 9 березня 1569 р. було пограбовано сорок ліктів «сукъна самодилного». У Мартинца Кудрявчича в с. Кобче в результаті пожежі згоріло тридцять ліктів сермяжного сукна…

А зі скарги Ждана Боровицького дізнаємося, що 13 червня 1588 р. в його частині маєтку Садок людьми Валентого Вирицького було пограбовано дім підданої Сенихи вдови, де зокрема взяли сім аршинів люнського червоного сукна та «сукна простого сермяжного локот тридцат, шацует собе локот по три гроши». Того ж року 24 липня у с. Красна Воля з домогосподарства підданого Сахна Медведовича пограбовано «сукна серъмяжного локоть тридъцать, сермягъ шитыхъ две».

Але у таблицях згорілого у пожежі або пограбованого майна 1597 р., у с. Погорільці, Рачин и Тараканів, які склав дослідник, жодного жупана, пошитого з “самодилного”  сукна немає.  Зате часто згадуться жупани з сукна “люнського”, тобто англійського або його польських “контрафактних” ґатунків”.

Зокрема, в Юска Михавчича згоріли, серед іншого “жупанов два люнских…”; у Сенка Полешанина “…жупан люнскиий синий”;  в Санця Мишковича “…жупаов два синих люнскихъ…”; у Панаса Тимошича “… жупан каразиевый зелении…»; в Степана Панишича «…жупан люнскии синии»; В Сенка Ненодковича «…жупан каразеевий белыи”; в Кирила Юскрвича “…жупан люнскии синии”; в Михна Мацковича “…жупан фалендишовый бурнтатный…”; в Левка Манковича”… жупановъ два люнских синии…”; в Гарасима Симковича “…жупанъ синии люнъскии…”;  в Процика Федковича пропав “жупанъ люнскии синии…; в Ярмяка Русаковича “…жупан зеленый каразиевый…”, в Тишка Никоновича “жупанов синих два люнських…”; в Галата Страхович “… жупанъ синии люнскии…”.

Для ширшого інформування про можливості селянських господарств, цитуємо дослідженння А. Манчака: “Реєстри майна  приміських селян містять багато посилань на сукно та готові речі з нього. Наприклад, список речей селянського подружжя з двох осіб з с. Ґурчин (пол. Górczyn, нині – район у м. Познань), складений 1627 р. “…6 коней та лоша, 11 худоби (корів) та телят, 4 свині, 28 овець, а також з одяг та нижня білизна: 2 перини, 2 ковдри, сукня мухоярова підшита, сукня суконна, ідермак (верхній одяг типу ґермака) бавовняний, каз’ячка (жакет) чорна підшита, сукня темна вітха,  зелений фартух, мичка (кругла сукняна шапка). Окрім того, 5 ліктів сукна нового макового, 8 ліктів мухояру, 7,5 ліктів “тріпу” (від фр. tripe de velours, вовняна ворсиста тканина, вовняний петельчатий оксамит), срібний пояс.”

Отже, бачимо жупани з імпортованого сукна, “люнського” у першу чергу, з величезним переважанням  синього кольору. Два жупани з опису зелені, один “бурнатний”, себто коричневий і один білий.

Тканини, і зокрема сукно, становили потужну частину торлівлі не тільки у Червоній Русі з центром у Львові, але й на Волині та центральній Україні.

Маємо достатньо інформації про постачання українських міст, зокрема, на Волині, сукна, яке потрапляло на територію через місцеві купців, які  часто купували тканини в у Любліні.

Везли їх досить великими партіями. Так, у острозького купця І.Плескача на двох возах, конфіскованих Луцькою митницею, знаходилось: “осмь поставав сукна люнского цветных, каразии шест поставов голубых, сукна чорного шест поставов, костенского сукна чотыри поставы”.

Найбільшою популярністю на Волині у XVI – поч. XVIІ ст. користувались люнські сукна, з яких шили одяг середні стани міщанства, слуги, заможні селяни.

Цікаво, що у кольоровій гамі були присутні і темні, чорні відтинки тканини.

У судовому позовом 1587 р. у м. Володимирі читаємо про “…сукна чорного шифтуфу локот чотырох, сукъна чорного муравского аршинов пултору, крайки вал и ш л а к ъ  сукна люнского… каразыи зеленое локот съм, шєбединского локот чотыры, утєрфину чорного локот два…”;

Повернімося до можливостей козацького війська.

Вже згадувалася контрибуція, накладена на м. Львів 1648 р.  Перелік грошей, майна і тканин, які вимагало і отримало козацьке військо вельми промовистий. Ось що вимагав гетьман як «honorarium» за припинення облоги міста:

“…1) 400000 польських золотих готівки… ;

2) для військових слуг:

100 сувоїв сукна фалендишу;

200 сувоїв шиптуху;

1 000 кожухів;

2 000 пар чобіт.

3) для полковників і різних військових старшин:

50 сувоїв кармазину;

200 сувоїв півгранату;

10 сувоїв півшкарлату;

5 штук оксамиту;

10 штук атласу;

10 штук адамашку;

50 центнерів свинцю для піхоти.

(Див.: Документи Богдана Хмельницького (1648—1657)

Вочевидь, принаймні щось з цього переліку Богдан-Зиновій та його військо, бо в одному з листів гетьман пише:

 “Що з Львова взято, то роздано бідним воякам, а ми тим не покористувалися».

М. Грушевський пише: “1648 р…. козаки, осадивши Олику, зробивши марно кілька разів штурм і втративши при цьому 300 осіб, почали вести переговори з городянами і домовилися, що місто дасть їм 60 тисяч ріксдалерів, стільки-то шматків матерії, стільки-то пшениці, стільки- то биків і т. д. »

Промовистим є німецькомовний документ про величезні грабунки передмість і самого м. Любліна, а також про  викуп, отриманий з міста Любліна союзниками 1656 р. Це були війська Московської держави на чолі з боярином Петром Потьомкіним (1617-1700)  та братом майбутнього гетьмана Данилом Виговським (?-1659), полковником бихівським. Отже у “Реляції або докладному описі жахливого й печального  руйнування і варварського спалення московитами і козаками при взятті прекрасного міста Любліна 1656 року.” зазначається “…Що стосується вищезгаданого викупу, то треба знати, що вони отримали значні, майже неоціненні скарби.

Шовковими тканинами … на 75000 флоринів; сукна на 60000 флоринів, готівкою 20000 флоринів, також всякого роду срібними та золотими виробами на 30000 флоринів, не рахуючи церковних скарбів, а так само вина і прянощів”.

Флорин – західноєвропейська, первісно італійська, золота монета, у Речі Посполитій – “червоний золотий, який дорівнював 30 грошам, тобто польський злотий.

“…Але все це ніщо у порівнянні з тими цінностями, які вони отримали з передмість, особливо з єврейського міста. 600 добірних коней, 50 коляс (двоколісних фур) , 20 дорожніх карет. У єврейського доктора Даніеля тільки золотом і сріблом взято було 100000 флоринів. Забрали упряжних 2000 коней, і багато візників при цьому постраждало…”

В період “Шведського Потопу” (1655-1660) та пізніше, під час «Руїни» (1657-1687) на землях української козацької держави ситуація змінюється.

Через зміну торгового балансу та руйнівні катаклізми воєнного лихоліття  та, нарешті,  ескалацію конфлікту між Річчю Посполитою та Московською державою разом із козацькою Україною та турецько-татарською експансією відбувається поступове заміщення потоку західних тканин на дешеві й цупкі тканини турецького й взагалі, східного, виробництва.

І хоча східні товари стійко фіксуються у актових матеріалах торгівлі на теренах Речі Посполитої XVI-XVII ст., справжнє домінування товарів з Туреччини та Близького Сходу починається у другій половині XVII – на початку XVIII ст.

Цікаво, що теза про поступове заміщення західних тканин та їх польських аналогів східними тканинами, зокрема, сукнами з другої половини XVII ст. та, особливо, у XVIII ст. знаходить і документальне підтвердження.

Згідно із процитованими Євгеном Славутичем у його дослідженні “Службовий костюм “охотницького” військ Гетьманщини. (Остання третина XVII – перша половіна XVIII ст.” документами “…замість кунтушів з доброго фабричного сукна сердюки починають отримувати в якості «барви» габяк, або біляк — кунтуш, пошитий з нефарбованої турецької білої габи. За нашими спостереженнями, у першій третині XVIIІ ст. в документах офіційного і приватного характеру під «габяком» в усіх випадках розуміється верхній каптан-кунтуш (або черкеска), пошитий зі звичайної або фарбованої габи.”

Висновки за розділом:

1). Жупан від кінця XVI ст. аж до кінця 50 рр. XVII cт. виготовляли з мануфактурного або доморобного сукна, часто кольорового, або інших вовняних тканин (лундишу, фалендишу, шиптуху, каразії), виготовленого сукновальними майстернями Англії, Фландрії, Нідерландів, Франції, Німеччини, Сілезії, Червоної Русі (Львів).

Найчастіше в описах зустрігається каразія. Каразія – рідка і груба кіпорна вовняна тканина», с.-пол. karazja «просте грубе сукно» і, далі, гол. karsaai, kirsei «грубе сукно» запозич. з с.-англ. kersey «груба шерстяна тканина з місцевості Kersey (Керсі) у графстві Суффолк в Англії» – вовняна ворсиста грубошерста підбивна тканина саржевого переплетення (кіпорна), розрідженої фактури, з лицем на обидва боки, ґатунок грубої саржі.  Відомі поодинокі випадки масової видачі козакам сукна саме цього ґатунку.

Тож, згідно вищенаведеного, жупани, виготовлені з грубого нефарбованого білого, сірого, брунатного та чорного, доморобного сукна, або з турецької габи – у XVII ст. скоріше виняток. 

Переважна кількість жупанів реєстрових та “свавільних” козаків, міщан, заможних селян виготовлялися з привозних мануфактурних сукон, в першу чергу польских, таких як сукно “хлопське”, виготовлене майстернями м. Черськ.  Ця матерія була сірого, білого або чорного кольору та фарбована, переважно у відтинки блакитного, синього, брунатного, рідше жовтого та червоного кольору.

Не слід забувати й про шарак (пол. Szarak – нефарбоване сіро сукно). Від нього походить ціле поняття про один з найбідніших прошарків шляхетьського стану – “шарачокву” (пол. szaraczkowa szlachta). Назва походить від одягу, який носили представники беззмельної шляхти – з сірої, необробленої вовни.

“Шарачкова шляхта”,  “застінкова”, околична”, “ходачкова” (та, що не мала чобіт, а як селяни ходила у ходаках з липової кори або “личаках”) , “голота” тощо  різновиди   вбогої шляхти, що мала або злиденні наділи, або  не мала залежних селян.

Така пауперизована, збідніла шляхта концентрувалася переважно на теренах  нинішньої центральної України, Білорусі та так званих “Кресів” – східної Галичини, Волині  та галицького Поділля.

Захоплення   земель магнатерією призвело до утворення на Волині, Поділлі та Київщині “чиншової”,  тобто орендної шляхти, що наділи орендувала у крупних землевласників.

“Голота” становила різний відсоток від загальної кількості шляхти, залежно від воєводства та землі.  За часів Яна Казимира в Краківському повіті було лише 5% голоти, а в Прошовіцькому повіті  – 22%.

Візуальним маркером бідності “голоти” був “шарачковий”,  сірий одяг. Проте в актових матеріалих дослідженого періоду жодної згадки про шарачковий жупан немає.

Більше того, зовнішня “сірість” не завжди означала бідність. У фундаментальному творі – словнику “Ubiory w Polszcze od najdawnejszych czasów do chwil obecnych”” Лукаша Ґолембіовського (Варшава, 1830 р.) згадується перевдягання в сірий одяг усього блискучого королівського двору Сигізмунда ІІ Августа (1520-1572): “Zygmunt August na sejm piotrkowski przyjechał, dwór swój wszystek w szarzę ubrawszy, barwę tę ziemiańską nazywając, powiada Bielski…”

Переклад: “… Зигмунт Август, приїхавши на пйьотркувський сейм, увесь свій двір у сіре перевдягнув, бо це “барвою” місцевою називають, оповідає Бєльський…”

Мова про Марціна Бєльского (1494-1575), польського письменника та історіографа, автора “Хроніки польської”, що писав досить багато і про запорозьких козаків.

Але найчастіші згадки про матеріал жупанів усіх прошарків військово-служилих станів все ж про “каразію” – привозну англійську або польську здешевлену версію англійської каразії, 85% якої була всіх відтінків синього кольору, отже й польський аналог мав таку саму кольорову гаму.

Це підтверджується домінуванням синього кольору в “барві” піхотних формацій Речі Посполитої, у деяких підрозділах драгунів та у ранніх згадках про видачі сукна реєстровим козакам.

Нерідко згадуєься як матеріал для виготовлення жупанів паклак, “…грубе сукно місцевого виробнитва середнього ґатунку або навівввняна тканина на льняній чи конопляній основі.”

Серед іншого як тканину для збройних формацій Речі Посполитої згадуть і паклак (пол. Paklak).

Попри ілюзії про те, що низькопробні паклаки були нефарбованого білого або сірого кольору, маємо кілька згадок про колір паклаку.

Ми вже згадували “…старий синій паклаковий жупан зі срібними ґудзиками” волинського огородника Ювка XVII ст.

Дзвонареві Львівського братства братчики виплатили гроші, а також налідили одягом і тканинами. Як сказано у документі, “звонникови на сукно” дали   “…сукна-паклаку преднего, лазурового локтий 5, по 2 зл…”

У щоденнику ще одного львовського міщанина, купця і лихваря Петра Кунащака, яку той вів 1663-1696 рр., читаємо:

”… 1669 [р.], після св. Михайла Ізраїль узяв у мене грубого полотна  аршин по 10 гр. Поклав мені в заставу за це полотно жупан синій паклаковий.”

Згадані у тестаментах волинских міщан XVI-XVII ст. паклакові вироби “.. паклаковий жупан зі срібними ґудзиками…”  та “… лазурова паклакова сукня…” знов-таки підтримують версію про переважння синього паклаку.

Ще одна волинянка, Аполонія Лукашевичова, заповіла племінниці Мелашці, серед іншого, “…лазурову паклакову катанку, підшиту білими баранами…”.

Отже, паклак (нім. Grobes Tuch, драп) – фарбоване переважно в синій колір дешеве сукно.

Вельми часто зустрічається і згадка про використання західноєвропейської продукції кращого ґатунку – англійських та голандських тканин (лундиш, фалендиш, каразія), німецьких (шиптух, “анбурзьке”, себто гамбурзьке), рідше французських (ліонське) різних коьлорів, серед яких перевжають всі відтінки синього кольору, присутні також біла, сіра та чорна імпортована тканина.

Водночас немає згадок про пошиття саме жупанів з доморобного нефарбованого сукна, навіть селянами, не кажучи вже про шляхту чи козаків.

VIІІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО КРОЮ ТА ПОШИТТЯ ЖУПАНІВ ТА АКСЕСУАРІВ ДО НИХ

Ми вже цитували дослідницю Ірину Погоржельську і повертаємося до її висновків щодо крою  жупана:

“…жупан за увесь час свого існування майже не змінив свого крою – це були 2 цільнокроєні передні пілки, суцільна тильна частина, рукава й комір.

Рукава в верхній частині були скроєні досить широко, а від ліктя починали звужуватися і від зап’ястя мали застібку на цілий шерег ґудзиків або гачків. Закінчувався рукав клапою, що закривала верхню частину кисті й за свій вигляд отримала назву «собаче вухо”, (пол. psia ucho). Його зазвичай підшивали іншою тканиною і могли зрідка відгинати у вигляді карваша

Зазначимо, що подібну конструкцію бачимо на портреті Богдана Хмельницького роботи Віллема Гондіуса, створеного, вочевидь, за малюком з натури Абрагама ван Вестерфельда.

Жупан був однобортним, із значним загортанням поли наліво, довжиною нижче колін чи майже до середини литки. В середині XVII ст. мав вузький сторчовий комір (до 3 см) зі скісно зрізаними чи рідше округленими кінцями, який увійшов в моду в середині XVII ст. в Польщі і в Гетьманщині замість підвищених стійок.

Комір згадуваного вище збереженого шовкового жупана з колекції Стржалецького  середини XVII ст. має висоту спереду 2,5 см, ззаду 5,5 см.

Жупан шили до стану, але у нижній частині конструкція розширювався від пояса до низу, часто  за рахунок вставних клинів.

Суцільно кроєна спинка трохи підрізалася в стані, по боках у підрізи між цільними передками й спинкою вшивались широкі клини.

Довжина жупана різна, але в більшості збережених зразків та в іногорафічних джерелах довжина коливається між 120 та 170 см, тобто від трохи нижче коліна до середини гомілки.

Часто жупан доходив до верхнього краю чобіт, а згідно із багатьма зображеннями, інколи і перекриває верхній край халяви.

 Застібався на грудях жупан дрібними круглими або куле- або грушоподібними литими ґудзиками, гладкими або орнаментованими, від 10 до 20, а то й більше, густо нанизаними на шнур, що пришивався по борту правої поли від коміра до пояса, і накидними шнуровими петлями, пришитими по скісній лінії на деякій відстані від краю поли для запаху.

Декілька збережених жупанів мають виплетені з шнурку «шмуклерські» або «пасмантерійні» ґудзики (тобто виплетені ремісниками-шмуклерами, пасамонійниками – виробниками галунів та інших аксесуарів до одягу).

Верхні ґудзики іноді залишали незастібнутими. 

Рукави жупана були широкі і нарочито довгі, довші за довжину руки, викроєні за формою «окосту»: дуже широкі, навіть мішкуваті, в плечах і ліктях, вони різко й сильно звужувалися нижче ліктя і при одяганні призбиралися дрібними складками в передпліччі, щільно обхоплюючи його завдяки надмірній довжині і довгому розрізу на кінці, який густо застібався дрібними ґудзиками або гапликами, до 10 пар.

Крій жупанів за аналізом М. Ґутковської-Рихлевської. 

 З достеменних іконографічних джерел видно, що кінці довгих пілок верхнього одягу під час маршу для зручності підтикали за пояс. Цікаво, що це розповсюджено і в Речі Постолитій, і в Угорщині, і в Оттоманській Порті.

Євген Славутич уточнює:» Знизу в подолі жупана по боках іноді робилися невеликі розрізи довжиною від 10 до 20 см, переважно в тих випадках, коли поли сягали в довжину до середини литки або ще нижче.

Такі розрізи у козацьких каптанів (жупанів)  були факультативними і… не мали вже утилітарного значення, а скоріше виступали традиційним пережитком звичаю, поширеного у XVII ст. на Сході та в країнах Східної і Центральної Європи, коли вояки під час маршу для зручності затикали кінці довгих піл верхнього одягу за пояс.»

Край верхньої суконної тканини могли обмітати, але не загинали його, підгиналася і підшивалася підкладка. Якщо цупкість та еластичність тканини дозволяли, підгиналися й обшивалися обидві тканини, основна та підкладочна.

Підкладка жупана не суцільна, а фрагментарна: поли, внутрішня частина рукавів та низ.  Найдешевші підшивалися киром, трохи дорожчі фарбованим полотном або й шовком.

Зокрема, один з досліджених Іриною Погоржельською жупанів, знайдених у крипті бернардинського костела в Дубно “…має часткову підкладку з тонкого шовку зеленого кольору, пришиту вздовж нижніх країв пілок та бічних розpізів та декорований плетеним шнурком зі срібних ниток по краям пілок, клапам рукавів та коміру…”

Деякі жупани на місці з’єднання верхньої тканини та підкладки обшивалися шнуром.

Пропозиції щодо крою жупана від учасників реконструкторського руху Республіки Польща. 

Деякі конструктивні схеми, викрійки та збережені зразки одягу, не тільки жупани, а подібні їм доломани, чехмани, містять розрізи до кишень.

Саме розрізи, а не кишені. Як вдалося встановити історику та реставратору Ірині Погоржельській,  ці розрізи, часто обшиті шнурком при одяганні плечової одежі, співпадали по місцю із реальними кишенями, зшитими “мішечком”, що знаходилися у поясному одязі – штанях, портках, шароварах.

 

Аналіз варіантів застібок та оформлення деталей жупанів від дослідниці Анни Дронжковської (Польща).

Польські шанувальники історії та реконструктори, що ведуть цікаву сторінку “Projekt “Chlop” пишуть:

“З етнографії ми знаємо, що селянський плечовий одяг не мав “інноваційних” особливостей. Їх крій був тотожній одягу шляхетних станів, можливо,  іноді спрощений. Аналогічно на Заході – наприклад, збережений донині одяг бідноти з європейських країн, знайдений на болотах, дуже схожий на одяг заможніших людей…”

Отже, крій жупана через це є досить універсальним.  

Конструктивні особливості виготовлення наводимо у низці викрійок, наведених М. Ґутковською-Рихлевською, а також у викладі польської дослідниці Анни Дронжковської.

Висновки за розділом:

1). Жупан від кінця XVI ст. аж до кінця 50 рр. XVII cт. конструктивно мало змінювався, різниця між варіантами переважно стосується конструкції коміра, яка мінялася кілька разів, від високого ззаду у XVI ст. до невеликої однакової висоти в середині XVII ст. 

Головна особливість жупана – розширений низ, часто за рахунок вставлених клинів і сильне заходження правої поли на ліву.  Саме жупан, а не інші види одягу, застібався на дрібні ґудзики, він фігурує в такому вигляді у численних іконографічних матеріалах та в збережених донині зразках.  

Наявність ґудзиків відповідного зразка на козацькій переправі, у археологічному матеріалі розкопок на  полі битви при Берестечку 1651 р., та той факт, що деякі з них зберегли своє розташування в ряд, а, значить, знаходяться на місці, де був або сам одяг, або й на кістяку полеглого воїна. Це переконливо  засвідчує, що  одяг  козака – жупан.

Загальний висновок:

Вищезазначеним матеріалом складено “досьє” на основний вид плечового одягу реєстрового козацтва як одного з провідних станів українського суспільства XVI – XVII ст.  та виду збройних сил Речі Посполитої, а згодом української Козацької держави Богдана Хмельницького (від 1649 р.)

Встановлено його крій, особливості використання тканин для його пошиття та частота згадування у письмових джерелах.

Проаналізовано великий обсяг іконографічного  матеріалу, причому перевагу віддано виключно автентичним джерелам від першої чверті XVI ст. до 1660-х років.

Встановлено, що жупани шилися переважно з імпортованих тканин різного ґатунку зі Західної Європи та теренів західної, північної та центральної Польщі, які масово завозилися на ринки Галичини, Волині та Київщини.

Також підтверджено наявність жупанів, виготовлених з домашнього грубого сукна місцевого виробництва, хоча його порівняно менше, через слабку розвиненість вівчарства у  XVI-XVII ст. та, відповідно, порівняно малу розвиненість такого ремесла, як суконництво на українських землях. 

Більшість наявних джерел відносять масовий розвиток цього виду тваринництва на землях України аж до ХVIII ст.,  а отже масове розповсюдження суконництва у натуральному господарстві українських селян у досліджуваний період не знаходить підтвердження. Це й пояснює відсутність потужних центрів суконництва на українських землях XVII ст.  

Цехова структура ремісництва українських міст так само фіксує малочисельність таких видів майстрів як “суконники”, “фарбувальники”, ткачі, (їх просто одиниці) у порівнянні з якими кравців (майстрів з виготовлення одягу), “партачів” (нижчої категорії ремісників з перешивання готового одягу), шевців, кордибанників, замшовиків (майстрів з виготовлення взуття та виробів зі шкіри) тощо значно вища.

Тому основне джерело постачання тканин на ринки України – торгівля. Маємо величезний матеріал про активну торгівлю тканинами по всій Україні, включно з великими центрами – Києвом, Львовом, Луцьком, Острогом, Кременцем тощо.

Також доведене, що попри систематичну невидачу реєстровим козакам грошового утримання та обіцяного урядом постачання сукном,  маси реєстрового та “свавільного”   козацтва займалися самозабезпеченням методом закупівлі,  грабунку, захоплення трофеїв,  реквізиціями.

Важливим джерелом забезпечення козацьких мас готовим одягом та матеріалами для його виготовлення було здобування трофеїв під час військових кампаній, особливо протягом 1648-1657 рр., про що наведено  документальні неспростовні свідчення.

Окремо наведено інфомацію про жупани козацької старшини.

Таким чином, представлена розвідка фіксує все необхідне для здійснення якісної реконструкції жупана як головного елементу козацького стройового одягу.

Підготував:

Олекса Руденко,

президент ГО ДВКА,

заслужений художник України,

доцент кафедри графіки  ВПІ НТУУ “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

член Українського Геральдичного Товариства,

член експертної дорадчої групи  з питань військової символіки

ГУ РСМЗ Збройних Сил України

 

Використана література та електронні джерела:

 Михайло Грушевський. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства; Ін-т історії Укра-їни та ін. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до року 1625.;

Євген СЛАВУТИЧ Одяг українських козаків переддержавного періоду (до середини XVII ст.) «Військово-історичний альманах» 2013, ч. 1-2 (25-26);

 Ковалець Т. Сермяги як елемент козацької “барви” : до проблеми верхнього одягу запорожців у першій половині XVII ст. / Т. Ковалець // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – 2013. – Вип. 22. – Ч. 2. – С. 109–113

 Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław; Warszawa, 1968.

Małgorzata Możdżyńska-Nawotka “O modach i strojach”. Wydawnictwo Dolnośląskie, Wrocław, 2002;

Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр.: Збірка документів… – С. 49, 57;

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией для разбора древних актов. – Т. XXXIV. – С. 78, 201, 296;

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической коммиссией. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. ІІІ. – С. 534;

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 161.

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов: В 2-х т. – 2-е изд., доп. – К., 1898. – Т. 1. – С. 310, 316;

Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни… – С. 164;

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С.  216;

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1998. – С. 119;

Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г. /В.Б. Антонович // Киевская старина. – 1882. – No 11. – С. 341.;

Górski K. Historya piechoty polskiej. – S. 25;

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;

Історія Львова в документах і матеріалах… – С. 61;

Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. – С. 229–231.;

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992. – С. 172–173.;

Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны… – С. 144;

 Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) /Домет Олянчин // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Л., 1937. – Т. 154.

Праці історично-філософічної секції. – С. 55.;

Irena Turnau

Słownik ubiorów: tkaniny, wyroby pozatkackie, skóry, broń i klejnoty oraz barwy znane w Polsce od średniowiecza do początku XIX w.  Wydawnictwo Naukowe “Semper” 1999;

Еріх Лясота зі Стеблева… – С. 106; Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 76

Виммер Ян. Пехота в войске польском в XV–XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы /Под ред. В. Беганьского и др. – Варшава, 1970. – С. 80–82 

Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Зб. наук. пр. Число 16. – К., 2010. – С. 210– 238;

Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – S. 19; Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття… – С. 155;

Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник /Д.Я. Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. Ін-т змісту і методів навчання; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка та ін. – К., 1997;

Білоус H.О.  Тестаменти киян середини XVI — першої половини XVII століття. — К ., 2011. — 200 с.;

Гупало В .Д. звіт про роботу Дубенської археологічної експедиції у червні—вересні 2007 року /  НА ІА  НАН   України. — 2007/251.;

Вавричин М., Голько О., Дашкевич Я., «Боплан і Україна» збірник наукових праць. Л: 1998;

Zofia Stefańska. Polskie ubiory wojskowe z XVI i XVII w. Muzealnictwo wojskowe, Warszawa, 1964; 

Ковалець Т. Повстання 1630 р. в Україні за нововіднайденими польськими реляціями: публікація джерел / Т. Ковалець // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2014. – Вип. 41. – С. 197-203.;  Марія Матушакайте , “APRANGA XVI-XVIII A. LIETOVOIJE” (“Литовський одяг XVI-XVIII ст.”) (Вільнюс, 2003 р.)   Ірина Погоржельска. “ВБРАННЯ МЕШКАНЦІВ ДУБНО XVII СТ. (за знахідками текстилю в колишньому костьолі бернардинів”,  сайт https://www.academia.edu Drazkowska A. Odziez grobowa w Rzeczyposplitej w XVII i XVIII wieku. – Torun, 2008. Ірина Ворончук “Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст., : родина, домогосподарство, демографічні чинники” (Київ, 2012 р.) Antoni Mączak (1928-2003)  “Sukiennictwo wielkopolskie. XIV-XVII wiek” (Варшава, 1955)

Каталог міжнародної виставки “«Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII ст.)» (Київ, 2008 р.) 

 Блог Міхала Парадовського ”Michal Paradowski Kardinazi. blogs.com.org” (Едінбург, Велика Британія)

Сайт ГО “Кам’янець-Подідьське військово-історичне товариство.

О. Юрій Мицик “Albaruthenica. Студії з історії Білорусі” у двох томах (Київ, 2018)

Наталя Яковенко “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.”  (В-во “Критика”, Київ, 2002)