Київський національний університет імені Тараса Шевченка Філософський факультет Центр українознавства Випуск 20 Київ 2017 Українознавчий альманах. Випуск 20. – К.: «Міленіум+», 2017. – 118 с. ISSN 2520-2626 Випуск присвячено дослідженню історичних викликів, які стоять перед сучасною постколоніальною українською державою та аналізу відповідей, які дає нація в ситуації революційних змін і загроз з боку неоімперії Кремля. У рамках цієї тематики розглядаються проблеми консолідації та деконсолідації українства в постколоніальну добу. Окрему увагу приділено дослідженню традиції українського націє- і державотворення та українському культуротворенню в його історичній ретроспективі і перспективі, впливу названих процесів на специфіку постколоніальної ситуації в сучасній Україні та шляхи її остаточного подолання. Для науковців, викладачів, студентів. Відповідальний редактор д-р полiт. наук, проф. Микола Обушний Відповідальні за випуск Ніна Авер’янова, Ірина Грабовська, Редакційна колегія: М.І. Обушний, д-р політ. наук., проф. (відп. ред.); С.Р. Кагамлик, канд. істор. наук, ст. наук. співроб. (заст. відп. ред.); К.А. Кобченко, канд. істор. наук (відп. секретар); І.В. Верба, д-р істор. наук, проф.; І.С. Добронравова, д-р філос. наук, проф.; В.П. Капелюшний, д-р істор. наук, проф.; Ф.М. Кирилюк, д-р філос. наук, проф.; А.Є. Конверський, д-р філос. наук, проф., акад. НАН України; Т.В. Орлова, д-р істор. наук, проф.; І.К. Патриляк, д-р істор. наук, проф.; В.І. Сергійчук, д-р істор. наук, проф.; Ю.М. Сорока, д-р істор. наук, проф.; М.І. Хилько, д-р філос. наук, проф.; Л.О. Шашкова, д-р філос. наук, проф.; М.Г. Щербак, д-р істор. наук, проф.; Л. Здибел, д-р філософії (габілітований), проф. (м. Люблін, Респ. Польща); Я. Мокляк, д-р історії (габілітований), проф. (м. Краків, Респ. Польща); Я.Г. Риєр, д-р істор.н., проф. (м. Могильов, Білорусь); Р. Сапенко, д-р філософії (габілітований), проф. (м. Зелена Гура, Респ. Польща). Затверджено Вченою радою філософського факультету Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка (Протокол № 8 від 24 квітня 2017 року) Зареєстровано Мiнiстерством юстицiї України. Свiдоцтво про державну реєстрацiю КВ № 16411–4883Р вiд 04.02.2010 р. У 2016 р. «Українознавчий альманах» пройшов перереєстрацію. Згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 07.10.2016 р. №1222 його визнано фаховим виданням у галузi філософських та iсторичних наук. © Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка, 2017 © Центр українознавства, 2017 © Міленіум +, 2017 Ukraïnoznavčij almanah (Almanac of Ukrainian Studies). Issue 20. – Кyiv: «Milenium+», 2017. – 118 p. ISSN 2520-2626 The Issue is devoted to the study of historical challenges for the modern postcolonial Ukrainian State as well as to the analysis of the answers given by the Nation in the situation of revolutionary changes and the threats from the Neo-Empire of Kremlin. In the frame of this subject the problems of consolidation and deconsolidation of Ukrainianess in postcolonial age are investigated. Special attention is paid to the research of traditions of Ukrainian Nation and State Building as well as the Cultural Processes in historical retrospection as well as its future perspectives and to the influence of the over mentioned processes on the specificity of postcolonial situation in modern Ukraine and the ways of its final overcoming. For Scientists, Lecturers and Students. Chef Editor М. Obushnyi, Full Professor, Dr. Hab. Editors of the Issue Nina Averianova, Iryna Grabovska, Editorial Board M. Obushnyi, Full Professor, Dr. Hab. (Chef Editor); S. Kagamlyk, Senior Research Fellow, PhD (Deputy Editor); К. Kobchenko, PhD (Secretary); І. Verba, Full Professor, Dr. Hab.; I. Dobronravova, Full Professor, Dr. Hab.; V. Kapeliushnyi, Full Professor, Dr. Hab.; F. Kyryliuk, Full Professor, Dr. Hab.; А. Konverskyi, Full Professor, Dr. Hab., Member of the National Academy of Sciences of Ukraine; T. Orlova, Full Professor, Dr. Hab.; I. Patryliak, Full Professor, Dr. Hab.; V. Sergiychuk, Full Professor, Dr. Hab.; Yu. Soroka, Full Professor, Dr. Hab.; M. Khylko, Full Professor, Dr. Hab.; L. Shashkova, Full Professor, Dr. Hab.; M. Shcherbak, Full Professor, Dr. Hab.; L. Zdybel, Full Professor, Dr. Hab. (Lublin, Poland); Ya. Mokliak, Full Professor, Dr. Hab. (Krakow, Poland); Ya. Ryier, Full Professor, Dr. Hab. (Mogilev, Belarus); R. Sapenko, Full Professor, Dr. Hab. (Zielona Góra, Poland). Approved by the Academic Council of the Faculty of Philosophy, National Taras Shevchenko University of Kyiv (Protocol № 8 from 24.04.2017) Registered by the Ministry of Justice of Ukraine Certificate of state registration КВ № 16411–4883Р from 04.02.2010 Re-Attested by the Ministry of Education and Science of Ukraine as the scientific journal in Philosophical and Historical Sciences Decree №1222 from 07.10.2016 © Taras Shevchenko National University of Kyiv, 2017 © Center of Ukrainian Studies, 2017 © Milenium +, 2017 ЗМІСТ ПРОБЛЕМИ КОНСОЛІДАЦІЇ ТА ДЕКОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСТВА В ПОСТКОЛОНІАЛЬНУ ДОБУ Ніна Авер’янова Чинники консолідації українства в постколоніальну добу 8 Юлія Бродецька Деконсолідаційні аспекти сучасного суспільства: реконфігурація імперіальності в просторі співбуттєвості 12 Тетяна Воропаєва Постколоніальні студії вчених української діаспори 18 Тетяна Гардашук Колоніалізм, постколоніалізм та екологічні кризи (досвід України) 21 Ірина Грабовська Волонтерський рух у контексті становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні 26 Микола Дроботенко Постколоніальний вплив на політичні реалії сучасної України 31 Олексій Ліончук Творення громадянського суспільства в незалежній Україні як ознака подолання постколоніального синдрому (на прикладі акцій громадянської непокори 1993-2010 рр.) 34 Олександр Музичко Колоніальний та антиколоніальний дискурси у південноукраїнській історіографії ХІХ–ХХ ст. та їхній вплив на сучасні реалії 43 Наталія Пархоменко Міграційні процеси в постколоніальну добу 48 Михайло Цюрупа Соціально-філософський аналіз політико-правового статусу режиму окупації в контексті боротьби України за територіальну цілісність 52 Тетяна Талько Проблема трансформації релігійної свідомості українців у контексті постколоніальних студій 55 ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІЄ- ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ Людмила Афанасьєва Міжкультурна компетентність як стратегема демократичного розвитку поліетнічної міської громади 62 Сергій Грабовський Українська нація: висліди ХХ століття і подолання «глухих кутів» історії 66 Віктор Гудзь Роман Сербин у боротьбі проти сучасних фальсифікацій історії Голодомору 71 Оксана Кісь (Не)втрачена жіночність: зусилля українок-політв’язнів зі збереження гендерної ідентичності у таборах ГУЛАГу 75 4 Павло Терновий Соціально-філософський аналіз ідейних засад діяльності сучасних гуманітарних рухів 81 Тамара Усатенко Державна мова - чинник національної безпеки 85 УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ ТА ПЕРСПЕКТИВІ Тетяна Власова «Українство» у дискурсах і наративах західноєвропейської літератури постмодерну 90 Лідія Дворніцька Фітоніми й зооніми у збірці «Майдан» Віри Вовк як засіб формування національної самосвідомості молодого покоління 93 Юлія Решетньова Теорія справедливості у концептосфері гендерних досліджень: українські реалії та сучасність 98 Юлія Стребкова Інтерсекційна стигматизація: феномен квір-духовності в Україні 103 Тетяна Тесленко Феномен волонтерства в історії та культурі України 108 РЕЦЕНЗІЇ Микола Обушний Національне самовизначення у контексті українського державотворення (Рецензія на монографію: Рафальський І.О. Національно-державне самовизначення: [монографія] / І.О. Рафальський. – К.: ІПІЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2016. – 480 с 5 113 CONTENT PROBLEMS OF CONSOLIDATION AND DECONSOLIDATION OF UKRAINIANESS IN POSTCOLONIAL AGE Nina Averianova Factors of Consolidation of Ukrainianess in Postcolonial Age 8 Yuliia Brodetska Aspects of Deconsolidation of Modern Society: the Reconfiguration of Imperialism in the Co-Existence Sphere 12 Tetiana Voropayeva Postcolonial Studies of Scientists from Ukrainian Diaspora 18 Tetiana Gardashuk Colonialism, Postcolonialism and Environmental Crises (Ukrainian Experience) 21 Iryna Hrabovska Volunteer Movement in the Context of Formation and Development of Civil Society in Ukraine 26 Mykola Drobotenko Postcolonial Influence on the Political Realities of Modern Ukraine 31 Oleksiy Lionchuk Formation of Civil Society in Independent Ukraine as a Feature of Overcoming of Postcolonial Syndrome (on Examples of Civil Protests in 1993–2010) 34 Oleksandr Muzychko Colonial and Anti-colonial Discourses in South-Ukrainian Historiography of the 19th – 20th Centuries and their Influence on Modern Realities 43 Nataliya Parkhomenko Migration Processes in Postcolonial Era 48 Mykhailo Tsiurupa Social and Philosophical Analysis of Political and Legal Status of the Occupation Regime in the Context of Struggle for Ukraine's Territorial Integrity 52 Тetiana Тalko Problems of Transformation of Ukrainian Religious Consciousness in the Context of Postcolonial Studies 55 TRADITIONS OF UKRAINIAN NATION AND STATE BUILDING Liudmyla Afanasieva Intercultural Competence as a Stratagem of Democratic Development of Multi-Ethnic Urban Community. 62 Sergiy Hrabovskyj Ukrainian Nation: Balance of the 20th Century and Overcoming of the “Deadlocks” of History 66 Victor Gudz Roman Serbyn’s Fight against Modern Falsifications of the History of Holodomor 71 6 Oksana Kis (Un)lost Femininity: Efforts by the Ukrainian Women Political Prisoners aimed to Preserve their Gender Identity in the GULAG 75 Pavlo Ternovyj Social and Philosophical Analysis of Ideological Foundations of Modern Humanitarian Movement 81 Tamara Usatenko Official Language as a Factor of National Security 85 UKRAINIAN CULTURAL PROCESS: HISTORICAL RETROSPECTION AND PERSPECTIVE Tetiana Vlasova "The Ukrainianess" in the Discourses and Narratives of the Western Postmordern Literature 90 Lidiуa Dvornitska Phytonyms and Zoonyms in the Collected Stories «Majdan» of Vira Vovk as a Means of Formation of National Consciousness by Young Generation 93 Yiliia Reshetniova Theory of Justice in Conception’s Sphere of Gender Studies: Ukrainian Realities and Modernity 98 Yuliia Strebkova Intersectional Stigmatization: the Phenomenon of Queer Spirituality in Ukraine 103 Tеtyana Teslenko The Phenomenon of Volunteering in Ukrainian History and Culture 108 REVIEWS Mykola Obushnyj National Self-Definition in the Context of Ukrainian Stat’s Creation (Review of the Monograph: I.O. Rafalskyj “National and State Self-Definition” (in Ukrainian Language). Kyiv: I.F. Kuras Institute of Political and Ethno-National Studies of the Ukrainian National Academy of Science, 2016. – 480 p. Original title: I.O. Rafalskyj. Natsionalno-Derzhavne samovyznachennia: Kyiv, 2016. – 480 s.) 7 113 Українознавчий альманах. Випуск 20 ПРОБЛЕМИ КОНСОЛІДАЦІЇ ТА ДЕКОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСТВА В ПОСТКОЛОНІАЛЬНУ ДОБУ УДК 327.39(=161.2) Ніна Авер’янова Чинники консолідації українства в постколоніальну добу Анотація. У статті аналізується проблема консолідації українства в сучасних умовах. Показано, що українство для своєї консолідації має чітко уявляти кінцеву мету, якої прагне і мобілізувати свої зусилля для її досягнення. Консолідація українства залежить від багатьох чинників, серед яких – спільність ідеї, мети, діяльність національної політичної еліти, що має бути взірцем суспільної єдності, політична культура, державна мова, історична пам'ять, економічні та освітньо-виховні чинники, релігія, мистецтво та ін. Авторка статті зупиняється на таких чинниках як політична еліта, мова, історична пам'ять. Вказує, що оскільки саме політична еліта формує політичні орієнтири для поступу держави, то необхідно, щоб вона, насамперед, представляла інтереси всього суспільства, була висококваліфікованою та користувалася довірою серед населення, послідовною та відкритою в своїх діях, не допускала внутрішніх конфліктів і чвар, що стане запорукою згуртування всього українства. Також важливо створити мовний простір для належного функціонування української мови. Мовна політика в процесі зміцнення національної держави, водночас з гарантуванням мовних прав людини, має забезпечувати національну єдність суспільства та утверджувати політичну стабільність. Українство, незважаючи на інформаційні війни та жорстку війну за мізки й душі українців, повинно зберігати на основі історичної пам’яті свою культуру, мову, територію. Для об’єктивного висвітлення історичних подій як в науковій літературі, так і в ЗМІ, потрібно залучати фахівців – істориків, філософів і культурологів. Ключові слова: українство, консолідація українства, політична еліта, мова, історична пам'ять, політика історичної пам’яті, мовна політика. Nina Averianova Factors of Consolidation of Ukrainianess in Postcolonial Age Abstract. Consolidation of Ukrainians is formed as an idea, that unites all political forces and social subjects round the values of providing of political stability, social development and international consent in Ukraine. Ukrainians, that consolidated must be oriented on the future, it must clearly present an ultimate goal to that aims. The process of consolidation is protracted and heavy, he presents a main socio-political task to development of society. The powerful factors of consolidation of Ukrainians are forming of political nation, development of civil society and presence of national elite, that must instance public unity. Amongst important factors, that can consolidate Ukrainians a substantial place is occupied by the processes of concordance of interests of ethnic associations of Ukraine, realization of national idea, potential of Ukrainian, historical memories and religion. As exactly a political elite forms political reference points for advancement of the state, then it is necessary, that she, first of all, was of interest all society, was highly skilled and enjoyed a confidence among a population. A language appears a powerful factor that consolidates of Ukrainians. Absence of purposeful language politics on receipt resulted Ukraine of independence in a volume that Ukrainian society clearly shared on Ukrainian-language and Russian-language regions. It is important, that in present time, when opposition of our state to open aggression of Russian Federation is, the Ukrainian TV channels translated news, different transmissions and films by Ukrainian, in particular, with the subjects of reflection of heroism and dignity of Ukrainians. Historical memory plays an important role the processes of rallying of Ukrainians. For objective illumination of historical events both in scientific literature and in mass-media, it is needed to attract specialists – historians, philosophers. It is necessary to open out professional discussions in mass-media in relation to historical events, facts and personalities that cause ambiguous attitude toward itself and provoke conflicts in Ukrainian society. Politics in relation to historical memory, first of all, must be directed in support stability in society, not to assume the excessive politicizing of historical events, but must balance vision of the historical past of separate regions with national vision. Thus, when a question appeared about territorial integrity of our state, Ukrainians unites for the active decision of this problem. Aggression of Russian Federation in relation to Ukraine stimulated the consolidation processes of Ukrainians and became, in a certain measure, by the means of concentration of collective energy, Ukraine sent to the European vector of development. Keywords: Ukrainians, consolidation of Ukrainians, the political elite, language, historikal memori, politics of historical memory, language policy. Постановка проблеми. Вступивши в добу незалежності, або як її ще називають постколоніальну добу, Україна зіштовхнулася з низкою принципово нових завдань і проблем, серед яких і проблема консолідації українства. Вона є доволі складною, її ґрунтовне вирішення потребує значних інтелектуальних і духовних сил, економічних ресурсів і політичної волі влади. Актуальність проблеми консолідації українства посилилася в наші дні, коли тривають воєнні дії на Сході України, держава втратила частину територій, відбувається поглиблення моральної кризи українського суспільства. «Консолідація – центральний чинник ефективності будь-якої соціальної дії, що потребує колективного розуму чи колективної наснаги, не говорячи вже про ту чи іншу стратегічну мету, досягнення якої просто неможливе без задіяння цього феномену» [14, с. 100]. Консолідація українства формується як ідея, що об’єднує всі політичні партії, громадські організації та соціальні суб’єкти довкола цінностей українців для забезпечення поступу української нації і міжнаціональної злагоди в Україні. Українство, щоб консолідуватись має орієнтуватись на майбутнє, тобто воно повинно чітко уявляти кінцеву мету, якої прагне і мобілізувати свої зусилля для її досягнення. Консолідація українства залежить від багатьох чинників, серед яких – спільність ідеї, мети, діяльність національної політичної еліти, що має бути взірцем суспільної єдності, політична культура, державна мова, історична пам'ять, 8 Київський національний університет імені Тараса Шевченка економічні та освітньо-виховні чинники, релігія, мистецтво та ін. Аналіз досліджень. Ґрунтовні дослідження суспільної єдності та солідарності були закладені Е. Дюркгеймом, Ю. Хабермасом. Суттєві розробки до проблеми суспільного згуртування внесли такі вчені як Н. Джонсон, Дж. Кларк, Дж. Лоренс, Р. Мартін, Дж. Сакс, А. Сміт та ін. У вітчизняній науковій літературі питання щодо консолідаційних процесів українського суспільства висвітлювалися у працях політологів, філософів, істориків і соціологів: В. Баранівського, І. Варзара, Т. Воропаєвої, І. Грабовської, В. Євтуха, О. Картунова, А. Колодій, І. Кресіної, В. Крисаченка, Г. Луцишин, Є. Магди, М. Обушного, О. Оржель, М. Поповича, Ю. Римаренка, М. Степико, В. Фесенка та ін. Незважаючи на значну кількість наукових студій, присвячених проблемі консолідації, багато аспектів цієї проблеми залишаються недостатньо вивченими, зокрема, аспект консолідації українства в постколоніальну добу, що і визначило мету даної статті. Виклад основного матеріалу. Як вже було вказано у вищевикладеному, національна політична еліта виступає одним із головних чинників консолідації українства. Впливовість політичної еліти на розвиток всіх сфер життя держави, на впровадження та ефективність функціонування демократичних реформ у країні, на рівень економічної і духовної стабільності в суспільстві не викликає сумнівів. Оскільки політичне управління є найбільш суттєвою функцією політичної еліти, то вона безпосередньо і систематично бере участь у прийнятті рішень, пов’язаних з використанням державної влади. В ідеалі політична еліта виконує свої функції в суспільстві, якщо в її діяльності домінують не власні інтереси, а інтереси всього суспільства; коли вона здатна забезпечити оптимальне для даних умов співіснування демократизму і професійності в керівництві; вміє налагоджувати стосунки з громадянським суспільством, будує демократичні стосунки між суб’єктами, що входять до її складу та на основі цього відбувається економічний, культурний та соціальний прогрес у соціумі. Якість політичної еліти багато в чому залежить від того, наскільки вона відкрита для найбільш активних і освічених особистостей із інших елітарних груп, наскільки ефективно діють «фільтри» для випадкових і аморальних осіб [1]. Нині, з одного боку, політична еліта України, закликає до єдності суспільства, а з іншого, – представники різних політичних партій для розширення чисельності свого електорату активно використовують у своїй політиці існуючі в українському суспільстві суперечності, що призводить до напруги та агресії в ньому. Неспроможність української еліти ставити інтереси суспільства вище власних амбіцій становить значну перешкоду в процесах консолідації українства. А оскільки саме політична еліта формує політичні орієнтири для поступу держави, то необхідно, щоб вона, насамперед, представляла інтереси всього суспільства, була висококваліфікованою та користувалася довірою серед населення, послідовною та відкритою в своїх діях, не допускала внутрішніх конфліктів і чвар, що стане запорукою згуртування всього українства. Потужним чинником, що консолідує українство, постає українська мова. «Утвердження в незалежній Україні мови найчисленнішого корінного етносу у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні» [8, с. 4], – підкреслює Лариса Масенко. Мова виконує не лише комунікативну функцію, а й ідентифікаційну та націєтворчу; класифікація за мовою, що виокремлює один народ від іншого, вважається найбільш точною. В процесі зміцнення національної держави мовна політика, водночас з гарантуванням мовних прав людини, має забезпечувати національну єдність соціуму та утверджувати політичну стабільність. Відсутність цілеспрямованої мовної політики після отримання Україною незалежності, що є наслідком колоніального стану України в минулому, призвела до поділу українського суспільства на україномовні та російськомовні регіони. Довготривалі дискусії з приводу інституціоналізації двомовності в Україні сприяли загостренню відносин між найбільшими за кількістю населення етноспільнотами країни – українцями та росіянами, що, звичайно, порушувало стабільність у суспільстві. Загострення мовної проблеми досить часто провокувалося політичними партіями, особливо у період передвиборчої кампанії, коли мовне питання ставало приводом для маніпуляцій, насамперед для того, щоб відволікати увагу населення від болючих економічних і соціальних проблем. Ситуацію з державною (українською) мовою, яка склалася й існує упродовж часів незалежності, можна розглядати як постколоніальний синдром. Мовно-політична проблема вміло використовувалась проросійськими силами як спосіб ескалації конфлікту в Україні. Прямо протилежні геополітичні спрямування проросійських і національних політичних сил «тісно переплелися у мовно-політичному конфлікті, чим активізували політичну кризу, яка перейшла в іншу фазу протистоянь – російсько-український військовий конфлікт» [13, с. 41]. Так, навіть вторгнення в Крим Російська Федерація аргументувала як акт захисту російськомовних громадян, зокрема, як захист їхніх прав від утисків української держави, що не затверджує російську мову як другу державну. Внаслідок вторгнення російських військ відбулася воєнна окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополь. Успішність російської гібридної тактики на Кримському півострові пояснюється не лише використанням силових засобів, а й небажанням частини українських військових, які знаходились у Криму, здійснювати спротив. У результаті «безвладдя» на той час (під час зміни влади в державі на початку 2014 р.) та незадовільного стану українських безпекових структур керування силами оборони не відбувалося. Українське керівництво з 9 Українознавчий альманах. Випуск 20 стосувалися Голодомору 1932 – 1933 рр., діяльності Української повстанської армії, революції 1917 р. та ін.), то можна говорити про те, що державна політика щодо історичної пам’яті не врегульована і позбавлена системності. Така роз’єднаність українського суспільства багато в чому пояснюється об’єктивними причинами, серед яких – колоніальний статус України в минулому, довготривала територіальна роздільність України і входження її в склад різних імперій, що, звичайно, відбилося на формуванні свідомості та ментальності українців. Так, сприймання в минулому населенням Західної України в більшій мірі культури поляків, румунів, угорців, а Східної – переважно російської культури, призвело до різних, часто кардинально-протилежних, поглядів на минуле та майбутнє нашої держави. На сході і півдні України більша частина населення перебуває в контексті імперської історичної пам’яті, що виявляється в ностальгії за СРСР чи Російською імперією. Імперська історична пам'ять закладає базис для розвитку комплексів месійності та обраності в історичному процесі, наслідком яких є асиміляція історичної пам’яті народів, що входять в склад цієї імперії. Упродовж часів незалежності України культурні цінності радянського чи неоімперського зразка активно підкріплювалися російськими ЗМІ. Вміло керуючи свідомістю людей через засоби масової інформації та використовуючи спеціальні маніпулятивні технології Російська Федерація і в наші дні утверджує в свідомості українських громадян проросійські геополітичні орієнтації, нав’язує міфи про агресію «бандерівців», «західну» розбещеність та ін. Як слушно зауважив Євген Головаха, «саме антиукраїнізм є зараз консолідуючим чинником у Росії» [4, с. 20]. Таку позицію росіян красномовно демонструють соціологічні опитування «Левадацентру» – однієї з найбільших російських недержавних дослідницьких організацій: у червні 2016 р. головними ворогами Росії населення країни вважало США, Україну та Туреччину, при цьому найбільш вороже до Російської Федерації, на думку росіян, налаштовані США (72 %), а на другому місці – Україна (48 %) [11]. У вересні 2016 р. кількість негативно налаштованих росіян щодо України зросла до 56 % [9]. При цьому формування Росією власного іміджу як могутньої держави, що захищає своїх громадян та етнічних росіян на чужих територіях, переконує російське населення в справедливості влади Російської Федерації, обстоюванні нею демократичних принципів, прав і свобод. Неоімперське мислення проросійських українців негативно впливає на процес консолідації українства. Суттєвим є й те, що самі українські політики за всі роки постколоніальної доби «свідомо і цілеспрямовано використовували феномен історичної пам’яті як знаряддя для маніпулювання суспільною свідомістю, як певну політичну технологію» [7, с. 37], що роз’єднувало українську націю. Таким чином, для об’єктивного висвітлення історичних подій як в науковій літературі, так і в ЗМІ, потрібно залучати фахівців – істориків, філософів і запізненням реагувало на події в Криму і Сході України, йому «бракувало стратегічних і тактичних підходів на російському напрямі» [10, с. 6]. Окрім цього слабка громадянська ідентичність кримчан («Я – громадянин України»), формування якої проходило під російсько-імперським впливом, створила підґрунтя для антиукраїнських і сепаратистських настроїв у Криму. Адже тут і в часи існування СРСР, і після отримання Україною незалежності не впроваджувалася цілеспрямована етнонаціональна політика. Крим, з його широкомасштабним домінуванням російської мови і культури, радянської символіки, традицій і міфів, з його орієнтацією на Російську Федерацію як заможну і сильну державу, не сприйняв українського проекту з його європейським вибором. Зазначені події засвідчують не лише потужну експансію Російської Федерації, а й відсутність чіткої державної гуманітарної політики в Україні, яка б мала змогу протидіяти російським впливам, у тому числі, в мовній сфері. Розв’язання цього питання ускладнює і той факт, що «роздержавлення» ЗМІ в кінцевому результаті спричинило до встановлення монополії бізнесових груп у інформаційному просторі України. Втрата державою контролю над засобами масової інформації призвела до того, що тепер держава має домовлятися з власниками телевізійних каналів і радіомовної сфери. Тому важливо створити мовний простір для належного функціонування української мови. Не дивлячись на те, що в реальному житті громадяни нашої держави спілкуються українською та російською мовами і в різних регіонах України відбувається суттєве домінування однієї з них, необхідно, щоб українські телеканали транслювали новини, різні передачі та фільми українською мовою, зокрема, з тематикою відображення героїзму і гідності українців. Історична пам'ять, яка є складовою національної ідентичності та національної свідомості, також відіграє важливу роль у процесах консолідації українства. Історична пам'ять передає від минулого до сьогодення матеріальні артефакти (пам’ятки мистецтва, наукові та архівні матеріали, літературні та філософські тексти, ін.). Вона охоплює знання та спогади про витоки, ставлення і розвиток свого етносу, про видатних особистостей нації та про їхні визначні діяння. Проте «історична пам'ять не є історією чи історичним знанням, а передусім властивістю соціальної групи чи спільноти шукати обґрунтування свого існування та “інакшості”. Тобто, історична пам'ять в тому сенсі, який їй надається в сучасному суспільстві, є перш за все феноменом суспільної (колективної) свідомості, а як така – залежною від тих провідних сил, котрі цю спільноту очолюють і спрямовують. Іншими словами, історична пам'ять – це мета і результат інтегративних процесів певної спільноти – групи, корпорації, стану, нації, держави» [5, с. 219]. Колективні уявлення про знаменні історичні події та про видатних особистостей стають підґрунтям групової ідентичності, що дає можливість ототожнювати себе за принципом «свій – чужий». Оскільки в нашій державі акцентування на певних подіях історичного минулого призвело до суспільної напруги (наприклад, питання, що 10 Київський національний університет імені Тараса Шевченка культурологів. Це дуже важливо, адже дослідження засвідчують, що в наш час історична пам'ять спільноти формується передусім через засоби масової інформації, шкільні підручники, твори мистецтва, а не через фахові наукові видання. Так, російські вчені та інші зарубіжні дослідники у своїх працях продемонстрували, що інформацію про минуле більшість пересічних громадян отримують з підручників (у рамках загальної шкільної освіти), але фактично основними джерелами інформації з історії є телебачення та кінофільми (підручники – 77%, кінофільми – 70%, телепередачі – 66%, журнали і газети – 45%, мемуари та художня література – 43%, музеї та екскурсії – 36%, розповіді людей старшого покоління – 35%, радіопередачі – 24%, спеціальна історична література – 23%, сімейні архіви – 6%, інше – 3%. Слід зауважити, що була можливість вибирати зі списку кілька варіантів відповідей) [12, с. 4]. Тому необхідно розгортати фахові дискусії в мас-медіа щодо історичних подій, фактів і особистостей, які викликають неоднозначне ставлення до себе та провокують конфлікти в українському соціумі. Політика щодо історичної пам’яті, насамперед, має спрямовуватись на підтримку стабільності у суспільстві, не допускати надмірну політизацію історичних подій, а повинна збалансовувати бачення історичного минулого окремих регіонів з загальнонаціональним баченням. Українство, незважаючи на інформаційні війни та жорстку війну за мізки й душі українців, повинно зберігати на основі історичної пам’яті свою культуру, мову, територію. Несформоване громадянське суспільство в Україні, продовження неоголошеної війни з Російською Федерацією, відсутність прогресу у питанні щодо повернення АР Крим, зниження соціальних стандартів, зростання бідності та безробіття, відсутність ефективних реформ, корупція в державних і недержавних закладах, а також песимістичні настрої українців щодо майбутнього України гальмують згуртування українства. Так, наприклад, значна кількість громадян України (3,2 млн. осіб) має середньодушові доходи на місяць нижче прожиткового мінімуму, який необхідний для забезпечення нормального функціонування людського організму, що свідчить про бідність населення України [2, с. 48]. Високий рівень безробіття громадян (на одну вакантну посаду в середньому по Україні припадає 14 осіб [2, с. 49]) досить часто приводить їх до нерегламентованої зайнятості або незаконних видів діяльності, що загрозливо в обох випадках як для самих громадян, так і держави в цілому. Окрім цього, на думку більшості населення України, «вищі керівники держави не є патріотами країни. На противагу їм, українських військовослужбовців, які воюють або воювали в зоні АТО, вважають патріотами 74 %» [6, с. 6]. Високому керівництву нашої держави варто було б уважно прислухатися до соціологічних досліджень Центру Разумкова, які засвідчують, що дії влади щодо реалізації реформ у державі послабили почуття патріотизму у громадян України [6, с. 5 – 6]. Негативними настроями серед українських громадян активно послуговується російська пропаганда для дестабілізації в Україні. Російська Федерація поряд із військовим складником конфлікту на Донбасі масштабно застосовує інформаційний складник, який спрямовується як на внутрішній фронт (серед населення в зоні конфлікту та в цілому серед українських громадян; серед власного населення), так і зовнішній фронт (серед міжнародної спільноти). Кремль у своїй політиці й надалі дестабілізуватиме ситуацію в середині України для впровадження хаосу на українській території та розколу українства; він і в подальшому буде створювати стереотипи «фашистських українців», негативний імідж української держави в світі з метою зменшення її геополітичного значення. Проте слід пам’ятати, що соціальна, політична, релігійна та ін. розділеність у суспільстві спостерігається й у багатьох інших країнах, головне – зберегти при цьому національну єдність. Нині, коли постало питання про терто-ріальну цілісність нашої держави, українство об’єднується для активного вирішення цієї проблеми. Агресія Російської Федерації по відношенню до України стимулювала процеси консолідації українства й стала, в певній мірі, засобом концентрації колективної енергії, спрямованої на європейський вектор розвитку України. Підйом патріотичних почуттів українців, значна кількість добровольців, які бажають захищати Батьківщину, поширення волонтерського руху засвідчують наявність поступальних кроків у розвитку громадянського суспільства в Україні та консолідації українства в цілому. Висновки. Отже, «вивчення проблеми консолідації українства постколоніальної доби має збагатити загальнолюдську гуманітаристику унікальним досвідом європейської спільноти, що вступила у ХХІ ст. у стані соціуму перехідного (постколоніального) типу та конкурентної (постколоніальної, такої, що розвивається) держави» [3, с. 20]. Важливо, щоб консолідація українства постколоніальної доби була не абстрактним поняттям, а мала чітко сформульовану програму з конкретними механізмами її виконання, що поступово і наполегливо втілюються в життя. Література: 1. Авер’янова Н. М. Національна еліта України: сучасні проблеми формування // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Історія. Філософія. Політологія. – Одеса, 2011. – Вип. 3. – С. 172 – 175. 2. Власюк О. С., Яценко Л. Д. Людський розвиток в Україні: чинники та проблеми // Стратегічні пріоритети. Серія «Політика». – 2016. – № 1(38).– С. 43 – 54. 3. Грабовська І. Актуальність дослідження консолідаційних процесів українства постколоніальної доби // Українознавчий альманах. Випуск 19. – К.: «Міленіум+», 2016. – 194 с. – С. 16 – 21. 4. Гуманітарні виклики та соціальні наслідки військових дій на Сході України. Матеріали Круглого столу / ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, м. Київ, 22 вересня 2015 р. – К., 2015. – 276 с. 11 Українознавчий альманах. Випуск 20 priorytety. Seriya «Polityka». – 2016. – № 1(38).– S. 43 – 54. 3. Hrabovska I. Aktualnist doslidzhennya konsolidatsiynykh protsesiv ukrayinstva postkolonialnoyi doby // Ukrayinoznavchyy almanakh. Vypusk 19. – K.: «Milenium+», 2016. – 194 s. – S. 16 – 21. 4. Humanitarni vyklyky ta sotsialni naslidky viiskovykh dii na Skhodi Ukrainy. Materialy Kruhloho stolu / IMFE im. M. T. Rylskoho NAN Ukrainy, m. Kyiv, 22 veresnia 2015 r. – K., 2015. – 276 s. 5. Zashkilniak L. O. Istorychna pamiat ta istoriohrafiia: metodolohichni aspekty vzaiemodii // Natsionalna ta istorychna pamiat. Zbirnyk naukovykh prats. – Vyp. 2. – K.: DP «NVTs Priorytety», 2012. – 412 s. – S. 218 – 233. 6. Konsolidatsiya ukrayinskoho suspilstva: shlyakhy, vyklyky, perspektyvy. Informatsiyno-analitychni materialy do Fakhovoyi dyskusiyi 16 hrudnya 2016 r. – K.: Tsentr Razumkova, 2016. – 100 s. 7. Lutsyshyn H. I. Derzhavna polityka istorychnoyi pam"yati yak chynnyk konsolidatsiyi ukrayinskoho suspilstva // Hrani. Naukovo-teoretychnyy i hromadsko-politychnyy almanakh. – Dnipropetrovsk, 2015. – № (124). – S. 33 – 38. 8. Masenko L. Mova i suspilstvo. Postkolonialnyy vymir.– K.: Vydavnychyy dim «KM Akademiya», 2004. – 163 s. 9. Otnoshenye rossyyan k Ukrayne ukhudshylos [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_russian/201 6/10/161026_ru_s_attitude_ukrainians_russia 10. Perspektyvy ukrayinsko-rosiykykh vidnosyn // Natsionalna bezpeka i oborona. – 2015. – № 8-9 (157-158). – S. 2 – 20. 11. Rossyyane reshyly, kto ym vrahy [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://www.levada.ru/2016/06/02/rossiyane-reshili-ktoim-vragi/ 12. Saveleva Y. M., Poletaev A. V. Sotsyalnыe predstavlenyya o proshlom: ystochnyky y reprezentatsyy. – M.: HU VShE, 2005. – 52 s. 13. Savoyska S. V. Heopolitychnyy vymir movnoyi polityky posttotalitarnoyi Ukrayiny: konstruktyvnyy i destruktyvnyy aspekty problemy // Visnyk Kyyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Seriya «Filosofiya. Politolohiya». – 2014. – № 3(117). – S. 39 – 43. Stepyko M. T. Ukrayinska identychnist: fenomen i zasady formuvannya 5. Зашкільняк Л. О. Історична пам'ять та історіографія: методологічні аспекти взаємодії // Національна та історична пам'ять. Збірник наукових праць. – Вип. 2. – К.: ДП «НВЦ Пріоритети», 2012. – 412 с. – С. 218 – 233. 6. Консолідація українського суспільства: шляхи, виклики, перспективи. Інформаційно-аналітичні матеріали до Фахової дискусії 16 грудня 2016 р. – К.: Центр Разумкова, 2016. – 100 с. 7. Луцишин Г. І. Державна політика історичної пам’яті як чинник консолідації українського суспільства // Грані. Науково-теоретичний і громадськополітичний альманах. – Дніпропетровськ, 2015. – №8(124). – С. 33 – 38. 8. Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 163 с. 9. Отношение россиян к Украине ухудшилось [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_russian/201 6/10/161026_ru_s_attitude_ukrainians_russia 10. Перспективи українсько-російських відносин // Національна безпека і оборона. – 2015. – № 8-9 (157-158). – С. 2 – 20. 11. Россияне решили, кто им враги [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.levada.ru/2016/06/02/rossiyane-reshili-ktoim-vragi/ 12. Савельева И. М., Полетаев А. В. Социальные представления о прошлом: источники и репрезентации. – М.: ГУ ВШЕ, 2005. – 52 с. 13. Савойська С. В. Геополітичний вимір мовної політики посттоталітарної України: конструктивний і деструктивний аспекти проблеми // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Філософія. Політологія». – 2014. – № 3(117). – С. 39 – 43. 14. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. Монографія. – К.: НІСД, 2011. – 336 с. References: 1. Aver"yanova N. M. Natsionalna elita Ukrayiny: suchasni problemy formuvannya // Naukovyy visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Seriya: Istoriya. Filosofiya. Politolohiya. – Odesa, 2011. – Vyp. 3. – S. 172 – 175. 2. Vlasyuk O. S., Yatsenko L. D. Lyudskyy rozvytok v Ukrayini: chynnyky ta problemy // Stratehichni УДК 130.12+316.3 Юлія Бродецька Деконсолідаційні аспекти сучасного суспільства: реконфігурація імперіальності в просторі співбуттєвості Анотація. Аналіз статті зосереджений на розгляді деконсолідаційних аспектів сучасного суспільства. В якості останніх виступає ідеологія імперіальності, що трансформує механізми й практики своєї реалізації в сучасному соціокультурному просторі. Виявлено, що характер розвитку сучасної соціальної теорії, її методологічний потенціал, проявляють ті протиріччя, які виникають щодо інтерпретації соціального єднання в рамках класичної методології дослідження проблеми. Трактування соціальності з позицій політичної філософії, веде до обмеженості рецептів «загального єднання з примусу», представлених переважно ідеями імперіальності (в проявах авторитарних та тоталітарних моделей). Зазначається, що в якості симулятивної практики соціальної інтеграції ідея імперії виступає деструкцією соціальності, що загрожує її порядку, стабільності. Іншими словами, потенціал держави не дозволяє подолати дискурс влади, обмежуючи можливість конструювання практик соціального єднання. Тут простором, що інвестує імперські тенденції в соціальну практику, виступає масова культура. Переростаючи межі індивідуального 12 Київський національний університет імені Тараса Шевченка порядку, «культ бажання», таким чином, реалізується в державних практиках політичного тоталітаризму і ринкового капіталізму масового суспільства. Таким чином, дослідження в якості підстави ідеології імперіальності системи владних домагань, що реалізують себе в практиках тотального споживацтва, дозволяє виявити деструктивний потенціал феномена, його небезпеку в формуванні соціальної цілісності, а, отже, подолати проблему кризи соціальності про яку заявляють сучасні дослідники. Ключові слова: соціальна цілісність, імперіальність, споживчі практики, держава, культ бажання, масова культура. Yuliia Brodetska Aspects of Deconsolidation of Modern Society: the Reconfiguration of Imperialism in the Co-Existence Sphere Abstract. The article focuses on the study analysis of the deconsolidation modern society aspects. As these aspect is the empire ideology. It transforms the mechanisms and practices of its realization in modern social and cultural space. The nature of the modern social theory and its methodological potential, reveal contradictions that appear in the interpretation of social cohesion in the classical methodology of the problem study. Political philosophy defines sociality as one aspect politics. That is why it constructs the research methodology of society as a rational project. Consequently, this leads to crisis theory, the limited model of «universal unity by coercion», which is the empire ideology. This phenomenon is a simulation of the social system integration, the destruction of sociality. It threatens its order and stability. The potential of the state does not allow to overcome the discourse of power. This limits the possibility of constructing social cohesion practices. Social crisis need to identify existence of the phenomenon of social integrity. In turn, the space that invests imperial tendencies in social practice is mass culture. This culture desire seeks to "liberate" man from responsibility and fear for their own greed. Thus, "mass culture" is a major tool for the expansion of imperial ideology in the social sphere. As the mechanism of production of consumer practices is the state. This global political and economic system forms the «cult of desire» at the level of public consciousness. "The worship of desire" outgrows individual order limits practices is realized in the state of political totalitarianism and mass market capitalism society. This means the restoration of relations community who are able to overcome the individualism of modern man and society, to destroy the cult of states. This methodological step reveals the nature of the phenomenon that produces the desire for power as the initial mechanism of development. A scientific novelty of this work is to identify the source mechanisms, practices and conditions of the imperialism ideology formation, which claims to solve the problem of social integrity. This theoretical and methodological step is necessary to design a comprehensive methodology for the study of this problem. Thus, the author focuses on the study of the ideology of imperialism as the basis of power claims system implemented in practice total consumerism. This can detect potential destructive phenomenon, its dangers in addressing social integrity, and thus overcome the problem of social crisis which modern researchers say. Keywords: social integrity, imperialism, consumer practices, the state, the desire cult, mass culture. Постановка проблеми. Залишаючи за собою багате проблемне поле, феномен соціальної цілісності в сучасних умовах піддається все новим випробуванням, загрозам з боку тенденцій псевдоінтегративності. Серед останніх не втрачає своєї актуальності проблематика імперіальності, яка як вірус, маніпулятивно й підступно впроваджується в нові соціально-економічні реалії сучасного суспільства. Реконфігуруючи традиційні форми політичної та економічної експансії, феномен імперіальності знаходить своє втілення в практиках, чиї механізми працюють на задоволення бажання «мати», трансформуючись в модус відносин масового споживання. Наділена онтологічним статусом у рамках політичної філософії, сутність ідеї імперіальності – влада бажання набуває, таким чином, новий вимір, у якому влада знака (речі), претендує бути вписаною в поверхню сенсу [1]. Йдеться, перш за все, про ті форми відносин, в яких екзистенція імперіальності – служіння бажанню «мати» (володіти) видає себе за вирішення проблеми соціальної цілісності найбільш явно. Таким чином, метою даного дослідження є розгляд модифікацій практик імперіальності в сучасному соціокультурному просторі. Аналіз досліджень. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що аналіз імперіальності актуалізується в контексті вирішення проблематики соціальної цілісності, інтегративності. Як зазначає Р.Гвардіні, головна небезпека сучасної ситуації криється в культурі, а точніше в основі культурної творчості, яка продукує прагнення до влади людини над сущим. При цьому позитивна чи негативна спрямованість влади залежить від того, для яких цілей вона використовується. Оскільки виявляється, що сучасна людина не доросла до правильного розпорядження владою, більш того, вона навіть не усвідомлює даної проблеми. Це означає, що безперервно зростає можливість зловживання владою, внаслідок чого вона демонізується. Якщо совість не несе відповідальність за належну людині владу, то нею опановують демони. Тому суттєвою рисою майбутньої культури буде небезпека. Йдеться про приборкання й правильне розпорядження владою. Остання стає центральною проблемою, навколо якої повинна зосередитися робота прийдешньої культури. Повинно скластися духовне мистецтво управління, що «здійснює владу над владою». У наш час культура – це відчайдушна сутичка не на життя, а на смерть [2]. Виклад основного матеріалу. Проблема влади становить екзистенцію імперіальності (колоніальності), сфокусовану в тоталітарному характері її носія (будь-то індивідуальний, або соціальний об'єкт). Простором, у якому продукуються й інвестуються руйнівні тенденції в навколишній світ, 1 виступає «масова культура» , яка трансформує «культ влади бажання» в прагнення безжального 1 На думку А.Радугіна, ідейною основою феномена «масової культури» є вчення епікурейців про гедонізм, яке стверджує, що відчуття насолоди є метою поведінки людини. Отже, наявність давніх ідейних джерел масової культури є аргументом проти теорій, які стверджують, що саме технічні засоби породили в XX столітті новий тип «глобальної культури» [3]. 13 Українознавчий альманах. Випуск 20 Інституціоналізація політичного панування в якості системи структурованих відносин володіння (владою, доходами, престижем), конструює владу нового «масового порядку». У зв'язку з цим К. Манхейм зазначає, що передумовою становлення останньої стала диференціація соціокультурного життя, розпад колись єдиного світогляду на безліч автономних культурних сфер, що формують власні світи значень і цінностей. З втратою цілісності та наростанням суперечливості культурні значення втратили абсолютність й непорушність, що і призвело до їх проблематизації [8, с. 230]. Знищивши в собі почуття Бога, людина побажала споживати світ відчужено, перетворюючи його в своїй претензії на реалізацію імперських амбіцій на річ. У цих умовах «силового часу» (в термінології Р.Козеллека), культура і перевтілюється в середовище продукування політико-економічних симуляцій, що 3 демонтує її смислові кордону, передзаданість . У свою чергу, виділившись з суспільства як зовнішня, домінуюча й регулююча сила, державна система відразу привласнює собі цілий ряд функцій, пов'язаних з монополією на загальну владу і застосування насильства. Жага наживи, накопичення, конкуренція – основні стимули, культивовані в суспільній свідомості системою, що направляє свої ресурси на множення капіталів. Тому переростаючи межі політичних відносин, ідеологія імперіалізму активно інвестується в економічні, релігійні, культурні сфери, трансформується в практику тотального споживання. Як зазначає Е. Фромм: «В современных развитых промышленных обществах потребление – наиболее важная из форм обладания. Потреблению присущи противоречивые свойства: с одной стороны, оно способствует уменьшению ощущения беспокойства и тревоги, поскольку то, чем человек владеет, не может быть у него отобрано; но с другой – оно вынуждает человека потреблять все больше и больше, так как всякое потребление со временем перестает приносить удовольствие» [10]. Іншими словами, новий «масовий порядок» вимагав від системи зміни засобів впливу на людину. Повіривши в «культ бажання», людина залишилася наодинці з тотальним страхом обмеженості, придушити який їй обіцяла система. В якості симулякра справжніх людських цінностей, індустрії продукування позбавлених сенсу знаків, що живлять імперську ілюзію переваги, «культура бажання» розмиває в суспільній свідомості традиційні підстави структурування світу. Її завдання – підтримувати в свідомості споживача «культ бажання», спокушати ненаситне прагнення «мати» поглинання навколишнього світу. Мімікруючи під розумні й необхідні імперативи системи, породжувані порядком існування, масова культура відтворює, з одного боку, посередність людини маси – прагматичного, розважливого і в той же час конформного споживача, який «зовсім не хоче бути самими собою» [4, с. 39], з іншого, – фігуру колоніаліста, власника, чий потенціал спрямований на експлуатацію мас. Як зазначає Х.Арендт, «колоніаліст», який здійснює владу митрополії в колонії прагне, щоб «в сознании ее носителей, эта власть постепенно окружалась романтическим ореолом… По отношению к подвластному колониальному населению он выступает носителем высшей идеи. Возникает осознание избранности, особой миссии… Он осуществляет власть, исполняя высший закон, служа даже не метрополии, а высшей силе, наделившей его особым призванием и властью. Он утверждает новый порядок в мире, несет цивилизацию и просвещение. Этот взгляд на свою миссию тесно коррелирован с политической практикой. Исполнитель высшего закона не связывает себя юридическими нормами. Колониальная администрация управляет посредством декретов. Она осуществляет бюрократическое управление, основанное на волевых решениях, не ориентируясь на какие-то правовые ограничения, гуманные ценности или моральные нормы – на все то, что ограничивает власть в метрополии» [5, с. 412]. У цьому фундаментальному протиріччі, що визначає духовну ситуацію часу, виявляється, на думку К.Ясперса, сучасний конфлікт, зіткнення двох підстав цивілізації – культури й системи. Культура вимагає від людини інтелектуального розвитку, непересічність, творчих зусиль. Система заохочує посередність. «Массовый порядок создает универсальный аппарат существования, который разрушает мир специфически человеческого существования» [6, с. 323]. За допомогою популяризації споживчих практик, що насичують апарат системи людським потенціалом, масовий порядок інвестується в простір людського буття. «Культура мас» стає засобом масштабної експансії імперської ідеології в сферу соціального, а в якості механізму продукування споживчих практик виступає держава - глобальна політико-економічна система відтворення «культу бажання» на рівні суспільної свідомості. І людина приймає статус добровільного раба системи, яка створює все нові технології 2 маніпулятивного впливу . 2 Як зазначає М. Бердяєв: «Соблазн царства принимает самые разнообразные формы в истории, он трансформируется и вводит людей в заблуждение. Этот соблазн великого царства не оставляет человека на протяжении всей его истории: империи древнего Востока, Римская империя, папская теократия, священная византийская империя, московское царство – третий Рим, коммунистическое царство, третье германское царство. Вся тревожная и запутанная проблема царства связана с тем, что человек … одержим мечтой о царстве. Он ищет своего царства, отдает свои силы на его создание, но царство это делает его рабом» [7]. 3 Характерною рисою цієї ситуації стають спроби концептуалізації феномена культури, що все більше втрачає свій нормативний характер й мету передзаданості - «вдосконалення чого або кого-небудь», перетворюючись в дискурс влади. «На место одной культуры приходят многоликие культуры и цивилизации. Иными словами, культура была осознана «как культура», то есть особая сфера реальности, а ее продукты – как «феномены культуры», а не нечто, само собой разумеющееся и очевидное»[9, с. 189]. 14 Київський національний університет імені Тараса Шевченка інвестування споживчих прагнень «володіти». Але при цьому, «сучасна людина демонструє авторитарну готовність орієнтувати свій образ мислення і свою поведінку на норми, покладені на неї ззовні ... Ці тенденції можна спостерігати всюди в індустріальному світі, абсолютно незалежно від політичної системи» [15, с. 50]. На думку більшості сучасних дослідників, повалення тоталітарних політичних режимів (головним чином, фашизму і комунізму) і затвердження режимів представницької демократії, неолібералізму, «звільнення» особистості й суспільства від бюрократичного диктату з боку держави, трансформували природу імперіальності. Остання набула форми «неоліберального тоталітаризму» як нової економічної системи панування держави, що гнучко впливає на рівні маніпулювання суспільною свідомістю, впроваджуючи «постфордистські» методи організації виробництва і 4 соціал-дарвіністські суспільні норми [16, 17] . По суті ж, страх, недовіра, конформізм, з одного боку, і розважливе прагнення володіти, експлуатувати навколишній світ – залишаються вихідними психологічними підставами імперіалізму, як в формі політичного тоталітаризму, так і експансивних капіталістичних тенденцій у тих державах, де актуалізовані демократичні форми. Прихований в порядку мислення елемент деструкції, чинить опір новому дискурсивної порядку. Більш того, самі опредмечені зв'язки (економічні механізми й бюрократична система влади) не дозволяють зламати або деформувати цей криптокомпонент. Нищівна жадібність, інституціоналізована в ідеології панування, – єдина підстава споживчої системи, що продукує новий модус соціальності – глобальний ринок, де все продається і купується, все працює на «культ бажання». Екстраполюючи ринковий характер відносин на всі сфери суспільного життя, держава береться за формування нового тотального проекту – «споживчого раю». «Идея благополучия становится движущей установкой человека современной эпохи, инициативу в реализации которой, берет на себя прогрессивное знание, посредством государства и капиталистического производства. Все в этой системе подчиняется законам рационального производствапотребления под лозунгом увеличения экономических показателей, как отдельного человека, так и самого общества. Основным принципом здесь становится глобальная установка на достижение личного блага с целью «всеобщего благоденствия» [9, с. 261]. все новими спокусами цивілізації, розірвати зв'язок людини з реальністю, зануривши її в ілюзорний світ споживчого раю. З цією метою, вона культивує нові стратегії і тактики маніпуляцій, перетворюючись в «технологію звільнення особистості від тиску держави». Все, що може запропонувати «культура бажання» загнаній страхом свідомості в якості «звільнення» – це збільшення практик споживання цивілізаційних благ. І все, що від людини потрібно – це побажати «мати». За своєю суттю масова культура стала досить ефективним інструментом мутації імперських практик в більш витончену модель «м'якої влади» суспільства споживання. «У сфері культури новий тоталітаризм стверджує себе саме в гармонійному плюралізмі, де найбільш суперечливі твори і істини мирно співіснують в байдужості» [11, с. 61]. На зміну диктатурі імперіалізму приходить одномірне суспільство, неототалітарна Система, яка існує за рахунок гіпнозу засобів масової інформації, що впроваджують в індивідуальну свідомість хибні потреби, культ споживання [12]. В цілому ж нічого не змінюється крім того, що в сучасному суспільстві «раби розвиненої індустріальної цивілізації є сублімованими рабами, але вони – раби, так як рабство зумовлене» [11, с. 31–33]. Переходячи від жорсткої системи тотального примусу до механізмів контролю соціального життя через економічні структури, держава ще більш активно, але «м'яко» впливає на людину за рахунок експлуатації симулякрів культурних цінностей (популяризації досяжницьких цінностей). «Простые вещи, вроде синих джинсов, кока-колы или определенной марки сигарет, давали возможность молодому поколению выражать собственное «Я»» [13, с. 38]. Репресивність системи не дозволяє особистості усвідомити підміни: «Роль клиента делает приемлемым ставшее абстракцией... политическое участие. Она облегчает груз последствий институционализации отчужденного модуса участия, так же как роль потребителя облегчает тяжесть отчужденного труда» [14, с. 126]. Іншими словами, і в разі політичної, і економічної експансій, мова йде про прагнення системи поглинути суб'єкта. Різниця полягає лише в тому, що жорстка владна вертикаль політичного управління не допускає (або обмежує) громадське самоврядування, в умовах же наростання державного капіталізму акцент робиться на латентних аспектах влади «масового порядку». У цілому ж, і в першому, і в другому випадку система має на меті одне – монополізувати владу, сформувати залежність людини від тих ресурсів, які держава експропріювала в останньої. Ця нова система тепер відчужує навіть не результат праці, а участь в управлінні суспільством. Так людина опиняється під владою «м'якої сили» (в термінології Дж.Наема), що не скорочує, а лише підсилює своє панування над нею. Оскільки установки на індивідуалізацію, роз'єднаність, розрив первинних соціальних зв'язків і продукування вторинних, вказують на те, що цілі держави трансформуються в більш витончений механізм, глобальну фабрику 4 Так, німецький дослідник Р. Курц в роботі «Чорна книга капіталізму» зазначає, що так званий «реальний соціалізм» був лише одним із різновидів індустріально-капіталістичної модернізації. «В умовах відносно високого вже рівня розвитку системи товарного виробництва на Заході й далеко зайшовшої конкурентної боротьби на світовому ринку, будь-яка нова тенденція до модернізації в менш розвинених регіонах світу набувала характеру особливо насильницької наздоганяючої модернізації, в якій етатизм, властивий для початкового періоду сучасної епохи, не просто повторювався, але і виступав в більш чистій, послідовній і жорстокій формі, ніж в давно минущих західних оригіналах» [18]. 15 Українознавчий альманах. Випуск 20 загального, бажання замість потреби, матеріальний комфорт і зростання економічних капіталів замість розвитку людського потенціалу – таким виявився вибір сучасної людини. Дана перспектива розвитку стає домінуючою в умовах науково-технічного зростання. У гонитві за «благами» людина не помічає, як перетворюється в покірного служителя «культу бажання». При цьому якщо в ситуації політичного панування експансія держави очевидна, то ідеологія економічного благоденства створює міф про незалежність людини в її виборах. Однак як тільки вона дійсно намагається зробити вибір, проявити свою унікальність і спонтанність – вона миттєво відчуває на собі гнів «покровителя». Тотальність системи будь-то у вигляді політичної деспотії або капіталістичної експансії не допускає спонтанності, свободи, гнучкості. Під маскою «покровителя» ховається монстр, що вимагає невблаганного підпорядкування і поклоніння. Його «доброта» і «доброзичливість» мають чіткі межі і прояви: ти потрібен системі до тих пір, поки служиш їй. Як відзначають дослідники, «в действительности, о преодолении или даже смягчении тоталитарных тенденций в современном индустриальном обществе говорить не приходится. В сфере экономики и организации труда, переходу к неолиберализму соответствуют изменения в технологической базе и структуре производства, в ходе которых предпосылка тоталитаризма – «фабричный деспотизм» становится более эффективным, гибким и утонченным. Идеология неолиберализма приобретает «тоталитарные» черты… «возникает настоящая борьба всех против всех, уничтожающая всякие ценности солидарности и человечности» [22]. Висновки. Таким чином, цілком очевидно, що говорити про кінець тенденцій імеріальності, тотальності передчасно, оскільки ідеї класового, національного, расового «єднання» перманентно витають у повітрі. У цих умовах соціальна пам'ять все більше актуалізує питання альтернативи імперської ідеології, що відкриває можливість вирішення проблеми соціальної цілісності. Інтеграція, в основі якої лежить не прагнення до володіння, узурпації влади, придушення і експлуатації людини, а гармонійна зв'язність. Цей унікальний проект людських відносин навіть в найважчі і кризові часи диктату системи зберігає свою унікальність і самобутність, а головне, відкриває перспективу подолання загрозливих людству тенденцій. Експлуатуючи вплив масової культури, система працює над виробництвом глобальної псевдореальності, де люди перетворюються на «сублімованих рабів», що не усвідомлюють свого рабства, «одномірних» істот, позбавлених соціальнокритичного початку. «Технологическая реальность вторгается в... личное пространство и сводит его на нет. Массовое производство и распределение претендуют на всего индивида, а индустриальная психология уже давно вышла за пределы завода. Многообразные процессы интроекции кажутся отвердевшими в почти механических реакциях, в результате мы наблюдаем не приспособление, но мимесис: непосредственную идентификацию индивида со своим обществом и через это последнее 5 с обществом как целым» [19, с.14] . Аналізуючи цю ситуацію, англійський дослідник С.Майлз у своїй роботі «Споживання як спосіб життя» проводить наступний аналіз. «Основний парадокс споживацтва полягає в тому, що воно впливає не в меншій мірі на спосіб життя тих, у кого немає можливості споживати, ніж на тих, у кого є такі можливості ... Думати про споживання, дивитися на товари, які рекомендує реклама, не менш важливо, ніж реально споживати. Бо в будьякому випадку людина визначає свою самооцінку і ідентичність в термінах споживчих цінностей. Суттю споживацтва як способу життя є нескінченний цикл бажань, які все одно не отримають задоволення. Чарівна привабливість споживацтва виникає з того, що воно дає можливості для задоволення. Але воно ж і обмежує ці можливості тим, що вигідно для ринку. Споживчий спосіб життя тримається на тонкій грані між суверенністю індивіда і його підпорядкуванням. Тому воно є таким ефективним засобом включення індивідуального досвіду в капіталістичну систему» [21, с. 67]. За допомогою актуалізації цінностей масової культури залежність перед тотальним об'єктом політичної влади змінюється на залежність від влади капіталу. Система в черговий раз створює ефективний спосіб поневолення людини, метою і єдиною перспективою якого виступає задоволення бажання володіти, експлуатувати все, що має хоч якусь цінність. Людині не потрібно більше робити вибір, не потрібно проявляти активність – система сама вирішує куди йти, і на що орієнтуватися. Система «піклується» про її блага, її споживче щастя, і вона повинна піклуватися тільки про себе. Тут кожен сам за себе. Я замість Ми, приватне замість Література: 1. Tynan, A. A Missed Encounter? / Deleuze Studies, Nov 2011, Vol. 5, №. 3. p. 431 – 437. 2. Гвардини Р. Конец философии нового времени: Феномен человека: Антология. – М.: Высш. шк., 1993. – 349 с. – С. 240 – 296. 3. Кармазина Е. Массовая культура и массовая философия // Идеи и идеалы. – 2009. – № 1. – С. 33 – 56. 4. Радугин А. Культурология \ Философские основы массовой культуры \\ Сетевой журнал «Культуролог» [Электронный ресурс]. – Режим 5 На думку французького філософа А. Горця, демократичні індустріальні держави не тільки незрівнянно розширили своє втручання в економіку (аж до одержавлення цілих галузей), а й грали роль соціального регулятора, сприймаючи себе «як заміну суспільства» [16, с. 261]. Результатом стали скорочення опозиційного потенціалу в суспільстві, добровільне підпорядкування мас державному диктату. Механізми і форми представницької демократії залишилися в дії, але можливість і бажання вибору радикальної альтернативи системі, зменшилися; розмивалися відмінності між пропонованими варіантами політичного, економічного, соціального і духовного розвитку (феномен «інволюції демократії») [20]. 16 Київський національний університет імені Тараса Шевченка régimes dans le siècle. «Pluriel», Hachette Littératures. – 1999. – Paris. – Режим доступа: http: //www.left-dis.nl/r/totalita.htm\. – Дата доступа: 23.09.15. References: 1. Tynan, A. A Missed Encounter?, Deleuze Studies, Nov 2011, Vol. 5, №. 3, Р. 431 – 437. 2. Gvardini, R. End of modern philosophy: human phenomenon: An Anthology [Konec filosofii novogo vremeni: Fenomen cheloveka: Antologija], M.: High school, 1993, 349 p., Р. 240 – 296. 3. Karmazina, E. Mass culture and mass philosophy [Massovaja kul'tura i massovaja filosofija]. Idei i ideally, 2009, № 1, Р. 33 – 56. 4. Radugin, A. Culturology [Kul'turologija \ Filosofskie osnovy massovoj kul'tury]. Setevoj zhurnal «Kul'turolog», [Electronic resource]. 5. Arendt, H. The Origins of Totalitarianism [Istoki totalitarizma] / Trans. from Eng. M.: TsentrKom, 1996. [Electronic resource]. 6. Jaspers, K. The Origin and Goal of History [Smysl i naznachenie istorii], Trans. from Germ, M.: Politizdat, 1991, 527 p. 7. Mannheim, K. Selected works: Sociology of Culture. [Izbrannoe: Sociologija kul'tury], M.; SPb.: University Book, 2000, 501 p. 8. Berdyaev, N. Slavery and Freedom. Experience personalistic metaphysics [O rabstve i svobode cheloveka. Opyt personalisticheskoy metafiziki], Parizh [Electronic resource]. 9. Brodetskaya, Yu. Community human relations [Obshchestvo chelovecheskikh otnosheniy: v poiskakh utrachennoy tselostnosti], Dnepropetrovsk, 2014, 370 p. 10. Fromm, E. To Have or to Be? [Imet' ili byt'?] Trans. from Eng., M.: «AST», 2000. [Electronic resource]. 11. Marcuse, Н. One-Dimensional Man. Boston, Beacon Press, 1966, [Electronic resource]. 12. Marcuse, Н. Eros and Civilization [Jeros i civilizacija], Trans. from Eng. M.: AST, 2003, 528 p. 13. Nay, Dzh. The «soft» power and the americanEuropean relations [«Myagkaya» sila i amerikanoevropeyskie otnosheniya]. Svobodnaya mysl-ХХI, 2004, № 10, P. 33 – 41. 14. Khabermas, Yu. The relationship between the system and the world of life under late capitalism [Otnosheniya mezhdu sistemoy i zhiznennym mirom v usloviyakh pozdnego kapitalizma]. Almanakh THESIS, 1993, Vol. 1, is. 2, P. 123 – 136. 15. Horkheimer, M. Lehren aus dem Faschismus // Horkheimer M. Gesellschaft im Uebergang. Frankfurt at Main: Athenäum-Fischer-Taschenbuch- Verlag, 1981, Р. 36 – 59. 16. Gorz, A. Kritik der ökonomischen Vernunft: Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. Berlin: Rotbuch Verlag, 1989, S.78 – 79. 17. Kurz, R. Schwarzbuch Kapitalismus. Eichhorn Verlag, Frankfurt at Main, 1999, S.762–780. 18. Kurz, R. Der Kollaps der Modernisierung. Frankfurt at Main, 1991, 134 S. 19. Markuze, G. One-Dimensional Man [Odnomernyy chelovek. Issledovanie ideologii Razvitogo доступа: http://www.kulturolog.ru/library/culturology/a-l-raduginkulturologiya/2/5/3/. – Дата доступа: 27.10.2016. 5. Арендт Х. Истоки тоталитаризма / Пер. с англ. Борисовой И. – М.: ЦентрКом, 1996 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.krotov.info/libr_min/01_a/re/ndt_18.htm. – Дата доступа: 04.05.2015. 6. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с. (Мыслители XX в.). – С. 287 – 418. 7. Манхейм К. Избранное: Социология культуры. – М.; СПб.: Университетская книга. – 2000. – 501с. 8. Бердяев Н. О рабстве и свободе человека. Опыт персоналистической метафизики», Париж: YMCAPress [Электронный ресурс] \ Библиотека «Вехи». – 2001. – Режим доступа: http://vehi.net/berdyaev/rabstvo/012.html\. – Дата доступа: 4.11.15. 9. Бродецкая Ю. Общество человеческих отношений: в поисках утраченной целостности / Монография. – Днепропетровск: Инновация, 2014. – 370 с. 10. Фромм Э. Иметь или быть? \ Перевод Н.Войскунской, И.Каменкович и др., М.: «АСТ», 2000 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://psylib.ukrweb.net/books/fromm02/index.htm. 11. Marcuse, Н. One-Dimensional Man. Boston: Beacon Press, 1966. – Режим доступа: https://www.stereolux.org/sites/default/files/fichiers/m arcuse_h_-_onedimensional_man_2nd_edn._routledge_2002.compre ssed.pdf. – Дата доступа: 15.02.17. 12. Маркузе Г. Эрос и цивилизация. Перевод: А. А. Юдин. – М.: «АСТ», 2003. – 528 с. 13. Най Дж. «Мягкая» сила и американо-европейские отношения // Свободная мысль-ХХI. – 2004. – № 10. – С. 33 – 41. 14. Хабермас Ю. Отношения между системой и жизненным миром в условиях позднего капитализма // Альманах THESIS, 1993. – Т. 1, Вып. 2. – С. 123 – 136. 15. Horkheimer, M. Lehren aus dem Faschismus // Horkheimer M. Gesellschaft im Uebergang. Frankfurt at Main: Athenäum-Fischer-Taschenbuch- Verlag, 1981. – Р. 36 – 59. 16. Gorz, A. Kritik der ökonomischen Vernunft: Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. Berlin: Rotbuch Verlag, 1989. – S.78 – 79. 17. Kurz, R. Schwarzbuch Kapitalismus. Eichhorn Verlag, Frankfurt at Main, 1999. – S.762 – 780. 18. Kurz, R. Der Kollaps der Modernisierung. Frankfurt at Main, 1991. – 134 p. 19. Маркузе, Г. Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого Индустриального Общества. М.: «REFL-book», 1994. – 368 с. 20. Agnoli, J., Bruckner, P. Die Transformation der Demokratie. Frankfurt at Main: Athenäum-FischerTaschenbuch- Verlag, 1968. – 340 р. 21. Miles, St. Consumerism as a way of life. – L. etc.: Sage, 1998. – 174 p. 22. Дамье В. Тоталитаризм в ХХ веке [Электронный ресурс] \ Ferro, M. Nazisme et communisme. Deux 17 Українознавчий альманах. Випуск 20 Industrialnogo Obshchestva], М.: «REFL-book», 1994, 368 р. 20. Agnoli, J., Bruckner, P. Die Transformation der Demokratie. Frankfurt at Main: Athenäum-FischerTaschenbuch- Verlag, 1968, 340 р. 21. Miles, St. Consumerism as a way of life. – L. etc.: Sage, 1998, 174 p. 22. Dame, V. Totalitarianism in the ХХ century [Totalitarizm v ХХ veke]. [Electronic resource]. УДК 009.1:161.2:94(477) Тетяна Воропаєва Постколоніальні студії вчених української діаспори Анотація. У статті доведена актуальність дослідження процесів колонізації і деколонізації українського соціуму. Метою даної статті є аналіз постколоніальних досліджень вчених, які представляють східну і західну українську діаспору. Ці проблеми були викликані розпадом колоніальної системи і створенням постколоніального простору, що стало одним з найважливіших подій XX століття. Феномен колоніального панування розглядається через призму імперської організації соціуму. У статті зроблена спроба визначити простір спільних уявлень вчених західної і східної діаспори щодо колоніального статусу України. Автор розглядає особливості процесів деколонізації, які є основою стабільності соціально-політичних, економічних і соціально-культурних систем держав. Автор наголошує, що необхідно використовувати запропоновані у рамках сучасного українознавства підходи до проблеми оптимізації процесів деколонізації. У нинішніх умовах процес деколонізації українського суспільства залежить від здатності політиків і громадян, знаходити адекватні шляхи вирішення постколоніальних проблем у різних сферах життя. Комплексний аналіз постколоніальних досліджень вчених, які представляють східну і західну українську діаспору, показує, що вчені діаспори довели, що колонії були потужними стимулами для розвитку й збагачення Російської імперії, що колоніальна політика проводилася з використанням потужної ідеологічної основи і засобів масової пропаганди. Постколоніальні дослідження і постколоніальна теорія є новим напрямком розвитку людських знань. На думку автора, теорія та історія колоніалізму повинна бути переглянута з урахуванням нового емпіричного матеріалу. Ключові слова: колонізація, імперія, постколоніальні дослідження, діаспора, постколоніальні проблеми, процес деколонізації, Україна. Tetiana Voropayeva Postcolonial Studies of Scientists from Ukrainian Diaspora Abstract. In the article the relevance of research of the colonization and decolonization processes of Ukrainian society is proved. The article touches upon the problems associated with postcolonial studies of scientists who represent the eastern and western Ukrainian diaspora. These problems were caused by the collapse of colonial system and creation of the postcolonial space which became one of the most important political events of the 20th century. The phenomenon of colonial domination is discussed from the point of view of imperial organization. The article attempts to identify the space of general representations of scientists of the western and eastern diaspora concerning colonial status of Ukraine. In the article the features of processes of decolonization which are the basis of stability of the socio-political, economic and socio-cultural systems of the state are considered. The author analyze the established within the Ukrainian study approaches to the issue of optimization of decolonization processes. In modern conditions the process of decolonization of Ukrainian society depends on the ability of politicians and citizens to find adequate ways to solve postcolonial problems in various spheres of life. A complex analysis of the postcolonial studies of scientists who represent the eastern and western Ukrainian diaspora has been carried out. The scientists of the diaspora proved that the colonies were powerful incentives for the development and enrichment of the Russian Empire. Colonial policy was carried out with usage of strong ideological basis and tools of mass propaganda. The article analyzes the problems and perspectives of postcolonial research in modern Ukrainian social and humanitarian studies. Actual political situation in Ukraine is considered in the context of postcolonial studies. The article is also devoted to the theory of postcolonial studies as a new research subject with a significant methodological and heuristic potential within modern of Ukrainian Studies and other socio-humanities. The author focuses on the problems of postcolonial studies’ concepts perception, displays the factors affecting the perception of this theory as in the academic environment and in the everyday consciousness. Postcolonial studies and postcolonial theory is the new direction of development of human knowledge. According to the author, the theory and history of colonialism needs to be revised taking into account new empirical material. Key words: Colonization, Empire, Postcolonial Studies, Diaspora, Postcolonial Problems, Process of Decolonization, Ukraine. наприкінці 1980-х років і були спрямовані на вивчення співвідношень «імперії – колонії», «центр – периферія», імперський (поневолювальний) – колоніальний (поневолений) та ін. Завдяки цим дослідженням поняття «постколоніалізм» поширилося і на вивчення специфіки прикордоння, відновлення свободи і суб’єктності колонізованих («позбавлених власного голосу») етносів. Відомо, що засновниками постколоніальних досліджень вважаються Франц Омар Фанон, Едвард Ваді Саїд, Гомі Бгабга, Ґаятрі Чакраворті Співак, Міке З другої половини ХХ ст. у сучасній соціогуманітаристиці спостерігається активізація постколоніального дискурсу у вигляді публіцистичних, науково-популярних, наукових і художніх текстів (створених авторами, які, як правило, були вихідцями з колишніх колоній європейських держав), а також становлення постколоніальних досліджень. Відомо, що постколоніальні дослідження, як нова сфера міждисциплінарної взаємодії філософії, історії, політології, соціології, культурології, психології та літературознавства, почали затверджуватися 18 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Баль, Еме Сезер та ін. У їхніх працях міститься інформація про основні ідеї та концепти постколоніального дискурсу, про специфіку вивчення діалогу «Схід – Захід», про тісні зв’язки постколоніальних досліджень з філософською думкою Європи другої половини XX ст. Вчені, які представляють східну і західну українську діаспору, давно обговорюють питання, пов’язані з колоніальним минулим і постколоніальним сьогоденням України. Вони підкреслюють, що актуальність постколоніальних досліджень на початку ХХІ ст. не викликає сумніву. Дуже важливими є проблеми, пов’язані з постколоніальними проблемами, що виникли в українському суспільстві після 1991 р, а також із процесами деколонізації українського суспільства. Мета даної статті – проаналізувати постколоніальні дослідження вчених, які представляють східну і західну українську діаспору. Ці проблеми були викликані крахом колоніальної системи і створенням постколоніального простору, що стало одним з найважливіших подій XX століття. Ми пропонуємо розглядати феномен колоніального панування через призму імперської організації соціуму. Відомо, що методологічна основа постколоніальних досліджень була закладена Е. Саїдом у його працях «Орієнталізм» (1978), «Культура та імперіалізм» (1993), які базувались на поняттях «орієнталізм» і «дискурс» (останній термін був запропонований М. Фуко у працях «Археологія знання» (1969) та «Наглядати й карати» (1975)). При цьому в книгах Е. Саїда насамперед звучав «голос поневолених». Автор не приховував, що витоки постколоніального дискурсу знаходяться у глибині історії, у XIX ст., а часом і у XVIII ст. (зокрема, у Великобританії ще в 1840-ті рр. виник новий напрям у політичній економії – теорія колонізації, в рамках якої вчені досліджували економічні й соціально-економічні проблеми колонізації і намагалися виробити рекомендації для англійського уряду). Е. Саїд пов’язував даний дискурс із гуманістичною традицією Й.-Г. Гердера, спираючись також на демократичну традицію А. Грамші. Різноаспектний аналіз колоніального минулого українського народу та інших народів світу представлений у дослідженнях таких вчених, як Д. Андрієвський, С. Величенко, Б. Винар, В. Голубничий, Г. Грабович, О. Грабович, С. Єкельчик, М. Кирчанів, Б. Кравців, В. Кравченко, Т. Кузьо, Е. Маланюк, О. Мотиль, О. Оглоблин, М. Павлишин, Н. ПолонськаВасиленко, О. Субтельний, М. Шаповал, Ю. Шерех, М. Шкандрій, Р. Шпорлюк та ін. [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7]. Наукові праці представників західної української діаспори (де антиколоніальні мотиви були актуалізовані ще в епоху національного пробудження українців (кінець XIX ст. – початок ХХ ст), а постколоніальний дискурс затверджувався в процесі полеміки з імперським і неоколоніальним дискурсом) сьогодні стали базою для нових постколоніальних досліджень в Україні. М. Шкандрій підкреслює: «мені здається абсолютно очевидним, що постколоніальні дослідження ... є тією ділянкою, на яку слід звернути увагу українських вчених. Концепти, методи, ідеї і зразки, запозичені з постколоніальних досліджень, можуть відчутно стимулювати аналіз українського культурного досвіду» [5, с. 83]. Вчені, які представляють східну і західну українську діаспору, найчастіше цитують праці Ф. Фанона («Чорна шкіра, білі маски»; «Прокляттям затавровані»), Е. Саїда («Орієнталізм»; «Культура та імперіалізм»), Г. Бгабгі («Нація і наратив»; «Місцезнаходження культури»), Ґ. Співак («Чи можуть пригноблені говорити?»), А. Меммі («Колонізатори і колонізовані»), Е. Сезера («Дискурс колоніалізму»). Хоча деякі дослідження представників західної української діаспори з’явилися набагато раніше 1970 – 1980 рр., зокрема, можна назвати книги: 1) М. Шаповала («Велика революція і українська визвольна програма» (1928), «Міжнаціональний стан українського народу» (1934)); 2) Є. Маланюка («Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Книга спостережень» у двох томах (1962, 1966)); 3) Д. Андрієвського («Російський колоніалізм і совєтська імперія» (1958)); 4) Б. Винара («Економічний колоніалізм в Україні» (1958), «Українська промисловість: Студії совєтського колоніалізму» (1964), «Матеріали до історії економічних досліджень в еміграції: 1919 – 1964» (1965)); 5) В. Голубничого («Три лекції про економіку України» (1969)) та ін. Ще в 1950-ті – 1960-і роки на сторінках діаспоральних газет, журналів і наукових книг утвердилася ідея про стійкі коннотації між російським імперіалізмом і радянським колоніалізмом. У 1980-х – 1990-х роках до (пост)колоніальної парадигми звернулось багато вчених (що представляли західну українську діаспору), які заклали основи (пост)колоніальних студій в українській соціогуманітаристиці. У 1980-х – 2000-х роках були видані праці: 1) М. Шкандрія «Літературна політика і літературні дебати в Україні, 1971 – 1981 рр. Україна після Шелеста» (1983); «Микола Хвильовий. Культурний ренесанс в Україні. Памфлети» (1986); «Модерністи, марксисти і нація: українська літературна дискусія 1920-х років» (1992); «Росія і Україна. Література і дискурс імперії від часу Наполеона до постколоніальної епохи» (2002); 2) М. Павлишина «Постколоніальні особливості сучасної української культури» (1992); 3) О. Мотиля «Від імперського розпаду до імперського колапсу: падіння радянської імперії у порівняльній перспективі» (1992); «Дилеми незалежності: Україна після тоталітаризму» (1993); 4) Г. Грабовича «Українознавство: формування контексту» (1995); 5) Т. Кузьо «Україна: державне і національне будівництво» (1998); 6) С. Єкельчика «Націоналізм український, білоруський і словацький» (1998); «Сталінська імперія пам’яті: російськоукраїнські відносини в радянській історичній уяві» (2004); 7) С. Величенка «Проблема російського колоніалізму в українській науковій думці» (2002); «Постколоніалізм і українська історія» (2004). 19 Українознавчий альманах. Випуск 20 Відомий російський учений, представник східної української діаспори М. Кирчанів зазначає, що початок 1990-х рр. було ознаменовано глибокою політичною та економічною кризою у Східній Європі, яка зруйнувала СРСР і ліквідувала радянську колоніальну імперію [1]. Автор аналізує у своїх працях співвідношення між політичним транзитом і постколоніальною теорією, підкреслюючи, що після 1991 р. літературні критики (представники західної української діаспори), використовуючи «колоніальний дискурс-аналіз», застосовували термін «постколоніальний» щодо незалежної України, що передбачає її колишній колоніальний статус [6, pp. 3-76, 133-145]. М. Кирчанів підкреслює, що політичні аналітики, які представляють західну українську діаспору, також визначають Україну до 1991 р. як колонію, вказуючи на невтішні наслідки російського правління в Україні вже після 1991 р., на загрозу, яку представляє залежність України від російських енергоносіїв, а також на схожість України з колишніми колоніями «третього світу» [2, pp. 16, 63; 3, pp. 99, 127]. Вчені, які представляють українську діаспору, аналізують процеси формування національного дискурсу, конструювання української національної ідентичності в контексті імперської історії, особливості процесів деколонізації, які є основою стабільності суспільно-політичної, економічної та соціокультурної систем держави. Одним з найважливіших завдань, що стоїть перед сучасним українським суспільством, є деколонізація ментальності, світогляду, самосвідомості громадян України. Адже сьогодні багато сфер сучасного українського суспільства потребують деколонізації і європеїзації. У зв’язку з цим вивчаються запропоновані в рамках українознавства підходи до оптимізації процесів деколонізації. У сучасних умовах процес деколонізації українського суспільства залежить від активізації соціальної відповідальності, індивідуальної і колективної суб’єктності, від уміння позбутися колоніальних комплексів і стереотипів, а також від здатності політиків і громадян знаходити адекватні шляхи вирішення постколоніальних проблем у різних сферах життя. Отже, нами був здійснений комплексний аналіз постколоніальних досліджень вчених, які представляють східну і західну українську діаспору. Вчені діаспори довели, що колонії були потужними стимулами для розвитку і збагачення Російської імперії, що колоніальна політика завжди здійснювалася з використанням потужної ідеологічної бази та інструментів масової пропаганди. Проведене дослідження дозволило виявити простір загальних уявлень вчених західної і східної української діаспори з приводу колоніального статусу України: 1) обидві групи вчених вивчають колоніальне минуле і постколоніальне сьогодення України; 2) і перша, і друга група вчених доводить, що колоніальний та антиколоніальний дискурси поєднувалися в історії України, відображаючи як тенденції формування національної ідентичності та прагнення до створення національної держави, так і спроби «вписати» лояльні настрої в загальноімперський контекст; 3) обидві групи вчених вважають, що в рамках української культури «відкрився» вже досить великий постколоніальне простір. Таким чином, постколоніальні дослідження і постколоніальна теорія є новим напрямком розвитку людських знань. Постколоніалізм в Україні – це складний феномен, який має різні прояви у внутрішній і зовнішній політиці країни. Політико-правовий, соціально-економічний та соціокультурний розвиток України може бути інтерпретовано в категоріях постколоніальних студій. На нашу думку, теорія та історія колоніалізму має бути переглянута з урахуванням нових емпіричних матеріалів. Реалізація європейського вибору України неможлива без подолання постколоніальної спадщини, без відмови від пережитків колоніального минулого в суспільному житті, без активізації процесів деколонізації. Література: 1. Кирчанов М. В. Украина на современном этапе: тенденции развития внутренней и внешней политики. – Воронеж: Центр изучения Центральной и Восточной Европы, 2006. – 38 с. 2. Kuzio T. Ukraine: State and Nation Building. – London: Routledge, 1998. – 298 р. 3. Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. – New York: Council on Foreign Relations, 1993. – 240 р. 4. Shkandrij M. Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times. – Montreal & Kingston: McGillQueen's University Press, 2001. – 284 р. 5. Shkandrij M. The Postcolonial Moment in Ukrainian Writing // From Sovietology to Postcoloniality. Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective / J. Korek (ed.). – Stockholm: Södertörns högskola, 2007. – рр. 83 – 92. 6. Ukraine in the 1990s: Proceedings of the First Conference of the Ukrainian Studies Association of Australia, Monash University, 24–26 January 1992 / Ed. М. Pavlyshyn and J. E. M. Clarke. – Melbourne: Monash University, Slavic Section, 1992. – рр. 3 –145. 7. Velychenko St. Post-Colonialism and Ukrainian History // Ab Imperio. – 2004. – No 1. – рр. 391 – 404. References: 1. KIRCHANOV, M. V. (2016), Ukraina na sovremennom etape: tendentsii razvitiya vnutrenney i vneshney politiki [Ukraine at the present stage: trends in the development of domestic and foreign policy], Tsentr izucheniya Tsentralnoy i Vostochnoy Evropy, Voronezh, Russia, 38 pp. [in Russian]. 2. KUZIO, T. (1998), Ukraine: State and Nation Building, Routledge, London UK, 298 pp. [in English]. 3. MOTYL, A. (1993), Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism, Council on Foreign Relations, New York USA, 240 pp. [in English]. 4. SHKANDRIJ, M. (2001), Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times, McGill-Queen’s University Press, Montreal & Kingston, Canada, 284 pp. [in English]. 20 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Australia, Monash University, Slavic Section, Melbourne, Australia, 24 – 26 January 1992, pp. 3 –145. [in English]. 7. VELYCHENKO, ST. (2004), “Post-Colonialism 5. SHKANDRIJ, M. (2007), “The Postcolonial Moment in Ukrainian Writing”, in Korek J. (ed.), From Sovietology to Postcoloniality. Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective, Södertörns högskola, Stockholm, рр. 83 – 92. [in English]. 6. Ukraine in the 1990s, Proceedings of the First Conference of the Ukrainian Studies Association of and Ukrainian History” In: Ab Imperio, vol. 1, pp. 391 – 404. [in English]. January, УДК 101:316 (477) Тетяна Гардашук Колоніалізм, постколоніалізм та екологічні кризи (досвід України) Анотація. В статті розглядається зв'язок між колоніалізмом, станом довкілля і природних ресурсів та екологічними кризами, що описується поняттям «екологічний колоніалізм». Дослідження з екологічного колоніалізму фокусуються на комплексному аналізі широкого діапазону колоніальних практик, охоплюючи, зокрема, такі питання: розподіл і перерозподіл природних ресурсів, обмеження доступу корінного населення та місцевих громад до природних ресурсів, зміни пропорцій видобутку та використання певних ресурсів; зміни в структурі природокористування та економіки загалом, включно з руйнуванням традиційних форм та місцевих практик природокористування; додатковий тиск зовнішніх ринків; винищення місцевих видів і занесенням інвазійних видів; поширення захворювань; зміна способу життя місцевого населення та структури споживання. На прикладі природокористування в Україні в складі Російської та радянської імперій аналізуються два аспекти екологічного колоніалізму: 1) колонія як джерело природних ресурсів і сировини для створення доданої вартості для метрополії; 2) колонія як реципієнт екологічних ризиків, що виявляється в перенесенні шкідливих виробництв з підвищеними екологічними ризиками на віддалені території; використанні дешевшої робочої сили та нижчих стандартів охорони праці й здоров’я населення; очікуванні меншого спротиву екологічно небезпечним виробництвам з боку колоніального чи постколоніального населення. Показано зв'язок між змінами структури населення, природокористуванням та деградацією довкілля. Боротьба за якість довкілля та якість життя є невід’ємною складовою антиколоніального руху, важливою рушійною силою якого є громадянське суспільство. Ключові слова: колоніалізм, довкілля, природокористування, екологічний колоніалізм, екологічні ризики, громадянське суспільство. Tetiana Gardashuk Colonialism, Postcolonialism and Environmental Crisis (Ukrainian Experience) Abstract. The link between colonialism, the state of the environment and natural resources and environmental crises are considered in the article. This link is described by the term “environmental colonialism”. Research on environmental colonialism are focused on the complex analysis of a wide range of colonial practices. They are as follows: distribution and redistribution of natural resources; restriction of access of indigenous (native) people and local communities to natural resources; changes in proportions of extraction and use of certain resources; changes in the structure of population and local economy, including traditional practices of nature use; additional pressure on external markets; spread of disease and alien species; changes in the life style of the local population and consumption patterns. Studies of the links between colonialism and anticolonial movement and the environment is important for understanding of the nature of modern environmental crisis and related socio-economic problems, for outlining of the ways and instruments for overcoming environmental crisis, ecosystem restoration and nature use optimization. Research on environmental colonialism is also related to analysis of the genesis and tendencies of local and national environmental movements, strategies and scenarios of development of particular countries, regions as well as the global community as whole. The two aspects of the environmental colonialism are analyzed with regards of the experience of Ukraine: colonies as a source of natural resources and raw materials to create added value for the metropolis; colonies and peripheral territories as a source of cheaper workforce and as a recipients of environmental pollutions and risks. Expectation of less resistance from the local population is one of the reasons for placement of dangerous industries at colonies. Such colonial policy results in environmental pollution and environmental disasters and human tragedies (Bhopal gas tragedy in 1984 in India; Chernobyl disaster in1986 in Ukraine). Colonizers also reduce nature and natural resources of colonies to marker value and ignore their important sacral, spiritual, religious and aesthetic roles, which are crucially important for indigenous (native) people and local communities. The downside of this phenomenon is the loss of cultural continuity and traditions of nature use. There is a strong tie between changes in population structure, systems of natural resources use and environmental degradation. The struggle for the safe environment and quality of life is an integral part of the anti-colonial movement. The civic society is a key drawing force of this movement. Keywords: colonialism, environment, nature use, environmental colonialism, environmental risks, civil society. Постановка проблеми. Зв’язок між колоніальним становищем країни (етносу, нації), станом навколишнього середовища та природними ресурсами є предметом багатьох досліджень у царині соціальних і політичних наук. Для опису цього зв’язку використовують термін «екологічний колоніалізм» (еnvironmental colonialism), а самі дослідження фокусуються на аналізі широкого діапазону колоніальних практик, які впливають на довкілля корінних народів і місцевих громад, а також на екологічних, політичних, етичних та соціальноекономічних наслідках цих практик. Зокрема, до цього переліку входять такі питання:  розподіл і перерозподіл природних ресурсів, обмеження доступу корінного населення та місцевих громад до природних ресурсів, а також зміни пропорцій видобутку та використання тих чи тих ресурсів та користування; 21 Українознавчий альманах. Випуск 20  доданої вартості. Яскравою ілюстрацією до цього є Епоха Великих географічних відкритів. Колонія як джерело ресурсів. Упродовж сотень років європейці вивозили зі своїх колоній спеції, цукор, тютюн, бавовну, каву, чай, хутро, шкіру, деревину, золото, діаманти, каучук тощо для виробництва споживчих товарів, які потім завозилися в колонії для збуту місцевому населенню. Деякі дослідники, вважають, що найбільш очевидно зв'язок між торгівлею, довкіллям і колоніалізмом виявляється в редукції природи до товару, який користується підвищеним попитом на ринку, у той час як для корінних народів і місцевих громад автентична природа мала значно ширше значення [6]. Для корінного населення природокористування насамперед було спрямоване на задоволення власних базових потреб і для обміну на ті ресурси, яких їм бракувало. Природні ресурси в доколоніальний період зазвичай не були частиною широкої системи товарно-грошовий відносин. Якщо внаслідок колонізації створюється додатковий попит на певні природні ресурси, тобто колонізовані території, їхні цілісні природногосподарські територіальні системи потрапляють під тиск зовнішніх ринків, то це має наслідком зміну традиційних чи місцевих практик використання тих чи тих ресурсів, що призводить до порушення, по-перше, екологічної рівноваги, по-друге, економічної сталості та господарської адаптивності. Для ілюстрації можна навести надання тубільним народам Сибіру і Північної Америки вогнепальної зброї для полювання, яка поступово витіснила полювання за допомогою наставляння пасток. При цьому значно збільшився відлов звірини заради хутра, м’яса чи іншої сировини, оскільки він мав задовольняти не лише потреби місцевого населення, а, насамперед, попит метрополії та зовнішнього ринку. Інший приклад – збільшення оброблюваних сільськогосподарських площ і запровадження монокультур для вирощування цукрової тростини чи каучуконосних рослин в країнах Південної та Центральної Америки. В якості прикладу з новітньої і вже постколоніальної історії можна навести стрімке зростання виробництва пальмової олії в Індонезії як сировини для альтернативного палива (біодизеля) в західних країнах. При цьому задля збільшення площ плантації олійних пальм вирубувались тропічні ліси, які є надзвичайно цінними й багатими на біорізноманіття природними екосистемами, що відіграють надзвичайно важливу роль в підтримці сталості клімату та в забезпеченні місцевого населення багатьма природними ресурсами. На відміну від колонізаторів, які дивляться на природу й природні ресурси колонії як на товар чи джерело створення доданої вартості для метрополії, для корінного населення природа має не тільки і не стільки товарно-інструментальне значення, слугуючи джерелом їжі, сировини для виготовлення житла, одягу, знарядь праці тощо, а й наповнюється сакральним, релігійним, символічним, естетичним, освітнім значенням. зміна структури природокористування та економіки загалом, включно з руйнуванням традиційних форм та місцевих практик природокористування;  додатковий тиск зовнішніх ринків на природокористування;  винищення місцевих видів і занесенням інвазійних видів;  поширення захворювань;  зміна способу життя місцевого населення та структури споживання. Значна увага також приділяється методології подолання негативних наслідків екологічного колоніалізму. Одним із найтяжчих і безпосередніх наслідків екологічного колоніалізму є виснаження та деградація природних екосистем, погіршення якості життя населення, зниження економічної адаптивності господарювання, екологічна несправедливість тощо. Усвідомлення населенням свого пригніченого стану спонукає його до боротьба проти колонізаторів, внаслідок чого також може створюватися додатковий тиск на довкілля, наприклад, від час воєнних дій. В комплексі колоніальна спадщина та збитки довкіллю в ході визволення з-під колоніального гніту значно ускладнюють відновлення довкілля, зменшення екологічних ризиків і підвищення якості життя населення [5]. Дослідження зав’язків між політикою колоніалізму, антиколоніальним рухом і довкіллям дозволяє, насамперед, глибше зрозуміти природу сучасних екологічних і пов’язаних з ними соціальноекономічних проблем, а також окреслити шляхи подолання екологічних криз, відтворення довкілля та оптимізації природо- і ресурсокористування. Оскільки боротьба за незалежність безпосередньо пов’язана з правом на «материнську землю» та на користування її ресурсами, то дослідження з екологічного колоніалізму безпосередньо пов’язані з аналізом генези і спрямованості локальних і національних екологістських та природоохоронних рухів, стратегій і сценаріїв соціально-економічного розвитку окремих країн, регіонів та глобального співтовариства в цілому. Мета цієї розвідки – з’ясувати зв'язок між екологічними кризами в Україні, її минулим колоніальним становищем і постколоніальним досвідом розв’язання екологічних проблем як складової розбудови незалежної держави та формування національної екологічної політики. Викладення основного матеріалу. У найбільш загальній формі колоніалізм визначають підкорення одних народів і держав іншими, більш могутніми, з подальшим поширенням на них свого суверенітету. В новій історії з колоніалізмом пов’язують період експансії незначеної кількості європейських країн на території інших континентів, коли більшість колоніальних завоювань здійснювалося з метою отримання доступу до нових ресурсів, а території колоній зазвичай розглядалися як джерело сировини, що вивозилася на території метрополій та використовувалася там створенням 22 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Експлуатація природи й природних об’єктів, які мають сакральне, символічне, релігійне значення для корінного чи місцевого населення, справляє не менш, а той більш руйнівний вплив на підрив національної чи місцевої ідентичності, втрату культурної тяглости та спадкоємності тощо. Стисло ця теза вміщена у відомій приказці «Без верби і калини нема України». Величезним сакральним значенням для українців сповнений Дніпро, уздовж берегів якого розгорталася українська історія, Десна (не дарма ж вона «зачарована»), так само як Ніл –для єгиптян, Янцзи й Хуанхе – для китайців, Ганг – для народів Індії. Сакральним і культурно-історичним змістом для українців наповнений і степ, значення якого не може бути зведене лише до території аграрного виробництва. Причиною екокризових ситуацій на колонізованих територіях, які можуть переростати в глибокі та затяжні екологічні кризи, може бути зміна структури населення (етносу), що тісно пов’язано зі зміною структури природокористування. У таких випадках динаміка природокористування постає не як поступова адаптація етносу та довкілля, а як раптова, стрибкоподібна і, як правило, негативна зміна, що має згубні наслідки як для етносу, так і природних екосистем. Колонія як реципієнт екологічних ризиків. У більш пізній період з розвитком індустріалізації колонії, постколоніальні та периферійні землі починають використовувалися метрополіями не лише як джерело сировини і ресурсів, а й як території для розміщення виробництва. Ця тенденція зумовлена такими чинниками:  перенесення шкідливих виробництв з підвищеними екологічними ризиками на віддалені території і убезпечення населення метрополії;  використання дешевшої робочої сили та нижчих стандартів охорони праці й здоров’я як працівників таких підприємств так і населення загалом;  очікування меншого спротиву екологічно небезпечним виробництвам з боку колоніального чи постколоніального населення. Наслідками такої політики стають забруднення та деградація довкілля тяжкі техногенні катастрофи з великими людськими жертвами й шкодою довкіллю. Як приклад, можна навести техногенну катастрофу 1984 року в місті Бхопал в Індії (Бхопальська трагедія), коли внаслідок потрапляння в повітря отруйного газу, спричиненого вибухом цистерни на заводі з виробництва мінеральних добрив американської корпорації Union Carbide, від хімічного отруєння загинуло біля 20 тисяч людей, а загальна чисельність постраждалих ще більша. Чорнобильська катастрофа 1986 року також наочно демонструє причинно-наслідкові зв’язки між колоніальною політикою та екологічними кризами. З часу розпаду світової колоніальної системи науковцями здійснено чимало досліджень, які з різних позицій висвітлюють тему взаємозв’язку довкілля та природних ресурсів, колоніальних і постколоніальних практик та стратегій розвитку постколоніальних країн. Здебільшого ці дослідження сфокусовані на постколоніальному досвіді країн Африки, ПівденноСхідної Азії та Карибського регіону. Менше з тим, важливо прослідкувати основні ознаки колоніальних і постколоніальних практик в українських реаліях з огляду на її перебування в складі Російської та радянської імперій і досвід здобуття державної незалежності та суверенітету над своїми природними ресурсами, спираючись на критичний аналіз методологічних підходів і висновків цих досліджень. Досвід України. З відновленням державної незалежності 24 серпня 1991 року Україна чи не вперше за свою історію отримала можливість формувати й здійснювати власну екологічну політику [2], успіх якої залежить від:  урахування сучасного світового позитивного досвіду природозбереження та природокористування, а також постколоніального досвіду інших країн ;  урахування помилок природокористування попередніх часів і визначення стратегій усунення негативних наслідків, а також визначення шляхів та інструментів запобігання новим помилкам;  визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку, включаючи стратегії охорони природи й природокористування, пріоритетів запровадження новітніх технологій і визначення меж їхньої сумісності з традиціями природокористування та іншими культурними практиками;  визначення шляхів участі в глобальних процесах розподілу ресурсів, праці та капіталу;  визначенні шляхів участі України у глобальній і європейській екологічний політиці та в інших регіональних екологічних політиках, таких як, наприклад, збереження Чорного моря, Карпат, Дунаю, Тиси;  дотримання міжнародних зобов’язань відповідно до ратифікованих природоохоронних конвенцій і угод тощо;  формування громадянського суспільства як умови громадської участі у формуванні засад екологічної політики та вирішенні екологічних проблем, зокрема дотримання Оргуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1998р.). У контексті історії України ХХ ст. найбільш радикальні зміни природокористування та їх екологічні наслідки пов’язані зі статусом України в складі Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це був період зародження й розвитку капіталізму в Росії, коли Україна розглядалася переважно як сировинний додаток Російської імперії, коли на території України відбувалося бурхливе освоєння земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні промислові об’єкти. Зокрема, столипінська аграрна реформа мала наслідком розорювання до того часу незайманих степів, що становило значну загрозу унікальній дикій природі. На зламі століть, за оцінкою О.Субтельного, в Україні були споруджені найбільші й найсучасніші в 23 Українознавчий альманах. Випуск 20 забезпечення високих і сталих урожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР». Цей документ, відомий як сталінський план перетворення (перебудови) природи, мав на меті остаточну перемогу людини, а точніше – нової комуністичної ідеології, – над природою, пристосувати природу «до потреб комуністичного суспільства». На практиці він являв собою цілковите ігнорування законів природи, усталених традицій господарювання, небувалий розмах гігантоманії. Внаслідок реалізації цього плану природне середовище України зазнало непоправної руйнації, про що свідчить той факт, що упродовж 1950 – 1960-х рр. за площею заповідних територій Україна посідала чи не останнє місце серед інших республік СРСР. Природоохоронні зусилля новоствореного 1968 року Держкомітету України по охороні природи і природних ресурсів та раціональному природокористуванню вступали в суперечність з реальною практикою господарювання і умовах командно-адміністративної системи СРСР. Прикладом можуть слугувати створення на Дніпрі рукотворних морів, внаслідок чого Україна втратила цінні землі, які також були ареною важливих історикокультурних подій. Набули розмаху плани іригації, осушення боліт (меліорації) та «поліпшеного» використання земельних ресурсів (хімізації). В цей час в Україні було споруджено найбільшу в Європі Каховську зрошувальну систему, Північно-Рогачинську, Південно-Кримську та кілька інших зрошувальних систем. До кінця 1975 р. в Україні планувалося ввести у дію 600 тис. га осушених земель, а природоохоронні заходи стояли на останньому плані. Внаслідок невпинного розширення площ орних земель й екстенсивного використання земельних ресурсів зникло біля 3000 малих річок України, прогресувала ерозія земель. Найбільшим екологічним лихом і результатом колоніального становища України стала аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 р., наслідки якої виходять далеко за межі проблем довкілля, переростаючи у вагомі соціально-економічні, медико-біологічні, психологічні, морально-етичні проблеми, долати які буде ще не одне покоління українців. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. стало очевидно, що екологічні кризи в Україні – це безпосередній наслідок безладного господарювання і колоніальної експлуатації природних ресурсів, нехтування потребами людей за умов відсутності демократичних механізмів ухвалення рішень, ігнорування історичного зв’язку етносу та природи. Таким чином, стислий аналіз історії природокористування в Україні у складі російської та радянської імперій свідчить про безпосередній зв'язок екологічних криз і колоніального становища України, а саме:  природа та природні ресурси України використовувалися як джерело ресурсів для обох імперій; Європі фабрики, копальні, металургійні заводи, оточені селами. У 1913 р. на Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% її потужностей у виробництві готових товарів. Отже, робить висновок О.Субтельний, потужний вибух промислового розвитку приховував однобічний неврівноважений характер розвитку [4, 238]. Ці процеси супроводжувалися етнічними та демографічними змінами, пов’язаними зі значним притоком робочої сили з Росії, тобто міграційними процесами, а, отже, й змінами в структурі корінного населення. За даними М.Яворського, абсолютна більшість «зайшлого» населення як по містах (540.4 тис. душ), так і по селах (520.4 тис. душ) України майже однакова, не зважаючи на те, що сільська людність переважала міську майже у 7 разів [2]. Відповідно, ці процеси не могли не позначитися на ставленні до природи і на структурі природокористування. За СРСР, що став продовженням Російської імперії, посилилися процеси руйнації Української природи під натиском індустріального та аграрного розвитку. Упродовж 1920 – 1930-х років розуміння значення й комплексної цінності природи для людини і суспільства вступали в жорстоку суперечність з ідеологією соціалістичного господарювання та планами перших п’ятирічок. В період колективізації Й.Сталін і Я.Яковлєв закликали радянське сільське господарство збільшити врожайність зернових на 35%. Вчені доводили, що підвищення врожаїв можна досягти за рахунок впровадження екологічно обґрунтованих методів господарювання, і такі пропозиції виступали як альтернатива тотальній колективізації, а заходи з охорони природи могли б стати доволі ефективним чинником оптимізації сільськогосподарської діяльності й такими, що не мали б наслідком соціальні трагедії [1]. Розпочата в України 1929 року тотальна колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво і призвела до різкого падіння його продуктивності. Соціальним і демографічним наслідком колективізації став голодомор 1932 – 1933 рр. Проте слід зауважити й екологічні наслідки колективізації, які полягали в порушенні природної рівноваги через запровадження монокультур. Голодомор мав наслідком зміни у структурі населення, що також позначилося на природокористуванні в Україні. Крім того наприкінці 1930-х років розпочалося повсюдне згортання природоохоронної діяльності на теренах УРСР. Були ліквідовані численні природоохоронні організації, а їхні активісти зазнали репресій. Поряд зі згоранням природоохоронної діяльності до числа пережитків зараховували народні традиції і звичаї ощадливого ставлення до природи. Натомість з’явилися заклики до підкорення природи, яка розглядалася як перешкода на шляху соціалістичного будівництва. 20 жовтня 1948 р. з ініціативи Й.Сталіна РМ СРСР і ЦК ВКП(б) видали постанову «Про стан полезахисних лісонасаджень, впровадження трипільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для 24  Київський національний університет імені Тараса Шевченка Становлення й розвиток екологістського руху став невід’ємною складовою побудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Він являє собою принципово нове явище пострадянського періоду. На відміну від Заходу, де природоохоронний рух розвивався безперервно з кінця ХІХ ст. з певними послабленнями на час Першої та Другої світових воєн і який виріс у потужний сучасний природоохоронний та екологістський рухи, в Україні природоохоронна діяльність, що набула розвою на початку ХХ ст., була знищена тоталітарною системою в 1930-ті роки. Формальне відтворення під державним контролем громадської природоохоронної діяльності відбулося у 1948 р. створенням Всеукраїнського товариства охорони природи (як складової Всесоюзного товариства охорони природи). Менш заформалізованою і більш самодіяльною формою діяльності виступали студентські дружини з охорони природи. Особливість екологістського руху післячорнобильського періоду полягає в тому, що порядок денний їх діяльності охоплює не лише питання охорони природи, збереження флори й фауни, а значно ширший спектр суспільно значущих проблем – громадська екологічна експертиза, забруднення води й повітря, землекористування, функціонування екологічно небезпечних об’єктів тощо. Висновки. Таким чином, аналіз особливостей природокористування в Україні у складі Російської імперії та СРСР свідчить про її колоніальний стан, що відповідає таким ознакам як використання колоній в якості джерела ресурсів та робочої сили; реципієнта екологічних ризиків і забруднень; зміна структури населення та типів природокористування. Екологічний спротив, який став вагомою рушійною силою у відновленні державної незалежності України, також свідчить про зв'язок між експлуатацією природи й експлуатацією корінного населення (етносу, нації) і про єдність боротьба за звільнення з-під колоніального гніту та за право на якісне життя в безпечному довкіллі. Водночас, слабкість державних інститутів, громад і структур громадянського суспільства, нерозвиненість та нестабільність економічної системи має наслідком те, що Україна досі є вразливою перед тиском зовнішніх ринків, що негативно позначається на природі й природних ресурсах, всій соціальноекономічній системі та екологічній безпеці держави. Україна виконувала функцію реципієнта екологічних ризиків, оскільки на її території була сконцентрована значна кількість шкідливих виробництв, у тому числі ядерних реакторів;  тяжким наслідком колоніального становища України стала зміна структури населення та руйнація традиційних форм природокористування в різних регіонах України, що призвело до порушення історичної тяглости й культурної спадкоємності. Екологічний спротив. Для України становлення екологістського руху сучасного типу як складової європейського та глобального екологістських рухів припадає на кінець 1980-х – початок 1990-х років. Вибух реактора на Чорнобильській АЕС, що стався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, являв собою не лише найбільшу техногенну катастрофу в історії людської цивілізації, а й підірвав підмурки усього радянського суспільства, до того розхитані перебудовчим бродінням суспільної свідомості. Значне погіршення стану довкілля, спричинене аварією на ЧАЕС, тривале приховування достовірної інформації та викривлення фактів компартійною командно-адміністративною системою колишнього СРСР спричинили стрімке зростання громадської стурбованості станом навколишнього природного середовища в Україні. Аварія на ЧАЕС змусила замислитися не лише про наслідки, а й про причини цього страшного лиха, про інші потенційні Чорнобилі чи подібні до них за своєю небезпекою для природи й життя людини об’єкти. Саме після Чорнобиля для багатьох людей став очевидним катастрофічний стан багатьох індустріальних регіонів в Україні, де була сконцентрована чи не чверть промислового потенціалу колишнього СРСР. Саме «зірка Полин» змусила людей замислитися про ціну побудови «світлого комуністичного майбутнього», про ціну життя, а відтак – і про право відстоювати власне життя й життя дітей та онуків. Суспільна свідомість повстала проти узурпації радянською компартійною системою права «говорити від імені суспільства» і вимагати жертв в ім’я якихось «вищих цілей», не рахуючись із життєвими інтересами людей. Збереження та ощадливе використання національних природних ресурсів, підвищення екологічної безпеки, якості життя та здоров’я населення виявилися чи не найвагомішими аргументами у справі здобуття Україною державного суверенітету і незалежності 1991 року. Природоохоронні гасла, вимоги екологічної безпеки та підвищення якості життя широко використовувалися в політичному лексиконі кінця 1980-х і особливо початку 1990-х років. Саме цей період покликав до життя, поперше, становлення екологістського руху в Україні; по-друге, в суспільстві відбувався двоєдиний процес, який може бути охарактеризований як “політизація екології“ та “екологізація політики“ [3]. Принагідно зазначимо, що згадувала виде Бхопальська трагедія також стала потужним каталізатором боротьби індійського населення за свої екологічні права та за екологічну справедливість. Література: 1. Вайнер (Уинер) Д. Экология в Советской России: Архипелаг свободы. Заповедники и охрана природы / Пер. с англ. Ф. Р. Штильмарка. – М.: Прогресс, 1991. – 400 с. 2. Гардашук Т.В. Охорона природи в Україні як складова частина культури // Історія української культури в 5-ти томах. – Т.5: Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. – Книга 4. – К.: Наукова думка, 2013. – С.713 – 730. 25 Українознавчий альманах. Випуск 20 2. Hardashuk T.V. Okhorona pryrody v Ukrayini yak skladova chastyna kul'tury // Istoriya ukrayins'koyi kul'tury v 5-ty tomakh. – T.5: Ukrayins'ka kul'tura KhKh – pochatku KhKhI stolit'. – Knyha 4. – K.: Naukova dumka, 2013. – S.713 – 730. 3. Hardashuk T. Ekolohist·s'kyy rukh yak skladova hromadyans'koho suspil'stva. – Hromadyans'ka osvita: vid teoriyi do praktyky / nauk.red. Ya.Pylyns'kyy. – K.: Stylos, 2017. – S.123 – 145. 4. Subtel'nyy O. Ukrayina. Istoriya. – Kyyiv: Lybid', 1991. -- 512 s. 5. Stoll Mary Lyn. Environmental Colonialism. – – [Elektronnyy resurs]. Rezhym dostupu: http://sk.sagepub.com/reference/ethics/n286.xml 6. Murphy Joseph «Environment and Imperialism: Why Colonialism Still Matters». – [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: https://www.see.leeds.ac.uk/fileadmin/Documents/res earch/sri/workingpapers/SRIPs-20_01.pdf 3. Гардашук Т. Екологістський рух як складова громадянського суспільства. – Громадянська освіта: від теорії до практики / Наук.ред. Я.Пилинський. – К.: Стилос, 2017. – С.123 – 145. 4. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ: Либідь, 1991. -- 512 с. 5. Stoll Mary Lyn. Environmental Colonialism. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sk.sagepub.com/reference/ethics/n286.xml 6. Murphy Joseph «Environment and Imperialism: Why Colonialism Still Matters». – [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.see.leeds.ac.uk/fileadmin/Documents/res earch/sri/workingpapers/SRIPs-20_01.pdf References: 1. Vayner (Uyner) D. Эkolohyya v Sovet·skoy Rossyy: Arkhypelah svobodы. Zapovednyky y okhrana pryrodы / Per. s anhl. F. R. Shtyl'marka. – M.: Prohress, 1991. – 400 s. УДК 165.21(045) Ірина Грабовська Волонтерський рух у контексті становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні Анотація. Авторка статті аналізує становлення розвинутого громадянського суспільства в сучасній Україні через розвиток масового волонтерського руху. Масовий волонтерський рух в країні насамперед спрямований на допомогу українській армії, яка бореться з агресією з боку путінської Росії на Сході України. Автор прослідковує витоки громадянської активності та наростання добровільної взаємодопомоги у суспільстві від подій, що передували українській Революції Гідності. Робота розглядає волонтерство широких народних мас українства під час Єврореволюції 2013 – 2014 рр. Протягом усіх років української незалежності інтелектуали як в Україні, так і в діаспорі вели активні пошуки консолідуючих для суспільства, соціуму та держави факторів. На початку української незалежності аналітики та науковці особливі надії покладали на віднайдення та функціонування національної ідеї. Вона мала довкола себе сконсолідувати націю і повести вперед. І такий підхід мав своє теоретичне підґрунтя. Проте, постколоніальна реальність в Україні розставила інші акценти. Пріоритетним фактором консолідації нації на шляху перетворення її в політичну націю стало громадянське суспільство. Дослідниця розвиває ідею про те, що на сучасному етапі історичного розвитку українського суспільства головним консолідуючим націю чинником виступає саме волонтерський рух. Він є найяскравішим прикладом функціонування громадянського суспільства в Україні. Авторка аналізує також теоретичні засади розгляду консолідуючих факторів, які висувались як базові українською соціогуманітаристикою протягом попередніх років незалежності. Зокрема, мова йде про національну ідею. Авторка наголошує, що перебіг подій в перехідному постколоніальному соціумі має свою специфіку. Ця специфіка визначає пріоритетні напрямки трансформацій. Дослідниця робить висновок щодо непересічної значимості волонтерства та волонтерського руху для збереження української незалежності, формування повноцінної політичної нації на теренах сучасної України та вписування країни у спільний європейський простір. Авторка вказує на необхідність врахування гендерних характеристик волонтерства в Україні. Гендерний чинник варто враховувати, зокрема, для подолання соціальної несправедливості та проведення політики недискримінації в Україні. Ключові слова: волонтер, волонтерство, громадянське суспільство, політична нація, консолідуючий фактор, українці. Iryna Grabovska Volunteer Movement in the Context of Formation and Development of Civil Society in Ukraine Abstract. The author of the article analyzes the formation of a developed civil society in Ukraine through the development of modern mass volunteer movement. The mass volunteer movement in the country especially assists the Ukrainian army, which is fighting with aggression from Putin's Russia in Eastern Ukraine. The author traces the origins and growth of civil activity of voluntary mutual aid society of events leading Ukrainian Revolution of Dignity. The work exams mass movement of volunteers during the Maidan (Pro European Revolution) of 2013-2014th. During the years of Ukrainian independence intellectuals both in Ukraine and in the Diaspora were active quest for consolidating society, society and government factors. At the beginning of Ukrainian independence, analysts and scientists great hopes pinned on finding and functioning of the national idea. It had to consolidate around him and lead the nation forward. This approach had its theoretical basis. However, post-colonial reality in Ukraine has placed more emphasis. The priority factor in national consolidating towards its transformation into a political nation was civil society. The researcher develops the idea that at the present stage of historical development of Ukrainian society the main factor consolidating the nation it serves volunteering. It is the clearest example of the functioning of civil society in Ukraine. The author also analyzes the theoretical basis of consolidating consideration factors put forward as basic of Ukrainian social-humanitarian studies in past years of independence. In particular, it is a national idea. The author emphasizes that the events in the transitional post-colonial society has its own specifics. This specificity determines the priorities for transformation. The researcher concludes on extraordinary importance 26 Київський національний університет імені Тараса Шевченка of volunteering and volunteerism for the preservation of Ukrainian independence, a full-fledged political nation on the territory of modern Ukraine and incorporating the country into European community. The author points to the need to consider gender characteristics of volunteering in Ukraine. The gender factor is taken into account, in particular, to overcome social injustice and a policy of non-discrimination in Ukraine. Key words: volunteering, volunteerism, civil society, political nation, consolidating factor, Ukrainians безоплатну соціальну допомогу та послуги інвалідам, хворим, особам і соціальним групам, що опинилися в складній життєвій ситуації. Більшість розвідок, присвячених волонтерам і волонтерській діяльності, зазначають, що в Україні давно склалась традиція взаємодопомоги, суспільної праці, піклування про ближнього, яка здійснювалась на благочинних засадах. Чи не найяскравішим прикладом такої традиції була відома українська толока. Людей, які виконували такий тип робіт називали по-різному: альтруїстами, доброчинцями, благодійниками, добровольцями, громадськими діячами тощо. Добровольців, які йшли до війська раніше називали волонтерами (добровольцями), проте, традиції змінюються, і сьогодні волонтерами називають людей, які добровільно працюють заради суспільного блага. Робота волонтерів завжди носила суспільно корисний характер. Діяльність волонтерів, яка набуває у суспільстві масового характеру, називається волонтерським рухом. У сучасному світі волонтерський рух є одним із основних індикаторів розвитку громадянського суспільства у певній країні. Саме волонтерський рух сприяє активній консолідації спільноти довкола життєво важливих для соціуму цілей і стимулює розвиток конструктивних процесів у державі. «Волонтери керуються такими принципами:  визнають право на допомогу за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої расової приналежності, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;  поважають гідність і культуру всіх людей;  надають допомогу, безкоштовні послуги особисто або організовано в дусі партнерства і братерства; • визнають рівну важливість особистих і колективних потреб, сприяють їх колективному забезпеченню;  ставлять перед собою мету перетворити волонтерство в елемент особистого процвітання, набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи для цього ініціативу і творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем; • стимулюють почуття відповідальності, заохочують сімейну, колективну і міжнародну солідарність» [2]. Про важливість консолідації українства та розвитку громадянського суспільства саме внаслідок ширення в країні волонтерського руху йдеться і в Указі Президента П. Порошенка «Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері», виданому у 2016 р. «З метою сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, визначення пріоритетних заходів з вирішення цих Протягом усіх років української незалежності інтелектуалами як в Україні, так і в діаспорі велись активні пошуки консолідуючих для суспільства, соціуму та держави факторів. На початку незалежності особливі надії покладались на віднайдення та функціонування національної ідеї, здатної довкола себе сконсолідувати націю і повести вперед. І такий підхід мав своє теоретичне підґрунтя. Проте, постколоніальна реальність в Україні розставила інші акценти, і пріоритетним фактором консолідації нації на шляху перетворення її в політичну націю стало громадянське суспільство. Такий підхід ґрунтується на серйозному теоретичному базисі. Так, Ф. Фукуяма виділяв декілька основних факторів, необхідних для утвердження консолідованої, тобто, стійкої демократії. Серед них одне з пріоритетних місць займає громадянське суспільство. При всій науково-теоретичній невизначеності та різноплановому трактуванні поняття «громадянське суспільство» цей концепт активно «працює» при характеристиці сучасних реалій, насамперед, демократичних суспільств. «На сьогодні існує декілька концепцій у розумінні сутності громадянського суспільства. Від Гобсівської трактовки держави як суспільства громадян, що є протиставленням природному праву «війни всіх проти всіх», і таким чином, за цією концепцією громадянське суспільство дорівнює державі, Локківської концепції держави як знаряддя для ефективного функціонування громадянського суспільства, до концепції Пуфендорфа, де громадянське суспільство протистоїть державі, до взаємодії та взаємодоповнення громадянського суспільства та держави (за Гегелем), до концепцій відносно незалежного (частково паралельного) існування громадянського суспільства і держави, де громадянське суспільство розглядається як самоорганізована частина, незалежна від держави, гарантована законом, вільна й самоврядна (за Дж.С.Міллем та А.де Токвілем)» [4, c. 121]. Найефективнішим проявом громадянської активності українського населення, свідченням функціонування в Україні громадянського суспільства після Революції Гідності виявився волонтерський рух. Ще у 2011 р. Верховною Радою України було прийнято Закон «Про волонтерську діяльність», зміни до якого було внесено вже у 2015 р. та 2016 р. Відповідно до вказаного закону визначається волонтерська діяльність: «Волонтерська діяльність добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги», а також «волонтерська діяльність ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності, неприбутковості» [6]. Волонтерами відповідно називають людей, які добровільно надають 27 Українознавчий альманах. Випуск 20 питань, а також забезпечення взаємодії державних органів з організаціями громадянського суспільства…» для реалізації низки пріоритетних завдань, серед яких налагодження активної й ефективної співпраці органів місцевого самоврядування, державних органів із представниками громадянського суспільства та громадськими організаціями, приймається низка указів і законодавчих актів, що має сприяти подальшому розвиткові громадянської активності та ініціативності, а також розвиткові волонтерського руху в країні. Особливу увагу Президент звернув на необхідність «…забезпечувати підтримку громадських ініціатив щодо проведення за участю учасників антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, волонтерів, внутрішньо переміщених осіб міжнародних, всеукраїнських та місцевих заходів національно-патріотичного змісту…» [11]. Ще до активізації волонтерської діяльності під час Революції Гідності 2014 р. в Україні почали активно виникати волонтерські осередки, які cкладалися як відповідь на конкретні суспільні запити. Так дехто вважає, що початком волонтерського руху в країні варто вважати зиму 2012 р., коли міська влада Києва під головуванням тодішнього мера О. Попова не змогла впоратись із наслідками хуртовин, що заблокували дороги в Києві та на під’їздах до нього. Тоді стихійно виникли об’єднання автомобілістів, які допомагали витягати застряглі автівки зі снігових заметів. У подальшому більшість цих автомобілістів склали ядро групи «Автомайдан» – однієї із найефективніших громадських ініціатив Єврореволюції. Саме «Автомайдан» навідувався «у гості» до Януковича у Межигір’я, приїздив до інших вищих чиновників і силовиків з команди Януковича, патрулював околиці Майдану, сповіщав про наступи силовиків та провокації тітушок. Чимало з учасників «Автомайдану» постраждало під час революції 2014 р. Їхні автівки палили, автомайданівців викрадали та катували. Сьогодні автомайданівці активно надають допомогу українським захисникам на Сході країни [9, c. 72]. Сплеск волонтерського руху в Україні спостерігався у 2014 – 2015 рр., коли громадяни країни масово брали участь у благодійних акціях, волонтерській допомозі добровольчим батальйонам на Сході країни, допомозі переселенцям і біженцям із окупованих регіонів Донеччини та Луганщини. Та у 2016 р., по мірі налагодження діяльності державних структур, частина функцій волонтерів, які вони взяли на себе в силу жорсткої необхідності, відпала. Але і сьогодні існує потужний волонтерський рух у країні, що свідчить про існування розвинутого громадянського суспільства. Найвідоміші та найвпливовіші волонтерські організації сучасної України наступні: «Народний проект», «Армія SOS», «Підтримай армію України», «Волонтерська Сотня», «ФОНД Діани Макарової», «Повернись живим», «Combat-UA», «Миротворці України», «Благодійний фонд освітніх інновацій», БО «БФ Марини Шеремет», ГО «Ініціатива Е+», БФ «Союз Волонтерів України», «Волонтерська група Романа Доніка» та інші [10]. Всі громадські волонтерські організації в країні мають Всеукраїнське, регіональне або локальне значення. Серед військових організацій особливо виділяється ДУК (Добровольчий Український Корпус) «Правого сектору». Надзвичайно цікавим і показовим у плані становлення політичної нації на теренах сучасної України стало виникнення, наприклад, такого феномену, як допомога (насамперед, українській армії) з боку волонтерських організацій національних меншин країни. Так, перші почали опікуватися бійцями АТО представники громадських організацій кримсько-татарського народу. Не менш показовим є факт виникнення «Єврейської сотні» Самооборони Майдану, яку очолював успішний ізраїльський бізнесмен і рабин родом з Одеси Натан Хазін. Ось як він сам пояснює своє рішення стати українським волонтером: «На Майдані я жодного разу не почув слово «жид» на свою адресу, я був одним із сотень тисяч тих, хто був готовий померти за Україну. Я вивчив гімн України і співав його з усіма. Я пригадую, як у розпалі боїв на Грушевського мене назвали братом, і відтоді волію бути «жидобандерівцем», але не «жидомоскалем»» [8, c. 67]. Волонтери з Ізраїлю надавали і надають сьогодні допомогу Добровольчому Українському Корпусу (ДУК), який є військовим формуванням «Правого сектору» Дмитра Яроша [8]. Чимало добровольців-євреїв воюють на Сході України. Мотивацією для них є захист України як своєї Батьківщини. Голова Конгресу національних громад України Йосип Зісельс так висловився з цього питання: «Україна – наш спільний дім, ми є частиною української спільноти, ми є носіями українських єврейських традицій і культури. Розділити нас після пролитої крові дуже складно, тим більше, що наразі ми, євреї й українці, єднаємось, щоб подолати спільних ворогів: зовнішнього – російського агресора, і внутрішнього – корупцію» [8, c. 70]. Такі реалії українського життя породили унікальне явище – українського націоналіста єврейського походження, якого москалі охрестили «жидобандерівець». Популярним серед українців стало висловлювання: «Моя національність – жидобандерівець». Як показала практика, волонтерському рухові в Україні виявилось під силу вирішувати складні питання, пов’язані з виживанням української нації в умовах загрози з боку зовнішнього агресора та сепаратистськи налаштованих регіонів. Звичайно, складнощів і труднощів на шляху діяльності волонтерів в Україні буде ще чимало. Проте, вже існує величезний позитивний досвід. Відомий в Україні журналіст і громадський діяч Юрій Бутусов у зв’язку із ситуацією, що склалась у Авдіївці взимку 2017 р., зазначав: «Впервые, пожалуй, в условиях войны, наше государство и общество показали пример комплексных и системных действий в конкретной критической ситуации. Отметил для себя ряд новшеств, дай Бог, чтобы они стали системой: … 5. Гражданское общество. Волна сочувствия и поддержки украинских воинов и жителей Авдеевки – беспрецедентная. Массовый выезд журналистов, волонтеров, политиков в Авдеевку, освещение 28 Київський національний університет імені Тараса Шевченка ситуации не только из СМИ, но и из соцсетей. Авдеевка стала безусловно главной темой для всей страны, и консолидировала информационное пространство. Снова пошла потоком гуманитарная помощь. Люди увидели цель, достойную помощи. Тысячи киевлян вышли проводить погибших героев на Майдан, и эти потрясающие акции солидарности граждан объединяют людей вокруг общей беды. Авдеевка стала главной темой для страны, все внимание сконцентрировано на конкретной проблеме конкретного города, его жителей и его защитников. В Украине развивается настоящее гражданское общество, которое может очень серьезно влиять на ситуацию в стране» [1]. На окрему увагу заслуговує характеристика волонтерського руху в сучасній Україні з позицій гендерного аналізу. Специфіка, яка проявилась під час так званої гібридної війни на Сході країни, полягає у тому, що кількість волонтерів-жінок перевищує кількість волонтерів-чоловіків. Проте, як у засобах масової інформації, так і на рівні висловлювань політиків громадські активістки, зайняті у цій сфері діяльності, продовжують розглядатися як помічниці чоловіків. Вочевидь, тут спрацьовують усталені гендерні стереотипи, закріплені на ментальному рівні [5]. Саме діючі стереотипи не дозволяють навіть в унікальному явищі українського волонтерського руху побачити новий рольовий розподіл між статями, не кажучи вже про усталені віками і навіть тисячоліттями рольові гендерні розподіли, які втілюються на практиці під час військових дій. Для багатьох жінок України волонтерська діяльність відкрила нові можливості для самореалізації, кар’єрного зростання, самоусвідомлення себе і своєї ролі в соціальному просторі [3]. В той же час навіть на міжнародному рівні було визнано дискримінованість жіноцтва країни у соціальному просторі. Це, зокрема, стосується і визнання їхніх досягнень на ниві розбудови громадянського суспільства в українській державі. Так, у Заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок до восьмої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, схвалених Комітетом ООН на його шістдесят шостому засіданні (13 лютого – 3 березня 2017 р.), йдеться про необхідність широкого залучення жіноцтва України до миротворчого процесу. «(b) Надати жінкам і організаціям громадянського суспільства можливість робити свій внесок у мирний процес в якості активних учасників, створюючи ефективні канали комунікації та координації та спільні ініціативи, покликані враховувати пріоритети жінок» [7]. І далі: «(d) Відновити політичний процес, спрямований на побудову всеосяжного і міцного миру, який закладає основу для всеосяжної демократії, заснованої на законності, і взяти в ньому активну участь» [6]. У плані практичних кроків країні було рекомендовано також «(e) Розробити «дорожню карту» для виконання Національного плану дій з чіткими часовими рамками, контрольними показниками і бюджетом – з урахуванням гендерних аспектів, розробити показники для регулярного контролю за її виконанням» [7]. Інкорпорація представників громадянського руху у владні структури України загалом може розглядатись як позитивний процес. Проте, багато хто з волонтерів не має достатнього теоретичного рівня підготовки для участі у процесі управління державою. Але не тільки це є проблемою сучасних українських волонтерів. Куди складнішою стає ситуація, коли волонтерські ініціативи починають загрожувати олігархічно-клановим інтересам еліт України, як то сталося, наприклад, із блокадою ОРДЛО, яку цілком правомірно розглядати як громадський рух. Більшістю населення країни блокада сепаратистських територій розцінюється як позитивна дія, яка сприятиме наближенню закінчення війни на Сході України. Проте, існують і інші думки, які мають під собою певні доводи. Чи таким чином громадянське суспільство дійсно спрацювало на користь української незалежності, покаже час. Принаймні, подібні громадянські ініціативи свідчать на користь існування в теперішній Україні повноцінної модерної нації європейського типу. Таким чином, волонтерський рух в Україні є найяскравішим підтвердженням формування розвиненого громадянського суспільства як умови становлення політичної нації та утвердження засад консолідованої демократії в країні. Література: 1. Бутусов Ю. Украина полностью переиграла Россию в ситуации с кризисом в Авдеевке / Юрий Бутусов. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://facebook-ua.info/2017/02/03/yurij-butusovukraina-polnostyu-pereigrala-rossiyu-v-situacii-skrizisom-v-avdeevke/ 2. Волонтери керуються такими принципами… – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://volonteriinua.blogspot.com/ 3. Грабовська І. Проблема жіночого політичного лідерства в сучасній Україні: соціофілософський аналіз / Ірина Грабовська // Aktualne naukowe problemy. Rozpatrzenie, decyzja, praktyka // Zbior raportow naukowych. – Gdansk, Polska. – 2015. – P. 93 – 95. 4. Грабовська І. Взаємозв’язок між Магдебурзьким правом та громадянським суспільством: українські реалії // Зборнік навуковых матэрыялаў «Ад Магдэбургскага права да сучаснага самакіравання». – Магілеў, 2017. – С. 121 – 124. 5. Див про це детальніше: Грабовська І., Купцова Т., Талько Т. Репрезентація архетипів у гендерних стереотипах української культури. Монографія. К.: Видавець ПП Лисенко М.М., 2012. – 196 с.; Грабовська І. Розділ 9. Гендерна складова європейського цивілізаційного вибору сучасного українства // Сучасне українство: цивілізаційні виклики та відповіді: Монографія. – К.: Вид-во «Україна», 2015, – С. 190 – 211. 6. Закон України «Про волонтерську діяльність». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://volonteriinua.blogspot.com/. 7. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Заключні зауваження до восьмої 29 Українознавчий альманах. Випуск 20 Mahdэburhskaha prava da suchasnaha samakiravannya». – Mahileў, 2017. – S. 121 – 124. 5. Dyv pro tse detal'nishe: Hrabovs'ka I., Kuptsova T., Tal'ko T. Reprezentatsiya arkhetypiv u hendernykh stereotypakh ukrayins'koyi kul'tury. Monohrafiya. - K.: Vydavets' PP Lysenko M.M., 2012.- 196 s.; Hrabovs'ka I. Rozdil 9. Henderna skladova yevropeys'koho tsyvilizatsiynoho vyboru suchasnoho ukrayinstva // Suchasne ukrayinstvo: tsyvilizatsiyni vyklyky ta vidpovidi: Monohrafiya. – K.: Vyd-vo «Ukrayina», 2015, – S. 190 – 211. 6. Zakon Ukrayiny «Pro volonters'ku diyal'nist'». – [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://volonteriinua.blogspot.com/. 7. Konventsiya pro likvidatsiyu vsikh form dyskryminatsiyi shchodo zhinok. Zaklyuchni zauvazhennya do vos'moyi periodychnoyi dopovidi Ukrayiny (poperednya neredahovana versiya). – Komitet OON z likvidatsiyi dyskryminatsiyi shchodo zhinok. – Reprynt, 3 bereznya 2017 r. 8. Kostyuk B. Natsional'nist': zhydobanderivets'. Hromadyanstvo: Ukrayina / Bohdana Kostyuk // Ukrayins'kyy al'manakh. – Ob"yednannya ukrayintsiv u Pol'shchi. – Varshava, 2016. – S. 64 – 70. 9. Prysyazhnyuk M. Volonters'ka «okupatsiya» Ukrayiny. Z pobachenoho i peredumanoho ukrayins'kym volonterom / M. Prysyazhnyuk // Ukrayins'kyy al'manakh. – Ob"yednannya ukrayintsiv u Pol'shchi. – Varshava, 2016. – S. 71 – 81. 10. Spysok volonteriv rosiys'ko-ukrayins'koyi viyny (2014 — doteper) // Vikipediya. – [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: https://uk.wikipedia.org /wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8…. 11. Ukaz Prezydenta Ukrayiny #534/2016. Pro priorytetni zakhody shchodo spryyannya zmitsnennyu natsional'noyi yednosti ta konsolidatsiyi ukrayins'koho suspil'stva, pidtrymky initsiatyv hromads'kosti u tsiy sferi // Tsentr Razumkova. Konsolidatsiya ukrayins'koho suspil'stva: shlyakhy, vyklyky, perspektyvy. Informatsiyno-analitychni materialy do Fakhovoyi dyskusiyi 16 hrudnya 2016 r. // Proekt “Formuvannya spil'noyi identychnosti hromadyan Ukrayiny v novykh umovakh: osoblyvosti, perspektyvy i vyklyky”, realizuyet'sya za pidtrymky prohramy “Matra” MZS Niderlandiv ta Fondu Konrada Adenauera. – K., 2016. – 100 s. – S. 98 – 100. . періодичної доповіді України (попередня нередагована версія). – Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. – Репринт, 3 березня 2017 р. 8. Костюк Б. Національність: жидобандерівець. Громадянство: Україна / Богдана Костюк // Український альманах. – Об’єднання українців у Польщі. – Варшава, 2016. – С. 64 – 70. 9. Присяжнюк М. Волонтерська «окупація» України. З побаченого і передуманого українським волонтером / М. Присяжнюк // Український альманах. – Об’єднання українців у Польщі. – Варшава, 2016. – С. 71 – 81. 10. Список волонтерів російсько-української війни (2014 – дотепер) // Вікіпедія. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0 %B8…. 11. Указ Президента України № 534/2016. Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері // Центр Разумкова. Консолідація українського суспільства: шляхи, виклики, перспективи. Інформаційно-аналітичні матеріали до Фахової дискусії 16 грудня 2016 р. // Проект “Формування спільної ідентичності громадян України в нових умовах: особливості, перспективи і виклики”, реалізується за підтримки програми “Matra” МЗС Нідерландів та Фонду Конрада Аденауера. – К., 2016. – 100 с. – С. 98 – 100. References: 1. Butusov Ju. Ukraina polnost'ju pereigrala Rossiju v situacii s krizisom v Avdeevke / Jurij Butusov – [Jelektronnyj resurs]. – Rezhim dostupa: http://facebook-ua.info/2017/02/03/yurij-butusovukraina-polnostyu-pereigrala-rossiyu-v-situacii-skrizisom-v-avdeevke/ 2. Volontery keruyut'sya takymy pryntsypamy… – [Elektronnyy resurs]. – Rezhym dostupu: http://volonteriinua.blogspot.com/ 3. Hrabovs'ka I. Problema zhinochoho politychnoho liderstva v suchasniy Ukrayini: sotsiofilosofs'kyy analiz / Iryna Hrabovs'ka // Aktualne naukowe problemy. Rozpatrzenie, decyzja, praktyka // Zbior raportow naukowych. – Gdansk, Polska. – 2015. – P. 93 – 95. 4. Hrabovs'ka I. Vzayemozv"yazok mizh Mahdeburz'kym pravom ta hromadyans'kym suspil'stvom: ukrayins'ki realiyi // Zbornik navukovыkh matэrыyalaў «Ad 30 Київський національний університет імені Тараса Шевченка УДК 82:94(477) Mykola Drobotenko Postcolonial Influence on the Political Realities of Modern Ukraine Abstract. The article examines some of the issues of the realities of state building processes from the point of existence and impact of cause-effect relationships of different nature. It considers features that may lead to the postcolonial dependence of the state in current historical, geopolitical and economic realities of modern Ukraine. Examples of factors of disintegration processes of political associations, which are considered by Russian scientists (as an example of science-based technology) prove the danger of external influence and have real consequences of the actions of the aggressive foreign policy of the neighboring state. This allows the aggressor country to induce or accelerate the process of disintegration and collapse of existing or potential unities in the zone of its interests and, as practice shows, is used by Russia on all continents. The author considers the political corruption as one of the factors that can lead to the inhibition of the development of the country as an independent and sovereign state – and, thus, reinforces its dependence on foreign countries. The article provides some signs of institutional, political and normative prerequisites for the development of corruption in the country. This article analyzes the problems and prospects of postcolonial discourse in modern Ukrainian social and humanitarian sciences. Postcolonial dependence of the state rapidly grows when: 1) increases control of internal and external policies from the foreign state; 2) grows dependence of political, social and economic decisions; 3) the appointment of individuals at main state positions are controlled from the outside; 4) in the structure of exports dominated by raw materials; 5) increasing external pressure during the signing of agreements and contracts; 6) are created unfavorable conditions for the development of its own economy; 7) increases control and dependent of financial system from foreign banks and financial institutions; 8) imposing citizens of the postcolonial country foreign language and culture continues; 9) occurs falsification of historical events; 10) continues «brain drain» abroad and are destroyed human potential. The presence of nationally-conscious and educated patriotic citizens, primarily young people, the intellectual potential of the state, and modern and well-thought system of training of scientific, technical, military personnel becomes a prerequisite for strengthening the country and further prevents any dependence. This ensures the country the compliance of partnership relations in its foreign policy, security and, thus, a high level of economic development. Key words: colonial dependence, political corruption, disintegration, elite, human potential. На сьогоднішній день науковці різних напрямків діяльності створили велику кількість теорій державного устрою і управління. Всі вони мають свої ознаки, особливості, переваги і недоліки. Якщо розглядати колоніальну і постколоніальну політику окремих держав по відношенню до інших як політику поневолення і експлуатації за допомогою військових, економічних і політичних методів, то відомі й широко вживані сьогодні поняття «гібридні війни», «ресурсні війни» є найбільш вдалими і більш-менш вдало описують етапи й кроки досягнення поневолення. Зважаючи на стратегію і тактику ведення гібридних і ресурсних війн, наявність і можливості використання сучасних засобів і технологій окремими країнами відповідно виглядають і результати такої хижацької зовнішньої політики окремих держав. Основні ознаки колонізації країни давно відомі. Незначною мірою вони можуть мати географічні, часові або політичні відмінності. Але при цьому цікавими виглядають причинно-наслідкові зв’язки, які приводять до колонізації певної території (мова йде не тільки про країни) – колоніальне ставлення до Іншого може бути і внутрішньодержавним, галузевим чи навіть соціально-вибірковим. Загально відома теорія, яка базується на біблійних легендах розсіювання народу, що майже досяг Царства Небесного, використовується і сьогодні. Це дозволяє «розсіяти» будь-який народ, поневолити країну і володарювати таким чином століттями на чужій землі, знищуючи місцеве населення і використовуючи природні багатства, збагачуватись за чужий рахунок на цьому. «Розділяй і володарюй» – ось відомий колоніальний принцип управління. Сьогоднішнє військово-політичне й економічне становище нашої держави, анексія частини її території – півострова Крим – Росією і війна на східних її кордонах, так звана «гібридна війна», складовою частиною якої є інформаційна війна – все це наслідки агресивної політики Росії, яка не може змиритися із закономірним ходом розвитку історії та розвалом Російської імперії. В новоутворенні під назвою СРСР існувала російська метрополія по відношенню до усіх інших колоніально залежних республік, з яких ця імперія складалась. Сучасні ж російські науковці у Москві, 20 – 21 квітня 2001 року, на засіданні Першого Конвенту Російської асоціації міжнародних досліджень під назвою «10 років зовнішньої політики Росії» піддали аналізу досягнення й успіхи, втрачені можливості, подальші кроки й перспективи російської зовнішньої політики, визначали нове місце і роль сучасної Росії по відношенню не тільки до колишніх «союзних» республік, які стали незалежними у 1991 році, а й до інших країн світу. Теорія хаосу і розвалу, дезінтеграції будь-яких об’єднань, ставлення до колишніх республік СРСР як до колоній покладено в основу існування й діяльності сьогоднішньої Росії. «...Наше завдання не просто зрозуміти, що і як сприяє розпаду політичної єдності, а навчитися ефективно керувати цим процесом. Адже кожен політичний союз (військовий, економічний або військово-економічний) являє собою джерело явної чи прихованої загрози національній безпеці Росії. Отже, розробка науково обґрунтованої технології, що дозволяє провокувати або прискорювати процес дезінтеграції існуючих або потенційно можливих політичних єдностей, є сьогодні дуже актуальною....» [1, с. 10 – 11]. Для дезінтеграції будь-якої політичної системи розглядалась ціла низка факторів. По-перше, неоднорідність структури взаємовідносин між учасниками цієї системи. Між 31 Українознавчий альманах. Випуск 20 представників, це приводить до зростання політичної несамостійності у виробленні стратегічних завдань і прийнятті необхідних рішень. Достатньо згадати рішення Верховної Ради України по продовженню базування ЧФ Росії в Україні після 2017 року (Харківські угоди 2010 р. були підписані сім років тому, 21 квітня і ратифіковані Верховною Радою України 27 квітня 2010 р). Так звана «політична еліта» на законодавчому рівні прийняла рішення в інтересах іноземної держави, які за декілька років уможливили анексію нашої території і розв’язали військовий конфлікт на Донбасі. Підготовка до захоплення та подальшої колонізації України Росією була розпочата відразу ж після здобуття незалежності у 1991 році. У сучасній елітології виділяються декілька підходів до формування еліти. Один з них має назву альтиметричний, який «оцінює приналежність до еліти по факту наявності у індивідів реальної влади й впливу. Без жорсткого прив’язування до їх інтелекту і морально-етичних якостей» [1, с. 10 – 11]. Яким чином буде отримана влада – різниці вже немає. В арсенал засобів досягнення мети завоювання входить все: підкуп, політичні вбивства, рейдерство, зловживання, використання різноманітних соціально-психологічних технологій, включаючи вплив на свідомість населення через засоби масової інформації, тощо. Наприкінці XIX – на початку XX ст. французький філософ Жорж Сорель визначав термін «еліта» як «найціннішу, найкращу групу людей, що керує суспільством завдяки притаманним їй винятковим якостям». Аналізуючи реальні відносини суб’єктів політичної влади, Вільфредо Парето, Гаетано Моска та Роберт Міхельс розробили й дослідили у більш повному обсязі поняття «еліти», надаючи еліті головну роль в громадянському розвитку суспільства. В перекладі з англійської термін «лідер» (англ. leader) означає «ведучий». Тобто це особа, наділена повноваженнями обирати напрямки руху і водночас можливістю впливати на суспільно-значущі процеси, які врешті-решт визначають рівень розвитку всієї спільноти і задоволення її потреб. У такому випадку морально-етичні й інтелектуальні якості індивіда, який обраний на роль політичного лідера, стають вкрай важливими і визначальними як для спільноти, так і для держави в цілому. Неабиякий вплив на прийняття рішень і загальний стан справ у державі має корупція, яка присутня у будь-якому суспільстві в тій чи іншій мірі. Термін «корупція» в різні історичні періоди мав різний зміст і тлумачення. Так, Макіавеллі вважав, що це руйнація всіх громадянських чеснот. А на думку Монтеск’є це «перетворення доброго політичного ладу на порочний», Руссо був переконаний, що це «неминучий наслідок самої боротьби за владу». У сучасному розумінні слово «корупція» тісно пов’язане з потребою мати владу. Корупція пов’язана із зловживаннями у сфері розкрадання державних ресурсів заради особистого збагачення через здійснення незаконних оборудок із порушенням учасниками, які належать одній системі і вступають у будь-які відносини як між собою, так і з суб’єктами, які належать до інших політичних систем, виникають стосунки, родинно об’єднуючі їх. До таких об’єднуючих факторів можна віднести єдине історичне коріння, моноконфесійність, геополітичне становище, мову спілкування. Провокування й культивування етнічних, культурних, економічних, ідеологічних і політичних розбіжностей, підтримка всілякого сепаратизму й федералізму, відцентрових тенденцій є дезінтегруючими факторами. По-друге, надмірне розширення політичного об’єднання, в результаті чого координація взаємовідносин всередині об’єднання порушується і в єдності поширюються тенденції до розпаду. Тобто, якщо зазначені тенденції присутні й помітні, то включення нових членів до існуючої політичної єдності повинно тільки прискорити її розпад. Чим яскравішими будуть культурні, конфесійні, геополітичні та інші розбіжності між суб’єктами цієї єдності, тим швидше вона поляризується і розпадеться на декілька груп «за інтересами». По-третє, вправно проведена і організована на високому рівні «ресурсна війна» буквально розірве будь-яке політичне об’єднання на складові частини, знищуючи основу для існування єдності, об’єднання (коаліції) тощо. По-четверте, якщо система контактів з окремими суб’єктами коаліції буде побудована таким чином, щоб виділити серед них одного чи двох лідерів, то система почне відчувати вагомі й відчутні потрясіння. Лідер всередині системи намагається брати на себе повноваження цілого і презентувати це ціле у всіх своїх контактах. Це викличе протидію у інших учасників коаліції. Вирощування антилідера призводить до поляризації всередині політичної коаліції і до її розпаду [2, с. 57 – 60]. Яскравим прикладом використання всіх цих факторів у сучасній Україні стало існування й діяльність так званої «помаранчевої коаліції», що була створена після революції 2005 року. Всі чотири фактори зазначеної технології дезінтеграції політичного об’єднання були реалізовані! Якщо проаналізувати останні події, які відбуваються у світі, економічні та військові конфлікти останніх років – стає зрозумілим існування і роль «режисера світової нестабільності», ім’я якому – Росія. І тоді такими зрозумілими, і такими далекоглядними виглядають їхні плани: «...Росія як могутня держава не повинна допускати існування скільки-небудь великих політичних інтеграцій, діяльність яких нею б не контролювалася...» [2, с. 57 – 60]. Розділивши й дезінтегрувавши у першу чергу національно свідомі політичні сили, доклавши фінансових і організаційних зусиль, активізуються й підтримуються деструктивні громадські рухи й політичні сили іноземної держави, представники яких з часом входять і до законодавчого органу залежної країни. Таким чином, досягаються декілька умов збереження постколоніальної залежності держави. Зовнішня політика починає контролюватися і залежати від інтересів іноземної держави через її 32 Київський національний університет імені Тараса Шевченка моральних норм, певних етичних стандартів поведінки та існуючого законодаства. Корупція особливо посилюється тоді, коли кар’єра особи в державному органі ґрунтується на партійному членстві, коли правова система надзвичайно ускладнена, а закони нечіткі та суперечливі, коли чиновники майже не мають внутрішніх можливостей і потенціалу проявляти ініціативу. Професійні якості фахівців різних галузей у такому випадку стають не затребуваними в суспільстві, а результати їхньої діяльності не приносять користі. Більше того, така діяльність становить загрозу подальшому розвитку держави і врешті-решт несе загрозу національним інтересам держави. Достатньо звернути увагу на принципи формування виконавчих структур у державницьких інституціях України сьогодні, щоб зрозуміти витоки корупційних дій окремих чиновників і загрози, які вони становлять для існування самого суспільства. Говорити про компетентність таких чиновників взагалі марно. У демократичних системах зростає суспільна вага (а разом з тим і влада) особистостей, які представляють державу і можуть таким чином контролювати витрати різноманітних інституцій та незаконні прибутки, отримані чиновниками на свій розсуд. Це «боси державних послуг», яких на державні посади призначили партії. Ієрархія посад чиновників, задіяних у корупційних схемах вельми широка, ними можуть бути міністри, керівники підприємств, архітектори, бухгалтери, менеджери та ін. І тоді корупція починає бути відчутною на кожному кроці, стає тотальною. Працівники чи менеджери в державній структурі, які лояльно ставляться до своїх політичних патронів стають функціональною складовою організованих корупційних схем через налагодження необхідних контактів, сприяння проведенню переговорів між двома чи декількома сторонами, зацікавленими в корупційній акції. Їхніми основними ресурсами є особисті зв’язки та «конфіденційна» інформація, яку можна збирати і обмінювати на тіньових ринках. Влада таких політичних посередників зростає зі зменшенням прозорості та впевненості у веденні адміністративних процедур. Окрім інституційних і політичних передумов для розвитку корупції існують ще і нормативні. Корупція поширюється там, де соціальні стосунки проникають в інші сфери, де стосунки базуються на різних видах соціальної взаємодії і допомоги. Особливо це стає небезпечним, коли під виглядом соціальних турбот для окремих незахищених верств населення владні, або наближені до окремих політичних сил структури вибірково і на свій розсуд надають пільги, вирішуючи при цьому, в першу чергу, свої фінансові й політичні інтереси. Бідні стають ще біднішими, а багаті – збільшують свої статки за рахунок бідних, попередньо забезпечивши собі надходження коштів і збільшення особистих прибутків через лобіювання прийняття необхідних законів. Яскравим прикладом у сучасній Україні стало призначення владою субсидій на сплату комунальних послуг для окремої частини населення та виплата завищених надбавок і премій державним службовцям. Конфлікт цінностей без вирішення загально-державних проблем для більшої і збіднілої частини населення, перекладання на неї фінансових проблем неминуче призводить до незадоволення і в результаті – до соціального вибуху. Таким чином, корупція лише загострює проблему деколонізації України [3; 4, с.103 – 106]. Відсутність розуміння у більшості населення ідеології національної єдності ускладнює процеси деколонізації, призводить до занепаду суспільства і загрожує втратою державного суверенітету та незалежності держави [3]. Таким чином, постколоніальна залежність держави стрімко зростає, коли: 1) збільшується контроль внутрішньої та зовнішньої політики іноземною державою; 2) зростає несамостійність у прийнятті політичних та соціально-економічних рішень; 3) іззовні контролюється затвердження певних осіб на ключові державні посади; 4) у структурі експорту продукції домінує сировина; 5) збільшується зовнішній тиск під час підписання угод і договорів; 6) створюються невигідні умови для розвитку власної економіки; 7) збільшується контроль і залежність фінансової системи держави від іноземних банків і фінансових установ; 8) продовжується нав’язування населенню постколоніальної держави чужої культури й мови; 9) відбувається фальсифікація історичних подій; 10) продовжується «відплив мізків» за кордон та нівелюється й знищується людський потенціал. Більшості з цих деструктивних проявів можна позбутись відносно швидко при наявності певних зусиль і професіонально підготовлених кадрів. Саме тому питання підготовки кадрів, які були б патріотично налаштованими, компетентними і вихованими на морально-етичних засадах, стає одним із основних. Вирішення цього питання може зайняти від 15 до 25 років! Підготовка кадрів стає головним питанням виживання України у жорсткій постколоніальній боротьбі за свою незалежність. Саме тому галузеві реформи, а, відповідно, й підняття рівня життя українського народу, стабільність розвитку держави приречені на поразку, якщо належна підготовка і виховання власних кадрів відсутня або знаходиться на низькому рівні. Світових прикладів цьому достатньо. З цього починали відновлювати країну влада і народ Сінгапуру, Китаю. Проблема полягає не тільки у пошуці й підготовці фахівців високого рівня, які відповідають сучасним вимогам збалансованого розвитку. Ще більшою проблемою стає питання їх збереження. У 2000 році в Лісабоні глави європейських держав і урядів поставили перед собою завдання створити в ЄС найбільш конкурентоздатну і динамічну економіку, яка повинна базуватися на знаннях. До кінця ХХ століття коло питань і проблем, що виникли в Європі та й у всьому світі, зійшовся на розподілі сфер впливу держав і звівся до питання можливості контролювати й ефективно управляти цими сферами. І в цій ситуації кадрове питання, наявність професіоналів, висококваліфікованих фахівців і управлінців, стратегічно мислячих керівників, почав відігравати первинну роль. Останні десятиліття світова спільнота (у частині створення єдиного європейського освітнього простору) приділяє пильну 33 Українознавчий альманах. Випуск 20 увагу питанням освіти, використанню досягнень сучасної науки й техніки, а також п’яти фундаментальним свободам ринку європейської спільноти. Саме тому потрібна віртуальна «відкритість кордонів» між різними освітніми системами європейських держав, у цьому полягає прагматизм ідеї створення такого освітнього простору. До створення єдиного освітнього простору залучають кращих фахівців. І за 26 років незалежності України значна частина з них – це наші науковці, серед яких є молоді й перспективні. І в цьому для нас на сьогоднішній день виникає проблема, яка лежить в соціокультурній, економічній і геополітичній площині. Освітньою моделлю ХIХ століття класичних європейських університетів стала модель Вільгельма фон Гумбольдта, і базувалася вона на двох основних свободах – свободі викладати і свободі навчатися. Більшою мірою вона була орієнтована на фундаментальні дослідження в науці. Ідеальною метою цієї освітньої філософії було отримання знань, де знання були вищою метою і розглядалися як самоціль. У кінці ХХ століття ця класична модель зіткнулася з певними труднощами соціального і економічного характеру. Разом із причинами, викликаними переходом до постіндустріального суспільства, це було пов’язано і з поголовною комерціалізацією системи освіти і, як наслідок, збільшенням кількості вищих учбових закладів. До недавнього часу наша країна у цьому випереджала багато європейських країн і мала більше 800 ВНЗ. Внаслідок стали відчутними «інфляція» освітніх послуг і зниження якості освіти. Не менш тривожним (а в європейському просторі особливо відчутним) наслідком стає той факт, що високий рівень громадян з вищою освітою не може позитивно впливати на рівень безробіття. Таким чином, засоби громадян, вкладені в здобуття вищої освіти іноді можуть виявитися «замороженими», або й гірше – витраченими даремно. У цьому випадку ринкові механізми, закладені в систему освіти, стають детонатором процесів безробіття і невпевненості молоді у завтрашньому дні. На порядку денному виникло питання економічної і громадської ефективності вищої освіти. Реалії ХХI століття підтверджують той факт, що знання не можуть бути лише самоціллю, а повинні допомагати суспільству в зменшенні соціальної напруги і сприяти його економічному процвітанню. Згідно Лісабонської стратегії знання розглядаються не лише як свобода, але і як рушійна сила соціально-економічного розвитку країн. Український народ вистояв і визначився у напрямку свого руху до Європи у 2013 році на Майданах Гідності по всій Україні. Не завадила цьому рухові й гібридна війна, нав’язана нам Росією. Активізувавши процес деколонізації України, наш народ не повинен втратити свій суверенітет і знову ставати залежним від будь-яких потенційно існуючих метрополій. Література: 1. Бухарин С.Н., Малков С.Ю. Эволюция элиты. – М.: Академический проект, Гаудеамус, 2014. – 281 с. 2. Десять лет внешней политики России : Материалы Первого Конвента Российской ассоциации международных исследований / Под ред. А.В. Торкунова. – М.: РОССПЭН, 2003. – 784 с. 3. Донатела дела Порта, Альберто Вануччі. Брудні оборудки: учасники, ресурси та механізми політичної корупції / Пер. з англійської. – К.: «К.І.С», 2006. – 302 с. 4. Дроботенко М.М. Проблема зміни еліт, або чи працюють «соціальні ліфти» для молоді? // Українознавчий альманах. Випуск 14. – К., 2013. – 284 с. – С.103 – 106. References: BUKHARYN, S.N., MALKOV, S.YU. (2014). Evolyutsiia elity [Evolution of the elite]. Akademycheskiy proekt; Haudeamus. Moscow. 281 pр. [in Rus.]. 2. Desyat’ let vneshney politiki Rossii: Materialy Pervogo Konventa Rossijskoj assotsiatsii mezhdunarodnykh issledovanij [Ten Years of Russian Foreign Policy: Proceedings of the First Convention of the Russian Association for International Studies] (2003). Torkunov, A.V. (ed.). ROSSPEN, Moscow. 784 pp. [in Rus.]. 3. DELA PORTA, DONATELA, VANUCHCHI, AL’BERTO (2006). Brudni oboruddky: uchasnyky, resursy ta mekhanizmy politychnoji koruptsiji [Dirty deals: participants, resources and mechanisms of political corruption]. «K.I.S», Kyiv. 302 pp. [in Ukr.]. 4. DROBOTENKO, M.M. (2013). Problema zminy elit, abo chi pratsyuyut’ «sotsial’ni lifty» dlya molody? “The problem of change of elites or work or «social elevator» for young people?” In: Ukrayinoznvchyy al’manakh, no. 14. Kyiv, pp. 103 – 106. [in Ukr.]. 1. УДК (172.13+323.233): 94(447)«1991/…» Олексій Ліончук Творення громадянського суспільства в незалежній Україні як ознака подолання постколоніального синдрому (на прикладі акцій громадянської непокори 1993-2010) Анотація. Статтю присвячено питанню розбудови громадянського суспільства в Україні у 1993-2010 рр. Щоб подолати залежність від колишньої метрополії, потрібно вибудувати або відродити власні суспільні інститути, засоби масової інформації (бажано, щоб вони виходили українською мовою), профспілковий рух, релігійні організації тощо. Після проголошення незалежності більшість міжнародних експертів скептично ставилися до незалежної України, вони навіть погано уявляли собі, де вона розташована і прогнозували їй швидкий розпад або ж нове поглинання Росією. Та страйки 34 Київський національний університет імені Тараса Шевченка гірників Донбасу в 1993 р. і мирне вирішення їхніх проблем засвідчили, що Україна йде іншим шляхом, ніж колишня метрополія. Це підтвердили і мирні протести українців на Майдані Незалежності в Києві у 2004-2005 рр., і поява різних громадських об’єднань “знизу” до, під час та після Помаранчевої революції. Російську Федерацію непокоїть сам факт існування незалежної держави Україна. Це занепокоєння збільшилося після відторгнення українськими громадянами російського шляху розвитку після 2004 року та відновлення діалогу щодо повноцінного членства в Європейському Союзі та НАТО. Ключові слова: Громадянське суспільство, суспільні протести, постколоніальний розвиток. Oleksiy Lionchuk Formation of Civil Society in Independent Ukraine as a Feature of Overcoming of Postcolonial Syndrome (on Example of Civil Protests in 1993–2010) Abstract. The article is devoted to the development of civil society in Ukraine in 1993-2010 years. To overcome the dependence from the former metropolis, we need to build or restore our social institutions, media (it is desirable that to publish in Ukrainian), the trade union movement, religious organizations and others. After the proclamation of independence, most of international experts were skeptical about the independent Ukraine, most dimly imagined where it is situated and predicted for her the rapid disintegration or new absorption by Russia. But the miner’s strikes in Donbass in 1993 and the peaceful solution of their problems showed that Ukraine is going by a different way than the former metropolis. This was confirmed by the peaceful protests of Ukrainians on Independence Square in Kiev in 2004-2005., and the emergence of various public organizations "from the bottom" before, during and after the Orange Revolution. Particularly the Russian Federation is troubling by the very existence of an independent state of Ukraine. This concern increased after the rejection by the Ukrainian citizens from the russian way of development after 2004 and the resumption of dialogue about full membership in the European Union and NATO. The economic problems significantly slowed the development of civil institutions and considerably influenced on the political activity of citizens. But the movement from the former metropolis at the community level occurred much faster than at the public one. Of course, the dominance in the informative and cultural space of the russian-speaking and russian by definition products were extremely aggressive, which influenced on the subsequent feeling of inferiority complex among the citizens of Ukraine. Russian strategists tried hard to deepen the division in Ukrainian society since the historical memory of Eastern and Western parts of Ukraine is different. But in the most difficult moments for the country the social forces of the East and the West of the country were like a united front in its support, thereby overcoming complexes, which imposed from the imperial centers by centuries. All actions of civil disobedience demonstrated that Ukrainian society is willing to defend their rights, in contrast to Russia, where leaders know better. This demonstration was primarily intended for the internal use, but it appeared that it gave the good information for thought by the international community. Keywords: Civil Society, Public Protests, Post-Colonial Development. від держави, але взаємодіє з нею заради суспільного блага” [12, с.126]. Інституційно постколоніальна держава – це країна, що в минулому була колонією, котру детермінує чи співформує історія, її сучасність з огляду на колоніальний спадок. Тяглими залишаються зв’язки між цією державою та колишньою метрополією. Характерними ознаками постколоніальних держав є: зовнішня та внутрішня слабкість, політична нестабільність, економічна недорозвиненість та нечітка самоідентифікація населення [2, с. 151]. На жаль, усі вище перераховані ознаки має і Україна. Колоніалізм – це підкорення держав і народів більш сильними державами з подальшим поширенням на них дії власного суверенітету. Проявами колоніалізму є: політичне панування метрополії з домінуванням однієї нації, різний порядок у формуванні та функціонуванні державних установ на територіях колонії та метрополії, обмеження прав населення колонії. Для колоніалізму характерні економічна експлуатація периферії метрополією, профанація релігійних та культурних особливостей автохтонного населення, нав’язування власної культури та ідеології, що виконують функцію виправдання колоніального панування, а також пропагування імперських стереотипів та міфів [2, с. 36]. Громадянське суспільство має таку ж структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні відносини – економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб’єкти, за винятком держави [18, с. 315]. Окремою складовою громадянського суспільства є позаінституційні об’єднання, наприклад, футбольні фанати, які є загалом поза політикою, але Понад 25 років Україна de jure є незалежною, демократичною та суверенною державою. Та лише після двох революцій і гібридної війни, розпочатої російською стороною, українське суспільство поставило перед собою низку питань: що означає бути незалежними, які це відкриває перспективи, які накладає обов’язки, що таке демократія та свобода? Саме ці питання визначають актуальність цього дослідження, в якому автор обґрунтовує певні етапи розвитку громадянського суспільства в Україні на прикладі акцій громадянської непокори в 1993 – 2010 рр. Необхідно констатувати, що успіх демократичних перетворень залежить від того, наскільки суспільство є згуртованим та ідентифікує себе громадянами країни, в якій вони проживають. Якщо ж країна є розділеною за релігійним чи національним принципами, реалізація демократичних стандартів відбувається значно повільніше й складніше. Україна довгий час була яскравим прикладом того, як працюють технології роз’єднання на «Схід» і «Захід», таку недалекоглядну та небезпечну політику активно підтримували впродовж десятиліть певні політичні сили. Основними дефініціями для досліджуваної проблеми є: громадянське суспільство, постколо-ніальна держава, метрополія, колоніалізм, суспільні рухи. Найбільш поширенішим на сьогодні залишається визначення громадянського суспільства, яке подають у своєму підручнику „Політологія” О. Бабкіна і В. Горбатенко: “Громадянське суспільство – це суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно утворює розвинені правові відносини, суспільство рівноправних громадян, яке не залежить 35 Українознавчий альманах. Випуск 20 страйковий комітет і розповіли про ситуацію, що склалася. До шахтарів вийшов Голова ради і запропонував їм скласти список вимог. Прибув до стін райради Михайло Крилов, співголова Міського страйкому, для того, аби розібратися в ситуації. Він пояснив шахтарям, що вони розпочали свій страйк передчасно (загальний страйк гірників Донбасу був запланований на наступний тиждень). Крилов взяв на себе керівництво мітингом, занотовував вимоги, котрі вигукували протестувальники. Зачитавши всі пункти для схвалення їх мітингувальниками, передав їх до страйкому для того, аби видрукувати на машинці й передати представникам влади [1]. Зі страйкового комітету телефонували усім шахтам області, а звідти приходили представники з’ясувати, що відбувається. Лише після того, як страйк на українському Донбасі став загальним і безстроковим, в уряді усвідомили всю серйозність ситуації. У столиці почали шукати шляхи швидкого врегулювання ситуації. На переговори із шахтарями відрядили Юхима Звягільського, колишнього директора шахти ім. Засядька та екс-мера Донецька. Він був призначений першим віце-прем’єром в уряді. Звягільський повернувся на малу батьківщину, щоб за допомогою старих зв’язків і реноме чесної людини переконати протестувальників повернутися до роботи та укласти угоду із страйковим комітетом. Робітники, нетхненні своєю політичною перемогою (було погоджено, що в 1994 р. відбудуться парламентські та президентські вибори), фактично повернулися на свої робочі місця в очікуванні виконання економічної частини їхніх вимог. Остаточний варіант угоди між сторонами передбачав підвищення заробітних плат шахтарям вдвічі. Робітникам інших галузей пообіцяли приблизно те саме. Але страйк набув таких значних масштабів через те, що протестувальники не бачили доцільності лише в економічних вимогах, бо як влучно сказали самі ж шахтарі: “Який сенс у збільшенні платні, якщо наступного тижня ціни знову піднімуть?” [1]. Небезпека цієї ситуації полягала в тому, що політична криза наклалася на економічну і виникла загроза повернення від демократії до авторитарнототалітарних методів у керівництві державою. До того ж, західні експерти прогнозували швидкий розпад або ж взагалі зникнення України як держави. Але більшість суспільства не підтримало вимог шахтарів з Донбасу, окрім того і Президент, і Парламент погодилися на дострокові вибори. Зокрема, президентські вибори 1994 р. засвідчили, що попри гостру боротьбу під час виборчої кампанії й фактичний поділ українського суспільства на дві приблизно рівні частини (прихильників Кравчука і прихильників Кучми), передача владних повноважень від одного президента до іншого відбулася в мирний спосіб. Україна гідно витримала “іспит” на демократію і цілісність держави [4, с. 171]. Російська політична криза була розв’язана в абсолютно протилежний спосіб. Протистояння між Верховною Радою РФ і президентом Борисом Єльциним досягло свого апогею 3-4 жовтня 1993 р., що перейшло у збройне протистояння. З одного мають своє чітке бачення розвитку країни. Такі об’єднання, як правило, є антисистемними, але ефективними у протистоянні з державними силовими структурами. Так склалося історично, що сучасні українські землі понад 300 років перебували у складі інших державних утворень. Спочатку під владою Речі Посполитої та Московії, а з кінця ХVIII ст. – австрійської та російської монархій. Остання трансформувалася в СРСР, зберігши авторитарно-тоталітарний стиль в управлінні підконтрольними територіями, при цьому суттєво вдосконаливши репресивно-каральну систему, яка з певними косметичними перетвореннями проіснувала ще 70 років. Після доволі несподіваного розпаду Радянського Союзу, Україна розпочала будувати свою державність на досить дивній суміші національних традицій та радянського спадку. У медійному просторі продовжувала домінувати російська мова, російські та російськомовні газети та російське державне ТБ “Останкіно” (останнє транслювалося на українських частотах до 1993 р.). В умовах дії такого жорсткого російського інформаційного поля значна частина громадян України продовжували вважати україномовний продукт меншовартісним та другосортним. А на міжнародній арені про існування держави Україна знали нечисленні фахівці. Більшість світу й надалі вважала, що це частина Росії. Суттєво ситуацію змінили події як всередині самої РФ, так і в Україні. 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який підтримали інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише соціально-економічні, але й політичні вимоги: надати Донбасу регіональну автономію, провести в країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді та радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14–15 червня 1993 р. Безпосередньою підставою для початку страйку стало стрімке зростання цін на продовольчі товари, що контролювалися державою. Страйкарі відхили пропозицію зустрітися з урядовою комісією для обговорення економічних вимог. Страйком наполягав на тому, що спочатку мають бути виконані політичні вимоги. У столиці влада спочатку намагалася ігнорувати страйк та його вимоги. Парламент зібрався 14 червня для обговорення ситуації навколо страйку гірників, як результат обговорень було відхилено вимогу референдуму. Хоча Леоніду Кравчуку вдалося переконати депутатів у необхідності підтримати проведення референдуму. 16 червня близько 20 тисяч страйкуючих шахтарів оточили міську раду м. Первомайськ із вимогою її розпуску, а місцевих депутатів заблокували у приміщенні, доки всі вони не напишуть заяви про відставку. Намагаючись з гідністю вийти з ситуації вся Первомайська міська рада подала у відставку “на знак протесту проти антинародної політики президента Кравчука” [1]. Страйк розпочали працівники шахти ім. Засядька, гірники покинули територію шахти і вирішили йти до Кіровської районної ради. Проходячи повз редакцію місцевої газети, вони повідомили журналістам, що страйкують. Газетярі зателефонували у Міський 36 Київський національний університет імені Тараса Шевченка українці, на її переконання – “молодші брати”, були здатні побудувати насправді суверенну державу. Кремлівська еліта постійно переконувала Білий Дім, що Україна – то не держава. Цікавою є теза російського політикуму на тему того, що немає сенсу підтримувати привабливість українського проекту, порівнюючи Україну зі штатом Техас. Техас є так само американським, як Україна – російською [15, с. 173]. Проте неодноразовий спротив українських громадян неправомірним діям державної влади, переконував Захід у зворотному. Засоби масової інформації почали подавати суспільству оперативну і об’єктивну інформацію. Одним з наймасовіших друкованих видань була газета “Сільські вісті”, яка довгий час асоціювалася з Соціалістичною партією України (СПУ) на чолі з Олександром Морозом. На шпальтах газети гостро критикувалася політика чинної влади. Однією з перших незалежних газет в Україні були “Київські відомості”, що позиціонували себе як об’єктивне видання, у котрому зважено подавалася інформація. Це видання – одне з перших, яке видавалося двома мовами, українською та російською. Однією з наймасовіших російськомовних газет були “Факты и комментарии”, редакційна політика яких характеризувалася як провладна. У 1993 р. з’явився перший недержавний телевізійний канал “Інтер”, що транслювався замість російського Останкіна (пізніше ОРТ). Першим генеральним директором “Інтера” був Олександр Зінченко. Сам телеканал проводив лояльну до влади редакційну політику, оскільки Зінченко із 1992 до 2004 рр. був членом політичної партії СДПУ(о), яка активно підтримувала політику урядів Президента Кучми, а її багаторічний лідер Віктор Медведчук у 2002–2004 рр. був главою Адміністрації Президента. Регіональні ЗМІ на початку незалежності, як і все суспільство, були у жахливому стані. Більшість із них припинила своє існування. Але, приміром, у Рівному місцевий осередок Народного Руху України, який очолював Василь Червоній, відродив видавництво газети “Волинь”, яку у роки ІІ світової війни редагував письменник Улас Самчук. Газета розміщувала історичні матеріали про минуле краю, про політичну ситуацію в області та державі загалом. У Львові найпопулярнішою і, відповідно, наймасовішою у 1990-х рр. була газета “Високий замок”, яка на початку ХХІ ст. розповсюджувалася не лише у Львові та Львівської області, а й на теренах всієї Західної України, а також Києва. Оскільки в більшості осель звичайний стаціонарний телефон і телевізор тоді був великою розкішшю, то саме друковані газети були основним джерелом інформації для громадян і, відповідно, вони активно впливали на формування громадської думки про події в країні та світі. У 1999 р. в Україні відбувалися чергові вибори Президента і, аби забезпечити другу каденцію Леонідові Кучмі, ЗМІ, які підпорядковувалися провладним партіям і олігархам, для суспільства зробили таку цікаву картинку: на шпальтах газет і в телевізійних ефірах розповідали про досягнення Президента та його команди, хоча в кишенях пересічних громадян ті досягнення не відчувалися. До боку, генерал Руцкой закликав військову авіацію бомбардувати Кремль, а з іншого – Єльцин запровадив у Москві надзвичайний стан і було введено до столиці війська та бронетехніку. Пікантність ситуації полягала в тому, що і парламент, і президент були обрані на перших демократичних виборах 1990 р., а отже, були легітимними. Та все ж вони не змогли розділити владні повноваження між собою. Окрім того, більшість депутатів були переконаними реваншистами, які прагнули відновити СРСР/Російську імперію, а команда Єльцина їм у цьому, на їхню думку, заважала (хоча і там вистачало прихильників відродження імперської величі). Власне, залучення військ, застосування сили і зброї – це традиційні дії російської влади проти будь-яких протестів. Ця криза не стала винятком. Під час сутичок загинуло, за офіційними даними, близько 150 осіб. Дуже влучно порівняв українську та російську кризи та їх розв’язання російський історик Дмітрій Фурман: “Україна витримала, якщо можна так висловитися, екзамен на демократію, який ми в дійсності провалили в жовтні 1993 р., і все ще не ясно, коли ми наважимося на перездачу. І те, що це відбулося на фоні страшних економічних труднощів (великою мірою породжених об’єктивними причинами, а не недалекістю українського керівництва), лише збільшує українські заслуги (екзамен здавався на “пустий шлунок”). У політичному аспекті, аспекті перебудови демократії, “молодший брат” виявився більш талановитим, аніж “старший” – факт, який, очевидно, ще не дійшов повністю до свідомості “старшого”, бо це підриває ідею “старшинства” [16, с. 70]. Саме тому, за влучним висловом Л. Лук’яненка, основна відмінність між українцями та росіянами полягає у підходах до формування влади. “Росіяни стверджують, дайте нам твердого правителя, а українці – дайте нам твердий закон” [9]. Та все ж перманентні спроби Кремля втримати Україну в сфері свого впливу не припинялися від самого проголошення незалежності. Так, наприклад, на Донбасі з 1991 р. діяли цілком легально відділи Донського та Кубанського козацтва, які склали присягу на вірність Росії. На відміну від державних структур, що взагалі не реагували на таку діяльність, реакція активних громадян, котрі об’єдналися в 1992 р. у Громадську організацію «Українське козацтво» була протилежною. Вони звернулися з конструктивними пропозиціями до президента Кравчука, аби зліквідувати загрозу з боку проросійських сил. Зокрема, пропонувалося заснувати козацькі поселення на прикордонній території (особливу увагу звертали на Донбас та південь України), створити при Національній гвардії козацькі прикордонні підрозділи тощо [14, арк. 117118]. На жаль, такі пропозиції залишилися не почутими і не реалізованими. Чиновники як боялися, так і бояться громадських ініціатив, вбачаючи в них загрозу для своєї влади. І тим самим давали підстави для РФ переконувати Захід у тому, що Україна – то штучна держава. Для Москви було незбагненним, що 37 Українознавчий альманах. Випуск 20 того ж, представників бюджетної сфери змушували голосувати за чинного керівника держави під загрозою звільнення. Аби принаймні мінімізувати цей тиск на виборців було створено громадську організацію Комітет виборців України, яка активно почала моніторити виборчий процес в усіх регіонах країни, оприлюднюючи факти порушення виборчого законодавства. Це був перший пасивний опір активної частини суспільства незаконним діям влади. Також із великими труднощами вдалося надрукувати та розповсюдити книгу Д. Чобота “Свистун”, де викривалися справжні “досягнення” Президента Кучми під час першої каденції. Тобто влада чітко усвідомила, яку силу та небезпеку має інформація. Це було однією з форм пасивного опору суспільства щодо тодішньої влади. Крім того, було скопійовано російський сценарій президентських виборів: у РФ 1996 р. головним суперником Єльцина став лідер місцевих комуністів Зюганов, в Україні – у 1999 р. головним конкурентом діючого президента Кучми став 1-ий секретар ЦК КПУ Симоненко [17, с. 132]. Тому за пасивної згоди суспільства результат був відомий наперед. Другий термін президенства Л. Кучми розпочався із так званої “оксамитової революції” у Верховній Раді, коли для створення пропрезидентської більшості було змінено керівництво Парламенту. Так, замість Олександра Ткаченка головою Ради став Іван Плющ, а його першим заступником – Віктор Медведчук. До нової більшості увійшли різні політичні сили від націонал-демократів до об’єднаних соціал-демократів Медведчука та дрібніших політичних груп. Вони підтримали кандидатуру Віктора Ющенка, подану Президентом на посаду Прем’єр-міністра, команді якого вдалося погасити борги з виплати пенсій, перевести розрахунки між державою та підприємствами в енергетичній сфері на готівковий розрахунок, забезпечити своєчасну виплату заробітних плат і стипендій. У пересічних громадян з’явилася надія на краще життя. З іншого боку, адміністрація Кучми розпочала утискати незалежні мас-медіа в «кращих» радянських традиціях. Аби уникнути форс-мажорних обставин, до редакцій газет, телевізійних каналів, радіостанцій надсилали інструкції як потрібно висвітлювати події, які події взагалі не висвітлювати, у кого з політиків брати коментарі, а кого ігнорувати. Такі інструкції сама журналістська спільнота назвала «темниками». Політику темників курували громадяни РФ, зокрема Марат Гельман. Саме тому більшість відомих текстів темників написані російською мовою. Тих журналістів, які наважувалися критикувати владу, звільняли з роботи, погрожували, били і навіть убивали. Надзвичайно незручним особисто для Президента Кучми був журналіст Георгій Гонгадзе, котрий у 1999 р. літав до США з метою привернути увагу керівництва Білого дому до утисків свободи слова в Україні. У 2000 р. він разом із однодумцями заснував перше Інтернет-видання в Україні “Українська правда”, що успішно функціонує і сьогодні, але вже без свого засновника. Гонгадзе зник 16 вересня 2000 р. у Києві, згодом його понівечене і обезголовлене тіло знайшли у Таращанському лісі під Києвом. Спочатку це збурило практично всіх журналістів країни, які вимагали знайти їхнього колегу, а після знайдення його останків – покарати убивць. Після оприлюднення записів, зроблених колишнім охоронцем Президента Кучми, майором Служби безпеки України Миколою Мельниченком, розпочалася перша акція громадянської непокори, яка згодом дістала назву “Україна без Кучми”. Акція тривала з 29 листопада 2000 р. до 9 березня 2001 р. Координаторами акцій були народний депутат України Юрій Луценко (фракція СПУ), громадський діяч Володимир Черемис, пізніше до протестувальників долучилася лідерка Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина” Юлія Тимошенко, а також члени праворадикальної партії УНА-УНСО. У Києві на Хрещатику було розбито наметове містечко, яке кілька разів переносилося та неодноразово розганялося працівниками міліції. Столиці на підтримку акцій протесту намагалися дістатись тисячі людей з регіонів (переважно західних і центральних). Дещо дивно виглядав на той період часу альянс правих із лівими у боротьбі за владу. Вимоги політиків і суспільства зводилися до відставки Л. Кучми з посади Президента – добровільного або шляхом імпічменту в з боку Парламенту, знайдення та покарання замовників і виконавців убивства журналістів Гонгадзе та Александрова (останнього було жорстоко побито у місті Слов’янськ Донецької області, від отриманих травм він і помер), відставки генерального прокурора України Олександрпа Потебенька, та міністра МВС Юрія Кравченка. Суспільно-політична криза, що виникла після оприлюднених в українській пресі та міжнародній спільноті аудіозаписів із президентського кабінету, отримала назву “касетний скандал”. Криза засвідчила, що суспільство прагне до якісних змін не лише в економіці, а також у суспільному житті, насамперед, у його ціннісному вимірі. У Парламенті було створено слідчу комісію щодо убивств журналістів, тоді як активні громадяни самі утворили комітет “За правду”. Влада під надуманими приводами намагалася розігнати наметове містечко протестувальників, а міжнародна спільнота закликала українську владу дотримуватися принципів демократії та свободи слова. Саме після подій вересня 2000 – березня 2001 рр. українське суспільство довідалося про міжнародну громадську організацію журналістів “Репортери без кордонів”, яка почала активно вести моніторинг ситуації зі станом свободи слова в Україні. Ситуація в суспільстві та країні була напруженою. В обласних центрах протестувальники публічно спалювали опудала з портретом Кучми, у Києві після протестних акцій почалися масові затримання громадян, правоохоронці навіть забирали людей із потягів, автобусів, особливо тих, хто розмовляв українською мовою. Одну з лідерок політичної опозиції, Ю. Тимошенко, помістили до слідчого ізолятора, після чого 9 березня 2001 р. протестувальники активно пікетували будівлю МВС у Києві, дійшло до сутичок із міліцією. Це стало приводом, аби силовим способом розігнати наметове містечко на київському Майдані. Але владі довелося 38 Київський національний університет імені Тараса Шевченка виконати частину вимог суспільства, у відставку з посади міністра МВС подав Кравченко, а також Генеральний прокурор Потебенько. Ситуація із “справою Гонгадзе” була у підвішеному стані (такою вона залишаєься і сьогодні), журналісти та суспільство й надалі вимагали покарати убивць. Було зрозуміло, що цей протест був лише початком змін у суспільній активності та свідомості, більшість громадян хотіли жити у правовій державі, вільно висловлювати свої погляди. У цих прагненнях українців, поки що пасивно, підтримала міжнародна спільнота. Таким чином, у 2000 – 2001 рр. мала місце перша спроба розв’язання політичних питань шляхом Майдану, спроба опозиційних політиків розбудити суспільство, опертися на нього. Сильним об’єднуючим фактором була ненависть до діючої влади, особливо у регіонах. Але був і страх перед можливими репресіями. Українська опозиція, особливо з національно-демократичного табору, звернула увагу на настрої в суспільстві. Проте саме політики злякалися повстання: лідери протестних акцій не змогли повести людей за собою, тому не відбулися як вожді. Та все ж ці акції закинули в свідомість суспільства ідею про масовий опір владній системі. Чергові вибори Президента України, що проходили восени 2004 р. відбувалися в атмосфері суспільно-політичної напруги. Провладним кандидатом на посаду став В. Янукович, який був діючим головою уряду. Від опозиції найреальнішим конкурентом був Віктор Ющенко, якого підтримали національно-демократичні сили, а також ВО Батьківщина разом із Юлією Тимошенко. Влада у столиці та в регіонах чинила безпрецедентний тиск на виборців, особливо на працівників державних установ і студентів. Тому суспільство чекало змін і в соціальній сфері, і в зовнішній політиці, і у відновленні верховенства права, тобто запити громадян були серйозними. Аби не допустити фальсифікацій результатів голосування, в Україну приїхала безпрецедентно велика кількість міжнародних спостерігачів. Перший тур пройшов відносно спокійно у межах правового поля, мінімальну перевагу отримав опозиційний кандидат Ющенко. Проте у другому турі в східних областях відбулися масові фальсифікації результатів голосувань. Так, у Донецьку проголосувало 103% виборців і 100% з них за В. Януковича. Один із міжнародних спостерігачів Олексій Кинєв в інтерв’ю Інтернет-виданню “Українська правда” заявив: “Відверто кажучи, на мене, який спостерігав виборчі кампанії по всій території Росії від Таймиру та Карелії до Калінінграда і бачив різні способи маніпуляції, донецькі вибори справили шокуюче враження. Зазвичай маніпуляції здійснюють “тихо”, щоб ніхто нічого не побачив. Тут все було підкреслено безсоромно, безцеремонно, нахабно, так ніби нам (спостерігачам) всім виглядом і діями давали зрозуміти: геть з дороги, ми ні перед чим не зупинимося, чорне назвемо білим, а біле – чорним і знищимо будь-кого, хто захоче нам завадити” [8, с. 149]. Такі брутальні дії влади змусили суспільство вдатися до мирних акцій громадянської непокори. Нарикінці листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли на вулиці, вийшли на майдани, головним із яких став майдан Незалежності у Києві. Майже всі центральні площі країни заполонили учасники мирних акцій протесту проти існуючого режиму. Особливістю київського Майдану стала позитивна енергетика, якою було наповнено повітря завдяки щирому, доброзичливому настрою людей. Як пояснити спалах громадянської активності? Були моменти, коли на вулицях Києва навколо майдану Незалежності стояло понад мільйон людей. Люди різного віку і соціального стану стояли на морозі в сльоту, стояли 17 днів і стояли б ще скільки потрібно. Знайшлася б достатня кількість тих, хто незважаючи ні на що, пішли б на ризик штурму [7, с. 8]. Чого вони хотіли й чого не приймали, ризикуючи посадами, здоров’ям і, можливо, життям? Люди відчули себе громадянами, всупереч усім очікуванням, проявивши неабияку мужність, мудрість, віру та терпіння. І це стосується не лише прихильників опозиційного кандидата. “Біло-блакитні” теж відстоювали свою позицію, свій вибір, свого кандидата. Цей факт видається дуже важливим у масштабах країни, бо в ці дні Київ став уособленням суверенної, незалежної та єдиної України [13, с. 15]. Він, як ніколи раніше у новій історії України, зібрав велику кількість людей із різних регіонів України, з Півдня і Півночі, зі Сходу і Заходу, громадян із різними переконаннями, “помаранчевих” і “біло-блакитних”. Кожен висловлював свою позицію. Співрозмовники обмінювались аргументами та фактами, деякі з них були дійсно правдивими, але невідомими для опонентів. На відміну від протестувальників, лідери опозиції у перші два дні акцій громадянської непокори виглядали розгубленими. З’ясувалось, що, крім загальних закликів до опору, опозиція не мала чіткого плану дій на цей в цілому прогнозований випадок. Лише на третій день, після неоднозначно сприйнятої багатьма громадянами процедури складання Ющенком президентської присяги на Острозькій Біблії у напівпорожній залі Верховної Ради, дії опозиції стали осмисленими. Жорсткій блокаді було піддано всі урядові будинки. Одночасно десятки й сотні сесій місцевих рад спонтанно скликалися від столиці й до далеких регіонів, щоб проголосити: вибори сфальсифіковано, ЦВК має піти у відставку. А ради західних областей України відразу ж оголосили Ющенка президентом на своїй території. Важливо виокремити дві різні за своїм змістом функції Майдану, який став головним суб’єктом Помаранчевої революції, уособленням її тріумфу. Одна з них мала суто інструментальну спрямованість: у взаємодії з іншими електоральними механізмами Майдан працював (і досить ефективно) на перемогу блоку “Сила народу” та його кандидата на президентських виборах. Проте набагато важливішою для суспільства залишається інша функція Майдану. Вона має ірраціональний підтекст (характер) і не має 39 Українознавчий альманах. Випуск 20 України. Очільники обласних державних адміністрацій Харківщини та Донеччини назвали протести в столиці спробою “помаранчевого перевороту” в державі. Євген Кушнарьов під час виступу на провладній маніфестації в Харкові зазначив, що галичани не будуть нав’язувати їм свої правила і погляди. Анатолій Близнюк (голова Донецької ОДА у 2002 – 2005 рр.) на аналогічному зібранні в Донецьку заявив: “Донбасс никто и никогда не поставит на колени” [19, с. 88]. Апогеєм таких дій і висловлювань став з’їзд депутатів всіх рівнів південно-східних областей України у Сєвєродонецьку на Луганщині, де учасники закликали проголосити Південно-Східну Українську республіку за умови, якщо президентом не буде проголошений Янукович. На захід прибув тодішній мер Москви Юрій Лужков, що було промовистим фактом – Російська Федерація визнає таку “державу”. На той момент проукраїнські сили на тих теренах перебували в зародковому стані, активістів брутально залякували. Та й комплекс “меншого брата” був ще надто сильним. Після програшу президентських виборів проросійські сили були дещо розгубленими і спантеличеними, як і їхні кремлівські покровителі. Нова українська влада зробила спробу реформувати міждержавне об’єднання Грузії, України, Азербайджану і Молдови (ГУАМ) у більш тісний регіональний союз, аби ефективніше протистояти впливам Росії. У серпні 2005 р., попри серйозне невдоволення Владіміра Путіна, Віктор Ющенко та Міхеїл Саакашвілі (тодішній Президент Грузії) зініціювали утворення Спільноти Демократичного Вибору, як співдружність демократичних держав на пограниччі з Росією [5, с. 320]. На що РФ відповідала торгівельними санкціями, енергетичними війнами, а в 2008 р. – військовим вторгненням до Грузії. Така типова неоімперіальна політика продовжується й сьогодні. Кожна нова команда, що спромоглася здобути перемогу на виборах і в їх результаті прийти до влади, отримує складне випробування на єдність і здатність ефективно працювати. Так звані “помаранчеві” не змогли подолати тих розбіжностей, що мали місце всередині правлячої коаліції. Президент Ющенко виявився нездатним до розв’язання внутрішніх конфліктів у середовищі своїх однодумців. Його слабкість як лідера ставала все більш помітною для суспільства загалом. Він надавав перевагу довгим промовам на загальні теми і здавалося, що він є вкрай далеким від проблем пересічних громадян. Але найгіршим було те, що нові чиновники, особливо на місцях, не менш цинічні та корумповані, ніж їхні попередники. Це викликало серйозне розчарування і апатію в суспільстві, чим вдало скористалися нові опозиціонери на чолі з Віктором Януковичем. Парламентські вибори 2006 р. відбувалися у досить непростих політичних умовах. Відповідно до конституційної реформи з грудня 2004 р. Верховна Рада України отримувала ширші повноваження щодо питань формування уряду коаліцією парламентських фракцій. Нове виборче законодавство передбачало вибори лише за партійними списками, які формувалися в абсолютно безпосереднього зв’язку з результатами виборів. Йдеться про вплив Майдану на процес духовного самоусвідомлення та самовиявлення нації. Незадовго до подій осені 2004 р. аналітики змушені були констатувати, що за роки незалежності українська нація не відтворила сповна духовні цінності, ідейноморальне обличчя, віру в саму себе [3, с. 20]. На той момент обличчя українського народу, велич йогo душі, глибоке коріння української духовної традиції, найвищі ідейно-моральні цінності виявилися у пафосі Майдану. По суті, відбулось нове відкриття потужного духовного потенціалу українського народу. Події Помаранчевої революції просто приголомшили цим відкриттям не лише самих себе, а й світову спільноту. Занепокоєння у зв’язку з ситуацією в Україні висловив верховний представник ЄС із зовнішньої політики та політики безпеки Хав’єр Солана, який 24 листопада в інтерв’ю радіостанції “Німецька хвиля”, порівнюючи підхід ЄС до Білорусі та до України, нагадав: “І Євросоюз, і НАТО мали кращі відносини з Україною. Якщо ситуація у цій країні погіршуватиметься, нам доведеться змінити підхід”. 25 листопада у виступі перед Комітетом закордонних справ Європейського парламенту Солана зазначив, що найближчі дні та тижні будуть вирішальними як для розвитку України демократичним шляхом, так і для майбутніх відносин офіційного Києва з Євросоюзом. Було підкреслено необхідність прозорого розслідування із залученням міжнародних спостерігачів усіх скарг щодо проведення голосування, як і скарг щодо порушень у процесі передвиборчої кампанії [10, с. 42]. Комітет закордонних справ запропонував негайно послати делегацію Європарламенту до України для здійснення моніторингу. Особливо посприяла таким неприємним тенденціям виборча кампанія провладного кандидата Віктора Януковича, що спрямовувалася російськими політтехнологами. Тому цей кандидат на посаду Президента України на вирішальному етапі кампанії наважився висунути гасла подвійного громадянства і надання російській мові статусу другої державної. Не можна стверджувати, що характер виборчої кампанії Януковича наперед визначив ставлення політичних керівників і громадян Росії до українських виборів Президента і Помаранчевої революції. Більш справедливим буде твердження, що поява на політичній авансцені Януковича з його кримінальними справами у російських архівах, була наперед прорахована у Москві. Гасла провладного кандидата не визначалися його інтелектуальною залежністю від російських фахівців. Він не вдавався до дипломатичного замовчування та інших маневрів, щоб сподобатись усім українським виборцям, тому що точно знав: за нього голосуватимуть виключно у південних і східних регіонах. Тобто тільки там, де люди надавали особливо великого значення теплим відносинам із Росією. Роздмухування сепаратистських настроїв у південних і східних областях тривало впродовж всієї виборчої дистанції у боротьбі за посаду Президента 40 Київський національний університет імені Тараса Шевченка першу чергу, придушення здобутків громадянського суспільства всередині країни. Економічна криза в країні тривала перманентно, від осені 2008 р. вона поглиблювалася, коштів у бюджеті хронічно не вистачало. Тому новий уряд на чолі з Миколою Азаровим вирішив збільшити податковий тиск на малий та середній бізнес в Україні, внісши відповідні законодавчі зміни до Податкового кодексу. Така урядова ініціатива серйозно насторожила малих і середніх підприємців по всій країні, але влада не зважала на зауваження та пропозиції бізнесу. 16 листопада розпочалися перші акції протесту проти прийняття нової редакції Податкового кодексу України. Ці акції мали попереджувальну мету – змусити владу піти на поступки. Але ця влада розуміла поступки як прояв слабкості, тому нова парламентська більшість 21 листопада 2010 р. прийняла в цілому урядовий проект Податкового кодексу. Наступного дня розпочалися масові акції протесту в Києві на Майдані незалежності. Участь в акції взяли від 6 тисяч (за даними МВС) до декількох десятків тисяч підприємців з усієї України. Протестувальники вимагали від президента Януковича ветувати прийнятий депутатами закон. З промовистими плакатами “Кодексу – ні!” та “Руки геть від наших грошей!” підприємці вирушили до стін Адміністрації Президента. Протестувальники заблокували вулиці Інститутську та Хрещатик і розпочали зводити намети на Майдані. Ситуація ставала все напруженішою, вимоги підприємців підтримала тодішня політична опозиція режиму Януковича. Пам’ятаючи 2004 р., влада розуміла всю складність ситуації, але й намагалася зберегти обличчя, щоб суспільство не помітило її слабкості. Цікаву назву отримав у суспільстві ухвалений Парламентом Кодекс – КАТ, від прізвищ авторів “кодекс Азарова-Тігіпка”. Для ефективної координації своїх дій підприємці створили Національну координаційну раду підприємців як колективний орган різних галузей малого та середнього бізнесу. До виконавчого штабу організації увійшли О. Продан, М. Волинець, С. Доротич, Ю. Єременко, В. Рой, В. Попик, М. Свистович, А. Панаетов, М. Хоменко, Л. Кущенко, С. Трошина [11]. 23 листопада було повідомлено, що акція протесту має безстроковий характер. До акцій протесту було долучено студентів київських вишів, а також на підтримку вирушили підприємці з областей. Влада у відповідь спробувала знести намети на Майдані силами міліції, проте спроба була невдалою. Підприємці з регіонів приїздили на Майдан «вахтовим методом», змінюючи один одного через кілька днів. Станом на 25 листопада на головній площі столиці було 15 – 20 тисяч протестувальників. Поруч з вимогами ветувати Кодекс та забезпечити захист підприємницької діяльності на законодавчому рівні, додалися політичні – відставка уряду та дострокові вибори до Верховної Ради України в 2011 р. Зважаючи на те, що єдність підприємців у той момент не вдалося похитнути, уряд та президент змушені були піти на публічні переговори. 27 листопада до непрозорий спосіб, тобто право бути обраним стало привілеєм певного кола осіб. Особливістю цих виборів було також те, що такий підхід застосовувався також і на виборах місцевих рад та міських, селищних та сільських голів. Новий закон також знизив прохідний бар’єр з 4 до 3%, що додатково спровокувало участь у виборах значної кількості політичних партій та виборчих блоків – 45-ти. Пересічні громадяни були розгубленими і збайдужілими, тому агітацію сприймали мляво. А ситуація була наступною: «Наша Україна» як пропрезидентська політична сила відбивала атаки звідусіль, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) критикував уряд як корупціонерів і зрадників ідеалів Майдану, Партія Регіонів на чолі з Януковичем вже традиційно виступала за тісну співпрацю та надання офіційного статусу російській мові, Комуністична партія критикувала всіх як агентів і маріонеток Заходу [5, с. 325]. Конституційна реформа 2004 р. розбалансувала повноваження між виконавчою, законодавчою гілками влади та Президентом. Тому протистояння, яке призвело б до чергової політичної кризи, було лише питанням часу. Уряд очолив Янукович, який практично ігнорував розпорядження Президента, одним із наслідків чого у зовнішній політиці, стало гальмування євроатлантичної інтеграції України. У стінах парламенту групи впливу, які підтримували Януковича та його команду, вирішили всупереч законодавству та Конституції зібрати у межах коаліції конституційну більшість для абсолютної монополізації влади. Президент зважився видати указ про розпуск Верховної Ради V скликання, що спровокувало проплачені “протести” як коаліціантів, так і представників “помаранчевих” сил. Таким чином, мала місце профанація ідеалів Майдану і відплата за непрозоре і нечітке законодавство, яке ухвалювали в стінах Парламенту. У суспільстві зростала відраза до політики і політиків [6, с. 383]. Висміювання Майдану тривало в таких шоу, як Майdаn’s, показуючи, що то все було на марне, ніби якась розвага. Але найгірше, що таку програму переглядали мільйони громадян України. Профанацію ідеалів Майдану спричиняли постійні публічні конфлікти між прем’єркою Тимошенко та президентом Ющенком. Це не додавало їм авторитету ні в очах українського суспільства, ні міжнародної спільноти. Врешті ця ситуація мала позитивні наслідки лише для Януковича, його прихильників всередині країни та для сусідньої Росії. Еліта останньої вкотре доводила західним партнерам, що незалежна українська держава на політичній мапі світу – то велика помилка. Новий президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв навіть відмовився висилати нового посла до Києва, поки президентом України є Ющенко, що було кричущим порушенням дипломатичного протоколу. Президентом України в 2010 р. став демократично обраний Віктор Янукович, який одразу розпочав повертати українську політику й економіку в проросійському напрямку. Маємо на увазі не лише одіозні Харківські угоди, закріплення на законодавчому рівні позаблокового статусу України та інші реверанси у бік колишньої метрополії, але, в 41 Українознавчий альманах. Випуск 20 яку підхопили і в інших містах – від Львова до Харкова. Отже, українське суспільство, як і держава, пройшло не простий шлях еволюції. Попри всі проблеми та негаразди, як внутрішні, так і зовнішні, громадянський поступ йшов по висхідній траєкторії. Економічні проблеми суттєво сповільнили розвиток громадянських інституцій і неабияк вплинули на політичну активність громадян. Але рух від колишньої метрополії на суспільному рівні відбувався набагато швидше, ніж на державному. Звичайно, засилля в інформаційному та культурному просторі російськомовного і російського продукту було вкрай агресивним, що впливало на подальше побутування комплексу меншовартості серед громадян України. Після Помаранчевої революції ситуація на короткий відрізок часу покращилася, хоча російськомовний продукт з ефірів нікуди не зник. Російська пропаганда продовжувала агресивно працювати на території України, особливо в питанні євроатлантичної інтеграції України (чого варті протести проти спільних навчань українських ЗС із військами країн-членів НАТО). Російські стратеги всіляко намагалися поглибити поділ в українському суспільстві, використовуючи різницю в історичній пам’яті Східної та Західної частин України. Але в найважчі для держави моменти суспільні сили і Сходу, і Заходу країни виступали єдиним фронтом на її підтримку, тим самим долаючи комплекси, які нав’язувалися з імперських центрів століттями. Усі акції громадянської непокори демонстрували, що українське суспільство готове відстоювати свої права, на відміну від російського соціуму, у якому традиційно «правітєлям віднєє». Ця демонстрація перш за все була призначена «для внутрішнього вжитку», але виходило так, що вона давала добру інформацію для роздумів також світовому співтовариству. підприємців на Майдан прийшли президент Янукович та прем’єр-міністр Азаров, публічно пообіцявши знайти компроміс і доопрацювати Податковий кодекс. Того ж дня зібралася спільна робоча група з представників уряду та Національної координаційної ради під головуванням міністра фінансів Ярошенка. Несприйняття присутності Януковича та Азарова на Майдані проявилося в досить креативний спосіб: після того, як очільники держави залиши територію Майдану Незалежності, протестувальники помили його водою з милом. Масові мітинги на підтримку Податкового майдану проходили у Львові, Кіровограді (нині – Кропивницькому), Харкові, ІваноФранківську та Полтаві. 2 грудня чергова акція протесту зібрала близько 2 тисяч осіб, Верховна Рада, врахувавши президентські поправки, ухвалила Податковий кодекс у цілому. Національна координаційна рада більшістю голосів прийняла рішення про припинення акцій протесту, усвідомлюючи, що протестний потенціал себе вичерпує та й економічні вимоги влада частково виконала. Проте меншість не погодилася припиняти протест. Та вже 3 грудня наметове містечко було знесене представниками комунальних служб столиці та під наглядом міліції, яка оточила Майдан по периметру. Прибирання відбувалося відносно спокійно, але в грубій формі: тих, хто спав у наметах, з них витягали, 6 осіб було затримано, але 5 одразу відпустили. Президент Янукович назвав дії комунальників і правоохоронців демократичними. Формальною підставою для знесення наметів було рішення Окружного адміністративного суду м. Києва про заборону масових акцій у центрі міста у період з 27.11 по 03.12.2010 р. з посиланням на те, що на місці наметового містечка будуть встановлювати новорічну ялинку [11]. Найактивніших учасників Податкового майдану режим Януковича переслідував практично до початку Революції Гідності. Більшість представників малого та середнього бізнесу активно підтримували Євромайдан фінансово та матеріально, розцінюючи це як продовження незавершеної тоді, в 2010 р., справи. Закономірним є питання: чому тоді решта суспільства не підтримала протест підприємців – цього фундамента громадянського суспільства? Поперше, на той момент суспільство було ще недостатньо консолідоване, а проблеми підприємців для решти громадян не мали такого гострого значення. По-друге, підприємці у переважної більшості пересічних громадян асоціювалися із стереотипом ще радянського періоду як спекулянти. Ту саму проблему мали і протести ліквідаторів аварії на ЧАЕС та «афганців»: вони не мали широкої підтримки, позаяк підіймали ті проблеми, які зачіпали виключно їхні корпоративні інтереси. Та все ж вони демонстрували владі, що її становище насправді дуже хитке та непевне, незважаючи на позірну міць і монолітність. Зрештою, суспільство чинило пасивний опір режиму Януковича від початку його каденції. Чого варта лише популярна кричалка футбольних фанатів київського “Динамо” – “Спасибо жителям Донбасса…”, Література: 1. Борисов В., Кларк С. Реформа і революція в комуністичному заповіднику. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uamoderna.com/shafka-dok/clarke-borisovminers-strike. 2. Gawrycki M. F., Szeptycki A. Podporządkowanie – niedorozwój – wyobcowanie. Postkolonializm a stosunki międzynarodowe. Warszawa: WUW, 2011. – 284 s. 3. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада / А. Гальчинський. – К.: Либідь, 2005. – 347 с. 4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття / Я. Грицак. – К.: Генеза. 1996. – 175 с. 5. Yekelchyk S. Ukraina. Narodziny nowoczesnego narodu. Kraków: WUJ, 2009. – 337 s. 6. Касьянов Г. Україна 1991 – 2007: нариси новітньої історії / Г. Касьянов. – К.: Наш час, 2008. – 432 с. 7. Коцюбинська М. Ми на майдані і Майдан у наших душах // Сучасність. – 2005. – № 2. – С. 5 – 9. 8. Кульчицький В. Помаранчева революція / В. Кульчицький. – К.: Генеза, 2005. – 396 с. 42 Київський національний університет імені Тараса Шевченка 9. Лук’яненко Л. Цивілізаційний вибір України [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.personal-plus.net/276/3382.html 10. Малярчук В. Помаранчева революція і європейський фактор // Політика і час. – 2005. – №3. – С. 41 – 47. 11. Податковий майдан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Податковий_майдан 12. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 528 с. 13. Стріха М. Революція шукає переможця // Критика – 2004. – № 86. – С. 14 –16. 14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф.5233, оп. 1, спр. 62. 15. Chwalba A. Historia powszechna 1989 – 2011. Warszawwa: Wydawnictwo naukowe PWN, 2011. – 400 s. 16. Фурман Д. Украина и мы. Национальное самосознание и политическое развитие // Свободная мысль. – 1995. – № 1.– С. 68 – 74. 17. Szeptycki A. Ukraina wobec Rosji. Studium zależności. Warszawa: WUW, 2013. – 506 s. 18. Шляхтун П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2002. – 458 с. 19. Яневський Д. Хроніка “Помаранчевої” революції / Д. Яневськийю – Харків: Фоліо, 2005. – 131 с. 5. Yekelchyk S. Ukraina. Narodziny nowoczesnego narodu. Kraków: WUJ, 2009. – 337 s. 6. Kasianov H. Ukrajina 1991–2007: Narysy novitnioji istorii / H. Кasianov. – Кyiv: Nash Chas, 2008. – 432 p. [In Ukrainian]. 7. Kotsioubynska М. Мy na Maidani і Маidan u nashykh dushakh // Suchasnist. – 2005. – № 2. – P. 5 – 9. [In Ukrainian]. 8. Kulchytskij V. Pomarancheva Revolutsija / V. Кulcutskyj // Кyiv: Genesa, 2005. – 396 p. [In Ukrainian]. 9. Lukianenko L. Tsyvivlisatsijnyj vybir Ukrajiny [Electronic Resource] // Access under: http://www.personal-plus.net/276/3382.html [In Ukrainian]. 10. Maliuarchuk V. Pomaransheva Revoliutsija i Evropejskyj Faktor // Polityka i chas. – 2005. – № 3. – P. 41– 47 [In Ukrainian]. 11. Podatkovyj Maidan [Electronic Resource]. – Access under: https://uk.wikipedia.org/wiki/Податковий_майдан [In Ukrainian]. 12. Politilogija: Pidruchnyk dlia studentiv vyshchykh navchalnych zakladiv / О. Babkina, V Horbatenko (Eds.). – Кyiv: Vydavnychyj Tsentr “Аkademia”, 2002. – 528 p. [In Ukrainian]. 13. Strikha М. Revoliutsija shukaje peremozhtsia // Krytyka – 2004. – № 86. – p. 14 – 16 [In Ukrainian]. 14. Tsentralnyj derzhavnyj arkhiv vyshchykh organiv vlady ta upravlinnia Ukrainy (ЦДАВО України) / Central State Archive of Higher State Authorities of Ukraine. Fund 5233, Inv. 1, Act. 62. [In Ukrainian]. 15. Chwalba A. Historia powszechna 1989 – 2011. Warszawwa: Wydawnictwo naukowe PWN, 2011. – 400 s. 16. Furman D. Ukrayina i my. Natsionalnoye samosoznaniye i politicheskoje razvitiye // Svobodnaya Mysl’. – 1995. – № 1. – P. 68 – 74. [In Russian]. 17. Szeptycki A. Ukraina wobec Rosji. Studium zależności. Warszawa: WUW, 2013. – 506 s. 18. Shliachtun P. Politologija (teorija ta istorija politychnoji dumky) / P. Shliachtun // Кyiv: Lybid, 2002. – 458 p. [In Ukrainian]. 19. Yanevskiy D. Khronika “Pomaranchevoja” revoliutsiji / D. Yanevskyj. – Kharkiv: Folio, 2005. – 131 p. [In Ukrainian]. References: 1. Borysov V., Klark S. Reforma i Revolutsiya v komunistychnomu zapovidnyku. [Electronical Resource]. – Access under: http://uamoderna.com/shafka-dok/clarke-borisovminers-strike [In Ukrainian]. 2. Gawrycki M. F., Szeptycki A. Podporządkowanie – niedorozwój – wyobcowanie. Postkolonializm a stosunki międzynarodowe. Warszawa: WUW, 2011. – 284 s. 3. Halchynskyj А. Pomarancheva Revoliutsiya i nova vlada / А. Halchynskyj. – Кyiv: Lybid, 2005. – 347 p. [In Ukrainian]. 4. Hrytsak Ya. Narys istorii Ukrajiny. Formuvannia modenoji ukrainskoki natsii ХІХ–ХХ stolittia / Ya. Hrytsak. – Кyiv: Genesa, 1996. – 175 p. [In Ukrainian]. УДК 82–94;325.3„18/19” Олександр Музичко Колоніальний та антиколоніальний дискурси у південноукраїнській історіографії ХІХ – ХХ ст. та їхній вплив на сучасні реалії Анотація. Відомо, що колоніалізм є однією з центральних тем історичного дискурсу. Сучасний світ, який офіційно відокремився від колоніальної форми організації політичного простору, все ще зберігає колоніальні відносини в організаціях світової економіки. Проблема вивчення колоніальних відносин залишається актуальною. Постколоніальні дослідження є новим напрямком розвитку гуманітарного знання, де взаємодіють філософія, історія, література і політика. Раніше і зараз, масова свідомість населення формується під впливом істориків, які часто поєднують наукову діяльність із суспільно-політичною. Метою даної статті є аналіз підходів південноукраїнських істориків до національного питання, їхнє ставлення до проблем колоніалізму і постколоніалізму. Для представників російської імперської ідеології (А. Скальковського, Г. Перетятковича, І. Лінниченка, А. Флорівського, М. Родзевича та інших) найбільш важливими були російський-орієнтований вид слов’янської єдності, консерватизм, іноді монархізм, єдність спільноти великоросів, малоросів і білорусів. Українські історики (зокрема, Л. Смоленський, О. Маркевич, О. Андрієвський, П. Клепацький, І. Бондаренко, М. Слабченко, О. Грушевський, М. Аркас, Д. Яворницький) були прибічниками демократії, пом’якшеної версії панславізму тощо. Найбільший резонанс викликали праці М. Аркаса. Історики активно звернулися до мистецтва і поезії, а також до 43 Українознавчий альманах. Випуск 20 публіцистичного жанру для поширення своїх ідей. Херсонський поет Микола Чернявський написав багато віршів на історичну тему козацтва в історії України. У статті виокремлено два основних дискурси: колоніальний та антиколоніальний. Прибічники першого обстоювали відданість Російській імперії/СРСР, монархії/КПСС, були консерваторами. Прибічники антиколоніалізму шукали у минулому передусім національно-соціальної рівності, боротьби за ці права, підкреслювали колоніальний статус своїх народів. Зазначено, що ці дискурси в основних рисах панують у південноукраїнській історіографії і на сучасному етапі, впливаючи і на більш практичні явища, такі як, наприклад, процес декомунізації. Ключові слова: колонія, антиколоніальний рух, Південна Україна, історіографія, національне питання. Oleksandr Muzychko Colonial and Anti-colonial Discourses in South-Ukrainian Historiography of the 19th – 20th Centuries and their Influence on Modern Realities Abstract. Colonialism is one of the central themes of historical discourse. The modern world, formally parted from the colonial form of organization of political space, preserves the colonial relationship in the organization of world economy. The problem of studying colonial relationship remain relevant. Postcolonial studies or postcolonial theory are a new direction of the humanitarian knowledge development where interaction of philosophy, history, literature, and policy. Earlier and now, the consciousness of the population was influenced by historians, who often combined scientific activity with socio-political. The purpose of this article is to define the approaches of historians from southern Ukraine to the national question, their relationship to the problem of colonialism and anti-colonialism. For representatives of the Russian imperial ideology (A. Skalkovsky, G. Peretyatkovich, I. Linnychenko, E. Trifiliev, A. Florovsky, M. Rodzevich, G. Ge, A. Markevich and A. Berthier-Delagard, etc.) the most important were the Russian-centric view of Slavic unity, conservatism, sometimes monarchism, the unity of the community of Great Russians, Little Russians and Belarusians. Ukrainian historians (in particular, L. Smolensky, O. Markevich, O. Andrievsky, P. Klepatsky, I. Bondarenko, M., O. Hrushevsky, V. Goshkevych, M. Arkas, D. Yavornytsky) contrasted the colonial, Russian, discourse, democracy, relaxed versions of pan-Slavism in the case of Ukrainian and Poles. The greatest resonance among the historical books caused M. Arkas work. Historians actively turned to art and poetry, a publicistic genre for the dissemination of their ideas. There was also a reverse process. So, the Kherson poet Mykola Chernyavsky wrote many poems on the historical subject of the Cossacks of the history of Ukraine. Jewish historians Sh. Dubnov, I. Klausner, Georgians S. Avaliani and bishop Kirion, Poles A. Myodushevsky had a great influence on the formation of the national identity of their compatriots. Liberation, anti-colonial motives, the activities of a number of Bulgarian, Serbian and Greek historians were permeated, they lived in Odesa. Today, South Ukraine is a place of keen struggle for Ukrainian-centric historical identity. Authoritative sociological studies confirm this. Being in the process of establishment and development of postcolonial studies, the author submits his own point of view on the problem of learning and teaching the history of Southern Ukraine. This article is addressed first of all to those, who strive to find new research topics and methodological approaches in study of postcolonial problems. Keywords: colony, anti-colonial movement, southern Ukraine, historiography, the national question. були російськоцентричні уявлення про слов’янську єдність, консерватизм, іноді, монархізм, єдність «русского народа» як спільноти великоросів, малоросів та білорусів. Лише один російський історик начебто пройшов еволюцію від російського фактично колоніального світогляду та відповідного ставлення щодо національного питання до більш толерантного антиколоніального ставлення – професор Новоросійського університету та Одеських вищих жіночих курсів Євген Щепкін. Це було пов’язано з його наближенням до лівої ідеї. Проте, його еволюція аж до комунізму у 1919 – 1920 роках знову відкинула його на первинні позиції «боротьби проти українського націоналізму» [7, с. 29; 14]. Українські історики (зокрема, Л. Смоленський, О. Маркевич, О. Андрієвський, П. Клепацький, І. Бондаренко, М. Слабченко, О. Грушевський, В. Гошкевич, М. Аркас, Д. Яворницький) протиставляли колоніальному російському дискурсу націєцентризм, демократизм, пом’якшені варіанти панславізму у випадку українців і поляків. Історики активно зверталися до мистецтва та поезії, публіцистичного жанру задля поширення своїх ідей. Був і зворотній процес. Так, херсонський поет Микола Чернявський написав багато віршів на історичну тематику про козацьку добу історії України. Вірші перейняті антиколоніальними, антиросійськими алюзіями. Яскравим прикладом популяризації антиколоніального, визвольного, дискурсу є інтелектуальна діяльність українського одеського історика Івана Михайловича Бондаренка. Найрезонанснішим Південноукраїнські землі (території сучасних Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської областей та Крим) мають складну політичну долю, а також складний процес заселення різнонаціональним та різноконфесійним населенням. Ця різнорідність, тягар імперської російської спадщини, і досі відчуваються у цих землях і не менше, а часто й більше впливають на сучасну ситуацію, аніж советське колоніальне минуле. В усі часи, включно з теперішніми, на свідомість населення досить помітно впливали історики, які часто поєднували наукову діяльність із громадсько-політичною. Метою цієї статті є окреслення підходів південноукраїнських істориків до національного питання, загальної оцінки історії в розрізі їхнього ставлення до проблеми колоніалізму/антиколоніалізму. Стаття ґрунтується на широкій базі наративних джерел. Історіографічну базу статті складають праці, що охоплюють низку дотичних аспектів до нашої теми, що сформульована таким чином вперше [6; 11]. Зміни місцевого та загальноімперського громадського життя зумовили складність і суперечливість процесу формування національної свідомості населення Південної України. Для представників російськоімперської ідеології (А. Скальковський, Г. Перетяткович, І. Линниченко, Є. Тріфільєв, А. Флоровський, М. Родзевич (голова одеського «Союзу русских людей»), Г. Ге, А. Маркевич та О. Бертьє-Делагард та ін.) найвагомішими 44 Київський національний університет імені Тараса Шевченка вим компонентом боїв за історію було питання встановлення пам’ятників, меморіальних дощок, називання вулиць, відзначення ювілеїв. Вивчаючи ці процеси, зустрічаєш дані, що аж ніяк не підтверджують розхожу тезу про, мовляв, якусь фатальну «неукраїнськість» Українського Півдня. Наприклад, у 1903 р. міські гласні Одеси обговорювали пропозицію міського голови П.О. Зеленого про увічнення пам’яті поетів П.П. Котляревського та О.М. Плєщєєва, письменника В.Г. Короленка. Гласний міської думи І.О. Казаринов (не помічений як учасник українського національного руху) висловився лише за увічнення пам’яті про П.П. Котляревського, адже, на його думку, «Котляревский как малорусский поэт, имеет большое значение для всего Новороссийского края, и увековечивание его памяти в Одессе, где половина населения малорусская, еще понятно. Есть еще другой малорусский поэт, Шевченко, память которого тоже можно было бы увековечить» [6]. Апогею протистояння колоніального (проросійського) і визвольного (українського) дискурсів сягнуло у 1917 – 1920 рр., коли демократична революція на певний час нівелювала значення пам’ятників та інших символів російським царям. Наголосимо, – не руками комуністів, що приєдналися до цього процесу вже пізніше, а соціал- і націонал-демократів і лібералів, передусім, представників неросійських народів колишньої імперії (українців, євреїв, поляків, грузинів та ін.). У подіях революції на півдні України як урядовці, публіцисти, просвітники відіграли історики В. Біднов, Д. Яворницький, П. Клепацький. Революційна доба позначилася лавиноподібним зростанням кількості преси, що на своїй шпальтах поширювала визвольний, антиколоніальний погляд на історію України загалом і Південної України, зокрема [3]. У 1920-х роках попередня громадська енергія південноукраїнських істориків була акумульована передусім у діяльності видатного одеського історика М. Слабченка. Попри формальну приналежність до радянської історіографії, фактично М. Слабченко разом з багатьма іншими істориками того часу був частиною державницької української історіографії. Проте, за слушним спостереженням емігрантського історика В. Заїкіна, на відміну від В. Липинського і галичан, що різко поривали з народництвом, М. Слабченко, Д. Дорошенко, Р. Лащенко, В. Пархоменко були позбавлені крайнощів і «займали середню, примирливу позицію між народниками та консерваторами (державниками), але всіх їх як нових істориків єднав інтерес до історії української державності та форм українського державного будівництва, оцінка історичних явищ (зокрема, революційних рухів) з точки зору культури та державності» [4, c. 241-242]. Не менш важливе регіональне значення для подальшого зміцнення української візії історії у південноукраїнському соціокультурному середовищі 1920-х рр. відгравала діяльність інших одеських істориків М. Гордієвського, А. Музичка, миколаївця М. Лагути, херсонця В. Гошкевича, дніпропетровців Д. Яворницького, В. Пархоменка. вчинком І. Бондаренка в якості члена Одеської «Просвіти» було написання популярної брошури, присвяченої століттю з дня народження Джузеппе Гарібальді, що була видана одеською друкарнею Є. Фесенка у 1908 р. на кошти з фонду імені Л. Смоленського накладом у 2000 примірників [1]. Наклад було швидко конфісковано і майже повністю знищено цензурою. Вочевидь, негативну реакцію цензорів викликав передусім загальний тон і стиль книги на кшталт популярних соціалістичнонародницьких видань для простолюду. Автор різко розділяв італійське суспільство на байдужі до інтересів народу панівні верстви та народ, схвалював народну боротьбу за національне визволення, використовував епітети на кшталт «Меттерних – держиморда всеєвропейський». У думці «італійці не могли рівно з іншими простувати шляхом вселюдського прогресу туди, де ясніє свята зірка ідеалу людського» не важко було помітити соціалістичні алюзії, а у книзі загалом – заклик до пожвавлення українського національного руху. Суто з історіографічної точки зору історик не сказав нічого нового про постать видатного італійця, лише підтримавши глорифікаторську традицію української суспільно-політичної думки, представники якої наголошували на всеосяжному патріотизмі та народності Д. Гарібальді. І. Бондаренко не намагався визначити передумови виникнення італійського національного руху, обмежившись тезою «нові сили стихійні, нові люди принесли нові пісні». Якщо у працях з історії англійських міст І. Бондаренко демонстрував відданість ідеалам раціоналізму та соціологічного позитивізму, то у цій брошурі він став на шлях неоромантизму. Неабиякий вплив на формування національної ідентичності своїх співвітчизників мали єврейські історики Ш. Дубнов, Й. Клаузнер, грузини С. Аваліані та єпископ Кіріон, поляк А. Міодушевський. Визвольними, антиколоніальними мотивами, була перейнята діяльність низки болгарських, сербських та грецьких істориків, що мешкали в Одесі. Щоправда, ці мотиви не суперечили офіційній політиці Російської імперії, що використовувала визвольні прагнення народів Балкан для просування своїх імперіалістичних, отже, знову ж таки колоніальних інтересів. Найбільший резонанс серед історичних видань викликала праця М. Аркаса. Про потенціал історії як засобу націєтворення свідчить те, що в історичних дискусіях взяли участь й навіть не гуманітарії, – лікарі І. Луценко та В. Піснячевський. Засобами формування історичної пам’яті були доповіді у товариствах і публічні лекції, наукові та газетні публікації. Лише частина з істориків мала можливість «проповідувати» з університетської кафедри. Однак з огляду на офіціозність одеського Новоросійського університету виникли альтернативи – українська «Просвіта», єврейські та польські товариства і, зрештою, у 1917 р. – Одеський Народний університет із курсами українознавства та іудаїки. Першим закладом, в якому українська візія історії отримала повноправне значення став заснований у 1918 р. Катеринославський університет. Надважли- 45 Українознавчий альманах. Випуск 20 Важливим у плані демонтажу російського і радянського колоніального дискурсу були часи Другої світової війни, коли похідні групи ОУН активно діяли на всій території Південної України, використовуючи у своїй пропагандистській роботі, зокрема, працю М. Аркаса [8, с. 175; 12, с. 241]. Історичний бекграунд значною мірою розмився у другій половині ХХ ст. Проте не можна говорити, що радянський офіціозний, тобто фактично колоніальний (як колись російсько-імперський офіціозний) дискурс повністю запанував в історіографічному інтелектуальному полі Південної України. Серед південноукраїнських дисидентів (самостійницьку, національну течію дисидентства краще іменувати учасниками українського визвольного руху, які продовжували попередні традиції) були й ті, хто поділяв антиколоніальний, визвольний погляд на історію України. Василь Володимирович Барладяну у 1969 – 1974 роках завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському державному університеті імені І.І. Мечникова, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну європейську літературу, етику й естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Під псевдонімом Ян Друбала у самвидаві публікувалися його статті з історії національного питання у Російській імперії та СРСР. У 1970-х – 1980х роках був неодноразово репресований, сидів у таборах [9, с. 58-62]. У 1969 р. у Новомосковську Дніпропетровської області каґебісти заарештували 22-річного Миколу Кульчинського, здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням. У відповідь на такі та подібні дії кілька мешканців Дніпропетровська надіслали до органів влади «Лист творчої молоді Дніпро-петровщини», де, зокрема, наголошували: «Чому ж тоді в Дніпропетровському історичному музеї серед багатьох речей експонується і карета, в якій придворні відомої україножерки імператриці Катерини ІІ супроводжували її скурвлену величність у подорожі остаточно приборканою Україною? Чому стіни музею «прикрашають» численні портрети різної руки вельмож та завойовників катерининської доби, а портретам, скажімо, Івана Сірка чи останнього військового писаря Запорізької Січі, засновника двох найбільших і найкрасивіших парків нашого міста, м’яко кажучи, не знайшлося місця?» [13, с. 87-99]. Не бракувало і парадоксів. Так, єврейський історик Саул Боровой, що світоглядно-культурно примикав до традицій нерадянської історіографії, мав певні ліберальні переконання, був жертвою репресій у рамках антисемітських акцій влади, виступив проти позиції українського київського історика Олени Лугової про колоніальне становище України у складі Російської імперії, хоча і зробив це у коректній манері без жорстких політичних звинувачень [2]. Наприкінці 1980-х – 1990-х років низка південноукраїнських істориків особливо активно включилися у процеси деструкції колоніального російсько-радянського дискурсу в історіографії та історичній пам’яті: одесити А. Бачинський, Г. Гончарук, О. Болдирев, миколаївці В. Шкварець, Ф. Турченко, В. Кіпіані, дніпропетровці М. Ковальський, Ю. Мицик, Г. Швидько. Сьогодні Південна Україна, вже фактично без Криму, що виключений з південноукраїнських культурних, соціально-економічних і політичних процесів, а відтак і відповідних соцопитувань, залишається місцем гострої боротьби за україноцентричну історичну ідентичність. Це, зокрема, ілюструють авторитетні соціологічні дослідження [5, с. 11]. У регіоні внаслідок непослідовної та млявої політики центральної влади, що проводить згубну в умовах неподоланого постколоніалізму та війни, децентралізацію, що віддає ці проблемні для українського націєтворення території на відкуп місцевим проросійським елітам, залишаються дуже репрезентативними носії українофобської, російськоцентричної ідентичності, що відповідно оцінюють і сприймають історичне минуле, як давнє, так і нещодавнє. У містах Півдня історична пам’ять перебуває переважно в руках російськоцентричних краєзнавців, що мріють про відродження Російської імперії або СРСР, прагнуть до закріплення російськоцентричного, російськомовно-культурносвітоглядного, сприйняття історії південноукраїнського регіону (приклад – почесний громадянин міста Одеси, активіст сумнозвісного Кулікового поля, Олег Губарь («Всемирный клуб одесситов»)). Адепти цих поглядів є членами топонімічних комісій, що дає їм можливість формувати меморіальний ландшафт міст. Представники українського та колоніального дискурсів використовують різну термінологію, що дозволяє досить чітко ідентифікувати їхні позиції. Передусім, йдеться про використання, або ігнорування самого поняття «Південна Україна» у часі та просторі. Отже, можна виокремити два основних дискурси: колоніальний і антиколоніальний. Прибічники першого обстоювали відданість до Російської імперії/СРСР, монархії/КПСС, були консерваторами. Прибічники антиколоніалізму шукали у минулому передусім національно-соціальної рівності, боротьби за ці права, підкреслювали колоніальний статус своїх народів. Ці дискурси в основних рисах панують у південноукраїнській історіографії і на сучасному етапі, впливаючи і на більш практичні явища, такі як, наприклад, процес декомунізації. Історичні дискусії, природно, за провідної участі істориків різних суспільно-політичних орієнтацій, передусім, української і проросійської, є одним з найпомітніших сегментів культурного ландшафту Південної України, а «бої за історію» насправді є боротьбою за існування України. Попри спроби абсолютно неупереджену та суспільно незабарвлену історіографію ще ніхто не вигадав. І навряд чи вигадає, що «прирікає» істориків і надалі бути учасниками націєтворчих дискусій-боїв. Література: 1. Бондаренко І. Про Гарібальді, борця за волю італійського народу. – Одеса, 1908. – 63 с. 2. Боровой С.Я. До питання про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. – 1967. – № 8. – С. 115 – 121. 46 Київський національний університет імені Тараса Шевченка literature of the last years 1919 – 1923”. In: Na chuzhoi storone. [On another's side]. Praga, pp. 236251. [in Rus.]. 5. Konsolidaciya ukrains'kogo suspil'stva: shlyaxi, vyklyki, perspektyvy. Informacijno-analitychni materialy do fahovoi diskusii (2016). [The consolidation of Ukrainian society, ways, challenges and prospects. Information-analytical materials for expert discussion]. Kyiv, December 16, 2016. 100 pp. [in Ukr.]. 6. LEONOVA, O.V. (2010) Osoblyvosti istoriografichnogo procesu v Katerinoslavi u drugij polovini XIX – na pochatku XX stolittya. “Peculiarities of historiographical process at Yekaterynoslav in the second half of XIX – early XX century” In: Gumanitarnyj zhurnal, no. 3 – 4 (lito-osin'). Dnipropetrovs'k, pp. 89-93. [in Ukr.]. 7. Myhajlo Slabchenko v epistolyarnij ta memuarnij spadshhini (1882 – 1952) (2004) [Michael Slabchenko in epistolary and memoir heritage (1882 – 1952)] in Zaruba, V. (ed.). Dnipropetrovs'k, 352 pp. [in Ukr.]. 8. Na zov Kyiva. Ukrains'kij nacionalizm u II Svitovij vijni. Zb. Statej, spogadiv i dokumentiv (1993) [On the The Call of Kyiv. Ukrainian nationalism in World War II. Collection of articles, memoirs and documents]. Kyiv, 540 pp. [in Ukr.]. 9. OVSIIENKO, V. (2006) Barladyanu-Byrladnik Vasil' Volodimirovich In: The International Biographical Dictionary of dissidents of Central and Eastern Europe and the former Soviet Union. Vol. 1. Ukraine. Part 1. Kharkiv, 516 pp. [in Ukr.]. 10. Odesskij listok (1903). November 9 [in Rus.]. 11. POPOVA, T.N. (2007). Istoriografiia v litsakh, problemakh, distsiplinakh. Iz istorii Novorossiiskogo universiteta [Historiography in faces, problems, disciplines. From the history of Novorossiysk University]. Odessa, 536 pр. [in Rus.]. 12. Ukrains'ke derzhavotvorennya. Akt 30 chervnya 1941 roku. Dokumenty i materialy (2001) [Ukrainian state building. Act of June 30, 1941. Documents and materials]. L'viv-Kyiv. 556 pр. [in Ukr.]. 13. CHORNOVIL, V. (2006) Tvory. T. 3. (Ukrajinsjkyj visnyk, 1970-72) [Writings. Vol. 3. (Ukrainian Journal 1970-72)]. Kyiv. 976 pр. [in Ukr.]. 14. SCHEPKIN, E. (1912) Igra v biryul'ki. “The game of spillikins” In: South thought. August 9. [in Rus.]. 3. Васковський Р.Ю. Джерела до історії Катеринослава доби Другої УНР // Історія торгівлі, податків та мита. – 2013. – № 2. – С. 26 – 30. 4. Заикин В. Украинская историческая литература последних лет 1919 – 1923 гг. // На чужой стороне. – Прага, 1925. – С. 236 – 251. 5. Консолідація українського суспільства: шляхи, виклики, перспективи. Інформаційно-аналітичні матеріали до фахової дискусії 16 грудня 2016 р. – К., 2016. – 100 с. 6. Леонова О.В. Особливості історіографічного процесу в Катеринославі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття // Гуманітарний журнал. – № 3 – 4 (літо-осінь). – Дніпропетровськ, 2010. – С. 89 – 93. 7. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952) / Упор. В. Заруба. – Дніпропетровськ, 2004. – 352 c. 8. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій війні. Зб. Статей, спогадів і документів. – К., 1993. – 540 с. – С. 175. 9. Овсієнко В. Барладяну-Бирладник Василь Володимирович // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Ч. 1. – Харків. – 2006. – 516 с. 10. Одесский листок. – 1903. – 9 ноября. 11. Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. – Одесса, 2007. – 536 с. 12. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року. Документи і матеріали / Упор. О. Дзюбан. – Львів-Київ, 2001. – 556 с. 13. Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. В. Чорновіл. Передм. М. Косів. – К., 2006. – 976 с. 14. Щепкин Е. Игра в бирюльки // Южная мысль. – 1912. – 9 августа. References: 1. BONDARENKO, I. (1908) Pro Garibal'di, borcya za volyu italijs'kogo narodu [About Garibaldi, a fighter for the freedom of the Italian people]. Odesa, 63 pр. [in Ukr.]. 2. BOROVOJ, S.YА. (1967) Do pitannya pro stanovyshhe Ukraini v period kapitalizmu. “On the situation in Ukraine in the period of capitalism”. In: Ukrains'kij istorichnij zhurnal, no. 8. Рр. 115-121. [in Ukr.]. 3. VASKOVS'KIJ, R.YU. (2013) Dzherela do istorii Katerinoslava dobi Drugoi UNR. “Sources of history Yekaterinoslav of era Second UNR”. In: Istoriya torgivli, podatkiv ta myta, no. 2. Рр. 26-30. [in Ukr.]. 4. ZAIKIN, V. (1925) Ukrainskaia istoricheskaia literatura poslednikh let 1919 – 1923 gg. “Ukrainian historical 47 Українознавчий альманах. Випуск 20 УДК 351.83.009.1:94(477) Наталія Пархоменко Міграційні процеси в постколоніальну добу Анотація. У статті розглядається явище постколоніальної міграції. Зокрема, на прикладі країн колишнього Радянського Союзу вивчаються особливості міграційних процесів у постколоніальну добу, характерні особливості постколоніальних мігрантів, їхні відмінності від інших груп мігрантів. Розпад Радянського Союзу викликав значні зміни у міграційній ситуації в цьому регіоні. Падіння «залізної завіси» навколо колишньої імперії дало громадянам нову можливість – відвідувати раніше недоступні країни далеко за межами колись найбільшої країни у світі. У той же час виникла нова реальність: у колишній Радянський Союз рухаються натовпи мігрантів, раніше класифікованих як внутрішні мігранти, тепер вони перетворюються на громадян різних країн і т.д. Потоки людей з колишньої імперської периферії до центру колишнього Радянського Союзу, спадкоємцем якого є сучасна Російська Федерація, вписуються в концепцію постімперської міграції. Ознаки та характеристики постімперських держав включають аномальні демографічні й етнічні конфлікти, напруженість, нескінченні потоки біженців, інтенсифікацію імміграційних процесів, що викликає серйозні економічні проблеми. Перебуваючи «на рейках» мирного і незалежного розвитку, нові держави традиційно намагаються уникати міжетнічних і міжнаціональних конфліктів. У той же час, колоністи в нових державах часто сприймаються не як представники національних меншин, а як іноземці. Вони часто перевантажені ностальгією за «великою імперією», за «країною, яку ми втратили». Постімперська ситуація в Росії, яка стала наступницею колишньої радянської імперії, ця «велика сила, яка зникла з політичної карти світу», перетворюється на новий неоімперський і неоколоніальний «проект», особливості якого виявляються і у зовнішній, і у внутрішній політиці. У статті обговорюється важливість питань міграції для постколоніального суспільства, основна увага приділяється важливості адекватних відповідей на історичні виклики постколоніальної доби. Ключові слова: постколоніалізм, постколоніальна міграція, постколоніальний мігрант, Радянський Союз. Nataliya Parkhomenko Migration Processes in Postcolonial Era Abstract. The article deals with the phenomenon of postcolonial migration. In particular, the example of the former Soviet Union studied specifics of migration processes in post-colonial days, prominent features of postcolonial migrants, their differences from other groups of workers. The collapse of the Soviet Union, causing significant changes in the migration situation in the region. The result was the destruction of artificially isolated system migration of the former USSR. The fall of the «iron curtain» around the former empire gave citizens a new opportunity – to visit previously inaccessible countries far outside once the largest country in the world. At the same time, a new reality: the former Soviet Union are moving crowds of migrants who previously classified as internal migrants, now transformed into citizens of different countries and so on migrant foreigners. However, states of the former empire seen on the first day of the new migrants fraternal republics, as for example, migrants from outside the region. Streams of people from the former imperial periphery to the center of the former Soviet Union period, which is the heir and successor of the metropolis, fits into the concept of post-imperial migration. This concept sees the origins of migration is in the disintegration of the former empire, and explains the high intensity of migration between the periphery and the center of existence in the past of old imperial relations between them. The signs and characteristics of post-imperial states include abnormal demographics, ethnic conflicts and tensions, endless streams of refugees; increase self-start the process of decolonization and re-emigration, intensification of integration processes, as well as intensification of immigration processes, which caused economic problems. Being on the rails peaceful and independent development of new state traditionally try to avoid ethnic conflict and ethnic conflicts. At the same time, the colonists in the new states is often perceived not as representatives of national minorities, but as a foreigner. They are often overwhelmed with nostalgia for the «great empire», «country that we lost», of which they are accustomed ourselves to believe and involvement which allowed pain to feel important element in world order. Citizens also perceive new states colonists as part of the former empire. Post-imperial situation in the country, which became the successor of the former empire, «a great power that has disappeared from the political map of the world» transformed into neoimperial, neokolonial foreign and domestic policies. The article discusses the importance of migration issues for postcolonial society, focuses on the importance of adequate responses to historic challenges of postcolonial era. Keywords: postcolonialism, postcolonial migration, postcolonial migrant, Soviet Union. колишньої імперії не сприймають з першого дня мігрантів з нещодавно братських республік, як, скажімо, мігрантів з-за меж регіону. Потоки населення з колишньої периферії до колишнього імперського центру періоду Радянського Союзу, котрий стає спадкоємцем та правонаступником радянської метрополії, цілком вписується у концепцію постімперської міграції. Ця концепція вбачає витоки міграції саме у розпаді колишньої імперії, і пояснює високу інтенсивність міграції між периферією і центром існуванням у минулому давніх імперських зв’язків між ними. Європейські дослідники постімперських міграційних З розпадом Радянського Союзу виникають істотні зміни у міграційній ситуації в даному регіоні. Його результатом було руйнування штучно ізольованої системи міграції колишнього СРСР. Падіння «залізної стіни» навколо колишньої імперії дало громадянам нову можливість – відвідувати раніше недоступні країни далеко за межами колись найбільшої держави у світі. Водночас формується нова реальність: теренами колишнього СРСР рухаються натовпи мігрантів, котрі раніше класифікувалися як внутрішні мігранти, а тепер перетворилися на громадян різних країн і, таким чином, на мігрантів-іноземців. Однак держави-частини 48 Київський національний університет імені Тараса Шевченка рееміграції, активізація інтеграційних процесів, а також інтенсифікація імміграційних процесів, які викликані економічними проблемами. Ставши на рейки мирного та самостійного розвитку, нові держави традиційно намагаються уникати етнічного протистояння та міжнаціональних конфліктів. Водночас, колоністи у нових державах найчастіше сприймаються не стільки як представники національних меншин, скільки як іноземці. Їх найчастіше переповнює ностальгія за «великою імперією», «країною, яку ми втратили», частиною якої вони звикли себе вважати, і причетність до якої дозволяла почуватися більш важливим елементом світового порядку. Громадяни ж нових держав сприймають колоністів як частину колишньої імперії. Постімперська ситуація у країні, що стала правонаступницею колишньої імперії, «великої держави, що зникла з політичної мапи світу», трансформується в неоімперіалістичну, неоколоніалістську зовнішню й внутрішню політику. Постколоніальних мігрантів варто розглядати в якості окремої категорії мігрантів, що пояснюється головним чином їхніми тісними зв’язками з метрополією (зокрема, знанням культури, мови, правил поведінки, традицій та звичаїв тощо), завдяки чому їм надають перевагу перед іншими групами мігрантів, постколоніальні мігранти також отримують певні привілеї, наприклад, полегшений доступ до громадянства колишньої «великої батьківщини». Постколоніальна міграція в цілому характеризується майже повною орієнтацією міграційних потоків до колишньої метрополії На сьогоднішній день мало не у всіх галузях економіки країн Європейського Союзу відчувається брак кваліфікованих робітників, вищого і середнього технічного персоналу. Найближчим часом, у перспективі 25 років, у ЄС бракуватиме 35 млн. працівників, і це відбуватиметься на тлі зниження народжуваності та старіння населення європейських країн [1; 2; 3], пояснює вибір напрямку міграції. Визначаючи, хто такий «постколоніальний мігрант», ми стикаємося з певними проблемами. Адже не існує чіткого визначення «постколоніальний мігрант». Основна проблема пов’язана з тим, що саме формулювання «постколоніальний» має багато значень. Так, до категорії «постколоніальних мігрантів» іноді включають, крім традиційних представників периферії, що їдуть до колишнього імперського центру на заробітки, також власне представників цього самого імперського центру, які прибули в імперський період до периферії, а після розпаду імперії повертаються до своєї країни походження, до пострадянського простору. До категорії постколоніальних мігрантів включають як представників титульних націй новостворених держав на місці колишніх радянських республік, так і етнічних росіян. Інші дослідники вважають, що «постколоніальними мігрантами» слід називати тільки представників корінного населення колишніх колоній, котрі приїжджають до екс-метрополії (не враховуючи повернення колишніх поселенців і колоніальної еліти). процесів (К. Беркі, А. Блейкелі, Р. Брубейкер та інші) зазначають, що на сьогоднішній день мало не у всіх галузях економіки країн Європейського Союзу відчувається брак кваліфікованих робітників, вищого і середнього технічного персоналу. Найближчим часом (у перспективі 25 років), у ЄС бракуватиме 35 млн. працівників, і це відбуватиметься на тлі зниження народжуваності та старіння населення європейських країн [5, с. 40]. Сучасні дослідники обмежуються періодом безпосередньо після падіння імперії і розглядають міграцію як частину процесу деколонізації. Описані ними міграційні потоки в першій половині 90-х рр. ХХ століття, безсумнівно, мали постколоніальний характер. За чверть століття по розпаду радянської імперії, в умовах зростаючої глобалізації варто замислитися, чи погляд на міграційні процеси на пострадянських теренах через призму теорії постколоніалізму виправданий, адже постколоніальний чинник до цих пір грає ключову роль у формуванні міграційної ситуації в регіоні. У Західній Європі на початку 70-х років двадцятого століття саме колоніальні зв’язки та географічна близькість стали вирішальними факторами для росту і консолідації моделей міграції, тоді як сьогодні ці чинники значно втратили своє значення. В умовах глобалізації та створення світового, глобального ринку праці саме попит на робітників часто стає основним фактором, – можна почати міграцію в новому напрямку без наявності постколоніальних зв’язків. Якщо говорити про СРСР, як втілення моделі «метрополія-колонія», то колонізаційна міграція здійснювалася у цій країні у формі урядової міграційної політики, котра сприяла впливам на демографічну ситуацію, «насильницькій асиміляції націй, пригніченню національних культур, прихованій етнічній ворожнечі» [4, с. 378]. Наслідком такої агресивної імперської міграційної політики цілі нації та народи було перетворено на політичних втікачів або переселенців. Міграційна доктрина радянської доби спиралася на паспортну систему, трудове законодавство та житлову політику, і являла собою керівний принцип та систему офіційних положень, що, окрім іншого, мало забезпечувати радянську модель індустріалізації, вирівнюючи господарський розвиток союзних республік та забезпечуючи інтенсифікацію мобільності робочої сили. Для забезпечення цих завдань було розроблено цілу низку державних програм (сільськогосподарське переселення сімей, організований набір робочої сили тощо), задля залучення працівників у регіони, що потерпали від нестачі робочої сили, було створено систему професійної та регіональної диференціації оплати праці. Однак провідним інструментом регулювання та контролю міграційних потоків була не економічна політика, не права й свободи людини та громадянина, а саме паспорта система. До ознак та характеристик постімперських держав можна віднести ненормальну демографічну ситуацію, етнічні конфлікти та напруженість, нескінченні потоки біженців; зростання самоуправління, запуск процесів деколонізації та 49 Українознавчий альманах. Випуск 20 Радянського Союзу, і на сьогоднішньому етапі – як Російська Федерація. Постколоніальний/постімперський характер проявів сучасної міграції в регіоні можна виявити, аналізуючи напрямки міграційних потоків. Відповідно до теорії постколоніальної міграції можна спостерігати домінування Росії в структурі відтоку з інших країн в регіоні і значного зростання частки цих країн в структурі імміграції в Росію. Не останню роль у цій ситуації відіграє розроблена в Росії державна програма сприяння добровільному переселенню до Російської Федерації співвітчизників, які проживають за кордоном. На державному рівні сформовано цілий соціальний пакет, згідно з яким переселенцям було обіцяно роботу, оплату переїзду, а також надання житла. Насамперед мова йде про працездатне населення репродуктивного віку, оскільки за допомогою програми «сприяння добровільному поверненню співвітчизників» Росія намагається у першу чергу розв’язати надзвичайно складні економічні та демографічні проблеми. Уряд обрав для переселення (на вибір) кілька регіонів, переважно землі прикордоння, в яких зафіксовано скорочення чисельності населення, або регіони, в яких відчувається нестача робочої сили на тлі розгортання великого виробництва. В намаганні привабити особливо високими виплатами «співвітчизників»/постколоніальних мігрантів Росія розраховує поліпшити свій соціально-економічний розвиток та вирішити проблему демографічної кризи. Найбільше надій Російська Федерація покладає на українських мігрантів. Так, згідно з Концепцією демографічної політики Російської Федерації на період до 2025 р., передбачено забезпечувати щорічний міграційний приріст на рівні понад 300 тис. осіб з тим, щоб забезпечити поступове збільшення чисельності населення до 145 млн. осіб [2]. Офіційні дані про довгострокову міграцію, опубліковані національними статистичними управліннями, регулярно вказують на провідну роль Росії як країни «прийняття» мігрантів з країн колишнього Радянського Союзу. Панування російського вектора над іншими напрямками міграції абсолютно очевидне у країнах Закавказзя, Центральної Азії та Білорусі. Для громадян України і Молдови Росія також є важливою країною призначення міграції, але її частка в загальній статистиці міграції з цих країн суттєво менша за аналогічні показники у Білорусі. Для України обмін населенням між Україною та іншими республіками і регіонами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, починаючи з 60-х років ХХ століття і до розпаду СРСР характеризувався міцністю і незмінністю основних параметрів та перманентністю географії міграційних зв’язків. Провідним партнером України з міграційного обміну незмінно залишалася Російська Федеративна Соціалістична Радянська республіка, переважно Центрально-Чорноземний, Північно-Кавказький та Східно-Сибірський райони. У 1991 році з падінням «залізної завіси» Росію дещо потіснила Польща. Однак на сьогоднішній день, згідно Неоднозначність визначення ускладнює проведення чіткої межі поміж постімперською міграцією та іншими видами міграції. У зв’язку із цим виникає питання про те, як постімперський фактор насправді впливає на вибір напрямку міграції, і якою мірою він є важливим. До таких постколоніальних чинників можна віднести елементи, котрі, спираючись на досвід імперської минувшини, дарують привілеї, якими користуються постімперські мігранти у країніспадкоємиці давньої метрополії, в тому числі знання про реальність приймаючої країни, наприклад, мовний фактор, культурні особливості та традиції, створені за імперської доби комунікаційні мережі. Прикладом таких постколоніальних систем міграції може служити британська, португальська чи французька, де жителі колишніх колоній мігрують до далеких метрополій, незважаючи на те, що вони можуть вибрати інший пункт призначення, розташований в тому ж регіоні або навіть на меншій відстані, з таким же або навіть більш високим рівнем життя. (Португалія, звісно, тут є найяскравішим прикладом, як країна з найнижчим рівнем економічного розвитку із перерахованих). Так, потреба у швидкому та ефективному подоланні повоєнної економічної кризи призвела до суттєвої лібералізації умов в’їзду мігрантів до Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії. Зрозуміло, що головною причиною такої «м’якої» політики в галузі міграції було прагнення залучити до виробничо-економічної сфери дешевої робочої сили з колишніх колоній. Однак задум спрацював, і на територію Великої Британії одна за одною рушили чималенькі потоки мігрантів. Другий ключовий момент у вивченні постімперської/постколоніальної міграції визначається проблемою тривалості постімперської спадщини. Можна говорити про наявність певного «позитивного соціального капіталу» у постколоніальних мігрантів, котрий виражається у комплексі соціальної, історичної та культурної єдності з країною-метрополією. Однак ця перевага, котрою постколоніальні мігранти мають, порівняно з іншими мігрантами, носить тимчасовий характер. Вона послаблюється паралельно зі зникненням попередніх поколінь, тісно пов’язаних з імперським минулим. Наступні, молодші покоління, зі слабшими зв’язками із метрополією колишньої імперії, вже не можуть стовідсотково вважатися постколоніальними. Повертаючись до міграційної ситуації з повоєнною Великобританією, за плином чверті століття вже друге покоління мігрантів стикається з проблемою пошуку своєї нової ідентичності, що традиційно призводить до переосмислення взаємодії та співвідношення векторів «Схід-Захід». Так чи інакше, в перспективі вивченні постколоніальної/постімпер-ської спадщини питання національності або самоідентифікації стануть провідними у вивченні пов’язаних із міграцією проблем. Постколоніальна міграція на пострадянському просторі обумовлюється історичними причинами: період російського панування над іншими територіями протягом кількох сотень років, спочатку у вигляді Російської імперії, потім – у формі 50 Київський національний університет імені Тараса Шевченка стала спадкоємицею колишньої метрополії. У світлі такого визначення постколоніальними мігрантами можна сміливо називати мігрантів з країн, що утворилися після розпаду колишнього Радянського Союзу, і їдуть до Росії не з туристичною метою. Давні історичні, політичні, культурні та соціально-економічні зв’язки визначали «російський» вектор міграцій у регіоні, котрий умовно називається СНД протягом перших десятиліть після розпаду СРСР, наступницею якого і стала Росія. Однак у вимірі другого покоління мігрантів (20-25 років) відбувається переорієнтація на інші напрямки міграції. Частково на це впливають внутрішньо-російські чинники юридичного та соціально-гуманітарного характеру (нові вимоги до мігрантів; прояви расизму, ксенофобії, зростання градусу ненависті в суспільстві). Другим моментом є пропозиція на західноєвропейських ринках праці, котра дає потенційним мігрантам можливість обирати країну призначення, виходячи не лише з мотивації культурної близькості, але і з позиції комфортності. даних Державної міграційної служби, в Росії працює до 40% українських трудових мігрантів [3]. Велику і важливу роль у міграційних процесах між центром колишньої імперії (в першу чергу Москвою) та периферією відіграють ті привілеї, котрі мають громадяни країн так званого СНД (тобто, колишніх союзних республік СРСР), і котрі є спадком колишньої імперії, і першість серед яких тримає безвізовий режим. Також не варто ігнорувати такий чинник, як мовний, оскільки російською мовою тією чи іншою мірою володіє переважна більшість громадян країн СНД. Також серед згаданих привілеїв варто згадати і про можливість застосування російського громадянства у спрощеному режимі. Водночас постколоніальний чинник щоразу менше впливає на формування міграційної ситуації в регіоні. Гравітаційні впливи колишньої метрополії дещо зменшилися. Для країн Середньої (Центральної) Азії зростає привабливість Казахстану та Азербайджану На сьогоднішній день мало не у всіх галузях економіки країн Європейського Союзу відчувається брак кваліфікованих робітників, вищого і середнього технічного персоналу. Найближчим часом, у перспективі 25 років, у ЄС бракуватиме 35 млн. працівників, і це відбуватиметься на тлі зниження народжуваності та старіння населення європейських країн [3, с. 47]. Нарешті починає відігравати свою роль географічний чинник, культурна близькість, значно менші фінансові витрати та відсутність агресивних антимігрантських настроїв. Соціологічне дослідження Левади-Центр демонструє негативне ставлення до вихідців з країн Середньої Азії 29% росіян. Це друге місце в рейтингу необхідності обмежити перебування в Росії (першість і 34% належать вихідцям з Кавказу). Градус ксенофобії і бажання будувати «Росію для росіян» у 38% російських громадян не маскує навіть додаток «в розумних межах» [1]. Для України традиційний російський вектор поступово втрачає свою привабливість через політичний конфлікт на радикальні антиукраїнські настрої в Російській Федерації. І загальне зростання рівня ксенофобії в Росії сприяє процесу диверсифікації міграційних потоків у регіоні. На європейському ринку праці в цей же час ситуація змінюється в позитивний для мігрантів бік. На сьогоднішній день мало не у всіх галузях економіки країн Європейського Союзу відчувається брак кваліфікованих робітників, вищого і середнього технічного персоналу. Найближчим часом (у перспективі – 25 років) у ЄС бракуватиме 35 млн. працівників, і це відбуватиметься на тлі зниження народжуваності та старіння населення європейських країн [5, с. 187]. Однак антиіммігрантські настрої, багато в чому пов’язані зі страхом терористичної загрози, певним чином збільшують європейські перспективи українських потенційних мігрантів. Тож ринки праці і в країнах «Старої Європи», і в молодих європейських державах стають доступнішими для громадян України, Молдови та Білорусі. Отже, постколоніальною міграцією називають міграцію населення з держав, які в недалекому минулому були периферією імперії, до країни, що Література: 1. Интолерантность и ксенофобия. Опрос ЛевадаЦентра – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.levada.ru/2016/10/11/intolerantnost-iksenofobiya/ 2. Концепция демографической политики Российской Федерации на период до 2025 года (Утверждена Указом Президента от 9 октября 2007 г. – №1351) – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://base.garant.ru/191961 3. Міграційний профіль України (2011 – 2015 роки). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dmsu.gov.ua/images/files/MP2015.pdf 4. Римаренко Ю. І. Міжнародне міграційне право : підручник. – К., 2007. 5. Уткин А. И. Новый мировой порядок. – М.: Алгоритм, Эксмо. – 2006. References: 1. The official site of Levada Center (2016), “Intolerance and xenophobia. The poll by the Levada Center”, available at. http://www.levada.ru/2016/10/11/intolerantnost-iksenofobiya/ [in Rus.]. 2. Information Services (2007) Electronic Resources. “The Concept of the Demographic Policy of the Russian Federation for the Period Until 2025 (Approved by the Decree of the President of October 9, 2007), no.1351”, [Online], available at: http://base.garant.ru/191961 [in Rus.]. 3. Information Services (2015) Electronic Resources. “Migration profile of Ukraine (2011 – 2015 years)”, [Online], available at: http://dmsu.gov.ua/images/files/MP2015.pdf [in Ukr.]. 4. RYMARENKO, YU. (2007) Mizhnarodne migratsiyne pravo: pidruchnyk [International migration law: a textbook]. Kyiv. 840 pр. [in Ukr.]. 5. UTKYN, A.Y. (2006) Novyy mіrovoy poryadok. [New world order]. Algorithm, Eksmo. Moscow. [in Rus.]. 51 Українознавчий альманах. Випуск 20 УДК 101:316 Михайло Цюрупа Соціально-філософський аналіз політико-правового статусу режиму окупації в контексті боротьби України за територіальну цілісність Анотація: стаття присвячена комплексному аналізові складного соціально-політичного та воєнно-правового статусу феномену окупації, який став актуалізований у зв’язку з фактичною окупацією Криму російськими військами з 2014 року та прихованою окупацією частини Донецької та Луганської областей. Термін «тимчасова окупація», який використовується у Воєнній доктрині України 2015 року не повинен вводити в оману відносно згубності та небезпечності для життя нації, цілісної країни захоплення частини території суверенної держави, знущання над свободою та духовним спадком її жителів. З часів французького Опору фашистській окупації Франції філософи, інтелектуали показали приклад «філософії героїзму», спрямованої за захист завоювань свободи і демократії всього суспільства, що актуально для сучасної України. Тільки консолідація всіх патріотичних сил, світських і релігійних, громадських та державних установ та інституцій під гаслом «Геть окупантів» може врятувати країну від розколу на частини. Ключові слова: політичний та духовний опір окупації, правовий статус режиму окупації, гуманітарний аспект, екзистенційні загрози окупації. Mykhailo Tsiurupa Social and Philosophical Analysis of Political and Legal Status of the Occupation Regime in the Context of Struggle for Ukraine's Territorial Integrity Abstract: the article is devoted to the complex analysis of complex socio-political and military-legal status of the occupation phenomenon that has become actualized in connection with the actual occupation of Crimea by Russian troops in 2014 and hidden occupation of Donetsk and Lugansk regions. The term "temporary occupation" used in Military Doctrine of Ukraine in 2015 should not be administered in confusion about the disastrous and danger to the life of the nation, the country capture integral part of the territory of a sovereign state, abuse of freedom and spiritual heritage of its inhabitants. The experience of history, ending the occupation is only possible through the action of support - spiritual and practical and effective when the occupant feels intolerance stay in a foreign land for him. Since the French Resistance Nazi occupation of France, philosophers, intellectuals showed an example of the "philosophy of heroism", aimed to protect the gains of freedom and democracy of society, which is important for Ukraine. Based on complex political, legal and philosophical and humanitarian analysis we are trying to uncover a dangerous existential nature of the occupation, which is that the foreign government not only captures the area of wealth, destroys cultural archetypes thinking and "crippling" language, but also poses an existential threat the indigenous population of the territory, leads to partition the country and occupied oblivion. From a political and legal point of view of military occupation is a temporary phenomenon under international law and in accordance with modern international law must not lead to the annexation of territory. Thus, the political and legal terms as occupation exacerbates the challenge of humanity in the territory temporarily occupied - like the minimum required level of cooperation to ensure that essential needs. However, the spiritual dimension of occupation more difficult - it encourages collaboration, splitting the unity of the nation, artificially nasadzhaye alien cultural stereotypes. Only the consolidation of all patriotic forces, secular and religious, civic and government agencies and institutions under the slogan "Down with the occupiers" can save the country from splitting apart. Key words: political and spiritual resistance to the occupation, the legal status of occupation regime, the humanitarian aspect of the existential threat of occupation. Постановка проблеми. Агресія Росії проти демократичної України, яка розпочалась з лютого 2014 року, ще не завершена, однак тривожні загрози екзистенційного характеру вже зримо постали перед суспільством - окупація АР Крим та міста Севастополь, підтримка сепаратистів у створенні псевдо республік на території окремих районів Донецької на Луганської областей, які по суті є також окупованими, хіба що збройними бандитськими формуваннями, а не регулярними військами, десятки тисяч загиблих, мільйони біженців. Серед останніх більше ніж 880 тисяч пенсіонерів, 200 тисяч дітей – найнезахищеніших верств суспільства. Майже 2,5 тисячі загиблих українських вояків та 9 тисяч поранених доповнюють скорботний список постраждалих у боротьбі за суверенітет нашої країни, проти окупації рідної землі. Отже, наукова думка не повинна бути відстороненою від суворої невідворотної реальності, адже ще французький мислитель новітнього часу Жиль Дельоз казав, що він не сприймає філософію, яка сторониться політики. Одна з найбільш глибоких таємниць життя, як висловився Ж.-П. Сартр у знаменитій статті «Республіка мовчання», написаній під час фашистської окупації, полягала не в комплексі неповноцінності людини, яка за гнівним зауваженням Фр. Ніцше виростила з себе «одомашнену тварину», а «у її здатності чинити опір тортурам і смерті». Тоді перед лицем пригноблювачів кожен стає сам собою [8]. Мета роботи полягає у тому, щоб на основі комплексного політично-правового та філософськогуманітарного аналізу розкрити небезпечну екзистенційну сутність окупації, яка полягає у тому, що чужоземна влада не тільки захоплює територію, матеріальні блага, руйнує культурні архетипи мислення та «калічить» мову, а й становить загрозу існуванню автохтонного населення території, спонукає до розділу країни та забуття окупованих. Не менш гірка доля тих, хто опинився на окупованих територіях під примусовою працею, примусовою мобілізацією, у підвалах КДБ, таборах для полонених. Виклад основного матеріалу. Постає питання: чи можна вважати філософські роздуми, розвідки, ідеї оборони Батьківщини включеними у контекст визвольної боротьби проти окупантів? Адже Й.Г. Фіхте під час окупації Німеччини наполеонівськими військами на початку XIX століття казав, що він як вчений буде воювати з ворогом силою розуму, 52 Київський національний університет імені Тараса Шевченка всіляко підкреслював власну пацифістську позицію. Лише пізніше, коли він побував у полоні, хоча й відносно «гуманному», за його спогадами, в житті його найглибшою «прикордонною ситуацією» стала Друга світова війна. Отже, історія філософії свідчить про те, що начебто найбільш віддалені від реалій життя інтелектуали сприймали окупацію рідної країни як виклик єкзистенційного характеру: існуванню народу, свободи, надбань демократії. Звернемось тепер до реалій окупації, як політико-правового феномену, з тим, щоб поєднати вище згадану суб’єктивну сторону опору та фактичну сторону буття людини, яка зіштовхнулась із жорстокою реальністю збройної боротьби, незалежно від сприйняття цих реалій нею самою. Так, саме під час проведення нашої конференції (квітень 2017 р.) у Києві вшановували патріота з окупованої Горлівки Донецької області, замученого окупантами, який життєвою філософією обрав «філософію героїзму». «Окупація» - у міжнародному воєнному конфлікті є тимчасове заняття збройними силами воюючої сторони території противника у період бойових дій, якими можуть бути рейди, висадки десанту та інші насильницькі збройні дії [6, с. 197 198]. Згідно із положеннями IV-ї Гаазької конвенції 1907 р., IV Женевської конвенції 1949 р., I Додаткового протоколу 1977 р. територія вважається окупованою, якщо вона фактично знаходиться під владою збройних сил противника, навіть коли останні не зустрічають збройного опору (ст. 2 IV Г.К.(П); ст.2 IIV Ж.К.) [2, с. 54]. Гірка іронія долі для деяких громадян України у 2014 році була у тому, що міжнародні угоди начебто зазирнули на десятиріччя вперед стосовно «безкровного» захоплення Криму. Ми не вдаємося у дискусії, наскільки правомірним чи мудрим (а У. Черчілль казав, що слід прислухатись до інших, аж доки це не суперечить здоровому глузду) було політичне рішення не починати збройного захисту наших територій на Півдні та Сході України, бо начебто не вистачало сил для оборони всієї країни, але на ствердження деяких авторитетів, що в розпорядженні командування на півострові було всього 400 морських піхотинців Збройних Сил України, мусимо нагадати – армії Дарія протистояли 300 спартанців. Щоправда, на чолі їхнього війська був цар Леонід (подібний леву з грецької), тому їх героїчний опір, як і військове мистецтво, увійшли в історію назавжди. Влада, яка встановлюється на період окупації, по суті є фактичною, реальною адміністративною владою. Вона повинна, наскільки це можливо, поновити суспільний порядок, регулювати життєдіяльність спільноти на зайнятій території, поважати існуючі в країні закони, якщо цьому не перешкоджають непоборні обставини (військова необхідність) [9]. Право війни потребує забезпечення необхідного мінімуму співробітництва між державою, яка окупувала територію, та жителями окупованої науки, ідеями патріотизму. Історичні приклади європейських народів та культур також позитивно відповідають на цей заклик. Одним із уроків, даних нам зі сторони французьких філософів періоду Другої світової війни, є їх інтелектуальна та збройна боротьба проти окупації країни німецькими військами. Спочатку дамо характеристику загального інтелектуального «ландшафту» з 30-х років ХХ століття Франції, на тлі якого виростала інтелектуальна сила спротиву фашистській окупації. Мішель Фуко зазначав, що сучасна думка у його країні поділилась на дві принципові течії: філософія почуття та суб’єктів (Сартр, Камю, Мерло-Понті) та більш спекулятивна інша течія, кажучи сучасною мовою, філософія науки. Вважається, що він віддавав данину своєму вчителеві, який був героєм руху Опору, та входив до плеяди філософів концепту. Причому сам М. Фуко у подальшому став не тільки істориком науки, але й затятим борцем проти ще більш тонких форм утиску людей, ніж фашизм, що повною мірою відповідає реаліям сьогоденної боротьби України проти російської агресії. Потрібні додаткові розвідки, щоб осмислити згубний масштаб війни, яка розпочата путінським режимом проти демократичного руху та проєвропейської орієнтації більшості країн на пострадянському просторі – Грузії, Молдови, України та інших. Історики науки, які розкривають філософський дискурс цих «ліній» історично-філософського процесу, а саме філософії суб’єкту та науки, роблять дещо несподіваний висновок, як пише дослідниця французької філософії другої половини XX століття Є. Рудинеско, що більш рішуче патріотично налаштованими на боротьбу були не філософи єкзистенційного напрямку – Ж.-П. Сартр, А. Камю та інші, а навпаки, мислителі логіко-раціонального стилю мислення [7, с. 20 ]. Ми можемо пояснити цей факт тим, що універсальна логіка мислення швидше, ніж моральні вагання, може привести до визнання необхідності боротьби проти агресора-окупанта. Представник філософії розуму, концепту Жорж Кангієм позитивно відповідав на екзистенційні загрози рідній країні разом з іншими інтелектуалами, які брали участь у боротьбі Франції з 1939 року не тільки від рабства і воєнної поразки, але й від безчестя та приниження. За це заплатили життям Марк Блок, Альбер Лотман, Борис Вільде, Жорж Політцер. Передчуваючи трагедію для Франції, а також у подальшому для більшості країн Європи, він рішуче відмовляється від пацифістського ідеалу своєї молодості: «Пацифізм, схоже, недооцінює такий факт: те, що досі було названо миром – не відсутність чи знищення міжнародних конфліктів, а певна форма цих конфліктів, іншою формою яких є війна» [3, с. 29] Кангієм, редагуючи надмогильну промову вже у 1976 році Жану Каває, вбитому фашистами, визначив, що логіка науки привела того до логіки опору як достойного завершення життя борця. Можливо, що захист рідної країни як громадянська позиція, визначається не тільки особистісними чинниками, адже Сартр до війни 53 Українознавчий альманах. Випуск 20 слова ми спеціально процитували з перших же строчок тексту Воєнної доктрини України 2015 року [1, с. 125]. Тим самим, нормальне функціонування суспільних інститутів за часів окупації не має бути «нормою». Звичайною позицією населення країни, яке опинилось під час окупації під владою чужої держави, є опір. Філософи-інтелектуали заплати у Франції за це життям. Історія післявоєнної Європи показала нам активно-бойовий спротив населення Угорщини 1956 року проти радянської окупації, який знаний мислитель марксистської парадигми філософського мислення Дьердь Лукач охарактеризував у межах категоріальної сітки марксистської термінології, поглибленим трактуванням терміну «відчуження», тоді як більш мирний спротив чехословацьких громадян у духовній сфері виразив Вацлав Гавел. У подальшому він боротьбу у секторі Газа за визволення назвав випробовуванням совісті людства. Ми намагаємось осмислити не стільки матеріальний аспект окупації, який полягає у захопленні, використанні для підсилення власної потуги ворожої країни, а духовний аспект. Негативність останнього полягає у моральному пригніченні населення окупованої території, спонуканні до прояву особливого феномену колабораціонізму. Повертаючись до українських реалій 2014 - 2017 рр. відмітимо деякі особливості боротьби проти окупації. По-перше, непримиренну активну боротьбу проти російської окупації на засадах «філософії героїзму» продемонструвала інтелектуальна та політична еліта кримськотатарського народу, починаючи з відмови від участі у псевдо референдумі 16 березня 2014 р., і продовжуючи боротьбу через роботу Меджлісу, нині забороненого РФ, через виступи у світовій пресі тощо. За твердженням Р. Чубарова, на псевдо референдум, який вирішував долю Криму, прийшло не більше 40% виборців, серед яких майже не були представлені кримськотатарські групи населення. Безумовно, перебільшуючи власні можливості та сподіваючись на фантастичні проекти блокування будівництва Керченського мосту, що є природним проявом прагнення духу спротиву до більших висот, ця частина українського соціуму кореспондується з віковічним прагненням до волі, свободи. Їх діяльність надихала добровольчі та волонтерські рухи до більш активних дій по відношенню до Криму та ОРДЛО, зокрема блокади названих територій мирними шляхами, без кровопролиття. Головне, що продемонстровано ефективність спротиву та його перспективність. По-друге, державні структури та державницька стратегічна думка помітно відставали від духовно-практичної діяльності добровольців, які висловлювали справедливі нарікання на відсутність Стратегії з великої літери повернення Криму та звільнення Сходу України від окупантів. Держава почала діяльність щодо деокупації у міжнародно- території. Збройні сили окупантів відповідають за виконання положень права війни (ст.86, 87 Д.П. I), а жителі утримуються від дій ворожого характеру, спрямованих проти безпеки країни, яка окупувала їх територію (ст.5 IV Ж.К.). Загальні та спеціальні положення щодо режиму окупації вказують на необхідність підтримки існуючої правової системи, крім випадків, коли закон не відповідає загальноприйнятим принципам. Окупантам забороняється захоплення заручників з мирного населення, позбавлення його засобів для існування. Положення IV Ж.К. та I Д.П. щодо поводження з населенням на окупованій території повинні виконуватись окупаційними військами без будь-якої дискримінації. З політично-правової точки зору військова окупація є тимчасовим міжнародно-правовим явищем і, згідно з сучасним міжнародним правом, не повинна вести до анексії території. Таким чином, у політичноправовому відношенні окупація не так загострює виклик людськості на території, яка тимчасово окупована – мовляв, зберігається необхідний мінімальний рівень співпраці, щоб забезпечити життєво необхідні потреби. Однак духовний вимір окупації складніший – вона заохочує колабораціонізм, розколює єдність нації, штучно насаджає чужі культурні стереотипи. Проте, серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права щодо поведінки окупаційних військ Японії та Німеччини у другій світовій війні були кваліфіковані тогочасним міжнародним правом як злочини міжнародні, що і стало підставою для відповідних вироків Нюрнберзького та Токійського воєнного трибуналів та наступних кримінальних покарань міжнародних злочинців. Перекладаючи історичні традиції та паралелі у площину українських реалій відмітимо значні складнощі з кваліфікацією захоплення Криму засобами окупації та анексії, адже нам не вдалось завадити псевдо референдуму та «бліц» рішенню Думи РФ щодо входження окупованих територій до складу Росії, причому без права виходу. Цей аспект слід враховувати при очікуванні позитивної реакції світової, здебільшого європейської спільноти на окупацію Криму. Населення багатьох країн знаходиться піл впливом російського пропаганди через традиційні (телебачення та радіо) та новітні канали впливу (мережа «Інтернет» з «фабриками тролів»). Політично-правовий аспект аналізу окупації не дає змоги проявити усю глибину, якщо не велич людського духу. По-перше, той правовий режим, який встановлюють окупаційні сили (війська) згідно Гаазької конвенції 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни», основні положення якого увійшли у Женевські конвенції 1949 р., вимагає певної покори населення, а сама влада зворотно повинна забезпечувати «громадський порядок» [7 ]. На наш погляд, така правова позиція складала і моральне право, підґрунтя діяльності активістів блокади Криму з метою перекрити лінії постачання з України на «окуповану АР Крим та місто Севастополь». Останні 54 Київський національний університет імені Тараса Шевченка правовій сфері із цілком зрозумілим з огляду на формальні процедури запізненням через позови до судів та Гаазького трибуналу. Перші позитивні моменти ми вже побачили, однак ця лінія боротьби може тривати десятиріччями. По-третє, у сфері боротьби ідей та концепцій сучасного світо устрою ми не можемо визнати задовільним критику агресивно-експансіоністських устремлінь «русского мира», бо недостатньо показані його негативні, загрозливі наслідки для країн, які «внесені» у зону впливу «русского мира», до речі, також інтелектуалами – російськими геополітиками. А новітні посягання РФ вже на зону Північного льодовитого океану демонструють марність надії частини людства на самообмеження експансії. Ще у позаминулому столітті німецький мислитель Карл Клаузевіц зауважував, що марно сподіватись на обмеження «майже не помітні», які сама на себе накладає війна [4 , с. 31]. Висновки. Окупація у політично-правовому розрізі – відносно молодий феномен міжнародного життя, який актуалізувався у 21 столітті у зв’язку зі слабкістю міжнародно-правових важелів регуляції агресивних намірів сильних країн, вадами в діяльності ОООН, коли країна-агресор і окупант має право вето. Окупація у духовному відношенні – це гніт корінного населення аж до знищення через висилки та тиски, це екзистенцій ні загрози існуванню духовної культури, а, можливо, і матеріальної. У боротьбі проти окупації мають координуватись всі духовні сили країни – релігійнонаціональні, інтелектуальні, громадські рухи, добровольці та ті, хто зобов’язаний боротись з окупацією. нем. [Текст]. – М.: Логос, 1997. – 448 c. 5. Мулинен Фр. Право войны. Руководство для вооруженных сил. Пер. с франц. / Фредерик де Мулинен [Текст]. - М., 1993.- С. 224 - 238. 6. Оккупация // Международное право. Словарьсправочник [Текст]. - М.: Инфра-М, 1998. – 368 с. 7. Рудинеско Е. Філософи в обіймах бурі / Елізабет Рудинеско. Пер. з франц. [Текст] – К.: Ніка-Центр, 2007. – 207 с. 8. Сартр Ж.-П. Республіка мовчання / Жан-Поль Сартр [Текст] // [Електронний ресурс]- Режим доступу: https://avtonom.org/news/zhan-pol-sartrrespublika-molchaniya. 9. Сборник Гаагских конвенций и иных соглашенй [Текст]. – М.: МККК, 1995. – 223 c. 10. Тузкос Ж. Міжнародне право / Жан Тускоз. Будапешт - Київ, 1998.- 373 c. References: 1. Voyenna doktryna Ukrayiny` 2015 roku // Tsyurupa M.V., Marcenkivsky`j V. T. Osnovy pravovyh i politychnyh znan / Myhajlo Tsyurupa, Vadym Marcenkivskyj [Tekst]. - K.: NUOU, 2016. 2. Dyachenko V.I., Tsyurupa M.V. Mizhnarodne gumanitarne pravo yak filosofsko-pravova doktryna: slovnyk-dovidnyk / Valerij Dyachenko, Myhajlo Tsyurupa [Tekst]. – K.: Sfera, 1999. 3. Zhorzh Kangiyem: filosofiya geroyizmu [Tekst] // Filosofy v obijmax buri. Per. z francz. – K., 2007. - S. 19-56. 4. Klauzevy`cz K. O vojne / Karl Klauzevycz. Per. s nem. [Tekst]. -M, 1997.- S.304-307. 5. Mulynen Fr. Pravo vojny. Rukovodstvo dlya vooruzhennyh syl. Per. s francz. / Frederyk de Mulynen [Tekst]. - M., 1993. - S. 224-238. 6. Okkupacya // Mezhdunarodnoe pravo. Slovarspravochnyk [Tekst]. - M.: Ynfra-M, 1998. – 368 s. 7. Rudynesko E. Filosofy v obijmax buri / Elizabet Rudy`nesko. Per. z francz. [Tekst] – K.: Nika-Centr, 2007. – 207 s. 8. Sartr Zh.-P. Respublika movchannya / Zhan-Pol` Sartr [Tekst] // [Elektronnyj resurs]- Rezhym dostupu: https://avtonom.org/news/zhan-pol-sartr-respublikamolchaniya. 9. Sbornyk Gaagskyh konvencij y drugyh soglashenyj [Tekst]. – M., 1993. – 487 s. 10.Tuzkos Zh. Mizhnarodne pravo / Zhan Tuskoz. Budapesht - Kyiv, 1998.- 373 s. Література: 1. Воєнна доктрина України 2015 року // Цюрупа М.В., Марценківський В. Т. Основи правових і політичних знань / Михайло Цюрупа, Вадим Марценківський [Текст]. - К.: НУОУ, 2016. – 148 c. 2. Дяченко В.І., Цюрупа М.В. Міжнародне гуманітарне право як філософсько-правова доктрина: словникдовідник / Валерій Дяченко, Михайло Цюрупа [Текст]. – К.: Сфера, 1999. - 133 c. 3. Жорж Кангієм: філософія героїзму [Текст] // Філософи в обіймах бурі. Пер. з франц. – К., 2007. - С. 19 - 56. 4. Клаузевиц К. О войне / Карл Клаузевиц. Пер. с УДК 7.011:316.3(477) УДК 008:316.42 Тетяна Талько Проблема трансформації релігійної свідомості українців у контексті постколоніальних студій Анотація: У статті розглядаються трансформаційні процеси у сфері вітчизняної релігійності, що активізувалися з 70-90 рр. минулого століття, в контексті вітчизняних постколоніальних студій. Вказано, що ці процеси обумовлені як загальними соціальними і економічними змінами, які переживає українське суспільство, так і наполегливим проникненням і поширенням на наших теренах східних і західних неорелігійних духовних практик і вчень. З’ясовано, що серед факторів, які нині стоять на заваді суспільним перетворенням, особливе місце займає незжитий нашою культурою феномен постколоніалізму, який виявляє себе у різних сферах суспільного буття, у тому числі і у сфері релігійності. Оскільки саме постколоніальний синдром продовжує залишатись значною перепоною на шляху долучення українців до 55 Українознавчий альманах. Випуск 20 західноєвропейського способу життя, то дослідження різних аспектів його вияву у просторі суспільного і особистого буття українців, у сфері їх духовності і релігійності є актуальною науковою проблемою. Зазначено, що трансформація православної церкви йде вкрай незадовільними темпами і зберігається основна тенденція поєднання православ’я з політичними інституціями. В умовах гібридної війни, розв’язаної Росією на наших східних землях, політика УПЦ МП заважає формуванню української ідентичності. Діяльність УПЦ МП, яка ніколи не зводилася до суто релігійної, сприяла розбудові «руского мира» на наших теренах і стала внутрішнім чинником, який сприяв конфлікту на Сході країни, а також воєнній агресії з боку Росії. Держава врешті повинна регулювати діяльність вказаних структур. У висновках зазначено, що трансформаційні процеси у сфері вітчизняної релігійності свідчать про тісну взаємодію релігійного і національного чинників. Підкреслено, що кричущі конфесійні диспропорції, які зберігаються в релігійному житті нашої держави, треба нагально вирішувати. Процес звільнення релігійної сфери життя українського суспільства від проявів постколоніалізму сприятиме звільненню суспільної свідомості від впливу імперських політичних практик. Ключові слова: постколоніальні студії, постколоніальний синдром, деколонізація, політика церкви, неорелігійні вчення, ньюеджівський рух. Тetiana Тalko Problems of Transformation of Ukrainian Religious Consciousness in the Context of Postcolonial Studies Abstract. The article deals with the transformation processes in the national religion, that were intensified from the 70-90's. of the last century, in the context of national postcolonial studies. It is indicated that these processes are caused by general social and economic changes, that are being experienced by the Ukrainian society and persistent penetration and extension in our country the neoreligious Eastern and Western spiritual practices and teachings. It was found that among the factors that currently hinder the social transformations, a special place occupies the phenomenon of post-colonialism that was not vanished because of our culture, which manifests in various spheres of public life, including the sphere of religion. As far as exactly the postcolonial syndrome remains a major obstacle on the way of the Ukrainian additions to the Western lifestyles, so the study of various aspects of its manifestation in the space of social and personal life of the Ukrainians in the sphere of spirituality and religiosity is an actual scientific problem. The conceptual provisions of heritage of the founders of the postcolonial problematics in our culture by M. Riabchuk, T. Hundorova O. Zabuzhko were analyzed. The attention is focused on the research scientists’ research, in their analytics features of the current state of national postcolonial studies of Nikolaev T. Grabowski S., J. Grabowski, Kagamlyk St., Kobchenko K. and others are outlined. The consideration of topics of national postcolonial studies shows that within their limits there is insufficient attention to the features of decolonization processes in the sphere of national religion. It is noted that the transformation of the Orthodox Church is on the very dissatisfactory way and keeps the main trend of the combination of Orthodox and political institutions. In terms of the hybrid war, set up by Russia in our eastern states, the politics of the Ukrainian Orthodox Church of Moscow Patriarchate prevents the formation of Ukrainian identity. The activity of the Ukrainian Orthodox Church of Moscow Patriarchate, which is never reduced to purely religious, helped to build «russian world» in our country and become an internal factor that contributed to the conflict in the east of the country, and military aggression by Russia. The state should finally regulate the activity of the pointed structures. Also the influence of the Western features of new religious movements and New Age religions in the process of cultural decolonization of the Ukrainian community was considered. It was revealed that the new religious practices and movements are one of the factors in the formation of civil society in our country. In particular it appears in volunteer activities, carried out by non-traditional religious organizations, helping the needy and the suffering. It was pointed out on the controversial role of transformations in the religious sphere, which, on the one hand, bring out the existence of the colonial mentality of the typical stereotypes of secondary importance and insignificance, and on the other, show features of the national religion, with its anthropomorphism and democracy, a mixture of Eastern God inspiration and Western rationalism, humanization of Divinity and demonstrate the formation of responsible attitude to the personal and social existence. The conclusions indicate that the transformation processes in the national religiosity suggest a close cooperation between religious and national factors. It is emphasized that religious glaring inequalities that are stored in the religious life of our country, should be urgently solved. The process of liberation in the religious sphere of the Ukrainian society from the manifestations of postcolonialism will encourage the liberation of public awareness from the impact of the imperial political practices. Keywords: postcolonial studies, postcolonial criticism, postcolonial syndrome, decolonization, church politics, new religious doctrines, new age movement. Трансформаційні процеси у сфері української релігійності значно активізувалися починаючи з 70-90 – х років минулого століття, що обумовлено як загальними соціальними і економічними змінами, які переживає українське суспільство, так і наполегливим проникненням і поширенням на наших теренах східних і західних неорелігійних духовних практик і вчень. Поширення новітніх релігійних вірувань і, особливо, їх усталення у суспільному просторі є одним із показових свідчень того, яким важким і неоднозначним є процес трансформації вітчизняної культури, і скільки неординарних і суперечливих рішень треба прийняти, долучаючись до західноєвропейського культурного простору. Нині серед факторів, які стоять на заваді суспільним перетворенням, особливе місце займає незжитий нашою культурою синдром постколоніалізму, що виявляє себе у різних сферах суспільного буття, у тому числі і у сфері релігійності. Оскільки прояви постколоніалізму продовжують залишатись значною перепоною на шляху долучення українців до західноєвропейського способу життя, а також є фактором розмивання української ідентичності, то дослідження різних аспектів феномену постколоніалізму у просторі суспільного буття 56 Київський національний університет імені Тараса Шевченка колоніальною ментальністю. І. Грабовська підкреслює, що саме особливості постколоніального періоду не дозволили Україні перетворитися на дійсно незалежну, самостійну, демократичну державу, якою вона була проголошена у 1991 р. [3, с.16]. Катерина Кобченко досліджує процес декомунізації в Україні як важливу частину протистояння української спільноти гібридним формам війни, що точиться на сході країни і, по суті, має на меті «остаточний розрив ідейного зв’язку з радянським минулим, у т.ч. у його символічних формах – у топоніміці та місцях пам’яті, та вихід з-під його впливу» [9, с. 66]. Олег Романчук розглядає загрози «культурного колоніалізму Московії» в Україні, вказує на «двомовну шизофренію» на радіо і телебаченні, яка «вбиває українську ідентичність» [13]. Слід зазначити, що сьогодні існує достатньо велика кількість наукових розвідок, присвячених дослідженню релігійного фактора гібридної війни. Наприклад, Оксана Сморжевська на основі аналізу діяльності Об’єднання рідновірів України доводить, що релігійний фактор став складовою частиною війни, і робить висновок, що «вивчення цієї проблеми набуває ще більшої актуальності в умовах стрімкої зміни інформаційних потоків та масованої пропагандистської навали з боку країни-агресора» [16, с. 178]. Дослідниця цілком слушно зауважує, що релігійний чинник в умовах гібридної війни може виступати як інтегруючим, так і дезінтегруючим складником впливу на маси [16, с. 180]. Зазначимо, що у контексті вітчизняних постколоніальних студій проблема трансформації релігійної свідомості українців окремо не досліджувалася. Відтак, метою цієї розвідки є виявлення характеру впливу процесу деколонізації на трансформацію релігійної свідомості українців. Свого часу Є. Маланюк говорив про наше національне каліцтво в умовах колоніального існування [11, с.12]. Це «каліцтво» виявляло себе і у сфері релігійності, яка викривлялася під впливом імперських політичних практик. Роздумуючи про особливості національної релігійності, Є. Маланюк наголошував на «олюдненості Божества» в уявленнях українців, «майже еллінському» антропоморфізмі, притаманному нашій релігійності: «В області релігії українській душі властивий – майже еллінський антропоморфізм. У нас фактично немає «візантійського Саваофа» (згірдливий вираз Шевченка) ані тим більш, жидівського Єгови чи московського «Царя Нєбєснаво», гнівного й караючого Бога. У нас, власне, цілком освоєна, майже земна (античні «домашні лари») родина: Христос - за плугом, Марія – поганяє, а св. Йосиф (здається) – сіє, як співається в одній нашій колядці» [11, с.14]. Є. Маланюк також зауважував своєрідність українського християнства як результату суміші «східного богонадхнення й західного раціоналізму на грунті майже «політеїстичного еллінізму»», що відрізняє нашу релігійність від російського «православного язичества» [11, с.14]. Цікавою видається і заувага щодо появи «штунди», яку автор пов’язує з українців, у сфері їх духовності і релігійності є актуальною науковою проблемою. Дослідженню феномену постколоніалізму в українській культурі присвячують нині свої аналітики провідні вітчизняні науковці, зокрема зазначаючи, що постколоніальні явища – це реальність, яка виникла після Другої світової війни у другій половині ХХ ст. Популярності постколоніальні студії набули у 1980середині 1990-х рр. Підкреслюється, що вітчизняні постколоніальні дослідження, являючи собою міждисциплінарне відгалуження європейської та світової соціогуманітаристики, спрямовані на всебічне осмислення імперсько-колоніальної складової у життєдіяльності нашого соціуму [2, с. 12]. М. Рябчук зауважує, що постколоніальне українське суспільство потребує певної психотерапії, яка допоможе позбавитись важкої колоніальної спадщини, але покищо послідовної і усебічної програми деколонізації українською державою не вироблено [13, с. 13]. Слід зазначити, що постколоніальні студії в Україні започаткувалися перш за все як теоретична течія і мали характер постколоніальної критики, що яскраво виявила свої національні особливості у доробку Т. Гундорової, О. Забужко та інш. Особливості сьогоднішнього стану розвитку вітчизняних постколоніальних студій вияскравлюються у аналітиках Авер’янової Н., Воропаєвої Т., Грабовського С., Грабовської І., Кагамлик С., Кобченко К., Обушного М. та інш. Наприклад, Сергій Грабовський у своєму науковому і публіцистичному доробку докладно проаналізував причини і істотні риси України як «колонії європейського типу» у складі СРСР. Зокрема, дослідник розвінчав міф про абсолютний порядок за часів Сталіна [4, с. 56-62], і, вказуючи на суттєві виміри колоніального статусу УСРР-УРСР у складі СРСР, широко використовуючи статистичний матеріал, довів, що Україна знов, після падіння Російської імперії, набула колоніального статусу саме за часів сталінізму. Спростовуючи ідеї деяких істориків про те, що Україна була активним співзасновником тоталітарного СРСР, відтак, відповідальність за тоталітарні злочини також повною мірою мають нести українці, С. Грабовський переконує, що створена соціальна міфологія про українців як повноправних співтворців Радянського Союзу та комуністичної тоталітарної системи, не відповідає дійсності [5, с. 25-29]. Ставлячи питання про наявність «совєтської спадщини» в сучасній українській культурі, науковець зауважує, що «совєтська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять», ще й досі не подолана [6, с. 9]. Про актуальність дослідження консолідаційних процесів українства постколоніальної доби пише Ірина Грабовська, акцентуючи увагу на тому, що аналіз означених процесів зазвичай не вписується у специфіку постколоніальних студій. Дослідниця зазначає, що постколоніальна доба в Україні характеризується утворенням олігархічно-кланової держави; наявністю компрадорського капіталу; існуванням креольських еліт; наявністю частини населення, назавжди ураженого комплексом «совка»; 57 Українознавчий альманах. Випуск 20 на наших теренах, що стало одним із вагомих внутрішніх чинників, які спровокували конфлікт на сході країни, а також воєнну агресію з боку Росії. Зважаючи на все вищенаведене, слід погодитись з думкою П. Кралюка стосовно того, що держава врешті повинна регулювати діяльність церковних структур. У своєму інтерв’ю радіо Свобода проректор Острозької Академії, доктор філософії наголошував, що УПЦ (МП), яка нині воліє називати себе помісною православною церквою, є наслідком нашої колоніальної залежності від Росії, і «насправді, є філією Російської православної церкви (РПЦ), керованої Московським патріархатом» [10]. На думку науковця ця конфесія є агентом держави, яка окупувала в нас територію й веде проти нас війну. «Після того, як Росія окупувала Крим й розв’язала війну на Донбасі, УПЦ (МП) не приховує своєї проросійської позиції, а окремі її священнослужителі відверто підтримують проросійських сепаратистів» [10], - наголошує П. Кралюк. Не випадково, підкреслює науковець, що патріотично налаштовані віряни виявляють бажання перейти з УПЦ (МП) в УПЦ КП, що зафіксовано на території Рівненської області, а також в інших районах великої Волині. Нині влада у питаннях релігійного життя українців переважно намагається зберігати нейтралітет. Наприклад, було знято з порядку денного обговорення законопроекту №4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною радою України державою-агресором», поданого на обговорення 22 квітня 2017 р. Один із ініціаторів цього законопроекту Богдан Матківський наголошує: «… те, що українці змушені миритись з присутністю Московського патріархату в нашій країні, є ганебним та недопустимим. Особливо в час, коли Росія проявляє агресію по відношенню до нас. Московська церква свою позицію з цього приводу також неодноразово демонструвала, благословляючи своїх вояків на війну з Україною та звинувачуючи українців у всьому. Багато антидержавних настроїв щоденно сіють представники московської церкви по всій Україні. Звісно, що не можна ставити всіх в один ряд, адже й серед священнослужителів Московського патріархату є глибоко віруючі та чесні люди» [7]. Очевидно, що вказаний законопроект міг би стати платформою для суспільного обговорення болючих проблем релігійного життя, які потребують нагального вирішення. Розглядаючи особливості впливу західних неорелігійних рухів та релігій нью ейдж на процес культурної деколонізації української спільноти, слід зазначити, що вони є одним із чинників формування громадянського суспільства на наших теренах. Зокрема це виявляється у волонтерській діяльності, яку здійснюють нетрадиційні релігійні організації, надаючи допомогу нужденним і стражденним. Відомо, що поява цілого спектру ньюейджівських ідей підливає масло у вогонь протистояння традиційного християнського світобачення і новітніх уявлень про сутність людського буття і принципів світобудови. Звичайно, олюдненням Божества, раціоналізмом, з відсутністю «активізуючого жаху перед Богом», характерного для російського православ’я [11, с.13]. Акцентуючи увагу на Православній Церкві як вагомому чиннику соціально-політичного й національного життя, слід зазначити, що протягом останніх століть вона перебувала у стані колоніальної залежності від РПЦ. Власне незалежною Українська Православна Церква була від часу її заснування у 889 р. і до 1686 р. Втрата автокефалії нашою Церквою відбулася всупереч канонам, проти волі духівництва й народу, була обумовлена насильницькими діями московської й турецької світських влад, а також рішеннями влади Московської Церкви. Б. Андрусишин зазначає: «Українська Церква ще довго трималася своєї релігійної національної ідеології, боронила її й лише у XYIII ст. стала швидко втрачати її під тиском російського уряду через Священний Синод» [1, с.41]. Цілком слушним є висновок багатьох дослідників історії нашої Церкви, що протягом усього історичного шляху Православна Церква в Україні «не була самодостатньою одиницею, стабільно зазнаючи впливу світських структур різних держав». «Упродовж майже 200 років перед революційними подіями початку ХХ ст., - пише В. Ульяновський, - вона, як і вся Російська Православна Церква (РПЦ), перебувала в стані підлеглості світській державній владі й очолювалася Св. Синодом. Держава вирішувала головні проблеми церковного життя: матеріального забезпечення, кадрової політики, системи освіти, становища різних категорій духовенства тощо. Внутрішнє життя Церкви обмежувалося церковним судом, догматичнобогословською діяльністю й розв’язанням конкретних життєвих проблем у річищі розпоряджень і законодавства влади та Св. Синоду. Таким чином, виробилася чітка модель державної регламентації церковного життя й церковної інституції як складової частини загальнодержавного апарату» [18, с. 3]. 1 січня 1919 р. Декретом уряду УНР було проголошено автокефалію Української Церкви. Але опір московського єпископату в Україні та помилки у церковній політиці української влади унеможливили досягнення дійсної незалежності, а церковнонаціональна ідея зазнала вагомих втрат. Між тим активно продовжувалася українізація Церкви. Зазначу, що ці історичні факти наведено не випадково, бо досвід трансформацій у релігійній сфері в Україні впродовж 1917-1920 рр. нині є актуальним. Слушними є слова В. Ульяновського, який зауважує, що у різних сферах життя української спільноти відбулися суттєві зміни, але «в Церкві як найконсервативнішій інституції вони мінімальні» [18, с. 4]. Дійсно, трансформація православної церкви йде вкрай незадовільними темпами і зберігається основна тенденція поєднання православ’я з політичними інституціями. В умовах гібридної війни, розв’язаної Росією на наших східних землях, політика УПЦ (МП) заважає формуванню української ідентичності, бо діяльність УПЦ (МП) ніколи не зводилася до суто релігійної. Вона сприяла розбудові «русского мира» 58 Київський національний університет імені Тараса Шевченка що виникнення теорії гендеру і поширення гендерної проблематики в європейському суспільстві – це результат поширення нью- ейджівських ідей. Зокрема, О. Четверикова, звинувачуючи представників ньюейджу у виникненні квір-теорій, пропаганді содомії і інших збочень, стверджує, що цей рух являє собою добре організовану лібертаріанську революцію, що здійснюється «співтовариством нелюдів, які підняли бунт проти Творця» [19]. На її думку, ця релігія спрямована на зміну самої сутності людини, переслідує мету позбавити її духовних основ, природних біологічних коренів, сприяє знищенню сім’ї, традиційних суспільних зв’язків [19]. Іронія полягає у тому, що представники нью ейджу своїх християнських опонентів звинувачують у подібних гріхах. Наприклад, Сва Святослав Миколайович, засновник «Ведичного православ’я», вчення, що розповсюджується на теренах Дніпропетровщини, звинувачує християнське віровчення у настанові до одностатевої любові. Автор тлумачить християнську заповідь братерської любові у аспекті гомосексуальності, тобто переводить її у площину статевих відносин, не маючи на те жодної підстави, крім свого нетолерантного відношення до християнства [14, c. 49]. Слід визнати, що зацікавлення релігійністю нью ейдж нині демонструють також і греко-католики, і протестанти. Стрімко збільшується число прибічників змішування християнства і нью ейджу. Християнські духовні пастирі намагаються пояснити захоплення ньюейджівськими ідеями з боку своїх вірних недостатнім розумінням важливості духовного виміру людини, нездатністю інтегруватися у сучасне життя, загостренням проблеми сенсу життя, прагненням до особистих та соціальних змін тощо. Діячі церкви зазначають, що нью ейдж у багатьох аспектах є дитиною сучасної західної культури. Греко-католицькі теологи наголошують: «Важливо зауважити, що Бога у певних практиках Нью-Ейджу применшено лише до чергової сходинки в прогресі кожного окремого індивідуума» [8]. У висновках зазначу, що трансформаційні процеси у сфері вітчизняної релігійності свідчать про тісну взаємодію релігійного і національного чинників. Трансформації у релігійній сфері відіграють неоднозначну роль у житті української спільноти. З одного боку, вони вияскравлюють існування колоніальної ментальності з характерними стереотипами другорядності і меншовартості, а, з іншого, виявляють особливості національної релігійності, з її антропоморфізмом і демократизмом, сумішшю східного богонадхнення й західного раціоналізму, олюдненням Божества, а також демонструють формування відповідального відношення до особистого і суспільного буття. Сьогодні є очевидним, що кричущі конфесійні диспропорції і болючі проблеми, характерні для релігійного життя української спільноти, треба нагально вирішувати. Процес звільнення релігійної сфери життя українського суспільства від проявів постколоніалізму сприятиме звільненню суспільної свідомості від впливу імперських політичних практик. формування толерантності українців у міжконфесійних відносинах на сучасному етапі розвитку суспільства залежить від багатьох факторів, і нетрадиційні релігійні пошуки, які викликають багато нападок з боку захисників християнства, - це ще один із подразників, що провокують конфліктні ситуації в українському суспільстві. Поява нового, особливо у такій дражливій сфері, як духовний релігійний пошук, очевидно, і повинна породжувати несприйняття з боку носіїв традиційної релігійності і викликати нарікання і дискусії, тим більше, що багато хто з послідовників неорелігій заявляє про своє свідоме протистояння по відношенню до християнства. Відтак, є два можливі шляхи виходу із ситуації: або війна, для якої, як відомо, достатньо і одного, або ж мир, який потребує обопільних зусиль у налагоджені діалогу і порозуміння [17]. Активна асиміляція вітчизняною культурою ідей західного нью-ейджу призвела до спроб переосмислення світоглядно-релігійних засад національного буття у контексті взаємозв’язку з новітніми явищами західної культури і сприяло відродженню прадавніх релігійних уявлень і розповсюдженню вірувань, які стали основою таких неорелігійних практик і вчень, як Рідновірство, Рунвіризм, Ведичне православ’я, вайшнавізм, кармакагью, сахаджа-йога, фалуньгунь-Дафа тощо. Екзотичні практики і культи, подібні до вудуїзму, кроуліанства, сатанізму, люциферіанства викликають певну зацікавленість українського студентства, яке намагається віднайти своє місце у сучасному світі [16, с. 77 - 83]. Інтегруючи ідеї західного нью-ейджу у контекст української культури, вітчизняні нью-ейджери відтворюють сутнісні риси цього феномену. До основоположних ідей, на яких базується культура нью-ейджу, відносяться уявлення про безособового бога і можливість набуття людиною божественних якостей. Характерними ознаками мислення представників вчення «Нової Ери» є також містичне сприйняття дійсності, поєднання східного і західного містицизму зі сцієнтистськими ідеями і підходами, неоязичницький окультизм, цілительство, ченнелінг, віра в реальність контактів із позаземними цивілізаціями тощо. Для послідовників нью-ейджу також характерна віра у реінкарнацію, існування особливого світу духів, з якими можливо налагодити спілкування. Зазвичай нью-ейджери називають духів майстрами, Махатмами, духами світла, духамипровідниками тощо. До духовного світу у процесі багатьох перевтілень може піднятися душа людини, яка пробуджує у собі сховані сили світу. Наполягаючи на тотожності людини і Бога, нью-ейджери відроджують і оновлюють окультні знання, вітають вегетаріанство, холістичні практики у сфері здоров’я. Однією з парадигм нью-ейдж є синкретизм, заснований на ідеї єдності усіх релігій. Те, що «New Age» позиціонує себе в якості нової світової синтетичної релігії, яка замінить християнство, дуже тривожить апологетів християнства, які звинувачують представників ньюейджу у різних збоченнях. Наприклад, стверджується, 59 Українознавчий альманах. Випуск 20 Література: 1. Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР): Навч. посібник / Б.І. Андрусишин . – К.: Либідь, 1997. – 176 с. 2. Воропаєва Тетяна. Теоретико-методологічні засади дослідження консолідації українства у постколоніальну добу / Тетяна Воропаєва // Українознавчий альманах. Вип. 19, 2016. – К.: «Міленіум+», 2016. – с. 11-16. 3. Грабовська Ірина. Актуальність дослідження консолідації українства в постколоніальну добу / Ірина Грабовська // Українознавчий альманах. Вип. 19, 2016. – К.: «Міленіум+», 2016. – С. 16-21. 4. Грабовський Сергій. Бардак Йосифа Сталіна / Сергій Грабовський. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2015. – 60 с. 5. Грабовський Сергій. До проблеми колоніального статусу України в СРСР / Сергій Грабовський // Українознавчий альманах. Вип. 19, 2016. – К.: «Міленіум +», 2016. – С. 21-25. 6. Грабовський Сергій. Україна today: під прапором сталінізму. Соціальна міфологія «найкращого друга фізкультурників» і його послідовників / Сергій Грабовський. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2013. –230 с. 7. Експерт: Законопроект про заборону Московського патріархату подано! – [Електронний ресурс]. [Режим доступу]: uaexpert.blogspot.com 8. Ісус Христос джерело води живої. Християнські роздуми про «Нью-Ейдж». - [Режим доступу]: catholicnews.org.ua/kl 9. Кобченко Катерина. Декомунізація в Україні: постколоніальний контекст / Катерина Кобченко // Українознавчий альманах. Вип. 19, 2016. – К.: «Міленіум+», 2016. – С. 66-70. 10. Кралюк Петро. Чи втратить Московський патріархат в Україні свої парафії? Українська православна церква (Московського патріархату) фактично є агентом іншої держави / Петро Кралюк. – Радіо Свобода, 03.01.2016 – [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: https//www.radiosvoboda.org/…/ 11. Маланюк Є. Книга спостережень / Євген Маланюк. – К.: «Атіка», 1995. – 236 с. 12. Романчук Олег. Ризики для України. Порошенко, мова і Московський патріархат. Чому не щезає культурний колоніалізм Московії? Російська мова, зокрема двомовна шизофренія на радіо і телебаченні вбиває українську ідентичність / Олег Романчук. – Радіо Свобода, 02.01.2016. [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: https//www.radiosvoboda.org/…/ 13. Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження / Микола Рябчук. – К:«К.І.С.», 2011. – 240 с. 14. Сва Святослав Николаевич. Православные веды / Святослав Николаевич Сва. – К.: «Київська правда», 2010. – 24 c. 15. Cморжевська Оксана. Діяльність Об’єднання Рідновірів України в умовах гібридної війни / Оксана Сморжевська // Українознавчий альманах. Вип. 19, 2016. – К.: «Міленіум+», 2016. – с. 178181. 16. Талько Тетяна, Бунакова Ірина. Вплив неорелігійних культів на формування національної ідентичності українського студентства / Тетяна Талько, Ірина Бунакова // Versus: науквотеоретичний часопис 1 (7)’2016. – Мелітополь: МДПУ, 2016. - C. 77 – 83. 17. Талько Т. М. Проблема формування постколоніальної релігійної свідомості українців / Т. М. Талько // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету – 2017», 2526 квіт. 2017 р.: [матеріали доповідей та виступів] / редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. – К.: Видавничополіграфічний центр «Київський університет», 2017. – Ч. 5 . – с.170-171. 18. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради): Навч. посібник / В.І.Ульяновський. – К.: Либідь, 1997. – 200 с. 19. Четверикова Ольга. «Новый мир» извращенцев как вселенская содомская церковь /Ольга Четверикова. – [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: communitarian. ru|publikacii| novyy_mirovoy_poryadok_metody| References: 1. Andrusyshyn B. I. Tserkva v Ukrainskii Derzhavi 19171920 rr. (doba Dyrektorii UNR): Navch. posibnyk. – K.: Lybid, 1997. – 176 s. 2. Voropaieva Tetiana. Teoretyko-metodolohichni zasady doslidzhennia konsolidatsii ukrainstva u postkolonialnu dobu / Tetiana Voropaieva // Ukrainoznavchyi almanakh. Vyp. 19, 2016. – K.: «Milenium+», 2016. – s. 11-16. 3. Hrabovska Iryna. Aktualnist doslidzhennia konsolidatsii ukrainstva v postkolonialnu dobu / Iryna Hrabovska // Ukrainoznavchyi almanakh. Vyp. 19, 2016. – K.: «Milenium+», 2016. – S. 16-21. 4. Hrabovskyi Serhii. Bardak Yosyfa Stalina / Serhii Hrabovskyi. – Nizhyn: Vydavets PP Lysenko M. M., 2015. – 60 s. 5. Hrabovskyi Serhii. Do problemy kolonialnoho statusu Ukrainy v SRSR / Serhii Hrabovskyi // Ukrainoznavchyi almanakh. Vyp. 19, 2016. – K.: «Milenium+», 2016. – S. 21-25. 6. Hrabovskyi Serhii. Ukraina today: pid praporom stalinizmu. Sotsialna mifolohiia «naikrashchoho druha fizkulturnykiv» i yoho poslidovnykiv / Serhii Hrabovskyi. – Nizhyn: Vydavets PP Lysenko M.M., 2013. – 230 s. 7. Ekspert: Zakonoproekt pro zaboronu Moskovskoho patriarkhatu podano! – [Elektronnyj resurs]- [Rezhym dostupu]: uaexpert.blogspot.com 8. Isus Khrystos dzherelo vody zhyvoi. Khrystyianski rozdumy pro «Niu-Eidzh». – [Elektronnyj resurs][Rezhym dostupu]: catholicnews.org.ua/kl 9. Kobchenko Kateryna. Dekomunizatsiia v Ukraini: postkolonialnyi kontekst / Kateryna Kobchenko // Ukrainoznavchyi almanakh. Vyp. 19, 2016. – K.: «Milenium+», 2016. – S. 66 - 70. 60 Київський національний університет імені Тараса Шевченка 16. Talko Tetiana, Bunakova Iryna. Vplyv neorelihiinykh kultiv na formuvannia natsionalnoi identychnosti ukrainskoho studentstva / Tetiana Talko, Iryna Bunakova // Versus: naukvo-teoretychnyi chasopys 1 (7)’2016. – Melitopol: MDPU, 2016. – P. 77 – 83. 17. Talko T. M. Problema formuvannia postkolonialnoi relihiinoi svidomosti ukraintsiv / T. M. Talko // Mizhnarodna naukova konferentsiia «Dni nauky filosofskoho fakultetu – 2017», 25 - 26 kvit. 2017 r.: [materialy dopovidei ta vystupiv] / redkol.: A. Ie. Konverskyi [ta in.]. – K.: Vydavnycho-polihrafichnyi tsentr «Kyivskyi universytet», 2017. – Ch. 5 . – s.170 - 171. 18. Ulianovskyi V.I. Tserkva v Ukrainskii Derzhavi 19171920 rr. (doba Ukrainskoi Tsentralnoi Rady): Navch. posibnyk / V.I. Ulianovskyi. – K.: Lybid, 1997. – 200 s. 19. CHetverikova Ol'ga. «Novyj mir» izvrashchencev kak vselenskaya sodomskaya cerkov' /Ol'ga CHetverikova. – [Elektronnyj resurs] – [Rezhym dostupu]: communitarian. ru|publikacii| novyy_mirovoy_poryadok_metody| 10. Kraliuk Petro. Chy vtratyt Moskovskyi patriarkhat v Ukraini svoi parafii? Ukrainska pravoslavna tserkva (Moskovskoho patriarkhatu) faktychno ie ahentom inshoi derzhavy / Petro Kraliuk. – Radio Svoboda, 03.01.2016 –– [Elektronnyj resurs] - Rezhym dostupu: https//www.radiosvoboda.org/…/ 11. Malaniuk Ie. Knyha sposterezhen / Yevhen Malaniuk. – K.: «Atika», 1995. – 236 s. 12. Romanchuk Oleh. Ryzyky dlia Ukrainy. Poroshenko, mova i Moskovskyi patriarkhat. Chomu ne shchezaie kulturnyi kolonializm Moskovii? Rosiiska mova, zokrema dvomovna shyzofreniia na radio i telebachenni vbyvaie ukrainsku identychnist / Oleh Romanchuk. – Radio Svoboda, 02.01.2016. - – [Elektronnyj resurs] [Rezhym dostupu]: https//www.radiosvoboda.org/…/ 13. Riabchuk M. Postkolonialnyi syndrom. Sposterezhennia / Mykola Riabchuk. – K:«K.I.S.», 2011. – 240 s. 14. Sva Svyatoslav Nikolaevich. Pravoslavnye vedy / Svyatoslav Nikolaevich Sva. – K.: «Kiїvs'ka pravda», 2010. – 24 p. 15. Cmorzhevska Oksana. Diialnist Ob’iednannia Ridnoviriv Ukrainy v umovakh hibrydnoi viiny / Ok Oksana Smorzhevska // Ukrainoznavchyi almanakh. Vyp. 19, 2016. – K.: «Milenium+», 2016. – s. 178-181. 61 Українознавчий альманах. Випуск 20 ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІЄ- ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УДК 316.334.56 Людмила Афанасьєва Міжкультурна компетентність як стратегема демократичного розвитку поліетнічної міської громади Анотація. У статті розглянуті теоретичні й праксеологічні аспекти формування міжкультурної компетентності в інституціях українського соціуму в контексті суперечливих і кризових процесів, що супроводжують становлення громадянського суспільства. Робиться акцент на переформатуванні розвитку царини людських взаємин, адже «зміни» можливі лише унаслідок продуктивного діалогу «різноманіття» в сенсі напруженого обміну ідеями, що породжуються як суспільним життям, так і культурними потребами його учасників. Сформульовано концепт міжкультурної комунікації як послідовну реалізацію ідей співставлення, співдружності, співучасті. Висвітлюються онтологічні та аксіологічні засади формування інтеркультурної компетентності як необхідної умови поширення новітніх демократичних стандартів соціальності, раціональності та ідентичності сучасного соціуму та чинника плідного громадянського діалогу в умовах наростання глобальної взаємозалежності культур. За результатами культуролого-соціологічних регіональних практик обґрунтовується потреба залучення соціологічного супроводу формування інтеркультурної компетентності як засобу виявлення релевантності європейських принципів громадського самоуправління щодо сучасних українських міських громад та демократичного спрямування їхнього розвитку. Ключові слова: громадянське суспільство, поліетнічна спільнота, інтеркультурна компетентність, міська громада, культурна політика. Liudmyla Afanasieva Intercultural Competence as a Stratagem of Democratic Development of MultiEthnic Urban Community Abstract. Cultural heterogeneity is the defining feature of modern civilization. Under these circumstances, the essentialism has its own background effect including racism, particularism, sexism, nationalism, colonialism and xenophobia for people from cultures other than our own, identifying them as alien or enemy. Theoretical and praxeological aspects of intercultural competence in social institutions, considered in the thesis, allow to specify main formation and development principles for new standards of social democracy, rationality and identity in modern society. Intercultural competence, in the context of the selected topic, is considered primarily as a set of analytical and strategic abilities. One of the most important functions of this complex is the individual interpretative development range in the process of interpersonal interaction with representatives of other cultures. This thesis considers interdisciplinary approaches are available today to form intercultural competence. Approach to intercultural competence is based on the understanding of appropriate behavior models, specific knowledge and skills according to particular social groups area. Acquired knowledge is the basis for functioning in social and cultural system of the city, organizations or professional groups to have an effective work in cross-cultural situations. It’s equally important to understand the need of full access for all persons to use all sociocultural resources. It’s found that intercultural competence is a dynamic, long process throughout life, which requires the efficiency, desire to develop and learn from all people who involved in this process. However, many European and Ukrainian cities hitherto, can not take full advantage of this diversity. Model of intercultural city is a good example of ethno-cultural diversity as the norm and opportunity for all citizens to show their creative expression. Our thesis considers main development options for intercultural strategies with positive management, benefits of ethnic and cultural diversity and their implementation through the example of Council of Europe Programme "Intercultural Cities" in Melitopol. The thesis analyzes different approaches on how to involve civils and heads of administrative structures to use the proposed programme of analytical and practical tools to help local actors in their progress estimation at different stages of the process. The analysis helps to conclude that intercultural competence (and its acquirement) becomes an essential condition for relevant European principles of public selector with its identification in modern European communities and it turns to Effective cultural tool. Keywords: civil society, multi - ethnic community, intercultural competence, urban commune, cultural politics. Постановка проблеми. Визначальною рисою сучасної цивілізації є культурна неоднорідність суспільств. Однак і в масштабах міжнародних, міждержавних, міжнаціональних, і в житті таких утворень, як поліетнічне місто, нам ще далеко до такого рівня культури міжнаціональних взаємин, в якій довіра, суспільна злагода і солідарність є головними компонентами спільного життя. Глибинні зрушення у суспільстві, відкритість кордонів та інформаційного простору, значні міграційні процеси та зростання ролі національного чинника, в умовах українського та європейського сьогодення – коли українські міста в нинішніх, надзвичайно складних обставинах життя, в умовах зовнішньої агресії та окупації її територій, переживають наплив внутрішніх переселенців, а європейські муніципалітети отримують наплив біженців – професійне та свідоме управління етнокультурним розмаїттям стає однією з необхідних та ключових функцій органів місцевої влади. Це дозволяє стверджувати, що міжкультурна комунікація сьогодні є одним з рушійних культуротворчих засад сучасної цивілізації. За вказаних умов, набуті й закріплені на практиці соціально-особистісні навички міжкультурної компетентності дозволять в процесі міжкультурного спілкування вибирати потрібні засоби, відповідні до соціокультурних контекстів, створювати дискурси, обирати стратегії і тактики спілкування, прийнятні для досягнення поставлених цілей, що підвищує ефективність міжкультурної взаємодії. З іншого боку, збагачення компонентного складу набутої комунікативної компетенції такою складовою, як міжкультурна, – породжує якісно нову психологічну характеристику як особливу здатність особистості здійснювати продуктивне інтеркультурне спілкування 62 Київський національний університет імені Тараса Шевченка та готовність на практиці дієво сприймати культурне різноманіття. Метою нашого дослідження є висвітлення засад формування інтеркультурної компетентності як чинника реалізації європейських принципів громадського самоуправління українських міських громад в сучасних умовах. Виклад основного матеріалу. Дослідження широкого кола питань міжкультурних компе-тентностей сьогодні є предметом уваги учених різних галузей соціальної науки. Проблема взаємодії культур на персоналізованому рівні піднята ще давніми греками та Фомою Аквінським, стала в постмодерністському її варіанті (Л. Вітгенштейн, Ж. Дерріда, Ж. Ліотар, Р. Рорті, М. Фуко) ключовою для розуміння свідомості та буття. Слід визнати, що мова йде не лише про «бажання все узгоджувати лише зі своїм розумінням», чи «очікування опору звідусіль», оскільки «людина знає цю власну схильність опиратися впливам інших», за висловом І. Канта [5], а й про те, що в умовах етнічного різноманіття громади існує не лише зазначена Кантом певна «двоїстість самоідентифікації» – насправді існує як багатоманітність чинників і форм її розщеплення, так і чинників та форм становлення розвиненої культури усвідомлення й цілісного сприйняття особистістю даного нам різноманіття людської ідентичності. Понад 250 років тому наш знаменитий співвітчизник Г.Сковорода подивував багатьох знаних європейських мислителів епохи Просвітництва своїми неординарними і прогресивними думками. Всім відома його ідея «Спорідненої праці» – запоруки успіху та щастя, спільної користі і процвітання суспільства. Давно стали крилатим виразом в Україні його рядки: «Всякому городу нрав і права, Всяка імієт свой ум голова…» [9]. Утім, цілком справедливий і зрозумілий пафос рядків, в яких метафорично відбилось прагнення до свободи й самовизначення людини багато років тому, й сьогодні потребує серйозного і вдумливого ставлення. Очевидно, що показник свободи розвитку людини всередині будь-якої системи соціальних зв’язків стає і ознакою високої внутрішньої культури, оскільки означає не тільки змогу самостійно давати раду життєвим викликам і проблемам, але і вміння спрямовувати життя в оптимальне для саморозвитку русло. У вказаному контексті ідея досягнення реальної полікультурності є надзвичайно важливою, і означає насамперед, що жодна культура як суб’єкт соціального діалогу може розглядатись, за висловом А. Перотті, як “зайва”: “Жодна культура, – пише А. Перотті, – не є зайдою по відношенню до історії людської думки, спадщина якої становить частину європейської цивілізації. Тому жоден індивід не повинен розглядатись як “культурний зайда” в Європі. Знання про внесок цивілізацій до інтелектуальної спадщини людства, до раціоналізму є відправною точкою для полікультурності” [7, с. 35]. І геть недаремно Інститут майбутнього в США, який упродовж понад 46 років своєї діяльності в дослідженні й моделюванні майбутнього, до найважливіших обумов успішної самореалізації індивіда найближчого майбутнього відносить поряд з такими навичками, як розумінням смислів, соціальним інтелектом та адаптивним мисленням також і міжкультурну компетентність. І хоча саме значення українського слова місто (від міст і місце) має відтінок міжнародності і міжкультурності – без яких сьогодні неможливо уявити більш-менш розвинене місто, не в останню чергу, за висловом Кшиштофа Чижевського, сьогоднішні стіни відчуження часто виростають всередині культурно розмаїтих міських спільнот і складаються з конфронтаційних відмінностей в культурній ідентичності, тобто – свідома чи несвідома неувага до культурних відмінностей завжди «викликає певний взаємний антагонізм в суспільстві, який Леонідас Донскіс назвав недружнім, «несуспільним спілкуванням» [8, с. 11]. Тому не дивно, що сьогодні в центрі уваги соціальної теорії і практики перебуває як зв'язок між теорією і практикою, так і активізація сталого культурного розвитку, сконцентрованого на діалозі. Саме тому на передній план виходить подальший розвиток – від політичного принципу «культура для всіх» до гасла на засадах партисипації «культура всіх». Дедалі більш широко втілювана вимога спонукати по можливості всі групи громадян і всі соціальні верстви до того, щоб стати активними й такими, що самі активізують, партнерами культурного і творчого життя у міському середовищі переростає у лейтмотив сьогоденної культурної політики. Такий підхід, орієнтований на участь і активізацію, водночас сприяє й тому, що на культуру дедалі більше дивляться як на важливу точку перетину і взаємодії з іншими секторами суспільного життя, а практика розуміння інокультурності навколо нас стає практикою, насамперед, міжкультурної компетентності, як противага зазначеному І. Кантом [5] розщепленню міжкультурної комунікативної здібності людини. Тим більш значимим чинником у вищезгаданих контекстах виглядає необхідність умови досягнення достатньої інтеркультурної компетентності відповідальних за управління соціальним і культурним середовищем тієї чи іншої спільноти. Ця умова є необхідною для досягнення суспільної гармонії і співпраці на рівних, що передбачає прозорий і демократичний, в певному сенсі «природний самовідбір» активу учасників соціальних процесів (і як процедура покладання певних повноважень на окремих індивідів членами громади, і як процедура самоусвідомлення міри власної компетентності і спроможності такого індивіда у вирішенні певного завдання). Бути інтеркультурно компетентним сьогодні означає володіти набором моделей відповідної поведінки, знань, навичок, а також мати розвинену чутливість у ставленні до усіх груп населення, обізнаність, що забезпечує можливості для функціонування системи, організації або групи фахівців для ефективної роботи в крос-культурних ситуаціях [2]. Така компетентність сьогодні означає не лише здатність людей взаємодіяти між собою з гідністю, повагою до вірувань, мов, світогляду і міжособистісних стилів поведінки окремих осіб і сімей, а і розуміння потреби забезпечення їх повного доступу до користування всіма соціокультурними 63 Українознавчий альманах. Випуск 20 завдання будуть ставити перед собою спільноти – відкритого діалогу зі світом чи самоізоляції, що веде до культурної стагнації. Очевидно, що планомірний розвиток інтеркультурного міста передбачає його питомою ознакою і слідування певним, цілком прозорим і відстежуваним громадськістю критеріям, що дозволяють виявити, наскільки свідомо громада приймає рішення вишукувати, виявляти і визнавати приклади інтеркультурності. Адже настільки успішно реалізується політична мета консолідації громади на таких прикладах, наскільки вдалою є розроблена стратегія розвитку та забезпечення ресурсами для її втілення, наскільки широкою є програма залучення мешканців до участі в Проекті. Від цього, насамперед, залежить і результативність дій зі створення можливостей для новоприбулих, переселенців, чи людей з міграційними коренями. Таким індикатором успішного просування Проекту є розроблений в рамках Стратегії розвитку Інтеркультурних міст Індекс інтеркультурної компетентності – свого роду інструмент, який допомагає контролювати процес інтеркультурного розвитку міста, реалізації його стратегії, оцінку відповідної політики і процесів міста. В основі системи індексації – запитальник із більш ніж 70-ма питаннями, згрупованими в 14 показників: інтеркультурне зобов’язання, система освіти, житлові райони, громадські послуги, бізнес і роботодавство, культурна та політика громадського життя, міський простір, посередництво та вирішення конфліктів, мови, ЗМІ, міжнародні перспективи, інтеркультурні інтелект/компетентність, привітання новоприбулих, та управління цими процесами. Обрана методологія такого оцінювання вказує на те, що існує стійкий взаємозв'язок і взаємозалежність між станом інтеркультурної компетентності (відповідності критерію) та загальною структурою якостей її суб'єктів, оскільки, з одного боку, підвищення інтеркультурної компетентності сприяє посиленню інтересу кожного суб'єкта до культури партнерів і до своєї власної культури, а, з іншого – процес пізнання культур сприяє формування і розвитку її інтеркультурної компетентності. У цих умовах розвинута інтеркультурна компетентність виконує завдання не тільки обміну інформацією в процесі взаємодії людей, які є носіями відмінних один від одного цінностей і типів поведінки, але вона також детермінує і формує міжкультурну толерантність партнерів по міжкультурній комунікації у місті, адаптуючи тим самим представників різних етнічних та релігійних культур один до одного. Іншою важливою складовою становлення інтеркультурності на практиці, на нашу думку, є те, що тільки планомірний розвиток інтеркультурного міста передбачає його питому ознаку і слідування певним, цілком прозорим і відстежуваним громадськістю критеріям, які дозволяють виявити, наскільки свідомо громада приймає рішення вишукувати, виявляти і визнавати приклади інтеркультурності. Тому план залучення мешканців міста до участі в Програмі мусить бути неодмінною складовою розробки ресурсами. Тому «ми більше не можемо дозволити собі ставитися до етнокультурного розмаїття зі зневагою або ігнорувати його. На часі процеси розбудови нового ставлення і до невеликих культур, що зазнавали історично культурної дискримінації і до міжкультурних взаємин всередині кожної спільноти» [3, с. 13]. Однак дослідження стверджують, що громади поліетнічних українських міст не в змозі повноцінно скористатися перевагами такого розмаїття, оскільки ситуація ускладнюється відсутністю належної інтеграційної політики [4]. Розроблені соціальні адаптаційні програми, засновані на традиційних моделях толерантності, не завжди убезпечують від кроскультурних конфліктів, побутової ксенофобії та дефіциту згуртованості громад. Відтак очевидно, що мінімізація негативних наслідків цих явищ потребує як терплячої, зваженої і продуманої політики, так і активної участі громадянського суспільства. Відтак зростає значення аналізу практик культурно-інтеграційних пілотних суспільних проектів останнього часу. Прикладом активного нового позиціонування української спільноти стала участь українських міст у Програмі Ради Європи «Інтеркультурні міста» [6]. Ця програма підтримує втілення нової моделі управління культурним різноманіттям, моделі інтеркультурної інтеграції. Ця модель заснована на усвідомленні поняття переваги різноманітності – сприйняття вимушено переселених осіб і мігрантів як ресурсу, а не як уразливої групи, що лише потребує підтримки. На даний час більше 80-ти міст світу застосовують урбаністичну модель інтеркультурної інтеграціі, включаючи такі міста як Мехіко, Монреаль, міста Японії і Південної Кореї, виявляють зацікавленість нею й представники міст Сполучених Штатів Америки. Однак не всі українські міста, які були залучені до мережі цієї Програми (у 2011-му їх було одинадцять, які навіть утворивши розгалужену національну мережу), виявились спроможними вийти за межі виключно різних мистецько-культурних форм демонстрації своєї культурної ідентичності. Однією з причин такого стану речей було те, що у представників місцевої влади різних рівнів не було системного підходу до проблеми розуміння комплексних шляхів її вирішення. Недалекосяжним виявився підхід до справи у тих містах, де розробку заходів покладали виключно на відділи культури, що й спричинилося до зазначеного нами вище «поверхневого, фестивального» бачення інтеркультурного розвитку міста. Це означає, що відсутність комунікативної інтеркультурної компетентності стає однією з проблем сучасного управління, що не дозволяє сучасній громаді максимально «монетизувати» ні успішну комунікаційну крос-культурну політику, ні досягнутий традиційними субкультурами рівень самореалізації всередині багатокультурної спільноти. Значні переваги оволодіння безліччю інтеркультурних компетенцій управлінцями, очевидні на прикладах успішного масового співробітництва, вказують, що подальший розвиток моделей соціального розвитку в рамках гуманістичних принципів залежить від того, які 64 Київський національний університет імені Тараса Шевченка культурної політики в мультикультурних і поліетнічних міських спільнотах, що грунтується готовності суб'єкта до взаємодії з іншими системами орієнтації і на повазі до різних культурних цінностей, тим самим стаючи необхідною умовою виявлення релевантності європейських принципів громадського самоуправління щодо сучасних українських міських громад, їх громадянського активу та очільників управлінських структур в нинішній ситуації. Тому так доречно вказує нам вектор розвитку діалогу культур у майбутньому меседж Г. Сковороди про «споріднену працю», як про запоруку добробуту громади і реалізації творчого потенціалу всіх жителів міста. стратегії розвитку та забезпечення ресурсами для її втілення. Саме від цього насамперед залежить і результативність дій зі створення можливостей для новоприбулих, переселенців, етнічних меншин чи людей з міграційними коренями. Тому, на нашу думку, на часі таке важливе більш інтенсивне використання нових підходів та методик, що мають чіткі критерії успішності просування і успішно апробовані в імплементації задекларованих ними принципів Програми «Інтеркультурних міст», в тому числі – актуальну на сьогодні комплексну стратегію розвитку інтеркультурних компетентностей найактивніших суб’єктів модернізації культурного життя поліетнічних громад. Власне й з-за цього розпочато перегляд ефективності роботи національних мереж інтеркультурних міст з розвитку їхньої інтеркультурної стратегії та політики, участі ключових осіб на відповідному рівні, залучення представників різних відомств, секторів та організацій міста, залучення електорату, громадськості та посадових осіб [1]. Мелітополь, як пілотне місто, що презентувало Україну в цій Програмі, передаючи власні напрцювання і переймаючи досвід інших європейських інтеркультурних міст активно включився у втілення урбаністичної інтеркультурної моделі на території свого міста та розробку «Плану інтеркультурної інтеграції міста на 2015-2020 рр.» [10]. План по суті документує стратегічний вибір та напрямки політики міста у сфері інтеркультурної інтеграції. З цього часу міське життя концептуально і змістовно виступає невід’ємною й органічною складовою процесу творення спільного інтеркультурного європейського міського простору. Як показало життя, ґрунтуючись на наукових підходах до розробки і подальшому ретельному моніторингу продуктивності втілених заходів, завдяки координації зусиль та злагодженій системній роботі представників мерії, депутатського корпусу, громадських організацій, національно-культурних товариств, науковців, підприємців, журналістів, студентської молоді, обраний містом вектор розвитку дав міській громаді змогу творчо осмислити перспективи конструктивного вирішення багатьох проблем. Сьогодні можна стверджувати, що інтеркультурність стала соціальним приорітетом міста Мелітополь не в останню чергу завдяки тому, що «співучасть» усіх зазначених вище суб’єктів міської культурної політики в навчанні практичних інтеркультурних компетенцій стала дієвим і потужним інструментом в процесі розвитку міського культурного простору [2]. Наразі, за результатами міжнародного аналізу індексу інтеркультурності місто посідає 18-те місце й знаходиться в першій двадцятці серед 85 проіндексованих міст міжнародної мережі Інтеркультурних міст. Таким чином, ми маємо всі підстави стверджувати, що інтеркультурна компетентність – необхідна умова створення середовища, в якому може в принципі реалізовуватися суб'єктивна ініціатива населення або кожного з учасників міської політики. Разом з тим, вона є елементарним практичним тестом на прийнятність тієї чи іншої Література: 1. ICC-UA Annual Report [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServic es/DisplayDCTMContent?documentId=09000016806 ed69c 2. Intercultural competence for all [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.int/t/dg4/education/pestalozzi/Source/ Documentation/Pestalozzi2_EN.pdf 3. Афанасьєва Л., Рубікондо-Хованова К. Інтеркультурне місто як модель інтеграції українських спільнот у сучасний європейський простір / Л. Афанасьєва, К. Рубікондо-Хованова // Українознавчий альманах. Випуск 18. – К., 2015. с.13-17. 4. Зубов В. О. Кроскультурний пастиш в умовах глобалізації: світоглядний аспект / В. О. Зубов. – К. : Ін-т вищої освіти НАПН України, 2014 . – 278с. 5. Кант І. Критика чистого розуму / І. Кант – М.: Думка, 1994 - 591с. 6. Межкультурные города: К модели межкультурной интеграции (Результаты совместной программы Совета Европы и Европейской Комиссии «Межкультурные города») Совет Европы: ТОВ «Мастер книг», Киев. -161 с. 7. Перотті А. Виступ на захист полікультурності / А. Перотті – Львів: Кальварія, 2001. – С. 35. 8. Руководство по діалогу. Доверие и идентичность.Под редакцией Кшиштофа Чижевського, Иоанні Куляс, Миколая Голюбевского. Сейні, 2015 – 605 с. 9. Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т.1.- К., 1994. – 530 с. 10. У мелитополя есть план межкультурной интеграции [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mlt.gov.ua/index.php?option=com _content&task=view&id=8626&Itemid=1 References: 1. ICC-UA Annual Report [Electronic Resource]. – Access under: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServic es/DisplayDCTMContent?documentId=09000016806 ed69c 2. Intercultural competence for all [Electronic Resource]. – Access under: http://www.coe.int/t/dg4/education/pestalozzi/ /Source/Documentation/Pestalozzi2_EN.pdf 65 Українознавчий альманах. Випуск 20 3. Afanas'yeva L., Rubikondo-Khovanova K. Interkul'turne misto yak model' intehratsiyi ukrayins'kykh spil'not u suchasnyy yevropeys'kyy prostir / L. Afanas'yeva, K. Rubikondo-Khovanova // Ukrayinoznavchyy al'manakh. Vypusk 18. – K., 2015. s.13-17 [In Ukrainian]. 4. Zubov V. O. Kroskul'turnyy pastish v umovakh hlobalizatsiyi: svitohlyadnyy aspekt / V. O. Zubov. – K. : In-t vyshchoyi osvity NAPN Ukrayiny, 2014 . – 278s. [In Ukrainian]. 5. Kant I. Krytyka chystoho rozumu / I. Kant – M.: Dumka, 1994 - 591s. [In Ukrainian]. 6. Mezhkul'turnye goroda: K modeli mezhkul'turnoj integracii (Rezul'taty sovmestnoj programmy Soveta Evropy i Evropejskoj Komissii «Mezhkul'turnye goroda») Sovet Evropy: TOV «Master knig», Kiev. – 161 s. [In Russsian]. 7. Perotti A. Vystup na zakhyst polikul'turnosti / A. Perotti – L'viv: Kal'variya, 2001. – S. 35[In Ukrainian]. 8. Rukovodstvo po dialohu. Doverye y ydentychnost'.Pod redaktsyey Kshyshtofa Chyzhevs'koho, Yoanni Kulyas, Mykolaya Holyubevskoho. Seyni, 2015 – 605 s. [In Russian]. 9. Skovoroda H. Tvory: U 2 t. – T.1.- K., 1994. – 530 s. [In Ukrainian]. 10. U melitopolja est' plan mezhkul'turnoj integracii [Elektronic Resource]. – Access under: http://mlt.gov.ua/index.php?option=com_content&task =view&id=8626&Itemid=1 [In Russian]. УДК 101:316 Сергій Грабовський Українська нація: висліди ХХ століття і подолання «глухих кутів» історії Анотація. Автор розглядає у статті основні характеристики сучасної України як постколоніальної, посттоталітарної та постгеноцидної країни. Українська реальність ХХ століття вимагає для свого описання залучення понятійного апарату колоніальних студій. Специфіка України (як і низки інших країн) у належності до «колоній європейського типу», побудованих не на расових чинниках, а на комплексі інших факторів. Короткий етап незалежності, а потім напівпротекторату України у складі СССР на початку 1930-х змінився на відверто колоніальне становище території, керованої безпосередньо з Кремля. Автор доводить, що ідеократична імперія, якою був СССР до Другої світової війни, з кінця 1940-х років перетворилася на державу «совєтського русоцентризму». Після розпаду СССР почали спроби відновлення імперії під новими гаслами та прапорами. Один із лідерів російських лібералів Анатолій Чубайс на початку правління Путіна запропонував проект «ліберальної імперії», до якої мали б увійти нинішня Російська Федерація та інші постсовєтські держави. Сучасна кремлівська ідеологія і практика побудови «русского мира» стали логічним завершенням процесу перетворення концепту Росії з ідеократичної на етнополітичну імперію, яка не може існувати без колоній. Автор вважає, що проблема російсько-совєтського імперіалізму та специфіки колоніального і постколоніального статусу України досліджені недостатньо, в силу чого відбувається ідеологічна і практична дезорієнтація певної частини української політичної й інтелектуальної еліти. Совєтський тоталітаризм та Голодомор-геноцид вивчені краще, проте потрібно їх розглядати у сукупності з колоніальною політикою Кремля. Автор наголошує, що головним практичним еквівалентом теоретичних досліджень у зазначених вище напрямах буде повне подолання «національної травми» і самоствердження українців як повноцінної європейської нації. Ключові слова: колоніалізм, тоталітаризм, геноцид, імперія, «колонія європейського типу», «русский мир», національна травма. Sergiy Hrabovskyj Ukrainian Nation: Balance of the 20th Century and Overcoming of the “Deadlocks” of History Abstract. The author considers in the article the basic characteristics of modern Ukraine as a post-colonial, post-totalitarian and post-genocidal country. Ukrainian reality of the twentieth century requires for its description of the involvement of the conceptual apparatus of Colonial Studies. The specific of Ukraine (as well as a number of other countries) is to belong to the "colonies of European type" based not on racial factors, while complex to other factors. A short stage of independence and then half-protectorate Ukraine as a part of the USSR in the early 1930s changed to outright colonial status of the territory, controlled directly from the Kremlin. The author argues that Ideocratic Empire, which was USSR before the Second World War from the late 1940s, turned into the state of "Soviet Russian-centrism". After the USSR break Moscow began attempts to restore the empire under new slogans and banners. One of the leaders of Russian liberals Anatoly Chubais at the beginning of Putin proposed a "liberal empire", which would enter the current Russian Federation and other post-Soviet states. Modern Kremlin ideology and practice of building "Russian World" became the logical conclusion of the process of transformation of the concept of Ideocratic empire to Ethnopolitical Empire that can not exist without colonies. Author believes that the problem of Russian-Soviet imperialism and specificity of colonial and postcolonial status of Ukraine studied insufficient whereby there is a practical and ideological disorientation of some Ukrainian political and intellectual elite. Soviet totalitarianism and the Holodomor-genocide studied better, but they need to be considered in conjunction with the colonial policy of the Kremlin. Author notes that the main practical equivalent of theoretical research in the above areas will be fully overcoming of "national trauma" and Ukrainians assertion itself as a full-fledged European nation. Keywords: colonialism, totalitarianism, genocide, empire, "colony of European type", "Russian World", national trauma. Якщо спробувати у найстислішому вигляді окреслити головні чинники, які визначали буття української нації в ХХ столітті та набутий нею досвід, 66 то слід назвати КОЛОНІАЛІЗМ, ТОТАЛІТАРИЗМ і ГЕНОЦИД. Усі ці чинники були пов’язані з функціонуванням на теренах України державних Київський національний університет імені Тараса Шевченка структур Совєтської, а перед тим (у вимірі колоніалізму) – Російської імперії. Деякі регіони країни (Волинь, Закарпаття, Буковина) певний час перебували у колоніальному володінні другої Речі Посполитої, Угорського королівства та Королівства Румунія. До цього слід додати ще й чинник ОКУПАЦІЇ, пов‘язаний як з часами Першої та Другої світових воєн, так і польського владарювання на Галичині у перші роки після збройного загарбання ЗахідноУкраїнської Народної Республіки. Всі ці чинники, накладаючись один на одного і переплітаючись один з одним, мають наслідком строкату й об’єктивно надзвичайно складну для теоретичного осягнення та практичної зміни сьогоднішню українську ситуацію. Україна у складі СССР об’єктивно посідала становище колонії. Навіть вироблена у совєтські часи розшифровка поняття «колонія» характеризує саме ситуацію, в якій опинилася УССР/УРСР у межах Совєтського Союзу з початку 1930-х, коли разом із політикою українізації були крок за кроком ліквідовані номінальні ознаки обмеженого суверенітету (республіканська система освіти, українізовані територіальні військові з’єднання, кооперація на чолі з іще УНР-івськими кадрами, власна система нагород тощо). За «Советским энциклопедическим словарем», колонія – це країна чи територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму [5, с. 603]. Відповідна стаття англомовної Вікіпедії в основному суголосна з цим визначенням і додає важливу деталь: «На відміну від маріонеткової держави або держави-сателіта, колонія не має незалежного міжнародного представництва, і її адміністрація верхнього рівня перебуває під прямим контролем метрополії» [12]. Специфіка цього режиму образно висловлена приказкою, авторство якої приписують турецькому поетові Назиму Хікмету, який чималий час прожив в СССР і мав можливість вивчити багато які риси тодішнього режиму: коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці. Відомо, що колонії й метрополії можуть бути навіть етнічно однорідними, але це не зупиняє прагнення колоніальних країн до незалежності (класичний приклад – колонії Англії у Північній Америці, на основі яких утворилися США). І дореволюційна Росія, і пореволюційний СССР мали імперський характер; імперія – це велика держава, що виникла шляхом включення до свого складу територій інших держав, колоніальних володінь й утримувала їх під жорсткою централізованою владою [8, с.142]. При цьому совєтська система більшу частину свого історичного часу реалізувалася в імперії не стільки національноетнічного, скільки ідеологічного типу, себто ідеократичної. На відміну від імперій першого типу (Британська, Іспанська, Німецька (Другий Райх), Російська до 1917 року), ідеократична імперія напряму не передбачає етнічне домінування однієї нації над іншими. Вона наполягає – у випадку Совєтського Союзу – на «інтернаціональній дружбі народів», в інших випадках – на схожих мотиваціях, які нібито базуються на єдності корінних інтересів всього загалу, що витворює нову історичну спільноту – «велику арійську расу», «великий совєтський народ», «велику югословенску націю» тощо. Реально ж як «старший брат» у «новій історичній спільноті» виступав чи то германський, чи то російський, чи сербський народи, які грали роль оплоту звершень ідеократичної імперії; натомість їм було дозволено (у виставлених чинною ідеологією межах) пишатися власним національним «я» і відчувати зверхність щодо інших підданих тоталітарної імперської держави. При цьому реальна політична і культурна практика керівництва СССР ще до Другої світової війни почала, а після війни завершила рух до «совєтського русоцентризму». Особливо це далося взнаки в 1970-80 роки, коли російські імперські соціокультурні настанови у населення метрополії та колоній створювалися спільними зусиллями значного числа чинників влади та різного ґатунку інтелектуально-опозиційних і навіть дисидентських кіл Росії. Не випадково ідея секретаря ЦК КПСС з ідеології Михаїла Суслова про перетворення союзних республік на автономії у складі Російської Федерації, запропонована ним 1979 року (це було повторенням у новий історичний час сталінської ідеї «автономізації»), була відхилена лише як «невчасна», а не як «ворожа марксистсько-ленінському вченню». Так само не випадково через десять років один із «виконробів перебудови» Гавриїл Попов запропонував інший варіант перетворення Совєтського Союзу на етнократичну імперію: так званої «де федералізації», тобто знищення національних республік з їхніми, бодай і куцими, правами шляхом постання на їхньому місці системи звичайних областей («штатів») при тотальному пануванні російської мови та культури. Через 15 років після того один із лідерів російських лібералів Анатолій Чубайс запропонував проект «ліберальної імперії», до якої мали б увійти нинішня Російська Федерація та інші постсовєтські держави (і не лише вони, а і низка інших країн Європи та Азії). І, нарешті, ідеологія і практика побудови «русского мира» стали логічним завершенням процесу перетворення концепту Росії з ідеократичної на етнополітичну імперію. На жаль, усі ці процеси недостатньо досліджені українськими політичними аналітиками та філософами, тому й стають можливими заяви такого штибу, як у Віктора Козловського: «Все, що відбувається на наших східних теренах, виглядає як щось не реальне, не очікуване, ці трагічні події захопили нас зненацька» [4, с.39]. Ба більше: В. Козловський, як і ряд інших дослідників, вважає принципово неможливим з’ясування об’єктивної логіки розвитку «великих» державно-політичних систем, у даному разі Росії, і наукове передбачення можливих у майбутньому ситуацій, на основі або сценарного, або інших підходів, відтак, на його думку, «лише post factum ми здатні оцінити певні інтелектуальні здобутки, якщо нас до цього підштовхне сама дійсність, її нові смислові контексти» [4, с.51]. Але чи має такий підхід щось спільне з наукою (прогностично-пояснювальна функція якої є чимось апріорним) і кого має на увазі філософ 67 Українознавчий альманах. Випуск 20 Чіоні Мур 2001 року опублікував статтю «Чи префікс “пост-” у слові “посткомунізм” є тим самим, що й у слові “постколоніалізм”?». У ній, хоча і відзначено, що все ж СССР проводив більш чи менш жорстку колоніальну політику, сказано, що ті, хто вважає совєтський експеримент неколоніальним, «небезпідставно вказують на прагнення комуністів визволити трудящі маси, ліквідацію багатьох привілеїв для етнічних росіян на півдні і сході колишньої імперії, підтримку багатьох союзних мов, побудову заводів, лікарень, шкіл, звільнення жінок від гарему і паранджі, підтримку антиколоніальної боротьби у третьому світі, а також той факт, що чимало неросіян у совєтській сфері впливу підтримувало більшовицький режим» [13, р.123]. Але хіба можна не зважати на те, що «прагнення визволити трудящі маси» реально втілилося у ҐУЛАҐ, безпаспортне рабство колгоспників, злиденне життя робітництва, повну залежність від воади інтелігенції? А «побудова заводів, лікарень, шкіл» була підпорядкована військовим потребам (з середини 1930-х за типовим проектом у містах СССР будували так звані «школи-шпиталі», які впродовж доби перетворювалися на військово-медичні заклади)? І звільнення жінок-мусульманок від гаремів і паранджі мало на меті не в останню чергу (а може й передусім) мобілізацію величезних ресурсів дешевої робочої сили? Ну, а що стосується «підтримки багатьох союзних мов», то про це ще у середині 1930-х блискуче написав Лев Троцький: «Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників» [11]. Іншими словами, навіть найпоступовіші західні дослідники майже всі досі не спромоглися на наукове вивчення феномену совєтського колоніалізму. Але за всіх обставин колонія, визволена з-під панування ідеократичної імперії, має повний «джентльменський обладунок» постколоніальної доби, як-от: домінування компрадорського капіталу, неповну структуру суспільства (певні верстви, головним чином пов‘язані зі стратегічним політичним й економічним менеджментом, відсутні), недовершену і нецілісну національну культуру. Щодо України остання було описано й проаналізовано ще наприкінці 1980-х Іваном Дзюбою, який констатував: «сьогодні українська національна культура – це культура з неповною структурою. […] Ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає [2, с.96]. І, можливо, головне тут – це бачення й оцінювання підколоніальним народом себе самого не власними очима («очима своєї культури»), а очима колонізатора, тобто неадекватне національне світовідношення, з відповідною «сліпотою» щодо вибору своїх перспектив розвитку. Останнє означає, що та частина українського загалу, яка дивиться на себе очима колонізатора, нездатна адекватно орієнтуватися у складному сучасному світі й ефективно відповідати на виклики доби. Як зазначає дослідниця постколоніальних культур Ева Томпсон, Україна ще не має належної суми тих під узагальнюючим словом «ми»? В Україні вже понад 120 років існує потужна інтелектуальна традиція вивчення російського колоніалізму й імперіалізму – від Юліана Бачинського до Миколи Рябчука, і робити вигляд, наче вона відсутня – щонайменше нерозважливо. Так само, як і робити вигляд, наче, скажімо, численні статті Ігоря Лосєва, присвячені новітньому російському експансіонізму (цей автор, зокрема, зумів точно визначити послідовність анексіоністських дій Росії: Севастополь-Крим-Донбас), описували лише один з варіантів розвитку подій, не більше, тож теоретичний концепт «може стати актуальним лише за умови, що сама дійсність зміниться, радикально наблизиться до аналізу». Проте чи змінилася так радикально російська дійсність, принаймні, за останні два десятиліття, коли після нетривалої паузи, викликаної розпадом СССР, Росія знову стала на традиційний імперський шлях? Видається, що ні. Просто слід добре знати цей предмет. Тому, скажімо, опублікована улітку 2000 року стаття Ігоря Лосєва, присвячена феномену «постваймарської Росії» (нагадаю, постваймарська Німеччина – це держава, в якій до влади за підтримки більшості населення прийшов Адольф Гітлер) [6], містила аналіз актуальної ситуації і не була абстрактним розумуванням – на відміну від текстів тих, хто волів жити в полоні історіософських і культурологічних міфів. Статус СССР як імперії спершу ідеократичної, потім «русоцентричної», але з певним ідеологічним «інтернаціоналістським» серпанком, не скасовує наявності в цій імперії колоній. Зауваження нинішніх російських лібералів, що, мовляв, царська Росія, затим Совєтський Союз були «не колоніальною, а континентальною імперією», не витримують критики, адже тут сплутані поняття «заморських територій» і «колоній». Дивна річ: ще у 1928 році Михайло Волобуєв писав: «Тепер не доводиться вже переконувати в неправильності визначення колонії – як «заморської землі» [1]. І про те, що «українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилась на колоніяльному становищі». Нарешті, про Україну як «колонію європейського типу», в якій не діє расовий чинник, а «суть наслідків колоніяльної залежности для колонії «европейського типу» полягає передусім у відхиленні розвитку продукційних сил на користь економіки метрополії». При цьому покликаний зруйнувати цілісність певної країни характер соціально-економічного визиску поєднується з етнокультурним тиском. А ще М. Волобуєв писав про намагання союзних органів (ще до ствердження сталінського великодержавництва) продовжити в нових умовах лінію «колоніяльної політики щодо України» [1]. Утім, те, що колоніальні імперії ґрунтуються не завжди на расовій основі і не обов’язково розташовані на інших континентах, досі вповні не визнано західною лівою та ліберальною суспільною думкою. Це тим більш дивно, що в першій третині ХХ століття ці положення були аксіоматичні для «автентичного марксизму» тих часів. Скажімо, Дейвід 68 Київський національний університет імені Тараса Шевченка сформулював у 1953 році польсько-американський дослідник Рафал (Рафаель) Лемкін. Він, зокрема, зазначав, що в разі успіху більшовицького геноциду (який не передбачав знищення всіх етнічних українців) «Україна загинула б так само, якби було вбито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, що зберігала й розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Адже через історичні обставини українська нація в цей період була дуже уразлива, тому Лемкін писав: «…її релігійне, інтелектуальне та політичне керівництво, її вибрані й вирішальні частини доволі малі, тому їх легко ліквідувати» – для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, «бо совєтська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – совєтської», яку Лемкін вважав різновидом російської [14]. Змістовну розшифровку впливу геноциду на українське буття дав у 1990-х американськоукраїнський професор Джеймс Мейс, котрий останні 15 років свого життя працював в Україні. Голодомор 1932-33 років мав наслідком такий злам буття українців, що він дається взнаки і зараз, оскільки йдеться про чи не єдину у Європі (крім хіба що кримських татар) постгеноцидну націю. Постгеноцидний статус України означає, за Мейсом, по-перше, «вбивство розуму нації», тобто упослідженість і не авторитетність її інтелектуальної еліти; по-друге, люмпенізацію села на Східній Україні, що відчутно гальмує аграрну реформу, по-третє, спотворення світосприйняття та власної історії, оскільки «масовий наступ на людський розум» не міг не призвести до бачення речей у світлі, що «не мало нічого спільного з реальним життя» [7, с.154]; по-четверте, слабку у порівнянні з іншими народами національну солідарність різних суспільних класів. А це, зокрема, тягне за собою найбільше в Європі майнове розшарування. Та головне в іншому. Не можна забувати, що Голодомор означав масштабну антропологічну катастрофу і масовий перехід населення до настанови на виживання замість повноцінного життя, що закарбувалося у соціальній пам‘яті та передається з покоління у покоління на підсвідомому рівні, у вигляді тяжкої національної травми. Постгеноцидна нація – це нація, яку здатен вилікувати від її страху жити повнокровним національним життям тільки масовий героїчний чин, бодай у ненасильницькій формі. Свого часу єврейська спільнота подолала травму Голокосту під час героїчної боротьби з деспотичними арабськими режимами і політичними силами за створення та виживання Ізраїлю. В Україні цим подоланням стали три етапи новітньої національнодемократичної революції – Революція на граніті (1990), Помаранчева революція (2004), Революція Гідності (2013-14) і збройний опір колоніально- історичних міфів-оповідей, на яких ґрунтується життя кожної сучасної нації. «Український набір міфів дуже відрізняється від тих, які переважають в країнах першого світу. Для України він ще тільки формується, тому що українці відновлюють своє самоствердження, якого їх намагалися позбавити їхні російські (а до того польські) колонізатори» [10, с.32]. Тепер про інший вимір українського національного буття. Здається, не потребує доведення, що в Радянському Союзі панувала тоталітарна ідеологія. Тоталітаризм за визначенням – це державний лад, що прагне до здійснення абсолютного контролю над усіма сферами суспільного життя. Тоталітаризм характерний намаганнями повного одержавлення суспільства, зрощенням панівної партії, державного-управлінського й каральнорепресивного апарату, ідеологічним контролем за поведінкою усіх членів суспільства, фізичним та моральним терором, використанням пенітенціарної системи як одного із головних рушіїв економіки, уніфікацією та примітивізацією культури. На перший погляд, при тоталітарному ладі існує можливість «сховатися» від ока держави під патронат численних громадських організацій, але це лише ілюзія. «Громадські організації (молодіжні, жіночі, спортивні, профспілки тощо) за тоталітарних режимів різко відрізняються від аналогічних утворень у демократичних країнах: всі ці організації одержавлені, перебувають під контролем партії та таємної поліції, їхнє керівництво призначається партійними органами, самі організації будуються – як і партія – на основі бюрократичного централізму» [9, с.226]. Іншими словами, тоталітарний лад всіма засобами та за допомогою всіх структур нищив в УРСР громадянську ініціативу і привчав маси населення до повсякденного беззаконня як до норми життя. Колоніальний режим ламав національну самосвідомість і культуру, деформував структуру економіки України в інтересах метрополії, не переймався захистом довкілля від будованих за вказівкою Кремля індустріальних монстрів, зрештою, формував рабськи залежну від себе квазіеліту, нездатну на захист українських інтересів. Ця квазіеліта не тільки перейшла у спадщину незалежній Українській державі, а й зросла та ствердилася в ній. Її представникам, за словами Івана Дзюби, притаманна майже демонстративна національна знекоріненість. «Саме їхня “свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів» [3, с.127]. Третій вимір – Голодомор-геноцид. Вперше науково обґрунтовану панораму складових і вислідів цього явища у тезовому вигляді 69 Українознавчий альманах. Випуск 20 http://www.uccla.ca/SOVIET_GENOCIDE_IN_THE_U KRAINE.pdf References: 1. Volobuyev M. Do problemy ukrayinsʹkoyi ekonomiky / M. Volobuyev. - [Elektronnyy resurs] // Rezhym dostupu: https://vpered.wordpress.com/2013/02/04/volobuevukrainian-economy/ 2. Dzyuba I. Chy usvidomlyuyemo natsionalʹnu kulʹturu yak tsilisnistʹ? / I. Dzyuba // Suchasnistʹ. - 1988. ch.9. - s.92-109. 3. Dzyuba I.M. Pastka. Trydtsyatʹ rokiv zi Stalinym. P'yatdesyat rokiv bez Stalina / I.M. Dzyuba - Kyyiv: Krynytsya, 2003. - 144 c. 4. Kozlovsʹkyy Viktor. Chy rukhaye resentiment Istoriyu? / Viktor Kozlovsʹkyy // Filosofsʹka dumka. - №4, 2015 s.38-51. 5. Koloniya//Sovetskiy entsiklopedicheskiy slovar', M., Sovetskaya entsiklopediya, 1987, - 1600s., s.603. 6. Losyev, I. Fenomen "postvaymarsʹkoyi" Rossyy: kulʹturno-istorychne Khybne kolo [Tekst] / I. Losyev // Suchasnistʹ. - 2000. - N: 6. - s. 36-42. 7. Meys Dzheyms E. Vysnovky ta perspektyvy doslidzhennya holod 1933 roku / Dzheyms E. Meys // Suchasnistʹ. - 1993. - №4. - s.150-154. 8. Politolohichniy entsyklopedychnyy slovnyk: Navch. posibnyk dlya studentiv vyshch. navch. zakladiv / Za redaktsiyeyu Shemshuchenka YU.S., Babkina V.D. K .: Heneza, 1997. - 400 s. 9. Rabotyazhev N. V, Solov'yev E. G. Fenomen totalitarizma: politicheskaya teoriya i istoricheskiye metamorfozy / N. V. Rabotyazhev, E. G. Solov'yev. M., Nauka – 2005. – 328s. 10. Tompson Eva M., trubadury imperiyi. Rosiysʹka literatura y kolonializm / Eva M. Tompson. - K., vydavnytstvo Solomiyi Pavlychko "Osnovy", 2006. 368s. 11. Trotskiy L. Ob ukrainskom voprose. - [Еlektronniy resurs] // Rezhim dostupu: http://www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotm465.ht m 12. Colony. - [Еlektronniy resurs] // Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Colony 13. David Chioni Moore, Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique. PMLA, vol. 116, no. 1. pp. 111–128. 14. Raphael Lemkin Soviet Genocide in the Ukrsine [Еlektronniy resurs] // Режим доступу: http://www.uccla.ca/SOVIET_GENOCIDE_IN_THE_U KRAINE.pdf . імперській російській агресії (з 2014). Ці ж етапи знаменують і подолання колоніальної та тоталітарної спадщини. Та вони далеко не завершені, як і сама національно-демократична революція, яка поки що може бути віднесена до типових «недовершених революцій» (А. Ґрамші). Література: 1. Волобуєв М. До проблеми української економіки / М. Волобуєв. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2013/02/04/volobuevukrainian-economy/ 2. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? / І. Дзюба // Сучасність. – 1988. – Ч. 9. – С. 92 - 109. 3. Дзюба І.М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна / І. Дзюба - Київ: Криниця, 2003. - 144 c. 4. Козловський Віктор. Чи рухає ресентимент історію? / Віктор Козловський // Філософська думка. – № 4, 2015 – С. 38 - 51. 5. Колония // Советский энциклопедический словар. М.: Советская энциклопедия, 1987, - 1600 с. - С. 603. 6. Лосєв, І. Феномен "постваймарської" Росії: культурно-історичне хибне коло [Текст] / І. Лосєв // Сучасність. - 2000. - № 6. - С. 36 - 42. 7. Мейс Джеймс Е. Висновки та перспективи дослідження голоду 1933 року / Джеймс Мейс // Сучасність. – 1993. – №4. – С. 150 - 154. 8. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / За редакцією Шемшученка Ю.С., Бабкіна В.Д. К.: Генеза, 1997. – 400 с. 9. Работяжев Н. В, Соловьев Э. Г. Феномен тоталитаризма: политическая теория и исторические метаморфозы / Н. В. Работяжев, Э. Г. Соловьев. - М., Наука – 2005. – 328 с. 10. Томпсон Ева М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Ева М. Томпсон. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2006. – 368 с. 11. Троцкий Л. Об украинском вопросе / Лев Троцкий. - [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotm465.ht m 12. Colony. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Colony 13. David Chioni Moore, Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique. PMLA, vol. 116, no. 1. pp. 111–128. 14. Raphael Lemkin Soviet Genocide in the Ukrsine. - // Режим доступу: 70 Київський національний університет імені Тараса Шевченка УДК 930.2:323.25(71)(=161.2)”1932/1933” Віктор Гудзь Роман Сербин у боротьбі проти сучасних фальсифікацій історії Голодомору Aнотація. З’ясовано, що Роман Сербин першим серед науковців спростував вигадки фальсифікаторів історії голоду 1932-1933 рр. в Україні, які з’явилися на Заході у 80-х роках ХХ ст. і в Росії в постколоніальну добу. Історик вніс значний вклад у розробку «геноцидної» версії Голодомору. Р. Сербину належить трактування Конвенції ООН про геноцид стосовно подій 30-х років як серії злочинних дій сталінського режиму в Україні. Дискутуючи з опонентами, Р. Сербин нагадав про думку Рафаеля Лемкіна, автора Конвенції ООН про геноцид 1948 року. Лемкін розглядав українську катастрофу в рамках Конвенції ООН і визначив геноцид в радянській Україні за чотирма напрямками атаки на етнічну українську націю, з яких навмисно влаштований Голодомор сільського населення був найбільш смертоносною частиною. Іншими були паралізація української нації проріджуванням її інтелектуальної еліти, знищенням власного церковного життя і спрямованого етнічного змішування населення України. Простежено, що вчений веде різнобічну просвітницьку та громадську роботу з донесення світу правди про трагедію українського народу. Встановлено, що сукупний вклад вченого у розробку історії Голодомору, та відстоювання в сучасних наукових і політичних колах його геноцидного характеру є найбільш вагомим серед українських науковців зарубіжжя. Ключові слова: історіографія, українська діаспора, Роман Сербин, Голодомор, геноцид. Victor Gudz Roman Serbyn’s Fight against Modern Falsifications of the History of Holodomor Abstract. It is found out that Roman Serbyn proved himself as a consistent researcher problem of the Holodomor, which showed a qualified methodological approach and objective scientific position. The scientist was first among scholars who refuted fabrications of history of the famine 1932-1933 on Ukraine, which appeared in the West in the 80s of the twentieth century and contemporary Russia. The historian hypothesized the systematic application communist regime of the tool famine in 1921-1923 and 1932-1933 for suppress of the resistance "unreliable" Ukrainians layers. R. Serbyn interpretated the events of 30 years of XX century aggordingly to of the Convention on genocide as a series of criminal actions of the Stalin's regime. Consectvently, the soviet rule combined the famine in Ukraine with other elements of the communist genocide, its destruction of the Church, intellectuals and the ruling elite, the estrangement of children and so on. The scientiest concentrated his attention on the Ukrainian genocide and mainly comment on John-Paul Himka's evasive methodology in debating that subject. R. Serbyn remembered about opinion by Rafael Lemkin, who was author of the 1948 UN Genocide Convention. Lemkin examined the Ukrainian catastrophe within the framework of the UN Convention and defined the genocide in Soviet Ukraine as a four-pronged attack on the ethnic Ukrainian nation, of which the deliberate starvation of the farming population was the most lethal part. The others were the crippling of the Ukrainian nation by the decimation of its intellectual elites, the destruction of its church life, and the forced ethnic mixing of Ukraine's population. The study tested all the way of Serbyn’s life - an example of coherent and courageous struggle of the individual for the truth about the famine, an example of tireless research and educational work on the revival of the historical memory of the Ukrainian people and the strengthening of Ukraine in the world. It is ascertained that the total R. Serbyn’s contribution to the development history of the Holodomor and substantiation evidence genocidal nature of this tragedy is the most important among Ukrainian researchers abroad. He lectures, speaking at conferences, giving interviews, trying bring up to the world terrible and instructive truth about one of the greatest tragedies in the history of the Ukrainian people. Keywords: historiography, Ukrainian diaspora, Roman Serbyn, Holodomor, genocide. х років та з’ясувати позицію вченого в сучасній боротьбі за правду про Великий голод. Протистояння навколо історії Голодомору загострилося під час відзначення 50-х роковин трагедії, яке розгорнула українська діаспора. Англійський історик Роберт Конквест у книзі Жнива скорботи» (1986), яка мала широкий резонанс в наукових колах і політикумі, охарактеризував голод 1932-1933 рр. в Україні як сталінський геноцид. У відповідь на концепції підтриманих українською діаспорою радянологів-«тоталітаристів» з’явилися публікації «ревізіоністського» напряму вивчення історії СРСР та прямі ідеологічні інсинуації. Так, у 1988 р. в Нью-Йорку вийшла друком стаття Джефа Коплона [11]. Цей журналіст стверджував, що «галас» довкола голоду зумовлений намаганням відволікти суспільство від пошуків військових злочинців серед української еміграції та заперечити нацистський Голокост. Канадський профспілковий діяч Дуглас Тоттл, спромігся на замовну книжку «Обман, голод і фашизм: міф про український геноцид від Гітлера до Гарварда». Зневаживши Історія Голодомору в постколоніальну добу стала не лише однією з провідних наукових тем, а й елементом інформаційної війни міжнародного масштабу. Увага науковців світу зосереджена переважно на сучасному історичному дискурсі навколо причин, характеру і масштабів трагедії голоду 1932-1933 років в Україні. Політики та ідеологи, передусім в Україні та Російській Федерації, зосередилися головним чином на визнанні або запереченні геноцидної версії Голодомору. Ті дослідники, які розглядали наукову та організаційну діяльність української діаспори (Ф. Сисин, 1997; В. Марочко, 2003; В. Гудзь, 2004; М. Шитюк і К. Назарова, 2012 та ін.) спеціального завдання охарактеризувати вклад Романа Сербина у боротьбу за правду про голод-геноцид в Україні не ставили. Певний виняток становить публікація В. Гудзя про визначення істориком характеру Голодомору [1]. Тому мета цієї розвідки – проаналізувати науковий доробок Романа Сербина в історіографії Голодомору, його характеристику подій в Україні на початку 1930- 71 Українознавчий альманах. Випуск 20 свідків голоду як колабораціоністів, Тоттл пояснив причини голоду не умислом влади, а перегинами колективізації, саботажем селян, посухою [23, р. 92-96]. Найбільш послідовним критиком спекуляцій на тему Голодомору став уродженець Івано-Франківщини, редактор часопису «Студії Голодомору» (Монреаль), професор Квебекського університету Роман Сербин. По-перше, вчений виправдав використання у фільмі «Жнива скорботи» світлин періоду голоду 1921–1923 років, вказавши на їх доречність для ілюстрації системної геноцидної політики влади. По-друге, історик спростував інсинуації Д. Тоттла про начебто заперечення штучного голоду М. Грушевським. По-третє, засудив спробу пов’язати прихильників версії голоду-геноциду з фашизмом і колабораціонізмом [19, р.7-10]. Як зазначав Р. Сербин, автор опусу, не знаючи історії голоду, відвів йому один розділ, а «шахрайству» і «фашизму» – дев'ять. Тоттл та його однодумці «…мають нахабство осквернити пам'ять мільйонів невинних людей свідомо виморених голодом злочинцями, які ніколи не були покарані за їх диявольський вчинок» [19, р.11]. Професор Р. Сербин давав відсіч фальсифікаторам історії голоду 1932-1933 рр. і у наступні роки. Показовою є його полеміка з професором Альбертського університету в Едмонтоні Іваном-Павлом Химкою. Цей дослідник Голокосту в 2006 р. оприлюднив свої роздуми про найбільші трагедії євреїв і українців [13], навіяні читанням монографій українського історика С. Кульчицького і його шведського колеги Й. Дитча. І. Химка стурбувався тим, що з 1983 р. почастішали спроби трактувати Голодомор як акт геноциду, порівняльний з Голокостом. Його непокоїло звинувачення у причетності до голоду Л. Кагановича, євреїв НКВС, а також те, що в підручниках історії України страждання Голокосту «затьмарені українськими боротьбою і стражданнями» [13]. І. Химка звинувачує в тенденційності С. Кульчицького, котрий заявив про свій моральний обов’язок перед пам'яттю мільйонів жертв голоду. Проте, як зауважив Р. Сербин, І. Химка сам виявив подвійну мораль: не визнав Голодомору як геноциду лише тому, що пам'ять про нього використовується як «національний міф» поряд з героїзацією національно-визвольної боротьби ОУН-УПА [3, с. 15-18]. Інша публікація І. Химки у журналі «Критика» присвячена аналізу монографії Тимоті Снайдера «Криваві землі» [22]. І. Химка резюмував, що Снайдер характеризує події 1932–1933 рр. в Україні як «політичний голод», «масове вбивство», але не Голодомор. Власні погляди І. Химка виклав в університетській промові 28 березня 2011 року, перекладеній для часопису «Критика» [9]. І. Химку непокоїло, що до «геноцидної» кампанії «приплітають … увесь гнів, спрямований на росіян та євреїв», що завищується кількість жертв голоду. Проте Р. Сербин наголосив, що українці, на відміну від прихильників унікальності Голокосту, не претендують на особливий статус Голодомору, а лише прагнуть співчуття до жертв голоду, суспільної уваги і визнання українського геноциду, як це зроблено у випадку з єврейською та іншими людськими катастрофами. Професор Сербин виділив два «міти», які обурили І. Химку: твердження, що голод в Україні 1933 року був геноцидом і заперечення участі ОУН і УПА у Голокості. Насправді І. Химка «…хибно обмежує поняття геноциду до голоду українського селянства, а отже, має з Голодомором концептуальні проблеми». Він не бачить того, що юрист Р. Лемкін зрозумів 68 років тому: «…він трактував селян як частину етнічної та національної групи, а не як соціяльну категорію» [3]. Продовжуючи критику едмонтонського професора, монреальський вчений навів слова Снайдера: «Рафаль Лемкін, міжнародний адвокат, який пізніше винайшов термін геноцид, назвав би український випадок «класичним прикладом радянського геноциду» [18; 22]. Аналізуючи книгу «Чорна книга комунізму», що вийшла у Франції [15], історик схвалив висновок Н. Верта про те, що голод був навмисно організований Кремлем для покари селян і погубив в Україні 4 млн. людей. Проте Р. Сербин вважав хибним ототожнення С. Куртва єврейського Голокосту з українським Голодомором, бо «…цей геноцид є не «українським» а “класовим”» [4, с. 96], спрямованим проти селянства України. В іншій статті Р. Сербин дорікає українцям Заходу за недостатню активність. «Жидівська діяспора стала частиною проводу західного світу, і її Голокост увійшов у колективну пам'ять і свідомість людства, – пише історик. – Українська діяспора залишилась на периферії, і світ не цікавиться її Голодоморами, хоч вони такі самі доречні для аналізи сучасних політичних злочинів (якщо не більше), як жидівський Голокост» [7, с.103]. Р. Сербин вніс власний вагомий вклад у розвиток геноцидної версії трагедії Голодомору. Його стаття в рамках програми «Уроки історії» Фонду «Україна 3000» була опублікована у спеціальному збірнику [6]. На думку історика, Р. Лемкін «…справедливо розширює обговорення українського геноциду за межі селян, голодуючих в 1932–1933 роках, і каже про знищення інтелігенції та Церкви, «мозку» і «душі» нації» [6; 17, р. 123]. Найбільш чітко своє трактування подій 1932–1933 рр. в Україні Р. Сербин виклав у статті «Осмислення Голодомору у світлі конвенції ООН про геноцид» – україномовній інтерпретації його поглядів, викладених в «Українському квартальнику» 2006 р. [20]. Спершу вчений проаналізував докази автора терміну «геноцид» Р. Лемкіна, який наголошував, що це явище «не обов'язково означає нагальне знищення нації», а, скоріше, передбачає «намір зображувати ним скоординований плян різних дій, скерованих на знищення суттєвих основ національних груп з ціллю анігіляції самих груп» [16, р. 80]. Р. Сербин погоджується, що «уряди зазвичай не проголошують і не документують геноцидні плани за прикладом нацистів» (Лео Купер) [14, 72 Київський національний університет імені Тараса Шевченка , р. 35], але впевнений: «…архіви зберегли численні закони, директиви та виступи високих радянських службовців, які яскраво свідчать про зло¬чинні інтенції сталінської верхівки» [2, с. 55]. На доказ свого твердження автор назвав зафіксовані в документах закон «про 5 колосків» від 7 серпня 1932 p., «чорні дошки», блокаду УСРР і Кубані, хатні обшуки і конфіскацію усіх харчів, виступи багатьох партійних діячів тощо. Крім того, пише Р. Сербин, Конвенція не вимагає інтенції тотального знищення групи та визначення мотивів геноциду щодо вчинення злочину, чого вимагають критики концепції геноциду. Достатньо самого злочину. Іншим ключовим елементом для визнання геноциду Р. Сербин визначає наявні в Конвенції означення груп жертв: національні, етнічні, релігійні і расові, з яких перших дві характерні для України. Геноцид не зводився лише до Голодомору: «Нищення голодом українських селян було лише частиною геноциду; геноцид був нищенням українців як національної та етнічної групи» [2, с. 57]. Елементами такого етноциду були асиміляція українських сиріт, скасування українізації [2, с. 60]. Щодо дефініцій, то Р. Сербин переконаний: «Правильний термін є Голодомор, який треба вживати не лише в сенсі «морення голодом», але як синонім «геноциду проти українців». В українській мові це слово треба писати з великої букви…» [2, с. 61]. За Сербиним, термін «Голодомор» придатний і для всього періоду нищення українців у першій половині ХХ-го століття, як добре продуманої, організованої і надзвичайно жорстокої щодо методів втілення акції [8]. Вважаємо, що у такому разі варто розрізняти прийняте вживання цього терміну у вузькому сенсі та в широкому – крізь «тоталітарну» призму бачення Р. Сербина, – на яке теж треба зважати, враховуючи штучний характер голодувань 1921–1923 і 1946–1947 рр. Виходячи із системної оцінки радянського режиму, історик вперше провів паралелі між радянськими людоморами, назвавши голод 1920-х рр. «генеральною репетицією» Великого голоду початку 1930-х років. «Людина – не природа – була причиною першого масового голоду в радянській Україні. У зв'язку з цим, український голод 1921–1923 дуже відрізнявся від одночасного російського голоду, але був цілком подібним до українського голоду 1932–1933 рр.» [12, р. 15]. Канадійський історик, крім наукової праці, проводить велику організаційну і просвітницьку роботу. Зокрема, він опублікував фотографії подій голоду в Україні 1921–1923 рр., що зберігаються у кантональному архіві Женеви, та свої коментарі до них (газета «Кримська Свiтлиця», 12. 03. 2004). Вчений, який вважає, що знання про Голодомор – обов’язок кожної свідомої людини, він читає лекції, виступає на конференціях, дає інтерв’ю, скрізь намагаючись догукатися до світу із страшною і повчальною правдою про найбільшу трагедію в історії українського народу. Пройшло десятиліття незалежності, коли історик Роман Сербин констатував: «Українська влада нехтує Голодомором. Мало ним цікавиться й українське суспільство. Генерація, яка пережила голод, уже майже вповні відійшла, а на її місце прийшли люди, для яких визначаючі моменти їхньої самоідентифікації й національної свідомости уже не Голодомор та незалежна Україна, а так звана «Велика вітчизняна війна»» [5]. Професор Сербин звинувачував владу України у бездіяльності щодо донесення правди про Голодомор у республіці і на міжнародному рівні та пропонував координацію зусиль політичних та наукових кіл у цій справі на Батьківщині та в діаспорі. Таке завдання залишається нагальним і сьогодні, коли офіційна Росія веде гібридну війну в Україні, заперечує геноцид українського народу 1932–1933 рр. і перешкоджає його визнанню в світі. Отже, Р. Сербин виявив себе одним із перших історіографів проблеми Голодомору, продемонструвавши кваліфікований методологічний підхід, об’єктивну наукову позицію і спростувавши вигадки фальсифікаторів історії голоду 1932–1933 рр. в Україні. Історик вніс значний вклад у розробку «геноцидної» версії Голодомору в Дж. Мейса і Р. Конквеста і висунув гіпотезу про системне застосування комуністичним режимом засобу голоду у 1921–1923 рр. і 1932–1933 рр. з метою придушення опору владі «неблагонадійних» верств українства. Р. Сербину належить також розвиток ідей Р. Лемкіна та трактування Конвенції ООН про геноцид стосовно подій 1930-х років як серії злочинів сталінського режиму, які поєднували Голодомор з іншими елементами комуністичного геноциду України: нищенням її Церкви, інтелігенції, керівної верхівки, відчуженням дітей тощо. Дослідження показує, що професійна і громадянська позиція професора Сербина – приклад боротьби цілісної і мужньої особистості за правду про голод, приклад невтомної наукової та просвітницької роботи з відродження історичної пам’яті народу та утвердження України в світі. Сукупний вклад ученого в розробку історії голоду 1932-1933 рр. в Україні та обґрунтування геноцидного характеру цієї трагедії виглядає найбільш вагомим серед українських дослідників зарубіжжя. Подвижницька і багатогранна діяльність Романа Сербина в науковій, громадській та просвітницькій царині, як і сама особистість видатного вченого, бійця «ідеологічного фронту» не може бути вичерпана однією статтею, а потребує монографічного комплексного і всебічного наукового дослідження із залученням методів історіографії, герменевтики, біографістики, просопографії та інших. Література: 1. Гудзь Віктор. Роман Сербин як представник тоталітарної школи історіографії Голодомору // Емінак: науковий щоквартальник. – 2016. – № 3 (15) (липень-вересень). – Т. 2. – С. 86-91. 2. Сербин Р. Осмислення Голодомору у світлі конвенції ООН про геноцид / Роман Сербин // 73 Українознавчий альманах. Випуск 20 Journal of International Criminal Justice. – №7. – Oxford University Press, 2009. – Рр. 123-130. 18. Serbyn Roman. On the Ukrainian Genocide, Lemkin, and Himkian Dialecticshttp [Електронний ресурс] / Roman Serbyn. – Режим доступу]: //www.academia.edu/1233026/ 19. Serbyn Roman. The last stand of the ukrainian famine-genocide deniers [Електронний ресурс] / Roman Serbyn. –Режим доступу: http://www.infoukes.com/ history/famine/serbyn/. – (Reprinted from «The Ukrainian Canadian». – Montreal: Kobzar Publishing Company Limited, 1989. – February). 20. Serbyn Roman. The Ukrainian Famine of 1932-1933 as Genocide in the light of the UN Convention of 1948 / Roman Serbyn // The Ukrainian Quarterly. – Vol. LXII. – №. 2. – 2006. – Pp. 181-204. 21. Snyder Timothy. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin / Timothy Snyder. – New York: Basic Books, 2010. – 448 р. 22. Tottle D. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard / D. Tottle. – Toronto, 1987. – P. 92-96. Архіви України. – № 3-4 (261), травень-серпень. – 2008. – С. 53-62. 3. Сербин Роман. Боротьба Івана Химки з «українськими мітами»: хибні методи / Роман Сербин // Критика. – Червень 2012. – № 6. – С. 1518. 4. Сербин Роман. Голодомор 1932-1933: проблема колективної пам’яті / Роман Сербин // За яку спадщину? / Роман Сербин. – К.: [б. в.], 2002. – С. 89-96. 5. Сербин Роман. За яку спадщину? Голодомор 1932-1933: проблема колективної пам'яті – [Електронний ресурс] / Роман Сербин. – Режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/serbyn7.htm 6. Сербин Роман. Концепція злочину геноциду Рафаеля Лемкіна та його аналіз українського геноциду» // Рафаель Лемкін: радянський геноцид в Україні» [редактор Роман Сербин; упорядник Олеся Стасюк]. – К.: Майстерня книги, 2009. – 208 с. 7. Сербин Роман. Українська діяспора й Україна: за партнерські засади співпраці / Роман Сербин // За яку спадщину? / Роман Сербин. – К.: [б. в.], 2002. – С. 100-106. 8. Соколик Оксана. Питання досліджень української історичної правди: Науково-популярна конференція …у Торонто 6 квітня 2013 р. [Електронний ресурс] / Оксана Соколик. – Режим доступу: http://ukrpohliad. org/ukrayintsi-v-sviti/pytannya-doslidzhen-ukrayins-koyi-istory-chnoyipravdy.html 9. Химка Іван. Втручання: підважуючи міти української історії XX століття [Електронний ресурс] / Іван Химка // Критика. – Число 5 (175) травень 2012. – [Режим доступу]: http://m.krytyka.com/ua/articles/vtruchannyapidvazhuyuchy-mity-ukrayinskoyi-istoriyi-xx-stolittya 10. Химка Іван. Історія Кривавщини та ліки від «пам'яті» [Електронний ресурс] / Іван Химка // Критика. – Число 5–6 (163–164). – Травень 2011. – [Режим доступу]: http://m.krytyka. com/ua/articles/istoriya-kryvavshchyny-ta-liky-vidpamyati 11. Сорlоn Jeff. Іп Search of a Soviet Holocaust. A 55Year-Old Famine Feeds the Right / Jeff Сорlоn // Village Voice. – 1988. – January 12. 12. Famine in Ukraine 1932-1933 [eds.Serbyn Roman & Bohdan Krawchenko]. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1986. – 192 p. 13. Himka John-Paul. Holocaust and Holodomor [Електронний ресурс] / John Paul Himka. – Режим доступу: http: //pandia. ru/user/publ/17244Holocaust_ and_Holodomor_ John_Paul_Himka 14. Kuper Leo. Genocide. Its Political Use in the Twentieth Century / Leo Kuper. – New York: Penguin Paperbacks, 1981. – 256 р. 15. Le Livre Noir Du Communisme: Crimes, Terreur et Repression / S.Courtois, N.Werth, J.-L.Panne, A.Paczkowski, K.Bartosek, J.-L.Margolin. – Paris: еditions R. Laffont, 1997. – 848 p. 16. Lemkin Raphael. Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation-Analysis of Government Proposals for Redress Raphael Lemkin. – Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 1944. – 674 p. 17. Serbyn Roman. Lemkin on the Ukrainian Genocide [Lemkin on Genocide of Nations] / Roman Serbyn // References: 1. Hudz' Viktor. Roman Serbyn yak predstavnyk 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 74 totalitarnoyi shkoly istoriohrafiyi Holodomoru // Eminak: naukovyy shchokvartal'nyk. – 2016. – # 3 (15) (lypen'-veresen'). – T. 2. – S.86-91 [In UKrainian]. Serbyn R. Osmyslennya Holodomoru u svitli konventsiyi OON pro henotsyd / Roman Serbyn // Arkhivy Ukrayiny. – # 3-4 (261), traven'serpen'. – 2008. – S. 53-62 [In UKrainian]. Serbyn Roman. Borot'ba Ivana Khymky z «ukrayins'kymy mitamy»: khybni metody / Roman Serbyn // Krytyka. – Cherven' 2012. – # 6. – S. 15-18 [In UKrainian]. Serbyn Roman. Holodomor 1932-1933: problema kolektyvnoyi pam"yati / Roman Serbyn // Za yaku spadshchynu? / Roman Serbyn. – K.: [b. v.], 2002. – S. 89-96 [In UKrainian]. Serbyn Roman. Za yaku spadshchynu? Holodomor 1932-1933: problema kolektyvnoyi pam"yati – [Elektronnyy resurs] / Roman Serbyn. – Rezhym dostupu: http://ukrlife.org/main/evshan/serbyn7.htm [In UKrainian]. Serbyn Roman. Kontseptsiya zlochynu henotsydu Rafaelya Lemkina ta yoho analiz ukrayins'koho henotsydu» // Rafael' Lemkin: radyans'kyy henotsyd v Ukrayini» [redaktor Roman Serbyn; uporyadnyk Olesya Stasyuk]. – K.: Maysternya knyhy, 2009. – 208 s. [In UKrainian]. Serbyn Roman. Ukrayins'ka diyaspora i Ukrayina: za partners'ki zasady spivpratsi / Roman Serbyn // Za yaku spadshchynu? / Roman Serbyn. – K.: [b. v.], 2002. – S. 100-106 [In UKrainian]. Sokolyk Oksana. Pytannya doslidzhen' ukrayins'koyi istorychnoyi pravdy: Naukovopopulyarna konferentsiya …u Toronto 6 kvitnya 2013 r. [Elektronnyy resurs] / Oksana Sokolyk. – Rezhym dostupu: http://ukrpohliad. org/ukrayintsi-v-sviti/py-tannya-doslidzhenukrayins-koyi-istory-chnoyi-pravdy.html [In UKrainian]. Київський національний університет імені Тараса Шевченка 9. Khymka Ivan. Vtruchannya: pidvazhuyuchy mity ukrayins'koyi istoriyi XX stolittya [Elektronnyy resurs] / Ivan Khymka // Krytyka. – Chyslo 5 (175) traven' 2012. – [Rezhym dostupu]: http://m.krytyka.com/ua/articles/vtruchannyapidvazhuyuchy-mity-ukrayinskoyi-istoriyi-xx-stolittya [In UKrainian]. 10. Khymka Ivan. Istoriya Kryvavshchyny ta liky vid «pam’yati» [Elektronnyy resurs] / Ivan Khymka // Krytyka. – Chyslo 5–6 (163–164). – Traven' 2011. – [Rezhym dostupu]: http://m.krytyka. com/ua/articles/istoriya-kryvavshchyny-ta-likyvid-pamyati [In UKrainian]. 11. Сорlоn Jeff. Іп Search of a Soviet Holocaust. A 55-Year-Old Famine Feeds the Right / Jeff Сорlоn // Village Voice. – 1988. – January 12. 12. Famine in Ukraine 1932-1933 [eds.Serbyn Roman & Bohdan Krawchenko]. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1986. – 192 p. 13. Himka John-Paul. Holocaust and Holodomor [Електронний ресурс] / John Paul Himka. – Режим доступу: http: //pandia. ru/user/publ/17244-Holocaust_ and_Holodomor_ John_Paul_Himka 14. Kuper Leo. Genocide. Its Political Use in the Twentieth Century / Leo Kuper. – New York: Penguin Paperbacks, 1981. – 256 р. 15. Le Livre Noir Du Communisme: Crimes, Terreur et Repression / S.Courtois, N.Werth, J.L.Panne, A.Paczkowski, K.Bartosek, J.L.Margolin. – Paris: еditions R. Laffont, 1997. – 848 p. 16. Lemkin Raphael. Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation-Analysis of Government - Proposals for Redress Raphael Lemkin. – Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 1944. – 674 p. 17. Serbyn Roman. Lemkin on the Ukrainian Genocide [Lemkin on Genocide of Nations] / Roman Serbyn // Journal of International Criminal Justice. – №7. – Oxford University Press, 2009. – Рр. 123-130. 18. Serbyn Roman. On the Ukrainian Genocide, Lemkin, and Himkian Dialecticshttp [Електронний ресурс] / Roman Serbyn. – Режим доступу]: //www.academia.edu/1233026/ 19. Serbyn Roman. The last stand of the ukrainian famine-genocide deniers [Електронний ресурс] / Roman Serbyn. –Режим доступу: http://www.infoukes.com/ history/famine/serbyn/. – (Reprinted from «The Ukrainian Canadian». – Montreal: Kobzar Publishing Company Limited, 1989. – February). 20. Serbyn Roman. The Ukrainian Famine of 19321933 as Genocide in the light of the UN Convention of 1948 / Roman Serbyn // The Ukrainian Quarterly. – Vol. LXII. – №. 2. – 2006. – Pp. 181-204. 21. Snyder Timothy. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin / Timothy Snyder. – New York: Basic Books, 2010. – 448 р. 22. Tottle D. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard / D. Tottle. – Toronto, 1987. – P. 92-96. УДК 343.91-055.2:159.947.213:17.021.2-058.6]:305-055.2(477) Оксана Кісь (Не)втрачена жіночність: зусилля українок-політв’язнів зі збереження гендерної ідентичності у таборах ГУЛАГу Анотація. У 1940-1950-х роках десятки тисяч українських жінок були засуджені за політичними звинуваченнями та ув’язнені на тривалі терміни в ГУЛАГу. Дієвим способом упокорення противників радянського режиму в таборах і в’язницях стало руйнування їхніх соціальних ідентичностей (національної, релігійної, політичної, та ін.). Виявлено, що нівелювання гендерної ідентичності жінок відбувалося, в тому числі, через позбавлення їх основних атрибутів жіночності у зовнішньому вигляді. У цій статті, на основі аналізу особистих спогадів колишніх невільниць, а також офіційних документів ГУЛАГу, оцінено роль одягу як важливого маркера жіночності, та розглянуто ті прийоми, які застосовували українки, щоб залишатися і почуватися жінками: перешивали, ремонтували, шили і оздоблювали одяг, дбали про зачіски, тощо. Встановлено, що турбота про зовнішній вигляд дозволяла жінкам протидіяти дегуманізуючому впливу режиму ГУЛАГу, тому подібні практики підтримання фемінності у таборах слід розуміти як пасивний (ненасильницький) спротив тоталітарному ладові. Ключові слова: українки-політв’язні, Гулаг, повсякденне життя, гендерна ідентичність, маркери жіночності, жіноча історія Oksana Kis (Un)lost Femininity: Efforts by the Ukrainian Women Political Prisoners aimed to Preserve their Gender Identity in the GULAG Abstract. In the 1940-1950s tens of thousands of Ukrainian women have been charged for political accusations and sentenced for long-term imprisonment in the GULAG. Their daily lives and gendered experiences in the Soviet detainment have not been studied yet. Historians of the GULAG claimed that to efficiently suppress the opponents of the communist regime in prisons and camps, their major social identities (national, religious, political etc.) had to be destroyed. Women’s gender identities have been washed out, among others, through elimination of some major attributes of femininity from their appearance. This article is based on the analysis of women’s personal testimonies (written memoirs, oral interviews, letter etc.) as well as some official documents of the GULAG (rules and regulations of confinement, administration reports, etc.). The former GULAG prisoners unanimously complain about being deprived of regular women’s cloth in confinement and being forced to wear ugly uniform (dark, shabby, baggy, oversized, etc.) in the camps. The author examines a special role of clothing as an important marker of femininity and explores a variety of methods applied by the Ukrainian women remain women, to look and to feel like women (namely, sewing, refurbishment, altering and 75 Українознавчий альманах. Випуск 20 decorating cloths, making hairdress etc.). The former female detainees’ testimonies reveal that Ukrainian women have demonstrated impressive resourcefulness and enormous persistence in maintaining their feminine look, they showed a mother wit and applied gendered knowledge and skills to furnish their appearance with recognizable markers of femininity. Certain softening of the camp regime after Stalin’s death in the mid 1950-s made it possible for imprisoned women to purchase some fabric and to sew dresses, blouses and skirts, and they have used this opportunity to restore their femininity to the fullest extent. The author claims that taking care of appearance allowed women to preserve some elements of their gender identity and thus more efficiently resist the dehumanizing effects of the GULAG regime. That is why these practices of femininity maintenance in camps should be understood as a form of passive (non-violent) resistance to the totalitarian order. Key words: Ukrainian female political prisoners, Gulag, everyday life, gender identity, markers of femininity, women’s history одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці” [15, c. 144]. Як і у в’язнів нацистських концентраційних таборів, цей номер вкарбувався якщо не в тіло, то у пам’ять невільниць, переслідуючи їх усе життя: “Нас фотографують, замість прізвища на бушлат змушені пришити номери. Пришиваю шматок білого полотна з великими чорними цифрами – мій номер П-104. Вже на волі, ще довго чула уві сні: “номер П-104 руки за спину”, “номер П-104 шагом марш” [4, c. 43]. Одним із головних завдань радянської репресивної машини було нівелювання індивідуальності в’язнів та перетворення невільників на однорідну сіру людську масу. Позбавлення в’язнів практично усіх особистих речей, і зокрема вилучення будь-яких атрибутів чи маркерів їхніх соціальних ідентичностей (гендерних, національних, класових, релігійних тощо) було частиною цього механізму. Чи не у кожній жіночій історії про перебування в ГУЛАГу знайдемо свідчення того, що жінки усвідомлювали: їхня жіноча ідентичність тут є підваженою чи навіть загроженою – одна за одною вони втрачали те, що маркувало їх як жінок. Той факт, що у спогадах про арешт, допити, суди і табори жінки вважають за потрібне згадувати зміни у своєму зовнішньому вигляді й практиках одягання, вказує на значущість для них цієї сторони жіночого повсякдення. Знана дисидентка Оксана Мешко, наприклад, описуючи свій перший допит, зазначала: “Розхристана, без гум-держателів усіх деталей жіночого реквізиту, залізних застібок, шпильок до волосся – такою мене привели в супроводі конвоїра в кабінет до слідчого” [13, c. 28]. Надія Суровцова також пригадувала причини свого хвилювання на допиті: “Спочатку я збивалась – і от чому: вдягаючись я спохвату вдягнула різні панчохи, спідниці в ті часи носили куці, і ноги було видно від черевиків до колін. І от мій співбесідник, незважаючи на сивину, дуже часто зупиняв свій погляд на цих нещасних ногах, і мені здавалось, на різних панчохах. І це мені жахливо заважало. Я надто ще недавно відірвалась від життя і почувала себе ще жінкою” [21, c. 216]. Жінки твердо засвоїли гендерні норми культури, в якій до зовнішнього вигляду жінки завжди є підвищена увага і вимоги, тож неможливість належно виглядати викликала у них дискомфорт та зніяковіння. Фактично момент позбавлення їх звичних атрибутів жіночого вбрання позначав для жінок той переломний момент, відколи їхнє життя змінилося назавжди, коли система почала свою методичну роботу з позбавлення/стирання їхньої гендерної ідентичності. Вони з сумом згадують про те, як крок за кроком втрачали ознаки жіночності та описують свої відчайдушні зусилля, спрямовані за збереження бодай якихось атрибутів, які позначали їх як жінок і дозволяли почуватися жінками. Навіть у в’язницях жінки намагалися залишатися жінками у тому, що стосувалося У 1940-1950-х роках десятки тисяч українських жінок і дівчат були засуджені за політичними звинуваченнями та ув’язнені на тривалі терміни у таборах системи ГУЛАГу. Попри те, що серед невільників ГУЛАГу українці незмінно становили другу за чисельністю етнічну групу (у 1951 р. – близько 20%), а у повоєнні роки частка жінок серед в’язнів стрімко зросла (на початку 1945 р. – близько 30%), невільницький досвід українських жінок-політв’язнів залишається практично невивченим. Доступні нині джерела (як офіційні документи ГУЛАГу – накази, регламенти, звіти, статистичні та демографічні дані, так і особисті свідчення – спогади, мемуари, листи) дозволяють доволі повно реконструювати різні сторони повсякденного життя жінок-політв’язнів [10]. Іноземні дослідники, які досліджували особливості жіночого досвіду ГУЛАГу, аналізували насамперед свідчення росіянок та зосереджували свою увагу в першу чергу на нелюдських умовах утримання і праці невільниць, а також висвітлювали проблеми сексуального насильства над жінками і питання материнства [10]. Водночас повсякденні практики українок-політв’язнів, що сприяли виживанню у нелюдських умовах в’язниць і таборів, залишаються недослідженими. У цій статті буде розглянуто ті прийоми, що їх застосовували українські жінки, щоб зберегти власну гендерну ідентичність від руйнівного впливу табірного режиму. Зокрема, буде показано, яких зусиль докладали жінки, щоб навіть у неволі зберігати певні атрибути жіночності у своєму зовнішньому вигляді: перешивали, шили і оздоблювали одяг, дбали про зачіски тощо. Одяг як інструмент знеособлення та атрибут жіночності Репресивна система (втіленням якої був ГУЛАГ) була покликана покарати і перевиховати тих, хто насмілився протистояти радянському режиму. Дієвим інструментом дегуманізації і руйнування особистості в’язня було знеособлення: у таборах невільниць фактично позбавляли їхніх власних імен та прізвищ, наділяючи натомість номерами. Чи не в кожному описі свого невільницького вигляду жінки з відразою згадують про ті номери, що їх примусово нашивали чи надписували на їхньому одязі: “Жалюгідні валянки, ватні полатані штани, на правому коліні казенної роби номер, і на шапці-вушанці. Мій був Л-316. На плечах бушлата вирізаний клаптик і на цій дірі пришитий номер” [19, c. 135]. При цьому жінки усвідомлювали й прямий зв’язок поміж наданням номера і втратою статусу людини для в’язня: “Людини не існувало, був номер, випалений вапном на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці. Чотири номери” [2, c. 144]; “До нас ставилися не як до людей. Ніхто не звертався до нас по імені чи прізвищу, а тільки називали номер” [18, c. 126]; “Ми числились для тої великої жорстокої системи номерами, людей не існувало” [5, c. 72]; “Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на 76 Київський національний університет імені Тараса Шевченка зовнішнього вигляду. Зберегти основні атрибути жіночності було надскладним завданням, якщо зважити на умови утримання в’язнів. Одним з маркерів жіночності було волосся/зачіска. І хоча згадки про нього трапляються не дуже часто, однак його значення не варто применшувати. Жінки згадують, що перебуваючи у в’язниці під час слідства, розчісували та заплітали коси одна одній, робили зачіски перед судом. Анна Карванська-Байляк у своїх мемуарах писала: “Ми відповідно підготовилися, причепурилися, зробили гарні зачіски (...) Жіноча природа все ж таки спонукала нас подбати про зовнішність. Хотіли виглядати якнайкраще, якнайсимпатичніше. Понакручували волосся, у супутниць недолі позичили дещо з одягу” [9, c. 120, 198]. У спогадах про перебування у таборах жінки рідко звертаються до теми свого волосся і зачісок. Утім, з огляду на хронічну нестачу миючих засобів та критичний стан гігієни в’язнів (відвідування лазні було передбачене лише 2-3 рази на місяць), нескладно уявити, наскільки проблематичним ставав догляд за волоссям у таких умовах. До того ж в умовах хронічного недоїдання і навіть голоду серед в’язнів, що спричиняли їхнє фізичне виснаження, жінкам вкрай непросто було зберегти свої коси. У такому контексті особливо вражають світлини жінокполітв’язнів, зроблені у середині 1950-х років (в контексті пом’якшення табірного режиму чи одразу після звільнення), на яких чи не всі невільниці постають із складними зачісками і загалом мають доволі жіночний вигляд. Проте чи не найбільш болісним було для жінок позбавлення їх особистого одягу в обмін на тюремну уніформу: її чорно-сірий колір, безформність крою, жорсткість тканин, невідповідність розміру перетворювали жінок на однорідну юрбу безстатевих постатей. Найчастіше одяг, який видавали невільницям, був далеко не новим, часто геть не відповідав суворим природно-кліматичним умовам. Марія Макогон згадувала про табір на Колимі: “Уніформа”, яку нам видали у таборі, складалася з полотняних спідниці та блузки чорного кольору, ватяних штанів, тілогрійки, бушлата, шапки-вушанки і валянків, підшитих гумою з автомобільних скатів. Валянки були важкі, часто не того розміру, в них важко було ходити, вони деформували ноги (...) Навесну стало ще гірше. Валянки в нас забрали, а видали черевики, старі, латані-перелатані (...) з черевиків через дірки били фонтанчики води” [15, c. 133-134]. Анастасія Закидальська описала одяг, який отримала, прибувши до табору: “Нам видають зеківське обмундирування: шапку-вушанку, великі полатані рукавиці, чорну з мішковини сукенку, бушлат, ватяні штани, онучі, більші на кілька розмірів валянки, все старе, вживане, брудне” [4, c. 43]. У такому одязі в невільницях годі було розпізнати жінок: “В шинелях простріляних і шапкахвушанках та галіфе ми були подібні на опудала, щоб ворон страшити, а не на дівчат”, – описує свій вигляд під час етапу до Воркути Віра Корпан. “На нас чоловіча одежа, черевики більшого, ніж потрібно, розміру...” [16, c. 96]. Віра Дрозд, описуючи свій вигляд, прямо каже: “Я не була дівчина – я була ворона чорна. Чорна шапка, чорне лице від вітру, від морозу, чорний бушлат, номер на спині...” [8]. Вочевидь, одяг, який отримували жінки в таборах, аж ніяк не добирали за розміром і статурою невільниць, що створювало додаткові проблеми: “Нам видали зимову одежу (...) Почали ми одягатися, і все не по 77 розміру, то мале, то велике. Обмінювалися між собою, що кому більше підходило. Штани ватні грубі, незручно ходити” [16, c. 58]. Багатьом пощастило ще менше: чимало невільниць пригадують, що змушені були носити речі, вочевидь зняті з убитих чи поранених червоноармійців: “Нас обмундирували в брудні, рвані військові бушлати і тілогрійки, зі слідами від куль і плямами крові, в такі ж брудні ватяні штани, шапкивушанки, а на ноги видали великі “чуні”, зроблені з рукавів тілогрійок, і “калоші” – з кусків автомобільних шин, скріплені кусками дроту”, – писала Галина Коханська [11, c. 242]. Марія Танасійчук повідомляла: “Одягали в недоноски з фронту. На військовій одежі були дірки від куль та осколків, засохла кров (...) “На нас страшно було дивитися” [2, c. 209]. Те саме розповідала й Текля Довгошия: “Через два дні дали нам одяг – все було старе, напевне, з фронтовиків, бо було ще навіть з кров’ю” [18, c. 125]. Надійність офіційної статистичної інформації про рівень забезпечення невільників предметами одягу відповідно до сезону, клімату та видів виконуваних робіт вкрай сумнівна, оскільки, як визнавало само керівництво ГУЛАГу, адміністрації таборів надавали суперечливі й неповні дані про стан справ у відповідних підрозділах [7, c. 243-244]. Загалом, у таборах відчувався постійний брак одягу та взуття, про що свідчать як офіційні документи [12], так і численні спогади колишніх політв’язнів. Зокрема, у 1948 р. коштів, призначених на матеріальне забезпечення ув’язнених, було виділено стільки, що вони покрили лише 32,5% їхніх реальних потреб в одязі та білизні та 44% потреб у взутті [6, c. 239]. Через це добротний теплий одяг та міцне взуття були великою цінністю, якою могли похвалитися хіба що в’язні, які посідали верхні щаблі у таборовій ієрархії (так звані “придурки” переважно з числа кримінальних злочинців). Типовим для ув’язнених ґатунком взуття були так звані “чуні”. Анастасія Закидальська писала у своїх спогадах: “Комісія дала мені ватяні “чуні” та з грубої гуми (здається, з коліс від машини) так звані “корди”, які треба було одіти поверх чунів, щоб вони не промокали. Ще й досі згадую, як добре, що вкрали у мене чоботи, а то б ноги були відморожені обов’язково, тому що мої чоботи не були розраховані на такі морози (...) Тепер ходила в чунях і жартували з мене, що виглядаю як куропатка” [4, c. 29, 35]. Практично усі колишні невільниці незмінно наголошують на двох особливостях невільницького одягу – його безбарвності і однаковості (чорно-сірий, однотипний) та наявності великого номера в’язня (нашитого чи написаного фарбою на спині та інших видних місцях): “Одягнені в однакові чорні бавовняні суконки з великим білими, витравленими хлорним вапном, номерами на плечах. Чорні панчохи і величезні – 42 номер – кирзові чоботи, бушлатикуфайки з такими ж білими номерами” [15, c. 124]. Система ідентифікації в’язнів за номерами була настільки дошкульною для невільниць, що інколи вони готові були терпіти покарання та обмеження, але все ж відмовлялися їх носити: “Старший лейтенант Подуст оголосила, що вона не спиниться ні перед чим, аби змусити нас їх носити. – Згадувала Раїса Руденко. – І своєї обіцянки дотрималась. Цілий рік вона позбавляла нас абсолютно всього: побачень, посилок, отоварок, найактивніших відправляла до ШІЗО [штрафний ізолятор]” [17, c. 5]. Поза сумнівом, уніформа та номери слугували тій самій меті, що й уся система ГУЛАГу – позбавлення особи її Українознавчий альманах. Випуск 20 індивідуальності, руйнування і нівелювання особистості. Окремі чудом збережені зразки табірного одягу, що їх деякі в’язні привели з собою на батьківщину після звільнення і згодом передали до місцевих музеїв, дозволяють скласти уявлення про 6 типовий зовнішній вигляд невільниць. Таке знеособлення, однотипність, безбарвність, безформність, невиразність одягу величезної кількості жінок створювали враження їхньої соціальної гомогенізації. Оксана Мешко дуже точно передає це відчуття у своїх спогадах: “Зона (...) не вкладається в жодне існуюче поняття цивілізованого суспільства, таке як наприклад поселення, громада, комуна, колектив, група, родина тощо. Це своєрідна масова людська одиниця жіночої статі (...) Ми попри все лишалися людьми жіночої статі” [13, c. 41]. Невільниці відчували справжню радість і полегшення, коли мали нагоду не носити казенний одяг, до якого відчували відразу. У своєму таборовому щоденнику Ольга Мацелюх описує такий випадок взимку 1952 р. та свої почуття з цього приводу: “Пробудили мене радісні оклики, що сьогодні вихідний день. (...) Відпочити – це не лише не працювати фізично, а це далеко більше означає. Поперше, не одягати того важкого ватованого вбрання, бо крім трикотової футболки і штанів, суконки казенної та власного светера, якого нам дозволено носити взимку, треба вбирати ще поверх ватовані штани, фуфайку, а зверху – бушлат; на голову фланелеву хустку, зроблену з онуч до валянок, шапку-вушанку, а поверх ще велику теплу домашню хустку. У такому вбранні важко зробити кожний найменший рух” [15, c. 181]. Міліца Стефанська, невільниця Карлагу, у своїх спогадах описує відчуття щастя в той день, коли вона отримала посилку з дому із цивільним одягом (сукнями, спідницями і чобітками) та дозвіл його носити: вбрана як вільна жінка, вона відчувала, що її життя у таборі стало значно кращим [21, c. 32]. Наскільки велике символічне значення мав для невільниць їхній звичайний цивільний жіночий одяг, що зберігся ще з часів до арешту, можемо зрозуміти з пронизливого спогаду Анни Гошко-Кіт. Жінка описує справжній ритуал зустрічі з минулим, коли раз на рік невільницям дозволяли дістати і провітрити свої особисті речі, які відібрали у них по прибутті до табору та зберігали у недоступній для них коморі. “Вранці наша бригада встала в чергу і з биттям серця очікувала, щоб скоріше дістати до рук свій мішок, ті наймиліші речі, які нагадували про минуле (...) Тремтячими руками кожна з нас витягала ту суконку, в якій прощалася з волею (...) Сусідка тримає в руках мешти на високому обцасі, такі маленькі, аж – на диво – смішні. Висить зімнена рожева дівоча суконка. Я глянула на жінку, власницю тої суконки, а вона сива, жовта, стара... “Скільки років вам тоді було?” показую на суконку. – “Двадцять. А сьогодні понад тридцять” (...) Висить на шнурі смішний зім’ятий капелюшок колись, мабуть, елегантної дами. А вона, власниця того капелюшка, в чорному одязі сидить, наче грудка чорної землі, дивиться і не бачить нічого...” [3, c. 108-109]. Підтримання жіночності: ремонт, декорування і пошиття одягу Навіть тоді, коли жінкам вдавалося зберегти цивільний одяг (у тих таборах, де до певного часу в’язнична уніформа не була обов’язковою або її бракувало), то він фактично протягом доволі короткого часу зношувався та потребував ремонту. У в’язницях, де в’язням було заборонено мати при собі голки, жінки виготовляли їх з риб’ячих кісток та інших підручних матеріалів. Необхідні для шиття та ремонту одягу нитки обережно висмикували з ганчір’я [15, c. 119]. Під час етапування невільниць, на пересилках їх також періодично обшукували, щоб виявити і вилучити заборонені речі: “Процедура трусу не тільки зневажлива сама по собі, але й обтяжлива. Викидаєш, витрушуєш усе на підлогу, всі свої убогі пожитки, по них топчеться перебирає наглядач, перемацує, а ти потім знов укладаєш в мішок, ув’язуєш вдруге, чи втретє, чи вдесяте. Шукають ножа, голку, дзеркальце” [13, c. 37]. Тож звичайна сталева голка була справжнім скарбом у неволі. У таборах відповідальність за дрібний ремонт одягу покладали на самих невільниць. У “Правилах внутрішнього розпорядку для ув’язнених в таборах і колоніях ГУЛАГ” (які набули чинності 16 травня 1954 р.) у переліку прав і обов’язків в’язнів, серед іншого, було вказано, що вони мають “особисто здійснювати дрібний ремонт одягу і білизни” [7, c. 263]. Трохи раніше (8 березня 1945 р.) начальникам таборів та колоній ГУЛАГу було розіслано вказівки щодо впорядкування житлово-побутових умов утримання в’язнів, де, серед іншого, передбачалося “видавати днювальним бараків необхідну кількість клаптиків, голок та ниток для здійснення в’язнями ремонту одягу та постільної білизни [7, c. 259]. Однак на практиці потреба в одязі та його ремонті практично повсюдно перевищувала доступні для цього ресурси. Ув’язнені жінки не отримували суто жіночих елементів білизни. Оксана Мешко згадує: “Усе жіноцтво (...) звільнилися зовсім від обтяжливих деталей жіночого туалету – бюстгалтерів. Про них кожна дбала самотужки, бо не були передбачені куцим переліком “обмундирования казенного образца”, затвердженого ГУЛАГом” [13, c. 40]. Спідню білизну невільниці виготовляли самі з підручних матеріалів. Анна Карванська-Байляк згадує свою подругу, яка “шила кожній з нас не що інше, як ліфчики, себто бюстоноші. Потреби в жіночому секторі тюрми були великі, а Анна виявилася в цьому ремеслі справжньою мисткинею” [9, c. 267]. Оскільки на практиці жінки не отримували жодних матеріалів для виготовлення цього необхідного елементу жіночої білизни, то жінкам доводилося покладатися на власну винахідливість та прагматизм. Надія Суровцева розповідає про кмітливість жінок, які скористались доступом до текстильного ганчір’я, призначеного для латання мішків, щоб поповнити свій гардероб і брак предметів побуту: “Це дрантя було одним з істотних мотивів, що змушувало йти працювати (...) Голі, обірвані ми з захватом накинулися на латковий фонд. Грубе брудне ганчір’я, якого раніше ніхто з нас не підняв би на дорозі, як воно виручало нас у ту тяжку пору! Шмаття сортувалося, по-братськи розподілялося, пралося, вибілювалось, кроїлося ножем, що був у нас для різання латок, і перетворювалось на всі мислимі і 6 Зразки жіночого невільницького одягу представлені, зокрема, в експозиціях таких музеїв: Тернопільський меморіальний музей політичних в'язнів, Музей політв’язнів м. Бучач (Тернопільська обл.), Теребовлянський історикокраєзнавчий музей, Музей визвольної боротьби України (м. Львів) та ін. 78 Київський національний університет імені Тараса Шевченка немислимі “предмети побуту”. Простирадла, наволочки, рушники, серветочки, сукні, прекрасно вишиті насмиканими з майок різнобарвними нитками. Навіть ліфчики примудрялися шити” [21, c. 277]. Прагнення зберегти бодай основні маркери жіночності змушувало жінок чимало часу, сил та винахідливості докладати для того, щоб перетворити табірне лахміття на те, що бодай віддалено нагадувало жіночий одяг. Ганна Позняк згадує: “Прийшла весна, ми скинули свої шинелі. Зі штанів ми почали шити спіднички, а з гімнастьорок – блузочки, і знову стали дівчатами. Тільки черевики не дуже підходили до такого костюма” [16, c. 45]. В іншому випадку, коли обікрали Анастасію Закидальську, інші жінки негайно подбали про одяг для неї: “Старша пані швиденько розпорола свої ще нові ватяні штани, і майстерно шиє з верхнього покриття штанів спідничку, а з підкладки – блузочку. Я вже одягнена, нема слів передати мою вдячність” [4, c. 40]. Дарина Масюк-Полюга звертає особливу увагу на вміння українських жінок зберегти жіночний вигляд: “Треба сказати, що українки відрізнялись від дівчат інших національностей. Ми зуміли пристосуватись і навіть цьому страшному одягу надати кращого вигляду. Щоправда, невдовзі наші спини прикрасив і особистий номер. Я числилась № О-012, зберігаю його й досі” [14, c. 161]. Галина Коханська, яка у кращий період свого ув’язнення працювала на таборовій кухні, згадувала: “Мій гардероб був більше, ніж скромний (...) у мене була лише одна гранатова спідничка, яку мені подарувала на пересилці Дарка Федора, і дві блузочки від дівчат з КПУ. [Мені порадили] обміняти свій хліб, цукор і талони на щось з одягу (…) Мені було дуже соромно міняти у дівчат хліб і цукор на речі, які вони з голоду змушені були віддавати (…) Так я виміняла ще одну спідничку і дві блузки. Із [старого] в’язаного костюма дівчата зв’язали мені светер, а бязеві портянки, що нам видавали, відбілили в хлорці та пошили мені блузочку” [11, c. 255]. Багато жінок з особливим трепетом пишуть про одинокі речі, які їм вдавалося правдами і неправдами зберегти та пронести через табори. Часом така річ ставала рятівною, коли жінка опинялася в скрутній ситуації – її можна було виміняти на послугу, дрібний привілей, прихильність впливових осіб тощо. “Маючи ще дещо з домашнього одягу, я виміняла його на кухні на хліб і сало з “морзвіра”, тобто моржа. Сало це було не особливо смачним, тхнуло рибою, смалець з нього не застигав (...) Це було зовсім не смачно, зате поживно (...) Смальцем з моржа я трохи підкріпила своє здоров’я, адже так хотілося жити, повернутися до рідного краю” [15, c. 134]. Цей спогад, як і інші подібні, засвідчує, що одяг у таборах мав не лише номінальну цінність, але й – виміняний на хліб чи інші продукти – міг допомогти жінці вижити, врятувати її від голоду. На початку 1950-х рр. відбулося певне пом’якшення таборового режиму і невільниці отримали змогу (напів)легально купувати тканини та шити собі одяг: “Купила білого в темно-синю смужку штапелю на блузку і ґранатового рипсу на сарафан. Люба пошила гарно. Зверху я нашила номер, але вдягати боялась…” [11, c. 306]. В останні місяці перед звільненням (особливо в середині 1950-х рр.) жінки і дівчата з особливим ентузіазмом бралися за розширення і покращення свого гардеробу. “Вони готувалися до виходу на волю – в вільний час собі шили, вишивали, в’язали, робили різні гарні речі майже з нічого, з кусочків матерії та марлі” [16, c. 95]. 79 Про потребу зберігати жіночність навіть у нелюдських умовах табору свідчить і те захоплення, з яким в’язні пригадують своїх посестер, яким дивом вдавалося підтримувати елегантність. Саме так Анна Гошко-Кіт згадує про Наталію Барвінську в таборі у Мордовії: “У нашому бараці була старенька пані Барвінська, дружина композитора Барвінського. Маленька, згорблена, сива, одягнена так, як і ми всі. Але і тюремній одежі вона вміла надати якоїсь “елегантності”, зав’язуючи кокардою на шию м’який ясний шалик. Попав їй великий вибляклий жовтий бушлат третього строку, то значить, що двоє попередників уже носили той бушлат” [15, c. 124]. Виснажені важкою працею, голодом і холодом, українки-невільниці у Воркуті все ж дбали про свою зовнішність: “В неділю старалися усі причепуритись. Спочатку нам вільно було носити тільки таборовий одяг, але кожна старалася причесатись краще, припрасувати пом’яте вбрання. Коли ж уже можна було нам одягатись у своє – о, тоді вже неділю витягали найкраще” [22, c. 6]. Марія Тесля-Павлик пригадувала свій час у слідчій в’язниці: “Найчастіше вишивали комірці, тобто білий комірець вишитий вузеньким узором. Коли ми виходили на прогулянку, припинали його до тюремного одягу, підкреслюючи цим свою акуратність і те, що ми українки” [2, c. 137]. Ольга Адамова-Сліозберг також пригадує жінку, яка “щоранку заклопотано прала, сушила та пришивала до блюзки білий комірець” [1, c. 8-9]. Однією зі звичних повсякденних практик жіночності є уживання парфумерних засобів. Вочевидь, у в’язницях і таборах такого права чи можливості жінки не мали: спиртові розчини були суворо заборонені у неволі. Тим більше показовим є епізод зі спогадів Галини Коханської, де вона із вдячністю розповідає, як прихильний до неї охоронець потайки повернув їй вилучений з посилки одеколон [11, c. 271-272, 266]. Надія Суровцова, яка провела чимало годин в одиночній камері в’язниці і виборола собі право за свої мізерні кошти купувати одеколон у тюремній крамничці, пояснює те особливе значення, якого набули парфуми: “В тюрмі таки дуже прикро од специфічного запаху парашної карболки. Так хотілося, щоб хоч у камері позбутися його! Але тут начальник був безсилий. Одеколон – алкоголь. Я образилася на нього і написала в Москву. У СПO дозволили, і з тих пір начальник, на мою приємність, дозволяв мені купувати одеколон. Я відмовляла собі в необхіднішому, коли стало прикро з грішми, але найдовше я тратила на одеколон. Асоціації запахів були в мене найсильнішими (...) і безжальні грубі стіни відступали перед ароматами волі. Всі ці дрібниці були б смішні, якби вони не допомагали жити” [21, c. 244-245]. Парфумерні аромати, як і інші атрибути традиційної жіночності, дозволяли жінкам пригадувати, хто вони є і до якого світу належать, зберігати тонку нитку зв’язку з суспільством, з якого їх було вилучено, і не втратити життєвих орієнтирів. Висновки Репресивна машина ГУЛАГу була спрямована на нівелювання особистості засуджених, руйнування їхніх соціальних ідентичностей (національних, класових, релігійних, гендерних та ін.). Одним із дієвих механізмів розмивання гендерної ідентичності жінок-політв’язнів було позбавлення їх будь-яких звичних атрибутів і маркерів жіночності (зокрема, одягу, волосся, аксесуарів, тощо). Однак у нелюдських умовах таборів та в’язниць жінки докладали зусиль та демонстрували чималу Українознавчий альманах. Випуск 20 14. Непохитні : Зб. спогадів / ред. Б. Гордасевич; упор. С.Волощак. – Львів: Рідна школа, 2005. – 180 с. 15. Нескорена Берегиня: Жертви московськокомуністичного терору ХХ століття / Світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО) / упоряд. Б.О. Гордасевич; ред. Г.Л. Гордасевич, Ю. Зайцев. — Торонто; Львів: Піраміда, 2002. — 280 с. 16. Позняк (Скрипюк) Г. Мені було 19: Автобіографічна розповідь / Ганна Позняк (Скрипюк). — Київ: Видвничий Дім “Києво-Могилянська Академія”, 2001. — 124 с. 17. Руденко Р. Згадуючи пережите / Раїса Руденко // Наше життя – Our Life. – 1988. – № 2. – С. 3-6. 18. Савка Б. “А смерть їх безсмертям зустріла”. Нариси, спогади, документи про участь жіноцтва трьох районів Тернопілля... в національновизвольній боротьбі ОУН—УПА / Богдан Савка. — Тернопіль: Джура, 2003. — 332 с. 19. Слободян-Ковалюк О. За Україну! За її волю! / Олександра Слободян-Ковалюк. – Коломия: Вік, 2010. – 144 с. 20. Стефанская М. Черное и белое / М. Стефанская. – М.: Суздалев, 1994. – 71 с. 21. Суровцова Н. Спогади / Надія Суровцова. — Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. — 431 с. 22. Шліс В. Неділя у Воркуті / Валлі Шліс // Наше життя – Our Life. – 1956. – № 9. – С. 6-9. винахідливість, щоб навіть у неволі зберігати певні прикмети жіночності у своєму зовнішньому вигляді: перешивали, ремонтували, шили і оздоблювали одяг, дбали про зачіски тощо. Важливо те, що усе це жінки робили не для того, аби бути привабливими для чоловіків (спілкування з якими було вкрай обмежене). Підтримання жіночого вигляду слугувало іншій меті: це було одним з елементів того знайомого “нормального” трибу життя, яке вони втратили, ще однією точкою опори, яка дозволяла жінкам пам’ятати, хто вони, щоб не розчинитися у дегуманізуючому плавильному котлі ГУЛАГу. Тому ці практики підтримання нормативної фемінності слід розуміти як пасивний (ненасильницький) спротив тоталітарному режимові. Література: 1. Адамова-Слиозберг О. Путь / Ольга АдамоваСлиозберг. – M.: 1993. – C. 8-9. 2. В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу, учасниць норильського повстання 1953 року / упоряд. Кривуцький І. та ін. — Львів: Манускрипт, 2009. — 276 с. 3. Гошко-Кіт А. Жертви за незалежність / Анна Гошко-Кіт. — Львів: НВФ “Українські технології”, 2009. — 324 с. 4. Закидальська А. Інтинські сніговії [Текст]: докум. повість, публіц. / Анастасія Закидальська. — Луцьк: ПП Іванюк В.П., 2014. — 244 с. 5. Заячківська-Михальчук Г. Заручниця імперії (спогади політв’язня) / Ганна ЗаячківськаМихальчук. — Львів: ПП Сорока, 2009. — 204 с. 6. Иванова Г.М. ГУЛАГ: государство в государстве / Г.М. Иванова // Советское общество: возникновение: развитие: исторический финал / Под общей ред. Ю.Н. Афанасьева. – Т. 2. – Москва: РГУ, 1997. – C. 209-272. 7. История сталинского ГУЛАГа. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собр. док. в 7-ми томах. – Т. 4. – Население ГУЛАГа: численность и условия содержания / Отв. ред И. В. Безбородов, В. М. Хрусталев. – М.: РОССПЭН, 2004. – 624 с. 8. Інтерв’ю з Вірою Дрозд, 1929 р.н. – Відеоархів Музею “територія терору” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://territoryterror.org.ua/uk/archive/videoarchive/video/?vd_movieid=365 9. Карванська-Байляк А. Во ім’я Твоє (Мережане життям) / Анна Карванська-Байляк. — Варшава: Видавництво “Український Архів”, 2000. — 440 c. 10. Кісь О. Жіночий досвід ГУЛАГу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті / Оксана Кісь // Український історичний журнал. — 2016. — № 3. — С. 125—138. 11. Коханська Г. З Україною в серці: спогади / Галина Коханська // Літопис УПА. — Т. 9. — Львів; Торонто: Літопис УПА, 2008. — 402 с. 12. Лагерная повседневность. Условия существования заключенных на объектах электроэнергетики // Заключенные на стройках коммунизма. ГУЛАГ и объекты энергетики СССР. Собрание документов и фотографий. — M.: РОССПЭН, 2008. – C. 279-373. 13. Мешко О. Не відступлюся! : До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Оксана Мешко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф.Сергієнко. — Харків: Права людини, 2005. — 344 с. References: 1. Adamova-Sliozberg О. Put’ / Olga AdamovaSliozberg. – Moscow: 1993. – P. 8-9 [In Russian]. 2. V namysti z koliuchogo drotu. Spogady zhinok, viazniv GULAGu, uchasnyts norylskogo povstannia 1953 roku / Kryvutskyj І. a.o. (Eds.) — Lviv: Manuskrypt, 2009. — 276 p. [In Ukrainian]. 3. Hoshko-Кіt А. Zhertvy za nezalezhnist / Аnnа Hoshko-Кіt. — Lviv: NVF “Ukrainiski Technologii ”, 2009. — 324 p. [In Ukrainian]. 4. Zakydalska А. Intynski Snigovii [Text]: Dokum. Story / Аnastasiya Zakydalska. — Lutsk: PP Іvaniuk V.P., 2014. — 244 p. [In Ukrainian]. 5. Zayachkivska-Мykhalchuk H. Zaruchnytsia imperii (spohady politviaznia) / Hanna ZayachkivskaМykhalchuk. — Lviv: PP Soroka, 2009. — 204 p. [In Ukrainian]. 6. Ivanova G.М. GULAG: gosudarstvo v gosudarstve / G.М. Ivanova // Sovetskoje Obshestvo: vozniknovenije: razvitije: istoricheskij final / Yu.N. Afanasiev (Ed.). – Vol. 2. – Мoscow: PGU, 1997. – P. 209-272 [In Russian]. 7. Istorija Stalinskogo GULAGa. Konets 1920 – pervaja polovina1950 godov: Sobr. dok. v 7 tomakh. – Tom/Vol. 4. – Naselenije GULAGa: chislennost i uslovija soderzhanija / I. V. Bezborodov, V. М. Khrustalev (Eds.). – Мoscow: ROSSPEN, 2004. – 624 p. [In Russian]. 8. Interview z Viroyu Drozd, 1929 r. n. – Videoarchiv museyu “terytorija teroru” [Electronic Resource]. – Access under: http://territoryterror.org.ua/uk/archive/videoarchive/video/?vd_movieid=365 [In Ukrainian] 9. Karvanska-Bayliak А. Vo imia Tvoye (Merezhane zhyttiam) / Аnnа Karvanska-Bayliak. — Warsaw: Vydavnytstvo “Ukrainskij Archiv”, 2000. — 440 p. [In Ukrainian]. 10. Kis О. Zinochyj dosvid GULAGu: stan doslidzhen ta dzherelni resursy v ukrainskomu konteksti / Oksana 80 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Hordasevych, Yu. Zaitsev (Eds.). — Toronto; Lviv: Piramida, 2002. — 280 p. [In Ukrainian]. 16. Pozniak (Skrypiuk) H. Meni bulo 19: Avtobiografichna rozpovid / Hanna Pozniak (Skrypiuk). — Kyiv: Vydavnychyj Dim “Kyievo-Mohylianska Akademija”, 2001. — 124 p. [In Ukrainian]. 17. Rudenko R. Zhaduyuchy perezhyte / Rayisa Rudenko // Nashe Zhyttia – Our Life. – 1988. – № 2. – P. 3-6 [In Ukrainian]. 18. Savka B. “А smert’ jikh bezsmertiam zustrila”. Narysy, spohady, dokumenty pro uchast zhinotstva triokh rajoniv Ternopillia… v nationalno-vyzvolnij borotbi OUN-UPA / Bogdan Savka. Ternopil: Dzhura, 2003. — 332 p. [In Ukrainian]. 19. Slobodian-Коvaliuk О. Zа Ukrayinu! Zа jiji voliu! / Оleksandrа Slobodian-Kovaliuk. – Kolomyia: Vik, 2010. – 144 p. [In Ukrainian]. 20. Stefanskaja М. Chornoje i beloje / М. Stefanskaja. – М.: Suzdalev, 1994. – 71 p. [In Russian]. 21. Surovtsova N. Spohady / Nadija Surovtsova. — Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 1996. — 431 p. [In Ukrainian]. 22. Shlis V. Nedilia u Vorkuti / Valli Shlis // Nashe Zhyttia – Our Life. – 1956. – № 9. – P. 6-9 [In Ukrainian].). Kis // Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. — 2016. — № 3. — P. 125—138. [In Ukrainian]. 11. Kochanska H. Z Ukrainoyu v sertsi: spohady / Halyna Коchanska // Litopus UPA. — Tom/Vol. 9. — Lviv; Toronto: Litopus UPA, 2008. — 402 p. [In Ukrainian]. 12. Lagernaya povsednievnost. Usloviya sushestvovanija zakliuchionykh na objektakh elektroenergetiki // Zakliuchonnyje na strojkakh kommunizma. HULAG i objekty energetiki SSSR. Sobranije dokumentov i fotografij. — M.: ROSSPEN, 2008. – P. 279-373 [In Russian]. 13. Meshko О. Ne vidstupliusia! : Do 100-richcha Оksany Yakivny Meshko / Oksana Meshko / Kharkivska Pravozakhysna Grupa; V.V.Оvsienko, О.F.Sergiyenko (Eds.). — Kharkiv: Prava liudyny, 2005. — 344 p. [In Ukrainian]. 14. Nepokhytni : Zbirnyk spohadiv / B. Hordasevych, S. Voloshchak (Eds.). – Lviv: Ridna shkola, 2005. – 180 p. [In Ukrainian]. 15. Neskorena Berehynia: Zhertvy Moskovskokomunistychnogo terory ХХ stolittia / Svitova federatsija zhinochych organizatsij (SFUZhO/WFUWO) / B.О. Hordasevych, H.L. УДК 101:316 Павло Терновий Соціально-філософський аналіз ідейних засад діяльності сучасних гуманітарних рухів Анотація: Статтю присвячено дослідженню ідейно-теоретичних засад та методологічних основ, закладених у фундамент діяльності сучасних гуманітарних рухів, які опікуються проблемами захисту людей, що страждають у вирі збройного насильства. Феномен організованої гуманітарної допомоги воюючим, цивільним, пораненим і хворим утворився, завдячуючи самовідданій роботи сестер милосердя на чолі з Флоренс Найтінгель, з середини XIX століття та перетворився у сукупність десятків гуманітарних товариств, розкиданих по світу, але не об’єднаних у систему допомоги людям внаслідок суперечливих ідейно-теоретичних засад, що знижує їх духовний потенціал. В статті на основі компаративного аналізу проводиться порівняння мети та засобів захисту людини релігійно-гуманітарними та громадськими (не державними) інституціями з розбором ідейних суперечок щодо інтелектуального лідерства та морально-виховного потенціалу в цій благородній сфері життєстверджуючого гуманізму. Робиться висновок, що парадигма людяності, нейтралітету та боротьби зі злом війн має бути об’єднуючим духовним стрижнем гуманітарних товариств. Як і передбачав Френсіс Фукуяма, інститути громадянського суспільства, до яких належать гуманітарні товариства, перебувають в обернено пропорційному співвідношенні із потугою держав, міцніючи в міру їх послаблення, стають вагоміші за держави, які не можуть протегувати своїх громадян, що страждають у вирі насильства. Ключові слова: гуманізм, морально-філософські засади гуманітарної діяльності, Гуманістичні маніфести, громадянські інститути захисту людини у війнах. Pavlo Ternovyj Social and Philosophical Analysis of Ideological Foundations of Modern Humanitarian Movement Abstract: The article is devoted the study of ideological and theoretical positions and methodological foundations laid in the foundation of the work of the humanitarian movements, which are concerned by problems of protection of people suffering from armed violence. The idea of humanitarian action in support of humane a person, who are involved in the war and suffered from it, has gone the evolution of the first abstract reasoning, great ideas, moral, philosophical poems of the Renaissance to the holistic doctrine, which became the doctrine of Henry Dunant, Jean Pictet, other founding rights of humanity. In the area of practical realization of noble thoughts humanitarian doctrine passed thanks to the activities nurses led by Florence Nightingale from the mid 19th century and continues in disinterested labor delegates dozen reputable as "ICRC", "Doctors without Borders", but are not united the system of care for people as a result of various ideological and theoretical basis, which reduces their spiritual potential. The article is based on comparative analysis compares the goals and means of protecting religious rights and humanitarian NGOs (non-government) institutions, ideological disputes regarding intellectual and moral leadership capabilities in this noble field of affirming humanity. The modern humanitarian movements, despite the differences in the forms of activity, are equally eclectic mix of ideological principles on neutrality and concrete assistance to the victims, humanity while ignoring fundamental assessment, carrier’s evil. They are inherent internal contradictions with competition for "humanity" between secular and religious, politicized and "neutral" institutions scattered efforts in protecting the community suffering from organized armed violence. The conclusion is that the paradigm of humanity, neutrality and combat the scourge of war should be unifying spiritual core humanitarian societies. The institutions of civil society, which include the Humanitarian Society, an inverse correlation of power states, growing stronger as the weakening of the latter, are weighty for the state, which cannot patronize its citizens suffering in the maelstrom of violence. There is a new spirituality for people who have chosen a humanitarian sense, active life, they are real "Coddle fate" because managed to give meaning of life, which is absurd in the face of death. According to an interesting phenomenon Kropotkin mutual humanitarian 81 Українознавчий альманах. Випуск 20 floats from "excess emotional forces of mind and will" is the third principle of self-sacrifice in “world help law”, which opposes the law of natural selection. This outlook delegates Humanities spiritual movement creates conditions for "transcendences humanism", also known as the Society of spiritual service to people. Keywords: humanism, moral and philosophical foundations of humanitarian work, human protection, Humanitarian manifestation XX century. Постановка проблеми. Війни та збройні конфлікти є не супутником людства, як вважали мислителі минулих століть, а наслідком відсутності культури миру та антилюдяної політики держав – справжніх «Левіафанів», для яких абстрактні цілі заміщують цінність життя реальної людини. Реальне буття у «гарячих точках» планети, або, за висловом Жака Дерриди у доповіді «Цілі людини», фактична «людино-реальність», роздуми щодо організації захисту тих, хто знаходяться у епіцентрі збройної боротьби, зокрема в зоні АТО, продовжують потерпати від неї у шпиталях, таборах для переміщених чи полонених, показують, що крізь протидію ЗЛА благотворно «діє» інституційно оформлений, гуманістично спрямований фактор. Його початки сягають жахливих подій Кримської війни 1853-1856 рр., коли пораненим не надавали належної допомоги, вважали «браком», «ломом», і тільки благородна і людяна справа сестер милосердя на чолі з Флоренс Найтінгель продемонстрували силу дієвого гуманізму [12, с. 86]. Доволі критичну оцінку щодо його потужної сили виразив А. Камю у розділі «Прометей у пеклі»: «людині наших днів – тій, що надміру страждає на цій тісній землі…йдеться тільки про те, що страждати їй доведеться ще трохи більше» [4, с. 581], проте ми виражаємо надію, що детальний, неупереджений аналіз ідейних основ діяльності гуманітарних рухів сприятиме консолідації життєстверджуючих сил в нашу епоху «завершеної антигуманності». Однак вийшло так, що різні ідейні платформи та моральні засади філософсько-світоглядного рівня складають підґрунтя для певної конкуренції, вірніше «змагання за лідерство», тому ми ставимо завдання виявити філософсько-гуманітарну основу цих ідейних баталій на основі неупередженого компаративного аналізу. Актуальність поставленої проблеми загострюється тим, що деякі із гуманітарних інституцій, що діяли на окупованій частині Донбасу, мали явно заполітизований, якщо не провокаційний характер. Аналіз досліджень і публікацій. Тема, сформульована у заголовку, ще не ставала об’єктом спеціального соціально-філософського дослідження, тоді як міжнародно-гуманітарні та моральні аспекти поставленої проблеми піднімались у статтях функціонерів Міжнародного Комітету Червоного Хреста - Франсуа Біньйона, Маріон Хафеля, Жака Мерана. Виняток становлять роботи Л. Феррі «Людинобог або смисл життя», А. Фінкельраута «Втрачена гуманність», ідеї яких перегукуються з міркуваннями А. Камю, Ортеги-і-Гасета, А. Бадью, Ж. Бодріяйра стосовно пошуків «компенсації» необхідних гуманітарних втрат людства. Мета дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб проаналізувати ідейнотеоретичні, релігійні, моральні засади діяльності сучасних гуманітарних товариств, які лягають в основу практичної діяльності та впливають на ефективність соціально-гуманітарної роботи, спробувати синтезувати їх у парадигму людяності, яка на противагу Гуманістичним маніфестам XX століття (всього їх було 4) зверне увагу світової спільноти на необхідність надавати допомогу всім страждаючим у збройній боротьбі країн та народів, незважаючи на ідейно-політичні розбіжності. Виклад основного матеріалу. Не всі благородні починання людства мали логічне продовження та довге життя: так трапилось, до речі, із «Товариствами миру», яких на кінець XIX століття було декілька десятків у всіх європейських країнах (між іншим, окрім Росії), а от Гуманітарні інституції успішно еволюціонували, відтепер існує Міжнародний етичний і гуманістичний союз (МЕГС), який об'єднує понад 5 мільйонів членів із 90 громадських організацій з більш ніж 30 країн. В Україні діє декілька гуманістичних організацій, державних, громадянських, світських та релігійних, частина яких співпрацює з МЕГС. Благотворний фактор захисту людини в умовах війн та збройних конфліктів, прийнято позначати низкою термінів: гуманітарна діяльність, гуманітарна допомога, гуманітарна етика, гуманітарна стратегія та дипломатія, гуманітарна криза чи навіть гуманітарна катастрофа, а також гуманітарне втручання. Ці різні прояви людського духу мають на меті повернути людськість до людини. Справедливо стверджував А. Бадью в інтерв’ю 7 червня 2007 року у Вищій нормальній школі Парижу: «Я переконаний, що будь-яка філософія, що усуває категорію суб’єкта, стає нездатною прислужитись політичному процесові» [2, с. 200]. Неминучі при збройному насильстві страждання конкретних людей намагається майже дві сотні років мінімізувати своєю безкорисливою роботою інституційно оформлений гуманітарний рух у вигляді Товариств, Організацій, Орденів. Необхідність їх діяльності афористично висловив французький філософ і есеїст Жан Бодрійяр, аналізуючи дії миротворців ООН у Боснії 1992 року: «Військовий параліч не викликає подиву, оскільки він пов'язаний з інтелектуальним паралічем сучасного світу». Мислитель мав на увазі нездатність наддержавних воєнно-політичних структур ЄС та ООН приборкати геноцид боснійських мусульман у 1992-1993 рр. Гуманітарні інституції, як би парадоксально не звучало, складають другу, світлу половину соціальних, вірніше державних, установ, які на іншій половині діють у вигляді інструментів «бездушної машинерії насильства». Остання функціонує у мирний і воєнний час. Представники громадських, добровольчих гуманітарних інституцій в Україні справедливо нарікають на бюрократичні бездушні перепони державних структур. Один з учасників бойових дій на Сході України в інтерв’ю «Громадському радіо» 18 березня 2017 року стверджував: «Я знаю лише дві організації, котрі пояснюють ветерану, що з ним відбувається («Побратими» і «Серце воїна»). І обидві вони є громадськими, вони не державні. На щастя, напевно»[3] . Ідея гуманітарного руху підтримки людяного в людині пройшла певний шлях еволюції, починаючи від перших абстрактних міркувань, великих ідей морально-філософських поезій епохи Відродження Данте Альєгері, Петрарки, Боєція до доктринальних 82 Київський національний університет імені Тараса Шевченка настанов Анрі Дюнана, Жана Пікте, діяльності сестер милосердя на чолі з Ф. Найтінгель, до сьогоденних десятків авторитетних і впливових організацій типу «Міжнародного комітету Червоного Хреста», «Лікарів без кордонів», “Human right watch” та інших. Це підтверджував великий гуманіст сучасності Альберт Швейцер, вказуючи у статті «Гуманність»: «Людство не володіє ідеалом гуманності із вічності. Вона прийшла до нього лише з плином часу» [13, с. 508]. Феномен гуманітарного руху набув ознак «масовидності» з середини 19 століття та існує відтепер у розвинених інституційних формах Товариств, Організацій, Рухів, на противагу гуманістичним Маніфестам, які не здійснюють помітний дієвий вплив у справі допомоги постраждалим від наслідків воєн. Останніх у XX столітті було чотири, а «Гуманістичний маніфест 2000» виглядає вже цілим розлогим твором. Їх ідейнотеоретичні засади ми розглянемо у контексті компаративного аналізу існуючих теоретичних конструктів та платформ. Крізь призму парадигми гуманізму у збройних змаганнях держав діяльність гуманітарних рухів може бути позначена ідеєю «Міфу про Сизифа», що долати абсурд життя, до якого ми не безпідставно відносимо антилюдяність війн, потрібно буде знов і знов, не зважаючи на поразки, боротись за «людяність» в людині. Ця справа часто-густо виглядала навіть для видатних мислителів-гуманістів майже безнадійною. Так, П. Кропоткін посилається на визнання Лева Толстого у «Сповіді», що життя без мети з його невідворотними стражданнями є непереносним тягарем, таким, що «навіть пізнати істину я не міг бажати. Істина була у тому, що життя є безсмисленість» [5, с.13]. Проте була висловлена й більш оптимістична думка Альбером Камю у «Листі німецькому другові» 1944 р., що людяність переможе, «великою є заслуга людей, які воюють, при цьому зневажаючи війну, згідні все втратити, при цьому дорожачи щастям, застосовуючи насильство, вони плекають ідею цивілізації вищого порядку». Необхідність та важливість аналізу доктринальних засад гуманітарних інституцій випливає як із доволі тривалої практики діяльності – десятки або ж сотні років гуманітарної діяльності, так й із осмислення праць делегатів Товариств, які самі намагаються підвести підсумки та виявити як перспективи, так і недоліки гуманітарного руху на тих ідейних засадах, що були закладені їх ініціаторами. Недоліки та хиби, зокрема, полягають у зниженні ефективності діяльності та падінні авторитету цих інституцій, що визнано і на прикладі їх діяльності в Україні 2015-2016 рр. Один із важливих висновків полягає у тому, що гуманітарна діяльність не зменшує масштаби насильства та посягань на людяність, бо насильство над людяністю постійно відроджується, що позначається терміном «палігенезис». Така думка у Альбера Камю з’явилась не випадково, вона була сформульована мислителем у романі «Чума», де стверджується щодо постійного відродження («палігенезиса») жорстокої антилюдяної навали фашизму (чуми). Практично у ті ж самі роки у Вступній промові Головного обвинувачувача від США Р.Х. Джексона на судовому засіданні Нюрнберзького трибуналу було сказано, що злочини фашистів настільки свідомо злісні та руйнівні, що цивілізація загине, якщо після їх ігнорування вони знову повторяться [7, с. 390 ]. Р.Х. Джексон вживає вислів «антилюдяна філософія», підкреслюючи особливу згубність поєднання цієї доктрини («філософії») з соціальними силами нацистів, які її реалізовували через діяльність головних фашистських злочинців. Мовиться також про те, що у Німеччині була створена «машина знищення людськості» із бюрократичним апаратом, який у цьому випадку певним чином «відчужував» виконавців від їх антилюдяної справи, що не позбавляло їх відповідальності (принцип Нюрнбергу). У цьому, на думку Ханни Аренд, була банальність зла – воно було звичайним, повсякденним, що не торкалося духовних сил учасників «системи, здатної знищити свою жертву ще до того, як та зійде на шибеницю. Що може бути жахливішим, ніж бачити людей, які ідуть на смерть, немов маріонетки» [11, с. 38]. Отже, протистояти силам зла має гуманістична філософія, поєднана з гуманітарною діяльністю. Проте перша залишається ідейним спадком, а діяльність гуманітарних установ має невиразні ідейні засади. Ми намагаємось показати на полі битви за людяність зіткнення «машини» знищення та соціальних інститутів захисту людини, з якого випливає, що гуманітарні інституції несуть на собі відбиток бюрократичних вад, за висловом Макса Вебера, замкнених на собі. Якщо спробувати проаналізувати штатний склад Міжнародного Комітету Червоного Хреста із штаб-квартирою у Женеві, то побачимо, що 12 тисяч функціонерів, представлених у 80 країнах, стурбовані також і засадами власного існування, а не тільки захистом постраждалих в усьому світі. Як динамічне явище, яке поступово набувало інституційних форм, ідейно-теоретична основа гуманітарної діяльності викликала дебати, спочатку у лоні католицької церкви, занепокоєної питаннями світоглядного ґатунку: чи не замінять гуманітарні концепції заповідей традиційних віросповідань, чи не мають вони намір витіснити релігійні гуманні приписи та оголосити «новий закон всесвітньої любові»? Чи не перетворюється концепція гуманізму у засіб, єдино можливий в умовах збройної боротьби, наповнення життя окремих осіб та організацій смислом, тоді як це є функцією церкви, зокрема військових капеланів? [9, с. 253 - 254]. Зокрема, у «Гуманістичному маніфесті 2000» П. Куртца вказується щодо неправомірності посягань церкви на справу гуманітарної моралі. З протилежної позиції, висловленої Генрі М. Морісом, вважається, що навпаки, гуманістичні маніфести «волають у запереченні Бога та безсмертя душі», це світогляд, заснований на вірі, що Бога немає, «тому їх гуманізм приречений на крах» [1]. Наш аналіз показує, що еволюціонують основні теоретичні основи Гуманістичних маніфестів, розроблених американськими філософами, а не базові положення гуманізму, як помилково вважає Генрі М. Моріс, засновник Інституту креаційних досліджень. На ці складні питання намагався відповісти з більш глибокої, філософської точки зору Люк Феррі у книзі «Людинобог або смисл життя», яка вийшла друком ще у 1996 році. Він висловлює слушну думку, що людина не може жити без трансцендентного, тобто виходу за межі існуючого, якщо шукає смислу у бутті, пов’язаному зі стражданнями, смертю, боротьбою зла та добра. Камю у річищі таких міркувань писав, що він «продовжує вірити і в умовах 83 Українознавчий альманах. Випуск 20 справедливо підкреслюють, що гуманітарна діяльність підсилює інтенцію людини творити добро, спробувати використати шанс «гуманізувати» зло, розуміючи його невичерпність. Проблема, як вчиняти стосовно зла війни, доволі давня і була конкретизована І. Кантом у риторичному запитанні: чи варто облагороджувати насильство? Слід, мовляв, унеможливити, елімінувати війни через утворення всесвітнього союзу народів. Ця позиція була розвінчана Г. Гегелем, який вказував, що «вічний мир» буває тільки на кладовищі, бо війна є суттєвий елемент історії та засіб вирішення суперечки між державами, а Ж.-П. Сартр, зіштовхнувшись на власному життєвому шляху з війною, у 1940 р. відзначив, що вона і є не тільки смерть, а й життя. Проте, цю болючу проблему гуманітарно налаштована частина людства вирішує повсякденно на користь зменшення зла та страждань людей, зазнаючи при цьому критики «зліва» та «справа». «Життя делегата гуманітарної інституції (руху) сповнене мужності, її висвітлює світ радості, коли гуманітарна акція приносить плоди, вона сповнена болі, коли все слід починати заново», - мовилось в промові в соборі святого Петра в Женеві при вшануванні загибелі у Чечні шістьох делегатів, холоднокровно вбитих у шпиталі [6, с. 152]. Ця трагедія нагадала про те, що мовчання та бездіяльність тих, хто може зіграти певну роль у гуманітарній справі, схожі на оборудку із совістю. Можна погодитись із ствердженням французького мислителя Левінаса «Виправдання болі мого ближнього є джерело усякої аморальності». Вищезгаданий нами герой п’єси Сартра Гёц справедливо «радить»: «Якщо хочеш заслужити пекло, достатньо не вилізати із свого ліжка. Світ несправедливий, якщо ти його приймаєш, ти стаєш пособником» [8, с. 301]. Гуманітарні інститути, які, на думку Ф. Фукуями є одним із важливих рівнів демократичних устроїв світу [10], мають обрати іншу націленість: від себе, озброєного мужністю та співчуттям, до іншого, як самого себе, подібно тому, як Міжнародний Комітет Червоного Хреста був створений близько 150 років тому для того, щоб «зберегти хоча б якусь долю гуманності на війні». Висновки. Таким чином, у боротьбі за людяність у мілітарній соціальній практиці, найбільш небезпечними формами якої є війни та збройні конфлікти, «зливаються» діяльність гуманітарних рухів, організацій, Товариств із власними ідейнотеоретичними засадами. Попри розбіжності між ними політичного штибу, моральних засад, світських та теологічних поглядів, всі вони виконують незамінну функцію – захисту конкретної, живої, цілісної людини. Важливо повернутись до тези засновниці гуманітарних організацій Ф. Найтінгель: не політичні амбіції та ідейні розбіжності, а турбота про те, щоб повернути людяність людству, яке знаходиться на порозі настання епохи «завершеної антигуманності». війни, що світ не має смислу, але в світі є те, що має смисл – це людина». Отже, трансцендентне може виходити також із природи самої людини, а не тільки з Божественного Абсолюту, на чому постійно наголошують теологи, тому сучасний гуманізм відкриває ще один шлях до духовності, яка притаманна людині природно. Духовність, її зміст та форми реалізації рідко постають предметом соціально-філософського аналізу, або здійснюється у відриві від проблеми подолання жорстокості збройної боротьби чи боротьби зі злом, соціальним та персоніфікованим. Нова духовність виникає у людей, які смислом свого життя обрали гуманітарну діяльність, вони є справжні «пестуни (балувані) долі», бо їм вдалось наповнити смислом своє життя, яке виглядає абсурдом перед лицем смерті. Цікаву думку висловив П. Кропоткін, що гуманітарна взаємодопомога випливає із «надлишку душевних сил, розуму та волі», це у нього третій принцип самопожертви у сформульованому ним законі милосердя, який простоїть закону природного відбору [5, с.16-17]. Така світоглядна позиція створює духовні передумови для «трансцендентального гуманізму» або формує так звану світську духовність служіння людини. Є, однак, більш скептична думка, яка полягає у тому, що представники (делегати) гуманітарних інституцій не особливо цікавляться тим, хто є поранений, хворий, страждаючий, з точки зору соціальності, бо головне – рятувати життя як таке, абстрактну цінність, і тим самим стверджувати себе в житті. Так, герой п’єси «Диявол та Господь Бог» Ж.-П. Сартра Гёц розлючений, коли прості люди не приймають його добро, тому насильно хоче зробити їх ощасливленими. Він кричить: « Я хворий Добром і хочу, щоб ця хвороба стала заразною» [8, с. 309]. У такому випадку гуманітарна діяльність набуває характеру наддержавної материнської опіки, вона повністю відсторонена від потрясінь, надломів, екзистенційних викликів людству, які криються у кризі соціуму. Навряд чи людина є від природи схильної до війни, вказували П. Кропоткін, Й. Гейзінга та інші, інакше збройна боротьба були би явищем індивідуального, партикулярного порядку. Гуманітарна діяльність без спрямованості на боротьбу зі злом, нехай навіть у формі імперативної вимоги людяності приречена бути відстороненою від «людино-реальності». Гуманітарна діяльність міжнародних наддержавних інституцій, як правило, намагається бути абсолютно нейтральною, навіть аполітичною. Так, організатори однієї із гуманітарних інституцій, створених для допомоги жертвам 1-ї та 2-ї чеченської війн в Росії, яка розташована у Німеччині, зробили знакове зауваження стосовно ідейних засад своєї діяльності: ми не патріоти, ми милосердні (гуманісти). Критики аналогічних ідейних засад образно вказують, що «гуманітарний рух живиться людським нещастям», він знімає з агресивної мілітарної політики держав, з якої випливають війни та збройні конфлікти, відповідальність за той несправедливий світовий порядок, за жорстокий спосіб життя – нав’язувати свою волю іншим - через війни та збройні конфлікти. Їх за 17 років нового століття вже нараховано понад 50, тобто по три збройні конфлікти в рік. Ми визнаємо, що захисники гуманітарної позиції добровольців, такі як «ідеаліст» Люк Феррі, 84 Література: 1. The evolving humanist manifestos by Henry M. Morris. Назад к Книге Бытия», (выпуск 178), Перевод Д. Маркова [Текст] / Генри Моррис.Симферополь, Христианский научноапологетический центр, 2005. Буклет 3 107.- 23 с. 2. Бадью А. Концепт моделі - сорок років потому: інтерв’ю з Аленом Бадью [Текст] / Ален Бадью // Київський національний університет імені Тараса Шевченка 1. The evolving humanist manifestos by Henry M. Morris. Nazad k Knyge Bыtyya», (vыpusk 178), Perevod D. Markova [Tekst] / Genri Morris.Symferopol`, Xrystyanskyj nauchno-apologetycheskyj centr, 2005. Buklet 3 107.- 23 s. 2. Bad`yu A.. Koncept modeli – sorok rokiv potomu: interv'yu z Alenom Bad`yu [Tekst] / Alen Bad`yu. // Koncept modeli. – K.: Duh i litera, 2007. - S. 191-216. 3. Veteran ATO his fellow: Public Radio interview [Elektronnyj resurs]. - Rezhy`m dostupu: https://hromadskeradio.org/programs/tochkyopory/muzhyky-ne-nado-boyatsya-menyatsya-myuzhe-pomenyalys-veteran-ato-svoym-pobratymam 4. Kamyu A.. Prometej u pekli. Z knygy` «Lito» [Tekst] / Alber Kamyu // Vybrani tvory. K.: Dnipro, 1989. – 342 s. 5. Kropotkyn P. Etyka [Tekst ] / Petr Kropotkyn. – M.:Polityzdat, 1991.- 496 s. 6. Maryon Xarrof-Tavel. Rech, proyznesennaya v sobore sv.. Petra v Zheneve 20 dekabrya 1996 g. [Tekst ] / Mary`on Xarrof-Tavel // Zhurnal MKKK. – 1996. # 15. 7. Nyurnbergskyj process. Sbornyk materyalov. [Tekst ] V 8 t. T.1.- M.: Yuryd. Lyt., 1987. – 688 s. 8. Sartr Zh.-P. D`yavol y Gospod` Bog [Tekst] // Stena: Yzbrannye proyzvedenyya. – M.: Polytyzdat, 1992. – 518 s. 9. Fylosofskoe y relygyoznoe yzmerenye gumanytarnogo dvyzhenyya [Tekst ] // Mezhdunarodnyj zhurnal Krasnogo Kresta. -1997. - # 15. 10. Fukuyama F. Prymat kultury [Tekst] / Frensis Fukuyama.- [Elektronny`j resurs]. - Rezhy`m dostupu: http://www.azh.com.ua/lib/prymat-kultury. 11. Hanna Arend. Banalnist zla. Sud nad Ajxmanom v Yerusaly`mi. Peredmova Amosa. Per. z angl. A. Kotenko. [Tekst ] - K.: Duh i litera. - 2013. - 367s. 12. Cyurupa M.V., Dyachenko V.I. Mizhnarodne gumanitarne pravo [Tekst ] / Myhajlo Cyurupa . – K.: Kondor, 2008. – 361 s. 13. Shvejcer A. Gumannost [Tekst ] / Albert Shvejcer // Blagogovenye pered zhyznyu: Per. s nem / Sost. y posl. A.A. Gusejnova. – M.: Progress, 1992. - S. 508. . Концепт моделі. – К.: Дух і літера, 2007. - С. 191216. 3. Ветеран АТО своїм побратимам: інтерв’ю Громадському радіо [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://hromadskeradio.org/programs/tochkyopory/muzhyky-ne-nado-boyatsya-menyatsya-myuzhe-pomenyalys-veteran-ato-svoym-pobratymam 4. Камю А. Прометей у пеклі. З книги «Літо». Пер. з франц. Д. Наливайка [Текст] / Альбер Камю // Вибрані твори. К.: Дніпро, 1989. – 342 с. 5. Кропоткин П. Этика [Текст ] / Петр Кропоткин. – М.: Политиздат, 1991.- 496 с. 6. Марион Харроф-Тавель. Речь, произнесенная в соборе св.. Петра в Женеве 20 декабря 1996 г. [Текст] / М. Харроф-Тавель // Журнал МККК. – 1996. № 15. 7. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов. [Текст] В 8 т. Т.1. - М.: Юрид. Лит., 1987. – 688 с. 8. Сартр Ж.- П. Дьявол и Господь Бог. Пер. с франц. [Текст] // Стена: Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1992. – 518 с. 9. Философское и религиозное измерение гуманитарного движения. Обзор публикаций [Текст ] // Международний журнал Красного Креста. -1997. - № 15. 10. Фукуяма Ф. Примат культури [Текст] / Френсіс Фукуяма. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.azh.com.ua/lib/prymat-kultury 11. Ханна Аренд. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Передмова Амоса. Пер. з англ. А. Котенко. [Текст ] / Арендт Х. - К.: Дух і літера. 2013. - 367с. 12. Цюрупа М.В., Дяченко В.І. Міжнародне гуманітарне право [Текст ] / Михайло Цюрупа. – К.: Кондор, 2008. – С.361 с. 13. Швейцер А. Гуманность [Текст ] / Альберт Швейцер // Благоговение перед жизнью: Пер. с нем / Сост. и посл. А.А. Гусейнова. – М.: Прогресс, 1992. - С. 508. References: УДК 37.012: [39(=161.2):165 Тамара Усатенко Державна мова – чинник національної безпеки Анотація. У статті обґрунтовується важливість та актуальність процесів поширення державної мови в умовах консолідації української спільноти, формування національної ідентичності, національної безпеки. Аналізується стан функціонування державної мови крізь призму компетентностей; глобалізаційних процесів полікультурності та «етнічного ренесансу», національної ідентичності тощо. Розкриваються взаємовідносини етнонації – мови–колоніалізму, особливості україно-російських відносин у постколоніальну добу. Характеризуються способи і методи асиміляції українців. Наголошується на праві кожної людини на збереження рідної мови та передачу її наступним поколінням. Обґрунтовано, що конфлікт між українською і російською мовами, який існував багато століть було перенесено з зовнішньої, позамовної сфери до самої мови, яка зазнавала руйнівних здебільшого змін. Проаналізовано, що експансія була спрямована на створення нової офіційної мови, переважно у містах, що відбувалося шляхом звуження лексики української мови у словниках, формування почуття вторинності української мови тощо. Російська мова при цьому просувалася не як явище культури, а засіб нової ідеології, як мова «нової історичної спільноти». Таким чином, сучасному українському суспільству як ніколи потрібні зміни у сфері застосування української мови на державному рівні у повному об’ємі, поряд з гарантованим розвитком на рівні держави мов національних меншин Ключові слова: держава, мова, компетентності, асиміляція, постколоніальна доба, полікультурність. Tamara Usatenko Official Language as a Factor of National Security Abstract. Ukrainian society needs the wide using of Ukrainian language at the national level in full volume both with developing a qualitative laws about native languages of national minorities, which is duty of the state. The study tested the current researches about the role of Ukrainian language as official language. It is known that the official language is a sign of sovereignty along with state symbols such as borders, emblem and anthem. Official language is a language of 85 Українознавчий альманах. Випуск 20 citizenship, it is mandatory to use it according to the law in the work of state and local governments. At the state level, communication should be clear for all on Ukrainian language. The law about state language is not extended to private communication, in religious life etc. The adoption of the new law about official language provides not for imposing the Ukrainian language, but exist to ensure the rights of native speakers. The state must guarantee the rights of every person, every native speaker to use Ukrainian language, to preserve their language and pass it on to future generations. In the article the situation and development of the state Ukrainian language , current problems with the language in Ukraine, which connected with the deformations inherited by the colonial past analyzed. In the struggle for freedom and independence of peoples subdued by Russia the problems with Ukrainian language played and plays an important role. Resistance to imposition in Ukraine the Russian language as the dominant, ousting Ukrainian language from education, school, administration, army continued throughout the all period of enslavement. In the study the scope and depth of legitimizing of colonial language policies which was implemented in the Russian Empire, the Soviet Union were characterized. Russian language for centuries had supplanted Ukrainian language in majority of social areas. The Ukrainian language was dysfuncted as a mean of communication. This article provides an overview of existing legal documents about Official language in Ukraine, which were submitted by Ukrainian Parliament. Special attention is accentuate to the Concept of "New Ukrainian school," noting among the key competences, one of the leading among them is "communication state (and mother when differences). The study noted the importance and urgency of the problems of consolidation in postcolonial era as for Ukrainian society and for the world social and humanitarian studies in general. Globalization, world social and humanitarian studies actualize the current needs of mordern society in the sphere of language policy and its implementation. The study proved that under the influence of global orientations the foundations of traditional culture, leading to ethnic national mobilization cultural solidarity can change . Key words: state, language competence, assimilation, post-colonial era, multiculturalism. «Спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами» – одне із провідних положень Концепції «Нової української школи». Відомо, що серед базових компетентностей «Нової української школи», які запропоновані авторами Концепції (спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами; спілкування іноземними мовами; математична компетентність; інформаційно-цифрова компетентність; уміння вчитися упродовж життя; ініціативність і підприємливість; соціальні та громадянські компетентності; обізнаність та самовираження у культурі; екологічна грамотність, здоровий образ життя) саме мовні компетентності людини відіграють особливу роль у формуванні способів мислення, поглядів, цінностей, багатьох особистих якостей, що здатні забезпечити успіх у різних сферах життя у подальшому [6]. Компетенції державної мови охоплюють: уміння усно і письмово висловлюватися й тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання, говоріння, читання, письмо, застосування мультимедійних засобів); здатність реагувати мовними засобами на повний спектр соціальних і культурних явищ – у навчанні, на роботі, вдома, у вільний час; усвідомлення ролі ефективного спілкування. Дані компетенції спрямовані на розвиток української мови, успішну взаємодію із суспільством, повагу до прав людини, демократії, українську національну ідентичність; консолідацію українства як соціуму, нації, спільноти, держави, етносу тощо. На думку авторів, консолідація українства постколоніальної доби має збагатити загальнолюдську гуманітаристику унікальним досвідом європейської спільноти, яка увійшла у ХХІ ст. у стані перехідного (постколоніального) соціуму та конкурентної (постколоніальної, такої, що розвивається) держави [2, с.20]. Усе це визначає важливість та актуальність дослідження консолідаційних процесів постколоніальної доби як для окремо взятого (українського) соціуму, так і для світової соціогуманітаристики загалом [2, с.20]. Глобалізація та світова соціогуманітаристика актуалізують вплив суперечливих потреб сьогодення на розвиток мови і здійснення мовної політики. У сучасному суспільстві ми можемо відзначати з однієї сторони взаємопорозуміння між культурами, активне застосування комунікативних функцій мови і відповідних векторів полікультурності, а з іншої – етнокультурне самовираження народів, національних спільнот, збереження і розвиток їх самобутності. Економічна версія глобалізації як перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку знаходиться на етапі вивчення, базується на твердженнях, що глобальним на рівні постіндустріального суспільства є економіка як така, що існує самостійно. Однак, слід враховувати, що знання та сучасна інформація, її комунікативна складова не існують поза мовним середовищем і мовними засобами. Наукові дослідження акцентують увагу на тому, що починаючи з другої половини ХХ ст., у світі відбувається «етнічний ренесанс» у вигляді зростання інтересу до етнічної самобутності, заходів з її відродження та зміцнення, однак, світове інформаційне співтовариство майже не лишає у собі місця для етнічності [7, с.60]. Дослідники впливу глобалізації на мову, лінгвістичну практику, мовну політику, зокрема, А.Гальчинський, Е.Заграва, О. Майборода, Л. Нагорна, Я. Радкевич-Винницький, І.Лопушинський та ін. вказують на полікультурність процесів в умовах глобалізації: подібність способів життя, стандартів поведінки, глобальної ментальності, мовних, ціннісних уподобань. Одночасно і паралельно інтенсифікується процес утвердження народами етнічної, територіальної, групової ідентичності [3]. Світова масова комунікація – інтернет, телебачення, відео, персональні комп’ютери, радіо та под. посилюють міжетнічні контакти, етнічну самоідентифікацію, етнічну мобілізацію. Всеохоплююча технізація дає можливість етнічним, мовним спільнотам розвивати власні комунікативні мережі, удосконалювати та більш широко використовувати власну наукову, літературномистецьку мову, мову повсякденного вжитку тощо. Під дією глобальних ціннісних орієнтацій змінюються підвалини традиційної культури, які ведуть до етнонаціональної мобілізації, до зміцнення етнонаціокультурної солідарності. На тлі і під впливом нинішнього стану в Україні актуалізується проблематика національної ідентичності, зокрема, націокультурної та націомовної. За таких умов ідентичність сама по собі, її етнонаціокультурні і мовні виміри потрапляють у певний трикутник взаємовідносин етнонація-моваколоніалізм. Е. Заграва зазначає, що якщо раніше одні нації завойовувалися, придушувалися іншими, то в умовах сьогодення глобальний безликий технократичний світ загрожує існуванню самих націй, як окремих спільнот людей, що мають свої духовно- 86 Київський національний університет імені Тараса Шевченка культурні ознаки та прикмети, відмінні від інших націй… [3, c.5]. Сьогодні ми перебуваємо в одному із найбільш тривожних, напружених, найвідповідальніших часів новітньої історії держави України, коли постає необхідність термінової, невідкладної зміни системи творення життя, господарювання, управління тощо. Нині не лише корупція, підвищення рівня злочинності посилюють тривогу, розгубленість і сум’яття у думках пересічних людей. Анексія Криму Росією, неоголошена збройна війна проти України, що вже покалічила і забрала життя тисяч українців, понівечила міста і села Донбасу, остаточно розвіяли міфи про непорушну російсько-українську дружбу України і «старшого брата». Варто відмітити, що російській владі за всіх часів притаманне особливе ставлення до українських земель, здобуття яких в офіційній історіографії не розглядалося як «завоювання, а просто як повернення давно втрачених земель»[14, с. 240]. У такому контексті може виникнути питання: чи доцільно в нинішньому часі використовувати постколоніальні студії стосовно України? Адже тоді доведеться визнати постколоніальне становище України, а Росію колонізатором? Як засвідчують класичні дослідження, всі великі європейські держави у попередні століття встигли вступити у велику гонитву за колоніями. Імперські зазіхання на заморські колонії у Росії, Німеччині проявилися в інший спосіб; а саме, у формі так званих «панрухів» (панславізму, пангерманізму), які були спрямовані не на далекі землі, а на прилеглі території, які в тлумаченні Росії добровільно просилися приєднати їх до імперії. Доля «приєднаних» земель Сибіру, Кавказу та ін. була, по суті, долею тих самих колоній. Датою, від якої прийнято відраховувати історію непростих українськоросійських відносин, вважається сумнозвісна Переяслівська рада [11, с.62,63]. За підрахунками істориків, Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз і нинішня Російська Федерація провели понад 300 загарбницьких воєн, колонізувавши сотні народів і анексувавши їхні території. Серед цих воєн були і війни проти власних народів, які вели національновизвольну боротьбу за свою незалежність [10,с.13]. У боротьбі за свободу, незалежність упокорених Росією народів важливу роль відігравала і відіграє проблема мови. Супротив нав’язуванню в Україні російської мови, як панівної, витіснення української мови з освіти, шкільництва, сфер управління, армії тощо, був неперервний впродовж всього періоду поневолення. З особливим розмахом і глибиною здійснювалася легітимація мовної колоніальної політики у ХХ ст. У вступному слові на установчій конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка Олесь Гончар наголошував: «ХХ сторіччя принесло нашій мові й культурі високі злети і найскладніші випробування. Ми знали український Ренесанс 20-х років, але ж потім знали й терор сталінського «великого перелому», коли українська мова в нещадні ті зими пакувалася в спецпереселенські вагони разом із тужливим воланням мільйонів людей, відірваних зі своїми сім’ями від рідної землі, від рідних вод і від ясних українських світанків. Почуло цю мову Заполярʼя, крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру й тайгу» [13, с.8]. У радянські часи утискам піддавалася українська мова на території самої України, особливо 87 в періоди «розстріляного відродження», Голодомору, Другої світової війни, післявоєнних репресій. На початку свого існування Радянська Росія нібито пом’якшувала політику стосовно української мови. У 1923 році виходить декрет, який затверджує партійний курс у національній політиці, відомий як «українізація». Одночасно російська мова посіла місце першої й основної (мова верхівки партії, мова з’їздів, міжнародного спілкування народів колишньої імперії), обґрунтовуючи те тим, що російська мова мала розвинену термінологію, була придатна у будьяких сферах застосування. Хоча у 1929 р. надруковано і впроваджено новий правопис української мови, проте усе змінилося у 1930 р.: раптово закрито курси української мови; розформована Всеукраїнська історична секція академії наук, припинено видання всіх словників, переглянуто термінологію, уніфікувавши її із загальновживаною у Радянському Союзі. На «мовному фронті» терміни переглянуто, вилучено з мов «буржуазно-націоналістичні елементи». «Урядове втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новизною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася й царська адміністрація дореволюційної Росії… конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [9, с.34]. Новий виток експансії був спрямований на створення нової офіційної мови, що відбувався шляхом звуження лексики української мови у словниках (русизми подавалися як синоніми до слів), посилення всевладного панування російської мови в містах, виникнення почуття вторинності української мови. Російська мова просувала не явище культури, а засіб нової ідеології, що засвідчувала культурна революція у 30-х роках ХХ століття. У 60-х роках шістдесятники порушили питання про спланований режим обмеження лексичного складу української мови у словниках, що з’явилися в ті часи. Крім того, відзначалися втручання у внутрішню структуру мови, слова, фонетичного складу. Офіційне введення у радянську політичну мову поняття «нової історичної спільноти» зумовлювало поширення однієї мови на всій території країни. Російська мова забезпечувала мовну та ідеологічну уніфікацію. Компанія боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» 70-х років активізувала витіснення української мови з вищої освіти, зі сфери наукового спілкування. Поширювалася практика двомовності. Різко скорочувалася система україномовних загальноосвітніх шкіл. Стимулювалася відмова учнів, студентів вивчати українську мову. Мовні та світоглядні проблеми не зникли впродовж останніх десятиліть. Нинішня мовна проблема держави Україна «коріниться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого, - зауважує Л. Масенко. Російській мові вдалося витіснити і замінити українську на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова — функції засобу спілкування між людьми... Викривлена мовна ситуація країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови — об’єднавчої»[10, с.5]. Стаття 10 Конституції України передбачає: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і Українознавчий альманах. Випуск 20 2. Грабовська І. Актуальність дослідження консолідаційних процесів українства постколоніальної доби / Ірина Грабовська // Українознавчий альманах. – 2016. - Вип. 19. - с.16 - 21 3. Заграва Е. Глобалізація і нація / Е. Заграва — К.: Фенікс, 2002. – 64 с. 4. Закон України «Про засади державної мовної політики» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 23, ст.218).- Документ 5029-17, чинний, поточна редакція, редакція від 08.11.2016, підстава 142119. 5. Конституція України: Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 90 с. 6. Концепція Нової Української школи. Документ пройшов громадські обговорення і ухвалений рішенням Колегії МОН 27/10/2016.-40 c. http://mon.gov.ua/activity/ education/zagalnaserednya/ ua-sch-2016/ konczepcziya.html. 7. Майборода О. Майбутнє національної державності: оптимізм переважає. Якого кольору ХХІ століття /Олександр Майборода// Філософська думка. - №4, 2015, - с.57-62 8. Малко Р. Сплутані карти/ Роман Малко// Український тиждень. - №8(494)5 — 11.05.2017. с. 20-22. 9. Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір/ Лариса Масенко. - К.: Києво-Могилянська академія, 2004.- 164 с. 10. Масенко Л. Мова і політика/ Лариса Масенко. - К.: Соняшник, 1999. – 100 с. 11. Никифорук О. Українська мова в аспекті легітимізації влади: радянська доба і постколоніальне становище/ Орест Никифорук// Вісник Прикарпатського університету: Філософські і психологічні науки. Вип. ХІІІ. - Івано-Франківськ, 2010. - с. 62-67. 12. Омельченко Г. Нехай зникне правитель, а цивілізація уціліє / Григорій Омельченко// Україна молода. - п’ятниця — субота, 5-6 травня 2017 р. №54(5215), - с. 13 13. Саморозквіт. Вступне Слово Олеся Гончара на установчій конференції товариства української мови імені Тараса Шевченка/ Рідна школа. - New York.- травень 1989. - Рік ХХV, ч. 2(9) — с.8-11. 14. Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм/ Е. Томпсон. - К.: Основи, 2006. – 368 с. функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток…інших мов національних меншин України» [5, c. 5-6]. Проте, в Україні мовна дійсність нині не менш складна ніж у попередні періоди і роки. Не дотримуються конституційних вимог телерадіоорганізації, рекламодавці та ін. Прикладом неоднозначної ситуації з поширенням державної мови є освіта. Кількість шкіл з українською мовою навчання зросла за роки розбудови самостійної держави. Проте, згідно чинного Закону «Про засади державної мовної політики», у великих містах на Півдні і Сході України часто в українських школах предмети ведуться російською мовою, українська мова звучить лише на уроках української мови та літератури. У школах з українською мовою викладання вчителі дозволяють собі, хоч і зрідка, читати предмети російською мовою, не кажучи вже про позакласну роботу [4]. У школах естетичного виховання у списках рекомендованої літератури, музичних творів українських авторів і донині незначна частина. Переважають радянські за змістом музичні твори. Є значні проблеми з використанням на роботі української мови чиновниками, держслужбовцями, працівниками обслуговування тощо. Сьогодні українському суспільству як ніколи потрібні зміни у сфері застосування української мови на державному рівні в повному об’ємі, розробивши паралельно якісний закон про національні меншини, яким державні гарантії будуть забезпечені, бо це обов’язок держави. У парламенті, суспільстві думки з приводу мовних законопроектів дещо різняться. Пропонуються різні бачення, але більшість сходиться на тому, що «говорити про невчасність державної мови — це все одно що говорити про невчасність держави. Абсурд. Ще ніколи мова не була такою важливою для майбутнього України, як сьогодні, бо це зброя» [8, с.22]. Твердження автора підтримує і В.Василенко: «Зв’язок російської агресії із мовним питанням полягає у тому, що Росії вдалося окупувати ті частини нашої території, де відбулася тотальна зачистка всього українського, включно з українською мовою»[1, с.23]. Державна мова є ознакою суверенітету держави нарівні з такими державними символами, як кордони, герб, гімн. Державна мова — мова громадянства, обов’язковим є її застосування відповідно до законодавства в роботі органів державного та місцевого самоврядування. На державному рівні спілкування має здійснюватися зрозумілою для всіх мовою — українською. Дія закону про державну мову не поширюється на сферу приватного спілкування, на релігійне життя. Ухвалення нового закону передбачає не нав’язування української мови, а забезпечення прав уже наявних носіїв мови. Держава має гарантувати права кожної людини, носія української мови, зберегти свою мову та передати її наступним поколінням. Лише дотримання цих наріжних принципів зможе зберегти та утвердити незалежність України як держави, забезпечити її економічний та культурний References: 1. Vasy`lenko V. Zvolikannya destabilizuye. Ukrayins`ky`j ty`zhden`. 2017; 8(494)5; 23 [In Ukrainian]. 2. Grabovs`ka I. Aktual`nist` doslidzhennya konsolidacijny`x procesiv ukrayinstva postkolonial`noyi doby. Ukrayinoznavchy`j al`manax. 2016; N 19: 16–21[In Ukrainian]. 3. Zagrava E. Globalizaciya i naciya. K.: Feniks, 2002; 64 p. [In Ukrainian]. 4. Zakon Ukrayiny` «Pro zasady` derzhavnoyi movnoyi polity`ky`» (Vidomosti Verxovnoyi Rady` (VVR), 2013, N 23, st.218).- Dokument 5029-17, chy`nny`j, potochna redakciya, redakciya vid 08.11.2016, pidstava 1421-19. [In Ukrainian]. 5. Konsty`tuciya Ukrayiny`: Pry`jnyata na 5 sesiyi Verxovnoyi Rady` Ukrayiny` 28 chervnya 1996 r; K.: Presa Ukrayiny`, 1997; 90 p. [In Ukrainian] розвиток. Література: 1. Василенко В. Зволікання дестабілізує / Володимир Василенко // Український тиждень. - №8(494)5 — 11.05.2017 — с.23 88 Київський національний університет імені Тараса Шевченка 11. Ny`ky`foruk O. Ukrayins`ka mova v aspekti legity`mizaciyi vlady`: radyans`ka doba i postkolonial`ne stanovy`shhe. Visny`k Pry`karpats`kogo universy`tetu: Filosofs`ki i psy`xologichni nauky`. Ivano-Frankivs`k, 2010, Vol. XIII: 62-67. [In Ukrainian] 12. Omel`chenko G. Nexaj zny`kne pravy`tel`, a cy`vilizaciya uciliye. Ukrayina moloda. 5-6 travnya 2017; N 54(5215): 13 [In Ukrainian]. 13. Samorozkvit. Vstupne Slovo Olesya Gonchara na ustanovchij konferenciyi tovary`stva ukrayins`koyi movy` imeni Tarasa Shevchenka. Ridna shkola. New York.; 1989, Vol. XXV, N 2(9) : 8-11. [In Ukrainian] 14. Tompson E. Trubadury` imperiyi. Rosijs`ka literatura i kolonializm. K.: Osnovy`, 2006: 368 p. [In Ukrainian] 6. Koncepciya Novoyi Ukrayins`koyi shkoly`. Dokument projshov gromads`ki obgovorennya i uxvaleny`j rishennyam Kolegiyi MON 27/10/2016; 40 p. http://mon.gov.ua/activity/ education/zagalnaserednya/ ua-sch-2016/ konczepcziya.html [In Ukrainian]. 7. Majboroda O. Majbutnye nacional`noyi derzhavnosti: opty`mizm perevazhaye. Yakogo kol`oru XXI stolittya. Filosofs`ka dumka. 2015, N 4, 2015: 57-62. [In Ukrainian] 8. Malko R. Splutani karty`. Ukrayins`ky`j ty`zhden`. 2017, N 8(494)5: 20-22. [In Ukrainian] 9. Masenko L. Mova i suspil`stvo. Postkolonial`ny`j vy`mir. K.: Ky`yevo-Mogy`lyans`ka akademiya, 2004: 164 p. [In Ukrainian] 10. Masenko L. Mova i polity`ka. K.: Sonyashny`k, 1999: 100 p. [In Ukrainian] 89 Українознавчий альманах. Випуск 20 УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ ТА ПЕРСПЕКТИВІ УДК 316.32+159.9 Тетяна Власова «Українство» у дискурсах і наративах західноєвропейської літератури постмодерну Анотація. Мова, будучи тим єдиним засобом, за допомогою якого ми можемо проникнути в приховану від нас сферу ментальності, визначає текст як основний компонент комунікації. У зв’язку з цим концептуально необхідним є аналіз дискурсів, що віддзеркалюють ідеологію певної епохи, і наративів-історій, у вигляді яких дискурси існують. Художня література постмодерну, не заперечуючи існування «дослідного світу», кидає виклик його доступності для нас: ми пізнаємо дійсність лише через тексти-наративи. Твердження Р. Барта про «народження читача», який по-іншому означує текст, відкриває необмежені можливості для герменевтичної інтерпретації тексту. З іншого боку, заява про те, що історія й суспільство можуть бути прочитані як текст, привели до сприйняття культури як єдиного «інтертексту». Хоча інтерпретація не дотримується приписів, у ній немає нічого ірраціонального, оскільки тлумачення завжди відбувається в певному контексті. Це повною мірою стосується й британського роману М. Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи» (2013). Положення наратора в рамках дискурсивної будови роману свідчить про те, що конструюючи дискурси, автор стає конструктором певних ідеологем, які вже є гегемонними в західній масовій культурі (стареча пристрасть, «рокова жінка», консюмеризм тощо). Комбінація цих дискурсів включає в комічну тканину роману наративи, що вводять складну проблематику «Свого» і «Чужого». Інтертекст не служить у цьому випадку меті гармонізації основних наративів роману, розмиваючи його головне «послання» й блокуючи доступ до гуманістичних дискурсів і наративів, наративу старості в тому числі. Ключові слова: постмодерн, українство, роман М. Левицької, західноєвропейський дискурс, Дерріда, наратив. Tetiana Vlasova "The Ukrainianess" in the Discourses and Narratives of the Western Postmordern Literature Abstract. Late postmodernity, “the time of sign”, is described by postmodern theorists as an epoch when discourses and narratives have become extremely influential; moreover, it is the time when media images, “regimes of signification” and the aestheticization of everyday life have become the significant feature of modern experience, exposing some definite modes of postmodern communication. Literature, being closely linked to knowledge in M. Foucault’s view of history, is loaded with ideology, penetrating postmodern discourses and narratives, intertexts included. Hence the significance of the text in postmodern studies, its relation to human beings who are its creators and addressees. The latter is connected with R. Barth’s proclaiming “the death of the author” and “the birth of the reader”, which is meant to assert that readers create their own meanings, and texts therefore are unstable and open to interpretation. Since history and society can be “read” as the text, in hermeneutics the idea of culture being the common intertext is widespread and influential. As for the importance of context, it is represented as one of the most significant issues of the postmodern theory. Although the interpretation does not follow rules, there is nothing “irrational” in it since it is always taking place in the definite context. All mentioned above is taken into consideration while analysing M. Levitska’s novel “A short history of tractors in Ukrainian”. The novel by M. Levitska which won the Wodehouse prise as the best piece of prosaic comical fiction in 2015, is, in fact, a “family saga” with a certain autobiographical narrative – the author’s parents were refugees from Ukraine after the Second World War, and her father, indeed, had written the “history of tractor-building in Ukraine”. Still the most influential narrative is a kind of “viagra”- saga: the former engineer from Ukraine being 84 years old fell in love with a 30-years old blond with the gorgeous bust whom he had met at the Ukrainian club in his small town near London. He spends his pension on Valentina’s whims, her cosmetological operations included, and believes that Valentina is pregnant with his own child. Trying to “save” her father from the “femme fatale”, the narrator – Nadezhda, goes deeper and deeper into the history of her parents in Ukraine, hence the dramatic change in the narrative, the tragic overtones began to sound in the narration though it is "by definition" a farce. The combination of dramatic “histories”, the narrative of the “old years” among them, introduces the problem of “Self” and the “Other” in the narrative. The intertext, changing the “overtones” of the narration, does not serve the aim of harmonizing the main themes of the novel and makes the main message of the novel vague and ambiguous; the latter blockades the humanistic narratives of the novel, – the narrative of the “old years” included. Keywords: postmodern, Ukrainians, Roman M. Levitsky, Western discourse Derrida, narrative. постмодерну одним з найвідоміших вважається визначення Ж. Бодрійяра, який парадоксально заявив, що характерною рисою постмодерну є саме відсутність визначень: це «…характеристика всесвіту, де більше неможливі дефініції» [2, с. 116]. Важливо також те, що історія постмодерну, як стверджується, не підлягає аналізу, оскільки це було б викликом його «нелінійній природі» [3, с. 114]. Проте як аксіома сприймається сьогодні думка, що мова є тим єдиним засобом, за допомогою якого ми можемо проникнути в приховану від нас сферу ментальності, оскільки саме мова визначає спосіб розчленовування Постановка проблеми. Постмодерн як епоха, що об'єднує характерні явища останніх десятиліть ХХ століття, і сьогодні, на початку XXI століття залишається в центрі уваги дослідників – філософів, літературознавців, лінгвістів, культурологів, психоаналітиків, які роблять спроби аналізу «...певного менталітету, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки як пізнавальних можливостей людини, так і її місця та ролі в навколишньому світі» [1, c. 324] (переклад тут і далі наш. – Т. В.). Серед численних визначень 90 Київський національний університет імені Тараса Шевченка світу. Семантикоцентричні концепції, ідеї про панування змістовної сторони мови, розширюючи об'єкт семантики, сприяють впровадженню принципу текстоцентризму. Останнє пояснюється тим, що основним компонентом комунікації як головної функції мови є текст. У свою чергу, текст неможливо вивчати поза людиною, яка є його творцем і адресатом. У зв'язку з цим концептуально необхідним є аналіз дискурсів як сукупності вербальних маніфестацій, усних або письмових, які віддзеркалюють ідеологію певної епохи, і наративів-історій, у вигляді яких дискурси існують. Оскільки вся наша особова організація за формою є наративом, він як самодостатній текст має особливе значення. Завдяки ефекту емоційної дії художній твір як наратив відтворює певний погляд на світ, не лише привертаючи до себе увагу широкого кола читачів, але й становлячи значний науковий потенціал для аналізу міфів і перформативних суджень стосовно формування ідентичності людини в тій чи іншій культурі. Аналіз досліджень і публікацій. Розглядаючи мову не як нейтрального посередника між реальністю й мисленням, а як утворення, іманентне реальності, Ж. Дерріда йде шляхом текстуалізації, яка «заволодіває онтологією»: весь світ, за Дерріда, «текстуалізований» [4, с. 376]. Це, як доводять учені-постмодерністи, безпосередньо пов'язано з концептами наратива й інтертекстуальності. Наратив у широкому значенні розглядається постмодерністами як проблема взаємозв’язку між розповіддю, або історією (наративом), і життям. За Р. Бартом, це дискурс, який може бути розглянутий інакше. Це підкріплюється й твердженням Р. Барта про «народження читача», який інакше означує текст, що має принципову відкритість для тлумачень [5, с. 373]. На думку М. Фуко, в історичному полі людина стикається з особливим феноменом – дискурсом, «мовою, зануреною в життя», текстом, що розглядається в єдності з психологічними, прагматичними, соціальними й культурними факторами його створення й функціонування [6, с. 416]. У Ж. Дерріда є поняття «не-договореного». І це не протилежність сказаному, це момент, що виникає після сказаного, це точка «відкритості» після сказаного. Стверджуючи, що в будь-якій історії міститься немало слідів («traces»), двозначностей, незрозумілостей, Дерріда ставить питання, чи виправдана інтерпретація, під якою він розуміє перехід «певного семантичного взаємозв’язку між тим, що сказав мислитель, і тим, що вважається, що він сказав або хотів сказати». Проте Дерріда визнає, що не можна просто відкинути метафізику: коли все стає текстуальністю й інтертекстуальністю, реальний світ людської практики зникає. Ж. Дерріда приходить до висновку (який розділяють й інші постмодерністи), що оскільки ніщо не означає конкретно «щось», то зрештою ніщо нічого не означає [7, с. 24]. «Проблемне поле невизначеності» Ж. Дерріда опановує за допомогою деконструкції. За Дерріда, деконструювання передусім передбачає роботу з частинами тексту, словами й реченнями, оскільки в процесі філософствування початкове слово переходить в інші слова, перетворюючись на свій власний слід з огляду на незліченну багатозначність перспектив і поглядів. Критики Дерріда, у тому числі Б. Еггер, стверджують, що деконструктивізм не лише допускає існування власної політичної основи в перспективному плані, але й «шанує» цю основу як можливість будь-яких соціальних і культурних змін. Сама претензія на об'єктивний інтерес до тексту відводить деконструктивістів убік від реальних намірів: вони намагаються змінити культуру за допомогою читання й письма про неї. У цьому сенсі будь-яка деконструкція виконує «захист» того чи іншого «стану справ». Проте Дерріда наполягає на деякій «не-ідентичності» і набуває її. Він відкидає ретельне об'єктивістське читання, оскільки не хоче бути прочитаним таким чином; він пише за допомогою певного способу, який припускає, що він відчуває себе в положенні незнання всіх відповідей цілком комфортно, відхиляючи тим самим закони інтерпретації для вирішення проблем «непрозорості», з якими він стикається в працях інших авторів, і відмовляючись від власної гучної заяви про те, що в тексту немає «зовнішньої сторони» [8, с. 163–164]. Деконструкція, як стверджують теоретики постмодерну, наративно пов'язана з інтертекстуальністю – поняттям, уведеним Ю. Крістєвою, яке стало одним з основних в аналізі художніх творів постмодерністів. Заява про те, що історія й суспільство є тим, що може бути «прочитано як текст», привела до сприйняття людської культури як єдиного «інтертексту», який, у свою чергу, є ніби «передтекстом» будь-якого нового тексту, який з’являється [1, с. 164]. Наративи створюють і підтримують реальність: з одного боку, ми живемо в історіях, які розповідаємо, з іншого – ми пізнаємо світ, живучи в текстах історій. Художня література постмодерну, не заперечуючи існування «дослідного світу», кидає виклик його доступності для нас: ми пізнаємо світ тільки за допомогою текстів – наративів [9, с. 154]. Зрештою, пишуть теоретики, наша «self»організація за формою є оповіддю, яка є основною структурою відповідного «ґрунту» знань про себе і про світ. Користуючись поняттям Канта, можна сказати, що історія (наратив) є основною категорією нашого розуму, оскільки «ми не здатні доторкнутися руками до таких відносних понять, як простір, час, кількість, число, порівняння, причинність або наслідок» [10, с. 423]. Таким чином, сама культура є оповіддю, безумовно, вміщеною в певний контекст. Теоретичне осмислення «діалогу культур», здійснене деконструктивістами й розширене за допомогою ідей Ю. Крістєвої про інтертекстуальності літератур та історій, неможливо розглядати поза теоретичною базою, закладеною М. М. Бахтіним, зокрема його поняттями поліфонії, діалогізму, гетероглосії – у цілому, поза герменевтикою тексту й контексту. Герменевтика пов'язана і з деконструкцією, і з інтертекстуальністю передусім з огляду на багатозначності тексту. Як пише П. Рікер, це означає, 91 Українознавчий альманах. Випуск 20 дійсно написав історію тракторобудування в Україні, і за сюжетом роману це робить батько Надії – наратора роману. З іншого боку, це класична «віагра»–комедія, дійові особи якої Надія – професор середнього віку, яка замислюється про старість, що наближається, її сестра, з якою Надія не дуже ладить, і їх батько-вдівець, який у свої 84 роки оголошує про намір одружитися з 30-річною білявкою з вражаючими грудьми, яку він зустрів у місцевому українському клубі у своєму невеликому містечку на північ від Лондона. Для Надії та її сестри Віри абсолютно очевидно, що «рокова жінка» Валентина шукає розкіш, але ніяк не щире кохання. Проте їх батько, буквально втративши голову від кохання, допомагає Валентині влаштуватися в Англії, витрачає свої невеликі заощадження на купівлю вінтажного авто для коханої й навіть фінансує її косметологічні операції. Більше того, коли стає відомо, що Валентина вагітна, він щиро вірить у своє батьківство. Сюжет розгортається, як і очікується, за законами фарсу, але несподівано автор змінює тон. Це відбувається, коли Надія занурюється в історію життя своїх батьків в Україні й історію їхньої еміграції: звучать трагічні ноти, які зачіпають і «femme fatale» Валентину. Відбувається різкий поворот, свого роду «момент біфуркації»: потенційно той матеріал, на якому будується фабула роману, похмурий і трагічний. Минуле відіграє важливу роль у романі, проте лише побічно, оскільки сестри вважають за краще не заглиблюватися в нього: деякі сімейні таємниці краще не знати. Дотримання такої позиції, проте, призводить до того, що «message» роману втрачений, створюється враження, що «послання» в романі просто немає. «Голос» оповідача-наратора у творі зовсім не анонімний, це не «створена фігура», яка належить усьому літературному твору. Дискурс наратора в жодному разі не імперсональний, швидше, навпаки, індивідуально автобіографічний, що, можливо, і заважає розвитку ідеї «великого послання». Що стосується інтертексту роману, то в ньому виразно простежується наратив соціалістичної дійсності в СРСР, наратив протиставлення соціалізму й капіталізму, який, що важливо, лежить в основі конфлікту сестер – Надії і Віри; наратив дисфункціональної сім'ї тощо. І все ж, як бачимо, головною «історією» роману є наратив старості – це, швидше, роман не про дисфункціональність сім'ї, а про дисфункціональність старості. Саме тут комічний жанр роману, його фарсовий характер викладу ніяк не узгоджується з трагікою і драмою (хіба тільки в жанрі «чорної комедії»). Проблема, можливо, у самій наративній формі: «Я» як свідок, який більш-менш залучений до дії, більш-менш добре знає головних персонажів, і, незважаючи на те що ці знання обмежені, саме його/її «позиція» служить для читача фіксованим центром орієнтації. У цьому випадку «комічна» орієнтація роману, діючи на вибір і організацію матеріалу, опинилася в конфлікті з драматичним модусом оповіді, як наслідок – драматизація стану «душ» головних персонажів у романі відсутня. що якщо текст може мати декілька сенсів, наприклад історичний і духовний, то потрібно звернутися до набагато складнішого поняття значення, ніж поняття про однозначні знаки, яких вимагає логіка доказів. «Нарешті, – продовжує Рікер, – сама робота інтерпретацій виявляє глибокий задум – здолати культурну дистанцію, відстань, що відділяє читача від чужого йому тексту» [11, с. 40]. Виклад основного матеріалу. Оскільки інтерпретація як робота мислення полягає в розшифруванні сенсу, який прихований за очевидним сенсом, то її основні аналітичні проблеми пов'язані з планом рефлексії: явно або неявно будь-яка герменевтика – це розуміння самого себе («self») через розуміння життя. Останнє безпосередньо виводить на центральну проблему постмодерну – проблему «Іншого», «Інакшого», «Чужого», що розглядається як у філософії, так і в психоаналізі, етиці, літературній критиці й так далі. У теорії постмодернізму «Інший» завжди неминуче включений у бінарну опозицію, де «Я» є домінантним компонентом. Сьогодні «Інший» («Інакший», «Чужий») часто репрезентує форму зміни усередині структури, у її рамках, і ці зміни радикальніші, ніж можна було б запропонувати ще десять років тому. Хоча інтерпретація, за визначенням, не дотримується правил і приписів, у ній немає нічого ірраціонального, вона є свого роду способом тлумачення, проте важливо, що об'єкт тлумачення завжди репрезентується в певному контексті [12, с. 22]. Репрезентація «проривається» з текстів наративів, входячи в практику щоденного життя, де вона моделює нормативну суб'єктивацію та інтерсуб'єктивацію, наприклад, у традиційній сім'ї, де індивіди розігрують свої соціальні ролі в певних соціальних сценаріях. Теоретики доводять, що репрезентація є політичною у двох сенсах. По-перше, вона припускає стандарт нормативності, що передбачає універсальність. По-друге, вона вимагає погодження з цими нормами, нехай навіть імпліцитно вираженого «угодовства». Культура коммодифікує репрезентації з метою продажу культурного продукту й посилення певного конформізму. Ці репрезентації містяться в кодованих текстах поп-культури, дія яких не витягається з дискурсів, а швидше «розкидана» в щоденному житті, у тому, що феноменологія називає «природним ставленням. У такому відношенні люди приймають «зовнішні» сторони безпроблемно, відмовляючись проводити відмінності між соціальними й природними об'єктами, що повною мірою стосується дискурсів і наративів книги М. Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи» [13, с. 325]. Роман М. Левицької був визнаний «найсмішнішою книгою року» (2015), за що удостоєний премії Вудхаус (Wodehouse) у жанрі комічної прози. «Історія тракторів» – це свого роду «сімейна сага» з чітким автобіографічним наративом: батьки М. Левицької – біженці з України, сама вона народилася в таборі біженців у кінці Другої світової війни. Більше того, батько М. Левицької, інженер, 92 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Висновки. Аналіз дискурсів, наочно зафіксованих у тексті роману «Коротка історія тракторів по-українськи», положення наратора в рамках дискурсивної будови роману свідчать про те, що комунікативне посилання твору ґрунтується на дискурсах, висловлених самим наратором, останнє стосується й міфообразів старості й сексу, що репрезентуються в тексті роману. Конструюючи дискурси, автор стає конструктором певної ідеології, певних ідеологем, які вже є гегемонними в західній масовій культурі: зображення старечої любові й відповідного предмета цієї любові («femme fatale») пропонує певні гендерні стосунки й відповідну фарсову репрезентацію. Комбінація цих дискурсів включає в комічну тканину роману наративи, що вводять складну драматичну проблематику «Свого» і «Чужого». Репрезентація подібних мас-дискурсів і наративів, блокуючи виробництво й прийняття дійсних відмінностей, асимілює плюральність положень суб'єкта до стереотипної моделі суб’єктивації, що, як правило, спостерігається в мейнстрімі масової культури. Інтертекст, змінюючи обертони оповіді, не служить у цьому випадку цілям гармонізації головних тем роману й розмиває головне «послання» твору, блокуючи доступ до гуманістично насичених наративів, наративу старості в тому числі. 9. Hutcheon L. А Poetics of Postmodernism. History, Theory. Fiction / L. А. Hutcheon. – New York and London : Routledge, 2002. – 268 p. 10. Уилер Г. Гештальттерапия постмодерна /Г. Уилер. – Москва : Смысл, 2011. – 423 с. 11. Рикер П. Конфликт интерпретаций / П. Рикер. – Москва : Академический Проект, 2008. – 695 с. 12. Пшинько А. Н. Познание и рациональность в культуре постмодерна / А. Н. Пшинько, Т. И. Власова. – Днепропетровск : Изд-во «Маковецкий», 2012. – 152 с. 13. Lewycka M. A Short History of Tractors in Ukrainian / M. Lewycka. – London : Penguin Books, 2005. – 325 p. References: 1. Yl’yn Y.P. Postmodernysm / Y.P. Yl’yn // Zapadnoe lyteraturovedenye XX veka. Entsyklopedyya. – Moskva : Intrada, 2004. – 560 s. 2. Kellner D. Jean Baudrillard: From Marxism to Postmodernism and Beyond / D. Kellner. – Cambridge : Polity Press, 1989. – P. 166. 3. Appignanesi R. Introducing Postmodernism / R. Appignanesi, C. Garratt. – London : Icon Books Ltd., 2007. – 189 p. 4. Derrida J. Marges de la philosophie. – Editions de Minuit, 1972. – 391. 5. Barthes R. S/Z: An Essay. – N.Y.: Hill and Wang, 1975. – 271 p. 6. Fuko M. Arkheolohyya znanyya / M. Fuko. – SanktPeterburh : YTS “Humanytarnaya akademyya”, Universytetskaya knuha, 2004. – 416 s. 7. Madison G. B. The Politics of Postmodernity. Essays in Applied Hermeneutics / G. B. Madison. – Kluwer Academic Publishers, 2001. – 210 p. 8. Agger B. Cultural Studies as Critical Theory / B. Agger – London : The Flamer Press, 1998. – 217 p. 9. Hutcheon L. А Poetics of Postmodernism. History, Theory. Fiction / L. А. Hutcheon. – New York and London : Routledge, 2002. – 268 p. 10. Uyler H. Heshtal’tterapyya postmoderna /H. Uyler. – Moskva : Smysl, 2011. – 423 s. 11. Ryker P. Konflykt ynterpretatsyy / P. Ryker. – Moskva : Akademycheskyy Proekt, 2008. – 695 s. 12. Pshyn’ko A. N. Poznanye y ratsyonal’nost’ v kul’ture postmoderna / A.N. Pshyn’ko, T. Y. Vlasova. – Dnepropetrovsk : Yzd-vo “Makovetskyy”, 2012. – 152 s. 13. Lewycka M. A Short History of Tractors in Ukrainian / M. Lewycka. – London : Penguin Books, 2005. – 325 p. Література: 1. Ильин И. П. Постмодернизм / И. П. Ильин // Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. – Москва : Intrada, 2004. – 560 с. 2. Kellner D. Jean Baudrillard: From Marxism to Postmodernism and Beyond / D. Kellner. – Cambridge : Polity Press, 1989. – P. 166. 3. Appignanesi R. Introducing Postmodernism / R. Appignanesi, C. Garratt. – London : Icon Books Ltd., 2007. – 189 p. 4. Деррида Ж. Поля философии / Ж. Деррида. – Москва : Академический Проект, 2012. – 376 с. 5. Барт Р. S/Z / Р. Барт. – Москва : Академический Проект, 2009. – 373 с. 6. Фуко М. Археология знания / М. Фуко. – СанктПетербург : ИЦ «Гуманитарная академия», Университетская книга, 2004. – 416 с. 7. Madison G. B. The Politics of Postmodernity. Essays in Applied Hermeneutics / G. B. Madison. – Kluwer Academic Publishers, 2001. – 210 p. 8. Agger B. Cultural Studies as Critical Theory / B. Agger – London : The Flamer Press, 1998. – 217 p. УДК 821.161.2 : 159.923-027.542 Віра Вовк Лідія Дворніцька Фітоніми й зооніми у збірці «Майдан» Віри Вовк як засіб формування національної самосвідомості молодого покоління Анотація. У статті йдеться про те, що вглиб «національної душі» здатні проникати лише певні слова-символи, які споконвіку побутують у колективному несвідомому нації. Саме такі етнічні маркери (зокрема, фітоніми й зооніми) присутні у віршах Віри Вовк, присвячених подіям Революції Гідності. Виявлено, що у збірці Віри Вовк «Майдан» образи рослин і тварин виступають не лише елементом фону, а й персоніфікованими та вельми емоційними учасниками подій, що відбувалися на Євромайдані. 93 Українознавчий альманах. Випуск 20 Встановлено, що синкретизм фольклорної та християнської символіки у збірці має на меті посилити вплив на реципієнта і якнайяскравіше змалювати буремні події Революції Гідності та образ тернистого шляху індивіда й цілої нації до самовизначення і самовдосконалення. З’ясовано, що з метою посилення впливу на реципієнта поетеса використовує певні слова-символи, що споконвіку побутують у колективному несвідомому української нації. Також охарактеризовано певні закономірності поєднання символів і використання концептів-мінімум та концептів-максимум для зображення позитивних або негативних персонажів. Слід зазначити, що поєднання символів у віршах Віри Вовк є характерним для народнопоетичної творчості й відображає особливості світосприйняття наших предків. Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів із творчістю Віри Вовк, зокрема зі збіркою «Майдан», сприятиме відновленню єдиного загальнонаціонального культурного потоку і формуванню національної картини світу учнів, оскільки творчий доробок мисткині сповнений численних етносимволів, у яких закарбовано досвід минулих поколінь. Ключові слова: архетипи, етнічні маркери, зооніми, фітоніми, колективне несвідоме, Революція Гідності, Євромайдан, самовизначення нації. Lidiуa Dvornitska Phytonyms and Zoonyms in the Collected Stories «Majdan» of Vira Vovk as a Means of Formation of National Consciousness by Young Generation Abstract. Every nation strives for national identity and wants to build equal relations with other states. In our view, a significant role in strengthening the sense of national dignity and awakening will explore played Ukrainian historical chronicles and folklore, as well as the desire for consolidation. After many figures of Ukrainian culture, which at various times had to travel outside the homeland, do not lose the spiritual unity of the people and families have made great efforts to preserve the achievements of Ukrainian art, culture and the greatest wealth - language. Nowadays Ukrainian nation defends its primordial right to independence and freedom. Therefore, the main objective of educational institutions is to educate patriot conscious citizen who knows the history of the state, customs and traditions of their people. In the educational process to use the achievements of traditional pedagogy, which attaches great importance to enrich the child's speech and phraseology etnosimvols. After deep "national soul" can penetrate only certain words, symbols has always been prevalent in the collective unconscious of a nation. Such ethnic markers present in the poems of Wira Wowk devoted to the events of the Revolution of Gidnost. The book "Majdan" images of plants and animals serve not only part of the background and silent witnesses, but also emotional participants in the events that took place on Euromajdan. In order to gain exposure to the recipient and achieve the maximum possible contact with the "national soul" Faith in a collection Wira Wovk " Majdan" is using certain words, symbols (including phytonyms and zoonyms), which are expressed in the works of Ukrainian folklore. It should be noted that her poetry is dominated by ethno-cultural concepts-up (well-known Ukrainian plant or animal, horse, swallow, oak, aspen, wheat, poppy and so on). The combination of characters in the poems of Wira Wovk is not arbitrary, but characteristic of folk creativity and outlook reflects the peculiarities of our ancestors. The creative works of the poet observed the indissoluble unity of folk and Christian symbols. This syncretism is intended to strengthen the impact on the recipient and the most striking describe the turbulent events of Revolution of Gidnost and image of the thorny path of the individual and of a nation to self-determination and self-improvement. We believe that introducing students of secondary schools with the work of Wira Wovk (particularly with a collection of "Majdan") will help restore the single national cultural flow and the formation of a national world view of students as creative heritage of the artist is full of numerous etnosimvols, which imprinted the experience of past generations. It is the use of words and symbols (such phytonyms and zoonyms ) contributes to the consolidation of the nation and the new generations rooted in the soil of spirituality. Keywords: archetypes, ethnic markers, zoonyms, phytomies, collective irresponsible, Revolution of Gidnost, Evromajdan, self-determination of nation. Кожному народові властиве прагнення до якнайглибшого осягнення власного національного коріння, а також бажання вибудовувати взаємини з іншими державами на засадах рівноправ’я та взаємоповаги. Шлях українців до державотворення й самовизначення як нації був нелегким і тернистим. Як зазначає А. М. Льовочкіна, «досить драматичною була доля українського народу — його землі грабували та відбирали, його мову забороняли, знищували його культуру та національну еліту, але народ вистояв, зберігся» [10, с. 3]. На нашу думку, значну роль у зміцненні почуття національної гідності й пробудженні волі нації зіграло, по-перше, прилучення громадян до невичерпних криниць народної мудрості, по-друге – споконвічно властиве українцям прагнення до консолідації. Адже чимало діячів української культури, що в різний час змушені були виїхати за межі Батьківщини, не втрачали духовної єдності з рідним народом, докладаючи зусиль для збереження набутків українського мистецтва, культури і найбільшого багатства – материнської мови. Нині, коли українська нація відстоює своє споконвічне право на незалежність і свободу, надзвичайно важливо включати у навчальновиховний процес твори, що долучають читача до невичерпної криниці народної мудрості (подеколи закодованої у певному наборі етнічних маркерів), сприяють формуванню патріотичних почуттів та національної свідомості, осмисленню моральних і культурних цінностей. Тож саме зараз, на нашу думку, актуальною є поставлена проблема: який виховний потенціал мають фітоніми та зооніми у творах Віри Вовк (Віри Остапівни Селянської, учасниці НьюЙоркської літературної групи), присвячених подіям Революції Гідності. Об’єктом дослідження є збірка Віри Вовк «Майдан», а також праці українознавців, істориків, літературних критиків, що досліджували роль фольклорної символіки у творчості письменниківемігрантів, присвяченій подіям 2013-2014 рр. в Україні. Предметом дослідження є виявлення виховного потенціалу рослинної та тваринної 94 Київський національний університет імені Тараса Шевченка з’явилися у фольклорних творах в одну з найдавніших міфологічних епох – у період мезоліту, оскільки саме тоді сформувалася «...перша відносно оформлена система культів тварин, рослин, природних стихій» [7, с. 20]) присутні у віршах Віри Вовк, присвячених подіям Революції Гідності. На думку багатьох учених, існує колективне несвідоме, що, за твердженням Юнга, «ідентичне у всіх людей і тому утворює загальну основу душевного життя кожної людини» [14]. І колективне несвідоме, і набір певних патернів поведінки та мислення, притаманний тій чи іншій нації, неодноразово ставали об’єктом уваги багатьох дослідників. Зокрема, Ю.І. Липа відзначав в українців «...велику силу їх підсвідомих, расових первнів. Первні ці є триваліші, ніж усі зовнішні обставини. Вони є щось найповніше в душі українця» [8, с. 15]. М.Й. Варій стверджував, що «...ментально-психічна підструктура особистості утримує сукупність понять, установок, значень, смислів, духовних цінностей, стереотипів, вірувань, почуттів, зразків і форм поведінки, які сформувалися протягом розвитку людства й конкретного етносу (нації), перебувають на несвідомому рівні психіки індивіда та опосередковано впливають на його світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння, а отже, поведінку й діяльність» [2, с.17]. На думку Юнга, змістом колективного несвідомого є архетипи (загальнолюдські та національні) – споконвічні, гіпотетичні, недоступні для споглядання образи, що знаходять своє відображення у містеріях, міфах, легендах, казках, символах, які, своєю чергою, використовуються письменниками й художниками у творах для поглиблення впливу на реципієнта. Слід зазначити, що українські міфологеми та етносимволи зустрічаються не лише у творчому доробку митців, що мешкають на території нашої держави, а й у поезії та прозі багатьох представників діаспори. Пристосовуючись до життя в тій чи іншій країні, з якою зв’язала їх доля, митці-емігранти вивчають українську мову, історію, культуру, звичаї й традиції землі батьків, а також уважно спостерігають за подіями, що відбуваються в Україні. Революція Гідності викликала у серцях представників діаспори широкий спектр емоцій – від радості й сподівань на краще, що ними були оповиті перші дні протистояння, до суму, горя й гніву після загибелі «Небесної сотні». Прагнучи бодай чимось допомогти рідному народові в тяжкий час, митціемігранти вдалися до своєї наймогутнішої зброї – слова. Не стали винятком і члени Нью-Йоркської групи, хоча, зазвичай, у своїх творах вони свідомо уникали суспільно-політичних тем. Зокрема, Віра Вовк (яку Б. Бойчук характеризує як письменницю «автохтонно західню», яка «творить в системі західніх поетичних моделів і настанов...» [13, с. 4]) у віршах, присвячених подіям Революції Гідності, досить часто використовує етнічні маркери й усталені вирази, характерні для українського фольклору. Творчий доробок Віри Вовк (Віри Остапівни Селянської) – поетеси, прозаїка, драматурга, перекладачки, літературознавця, став об’єктом уваги багатьох дослідників, таких як Антонюк Т.О., символіки у поетичних творах Віри Вовк про Євромайдан. Мета нашої роботи – визначити, який виховний потенціал мають фітоніми й зооніми у поетичній творчості Віри Вовк, присвяченій Революції Гідності. Для досягнення поставленої мети в нашій роботі передбачено такі завдання: - розглянувши творчий доробок мисткині, виявити, які фольклорні символи та етнічні маркери (зокрема, фітоніми й зооніми) вона використовує у віршах про Євромайдан; - дослідити, якого смислового наповнення набувають у творах Віри Вовк українські міфологеми й етносимволи; - визначити, з якою метою мисткиня використовує у своїй творчості рослинну та тваринну символіку; - виявити виховний потенціал фітонімів та зоонімів у творчості Віри Вовк про Євромайдан. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше вивчається виховний потенціал рослинних і тваринних символів, використовуваних Вірою Вовк у творах, присвячених Революції Гідності, а також зіставляється смислове наповнення певних міфологем, наявних у творчості поетеси. У наш буремний час головним завданням закладів освіти є виховання патріота, свідомого громадянина, обізнаного з історією державотворення, звичаями і традиціями рідного народу, а також становлення особистості, налаштованої на осмислення моральних та культурних цінностей. У виховному процесі слід використовувати здобутки народної педагогіки, що споконвіку мала на меті виховати свідомого, високоморального, працелюбного члена громади. Велике значення при цьому надавалося збагаченню мовлення дитини колоритними фразеологізмами та словамисимволами, що є основою мовної культури. Як зазначає Л.І. Йовенко, «...важливою складовою розумового виховання є народний золотослів – джерело народної моралі, культури, мудрості, який став законом поведінки...» [6, с. 17]. У сучасній школі педагоги відмічають велику роль впливу етнічних маркерів на свідомість дитини й активно використовують у навчально-виховному процесі етносимволіку. У «Методичних рекомендаціях щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах» зазначено: «Важливим складником національного виховання є культивація таких важливих концептів, як «Україна», «мати», «хата», «лелека», «вишиваний рушник» і под. Саме вони міцною ниткою духовності прив’язують людину до свого дому, стежки, до близької чи рідної людини, саме на них тримається сучасний світ із його труднощами й викликами, саме вони цементують свідому особистість з багатим духовним світом» [11]. Силу впливу слова на людину важко переоцінити, але слід пам’ятати, що вглиб «національної душі» [10, с. 3] здатні проникати лише певні слова-символи, що споконвіку побутують у колективному несвідомому певної нації. Саме такі етнічні маркери (зокрема, фітоніми й зооніми, що 95 Українознавчий альманах. Випуск 20 світ (Предки)» [9]. У вірші «Червоні маки» вищезгадана міфологема, відповідно до авторського задуму, виступає символом майбутнього щасливого й вільного життя України: «Коли все наврочене горе/ Пропаде в безвість,/ І над тобою розквітне/ Райдерево?» [3, с. 27] Одним із уособлень Світового дерева у фольклорі є символ коня, який «...служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. /.../ Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного» [9]. Саме цей образ крилатої міфічної істоти, здатної «розігнати обморок» і досягти «золоторубих облаків» («справжнього» або «імперейського» неба, яке, на думку наших предків, «таке ясне, як сонце». Адже «...справедливе небо не синє, а червоне; як воно коли й розкривається, так тільки на якусь оказію: на війну, або на мор, або на голод» [12]) присутній у вірші «Крилаті коні»: «Крилаті коні/ Гребуть копитами,/ Щоб розігнати обморок./ Спожили коливо,/ І об’явилися/ Золоторубі облаки...» [3, с. 8]. У вірші «Довгий день» крилаті коні – втілення вищих сил, на допомогу яких сподівається ліричний герой. Оскільки конкретний образ божества у творі відсутній, можемо зробити припущення, що поетеса звертається до «національної душі», предковічної сили етносу: «...Веди нас переніжками/ З цього склепу,/ Де жде на нас/ Твоя кінва/ Голубокрила...» [3, с. 31]. Основою рослинного й тваринного паралелізму письменниці є принцип вільних поетичних асоціацій. У деяких випадках сакральну символіку заступає реальна побутова дійсність, що є відображенням єдності буття і взаємодії індивіда та Всесвіту. Звернімо увагу на етносимвол «зерно», що виступає у тісному зв’язку з міфологемами «сонце» й «поле, земля, нива, лан». Така єдність характерна для народнопоетичної творчості й відображає особливості світосприйняття наших предків. Як зазначав М. Лановик, «...з культами землі та сонця тісно пов'язувався культ зерна й хліба. Вважалось, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі» [7, с. 5]. У вірші Віри Вовк «Шерешень» рослинні символи колосся, зерна (вочевидь, йдеться про хліборобські культури, але конкретизація відсутня) разом з образом землі-годувальниці є уособленням надій на краще майбутнє: «...І досвіту проснеться переліг;/ Хай сиплеться зерно в голодні скиби/ І забуяє колосистий лан!» [3, с. 34]. Той же символ набуває протилежного значення у творі «Вавилонська вежа». Буремні події Революції Гідності призвели до певних змін у державі («хитається вежа»). Та зміни ці (хоча й, вочевидь, на краще) – тимчасові, й відбуватимуться лише доти, «...доки долоня/ Не посадить у землю знов/ Зерно покори...» [3, с. 4]. Відповідно до авторського задуму, в деяких віршах абстрактний символ «зерно» конкретизується, подеколи виступаючи в нерозривній єдності з іншими фітонімами та зоонімами. Наприклад, у вірші «Святвечір» ластівка Астаф’єв О.Г., Григорчук Ю.М., Грицик Н.В., Жодані І.М., Рубчак Б., Остапчук Т.П., Ожарівська С.П., Смольницька О.О. та ін. Але виховний потенціал рослинної та тваринної символіки у творах мисткині про Євромайдан, на нашу думку, вимагає більш ґрунтовного дослідження. У збірці Віри Вовк «Майдан» серед художніх засобів, використаних авторкою для змалювання почуттів та переживань, викликаних подіями Революції Гідності, фітоніми й зооніми займають одне з чільних місць. Образи рослин і тварин, що зазвичай є перцептивним засобом пізнання краси природи, у віршах поетеси виступають не лише елементом фону, німими свідками й спостерігачами життя людей, а й персоніфікованими та вельми емоційними учасниками подій, що відбувалися на Євромайдані. Досить часто у творах мисткині рослинна й тваринна символіка утворює нерозривну єдність з біблійними образами. Наприклад, у вірші «Темінь» у безмовному благанні «до неба зводять гилля каштани» [3, с.30], яким несила споглядати «стихар зими/ Кров’ю заплямований...» [3, с.30]. У даному випадку каштани – і символічна вказівка на місце подій (Київ), і уособлення природи, що, знаходячись із людьми в нерозривному зв’язку, всіма можливими способами висловлює їм своє співчуття. Доповнює картину біблійний образ – стихар (богослужебне вбрання православних священників, білий одяг спасіння), заплямований кров’ю, що є і метафоричною вказівкою на час подій (зима), і символом високої ціни, заплаченої нашим народом за свободу, незалежність і духовне спасіння. У вірші «Вавилонська вежа» також наявна нерозривна єдність християнської й фольклорної символіки. На цей раз дерева – символ біблійних «вогняних стовпів», що вказують праведний шлях шукачам істини й свободи, а «небо в багряниці» передвісник негоди й випробувань: «Стовбури дерев/ Вогненними стовпами/ Підпирають небо в багряниці...» [3, с. 4]. Змальовуючи вибір подальшого шляху українського народу, поетеса знову вдається до рослинної символіки, зображуючи метафоричний образ саду, який, незважаючи на старання «огородника» перетягнути «весь сад до заходу», чинить активний спротив: «Сад починає хилитись до сходу,/ Крутитися стовбурами,/ Грозить повиривати коріння/ Й повалити дерева...» [3, с. 2]. В останніх рядках вірша мисткиня висловлює надію на майбутню самостійність і повну незалежність Української держави: «Коли він урешті/ Навчиться рости/ Прямо, як вежі?» [3, с. 2]. Присутній у віршах Віри Вовк, присвячених подіям Євромайдану, й один із центральних символів української міфології – образ рай-дерева. Як зазначає Г. Лозко, «Світове Дерево - відображення цілісної картини будови Всесвіту, яка була характерна не тільки для світогляду всіх слов'ян, але й усіх індоєвропейських народів. /.../Світове Дерево — модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту — три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний 96 Київський національний університет імені Тараса Шевченка («чиста» пташка, провісниця весни, пробудження, відродження [5, с. 329]) приносить мітингувальникам зерна пшениці й маку: «Розкажи мені, ластівко/ Із крильцями в інею,/ Чи христосуються мої люди/ На Майдані,/ Чи скинула ти їм по пір’ячку,/ Щоб загрілися,/ Чи принесла їм по зернятку/ Пшениці й маку?» [3, с. 20] Від абстрактного образу зерна взагалі (як символу відродження й перемоги життя над смертю) поетеса переходить до конкретних фітонімів: ластівка приносить «зернятка пшениці й маку», що є основними складниками ритуальної страви – куті. Щодо змістового наповнення символу зерен маку, О. Братко-Кутинський зазначає: «...Найяскравіше /.../значення символу виявляється у різдвяному обряді приготування ритуальної страви - куті, де макові зернята символізують безконечну множинність зірок Всесвіту» [1, с. 39]. Завдяки використанню нерозривної єдності фітонімів та зоонімів, характерної для народнопісенної творчості, вірш «Свят-вечір» вельми нагадує колядку (збагачену елементами народної казки й українських звичаїв) і, в той же час, є алегоричним відображенням політичних подій в Україні. Бажаючи підкреслити кількісні характеристики того чи іншого об’єкта або суб’єкта, Віра Вовк застосовує вищезгаданий фітонім «макові зернятка», наголошуючи на множинності, притаманній даному етносимволи, як-от у вірші «Зернини маку»: «Як довго твої діти будуть/ Підметцями чужих земель,/ Розсіяні зернами маку/ По всій планеті?» [3, с. 28]. Інша характеристика рослини – колірна – використовується поетесою для змалювання однієї з найтрагічніших сторінок Революції Гідності (розстрілу «Небесної сотні») у вірші «Червоні маки»: «Чи на Майдані пластовець,/ Чи перламутр, чи іній?/ Там виросли за ніч/ Червоні маки...» [3, с. 27]. Весь спектр негативних емоцій (жаль, співчуття, сердечний біль, викликаний відсутністю можливості чимось допомогти рідному народові в час випробувань) у вірші «Чайка» виражений шляхом застосування широковідомого фольклорного метафоричного образу чайки: «Кому потрібне/ Ячіння чайки за небосхилом?/ Кого купають/ Глибокі ріки, далекі болі?/.../ Душа не визнає кордонів:/ Спрагла любови / Чайкою об дорогу б’ється...» [3, с. 45]. Слід відзначити, що для збірки «Майдан» серед розмаїття фітонімів та зоонімів на ролі позитивних персонажів поетеса обирає виключно етнокультурні концепти-максимум (це добре відомі українцям рослини чи тварини: кінь, ластівка, горлиця, чайка, рай-дерево, дуб, осика, пшениця, бузок, мак, півонії і т. ін.). А от серед негативних персонажів зустрічаються не лише традиційні для українського фольклору передвісники лиха, метафоричні образи об’єктів глузування чи характерні для занедбаної садиби тварини, комахи й рослини (ворон, салисті кабани, глушець, кажани-опирі, саранча, гнилі гриби, морухи, івилга, черва, гусениці-ненажери і т. ін.), а й концепти-мінімум для українців (носороги, онагр). Зазвичай у творах Віри Вовк органічно співіснують українські й бразильські етнічні маркери, але у збірці «Майдан» поетеса в основному використовує етносимволіку рідного народу та біблійні образи, намагаючись встановити якнайповніший та якнайглибший контакт з реципієнтом-українцем. З усього вищесказаного можна зробити висновок, що з метою посилення впливу на реципієнта і досягнення максимально можливого контакту з «національною душею» Віра Вовк у збірці «Майдан» використовує певні слова-символи (зокрема, фітоніми й зооніми), що споконвіку побутують у колективному несвідомому української нації і знаходять своє відображення у фольклорних творах. Причому слід зазначити, що в її поезіях переважають етнокультурні концепти-максимум. Для творчого доробку поетеси характерна нерозривна єдність фольклорної та християнської символіки. Вищезгаданий синкретизм має одну мету: посилити вплив на реципієнта і якнайяскравіше змалювати буремні події Революції Гідності та образ тернистого шляху індивіда й цілої нації до самовизначення і самовдосконалення. На нашу думку, ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів із творчістю Віри Вовк (зокрема, зі збіркою «Майдан») сприятиме відновленню єдиного загальнонаціонального культурного потоку і формуванню національної картини світу учнів, оскільки творчий доробок мисткині сповнений численних етносимволів, у яких закарбовано досвід минулих поколінь. Адже саме використання таких слів-символів (зокрема, фітонімів та зоонімів) сприяє консолідації нації та закоріненню нових поколінь у ґрунт духовності. Література: 1. Братко-Кутинський О. Символіка світобудови / О. Братко-Кутинський // Людина і світ. – 1991.– №11. – С. 39. 2. Варій М. Й. Загальна психологія: Навчальний посібник. 2-ге видан., випр. і доп. / М. Й. Варій. – К.: «Центр учбової літератури», 2007.– 968 c. Режим доступу: http://www.infolibrary.com.ua/books-book-113.html. 3. Вовк Віра. Майдан. / Віра Вовк. – Ріо-де-Жанейро – Київ – Львів, 2014. Режим доступу: http://barvyste.com/library/Wira-Wowk/Wira-Wowk _book. php?book=Majdan. 4. Войтович В.М. Українська міфологія / В.М. Войтович. — К.: Либідь, 2002. — 664 с. 5. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В.В. Жайворонок. – К.: Довіра, 2006. Режим доступу: http://ukrlit.org/slovnyk/zhaivoronok _ znaky_ukrainskoi_etnokultury. 6. Йовенко Л.І., Терешко І.Г. Традиційне родинне виховання українців: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Л.І. Йовенко, І.Г. Терешко. – Умань: РВЦ «Софія», 2010. – 239 с. 7. Лановик М. Б. Українська усна народна творчість : підручник для студ. вищих навч. закладів / М. Б. Лановик, З. Б. Лановик. – Київ : Знання-Прес, 2001. – 591 с. Режим доступу: http://www.e- 97 Українознавчий альманах. Випуск 20 5. Zhayvoronok V. V. Znaky ukrayins'koyi etnokul'tury: Slovnyk-dovidnyk / Zhayvoronok V. V. – K.: Dovira, 2006. Rezhym dostupu: http://ukrlit.org/slovnyk/zhaivoronok _ znaky_ukrainskoi_etnokultury. 6. Yovenko L.I., Tereshko I.H. Tradytsiyne rodynne vykhovannya ukrayintsiv: Navchal'nyy posibnyk dlya studentiv vyshchykh navchal'nykh zakladiv / L.I. Yovenko, I. H. Tereshko. – Uman': RVTs «Sofiya», 2010. – 239 s. 7. Lanovyk M. B. Ukrayins'ka usna narodna tvorchist' : pidruchnyk dlya stud. vyshchykh navch. zakladiv / M. B. Lanovyk, Z. B. Lanovyk. – Kyiv : Znannya-Pres, 2001. – 591 s. Rezhym dostupu: http://www.ereading.club/bookreader.php /1006554/LanovikUkrainska_usna_narodna_tvorchist .html 8. Lypa Yu. Pryznachennya Ukrayiny / Yuriy Lypa. – L'viv: Prosvita, 1992. – 272s. Rezhym dostupu: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/lipa_yuriy/1.html. 9. Lozko H. Ukrayins'ke narodoznavstvo / Halyna Lozko. – K.: Zodiak-EKO, 1995. – 368 s. Rezhym dostupu: http://pidruchniki.com/kulturologiya/tvarini_ptahi. 10. L'ovochkina A. M. Etnopsykholohiya: Navch. Posib, / A.M. L'ovochkina. — K.: MAUP, 2002. — 144 s. Rezhym dostupu: http://subject.com.ua/pdf/180.pdf. 11. Metodychni rekomendatsiyi shchodo natsional'nopatriotychnoho vykhovannya u zahal'noosvitnikh navchal'nykh zakladakh. Rezhym dostupu: http://mon.gov. ua/usinovivni/novini/2015/06/16/naczionalno-patriotichnevixovannya. 12. Mify Ukrayiny. : Za knyhoyu Heorhiya Bulasheva «Ukrayins'kyy narod u svoyikh lehendakh». – K.: Dovira, 2003. – 383 s. Rezhym dostupu: http://mreadz. com/read-220532/p80. 13. Poza tradytsiyi: Antolohiya ukrayins'koyi modernoyi poeziyi v diaspori/ Uporyad. B. Boychuk.– Kyiv – Toronto – Edmonton – Ottava,1993. – 475 s. Rezhym dostupu: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/ 10081/file.pdf. 14. Yunh K. H. Arkhetypy i symvoly / K.H. Yunh. – M. : Renessans, 1991. – 292 s. reading.club/bookreader.php /1006554/LanovikUkrainska_usna_narodna_tvorchist .html 8. Липа Ю. Призначення України / Юрій Липа. – Львів: Просвіта, 1992. – 272 с. Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/lipa_yuriy/1.html. 9. Лозко Г. Українське народознавство / Галина Лозко. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с. Режим доступу: http://pidruchniki.com/kulturologiya/tvarini_ptahi. 10. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навчальний посібник / А.М. Льовочкіна. — К.: МАУП, 2002. — 144 с. Режим доступу: http://subject.com.ua/pdf/180.pdf. 11. Методичні рекомендації щодо національнопатріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах. Режим доступу: http://mon.gov. ua/usinovivni/novini/2015/06/16/naczionalno-patriotichnevixovannya. 12. Міфи України: За книгою Георгія Булашева «Український народ у своїх легендах». – К.: Довіра, 2003. – 383 с. Режим доступу: http://mreadz. com/read-220532/p80. 13. Поза традиції: Антологія української модерної поезії в діаспорі/ Упоряд. Б. Бойчук.– Київ – Торонто – Едмонтон – Оттава,1993. – 475 с. Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wpcontent/uploads/books/ 10081/file.pdf. 14. Юнг К. Г. Архетипы и символы / К.Г. Юнг. – М. : Ренессанс, 1991. – 292 с. 1. References: Bratko-Kutyns'kyy O. Symvolika svitobudovy / О. Bratko-Kutyns'kyy // Lyudyna i svit. – 1991.– № 11. – S.39. 2. Variy M. Y. Zahal'na psykholohiya. Navchal'nyy posibnyk. 2-he vydan., vypr. i dop / M. Y. Variy. – K.: «Tsentr uchbovoyi literatury», 2007. – 968 c. Rezhym dostupu: http://www.info-library.com.ua/books-book113.html. 3. Vovk Vira. Maydan. / Vira Vovk. – Rio-de-Zhaneyro – Kyiv – L'viv, 2014. Rezhym dostupu: http://barvyste.com/library/Wira-Wowk/Wira-Wowk _book. php?book=Majdan. 4. Voitovich V.M. Ukrayins'ka myphologia / V.M. Voitovich. — К.:Lybid, 2002. — 664 с. УДК 39 (478) УДК [177.9:141]:305(477) Юлія Решетньова Теорія справедливості у концептосфері гендерних досліджень: українські реалії та сучасність Анотація. Епоха постмодерну як стадія руйнування форм декларує перехід з ери заздалегідь заданих референтних груп в еру «універсального порівняння», і в цій новій перспективі розуміння значення справедливості значно ускладнюється. Саме динаміка розвитку сучасного світу в умовах загроз ХХІ століття вимагає ретельного аналізу процесів здійснення принципів справедливості, оскільки «сталий розвиток» передбачає поліпшення якості життя всіх людей, що неможливо поза контексту поняття справедливості. Однак однією з найскладніших проблем у філософських дослідженнях, у цілому, і в гендерній теорії, зокрема, залишається проблема визначення таких категорій, як «чоловік» і «жінка», рівноправність, справедливість, соціальний і приватний досвід. Більшість дослідників сходяться на думці, що сукупність характеристик, що дозволяють виділити чоловіків і жінок в дві незалежні соціальні групи, не збігається з індивідуальним досвідом чоловіків і жінок, і тому мова йде про якусь штучність даних понять. При цьому сам концепт «справедливість» репрезентується складним і неоднозначним через множинність його складових, які абстрагують його як від нормативного змісту, так і кінцевих ідеалів. Певні 98 Київський національний університет імені Тараса Шевченка набори норм і правил, що застосовуються до різних груп людей, будуються, як правило, на основі бінарних опозицій, і гендерний поділ суспільства – один з найбільш яскравих прикладів. Як наслідок сьогодні формальний інститут гендерної рівноправності в Україні та відповідні нормативні документи жодним чином не узгоджуються з неформальними правилами поведінки всіх трьох гілок влади в Україні. Оскільки, як пише Джон Ролз, «справедливість – це перша чеснота соціальних інститутів», пріоритетність досліджень філософських і політичних текстів з акцентом на такій найважливішій категорії, як справедливість. Безсумнівно, «Теорія справедливості» Джона Ролза – один з найавторитетніших соціофілософських тез ХХ століття по політичній проблематиці справедливості. Джон Ролз на самому початку своєї роботи заявляє, що сім'я є частиною предмета розгляду соціальної справедливості, однак у всій «Теорії справедливості», по суті, немає вказівок на те, що ліберальне суспільство гендерно структуроване на всіх рівнях. «Теорія справедливості» Джона Ролза піддається критиці вченими-феміністами головним чином за те, що він не бачить необхідним у застосуванні ліберальних принципів справедливості по відношенню до приватної сфери і, отже, жінок, проте необхідно відзначити, що висновки Ролза містять у собі значний потенціал для розвитку феміністської теорії, що дозволяє реконцептуалізувати традиційні підходи до феномену справедливості як до концепту і відповідним практикам. Подальші дослідження в цьому напрямку припускають досить глибоке оновлення і філософської, і політичної теорії. Ключові слова: постмодерн, концепт, культура, зміст, публічна сфера, ліберальне суспільство, універсальність. Yiliia Reshetniova Theory of Justice in Conception’s Sphere of Gender Studies: Ukrainian Realities and Modernity Abstract. The postmodern era, as the stage of form destruction announces moving from the stage of predetermined reference groups to the era of «universal comparison». According to this new perspective, the meaning of justice has become more complicated. It is the dynamics of modern world development under the threats of the 21st century that requires an accurate analysis of the justice principles, since «the sustainable development» implies that the quality of life is improving for all people, which is impossible outside the context of the principles of justice. At the same time, one of the most difficult problems in philosophical research in general, and in gender theory in particular, is the problem of defining such categories as man and woman, equality, justice, social and private experiences. Most researchers agree that the sum of descriptions that allows to separate men and women into two independent social groups, does not coincide with the individual experience of men and women, and therefore, the artificiality of these concepts is presumed. At the same time, the concept of "justice" itself is complex and ambiguous due to the multiplicity of its components, which abstract this concept from both normative content and final ideals. The certain sets of norms and rules that are applied to different groups of people are constructed usually on the basis of the binary oppositions. The gender division of society is one of the most striking examples. As a result, today the formal institution of gender equality in Ukraine and the relevant normative documents are by no means consistent with the informal rules of conduct of all three power branches. As far as John Rawls writes, "justice is the first virtue of social institutions," it is necessary to examine the content of philosophical and political texts with an emphasis on one of the most important categories, the category of justice. Undoubtedly, John Rawls' «A Theory of Justice» is one of the most influential social and philosophical books of the twentieth century on the political issues of justice. John Rawls, at the very beginning of his work, states that the family is a part of the subject of his investigation of the social justice, however there are no indications in Rawls' book that the liberal society is gender structured on all its levels. The "justice theory" of John Rawls is criticized by feminist scientists mainly for the fact that he does not see it necessary to apply the liberal principles of justice to the private sphere and, consequently, to women, but it should be noted that Rawls' conclusions contain significant potential for Development of feminist theory, which allows us to reconceptualize traditional approaches to the phenomenon of justice and to the corresponding practices. Further studies in this direction suggest a fairly profound renewal of both philosophical and political theory. Keywords: postmodern, concept, culture, sense, public sphere, liberal society, universality. Постановка проблеми. Культура постмодерну, стадія «фрагментації» і «диференціації», дає безпрецедентну можливість своїм акторам, – вільним індивідам, знайти відповідну соціальну нішу і влаштуватися там, дотримуючись правил поведінки, які визначені як справедливі та належні. Однак «ера модернізації сучасності», зламавши старі філософські, соціальні, культурні, гендерні моделі, не запропонувала такі кодекси і правила, які актори могли б обрати як стійкі орієнтири і якими надалі з упевненістю могли б керуватися. Останнє означає, що тепер ми переходимо з ери заздалегідь заданих референтних груп в епоху «універсального порівняння» [1, с.13]. У цій новій перспективі розуміння значень влади і домінування, справедливості і рівності значно ускладнюється. Особливо важливим є оновлення як базових політичних понять, таких, як публічна сфера, справедливість і демократія, так і відповідних практик у проблемному полі гендеру. Дослідники гендеру підкреслюють: потреба у фундаментальних гуманітарних наукових розробках сьогодні як ніколи актуальна для України. На жаль, як констатує І.М. Грабовська, паритетна демократія в Україні – це «революція згори», оскільки при загальних егалітарних настроях українське суспільство залишається виражено патріархальним із відповідним ставленням до жінок та чоловіків при суспільнорольовому розподілі функцій [3, с. 24]. Слід зазначити, що однією з найскладніших проблем у гендерних дослідженнях, як і раніше, залишається проблема визначення таких категорій, як «чоловік», «жінка», «справедливість», релевантних концептосфері філософії. Безперечно, всі великі філософи згодні з тим, що людська природа чоловіків і жінок різна, фемінінність і маскулінність не мають однакових значень у культурі і соціумі, але тут і виникає ключове питання: у чому саме полягає значення відмінностей між мужністю і жіночністю? Проблема ускладнюється тією важливою обставиною, що важко визначити, який «набір досвіду» є встановлюючим для визначення модусу справедливості. При цьому необхідно зазначити, що актуальність проблематики, пов'язаної з концептом справедливості, обґрунтовується не тільки гендерними протиріччями, але і новою парадигмою 99 Українознавчий альманах. Випуск 20 суспільного розвитку яка склалася в кінці ХХ століття, виходить з пріоритету людського життя, принципово по-новому визначає співвідношення економічного зростання і людського розвитку. Життя цінне саме по собі зовсім не тому, що людина має здатність виробляти споживчі блага. Динаміка розвитку сучасного світу в умовах загроз ХХІ століття вимагає ретельного аналізу процесів глобалізації, оскільки «сталий розвиток» передбачає поліпшення якості життя всіх людей, що неможливо поза контекстом принципів справедливості. Подальші наукові розробки в цьому напрямку припускають досить глибоке оновлення філософської, соціальної та політичної теорії. Аналіз досліджень і публікацій. Як відзначають вчені, пошук, фіксація та утримання сенсів для легітимації людського існування – завдання філософської діяльності [4, с. 7]. У свою чергу «сенс» з неминучістю вводить дослідника в проблемне поле концептів, оскільки ще Г. Фреге у своїй відомій праці «Сенс і денотат» вказав на те, що «... сенс можна розглядати сам по собі, тобто можна говорити про сенс узагалі, в той час як кажучи про уявлення, необхідно уточнювати, кому саме воно належить і до якого часу відноситься» [5, с. 28]. Таким чином, концепт є сенс знаку, а не його зміст. Оскільки в тлумаченні терміну «концепт» до теперішнього часу сформувалося кілька підходів, необхідно відзначити, що міждисциплінарний характер гендерних досліджень обумовлює використання культурологічного та філософського підходів. Культурологічний підхід дозволяє розглядати концепт як «згусток культури» в свідомості людини, тим, у вигляді чого культура входить в ментальний світ людини. З іншого боку, концепт – це те, за допомогою чого людина, звичайна людина, – сама входить в культуру, а в деяких сферах і впливає на неї [6, с. 43]. Зі свого боку, філософ – «друг концепту»; філософія – «дисципліна, що складається з творчості концептів», – пишуть Ж. Делез і Ф. Гваттарі [7, с. 9]. Філософи підкреслюють: не існує простих концептів, у концепті завжди є складові, концепт – це множинність, не буває концепту з однією лише складовою [7, с. 21]. «Справедливість», як зазначають вчені, має три аспекти – міжособистісні судження, закони, що базуються на концепті провини, і процедурні особливості. Емфаза першого аспекту – це права і обов'язки окремої людини, і ліберальний концепт справедливості ґрунтується саме на цьому «стовпі» [8]. У результаті, концепт справедливості визначається таким чином, щоб охопити якості та властивості всіх видів справедливості. Як пише А. Келлер, він абстрагується не лише від всілякого нормативного змісту, але і від кінцевих ідеалів [9]. Бути народженим у певному суспільстві або в певній соціальній групі означає, що члени цього товариства чи групи повинні знати деякі норми властиві даному суспільству або даній соціальній групі [10]. Як відомо, цей процес являє собою соціалізацію, в якій різні набори норм і правил застосовуються до різних груп людей, і тут найяскравішим прикладом є гендерний поділ суспільства. Дослідивши в рамках різних культур домінанти, які визначаються як соціальний ідеал, вчені стверджують, що історично ідеал мужності заснований на ідеї влади, при цьому віднесення феминінності до категорії, яка має якість вторинності в патріархальних суспільствах, визначається відчуженням жінок від публічної сфери владних відносин [2]. Таким чином, головною проблемою сучасних суспільств є знаходження таких форм соціокультурних відносин, які дали б можливість знайти соціальну справедливість представникам різних статей і соціальних груп, навчитися жити, не пригнічуючи один одного. Виходячи з поставленого завдання багато дослідників пропонують варіант розвитку такого типу культури, в якому будуть вільно виявлятися особливості чоловічого і жіночого побуту, і проект соціальної справедливості не буде оцінюватися в термінах бінарних опозицій. Мета дослідження – розкрити специфіку гендерної рефлексії концепту справедливості в контексті українських реалій наших днів. Виклад основного матеріалу. На початку 90-х років минулого століття Україна в силу відомих обставин опинилася в ситуації історичної невизначеності вибору шляху розвитку, коли звичний гендерний порядок потенційно міг бути оскаржений. На той час у власне політичній сфері його можна визначити як імітаційну політику рівноправності та приховану дискримінацію жінок. На початку 90-х років, приступивши до створення нових основ своєї держави, Україна проголосила ідеали демократії, матеріалізму і вільного ринку, що супроводжувалося в той момент поширенням дискурсу прав жінок, рівності статей і гендерної справедливості. Український політикум, зробивши свій вибір згідно логіки західного лібералізму, визначив гендерну рівність у якості обов'язкової умови успішного функціонування України як сучасної демократичної держави. Все вищевикладене є станом речей де-юре, а де-факто протягом останніх десяти років відбувається негласний, але явний поворот у державній політиці, спрямований на профанацію норм гендерної рівності або замовчувань існуючого порядку речей. І сьогодні формальні інститути гендерного рівноправ'я в Україні ніяк не узгоджуються з неформальними правилами поведінки всіх трьох гілок державної влади і, безумовно, діяльність багатьох ідеологів патріархальних підвалин спрямована сьогодні на те, щоб зберегти той гендерний порядок, який будується на маргіналізації жінок – і прихованої, і явної. Як відомо, кожна культура має певний набір механізмів, що підтримують і відтворюють існуючий інституційний порядок. В результаті немає нічого дивного в тому, що проблема рівності / нерівності індивідів являє собою цілий спектр різних практик, детермінованих різними ідеологіями і теоретичними побудовами. В Оксфордському філософському словнику стаття «Рівність» починається так: «На сьогоднішній день – це найбільш суперечливий з усіх найбільших соціальних ідеалів. В абстрактному широкому розумінні воно означає, що люди, що знаходяться в однаковій ситуації, у морально релевантному сенсі повинні отримувати однакове ставлення; але все залежить від того, що ми будемо вважати релевантним і що означає релевантне відношення» [11, с. 249]. Необхідно зауважити, що вже Аристотель розділяє поняття «соціальна рівність» і «соціальна справедливість», доводячи, що вони не є тотожними, і тому не всяка рівність є благом, і не всяка соціальна нерівність – проявом соціальної несправедливості. З часів Аристотеля політичний простір розуміється через категорію вчинку. Але, як справедливо пише О. 100 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Поспєлова, чи може політичний Логос обійтися без Пафосу, без ідеалів, які задавали би орієнтири і надавали сили? Критична теорія, якщо вона натхненна ідеєю справедливості, має генетичні зв'язки зі сферою пафосу. Спонукальним мотивом до дії буде не розмірковування над «ідеєю справедливого», а обурення від зіткнення з несправедливістю, почуття несправедливого [12, с. 23]. Критично налаштований мислитель не може бути вільним від «духу справедливості», і цей момент є особливо значущим для фемінізму. Коріння гендерної нерівності заглиблюються у сферу, яка традиційно знаходиться в тіні громадянського суспільства, – в міжособистісні стосунки та інтимність. У той же час підкреслюється, що в гендерних дослідженнях представлений особливий ракурс демократії, пов'язаний зі свободою вираження групових інтересів, – як на національному, так і на міжнаціональному рівнях. Реалізація гендерного фактору в умовах глобалізації означає бачення нових, нетрадиційних, більш «м'яких» аспектів демократії, пов'язаних з громадськими інститутами та спільнотами. І хоча гендерна асиметрія в тій чи іншій мірі характерна для будь-якої країни світу, реалізація принципу гендерної рівності стала сьогодні неодмінним атрибутом державної політики всіх розвинених країн. Слід також зазначити, що усвідомлення прав людини як цінності давно вже стало елементом ціннісного базису не тільки західних країн, а й усієї світової спільноти. Вчені підкреслюють: зміст прав людини в різних культурних контекстах може виявити власні інтерпретації і обертони, про які можна сперечатися і які можуть бути навіть переглянуті. Проте ядро цих уявлень універсальне і етично релевантне для всяких культур, оскільки обґрунтоване апріорно і остаточно. У цьому ядрі, безсумнівно, знаходиться і поняття справедливості. Теорії справедливості по своїй суті вирішують питання, чи можна ставитися до людей порізному, і, якщо так, то як і чому. Зокрема, яким чином вихідні умови повинні визначати результати? Однак відмінність між людьми за ознакою статі, те, що називається гендерною системою, дуже рідко піддається «аналізу на справедливість», хоча поділ людства на дві статі робить абсолютно очевидним предмет таких досліджень. «Теорія справедливості» Джона Ролза, опублікована в 1971р., має репутацію найважливішої роботи по політичній філософії нашого часу. Продовжуючи традицію теорії суспільного договору, Ролз, на думку коментаторів, пішов далі Канта і Руссо, довівши, що систематична політична і моральна філософія не загинула, як здавалося деяким. Джон Ролз починає свою першу главу твердженням: «Справедливість – це перша чеснота соціальних інститутів, як правда – розумової системи [13, с. 3]. Аналізуючи роботу Джона Ролза, відомий дослідник гендеру С.М. Оукін пише, що у всій «Теорії справедливості» майже немає вказівок на те, що сучасне ліберальне суспільство, до якого і слід застосовувати обговорювані принципи справедливості, гендерно структуровані на всіх рівнях і у всіх сферах. Згідно Оукін, основна причина такої ситуації в тому, що протягом практично всього процесу аргументації вважається само собою зрозумілим, що маються на увазі не всі члени суспільства, а лише глави сімей. Більш того, Ролз, як і більшість теоретиків недалекого минулого, вживає «родові» терміни чоловічого роду для позначення осіб обох статей. Слова «men» (чоловіки / люди), «mankind» (чоловіча половина людства / людство) перемежовуються з такими гендерно нейтральними термінами, як «індивід» і «особистість». Подібний сексизм, можливо, не мав би великого значення, якби Ролз свідомо не вважав себе прихильником традиції філософії, яка відходить у минуле, в дискурсі якої завжди вживалися такі (нібито нейтральні) родові терміни чоловічого роду. Хороший приклад тому – Кант, пише Оукін [14, с. 78-82]. Ролз звертається згідно загальності та універсальності кантової етики і порівнює принципи обраної ним позиції з регулятивними принципами кантіанського царства цілей. Однак Ролз не згадує при цьому, – продовжує Оукін, – що до категорії «вільних і рівних індивідів», про яку Кант веде мову в своїй етиці, жінки не включені. Подібним же чином у короткому огляді фрейдівського розуміння морального розвитку, звертаючись до теорії формування чоловічого супер-его, Ролз в основному використовує гендерно нейтральні терміни, не згадуючи при цьому, що Фрейд вважав моральний розвиток жінок збитковим на підставі того, що в розвитку жінок не завершено рішення Едіпового комплексу. Таким чином, у міркуваннях Ролза відчувається сексизм, властивий тій традиції, до якої він себе зараховує. В результаті читач з феміністськими поглядами задає питання: «Чи відноситься ця теорія справедливості до жінок чи ні?». Два принципи справедливості, які виводяться і відстоюються в першій частині – принцип рівної (базової) свободи і принцип відмінності в поєднанні з вимогою чесної рівності – повинні, очевидно, застосовуватися до базової структури суспільства. Вони повинні визначати права і обов'язки та регулювати розподіл соціальних і економічних благ. У другій частині Ролз докладно розглядає застосування своїх принципів справедливості майже по всім суспільним інститутам, які перелічені на початку книги. Він відстоює правовий захист свободи слова і совісті так само, як і демократичні конституційні інститути та процедури. В обговоренні справедливого розподілу прибутку він відводить важливе місце ринковій конкуренції, але проблема приватної або державної власності щодо засобів виробництва явно залишається відкритою, так як Ролз заявляє, що його принципи справедливості сумісні з певними варіантами і тієї, й іншої моделі. Важливо відзначити, що за весь час своїх міркувань Ролз так і не піднімає питання про те, чи справедлива моногамна сім'я у своїй традиційній або в будь-якій іншій формі. Так, говорячи про дітей, Ролз керується принципом патерналізму, переконливо показуючи справедливість їх тимчасової нерівності, але дружини в початковому положенні зовсім не представлені. Якщо сімейний устрій справедливий, – як це передбачається, – то він повинен бути справедливим трохи інакшим (не уточненим Ролзом) засобом, відмінним від інших інститутів, оскільки неможливо зрозуміти, як можуть бути почуті голоси інших (менш успішних і значущих) членів сім'ї. Стверджуючи, що в теорії справедливості Ролза імпліцитно присутня можливість критики гендерно структурованих соціальних інститутів, С. Оукін показує, що засіб мислення і висновки Ролза містять у собі значний потенціал для розвитку феміністської теорії [15, с. 270]. Оукін критикує Ролза головним чином за те, що він не бачить необхідності в застосуванні ліберальних принципів справедливості 101 Українознавчий альманах. Випуск 20 до приватної сфери і, отже, не продумує до кінця питання про те, що, погоджуючись з традиційним поділом праці між статями, він виключає жінок з участі в публічному житті суспільства. Висновки. У постмодерністській перспективі переходу зі стадії «руйнування форм» в еру «універсального порівняння» розуміння значення справедливості значно ускладнюється. Сама динаміка трансформацій глобалізованого світу вимагає ретельного аналізу «сталого розвитку»; його погроз і викликів, що не є можливим поза контекстом феномена справедливості. При цьому концепт «справедливість» розглядається як складний і непрозорий у силу множинності його складових. Останнє абстрагує його як від різноманітності формального змісту, так і кінцевих ідеалів: гендерний поділ суспільства – одне з найяскравіших прикладів цього. Як наслідок, формальний інститут гендерної рівноправності в Україні та відповідні нормативні документи не узгоджуються з неформальними правилами поведінки українського політичного бомонду. Оскільки «справедливість – це перша чеснота соціальних інститутів (Джон Ролз), дослідження філософських і політичних текстів з акцентом на концепті справедливості набуває пріоритетного значення. При цьому «Теорія справедливості» Джона Ролза піддається критиці, головним чином, за те, що він відмовляється застосовувати ліберальний принцип справедливості по відношенню до приватної сфери і, отже, жінок. Однак висновки Джона Ролза містять у собі значний потенціал для розвитку феміністської теорії, що дозволяє реконцептуалізувати традиційні підходи до феномену справедливості, як і до концепту, і відповідним практикам. Подальші дослідження в цьому напрямку припускають досить серйозні оновлення і філософської, і політичної теорії. Література: 1. Бауман З. Текучая современность. – СПБ.: Питер, 2008. – 240 с. 2. Власова Т.И. Формирование гендерных стереотипов в западноевропейской философии. – К.: Генеза, 2007. – 296 с. 3. Грабовська І.М. Перспективи гендерної антропології як складової гуманітарної освіти в Україні: філософсько-світоглядний аналіз // Постметодика, 2006. – № 7 (71). – С. 19 – 26. 4. Красиков В.И. Концепт в функции философских основоположностей // Язык. Этнос. Картина мира. Сборник научных трудов. – Кемерово: «Графика», 2003. – С. 7 – 16. 5. Фреге Г. Смысл и денотат // Межкультурная коммуникация. От системного подхода к синергетической парадигме. – М.: «Флинта», «Наука», 2008. – С. 28 – 31. 6. Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. – М.: Академический Проект, 2001. 7. Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – М.: Академический Проект, 2009. – 261с. 8. Jen A. The Idea of Justice. – Allen Lane and Harward University Press, 2009. – 304 p. 9. Heller A. Beyond Justice. – Oxford: Basil Blackwell, 1987. – 346 p. 10. The Rule of Law: a Comparative Perspective. – Eds. Y.Wang, F. Yang. – City University of Hong Kong Press, 2013. – 376 p. 11. The Oxford Companion to Philosophy. – Oxford University Press, 1995. – 249 р. 12. Поспелова О.В. Политика, утопическое мышление и феминизм // Новые направления политической науки. – М.: РАПН, РОССПЭН, 2007. – C. 13 – 25. 13. Rawls J. A Theory of Justice – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1996. – 560 p. 14. Okin J. M. Women and the Making of Sentimental Family // Philosophy and Public Affairs. – 1982. – № 11 (1). – P. 65 – 88. 15. Оукин С.М. Джон Ролз: Справедливость как честность – для кого?// Феминистская критика и революция истории политической философии. – М.: РОССПЭН, 2005. – C. 249 – 273. References: 1. Bauman Z. Tekuchaja sovremennost. – SPB.: Piter, 2008. – 240 s. 2. Vlasova T.I. Formirovanie gendernyh stereotipov v zapadnoevropejskoj filosofii. – K.: Geneza, 2007. – 296 s. 3. Grabovs'ka І.M. Perspektivi gendernoї antropologії jak skladovoї gumanіtarnoї osvіti v Ukraїnі: fіlosofs'kosvіtogljadnij analіz // Postmetodika, 2006. – № 7 (71). – S.19 – 26. 4.Krasikov V.I. Koncept v funkcii filosofskih osnovopolozhnostej // Jazyk.Jetnos. Kartina mira. Sbornik nauchnyh trudov. – Kemerovo: «Grafika», 2003. – S. 7 – 16. 5.Frege G. Smysl i denotat // Mezhkul'turnaja kommunikacija. Ot sistemnogo podhoda k sinergeticheskoj paradigme.– M.: «Flinta», «Nauka», 2008. – S. 28 – 31. 6. Stepanov Ju.S. Konstanty: Slovar' russkoj kul'tury. – M.: Akademicheskij Proekt, 2001. 7. Delez Zh., Gvattari F. Chto takoe filosofija? – M.: Akademicheskij Proekt, 2009. – 261s. 8. Jen A. The Idea of Justice. – Allen Lane and Harward University Press, 2009. – 304 p. 9. Heller A. Beyond Justice. – Oxford: Basil Blackwell, 1987. – 346 p. 10. The Rule of Law: a Comparative Perspective. – Eds. Y.Wang, F. Yang. – City University of Hong Kong Press, 2013. – 376 p. 11. The Oxford Companion to Philosophy. – Oxford University Press, 1995. – 249 р. 12. Pospelova O.V. Politika, utopicheskoe myshlenie i feminism // Novye napravlenija politicheskoj nauki. – M.: RAPN, ROSSPJeN, 2007. – C.13 – 25. 13. Rawls J. A Theory of Justice – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1996. – 560 p. 14. Okin J. M. Women and the Making of Sentimental Family // Philosophy and Public Affairs. – 1982. – № 11 (1). – P. 65 – 88. 15. Oukin S.M. Dzhon Rolz: Spravedlivost' kak chestnost' – dlja kogo? // Feministskaja kritika i revoljucija istorii politicheskoj filosofii. – M.: ROSSPJeN, 2005. – C. 249 – 273. 102 Київський національний університет імені Тараса Шевченка УДК 305:140.8(477) Юлія Стребкова Інтерсекційна стигматизація: феномен квір-духовності в Україні Анотація. У статті розглянуто розвиток у сучасному українському суспільстві феномену квір-духовності. Наразі можна стверджувати: квір-духовність у світі проходить шлях від змін у свідомості до вибудови інфраструктури. Квір, у найширшому розумінні, це – все що виходить за межі прийнятної суспільної норми. Сучасна ґендерна теорія спрямована до питань взаємозв’язку ідеології та науки у соціальній нормативності та має багато спільних із квірдослідженнями методологічних підходів. Для соціально-філософського аналізу та прогнозування було застосовано інтерсекційний підхід. Широкий спектр характеристик, за якими розрізняють людей, спонукає досліджувати перетини векторів інтерсекційності, враховуючи історичний контекст та геополітичне становище. Зокрема, інтрерсекційний перетин векторів сексуальності та релігійної (не)терпимості в сучасному українському суспільстві. Зроблено висновки про вплив цього перетину на становище українських жінок. Так, в Україні можна констатувати бурхливий розвиток квірдуховності у геополітичному форматі. Сама поява квір-духовності нерозривно пов’язана із дихотомією «свої–чужі» і спричиняє перерозподіл у таборах союзників та противників гарантування людських прав жінок. Можна прогнозувати подальше ігнорування ґендерних досліджень і наукової аналітики у врегулюванні біополітичних питань; посилення репродуктивного тиску; утиски жінок-політикинь, експерток і правозахисниць; порушення сексуальних та репродуктивних прав жінок в Україні. Ключові слова: ґендер, ґендерні дослідження, інтерсекційність, квір-духовність, біополітика, сексуальна орієнтація та ґендерна ідентичність. Yuliia Strebkova Intersectional Stigmatization: the Phenomenon of Queer Spirituality in Ukraine Abstract. Development of phenomena of the Queer spirituality in modern Ukrainian society is reviewed in article. For socialphilosophical analysis and forecasting has been applied Intersective approach. Particularly, intersective crossing of vectors of sexual and religion (un)tolerance in modern Ukrainian society is investigated. Crossings of vectors of intersectivity is studying considering historical context and geopolitical situation. It is alleged that queer spirituality in the world is on the way from the changes in consciousness to creating infrastructure. In Ukraine, despite the church separate from the state, development and implementation of anti-discrimination legislation is in the focus of religious figures. However, the process of removing problems associated with SOGI beyond scientific approach: hounding of genderologists, substitution of concepts in terminology and legislation, the deterioration of education, formation of the transfer of value-regulatory system of social and philosophical problems to promote religion. It does not contribute to solving urgent problems in the social sphere and naturally lead to the deepening social and political crisis. Now, some important sources of influence on Ukrainian gender policy is outside the country. The main target of proreligion forces, including the Russian Orthodox Church – biopolitics, it is in the concept of "Russian world" and "spiritual tenets". There are studies of set of different vectors ideology of "Russian world", which is the division into "us" and "them." This list is fairly stable over the past 15 years and must include ethno-national vector (combination rashism and Ukrainophobia), religious (orthodoxy) and vector SOGI. The ratio of these vectors varies, but is in dynamic, there has been increasing of religious pressure. The biggest danger, in our opinion, is not spread of religion, but its output outside their own religion: other forms of social consciousness Science, Philosophy, Politics and Law thus can not perform their functions, while religion monopolizes outlook and enables creation so-called religious states. This in turn, not only creates the grounds for all sorts of speculation, but runs counter to the development of effective social policy and complicates forecasting of the consequences of socially important decisions. The conclusions about the impact of this crossing on situation of the Ukrainian women had been done. Keywords: gender, gender research, Intersectivity, queer spirituality, biopolitics, sexual orientation and gender identity. На теренах України під егідою російського православ’я з 2010 року реалізується масштабний проект анти-ґендер, функціонують об’єднання ЛҐБТ-християн, а після візиту Патріарха Кирила до Папи Римського президент України отримав понад 100 тисяч (!) листів з вимогою не допустити появи в Конституції України дефініцій: «сексуальна орієнтація» та «ґендерна ідентичність» [4]. У 2015 році Конституційна комісія ініціювала конференцію «Статус меншин і корінних народів в законодавстві України в контексті підготовки проекту змін і доповнень до Конституції України», де обговорювались перспективи включення до законодавства антидискримінаційних норм для захисту меншин. Нещодавно Комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Верховної Ради України розглядав питання про підготовку проекту Трудового кодексу України до другого читання. Після засідання комітету, яке було по різному оцінене у світських та релігійних ЗМІ, проект Трудового кодексу України надійде до другого читання «з урахуванням поправок, які приводять його положення у відповідність до норм європейського законодавства» [8]. Проте, немає підстав стверджувати, що Кодекс буде прийнятий із забороною дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності (СОҐІ). Така активність свідчить про неабияку актуальність для сучасного українського суспільства взаємозв’язку соціального та природного, що виходить за межі політології, релігієзнавства чи соціальної психології. Зазначаючи міждисциплінарність ґендерних досліджень, зауважимо, що аналіз закономірностей вибудови, функціонування й саморозвитку суспільства потребує соціально-філософської рефлексії. Релігійні організації в Україні упродовж тривалого часу демонстрували неоднозначне ставлення до меншин. З одного боку, ініціювали ряд дискримінаційних законопроектів, переслідували ЛҐБТ-активістів і право захисників [8; 9; 12], з іншого, – декларували певну толерантність. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВЦІРО) у 103 Українознавчий альманах. Випуск 20 2007 році задекларувала: «Віруючі не мають ненависті або упередженого ставлення до осіб, які мають гомосексуальні схильності. Ми не виступаємо за дискримінацію осіб, які вважають себе гомосексуалістами» [3]. Зауважимо, що Патріарх Московський і всієї Русі Кирило на зустрічі з генеральним секретарем Ради Європи Турбйорном Яґландом у 2009 році запевнив: «Ми приймаємо будьякий вибір людини, у тому числі й у сфері сексуальної орієнтації. Це особиста справа людини. Ми завжди виступали категорично проти будь-яких репресій і дискримінації людей іншої сексуальної орієнтації» [14, 16]. Разом з тим у спеціальному Висновку Богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді Української Православної Церкви, оприлюдненому 21 січня 2010 року стверджується, що «Православна Церква сприймає вибір кожної людини, в тому числі і в питаннях статевої самоідентифікації» [1]. Проте таке декларування суперечить законотворчим ініціативам українських прорелігійних політичних сил. Сукупність знань про гомосексуальність постає розчленованою поміж наукою та релігійною мораллю. До того ж досить часто соціальні науки представлені дослідженнями та концепціями спрямованими на підтримку розхитаних позицій патріархату, а не на з’ясування об’єктивних причиннонаслідкових зв’язків. З'ясування такого роду закономірностей та встановлення об’єктивних причинно-наслідкових зв'язків входить до кола завдань соціальної філософії. Завжди актуальні для феміністичної філософії питання інакшості традиційно вирішуються у площині приватного та публічного. Наразі можна стверджувати: квір-духовність у світі проходить шлях від змін у свідомості до вибудови інфраструктури. У законодавстві України можна виділити більше двадцяти експліцитних, названих прямим чином, антидискримінаційних ознак. Серед них є стать, сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність, віросповідання, світогляд, релігія, тощо. Такі ознаки заторукають зв'язок і супідрядність соціального й природного, тож розглянемо їх докладніше. У найбільш узагальненому вигляді будь-яка проблема біополітики полягає у взаємозв’язку природного та культурно-нормативного. Культурологічні, релігійні і натуралістичні трактування феномену сексуальності є принципово відмінними. Розробники квір-треорії (Л. Аусландер, Д. Батлер, А. Джагоз, Р. Рейд-Фарр, М. Фуко) стояли на соціоцентрованих дослідницьких позиціях стосовно походження сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Сучасні квірдослідниці роблять акцент на літературознавстві та рідко виходять за межі філософської антропології квір-суб’єкта. Зокрема, Е. Кософські Седжвік піддавала критиці генетичну визначеність сексуальної орієнтації. Загалом, термін квір (queer) походить з ненормативної лексики, має аналог у російській лайці і позначає людей, чия сексуальна орієнтація чи ґендерна ідентичність відмінна від нормативної. Квір-теологи працюють у релігійній царині, зокрема зосереджуються на пошуку біблейських шляхів вивільнення ЛҐБТ-віруючих від стигматизації та дискримінації (М. Альтхаус-Рейд, Р. Госс, Д. Туту та ін.) Квір, у найширшому розумінні, це – все що виходить за межі прийнятної суспільної норми. Сучасна ґендерна теорія спрямована до питань взаємозв’язку ідеології та науки у соціальній нормативності і має багато спільних із квір-дослідженнями методологічних підходів. Соціально-культурні відмінності людей: клас, фах, релігійні та політичні переконання, хоча і є набутими, але можуть виступати важливими соціодиференційними ознаками. Ці характеристики є штучно створеними і не можуть бути визначені у лабораторіях за допомогою аналізів чи вимірів, можуть бути приховані, а у разі необхідності, відносно легко набуті чи змінені за допомогою певного ритуалу. Належність до певної статі є біологічною ознакою, змінити її навіть на рівні анатомо-фізіологічних ознак значно складніше, а на генетичному рівні на сьогодні не можливо. Сексуальність тісно пов'язана як зі статтю людини, так і з ґендером, тож важливо визначити ці поняття. Стать – це комплекс об'єктивно існуючих біологічних ознак репродуктивного характеру, що поділяє особин виду Homo Sapiens на самиць та самців – жінок та чоловіків, відповідно. Ґендер можна розглядати як штучно сформований набір соціально-культурних характеристик, що вважаються нормативними для тієї чи іншої статі. Звісно ґендер відсутній у природі і формується у людини в процесі соціалізації. Фактично, ґендер є соціально-рольовим статусом тієї чи іншої статі у певному суспільстві чи групі людей. Ґендерні розбіжності не лише різняться у різних народів та соціально-культурних груп, але й змінюються з плином часу як у ході історії, так і у житті конкретної людини. Подібною є ситуація із прийняттям та належністю до певної релігії. Незважаючи на свою штучність та мінливість, саме ґендер та інші соціокультурні статуси вирішують долю сучасної людини. Цікавою у цьому контексті є роботи О. Муллоканової із дослідження релігієзнавчоправових аспектів шлюбно-сімейних відносин у міжрелігійних та міжконфесійних сім’ях в авраамічних релігіях. Ідеологічний контекст, що присутній у позначенні сексуальної орієнтації в сучасному українському академічному просторі, докладно розглянутий у роботі М. Мостяєва [10]. Зазначимо, що не лише ставлення до сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності є предметом маніпуляцій і призводить до серйозних соціальних деформацій. Якщо акцентувати увагу на розбіжностях людей за віком – виникає ейджизм, на СОҐІ – сексизм, за національністю – нацизм та ін. Ознака, покладена у основу розподілу людей та належності їх до певної групи може бути загалом міфічною, синтетичною. Наприклад, фашизм Третього рейху використовував концепт «Арійської раси». Зауважимо, що сучасна світова релігія може «перекривати» всі інші відмінності. Всі, окрім статевих та ґендерних. Стать та ґендер – є базовими у будь-якому розподілі людей, що відповідно впливає на визначення нормативної та девіантної сексуальності. Складається враження, що саме існування гомосексуальності викликає нетолерантне ставлення представників більшості сучасних релігій до грішників та є необхідною складовою закликів до агресії. Біблейські символи гріха: міста Содом і Гоморра нерозривно пов’язують із гомосексуальністю. Наукове підтвердження природності існування гомосексуальних особин, з’ясування закономірності 104 Київський національний університет імені Тараса Шевченка наслідування та поширення цієї ознаки суперечить ідеї, що гомосексуальність це всього лише спосіб життя – вибір грішної людини. Апологетів світових релігій значно більше, ніж представників та захисників ЛҐБТ-спільноти, тож у масовій свідомості поширилась та усталилась думка про те, що сексуальна орієнтація і є просто способом життя. Разом з тим, релігійні організації, секти та так зване духовенство являють собою, також, групи зі специфічним, не притаманним сучасній більшості, способом життя. Отже, розробка та впровадження антидискримінаційного законодавства для релігійних діячів перебуває у центрі уваги, навіть зважаючи, що церква в Україні відділена від держави. У міжнародних нормативних документах, також є ряд антидискримінаційних ознак, серед яких є стать, ґендер, СОҐІ, релігія та переконання. Радикально змінити ситуацію на користь одного з векторів інтерсекційної взаємодії можна лише встановивши диктатуру однієї з «дискримінованих груп», наприклад у релігійній державі. Тож для відволікання від дискримінації та порушення принципів соціальної справедливості створюється інверсія об’єкта та суб’єкта дискримінації: поширюється міф про «гомодиктатуру». Цікаві процеси відбуваються наразі і у самій ЛҐБТ-спільноті [9; 10; 12]. Кількість тих, хто практикує гомосексуальні зв'язки як спосіб життя (ЧСЧ), зросла у рази, а гомосексуалів з’являється все більше у релігійних організаціях. «Свої» за релігійною ознакою (причому міжконфесійні розбіжності не відіграють тут значної ролі) змішуються зі «своїми» як квір. Статева належність у ЛГБТ-спільноті, теж впливає на розподіл ресурсів і доступ до прийняття рішень. Застосовуючи теорію інтерсекційності, можна з’ясувати чому серед груп, що перебувають під впливом множинної дискримінації, саме чоловіки-геї знаходяться у центрі уваги політикуму. На особистісному рівні людина, з відмінною від більшості СОҐІ, має конфлікт, але можна стати «своїм» і «особливим» за новим переліком ознак, наприклад ЛҐБТхристиянином. Християнська світова релігія втрачає свої позиції у конкуренції з ісламом і стає більш толерантною у ставленні до особливих характеристик своїх прихожан. Проте таке розмаїття розмиває моноліт певної релігії, що важливо для процесу клерикалізації і залучення послідовників з різних країн та народів. Широкий спектр характеристик, за якими розрізняють людей, спонукає досліджувати перетини векторів інтерсекційності, враховуючи історичний контекст та геополітичне становище. Зауважимо, що у сучасних умовах наслідки локальних конфліктів не віддалені у часі і можуть мати глобальний характер. 7 Наразі «Русский мир» об’єднує ліві і праві політичні сили проти всього, що не входить, на думку російських ідеологів, до поняття традиційні цінності та духовні скрепи Православ’я. Вживання образливих назв у мові ненависті: «Толерасты», «Пиндосия» та «Гейропа», які почали з’являтися у ЗМІ, підтримуваних режимом Януковича публіцистів та політтехнологів, досягло свого апогею у 2013 році. Цікаво, що апологети «Русского мира» повсякчас 7 Тут та надалі матеріали з російських джерел цитуються мовою оригіналу зі збереженням лексики. намагаються звільнити європейців від європейських цінностей: «шло-бежало время и в начале ХХІ столетия пришлось нашей, – временно порушенной, – стране спасти Западную Европу от Пиндосии в четвертый (!) раз» [13]. Сучасні соціально-культурні процеси значно складніші за простий розподіл на своїх і чужих. Через принципи, критерії поділу і ставлення до «інших» нормативна титульна група проявляє справжні, а не задекларовані інтереси. Набір різних векторів у ідеології «Русского мира», за якими відбувається розподіл на «своїх» та «чужих», доволі стабільний протягом останніх 15 років і обов’язково включає етно-національний вектор (поєднання рашизму та українофобії), релігійний (ортодоксальність) і вектор СОҐІ. Вороги Росії обов’язково пов’язані за цими векторами: «появилась переписка российского активиста ЛГБТ-движения Николая Алексеева с представителями Госдепартамента США, которые отметили его вклад в организацию митинга в поддержку прекращения российской агрессии против Украины» [18]. Співвідношення цих векторів змінюється, проте має певну динаміку: спостерігається посилення релігійного тиску. Принцип розподілу на «своїх» та «інших» як ворогів прийшов до нас саме з релігії: «хто не з нами – той проти нас» стверджує Євангеліє від Матвія. За ортодоксальними релігійними уявленнями, гомосексуальна та будьяка відмінна від цисґендеру ідентичність є лише небажаним способом життя, але водночас становить неабияку небезпеку «духовным скрепам». Саме з Росії походить сучасний Хейтріотизм (Hatriotism) як ненависть до людей та явищ за вказівкою влади – ненависть до ворогів православ’я: «Никому не удастся остаться в стороне. Потому что, бездействуя, вы пособничаете врагу» [17]. Можливість того, що «Русский мир» стане просто частиною світової культури є, на нашу думку, малоймовірною тому, що за суттю цей концепт є нетерпимим до проявів будь-якої «несвоєї» культури. Фанатично релігійний «Русский мир» схожий з радикальним ісламським ІДІЛом у знищенні культури, до якої торкається. Популярні нині в Україні комісії по захисту традиційних цінностей та моралі є доказами цьому. Зауважимо, що розробники цих ініціатив, як правило, знаходяться поза межами нашої країни [5, 14]. Відсутність соціальної справедливості у суспільстві релігія «компенсує» своїм прихильникам нагородами у потойбічному житті. Монопольне право на істину, недосяжність для критики і відсутність суспільного контролю поширюється не лише на божество, а й на релігійну структуру. На практиці це означає безкарну дискримінацію представниками релігійної спільноти інших людей за будь-якою ознакою. Отже, становище геїв-християн буде значно безпечнішим ніж, наприклад, становище жінокправозахисниць. Варто зауважити, що виведення проблем пов’язаних із СОҐІ за межі наукового підходу: травля сексологів, підміна понять у термінології та законодавстві, перенос формування цінніснонормативної системи з філософської проблеми до ідеології духовних скреп не сприятиме розв’язанню актуальних завдань у соціальній сфері. Це закономірно призведе до поглиблення соціальнополітичної кризи. Найбільшою небезпекою, на нашу 105 Українознавчий альманах. Випуск 20 думку, є не поширення релігії, а вихід її за межі власне релігії: інші форми суспільної свідомості – наука, філософія, політика та право при цьому не можуть виконувати свої функції, у той час як релігія монополізує світогляд і уможливлює створення так званих релігійних держав. Це у свою чергу, не лише створює підстави для різного роду спекуляцій, а й чинить перепони для розробки ефективної соціальної політики і ускладнює прогнозування наслідків прийняття суспільно важливих рішень. Духовні скрепи «Русского мира» не оригінальні і шукають підтримки у релігійних ортодоксів всього світу. У 2012 році, на 21-ій сесії Ради з прав людини Генеральної асамблеї ООН, Росія ініціювала прийняття резолюції про захист традиційних сімейних цінностей, яка фактично заперечує концепцію різних форм сім’ї. Під тиском опинилися не лише ЛҐБТ-сім’ї, а й матеріодиначки, шлюби чайлдфрі, подружжя, які звертаються до репродуктивних послуг допоміжного материнства та ін. Православ’я в Україні як будь-яка правовірна (ортодоксальна) течія прагне вивищитись за рахунок нетерпимості до будь-яких відхилень від «догми нормальності». Як і католицьке керівництво, Московський патріархат перебуває поза межами нашої держави та українського законодавства, тож насторожує той факт, що захист традиційних цінностей входить до воєнної доктрини Росії [2, 14]. Відповідно, ненормативна духовність може становити «загрозу» Росії та належить до сфери безпеки і захисту російських інтересів. «Достигла ли былая предосудительность той степени толерантности, за которой – точка невозврата? Вопрос не праздный. Это угроза национальной безопасности» [11]. Наголосимо, що розподіл за статтю та ґендером є базовим розподілом на «своїх» та «чужих». Група людей, що планує агресивне вторгнення, як то бойовики ІДІЛу, Талібану або Русского мира буде всіляко посилювати ґендерну ієрархію всередині своєї спільноти. Саме вивищуючись і розпоряджаючись «своїми жінками», чоловіки певної соціальнокультурної спільноти відчувають правильність ставлення до «чужих». Примітно, що згідно біблейської легенди, коли содоміти підступили до Лота, щоб пізнати мужів, які прийшли до нього, – праведник пропонує віддати їм на наругу своїх незайманих доньок. (Біблія, пер. І. Огієнка, Буття:19 5-8). У Катехизмі Католицької Церкви, що має силу і для греко-католиків України, подибуємо настанову про ставлення до чоловіків і жінок, які мають глибоко закорінені гомосексуальні нахили: «У ставленні до них слід уникати будь-яких ознак несправедливої дискримінації» [7]. Зацікавлення викликає як саме формулювання, що передбачає можливість існування справедливої дискримінації, так і група, до якої її має бути застосовано. У п. 2433 компендіуму католицького вчення стверджується, що доступ до праці і до фаху повинен бути відкритий для всіх, без несправедливої дискримінації: чоловікам і жінкам. Апологети клерикалізму повсякчас залякують так званою «гомодиктатурою», наголошуючи при цьому, що меншість не може диктувати свої умови більшості українців. Разом з цим навіть найменш численні прорелігійні організації та конфесії християн України підписують листи-звернення з вимогою обмежити права всіх жінок. На початку 2017 року ВЦІРО відкрито виступило проти ратифікації Україною Стамбульської конвенції. Причина: ЛҐБТ-загрози традиційним цінностям, що нібито міститься у змісті терміну ґендер. Варто наголосити, що українське духовенство офіційно виступає проти міжнародної конвенції, яка спрямована на попередження насильства стосовно жінок та домашнього насильства. Одразу ж після роз’яснень щодо надуманості цієї «причини» [5, с. 8], релігійна верхівка, більшість якої становлять чоловіки, що не лише не вагітніють, а й загалом не беруть участь у репродукції, виступає з вимогою заборонити жінкам переривати свою вагітність. Поданий до Верховної Ради 27 березня 2017 року антиабортний законопроект №6239, як і попередні подібні ініціативи, звісно ж не має прямого стосунку до дискримінації сексуальних меншин, проте суттєво обмежує репродуктивні права більшості – жінок України. Відволікаючи населення згадками про СОҐІ у трудовому кодексі, гальмується відміна дискримінаційних обмежень щодо жінок на ринку праці: досі існує майже півсотні робіт, які за законом не доступні для жінок України. Цілком можливо, що зі статі Кодексу Законів про Працю може бути прибрана гарантія недискримінації на ринку праці за ознакою статі. Висновки та перспективи дослідження. В Україні можна констатувати бурхливий розвиток квірдуховності у геополітичному форматі. Сама поява квір-духовності нерозривно пов’язана із дихотомією «свої–чужі» і спричиняє перерозподіл у таборах союзників та противників гарантування людських прав жінок. Легітимація квір-християнства офіційною православною церквою у поєднанні зі стигматизацією геїв-християн породить нову розстановку сил на ідеологічному фронті. Такі зміни можуть торкнутись найбільших соціальних груп, посилити політичну нестабільність, змінити конфігурацію більшості та меншості в Україні і загалом стати підґрунтям для створення релігійної держави. Можна прогнозувати подальше ігнорування ґендерних досліджень і наукової аналітики у врегулюванні біополітичних питань; посилення репродуктивного тиску; утиски жінок-політикинь, експерток і правозахисниць; порушення сексуальних та репродуктивних прав жінок в Україні. Конфесія, що не підтримає пряму відкриту дискримінацію жінок, зможе зібрати під свої покрови більше прихожанок, але загалом це не сприятиме покращенню ставлення церковних еліт до віруючих жінок. У цьому контексті, перспективним, на нашу думку, може бути дослідження ґендерних чинників формування довіри населення до церкви. Література: 1. Висновок Богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді Української Православної Церкви з питання абортів та визнання одностатевих шлюбів // Сумы Православные / Украинская Православная Церковь [сайт]. – [21 січня 2010 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodoxy.sumy.ua/?p=2079. 2. Військова доктрина Російської федерації [текст]. – [10 Січня 2015 р.] – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrinadok.html. 106 Київський національний університет імені Тараса Шевченка 3. Декларація Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)» від 15 травня 2007 р. // ІРС – Інститут релігійної свободи, м. Київ [сайт]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&v iew=article&id=328&catid=50&itemid=78&lang=uk. 4. Загальноукраїнський католицький суспільнорелігійний часопис (CREDO) [сайт]. – [19 Лютого 2016 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.credo-ua.org/2016/02/152429. 5. Зустріч із Всеукраїнською радою церков // Вісник Міжфракційного депутатського об'єднання «Рівні можливості». – 2017. – № 13. – 13 с. 6. Именем традиции: попытки заставить замолчать представителей сообщества ЛГБТ. – ARTICLE 19. – 2013. – 40 с. 7. Катехизм Католицької Церкви / Оприлюднений Папою Іваном-Павлом II 11 жовтня 1992 р. // Катехизм Католицької Церкви [сайт]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_con tent&task=view&id=101&Itemid=42. 8. Комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Верховної Ради України [офіційний сайт]. – [12 квітня 2017 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://komspip.rada.gov.ua/news/main_news/73521.ht ml. 9. Крига скресла. Становище ЛҐБТ в Україні у 2015 р. / Центр «Наш світ». – К.: Центр «Наш світ», 2016. – 32 с. 10. Мостяєв Олександр. «Гомосексуалізм» чи «гомосексуальність»: проблема вживання терміна в українській мові // Українознавчий альманах. – 2012. – № 9. – С. 61 – 65. 11. Народний Собор [Официальный сайт движения]. – [11 Травня 2015 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.narodsobor.ru/events/demography/25477krizis-semi--groznyj-priznak-konczavremyon#.VreZ6D_DhC0. 12. Новий початок. Становище ЛҐБТІ в Україні у 2016 р. / Центр «Наш світ». – К.: Центр «Наш світ», 2017. – 56 с. 13. Новиков Б.В. Евроинтеграция или еврооккупация? [відео]. – [16 Січня 2010 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kpuputivl.at.ua/news/b_novikov_evrointegracija_ili_evroo kkupacija/2013-01-16-606. 14. Основи Соціальної концепції Руської Православної Церкви // Офіційний сайт Московського патріархату – [19 Лютого 2009 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/ua/db/text/1207692.html. 15. Патриарх Кирилл считает гомосексуализм грехом, но критикует репрессии в адрес геев // Интерфакс [сайт]. – 23 грудня 2009 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interfax.ru/society/news.asp?id=116219. – Пер. з рос. 16. Перше інформаційне агентство «Волинські новини» [сайт]. – [23 Грудня 2009 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.volynnews.com/news/rest/patriarkh_kyryl _zastupyvsya_za_heyiv/. 17. Послесловие // Проект Россия – 3. Третья книга. Третье тысячелетие. Без автора. Москва, 2009 [текст]. – [12 Грудня 2011 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.xlibri.ru/elib/none_002/00000206.htm. 18. США разочаровались в российской оппозиции и ставят на ЛГБТ-движения // Севастопольский новостной портал ForPost [сайт]. – [17 Листопада 2015 р.]. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevastopol.su/world.php?id=81730. References: Vysnovok Bohoslovsko-kanonichnoi komisii pry Sviashchennomu Synodi Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy z pytannia abortiv ta vyznannia odnostatevykh shliubiv // Sumы Pravoslavnыe / Ukraynskaia Pravoslavnaia Tserkov [sait]. – [21 sichnia 2010 r.]. – Rezhym dostupu: http://orthodoxy.sumy.ua/?p=2079. 2. Viiskova doktryna Rosiiskoi federatsii [tekst]. – [10 Sichnia 2015 r.]. – Rezhym dostupu: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html. 3. Deklaratsiia Vseukrainskoi Rady Tserkov i relihiinykh orhanizatsii «Pro nehatyvne stavlennia do yavyshcha homoseksualizmu ta sprob lehalizatsii tak zvanykh odnostatevykh shliubiv (reiestratsii odnostatevykh partnerstv)» vid 15 travnia 2007 r. // IRS. – Instytut relihiinoi svobody, m. Kyiv [sait]. – Rezhym dostupu: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&v iew=article&id=328&catid=50&itemid=78&lang=uk. 4. Zahalnoukrainskyi katolytskyi suspilno-relihiinyi chasopys (CREDO) [sait]. – [19 Liutoho 2016 r.]. – Rezhym dostupu: http://www.credoua.org/2016/02/152429. 5. Zustrich iz Vseukrainskoiu radoiu tserkov // Visnyk Mizhfraktsiinoho deputatskoho obiednannia «Rivni mozhlyvosti». – 2017. – № 13. – 13 s. 6. Ymenem tradytsyy: popыtky zastavyt zamolchat predstavytelei soobshchestva LHBT. – ARTICLE 19. – 2013. – 40 s. 7. Katekhyzm Katolytskoi Tserkvy / opryliudnenyi Papoiu Ivanom-Pavlom II 11 zhovtnia 1992 r. // Katekhyzm Katolytskoi Tserkvy [sait]. – Rezhym dostupu: http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_con tent&task=view&id=101&Itemid=42. 8. Komitet z pytan sotsialnoi polityky, zainiatosti ta pensiinoho zabezpechennia Verkhovnoi Rady Ukrainy [ofitsiinyi sait]. – [12 kvitnia 2017 r.]. – Rezhym dostupu: http://komspip.rada.gov.ua/ /news/main_news/73521.html. 9. Kryha skresla. Stanovyshche LGBT v Ukraini u 2015 r. / Tsentr «Nash svit ». – K.: Tsentr «Nash svit», 2016. – 32 s. 10. Mostiaiev Oleksandr. «Homoseksualizm» chy «homoseksualnist»: problema vzhyvannia termina v ukrainskii movi // Ukrainoznavchyi almanakh. – 2012. – № 9. – S. 61 – 65. 11. Narodnyi Sobor [Ofytsyalnыi sait dvyzhenyia]. – [11 Travnia 2015 r.]. – Rezhym dostupu: http://www.narodsobor.ru/events/demography/25477krizis-semi--groznyj-priznak-konczavremyon#.VreZ6D_DhC0. 12. Novyi pochatok. Stanovyshche LGBTI v Ukraini u 2016 r. / Tsentr «Nash svit». – K.: Tsentr «Nash svit», 2017. – 56 s. 13. Novykov B.V. Evroyntehratsyia yly evrookkupatsyia? [video]. – [16 Sichnia 2010 r.]. – Rezhym dostupu: http://kpu- 1. 107 Українознавчий альманах. Випуск 20 putivl.at.ua/news/b_novikov_evrointegracija_ili_evroo kkupacija/2013-01-16-606. 14. Osnovy Sotsialnoi kontseptsii Ruskoi Pravoslavnoi Tserkvy // Ofitsiinyi sait Moskovskoho patriarkhatu. [tekst]. – [19 Liutoho 2009 r.]. – Rezhym dostupu: http://www.patriarchia.ru/ua/db/text/1207692.html. 15. Patryarkh Kyryll schytaet homoseksualyzm hrekhom, no krytykuet repressyy v adres heev // Ynterfaks [sait]. – 23 hrudnia 2009 r. – Rezhym dostupu: http://www.interfax.ru/society/news.asp?id=116219. – Per. z ros. 16. Pershe informatsiine ahentstvo «Volynski novyny» [sait]. – [23 Hrudnia 2009 r.]. – Rezhym dostupu: https://www.volynnews.com/news/rest/patriarkh_kyryl _zastupyvsya_za_heyiv/. 17. Posleslovye // Proekt Rossyia – 3. Tretia knyha. Trete tыsiacheletye. Bez avtora. Moskva, 2009 [tekst]. – [12 Hrudnia 2011 r.]. – Rezhym dostupu: http://www.x-libri.ru/elib/none_002/00000206.htm. 18. SShA razocharovalys v rossyiskoi oppozytsyy y staviat na LHBT-dvyzhenyia // Sevastopolskyi novostnoi portal ForPost [sait]. – [17 Lystopada 2015 r.]. – Rezhym dostupu: http://sevastopol.su/world.php?id=81730. УДК:[356.15+364-22](477)"36" Тетяна Тесленко Феномен волонтерства в історії та культурі України Анотація. Сьогодні феномен волонтерства в сучасній Україні перебуває в полі соціополітичного дискурсу громадянського суспільства, викликаючи науковий інтерес до нових напрямів досліджень української науки. Він є об’єктом досліджень не тільки філософів, істориків, психологів, політологів і фахівців у сфері соціальної роботи, але й економістів, оскільки сфера патронованих владою суспільних відносин і сфера міжнародних відносин, тісно пов’язані з цілою низкою суто економічних питань. У зв’язку з цим актуалізується завдання поглибленого, адекватного нинішнім умовам реалізації практики волонтерства з урахуванням сучасних підходів, аналізу його соціокультурних трансформацій, дискурсів та наративів. Порівняно із західноєвропейськими державами становлення волонтерства в Україні має певні відмінності щодо його одночасного прояву у всіх сферах життя суспільства. Україна також має могутні історичні й культурні передумови щодо існування волонтерства в контексті благодійності, які, своєю чергою, є джерелом для розвитку системи духовних і моральних цінностей в наш час. Аналізуючи феномен волонтерства, авторка вважає доцільним у межах цієї праці дати ретроспективу участі козацтва в благодійності. В умовах сьогодення волонтерство – це той громадянський «капітал», що компенсує недоліки діяльності державних структур і одночасно є рушійною силою консолідації громадянського суспільства. Tеtyana Teslenko The Phenomenon of Volunteering in Ukrainian History and Culture Abstract. Nowadays the phenomenon of volunteering in Ukraine is represent in the discourses of the civil communities and social politics being of potential scientific interest for many research spheres which are new in Ukraine. The Imporetance of its deep analyses is undisputable taking into consideration the interdisciplinary mode of the reseach and possibilities of the contemporary approaches to ils analyses. In comparison with volunteering in Western Europe, there are certain differences in our country concerning socio-cultural practices, their actors and beneficiates. However, post-colonial reality in Ukraine has placed more emphasis. The priority factor in national consolidating towards its transformation into a political nation was civil society. Of great significance is the fact that the phenomenon of volunteering in Ukraine is taking place on the solid foundation of Ukrainian history and culture beginning with the Ancient Rus and Zaporozhskaia Sich where the relations of interdependence, assistance and other social values were formed. Compared the liberal theories of Western Europe volunteering in Ukraine is characterized the collective treating of the autonomous individual connected with the Christian feelings of lave others and sympathy for suffering. This is that civil «capital» that can compensate the deficiency of the state bodies in practices of volunteering as a form of the social integration of people separated by their private interest but who are, fact the decisive force of consolidation of the Ukrainian society. The gender factor is taken into account, in particular, to overcome social injustice and a policy of non-discrimination in Ukraine. Keywords: discourse, concept, charity, social and culture transformations, war conflicts. Постановка проблеми. У сучасній Україні волонтерство як соціокультурний феномен є об’єктом досліджень не тільки філософів, істориків, психологів, політологів і фахівців у сфері соціальної роботи, але й економістів, оскільки сфера патронованих владою суспільних відносин і сфера міжнародних відносин, тісно пов’язані з цілою низкою суто економічних питань. Науковий інтерес до інституційної політичної науки, і у зв’язку з інституційною економічною теорією, зокрема, сприяє появі нових напрямків теорії в цілому. При цьому соціокультурні трансформації останніх років змушують учених зосередити увагу на відносинах держави і громадянського суспільства, на наявності або відсутності цивільних традицій, правових структур, соціокультурних підстав і передумов з позицій історії та культури. Соціальні процеси, пов’язані з діяльністю волонтерів, із самим концептом «волонтер», маючи тенденції до зростання, практично не аналізуються. Водночас ця проблематика охоплює достатньо широке коло питань, що стосуються як діяльності волонтерів у зоні військових конфліктів, так і добродійної роботи з інвалідами, безробітними, людьми, які потрапили в складну життєву ситуацію. Тим часом гостра дискусійність, пряма залежність розв’язання соціальних проблем від волі політичної еліти вимагають фокусування уваги вчених на дослідженні вказаних вище невідрефлексованих проблем. Аналіз досліджень і публікацій. Дослідженням людської поведінки, включаючи 108 Київський національний університет імені Тараса Шевченка вивчення намірів, цінностей, переконань і думок, займалися видатні європейські філософи, соціологи, економісти й історики. Окремі її аспекти, зокрема, пов’язані з проблематикою управління, починають привертати увагу дослідників лише з другої половини ХХ століття. Проте такі наукові проблеми, як розподіл праці, солідарність, групова взаємодія, праця, професійне покликання, які розроблялися в XIX – на початку XX ст. М. Вебером, Э. Дюркгеймом, Р. Зіммелем, О. Контом, К. Марксом, Р. Спенсером, Ф. Тенісом, можуть розглядатися як фундаментальні засади соціологічного дослідження волонтерства, його методологічні орієнтири, що задають пріоритетні вектори вивчення цього феномена як діяльності й спільності [9]. Так, французький філософ, один з основоположників позитивізму й соціології, автор теорії трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (теологічної, метафізичної і позитивної або наукової) Огюст Конт вперше ввів поняття «альтруїзм», яке стало сутнісною характеристикою і цінністю феномена волонтера. Учений підносив суспільні інтереси над особистими, стверджуючи, що «життя для інших» є вищим щастям, припускаючи при цьому прояв таких духовних якостей, як щедрість і співчуття [1]. Його послідовник Герберт Спенсер вважав, що альтруїзм завжди вторинний стосовно егоїзму. Більше того, саме здорова турбота про себе дозволяє зберігати достатньо сил для допомоги ближнім: у спільнотах, що складаються із здорових і сильних людей, загальний рівень щастя буде набагато вищим, ніж у товариствах, де люди нехтують своїми інтересами (що за Спенсером, є шляхом до депресії і нещастя). Надмірний альтруїст, який забуває про власні потреби й задоволення, по-перше, своїм плачевним духовним і фізичним станом створює проблеми для оточуючих, а по-друге, стає неспроможним до продуктивної альтруїстичної поведінки [2, с. 166]. Класики соціології Г. Спенсер і П. Сорокін розглядали альтруїзм як чинник соціального розвитку й подолання кризи в суспільстві, а Т. Парсонс вважав його ознакою прогресивної соціальної системи [9]. Мета дослідження. Основна мета статті полягає в аналізі історичних і культурних витоків феномена волонтерства в Україні у полі соціополітичного дискурсу громадянського суспільства в цілому і концептів добродійності, зокрема. Виклад основного матеріалу. Звертаючись до етимології слова «волонтер», слід зазначити, що в XVII столітті французьке «volontaire», італійське «volontario», німецьке «volontair», англійське «volunteer» з'являються майже одночасно, через що в українській і російській мовах упродовж XVIII – XIX століть воно тривалий час використовувалося в різному написанні: волентир, волонтир, волунтир, валентир, волонтер, залежно від того, якій іноземній мові віддавав перевагу дворянин, що добровільно вступив на військову службу [3]. На основі аналізу низки словникових статей [4, с. 234; 8] виявлено, що терміни «волонтерство» і «добровільність» мають загальні характеристики: у їхній основі лежить діяльність, якою людина займається добровільно, за своїм бажанням, власним вибором; люди, що реалізовують такого роду діяльність, займаються цим безоплатно; ця діяльність має ознаки інституційно закріпленої діяльності [9]. Слід також підкреслити, що в державах Західної Європи протягом XVII – XX століть модус волонтерства пройшов складний, але послідовний шлях – від прояву у винятково військових і бойових діях до найважливішого елементу культури західного суспільства. У нашій країні багато динамічно трансформованих понять зазнають дуже істотних змін і волонтерство, зокрема. Кардинальні зміни в бутті й свідомості громадян України ставлять перед науковою думкою завдання поглибленого й адекватного нинішнім умовам аналізу теорії і практики волонтерства. Сьогодні волонтерська діяльності регламентується відповідним Законом України «Про волонтерську діяльність» [5], який був прийнятий напередодні ЄВРО – 2012. Цим законом не передбачена діяльність волонтерів у контексті подій, які розгорнулися в наший країні починаючи з грудня 2013 року. Відповідно до вказаного закону діяльність волонтерів і волонтерських організацій передбачала лише соціально-культурні форми, такі як:  надання волонтерської допомоги з метою підтримки малозабезпечених, безробітних, багатодітних, бездомних, безпритульних, осіб, які потребують соціальної реабілітації;  здійснення догляду за хворими, інвалідами, самотніми, людьми похилого віку й іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні або інші особливості потребують підтримки й допомоги;  надання допомоги громадянам, які постраждали в результаті стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям;  надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;  впровадження заходів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, збереження культурної спадщини, історикокультурного середовища, визначних пам'яток історії і культури, місць поховання; сприяння проведенню заходів національного і міжнародного значення, пов’язаних з організацією масових спортивних, культурних та інших видовищних і суспільних заходів;  надання волонтерської допомоги з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру. Волонтерська діяльність в Україні визначена законом як добровільна, безкорислива, соціально спрямована, неприбуткова діяльність, яка здійснюється волонтерами і волонтерськими організаціями шляхом надання волонтерській допомоги. У свою чергу, волонтерською допомогою є роботи і послуги, які безоплатно виконуються і надаються волонтерами і волонтерськими організаціями. Волонтерська діяльність також є формою добродійності [8]. Визнання волонтерської діяльності ресурсом добродійності й цивільною практикою на законодавчому рівні не тільки в Україні, але й в багатьох європейських державах дозволяє зробити висновок про те, що в інформаційному, глобалізованому суспільстві XXІ століття волонтерство є проявом духовності, затребуваною репродукцією загальноприйнятої системи духовних цінностей. Подальше внесення доповнень до чинного законодавства України про включення таких напрямів волонтерської роботи, як надання допомоги 109 Українознавчий альманах. Випуск 20 громадянам, постраждалим у результаті надзвичайної ситуації техногенного або природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного або військового стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам; надання волонтерської допомоги Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади під час дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного або військового стану, проведення антитерористичної операції [6], добродійної діяльності [7] тільки укріпило світову історичну практику, що склалася, пов'язану з виникненням волонтерства. У 2014 році Україна вразила світ небаченим за розмахом волонтерським рухом, в основі якого у цілому – все та ж система духовних цінностей – співчуття, співпереживання, причетність, доброта, справедливість. Можна з упевненістю стверджувати, що історичний крок у декілька століть, який зробила Європа в питаннях становлення волонтерства й закріплення його інституційних дискурсів, Україна реалізувала за декілька років. Безумовно, що нова парадигма волонтерства у контексті добродійності як взаємодії суспільства і держави, має своє глибоке історичне коріння, до аналізу якого й необхідно, на наш погляд, звернутися. Слід зауважити, що християнізація слов’янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» – ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда. Основними об’єктами допомоги історично були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникали й нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст., періоду утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов’янських земель. Другий етап відповідно виділяється з другої половини ХІІ ст. до ХІІІ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки [10, с. 58]. Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів. Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими «злидарелюбцями», серед яких виділялися князі, духовенство та впливові люди держави. Всі вони, перебуваючи під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче навчалися важливим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Виходячи з таких міркувань, благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров’я: вона більше була потрібна самому злидарелюбцю, ніж злидарю. Давній благодійник, «христолюбець» менше думав про те, щоб доброю справою підняти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб підняти рівень власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не включалась в коло державних обов’язків [10, с. 59 – 60]. Крім князя Володимира історія згадує про деяких інших христолюбних і злидарелюбних князів. Особливо відзначають літописи синів Володимира – Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Він видав Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто турбота про злидарів і убогих, залишалась у віданні священиків у парафіях та єпископів у єпархіях. Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів «Руська Правда». Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 повністю присвячено проблемам захисту дітей [10, с. 60]. Прославився своїм злидарелюбством також великий князь Володимир Мономах, який за свідченням сучасників, роздавав гроші й предмети першої необхідності «обома руками». Опіка над бідними і страждальцями стала одним з найбільших його обов’язків, і яскравим свідченням цього служить його «Повчання дітям». У ньому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих. Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але й вчила їх читати, писати і ремеслам. Тут ідея допомоги вже не зводиться тільки до харчування і надання притулку [10, с. 61]. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим та хворим. Наприклад, перші в державі лікарні, у яких бідні отримували опіку й користувались безкоштовним лікуванням, були запроваджені Переяславським єпископом Охрімом в 1091 р. При всіх монастирях, що мали кошти, здійснювалося харчування злидарів і убогих. Для них влаштовувалися навіть окремі приміщення, які потім отримали назву богаділень. Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних, навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми підтримки [10, с. 61]. Можна з впевненістю сказати, що ніколи згодом, упродовж всієї нашої історії, на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як у найдавніший період княжої влади, який за увагою суспільства до справ благодійності й за пожертвами на неї повинен бути поставлений в тисячолітньому житті держави на перше місце. Відмітною рисою благодійності цього 110 Київський національний університет імені Тараса Шевченка періоду була «сліпа» роздача милостині, за якої будьякі дослідження про злидарів та їхні потреби не тільки не проводились, але прямо заперечувалися вченнями святих отців. Найбільше роздавалося життєво необхідних продуктів, оскільки грошовий обіг у той час був ще дуже слабким. Тому, незважаючи на відсутність будь-яких досліджень потреби того, хто просить, милостиня нерідко поза волею благодійника досягала своєї мети: голодний не брав будівельні матеріали, а погорілець – хліба, якщо не хотів їсти. Допомога була різноманітна й часто відповідала дійсній потребі. Вона виражалась у побудові житла, у викупі полонених, у навчанні ремеслам [10, с. 62]. У Х–ХІІІ ст. церковна практика допомоги розвивалася не тільки через монастирі, але й через парафії. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське й церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку: від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання,тобто мала не лише релігійні цілі порятунку душі парафіян, але й соціальної підтримки та допомоги потребуючим. Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки древньої писемності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні [10, с. 63]. Аналізуючи феномен волонтерства, автор вважає доцільним у межах цієї праці дати ретроспективу участі козацтва в благодійності. Запорозька Січ – це феномен світової цивілізації навіть з висоти сьогодення, не кажучи вже про часи її існування. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними й неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Вона була рятівницею і рідною домівкою для козака й гречкосія, і всіх, кому потрібний був її захист. Січ була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни. Січ була колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію та адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорозької Січі була могутня фортеця, оточена частоколом, у заборолах якого виставлено гармати. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них – курені-казарми, у яких жили запорожці. Козаки вибирали свою старшину – гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів вільним, демократичним голосуванням. Збройні сили складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту. На Запорозькій Січі існувала постійна школа лицарського та військового мистецтва, при січовій церкві діяла загальноосвітня школа. Командний склад низового війська, як правило, був високоосвічений: полковники, сотники, чимало рядових козаків закінчували Києво-Могилянську академію або інші навчальні заклади [11]. На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювалося злодійство, розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Виникнення Січі, як відомо, пов’язане з іменем Дмитра Вишневецького (Байди) з містечка Вишневець. Д. Вишневецький належав до неспольщених українських магнатів, був канівським старостою. Своє свідоме життя присвятив боротьбі з Кримським ханством і турецькими загарбниками. Усю надію покладав на українське козацтво, з яким не раз громив татар і турків. У Молдавії Байда потрапив у полон і турки замордували його. Народ у піснях і думах увіковічив відважного отамана. Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурноісторичне та педагогічне явище – козацький рух. Запорозька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки [11]. Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: підготовка фізично-загартованих з міцним здоров'ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховання в молоді українських національних рис характеру та світогляду, формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, прагнення бути милосердними. Головним учителем січової школи був монах-уставник, який крім своїх прямих обов’язків наставника виконував і другорядні: дбав про здоров’я хлопчиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки в школі детально доповідав кошовому отаману. Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут також навчалися малі й дорослі хлопці та юнаки під керівництвом монахів. Навчальними предметами були грамота, молитви, закон божий й письмо. Дуже шкода, що виховний потенціал козацтва не завжди використовується належним чином через прохолодне ставлення заполітизованих «керманичів промосковського світу», яким ще й досі зрозумілі категорії лакейства та грошових відносин. У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої розміщувався шпиталь, а з іншого – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, престарілими виховувало в дітях доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість [12]. Висновки. Таким чином, громадянське суспільство як сфера універсалізації громадянської солідарності сучасної України має у своїй основі могутній фундамент історії і культури – це і Стародавня Русь, і Запорозька Січ, де формувалися відносини взаємозалежності один від одного, допомоги й добродійності. Від пізніших ліберальних трактувань ці підходи відрізняє колективістське розуміння ідеї автономності особи, пов’язане з глибокими християнськими почуттями любові до ближнього і співчуття до оточуючих. Це і є той громадянський «капітал», який покликаний компенсувати недостатність діяльності державного апарату в цих сферах, зокрема, у волонтерстві як формі соціальної інтеграції людей, розділених приватними інтересами, але за своєю суттю тих, хто є сьогодні рушійною силою консолідації громадянського суспільства. Література: 1. Альтруизм // Википедия [Электронный ресурс]. – Режим доступу: 111 Українознавчий альманах. Випуск 20 https://ru.wikipedia.org/wiki/Альтруизм. Дата звернення 28.03.2017. 2. Быков А. В. Понятие «альтруизм» в социологии: от классических концепций к практическому забвению / А. В. Быков // Вестник Рос.ун-та дружбы народов. Серия: Социология. – 2015. – Вып. 1. 3. Волонтер // Википедия [Электронный ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Волонтёр. Дата звернення 31.03.2017. 4. Даль Владимир. Толковый словарь живого великоруського языка: Т. 1–4. – Москва: Русский язык, 1978. – Т. 1 А – З. – 699 с. 5. Закон України «Про волонтерську діяльність» від 19 квітня 2011 року № 3236-VI // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2011. – № 42. 6. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо волонтерської діяльності» від 5 березня 2015 року № 246-VIII // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2015. – № 22. 7. Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» від 05.07.2012 року № 5073VI // Відомості Верховн ї Ради України (ВРР). – 2013. – № 25. 8. Ожегов С.И. Толковый словар руського языка: 80 000 слов и фразеологических выражений / С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. – 4-е изд., доп. – Москва: ООО «ИТИ ТЕХНОЛОГИИ», 2003. – 944 с. 9. Певная М. В. Волонтерство как социальный феномен: управленческий подход: Дис. ... д-ра соц. наук: 22.00.08 / Певная Марина Владимировна. – Екатеринбург, 2016. – 368 с. 10. Пінчук О. П. Передумови розвитку геріатричних центрів України в умовах глобалізації світової економіки : монографія / О. П. Пінчук, Т. В. Тесленко. – Дніпропетровськ : Вид-во Маковецький, 2013. – 136 с. 11. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 1 / Д. І. Яворницький. – Львів : Вид-во «Світ», 1990. – 319 с. 12. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 2. / Д. І. Яворницький. – Львів : Вид-во «Світ», 1991. – 457 с. References: 1. Altruizm // Vikipedija [Jelektronnyj resurs]. – Rezhim dostupa: https://ru.wikipedia.org/wiki/Al'truizm. Data zvernennja 28.03.2017. 2. Bykov A. V. Ponjatie «altruizm» v sociologii: ot klassicheskih koncepcij k prakticheskomu zabveniju / A. V. Bykov // Vestnik Rossijskogo universiteta druzhby narodov. Serija: Sociologija. – 2015.– Vyp. 1. 3. Volonte r// Vikipedija [Jelektronnyjresurs] – Rezhim dostupu: https://ru.wikipedia.org/wiki/Volontjor. Data zvernennja 31.03.2017. 4. Dal' Vladimir. Tolkovy jslovar' zhivogo velikorusskogo jazyka: T. 1–4. – Moskva: Russkij jazyk, 1978 – T. 1 A – Z. – 699 s. 5. Zakon Ukrainy «Pro volontersku diialnist» vid 19 kvitnia 2011 roku № 3236-VI // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy (VRR). – 2011. – № 42 6. ZakonUkrainy «Pro vnesennia zmin do deiakykh zakoniv Ukrainy shchodo volonterskoi diialnosti» vid 5 bereznia 2015 roku № 246-VIII // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy (VRR). – 2015. – № 22. 7. Zakon Ukrainy «Pro blahodiinu diialnist ta blahodiini orhanizatsii» vid 05.07.2012 roku № 5073-VI // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy (VRR). – 2013. – № 25. 8. Ozhegov S.I. Tolkovyj slovar' russkogo jazyka: 80 000 slov i frazeologicheskih vyrazhenij / S.I. Ozhegov, N.Ju. Shvedova. – 4-e izd., dopolnennoe. – Moskva: OOO «ITI TEHNOLOGII», 2003. – 944 s. 9. Pevnaja M. V. Volonterstvo kak social'nyj fenomen: upravlencheskij podhod: Dis. ... d-rasoc. nauk: 22.00.08 / Pevnaja Marina Vladimirovna. – Ekaterinburg, 2016. – 368 s. 10. Pinchuk O. P. Peredumovy rozvytku heriatrychnykht sentriv Ukrainy v umovakh hlobalizatsii svitovoi ekonomiky : monohrafiia / O. P. Pinchuk, T. V. Teslenko. – Dnipropetrovsk : Vyd-vo Makovetskyi, 2013. – 136 s. 11. Yavornytskyi D. I. Istoriia zaporizkykh kozakiv. Tom 1. / D. I Yavornytskyi. – Lviv : Vyd-vo «Svit», 1990. – 319 s. 12.Yavornytskyi D. I. Istoriia zaporizkykh kozakiv. Tom 2. / D. I Yavornytskyi. – Lviv :Vyd-vo «Svit». 1991. – 457 s. 112 Київський національний університет імені Тараса Шевченка РЕЦЕНЗІЇ Микола Обушний Національне самовизначення у контексті українського державотворення (Рецензія на монографію: Рафальський І.О. Національно-державне самовизначення: [монографія] / І.О. Рафальський. – К.: ІПІЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2016. – 480 с.) Монографія І.О. Рафальського "Національнодержавне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи" присвячена аналізу взаємодії двох взаємопов’язаних процесів – національного самовизна-чення та державного будівництва в Україні в умовах незалежності. Одним із важливих теоретичних здобутків автора монографії є трактування сутності національно-державного самовизначення як процесу, який "включає не лише акт проголошення незалежності чи автономного статусу, а тривалий історичний процес, що має складну природу формування національної свідомості, становлення і розвитку національної культури, громадський і політичний рух за незалежність", який становить "основу суспільства, нації, політичної системи, що закріплює за народом… виключне право вибору власного місця на внутрішньополітичній і геополітичній картах, ким він є в політичній структурі суспільства і яким мають бути його права" (С. 120). У монографії І.О. Рафальського проаналізована широка панорама націєтворчих і державотворчих подій на території України протягом 30-річного періоду, тобто майже третини століття. Автор запропонував періодизацію націєтворчих та державотворчих процесів. Перший період – спроба перебудови СРСР і суверенізації України (1985–1991), другий – національнодержавного становлення (1992–1996), третій – усталення олігархату (1996–2004), четвертий – поляризація ідентичностей (2005–2014) і, нарешті, сучасний післяреволюційний період (С. 34). Автор дав сутнісне визначення кожного періоду, визначивши при цьому специфічні риси, які були їм притаманні. У роботі містяться відомості, які наочно ілюструють ті економічні і соціально-політичні хвороби України, з якими вона підійшла до перебудовчої кампанії другої половини 1980-х років і які стали домінантними факторами, що визначали, за словами автора, "вірогідність векторів і динаміку розвитку, пов’язуючи в органічну цілісність майбутнє та минуле через сьогодення" (С. 116) і, які, на жаль, супроводжують українську незалежність і сьогодні. Автором доведено, що переможна хода ідеї національної державної незалежності була не тільки реакцією на соціально-економічну кризу, свідченням якої став розпад радянської імперії, а й підсумком самостійницьких прагнень не одного покоління українців, які вийшли назовні із латентного стану у добу перебудови та гласності. У роботі визначені основні ідеологеми національно-державницького руху, що знайшли відгук серед населення – ідеологічна плюралістичність, яка уособлювалася, зокрема, складом Народного Руху України, його стурбованість мовним питанням, яке ставало маркером самостійності, підтримка рухом релігійного відродження тощо (С. 32 – 133). На думку автора, національний демократичний рух, який був інституйований у Народному Русі України, який і очолював процес суверенізації України на першому етапі, від другої половини 1990-х рр. зазнав маргіналізації. Це певною мірою справедливо, але із застереженням, оскільки НРУ від самого початку був плюралістичним і ніколи не зміг би зберегти монолітність. Однак націонал-демократія як комплекс ідеологічних уявлень ніколи не зникала і тільки набувала інших організаційних форм. І.О. Рафальський адекватно оцінює рівень тодішньої політичної активності суспільства, якому належало згуртуватися в єдину націю. Тому уповні обґрунтованим є і його висновок про те, що проголошення незалежності було насамперед результатом компромісу між націонал-демократичним активом та радянською партійно-господарською номенклатурою (С. 140–163). У цьому контексті слід погодитися з автором щодо його сумнівів стосовно універсальності застосування у теорії та на практиці примордіалістської концепції та «традиційного тлумачення взаємозв’язку нація – держава» в епоху Постмодерну. З цього приводу автор пише: «Додатковою і необхідною складовою національнодержавного самовизначення в умовах Постмодерну є конструювання комплексного за своєю цілеспрямованістю проекту національно державного буття, що уможливлює: по-перше, національногромадянську консолідацію; по-друге, функціонування демократичного політичного режиму; по-третє, міжнародно-політичну актуалізацію національнодержавного проекту». Оцінюючи масову політичну участь громадян у грудневих 1991 р., виборах І.О. Рафальський вірно вказує на той факт, що політична культура, якою визначався характер цієї участі, формувалася згори, чим був зумовлений її в цілому підданський характер (С. 173), що ілюструється картиною масової політичної інертності практично протягом усіх перших чотирьох періодів націє-державотворення, за винятком окремих протестних спалахів. Питанню формування і розвитку державних інститутів присвячено окремий розділ 3.1 монографії (С. 168 – 198). У полі авторської уваги знаходяться і такі інститути національного державного самовизначення як українське громадянство, національна безпека, зовнішньополітичне самовизначення, державне управління, соціальний захист тощо. 113 Українознавчий альманах. Випуск 20 Чільне місце у монографії відведено аналізу впливу внутрішнього економічного чинника на характер національно-держаного самовизначення в Україні у першій половині 1990-х рр. (С. 198–215). Автор цілком обґрунтовано доводить, що виникнення та поступове домінування олігархічного класу, поперше, внесло у суспільство соціальний розкол, подруге, спричинило зростання його симпатій до лівого популізму, який, у свою чергу, гальмує соціальну і політичну активність, без якої населення втрачає внутрішню комунікацію. У монографії окремо розглянуто питання про місце і роль лідерства у процесі національнодержавного самовизначення. Автором монографії ретельно, з огляду на заявлену тему, проаналізовано перипетії масового протесту кінця 2004 р. Авторську деталізацію все ж можна виправдати тим, що нею проілюстровано підтримку Помаранчевої революції різними групами населення, а також показано появу нових засобів мобілізації та солідаризації народу України. Принципово важливою є теза монографії про те, що Помаранчева революція здійснила помітний вплив на національно-демократичну самоідентифікацію великого сегменту українського суспільства (С. 323). У монографії всебічно проаналізовані найдраматичніші події, що відбулися у 2005–2016 рр., і охоплюють четвертий та п’ятий етапи національнодержавного самовизначення України. Найхарактернішою рисою цих етапів, на думку автора монографії, є поляризація ідентичностей, яка стала наслідком Помаранчевої революції, а потім і Революції гідності. Автор слушно поляризацію ідентичностей пов’язує з ідеологічним розмежуванням між протиборчими політичними силами в Україні. Вкрай деструктивний вплив на нинішню суспільно-політичну ситуацію в Україні справляє Російська Федерація, яка намагається використати проросійські ідентифікаційні преференції українських громадян Сходу та Півдня України з метою їх утримання у сфері власного геополітичного впливу. «Революційні події в Україні (Помаранчева революція та Революція Гідності), – підкреслює автор, – засвідчили наявність істотних суперечностей у суспільно-політичній системі України, а також кризу демократичних інститутів і процесів… Нерозв’язані суспільно-політичні суперечності, а також економічний і політичний тиск РФ – це ті фактори, що зумовили втрату українським суспільством довіри до політики В. Ющенка ... встановленням політичного режиму В. Януковича» (С. 413). Автор переконує, що саме революційна боротьба проти режиму Януковича і опір агресії путінської Росії закладає підвалини для подолання поляризації ідентичностей і консолідацію української нації на основі проєвропейських суспільно-політичних цінностей. Обґрунтованими слід вважати також і сюжети щодо національно-державного самовизначення, пов’язані зі стосунками України з найбільш вагомими світовими акторами – США та Європейським Союзом. Названим сюжетам присвячено окремі розділи монографії – 3.3. (С. 215–236), 4.2. (С. 276–303), 5.3 (С. 385–411). До зовнішньополітичних аспектів І.О. Рафальський звертається і в інших розділах. Найчастіше автор торкається відносин з Росією, розкриває стратегію «русского міра», яку РФ використовує для розколу України, перешкоджання національній консолідації її громадян (С. 290–293, 373–377). Паралельно розкривається зсув масової свідомості українців у бік європейської цивілізації, доведено, що культурна привабливість європейського простору почала перевищувати в очах українців соціально-економічні інтереси (С. 301, 404–405). Підсумовуючи вище викладене автор монографії пише: "Характерними й системотворчими ознаками національно-державного самовизначення як процесу та результату реакції на внутрішньо- і зовнішньополітичні виклики та загрози є його суб’єктність і конструювання образу-проекту майбутнього. Їх наявність уможливлює, з одного боку, національну консолідацію та розбудову демократичного політичного режиму, з другого – позиціювання країни на міжнародно-політичній арені за умов сучасного цивілізаційного розвитку. Обмеження ж процесу національно-державного самовизначення лише реагуванням на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики спричиняє автаркію політичних еліт і може мати наслідком встановлення недемократичних політичних режимів" (С. 422). Монографія добре структурована. До кожного розділу є вступ, у кінці розділу висновки. На нашу думку, слід було б приділити більше уваги аналізу періоду від 60-х років ХХ ст., а саме українському дисидентському рухові. Думаю, що не зайвим було б згадати і боротьбу ОУН-УПА за національнодержавне самовизначення. Хоча вказана тематика виходила б за межі задекларованого автором дослідження, але такого роду матеріал не був би зайвим, тим більше, що радянський період боротьби українського народу (включно і західний регіон України) за національне самовизначення все ще недостатньо презентований у наукових дослідженнях. Однією із найвагоміших причин недостатньої дослідженості процесу національно-державного самовизначення була ідеологічна зашореність радянської суспільнознавчої науки, яка уникала визнання принципу самовизначення націй. Згадаймо, В. Ленін у 1914 р. писав: «Державна самостійність, утвердження національної держави. Іншого значення цей принцип не має». Відомо, що В. Ленін намагався розкрити цей принцип ще до жовтневого перевороту 1917 р. Проте з приходом більшовиків до влади В. Ленін вкупі зі своїми соратниками його «удосконалив», додавши тезу про «доцільність чи недіяльність відокремлення», потім принцип «самовизначення націй» в СРСР трансформувався у «самовизначення трудящих», потім «самовизначення народу», а на рубежі 80-х років ХХ ст. «самоуправління в галузі національних відносин». Є й інші недостатньо досліджені аспекти цього принципу та його запровадження, зокрема у практиці міжнародних відносин. Відомо, що у 1960 р. ООН прийняла «Декларацію про надання 114 Київський національний університет імені Тараса Шевченка незалежності колоніальним країнам і народам», у якій було зроблено посилання на право націй на самовизначення. Наразі у Декларації зазначалося, що право на відокремлення колишніх колоній від європейських метрополій діє переважно лише у тих випадках, коли колонії були відокремлені від метрополії морем чи океаном. Звісно ж, що це було вибіркове застосування права націй на самовизначення, детерміноване інтересами національних держав – членів ООН, оскільки більшість із них були багатоетнічними. Тому уряди відмовлялися визнати принцип самовизначення націй як абсолютний, а, відтак, і відповідне положення міжнародного права. «Водне розмежування» (море і океан) було корисним і для СРСР, а відтак і проголошення Декларації не могло бути до неї застосовано, оскільки територіально імперія була цільною. Нині ж, окупувавши Крим, Росія порушила цей принцип. Думаю, що на ці і ряд інших мало досліджених аспектів принципу самовизначення націй слід звернути увагу тим дослідникам, котрі будуть аналізувати цей за своєю суттю компромісний, але аж надто важливий принцип у міжнаціональних та міждержавних стосунках. Переконаний, що монографія зацікавить усіх, хто шукає відповіді на питання національнодержавного будівництва України, прагне з’ясувати, яким є український шлях національного самовизначення, з’ясувати місце і роль українства у цивілізаційному поступі людства. 115 Українознавчий альманах. Випуск 20 ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ Авер’янова Ніна (Україна, м. Київ) – кандидат філософських наук, науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Афанасьєва Людмила (Україна, м. Мелітополь) – кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Бродецька Юлія (Україна, м. Дніпро) – кандидат соціологічних наук, доцент, докторантка кафедри філософії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Власова Тетяна (Україна, м. Дніпро) – доктор філософських наук, професор, завідувачка кафедри філології та перекладу Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна Воропаєва Тетяна (Україна, м. Київ) – кандидат психологічних наук, доцент, науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гардашук Тетяна (Україна, м. Київ) – доктор філософських наук, професор Інституту філософії НАН України ім. Г. С. Сковороди Грабовська Ірина (Україна, м. Київ) – кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Грабовський Сергій (Україна, м. Київ) – кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України ім. Г. С. Сковороди Гудзь Віктор (Україна, м. Мелітополь) – кандидат історичних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України, доцент кафедри історії Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Дворніцька Лідія (Україна, м. Київ) – науковий співробітник відділу освітніх технологій та популяризації українознавства Науководослідного інституту українознавства Дроботенко Микола (Україна, м. Київ) – Президент Міжнародної благодійної організації «Фонд сприяння розвитку здібної та обдарованої молоді» Кісь Оксана (Україна, м. Львів) – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, докторантка Інституту народознавства НАН України Ліончук Олексій (Республіка Польща, м. Краків) – Ягеллонський Університет, докторант Інституту Історії Музичко Олександр (Україна, м. Одеса) – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Обушний Микола (Україна, м. Київ) – доктор політичних наук, професор, директор Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Пархоменко Наталія (Україна, м. Київ) – старший викладач кафедри філософії, політології та українознавства Київського національного університету технологій та дизайну Решетньова Юлія (Україна, м. Дніпро) – викладач кафедри філології та перекладу, аспірантка Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна Стребкова Юлія (Україна, м. Київ) – кандидат філософських наук, доцент Національного технічного університету України «КПІ ім. Ігоря Сікорського» Талько Тетяна (Україна, м. Дніпро) – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Терновий Павло (Україна, м. Київ) – аспірант Київського університету туризму, економіки та права Тесленко Тетяна (Україна, м. Дніпро) – кандидат економічних наук, доцент кафедри економіки і менеджменту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна Усатенко Тамара (Україна, м. Київ) – доктор педагогічних наук, старший науковий співробітник, науковий кореспондент відділу змісту та технологій навчання дорослих Інституту педагогічної освіти дорослих НАПН України Цюрупа Михайло (Україна, м. Київ) – доктор філософських наук, професор кафедри суспільних дисциплін Державного університету інфраструктури транспорту 116 Наукове видання УКРАЇНОЗНАВЧИЙ АЛЬМАНАХ Випуск 20 Друкується за авторською редакцією Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, власних імен та інших відомостей. Редколегія залишає за собою право скорочувати та редагувати подані матеріали. Передрук статей та розміщення їх в Інтернеті може бути здійснено тільки з дозволу автора та відповідального редактора Українознавчого альманаху. Підписано до друку 10.04.2017 р. Формат 60×84⅛. Папір офсетний. Гарнітура Arial. Ум. друк. арк. 15,25. Обл.-вид. арк. 14,48. Замовлення № 56 Наклад 300 прим. Видавництво «МІЛЕНІУМ» (Київ) Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 535 від 19.07.2001 р. _____________________________________________ Видавництво «МІЛЕНІУМ» м. Київ, вул. Фрунзе, 60 Тел.: +38 (067) 849-34-60 +38 (044) 222-50-84 E-mail: milenium_ofis @ukr.net