– Чи ми не боялись? – чоловік, який просить називати його в статті Михайлом, нервово сміється, стискаючи телефон. Довго мовчить. Тоді питає, чи не заважатиме розмові, якщо він куритиме. Знову мовчить, чути, як затягується цигаркою. – Вибачте, його вчора поховали. Нашого отця…
Пізно ввечері 20 березня офіційно повідомили, що в Тернопільській області зафіксували перший випадок COVID-19 – в жителя Заліщиків. Вже за годину соцмережі назвали ім’я – містечко не таке вже й велике, щоб не зрозуміти про кого мова. Греко-католицького священника – отця Олега – а саме у нього підтвердили вірус, одразу ж відправили до Тернополя. Церкву продезінфікували. Його родина пішла на самоізоляцію. Аналогічно зробили й сусіди. Один із них – Михайло.
“Не пекло, але дуже схоже”
Коли ми домовлялись про розмову, чоловік обіцяв описати, як живе місто, яке першим на Тернопільщині зіткнулось із коронавірусом, і як було йому з родиною на самоізоляції. Але вранці наступного дня прийшла звістка, що помер отець Олег. І розмова вийшла геть іншою. Не про карантин на вулицях, а про карантин в собі.
– Яким був отець Олег? Своя людина. Не знаю, чи так годиться казати про священника, але мені здається, з ним саме дружили, а не просто на службах бачились. Заліщики невеликі, тому, коли люди дізнались, що в нього виявили коронавірус, жахнулись. Що ти відчуваєш в цей момент? – Михайло сам ставить запитання і сам на них відповідає. – Ти розумієш, що ви недавно бачились десь на вулиці. Був він вже тоді хворим чи ні? Я – хворий чи ні? А потім до тебе приходить думка, від якої волосся на голові дибки стає: в мене вдома жінка і діти. Ми ходили в гості до моїх батьків. А якщо я їх заразив? Їм поза 70 років, а всі кричать, що це категорія людей, які мають найменше шансів. Не знаю, чи це пекло, але дуже схоже на нього. Бо спокою ти вже не маєш. Уникаєш навіть торкнутись до когось. Бо раптом той вірус вже живе в тобі?
Кілька днів Михайло ходив із похмурими думками, в якийсь момент навіть здалось, що підскочила температура. Але на ранок минулось. Списав на стрес. Так і виявилось. Те, що життя одночасно змінилось майже в усіх жителів Заліщиків, з часом почало заспокоювати.
– Найбільше боявся за батьків. Ми то запасливі, спокійно собі просиділи на самоізоляції. А батькам суворо наказали сидіти вдома і нікуди не йти. Домовились із їхньою сусідкою: якщо щось треба – вони їй телефонували, вона купувала і залишала на порозі. Фотографувала чеки, а я скидав гроші їй на картку. Отака система. Але намагались не зловживати. Не дай Бог, вона би десь через когось щось підхопила – мали би гріх до кінця життя.
Люди в масках, тримають дистанцію, зачинили магазини. Комунальники почали мити вулиці й тротуари дезрозчинами. Коли бачиш, що щось роблять для твоєї безпеки, це одночасно і заспокоює, але й гризе: а чи допомагають оці всі заходи? В якийсь момент Михайло з дружиною вирішили: чим більше будуть себе накручувати, тим гірше. І хоч підтвердили коронавірус ще в кількох людей у місті, та сусіди розповіли, що отцю Олегу наче стало краще.
– І в той момент я заспокоївся. Чи знайоме вам відчуття, коли людина, яку ти знаєш не один рік раптом перетворюється на якийсь “офіційно підтверджений випадок”? І ти щодня це читаєш. Ніхто офіційно не називає його на ім’я, але ти знаєш, хто отой підтверджений випадок. А потім про нього пишуть, що це перший летальний випадок в Заліщицькому районі. Колись моя бабуся казала, що смерть найбільш жорстока до живих. Тепер думаю: хто з нас заслужив вмирати отак? Маючи велику родину, друзів, коли тебе люблять і шанують, а ти вмираєш за бозна-скільки кілометрів від всього, що тобі дороге. На самоті. Мені сьогодні сусід подзвонив, говоримо про це все. І він каже: “навіть не поховали по-людський”. В мене вирвався якийсь істеричний сміх, а друг не зрозумів, в чому справа, кинув слухавку. Але хіба отак вмирати – це по-людськи? …я візьму ще одну? – чути як чоловік затягується новою цигаркою. – Але ми з вами говорили про самоізоляцію. Десь на третій день я гортав стрічку у фейсбуці й побачив повідомлення про те, що збирають кошти на забезпечення наших медиків…
Немає захисту, бо немає грошей. Є гроші – нема, в кого купити
Коли вся країна на карантині, в тебе вже немає робочих днів і вихідних. Всі дні робочі, якщо ти волонтериш. Я телефоную до Ірини Кукурудзяк у суботу. До карантину підприємиця, тепер вона – активна учасниця Заліщицького громадсько-волонтерського руху проти коронавірусу. Домовлялись поспілкуватись о конкретній годині. Але оператор каже, що абонент розмовляє. За кілька хвилин Ірина передзвонює – з самого ранку вона вже на дроті із медиками, з’ясовує, чого бракує в лікарні.
– Приємно, бо обдзвонила два відділи й всюди кажуть, що мають все: і наші костюми, і те, що видала лікарня. Розповіли, що інфекційний відділ теж все має, – в голосі жінки чути радість.
Але це вже зараз так. А кілька тижнів тому, коли почали фіксувати перші випадки коронавірусу в сусідній Чернівецькій області, першим питанням було: а що є в місцевій районній лікарні у медиків?
– Тоді жінка, в якої батьки працюють в нашій лікарні, як то кажуть, кинула клич, щоб усі, хто може, об’єднались і допомогли з забезпеченням медзакладу всім необхідним, – пригадує Ірина. – Ми з чоловіком спершу скинулись грошима. А потім я зголосилась допомагати, бо й так на карантині. Тоді приєднались ще кілька земляків. Лікарі не мали елементарних засобів захисту: масок, рукавичок, комбінезонів. Тож ми почали збирати гроші. Склали список, до кого з місцевих можна звернутись по фінансову допомогу, і почали обдзвонювати. Так і казали: “ми збираємо на медиків, бо якщо не захистимо їх, хто захистить нас?”
Одразу ж відгукнулось чимало людей. Ірина згадує: в перші ж дні мали на руках немалі гроші.
– Але виникла інша проблема: були гроші, та не було де купити потрібні речі. Навіть рукавички з масками. Знайти комбінезони було практично нереально. Куди не зателефонуєш, казали чекати 2-3 тижні, або 100% передоплата, а там далі не знати, як би було. Або замовляти на фабриці й знову чекати.
Але чекати не було змоги, бо вже почали поступати хворі з підозрою. Тож вибору особливого не було: замовили в інтернеті те, що могли.
– Рукавичок на 23 тисячі гривень, захисні комбінезони. Брали ті, які були. Вибирати, шукати, де дешевше, не було як. Всі змітали все, що було. Кожне місто. Але навіть на ці захисні костюми за немалі гроші також треба було чекати ще кілька тижнів. Ті, які тоді замовили, ми оце зараз тільки починаємо отримувати. Десь було замовлення на 5 штук, десь на 30. Це спеціальні комбінезони посиленого захисту, гумові. Але привезти їх нам за день-два не міг ніхто. Вирішили шити самі.
Але й тут купа перешкод. Почали шукати тканину – а її теж неможливо замовити. Порівняли тканину, з якої пошитий захисний костюм, вирішили взяти агроволокно, вибрали відповідної щільності, яке не пропускає воду. Його вдалось знайти в самих Заліщиках. “Вишкребли” по магазинах гумки до комбінезонів. Але не було лекала, з якого можна викроїти.
– Врешті з Чорткова нам передали викрійку, але то все одно не спрацювало, – розповідаючи про це, Ірина, чути по голосу, усміхається, хоча тоді точно було не до сміху, бо час йшов на години. – Ти кличеш людину, приміряєш до неї це все, вдосконалюєш, підганяєш. Поки самі винайшли ту викрійку універсального розміру, яка би підходила людям різної статури… Тому першого дня вдалось відшити лише 9 комбінезонів. Але що це є? Це не те що не на всі відділи, не вистачить навіть на одну зміну. Бо першими ми старались забезпечити інфекційний та приймальний відділи, терапію і реанімацію.
Саме вони приймали людей, і на день треба було 30-40 костюмів. Тож наступного дня всі, хто міг, викроювали костюми вдома.
– Ми сиділи з чоловіком та донькою і вирізали це все. Пороздавали аналогічну роботу знайомим. Навіть ті люди, які не мають стосунку до шиття, всі допомагали, щоб наступного дня вже було з чого пошити. Так вдалось зробити ще 40 костюмів. На третій день – ще більше. Наша ціль була, щоб від санітарки до лікаря кожен мав, що на себе одягнути. Бо офіційно начебто все було, а по факту, коли попитали по відділах працівниць, дівчата заперечили. Сказали, що їм видали одну-дві маски на цілу зміну. І рукавички вони собі купили. Якою в такому випадку мала бути логіка? – питає сама в себе волонтерка. – Людина поступає в лікарню, і, якщо в неї виявляють коронавірус, то тільки тоді медперсоналу видадуть захист? Але ж це вже пізно! Тому основне було: одягнути медиків ще до того, як в лікарню привезуть хворих. Спершу думали, що, наприклад, у дитячий відділ можна не давати спецодягу з самого початку. Але добре, що встигли пошити на всіх. Бо одного дня з підозрою привезли хлопчину в дитячий відділ. А лікарі вже мали все.
Ірина, як і Михайло, також говорить про пекло. Але порівнює з ним режим роботи в перший тиждень. Розповідає: лягаєш спати й не можеш заснути від емоцій, бо з самого ранку ти вже на телефоні, шукаєш потрібне в інтернеті, всі думки – лише про одне.
– Це не було пекло, але нагадувало його. Перші 10 днів були такими насиченими, що я карантину і не помітила. Хтось в мережі пише, що йому скучно і немає чим зайнятись, а в волонтерів нічого такого не було. Ми всі в переписках, обдзвонах лікарні, постачальників, між собою. Але тепер вже спокійніше. Ми не працюємо через лікарняний склад, бо маємо свій і помалу наповнюємо, контролюємо прихід-розхід, маємо людей, які за це відповідають. Кому із медперсоналу ми мали роздати захисний одяг, всім роздали. Тепер почали наповнювати склад: маємо запас костюмів, масок, доходять раніше зроблені замовлення.
Днями волонтери почали постачати захисним одягом і місцевих рятувальників.
Волонтерка щиро зізнається: з самого початку переживали ще й за те, щоб медперсонал не почав розраховуватись з роботи.
– І щоб були здорові. Вони захворіють, хто нас лікуватиме? Ми слідкуємо за тим, що відбувається в Монастириськах, де маса медиків заразились. Тож тут допомагаємо, чим можемо і як можемо. Нас небагато: у нашому русі є люди, які живуть в Заліщиках, Тернополі, Києві, Одесі й за кордоном. Всі – звідси, з Заліщиків. Чекаємо того дня, коли зберемось і кави вип’ємо. Ми дуже різні, з різними поглядами й вихованням, але разом дуже гарно скоординувались. Кожен робить те, що може – але результат є.
“Наражаєш себе на небезпеку кожного разу”
На території Заліщицької центральної районної лікарні стоїть намет. Така практика тепер є по всій країні. В цьому наметі, за умов масових захворювань на COVID-19, відбуватиметься попереднє “сортування” людей, яких привозить швидка після вказівки сімейного лікаря. Якщо стан легкий, то пацієнт потрапляє в терапевтичне відділення і там чекає, чи не підтвердиться діагноз COVID-19, тим часом проходить симптоматичне лікування: медперсонал слідкує за рівнем цукру в тих, у кого цукровий діабет, чи за тиском у гіпертоніків, допомагає людям із задишкою. Якщо тестування показує позитивний результат, пацієнта переводять у інфекційне відділення. У тому випадку, якщо при надходженні в лікарню стан хворого важкий і потрібні реанімаційні дії, то людину везуть зразу в реанімацію.
Інфекційне відділення – розміщене окреме. Туди потрапляють хворі, в яких підтвердили діагноз. Після пройденого лікування та двох негативних результатів ПЛР-тестування (тест методом полімеразної ланцюгової реакції, відбувається лабораторно, зразки по всій області збирають і везуть до Тернополя – авт.) пацієнта інфекційного відділення залишають в ньому, але переводять в іншу палату: із “брудної” в “чисту”. Лікування продовжується, але лікують так звані залишкові явища. Така система вироблена, аби було якомога менше контактів.
Персонал лікарні, одягнений в захисні комбінезони, іноді пише маркерами на спинах свої прізвища – аби розрізняти одне одного під час зміни та знати, де чий одяг, коли йдуть відпочивати. Одна з них – медсестра з 20-річним стажем роботи Ольга. Саме її очима можна побачити, що відбувається в місті та медзакладі від останньої декади березня.
– Коли в лікарні України почали поступати перші хворі на COVID-19, медики, активісти та підприємці міста зрозуміли, що держава просто не встигне підкинути все те, що потрібно. Тож у нас організувався заліщицький волонтерський рух. Ми сконтактували, розповіли, що нам потрібно. Перша ударна хвиля завжди сильна, не було коли чекати, бо іноді люди думають, що їм зобов’язані надати все необхідне. Так, зобов’язані, але багато залежить і від нас. Тому і медики, і волонтери зробили те, що залежало від нас. Поки в новинах розгойдували тему коронавірусу, ми поволі до нього готувались. Я йшла на роботу через аптеку, купувала дві пари масок та рукавиць, дезрозчин, та звичайний спирт. Зрештою, антисептик для рук був завжди. Волонтери на кожне відділення складали перелік необхідного, формувала його головна медсестра. Відповідно до переліку, всім медпрацівникам видавали пакет: комбінезон, шапочка, рукавиці, окуляри, маска, бахіли, одноразові рушники, респіратори, пакети для сміття, вологі антисептичні серветки. Ми згодом робили фото зі всім, що отримали, і надсилали їм. Таким чином звітували. Потім підключились інші волонтери, які також довозили допомогу. Зрештою, забезпечувати лікарню почала і держава. Фактично, коли поступили перші пацієнти, то весь медперсонал вже був забезпечений.
У відділенні, де працює Ольга, в них є спеціальна палата, в якій медперсонал роздягається, все проходить стерилізацію, в іншій – одягаються. В кожній палаті, крім дезінфекції, проводить кварцювання. Поки не отримають всього, щоб одягнутись, до хворих в палати ніхто не заходить.
– Перший раз, і через цікавість, і з незвички, одягнути на себе весь захисний комплект зайняло десь 10-15 хвилин. Але тепер все це відбувається за якусь хвилину. В кожній палаті є кнопка виклику медперсоналу. В нас є пульт, який спрацьовує і показує: в яку палату тебе викликають. У кімнаті відпочинку медперсоналу ми залишаємось лише в медичному одязі та захисній шапочці. Верхні контактні комбінезони, рукавиці та маски знімаємо в іншій палаті. Тому, якщо ти ліг відпочити, а тут спрацював пульт, у тебе є до хвилини часу, аби вдягнути на себе все, що потрібно. Рукавички, верхній комбінезон, маску-респіратор, окуляри, зачохлити ще один комбінезон, плюс бахіли, зверху ще одні. І тільки тоді ти готова.
На медичний одяг вдягають захисний комбінезон, пошитий з агроволокна, він м’який і легший. Зверху на нього ще один – він вже прогумований, більшого рівня захисту. Завжди носять дві пари рукавиць. Верхні – контактні – потім знімають і викидають, нижні зразу ж знезаражують. Якщо знімають нижні, ще раз обробляють руки. Маски, на зміну видають по 12 штук, кожні дві години їх знімають – за “вушка” – і викидають.
– Маски навіть старались розрізати. Це був спеціальний флешмоб для медиків, бо є люди, які ці одноразові маски потім збирають незрозуміло для чого. Насправді ми розрізаємо навіть системи, шприци розбираємо, голки деформуємо. Щоб після контакту нічого не залишалось. Замочуємо в дезрозчині, а тоді демонтуємо, – пояснює Ольга.
Одноразові захисні комбінезони – синього кольору. Волонтери передали медикам пароброблювач, він працює під тиском, температура понад 100 градусів. Тож у нього наливають дезрозчин чи розчин з хлорумом, і цим “паром” обробляють спецодяг, і тільки після цього комбінезон можна викидати.
– Крім синіх у нас ще є одні верхні захисні комбінезони – темно-зеленого кольору. Вони наче для риболовлі, прогумовані, для багаторазового використання. До них йдуть такі ж прогумовані бахіли, майже “гумаки”. Якщо ти все це вдягаєш на себе, то були випадки, що дівчата-медсестри втрачали свідомість. Частішає серцебиття, з’являється задишка, стрес – отакі відчуття в цьому одязі бувають. Тому оці, прогумовані, ми спершу вдягали, а потім простерилізували й залишили. Як стерилізували? Розчинили у відрі води знову ж таки таблетку хлоруму, в цьому на годину залишили комбінезон. Наразі ми не можемо собі дозволити їх викидати, бо не знаємо, на чому стоїмо: на який період часу це все затягнеться і нам вистачить запасів. Тому вирішили, що краще знезаразити й залишити. Бо ніхто не знає, може, настане період, коли нам ніхто нічого не видасть, закінчаться гроші, які збирають волонтери, чи матеріали для пошиття спецодягу, які зараз знайти вкрай важко.
Зміна в Ольги триває 24 години. Хоча очікували, що переведуть на 8 робочих годин. Але потім обставини змінились – COVID-19. В лікарні є персонал, в якого через стан здоров’я імунітет не дозволяє контактувати з інфікованими вірусом. Навіть якщо є спецодяг.
– Тож ми “розчергували” їхні зміни. Раніше ходили раз на 3-4 доби. Зараз я ходжу раз на 8 днів. Такий графік існує наразі, коли хворих небагато, і завдяки тому, що в умовах боротьби з коронавірусом об’єднали два відділення. Тому медсестри тепер чергують не кожна на своєму, а на два одночасно. Чергуємо довше, але й маємо більше часу, щоб відновитись.
Першу добу після чергування відчуваєш себе жахливо, зізнається Ольга. Ломота в тілі від стресу і паніки, в цей час ти хочеш відійти від цього всього. Приходиш додому і деякий час все одно тримаєш дистанцію від дітей, від батьків.
– Повірте: всі ці фото у соцмережах із синцями від масок – у мене після зміни ще кілька годин такі ж знаки на обличчі. Дуже боляче, воно натискає так, що важко передати. Першу годину ти це все носиш в ейфорійному стані й не помічаєш, але коли воно починає давити, ти просто задихаєшся. Постійно хочеться пити. Добре, що волонтери завозять нам воду блоками. Бо сам ти вже не підеш через дорогу придбати те, що потрібно. Якщо я завтра йду на роботу, то знаю: сьогодні потрібно заздалегідь купити все необхідне і приготуватись, взяти воду і їжу. Бо піти за чимось ти зможеш, лише коли себе розстерилізуєш. А 24 год без їжі й води надзвичайно важко. Впаде тиск, почнеться запаморочення. Якщо у нас зараз 2-3 хворих, ти ще можеш розслабитись. Але коли їх стане більше?
Йдучи на зміну, Ольга залишає вдома дітей, наймолодшому сину – 10 років.
– Він найбільше хвилюється. Розуміє, що мама може піти й не повернутись. Не в тому розумінні, що зі мною щось трапиться. Він знає: в разі збільшення хворих, нас залишать у відділенні, і спати, їсти й жити ми будемо там. От за це діти переживають найбільше. Тому щоразу, коли йду на роботу, прощаємось, обіймаємось, молимось, я даю слово й обіцяю, що буду себе берегти, і що обов’язково повернусь.
Ситуація в лікарні зараз зовсім не критична, заспокоює Ольга. Не може сказати, що вони чимось не забезпечені. Останніми днями відбуваються поставки всього необхідного, чекають і на апарати штучної вентиляції легень.
– Якщо я приходжу у відділення і чогось із потрібного немає, набираю головну медсестру. Вона навіть не заходить у відділення. У нас біля дверей стоїть крісло, на нього і ставлять все, що нам потрібно.
У роботі варто бути дуже уважним і не легковажити. Іноді, коли робиш мазок з носа, то біоматеріал потрібно брати так глибоко, що в людей спрацьовує блювотний рефлекс. В такому випадку весь одяг з себе треба акуратно зняти, замочити в дезрозчині мінімум на годину, і аж тоді утилізувати. Тому на такі моменти обов’язково треба зважати.
– Ти наражаєш себе на небезпеку кожного разу, – пояснює Ольга, хоча навіть без цих пояснень, ти не сумніваєшся ні секунди в її словах.
Запущених випадків у лікарні поки не було. Люди проінформовані, переконує медсестра, тому звертаються за перших же симптомів.
– Містом їздить поліція, сусід сусіда заганяє до хати. Приїхали з-за кордону, по-доброму попросили людей 14 днів посидіти вдома. Героїзму, щоб ходили без масок, немає. Молодь тримає дистанцію. У нас на вулиці живе кілька медиків. Всі сусіди мають наші телефони, якщо є якісь запитання – можуть набрати та проконсультуватись. Щоб не бігали на швидку за перших же симптомів. Місто живе спокійно. Якщо говорити про медперсонал лікарні в Заліщиках, то чимало людей живуть не в самому місті, а селах неподалік. За ними щодня їздить авто швидкої, аби люди могли без проблем потрапити на роботу. Цьому завдячуємо головному лікарю Оскоріпу Василю Михайловичу.
Наприкінці робочого дня так само всіх везуть додому. З негативного – наразі в медиків затримка із виплатою зарплати за березень, але вже от-от обіцяють нарешті виплатити аванс. Медперсонал продовжує ходити на роботу.
– Так, коли ми були в очікуванні, то панікували, бо з чим мали йти до пацієнтів? Ми голі. Одна маска і рукавиці, які ти сама купила в аптеці й тримаєш їх 3-4 чергування, не викидаєш. Це справді було страшно, – згадує жінка. – Але, на щастя, волонтери в перший бій підкинули нам все необхідне. Вони привезли все, навіть рідке мило й одноразові рушники. Телефонують щодня з питанням “що треба?”. Днями отримали вже щитки, щоб ми не вдягали окуляри. Кажуть, “може, у вас обличчя вже хоч не буде в цих ранах”.
Під кінець розмови Ольга каже, щоб обов’язково наголосити всім:
– Залишайтесь вдома!
***
Коли стало відомо, що в Заліщиках – перший в області випадок, люди злякались. Хоча багато хто цього чекав, розповідає Михайло.
– Ми географічно ближчі до Чернівців (від Заліщиків туди – 48 км трасою, до Тернополя – 125 км – авт.), – Михайло, здається, курить вже третю цигарку, поки говоримо телефоном.– Тому, коли перші випадки виявили в Румунії й Молдові, а тоді – в Чернівцях, багато хто вже розумів, що високі шанси – ми будемо наступними. Ви не думайте, що я драматизую. Це насправді чекало, мабуть, всі райони. Просто ми були першим. От і все. А чому у нас немає такої кількості інфікованих, як в Монастириськах? Я думаю, що оперативно спрацювали волонтери й медики, зізнались, що немає забезпечення, виграли час. Моя дружина каже, що нам просто пощастило, а батьки – що Бог вберіг. Хтось із нас точно правий.
Попри те, що перший випадок коронавірусу виявили у жителя Заліщиків, так званого нульового пацієнта все ж варто шукати в Монастириському районі, куди отець Олег приїздив на похорон 9 березня. Так свого часу пояснив епідеміолог обласного лабораторного центру Володимир Паничев.
– Першою захворіла медпрацівниця з Монастириського району –12 березня. 13 березня захворів священник із Заліщиків та 14 березня захворів 68-річний чоловік із села Ковалівка, Монастириського району. Також 14 березня захворіла медсестра зі села Швейків Монастириського району. Вона не контактувала з ними і на похороні не була. Перші, хто захворів, не були джерелом один для одного. Є підстави стверджувати, що все почалося зі села Швейків. Там було нульове, невідоме поки що, джерело, – розповів Володимир Паничев.
