Релігійність в Україні та світі: соціологічний вимір, спроба прогнозу

Кількість віруючих зростає швидшими темпами, ніж населення планети. Це є підставою для оптимістичних прогнозів стосовно релігії. Однак очевидно й те, що міцність її позицій нині не перебуває у прямому зв’язку з кількістю храмів, молитовних будинків, інших культових споруд. Адже в багатьох країнах Європи, наприклад, одні з них споруджуються, другі – часто пустують, а треті – навіть зачиняються.

Українські вчені (Л. Філіпович, П. Яроцький та ін.) вважають, що на пострадянському просторі небувале піднесення переживають протестантські об’єднання (не в останню чергу за рахунок послаблення впливу традиційних вірувань). Нині вони становлять близько 4 тис. – четверту частину всіх зареєстрованих общин в Україні. Вважаємо, ця тенденція набула оптимального значення, однак перебільшувати її перспективи, на наш погляд, не варто, навіть ураховуючи вищу «якість» лідерів і прихильників (глибина переконань, дисциплінованість, методичні вміння прозелітизму, позакультова активність). Зберігається й процес секуляризації. Проте він не відбуватиметься прямолінійно. Багато в чому можемо погодитися із С. Хантингтоном, який вважає неминучою війну цивілізацій, масштабні зіткнення країн, якщо люди не розумітимуть одне одного. Аналізуючи новітню історію, він робить висновок: цивілізаційна ідентифікація набуватиме дедалі більшого значення, і світ значною мірою формуватиметься в результаті взаємодії семи-восьми головних цивілізацій. До них відносять західну, китайську, японську, мусульманську, індуїстську, слов’янсько-православну, латиноамериканську, африканську. У кожному з цих типів є вагомий релігійний чинник (католицизм, протестантизм, конфуціанство, синтоїзм, іслам, індуїзм, православ’я, етнонаціональні конфесії). Він іще довго залишиться важливим, а часом – зовні визначальним, бо глибоко проник в історію, мовне середовище, культуру, традиції, менталітет народів, які зберігають історичну самобутність, мають певні відмінності, обстоюють власні економічні інтереси, прагнуть національного відродження й самоутвердження. Такі прагнення в глобалізованому, однополярному світі (залежному від гегемонії США та Західної Європи) є потенціальною основою серйозних регіональних і міжцивілізаційних суперечностей. Лінії розломів і фронтів майбутнього охоплюватимуть різні сфери, зокрема духовне життя країн і народів. «Своя» релігія при цьому ще довго, протягом значного періоду ІІІ тисячоліття, позначатиметься виразно, відчутно, як засіб, мотив і форма цивілізаційної та національної ідентифікації в тісному антагоністичному світі.

Очевидно, як і в усіх сферах буття, в духовному житті дедалі відчутніше діятимуть модерністські тенденції. Проте ще тривалий час зберігатиметься вплив різних форм релігійного фундаменталізму. Такі рухи виникали в іудаїзмі, західному християнстві, буддизмі, індуїзмі, ісламі. Після Реформації, світових воєн, зламу світової колоніальної системи у світі утвердилося політичне розмаїття, поширюється світоглядний плюралізм. Супутником цих явищ та їхнім наслідком виявилися криза клерикалізму й секуляризація.

Дослідники відзначають загальне зростання цивілізаційної самосвідомості. Воно відбувається мозаїчно, локально, своєрідно. Могутній Захід, наприклад, проймається «поверненням до своїх коренів», у Японії спостерігається «азіанізація», на Близькому Сході домінує «реісламізація», в Росії активізуються дебати між західництвом і русофільством. Зусилля США поширити демократичні цінності та лібералізм як універсальні наражаються на зворотну реакцію інших цивілізацій. С. Хантингтон виокремлює, зокрема, спільний антизахідний союз конфуціанських й ісламських країн, потенціал і вплив якого важко сповна уявити та усвідомити можливі наслідки.

Безперечно, боротьба за ресурси, економічні та геополітичні інтереси довго залишиться центральною віссю конфлікту між Заходом й іншим світом і набуватиме різного ідеологічного забарвлення. Культурні характеристики та відмінності порівняно з політичними, економічними залишатимуться відносно незмінними й ускладнюватимуть розв’язання міжцивілізаційних суперечностей. Матеріальне становище, соціальний статус людей динамічніші, ніж етнічна чи конфесійна належність. Світоглядна маргіналізація – слабкий союзник інтеграційних процесів на соцієтальному рівні. Економічний регіоналізм у деяких зонах планети виступатиме чинником культурного, зокрема світоглядного (релігійного й секуляризованого), плюралізму. Християнство втрачатиме роль  однієї з підвалин спільної європейської культури та цивілізації. Послаблення ідеологічного поділу Європи не буде автоматичним, супроводжуватиметься нівелюванням її культурного поділу на західне християнство, православ’я та мусульманство. Навпаки, під їхнім прикриттям неминуче виникнуть гострі конфлікти, подібні до недавніх на постсоціалістичних теренах. Вибухонебезпечними можуть стати, з огляду на зовнішні впливи й етноконфесійні проблеми, деякі регіони Росії, Середньої та Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Центральної Африки, Латинської Америки. Так, ворожнеча між Індією та Пакистаном може посилитися релігійною боротьбою між войовничими групами індусів і значною мусульманською меншиною. В Україні неприхована експансія проти руського православ’я може за певних умов спричинити рішучий опір, самозахист і його державну підтримку. Як свідчить історія, слабші народи й країни шукають підтримки з боку сусідньої спорідненої спільноти, одновірців. Учені вважають, що найближчими століттями мають шанси вилитись у значні війни місцеві конфлікти, що жевріють чи розвиваються вздовж лінії між цивілізаціями. На жаль, вони заторкують і низку регіонів України (Донбас, Крим, Закарпаття та ін.).

Після розвалу СРСР вирішальний вплив на світовий розвиток справляє політика Заходу. У його інтересах розвивати співпрацю та єдність усередині власної системи, компоненти якої мають багато спільного (економічні інтереси, моральні й демократичні цінності, екологічна безпека тощо). Становище сучасної України – політично нестабільної, економічно слабкої, духовно різнорідної – об’єктивно містить ризики включення її в міждержавні й міжцивілізаційні конфлікти. Тому внутрішня та зовнішня політика нашої країни має бути багатовекторною, динамічною, соціальною.

Це сповна стосується гуманітарного розвитку України, важливою складовою якого є забезпечення насущних інтересів, громадянських прав і свобод, продуктивної співпраці, злагоди всіх верств населення незалежно від походження, території проживання, світоглядної культури й політичних орієнтацій.

Передумова вдумливої й ефективної гуманітарної політики – глибокі знання духовних потреб, запитів, психології різних соціальних класів і груп, тенденцій і перспектив розвитку культури суспільства, врахування в законотворчій і управлінській діяльності вітчизняного та світового досвіду забезпечення свободи совісті. Яким є сучасний український соціум світоглядно? У чому відмітна сутність релігійності в країні? Які її найближчі та віддалені перспективи? Гляньмо на ці непрості питання із соціологічного погляду.

Щодо змісту самої категорії «релігійність», то вона характеризує якісну та кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм і їхній вплив на поведінку, життєдіяльність віруючих.

Чисельне зростання (з 12,5 до 33 тисяч) за пострадянський період релігійних громад в Україні є безперечним свідченням поширення віри в Бога, відродження церковних традицій. Дискусійне питання – кількість віруючих. Як зазначалося, за результатами соціологічних досліджень, до них відносять близько 75% дорослого населення. Згідно з церковною статистикою, понад 70% вважають себе християнами. Скільки з них реально вірять в Ісуса Христа, важко сказати. Так чи інакше, йдеться про десятки мільйонів осіб. Слід узяти до уваги, що значну частину їх віднесли до кола віруючих формально. Це підтверджують, зокрема, результати опитування, проведеного службою Геллапа в 143 країнах. На їхній підставі виведено й оприлюднено індекс релігійності. Разом з іншими європейцями українців віднесено до найменш віруючих. Їх не можна вважати й безбожним народом, бо «мають приблизну рівність віруючих і невіруючих» (див.: Релігійна панорама. – 2009. – № 2. – С. 16). Є й інші дані. За результатами Європейського соціального дослідження, 74,7% українців вважають себе такими, що належать до певної релігії. За цим показником наша країна входить до сімки із 23 досліджуваних країн (після Кіпру, Польщі, Португалії, Ірландії, Словаччини та Болгарії) [2, с. 13]. Найрелігійнішими є бідні нації та країни (багатші ж скоріш світоглядно байдужі). Прикро, що серед них опинилась Україна. Релігія зберігає вплив переважно в Західному регіоні. До нього відносять Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську, Хмельницьку та Чернівецьку області. На них припадає близько 40% релігійної мережі країни (частка їхнього населення – 23,2%). Помітно менше релігійних організацій у центральному та південному регіонах (30 і 20%). На сході країни (Донецька, Луганська та Харківська області) їх лише 9%. Щільність релігійних структур (кількість громад на 100 тисяч жителів) відповідно 127 – у західних, 75 – у центральних, 57 – у південних і 32 – у східних областях. Як бачимо, різниця чимала (у 4 рази).

Розвинена релігійна мережа сприяє більшій долученості населення до діяльності громад, їхній конфесійній активності, істотно впливає на політичні орієнтації, громадянську активність віруючих. Це не останній чинник поширення впливу в західних областях націоналістичних партій, західноєвропейських орієнтацій, русофобії, у східних – ліберальних поглядів, колективістських традицій, інтернаціоналізму.

Більшість релігійних організацій країни (61%) належать до чотирьох церков: Української православної церкви Московського патріархату, Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької (уніатської) церкви (див. табл.). З-поміж них домінує УПЦ (МП), на яку припадає 34% всієї релігійної мережі країни. Однак про православну Україну нині говорити неправомірно.

Протестантські об’єднання налічують близько 29% від усіх релігійних організацій. І хоча їхні громади формально менш численні, натомість дисциплінованіші, міцніші, діяльніші, краще забезпечені кадрами, інформаційними та фінансовими ресурсами. Так, із 29,5 тисячі священнослужителів в Україні 42% припадає на протестантські напрями. Зокрема, Всеукраїнський союз об’єднання євангельських християн-баптистів у 2008 році налічував 2964 священнослужителі, організація Свідків Єгови – 2388, Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської-п’ятидесятників – 2246. Для порівняння: в УПЦ Московського патріархату їх було 9217, УПЦ Київського патріархату – 2940, УАПЦ – 661. У деяких областях (Західний і Центральний регіони) близько третини священиків – іноземні громадяни. Для багатьох конфесій гострою є проблема кадрів. Релігійні організації для задоволення інформаційних потреб вірян і розширення впливу нерідко вдаються до іноземної допомоги.

Нині релігійніші жінки (81% за 66% чоловіків). Майже такий само (16%) розрив між селянами та мешканцями міст. Практично однакова частка релігійних в основних вікових категоріях.

Чимало людей, вважаючи себе релігійними, глибоко не усвідомлюють конфесійної належності. Зокрема, авторові не раз траплялися випадки, коли рядові відвідувачі храмів УПЦ чи УГКЦ вважали, що вони належать до Київського патріархату, а прихильники протестантизму не могли чітко визначити своєї конфесійності.

Досвід Європи засвідчує: рівень релігійності суспільства не завжди залежить від кількості релігійних організацій. Можна мати широку мережу храмів, молитовних домів, інших культових споруд, а вони в будні пустуватимуть, у кращому разі – зустрічатимуть поодиноких відвідувачів.

Навіть соціологічними методами важко визначити глибину релігійності населення. Її ступінь у згаданому Європейському соціальному дослідженні респонденти оцінювали за одинадцятибальною шкалою (від 0 до 10). Зіставлення в такому випадку проводиться за середнім арифметичним балом. Він становив 5,56 стосовно всього населення (п’яте місце після Кіпру, Польщі, Словаччини й Португалії) та 6,52 щодо респондентів, які вважають, що належать до певного віросповідання [2, c. 15]. Рівень релігійності зростає з віком, серед жителів невеликих міст.

Соціологія виявляє відмінності в самооцінці  людей через наявність переконань і внаслідок соціокультурної ідентифікації, впливу стереотипів тощо. Правильно сформульовані контрольні запитання дають змогу отримати повнішу картину світоглядних уявлень респондентів.

Найвища (5,1 за семибальною шкалою) самооцінка ступеня релігійності – в греко-католиків. Далі йдуть прихильники УПЦ (МП), УПЦ (КП). Іще нижча вона в «нецерковних» християн. Певні відмінності є на регіональному рівні, у різних демографічних групах населення, залежно від соціального статусу.

Ступінь і характер релігійності різняться за конфесійною належністю. У згадуваному Європейському соціальному дослідженні (2006 р.) понад половина (56%) православних вірян, наприклад, оцінили себе як «помірно релігійних», 17% визнали, що вони «настільки релігійні, наскільки й нерелігійні», а 8% – що «помірно нерелігійні». «Дуже релігійними» назвалися 9%, а «надзвичайно релігійними» – 2% (решта віднесли себе до нерелігійних або не змогли дати відповіді). Цілком можлива завищена (підсвідома чи умисна) самооцінка респондентів (щоб не видалася поверховою (слабкою) їхня релігійність) або занижена (через надмірну критичність віруючого). Щоб цього уникнути, в соціологічних дослідженнях повторюються та видозмінюються варіанти відповідей, вводяться додаткові показники, контрольні запитання, складаються дво- та багатомірні таблиці, з’ясовуються залежності, робляться інші необхідні процедури.

За нашими спостереженнями, в українському соціумі можна виокремити такі групи людей: глибоко набожні, віряни за традицією, формальні (для іміджу) парафіяни, конфесійно невизначені, випадкові, богошукачі, індиферентні вільнодумці, безбожники, стихійні атеїсти, переконані матеріалісти. У 1970–1980-ті роки світоглядну типологію радянських людей ґрунтовно вивчали соціологи. Було складено цікаві своєрідні портрети віруючих, щоправда, з атеїстичним ухилом, з метою перевиховання. Сьогодні спостерігаємо іншу крайність – прорелігійну. Переконані: в інтересах держави – об’єктивні наукові дослідження стану, проблем, тенденцій розвитку буденної свідомості різних верств населення. Корисними вони можуть бути й для релігійних організацій, керівники яких повніше знатимуть погляди, настрої, очікування пастви та потенційного «резерву». Так, світські дослідники й богослови відзначають велику питому вагу «неоцерковлених» людей. Чи правомірно відносити їх до набожних? Якими мають бути нині критерії релігійності? Що в перспективі очікує традиційні церкви й новітні вірування? Ці запитання мають не лише суто релігійний, а й неабиякий загальнокультурний, суспільний інтерес. Про це стурбовано й конструктивно говорив, наприклад, Патріарх Московський і всієї Русі Кирило під час паломництва до України влітку 2009 року. Зокрема, у виступі перед студентами Київської духовної академії, позитивно відзначаючи зростання кількості вірян, він висловив стурбованість, що «дуже велика частина людей, особливо інтелігенції, пройшовши через епоху позитивізму, матеріалізму, ще не дійшла ясного переконання, що храм Божий – це найголовніше місце на Землі… Тому сьогодні ми повинні думати про те, аби люди прийшли в храм… Церква має вийти назустріч світу, назустріч суспільству». Й окреслив конкретні шляхи, як цього добитися [3, с. 2].

Притаманними їй методами й засобами соціологія релігії вивчає особливості вірян [2, c. 29–65]. Наведімо узагальнюючі оцінки: порівняно з православними значно переконаніші в існуванні Бога греко-католики; не виразніші уявлення про існування Бога в «нецерковних» християн; майже половина (44%) вірян поділяє думку, що у спілкуванні з Богом вони здатні йти власним шляхом, без посередника у вигляді церкви; вірять у життя після смерті 42,5% респондентів, у релігійні дива – 52%.

Цікаві й повчальні соціологічні дані про релігійну практику українців. Так, 47% їх моляться часто, 29,5% – рідко, а 23,4% – ніколи чи майже ніколи. Менш активні в цьому сенсі, звісно, «нецерковні» православні.

Неоціненне наукове та практичне значення мають результати соціологічних досліджень про місце та роль релігії в системі суспільних відносин. З одного боку, йдеться про впливовий соціальний інститут. Багаторічний моніторинг Інституту соціології НАН України свідчить: церковні релігійні організації мають найвищу довіру населення. А це істотно впливає на поведінку громадян. Підтверджено, що серед вірян цей показник перебуває у прямому зв’язку зі ступенем релігійності. Він поступово зростає зі сходу країни на захід і є вищим, порівняно з православними, у греко-католиків. Показово, що значна частина респондентів відчувають надмірність релігійного впливу в суспільстві, а більшість не схвалюють активної світської діяльності церковних діячів. Зокрема, 54% опитаних за міжнародним проектом ISSP повністю погодились і майже 24% радше погодились із твердженням, що релігійні лідери мають утримуватися від спроб впливати на голосування мирян під час виборів. 71% також проти впливу кліру на рішення влади. Тобто фактично більшість українців поділяють думку про доцільність розмежування світської та церковної сфер життя.

Цікаві також оцінки представниками різних конфесій актуальних суспільних проблем, усвідомлення шляхів їх розв’язання, ставлення до іновірців і невіруючих, бажання й готовності боротися за свої громадянські інтереси та права тощо. Деякі результати соціологічних досліджень заслуговують на пильну увагу й реагування як світської влади, так і релігійних центрів. Так, довіра до церков і духовенства змінюється залежно від політичної та соціально-економічної ситуації в Україні. З 1996 по 2006 рік її рівень зріс із 35 до 49,5%, а недовіри – зменшився з 31,7 до 19,7%. Водночас втрачають довіру центральні й місцеві органи представницької, виконавчої та судової влади. Загалом за індексом довіри на першому місці – інститут сім’ї (4,5 бала за п’ятибальною шкалою), на другому – церква й духовенство (3,4 бала) [4, с. 26–28].

Громадяни різних конфесій по-різному (позитивно чи негативно) реагують на стан і перспективи державної політики. За даними Інституту соціології НАН України, до вступу в Євросоюз позитивно ставляться 43,1% респондентів, зокрема 42,1% православних і 75,4% греко-католиків. Серед перших цей показник вищий у прихильників УПЦ КП (59,7%) і найнижчий – серед православних старообрядців (10% ).

Корелює з конфесійністю й ставлення до євроатлантичної інтеграції та можливого приєднання нашої країни до союзу Росії і Білорусі [1, с. 41–58].

У сучасних динамічних і суперечливих соціальних умовах особливо важлива прогностична функція суспільствознавчих наук. Соціологія релігії може й покликана сприяти передбаченню ймовірної еволюції, тенденцій змін і перетворень цього соціокультурного явища. І хоча це тема окремих фундаментальних досліджень, висловімо стосовно неї свої загальні міркування, спираючись на наявні філософські, соціологічні,  релігієзнавчі та політологічні матеріали.

Цілком очевидно, що з низки об’єктивних причин релігія та церква й далі відіграватимуть активну роль у житті українського суспільства. Тож їх не слід ігнорувати й водночас переоцінювати. Розширення релігійної мережі набуло в Україні усталеного характеру. Однак останнім часом її загальний показник почав зменшуватися. Так, 2006 року він становив 2,7; 2007-го – 2,3; 2008-го – 1,8%. Стабілізується питома вага православ’я (на всі його гілки припадає нині 51,6% загальної кількості релігійних осередків). Інтенсивне зростання православних громад припинилося, зокрема через звуження можливостей їхнього матеріального забезпечення, внутрішньоконфесійні чвари, зовнішній вплив та супутні чинники. Як зазначає преса, в Українській православній церкві через різні орієнтації впливових ієрархів «зріє внутрішній заколот проти митрополита Володимира (Сабодана)».

Хитку стабільність у релігійному середовищі може створити реституція церковної власності. Перегляд і повернення спірного майна культового призначення (чого найбільше добиваються керівники УПЦ(КП) та УГКЦ) замість відновлення справедливості й правонаступництва здатні поглибити розкол і посилити протистояння серед вірян, з одного боку, та релігійними й світськими організаціями – з другого, а загалом неабияк погіршити відносини церков і держави.

Окремо скажемо про неоязичництво, що вийшло з підпілля в 1993 році, коли було зареєстровано общину рідновірів «Православ’я» й почав виходити друком журнал «Сварог». Інтерес до неоязичництва зростає в багатьох регіонах колишнього СРСР. Зокрема, серед інтелігенції. Частина її, незадоволена з низки причин доктринами та практикою традиційних релігій, у духовних пошуках звертає погляди до первісних вірувань пращурів. Прихильники неоязичництва виступають за чіткішу (порівняно з абстрактними християнськими уявленнями про трансцендентну природу морально-особистісного начала в людині), близьку й надійну перспективу свого сакрального вдосконалення. А її реалізацію вбачають не у віддаленому Царстві Небесному, а «тут і нині», у своєму земному існуванні, внаслідок власних досягнень в оволодінні окультними силами. Відродження цього явища походить зазвичай не з народних глибин, а з інтелігентських кіл (творчі спілки, художні колективи). Відродження язичницьких обрядів відбувається на книжній основі, має часом штучний характер і не набуває поширення попри всілякі намагання адептів. Називають себе неоязичники традиціоналістами, рідновірами, родолюбами і т. п. Творці новітньої релігії не цураються окультизму, архаїчної нормативності, суворої ритуалістики, авторитаризму.

Вирізняються дві течії цього руху – рідновіри та рунвірівці. Перші займаються відтворенням пантеону слов’янських богів, другі прагнуть утвердити язичництво як національну, рівну світовим (християнству, ісламу, буддизму) систему вірувань. Священними в них вважаються «Велесова книга», «Віра предків наших», «Правослов», «Магавіра», «Святе вчення (віра в Даждьбога)» та ін. Вони мають свій календар і цикл свят, комплекс обрядів і заповідей, подібних до християнських. Богослужіння за формою близькі до протестантських. Діяльність цього типу об’єднань не обмежується культовими потребами, а передбачає створення фольклорних ансамблів, груп за інтересами, спортивні заходи тощо.

Поки що українське язичництво нечисленне. Діють понад 100 осередків, переважно «рідної української національної віри». Ця статистика вкрай відносна. Реально функціонує складний потенційно перспективний соціокультурний феномен, розрахований на інтелігенцію та молодь. Його прихильники претендують на новітній етнонаціональний рух. Доводять, що Заратустра й Ніцше мають українське походження. І навіть знайшли свого пітекантропа. Цей рух бере нині участь у діяльності практично всіх праворадикальних організацій України. Їхнє спільне гасло: «Українська національна ідея – Даждьбог». Адептом «Рунвіри» є лідер об’єднання «Державна самостійність України» В. Коваль, автор книги «Націократія». Спільні акції з неоязичниками проводить Українська консервативна республіканська партія відомого С. Хмари. Учасники цього руху силкуються активно впливати на політичне життя країни. Ініціюють звернення до органів влади та народу, намагаються проникнути в школи,  добиваються пільг як релігійної організації, підтримують стосунки з «братами по духу» в країнах Заходу.

Для розуміння перспектив неоязичництва слід враховувати, що це – міжнародне явище. Одна з гілок – «Нова ера» – позиціонує себе як окультне співтовариство, що пророкує погибель християнства. На зміну йому, як перехідному ступеню, прийде, мовляв, третій заповіт, ера духу, час нової релігійної свідомості, епоха всезагальної духовної гармонії та небачених надприродних дарунків, що стане довгоочікуваним «Золотим віком» людства. Духовне вдосконалення досягатиметься, мовляв, «без знань та якихось покаянь і постів, не кажучи вже про життя, сповнене самозречення з боку шукача… Тепер не треба штудіювати книги чи подавати милостиню, не треба підкорювати гори чи виявляти ініціативу. Бо настав час насолод» [5, с. 574]. Відмовляючись сприймати Євангеліє як богоодкровенну істину, неоязичники пропонують його окультну версію (так зване Водолійне), що має повернути спотворене церквою первісне вчення «великого езотерика Ісуса Христа».

Ця течія набуває різнопланового характеру. У США, наприклад, періодично проводяться «всеязичницькі фестивалі», вуличні свята, літні табори, екологічні акції, інші масові заходи. Улітку, під час сонцестояння, у штаті Вісконсин влаштовують «Міжнародне зібрання язичників і медіумів». У ньому беруть участь представники різних релігійних традицій (християнство, іудаїзм, буддизм, синтоїзм, друїдизм); окремо практикується екуменічна освітня програма для дітей та юнацтва.

Додамо: неоязичницьким організаціям, зокрема деяким «слов’яно-арійським» групам, притаманні антисемітизм, вороже ставлення до канонічного православ’я, печерний націоналізм. Нині для канонічного православ’я принципово важливі модернізація та оновлення, подолання внутрішніх суперечностей, досягнення ідейної єдності. Ймовірно, під впливом зовнішніх умов, із приходом нового покоління кліру та ієрархії реальним стане порозуміння між трьома гілками українського православ’я. Слабшатиме вплив інших православних течій (старообрядницьких, істинно православних церков). На них чекає сумна доля духовних християн-молокан, інокентіївців, іоаннітів, які фактично зникли з релігійної палітри України. Тенденція тіснішої співпраці утверджуватиметься серед католицьких напрямів.

Надовго збережуть свої позиції послідовники тих течій протестантизму, що існують тут із XVI–XVII ст. і стали також традиційними (пресвітеріани, реформати (кальвіністи), євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники), адвентисти сьомого дня, свідки Єгови та ін.)

Кількісно вони нині становлять майже чверть усіх зареєстрованих в Україні релігійних общин. А за  якістю (активністю) значно переважають інші конфесії. Хоча зберігаються проблеми внутрішнього й зовнішнього характеру, що гальмують їхнє подальше піднесення. Деякі з них почуваються гостями в українському соціумі, продовжують функціонувати автономно, замкнені переважно на свої общини й сім’ї.

Міжконфесійний діалог у цьому контексті видається поки що передчасним. Хоча й створено, наприклад, Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій, діють Нарада представників християнських церков, Рада євангельських об’єднань, проводяться спільні акції (Тиждень молитов за єдність християн у Києві). Проте міжхристиянські контакти, як свідчить віковий досвід країн Заходу, – справа потрібна, обнадійлива. У ній роль державних інституцій має бути символічною.

Оптимальним є стан іудейських общин в Україні (близько 250), хоча їхні лави й активність зі зміною поколінь і чисельності євреїв поступово слабшатимуть. Можливе відновлення інших етнічних релігій. Деякий час набуватимуть популярності (моди) східні напрями: іслам, буддизм та Свідомості Кришни. Для мусульманських об’єднань у найближчий період також важливі подолання внутрішньоконфесійних суперечностей, організаційно-політичне об’єднання, інтеграція в український соціум.

Цілком можливі поява й функціонування общин Саєнтологічної церкви, орієнталістського напряму, течій типу «Наука Розуму», більш новітніх релігійних формувань. Однак великі перспективи на теренах України вони навряд чи матимуть. Зауважмо, що поширення дещо нових, скоріш екзотичних, підозрілих релігійних форм (насамперед неохристиянських, неоорієнталістських, рідновірських) не є чимось особливим, випадковим, зловмисним. Це – відображення загальних тенденцій конфесіалізації релігій світу. На зміну фундаменталізму й у християнство України приходить постмодерн.

Паралельно з ним ширшатиме секуляризація – процес звільнення різних сфер суспільних відносин, людської свідомості й поведінки від впливу релігійного, сакрального чинника.

За даними Європейського соціального дослідження, третина (32%) респондентів визнали релігію швидше джерелом миру, аніж конфліктів. У поліконфесійних, світоглядно плюралістичних умовах країни органічною є релігійна толерантність. 75% українців вважають, що слід поважати будь-які релігії (не згодні з такою тезою лише 7%). Незважаючи на гострі ситуації у внутрішньому житті деяких конфесій і чвари між їхніми лідерами, віруючі виявляються толерантнішими і впевненішими у своїх оцінках. З потребою надати права всім об’єднанням не погоджуються лише 15% респондентів (12% – вагаються, 11% – не визначилися). Менш толерантними є невіруючі. Проте чимало їх (20%) позитивно сприймають сутність віровчення. Необхідність реального забезпечення рівності різних релігійних угруповань дедалі більше усвідомлюватиметься суспільством у міру демократизації і розбудови правової держави.

Зростання рівня толерантності виразніше у світських, побутових питаннях (шлюбні, родинні, міжособистісні стосунки). Охоплює вона й політичну сферу. Більшість громадян готові підтримувати на виборах кандидата до органів влади незалежно від його релігійної належності (окрім представників екстремістських угруповань).

У зубожілій Україні, як засвідчують матеріали Інституту соціології, віруючі й невіруючі терпимо ставляться до влади. Низька ймовірність масових виступів населення проти падіння рівня життя, на захист своїх прав (лише 26% вважає їх можливими), а готовність взяти в них участь, до того ж у мирних формах, виявляє лише третина респондентів. Індекс «дестабілізаційності протестного потенціалу» в 2006 році, наприклад, становив 3,7 бала (критичним вважають 4,4 бала) [4, с. 19].

Більшості населення, на жаль, не вистачає впевненості в майбутньому. Після спалаху 2005 року рівень соціального оптимізму різко знизився. Серед негативних явищ, яких люди найбільше побоюються, міжрелігійні конфлікти аж ніяк не основні (13-те з 18 місць). Істотне посилення негативних настроїв слугує живильним джерелом звернення багатьох українців до релігії. Водночас це може знизити рівень громадянської толерантності, підсилити конфліктний потенціал соціуму.

Джерела

1. Геополітичні орієнтації населення і безпека України: За даними соціологів / За ред. М. О. Шульги. – К., 2009.

2. Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні. – К.: Інститут політики; Інститут соціології НАН України, 2009.

3. Православний мир. – 2009. – № 8.

4. Українське суспільство: соціологічний моніторинг. 1992–2006. – К., 2007.

5. Фундаментальная социология: В 15-ти т. – Т. 11. Культура и религия.

Автор: Іван Мигович