Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26 Липня 2017

У травні Борис Херсонський читав Лекцію Свободи в рамках львівського Медіафоруму, уривками якої помережана ця розмова.

Ми ж поговорили з ним про проблеми та травми насущні українського суспільства, частина якого активно намагається реформувати й змінити стару реліктову систему життєдіяльності країни, що вже понад 70 років продовжує функціонувати, отруюючи простір та довколишні території. В той же час, як інша частина суспільства, не менш реліктова і щиро віддана далеко не найкращим ідеалам, рухам та ідеологіям ХХ століття, вперто цьому опирається, ігноруючи реформи, цивілізаційний розвиток та глобальні світові зміни.

Про викривлене сприйняття більшістю релігії, влади та інших вагомих суспільних інститутів. Про корупцію, яка роз’їдає потенціал та можливості молодої нації. А також про те, як швидко й легко люди здатні відмовитись від свободи й принципів, якщо це загрожує їхньому комфорту.

 

Як і чому ви стали тим, ким є сьогодні?

Питання одночасно складне й просте. Відповім назвою славетного роману Василя Гроссмана «Життя й доля». Життя — довге, доля — складна. В мене був тост на «свято» великого жовтня — «За сторіччя радянської влади, щоб усі ми до нього дожили, а вона — ні!». То був небезпечний жарт. Але ж ось — радянська влада померла вже 26 років тому, а ми — живемо, й не сумуємо.

На жаль, деякі мої друзі вже пішли з життя… Я пережив важкі часи. Як в суспільному, так й в особистому аспектах. Життя подарувало мені повну добірку типових травм, але й хвилини щастя й натхнення. Тому, повторюючи рядки Бродського: «Доки рота мені не забили глиною, з нього буде лунати вдячність та вдячність». Вдячність батькам, які привели мене в життя й виховали людиною з сумлінням, яка може чинити опір обставинам й здатна любити. Вдячність друзям, які були поруч, вдячність ворогам, які зробили мене сильнішим.

Нещодавно Україна отримала безвізовий режим, задля якого було зроблено багато. Це, зокрема, одна з причин впровадження стількох реформ. Але ця тема сприймалася суспільством так, наче залізна завіса впала тільки-но 11 червня. Хоча Україна завжди була повноцінною частиною Європи, не забуваючи, звісно ж, про радянський період ізоляції. Звідки оте масове сприйняття України як своєрідного гетто?

Потрібно зважити, що є територіально-географічна Європа. А є й ментальна Європа. І Україна, безумовно, навіть під радянською владою була частиною Європи. Але ментально — Україна й зараз не є її частиною. Нам не вистачає толерантності, людських цінностей, усвідомлення, що закон — це найвище, що маємо. А наразі Україна займає топові місця країн-корупціонерів, і як це подолати — я не знаю. Як мінімум — мають змінитися генерації.

От зараз ми проводимо декомунізацію, а її ще в 1991 році потрібно було провести. Вся оця номенклатура, яка знайшла спільну мову з криміналітетом, не просто мала владу протягом десятиліть, вона ще й виховала собі нащадків — таких самих, як і вона. І тут нічого не вдієш. Як я не міг викладати в університеті в ті часи, так і в СРСР не дозволяли займатися менеджментом, бути губернаторами, мерами. Мерами й губернаторами автоматично ставали секретарі обкомів.

Владу, яка давала їм великі гроші, вони змінили на ще більші гроші, які й дали їм ще більшу владу, якої вони ніколи перед тим не мали.

Бо якщо при совітах секретар обкому купував машину на ім’я дружини, то його одразу знімали з посади. Він міг мати ці гроші, але не міг купити собі іномарки, не міг вільно ними користуватися. Хтось, пам’ятаю, взяв із музею сервіз доньці на весілля — і теж поплатився за це своєю посадою. Тобто ця стара номенклатура була дуже обмеженою: їсти сито вона могла тільки під ковдрою. Зараз такої проблеми немає.

Ми виросли в суспільстві недосяжних цілей. І недосяжність наших устремлінь — на жаль, саме те, що забезпечує єдність нашої ментальності

IMG_9065

А що ще нам заважає, перейшовши у спадок від СРСР?

Корупція. Машина запущена, і її неможливо просто так зупинити. Якщо вже говорити, до прикладу, про освіту, то потрібно далі проводити реформи, чесно й відкрито тестувати як студентів, так і викладачів. Бо якщо в університетах і далі можна отримати диплом за гроші, отже, ми ще досі не у ментальній Європі. Викладач в Європі не дозволить собі такого — і студент, зі свого боку, не буде йому пропонувати хабара. Система так влаштована, вона сама себе контролює.

Ще одна проблема, якщо продовжувати тему освіти — криза перевиробництва. В Одесі щороку випускають з одного тільки університету понад 100 психологів. Чи потрібно їх стільки одному місту? Риторичне питання. 

Постать Бориса Херсонського можна вважати унікальним контроверсійним прикладом з’єднання, здавалося б, маси непоєднуваних для багатьох, особливо стереотипно мислячих громадян пострадянського простору, виборів та ідентичностей: українець, який проживає в найінтернаціональнішому місті України — Одесі, пише російською мовою і походить з єврейської родини, провівши дитинство й юність в Галичині. Безкомпромісна концептуальність.

Можливо, саме тому Херсонський, за його зізнанням, так і не вписався в місцеву «тусовку». Бо літературні вечори поета в інших містах чи країнах завжди збирають повні зали людей. Сотні слухачів приходять почути його поезію в будь-якому місті світу, в будь-якому — за винятком одного. Іронічно, що місто, яке так пишається своєю інтернаціональністю та нейтральністю щодо політики, так і не змогло прийняти настільки ж інтернаціонального й незалежного поета.

Ви також мали досвід роботи депутатом Одеської міської ради. Можете розповісти, що вас наштовхнуло на цю ідею?

Я пішов у часи Перебудови, коли дихання свободи вселяло всім надію. Я був впевненим, що зможу зробити щось для свого міста. Якраз тоді вже офіційно працював лікарем, багато друкувався у пресі, словом, був досить популярною людиною. Мене двічі вибирали: вісім років провів у тих стінах. Міська рада все ж таки була демократичною: там люди могли говорити все, що хотіли. Не було такого, що мер сказав «нада» — і рада йому відповідає «єсть». Але потім прийшов інший мер.

І тоді я побачив, як швидко люди відмовляються від свободи і як легко вони підкорюються авторитарному лідеру. То був Едуард Гурвіц, який завжди позиціонував себе як демократ, і я навіть був у його команді в далекому минулому. Але коли він отримав реальну владу і коли у нього з’явилися якісь економічні інтереси… Розгін нашої газети «ОМОНом» — під його керівництвом. І не тільки нашої. Навіть ту, яка його завжди підтримувала, теж розігнали. Тоді ж убили редактора найпопулярнішої одеської газети Бориса Федоровича Дерев’янка — то були важкі часи.

Узалежнення — ворог свободи. Мені здається, що найгірший вид узалежнення — від влади, від підкорення чи від прагнення досягти влади. Найгірше — не героїн, а узалежнення від героїчної моделі побудови суспільства

IMG_9041

А потім я вже не висував своєї кандидатури, зрозумівши, що рада перетворилася на те, чим вона була й у радянський період. Вона й зараз такою лишається. От тільки в радянські часи вони нічого за це не отримували, а тепер — вагомий матеріальний зиск.

У мене був один знайомий, молодий лікар, чию родину я добре знав: лікував його бабусю, знав матір. І якось він віз мене до тієї бабусі на такій машині, якої я раніше не бачив. Він також був власником мережі аптек у місті. І я питаю, мовляв, добре йде бізнес? А він відповів, що пішов у політику, сказав, що став помічником депутата.

І от після його слів можна тільки уявити, як живе сам депутат. І коли мої колеги питають мене, мовляв, де ж будинок для наших інститутів, раз ти також був депутатом, я маю тільки одну відповідь: там же ж, де й моя квартира.

Ви, окрім всього іншого, ще й клінічний психолог і практикуючий психіатр. І хоча психоаналіз придумали понад століття тому й він давно не є чимось екзотичним, все ж, ставляться до нього досить суперечливо — з острахом та недовірою. Особливо в Україні. Виникає враження, що це все ще далека, чужорідна, незрозуміла для більшості концепція.

Це просто інерція мислення. Так, в українській та російській офіційній психології, в університетській освіті залишається негативне ставлення до психоаналізу. Але я й не можу сказати, що в нас немає його розвитку: навіть в Одесі маємо дві психоаналітичні школи, а в Києві є Міжнародний інститут глибинної психології.

Мені навіть іноді здається, що в нас забагато психоаналізу: не всі мають відповідну класифікацію. Так воно було й у 1920-ті, коли психоаналіз в Україні й Росії тільки почав поширюватися. Історія вкотре повторюється.

Також, в 1970-их ви відвідували напівлегальний психоаналітичний гурток, за який вас переслідували спецслужби. Можете розповісти, чим скінчилася вся ця історія?

Ми збиралися в домівці когось із наших, у художника Михайла Мельника. Це мій товариш, дуже рано загинув. Або в іншого товариша, лікаря, який давно емігрував. Іноді збирались в психіатричній клініці. Перекладали самі, діставали старі видання, робили копії. Я застав Перельмутера, єдиного учня, на думку Фройда, гарного психоаналітика російського простору — Мойсея Вульфа, який був офіційним членом Психоаналітичної асоціації.

Двох аналітиків цього покоління я вже не застав: один, професор Халецький, доживав у Москві, інший рано помер — Яков Коган. Я спілкувався з його донькою. А ось Перельмутер мені щось пояснив: ми навіть провели персональний аналіз, дуже архаїчний, як я зараз це розумію, але це було дуже необхідно, як на той час. У 1982 році цей гурток був розгромлений.

Як про вашу діяльність дізналися в КДБ?

Займатися психоаналізом — і не займатися самвидавом? Всі ми займалися самвидавом. Вони за це й зачепились. Одного з нас затримали на вокзалі з валізою книжок із Москви. З цього все й почалося: різноманітні чутки, плітки про доноси, ще якісь версії, що й неможливо було зрозуміти, хто і в чому винен. Та й не хочу я сьогодні цього знати.

Але після цього була тиша до кінця 1980-их, коли ми вже все це відновили, але на геть іншому рівні — зареєстрували Південноукраїнське психоаналітичне товариство: з 2002 року офіційно. Я ж почав працювати в університеті в 1996 році, коли мене запросили, і тільки 1999 року очолив кафедру, бо до того часу професія була забороненою.

Мені українська ідея здається цілком екзистенціальною: вона полягає в тому, щоби світова спільнота визнала саме існування нашої країни, її межі, щоби ніхто не посмів відкрито говорити, що немає такої країни — а є територія, що немає такої мови — а є жаргон, діалект, що немає такої культури — а якщо і є, то це недокультура недолюдей

IMG_9138

Та й психоаналізу як такого немає, є психоаналізи. Є психоаналітичні школи, які одна до одної ставляться досить вороже. Я, наприклад, ніяк не можу сприйняти кляйніанського або лаканівського психоаналізів: я йду шляхом егопсихології і психодинамічної терапії. А хтось інший чує прізвища Гартман чи Левенталь, і його одразу трусить — психоаналітики не завжди знаходять спільну мову одне з одним.

Я це порівнюю ось із чим: йде, наприклад, священик у рясі з хрестом. Він може бути Київського патріархату, Московського, може бути греко-католиком, ще кимось, але для оточуючих — він просто священик. А навіть зрозуміти, чим ці різні священики одне від одного відрізняються. От спитати б пересічного громадянина, що таке Filioque1 і що це за проблема? Людина, яка навіть ходить до церкви, зазвичай цього не розуміє. Як і не розуміє церковнослов’янської мови. Але вони розуміють, хто ти, у тій рясі й з хрестом. А якщо ти приймаєш людей й говориш з ними, доки вони лежать на канапі, — то ти психоаналітик. От тільки якої школи — це вже не всім цікаві подробиці.

До слова, якщо вже порушили тему релігії. Можливо, це буде лише моїм спостереженням, але люди, які начебто й ходять до церкви, здебільшого не знають і не дуже хочуть знати, як ви й помітили, її основних понять, подекуди спрощуючи їх до цілковитого викривлення.

Водночас більшість політиків доволі часто спекулюють релігією, аргументуючи вмотивованість тих чи інших своїх дій чи рішень «християнськими цінностями», хоча в нас начебто світська держава, тож така поведінка спричиняє подвійний дисонанс. Це такий перехідний стан? Чи вже притаманна нашому суспільству риса?

На жаль, ми всі дуже консервативні. Є така теза, що віруючий не повинен нічого розуміти: важливо, щоб він ходив до церкви, молився, за нього ще й помолиться священик, і видається так, наче священик — представник громади перед Богом. Але мені здається, що це неправильно. Згадується, мій товариш якось описав мене як «православного з душею протестанта». Я тоді образився на нього, але згодом зрозумів, що він був як ніхто правий.

В українського православ’я був шанс 1921 року, коли були проведені реформи, були прийняті київські канони, — це була справді реформована Православна церква. Але вона була знищена більшовиками. І нова Автокефальна — це калька з Московського патріархату. Не тільки Службою Божою, а й менталітетом: менеджмент, можна так сказати, й жаль, що доводиться вживати саме це слово стосовно цієї теми.

Українська ідея включає в себе пасіонарність — українці готові гинути за своє право існувати. Тому що інакше вони знову стануть молодшими братцями, фольклорними персонажами, кумедними, іноді злісними… Ну, зрозуміло

IMG_9046

Не слід забувати про тривалий досвід антирелігійної пропаганди протягом 70 років, про підкорення релігійних систем Комітету державної безпеки. І та ж сама історія: коли начебто вже свобода, а біля керма стоять всі ті, хто був перед змінами чи реформами. Згадати, до прикладу, Філарета, який, коли це було потрібно, був ворогом як автокефалістів, так і греко-католиків.

А потім вони з Кравчуком вирішили, що пора Україні мати самостійну Церкву, але вони не зробили цього так, як було потрібно. Хотіли, щоб з двох Церков була одна, а стало три. Автокефальна лишилась, а ще ж Київський патріархат, Московський. І от Московського патріархату в Одесі аж 90%, але все це жодним чином не стосується Бога.

Сам до церкви прийшов ще юнаком наприкінці 1960-их. І це була альтернатива ганебній комуністичній ідеології. Я був під великим враженням від Святого Письма. Я й зараз сприймаю релігію, ідею Бога й християнства досить серйозно. Але мені здається, що суперечити довкола релігійних справ — це суперечити на рівні еклезіології, на рівні будівництва церкви. Бо ж церква стоїть на землі: які ми — така й наша церква. Господь керує усім з небес, але конкретні люди стоять на землі.Тож якщо бог у них — комуністичного ладу, чи якщо бог у них — гроші, то нічого з цим не вдієш.

Бориса Херсонського можна також назвати людиною перехресних стежок: просторовою точкою, крізь яку проходить безліч різноманітних прямих, кривих та ламаних, іноді ж навіть паралельних: відрізків, променів, ліній. Як дід, так і батько поета були лікарями — й обоє ж — літераторами.

Окрім того, Херсонський продовжив не лише одну, а одразу обидві родові лінії, згадуючи традицію спадкової передачі професії в межах одного роду: від батька до сина. Серед українських поетів можна знайти династійних: Могильний, Коробчук, Герасим’юк. Але продовжити обидві справи обох батьків в третьому поколінні — рідкісне комбо.

Ви зростали в сімействі водночас і лікарів, і літераторів. Це не могло на вас не вплинути, але як саме: чи легко було продовжити ці обидві спадкові лінії, чи все ж таки були сумніви та вагання?

Мені здається, що людина, яка зростає у лікарській родині, може або бажати стати лікарем, або ніколи в житті не бажати стати лікарем. Може, в мене й була реакція імітації. Але я весь час бачив батька, який читав медичну літературу. Він часто розмовляв зі мною про свою працю, коли я був ще підлітком. І я знав, що буду лікарем, знав навіть, яким саме, коли вступав у медичний. Щодо цього, то у мене не було жодних сумнівів.

А щодо літератури, то мій дідусь ще в перших постреволюційних роках написав щось таке, що друкувати в 1920-1930-их стало неможливим, і навіть просто тримати щось подібне в себе вдома було небезпечно. Тож він знищив все, що міг. Вірші мого діда — епіграми, гумор, сатира на політичну тематику й тогочасне життя — були надто злободенними та актуальними. Пам’ятаю, в нього був момент про свободу, мовляв, це жінка, якої усі прагнуть: і більшовики, і меншовики, і есери, і всі її звуть у свої обійми. А вона сумнівається, до кого йти, бо кожен може придушити її в поривах пристрасті.

А ее сомненье гложет, 
Чьей теперь отдаться власти:
Каждый пылок, каждый может
Придушить в припадке страсти.

Я знайшов дві його книжки в Нью-Йорку, в колекціонера, який збирає й зберігає різноманітні одеські архівні документи. І в нього виявилось багато історичних матеріалів, зокрема й свідчення про те, коли мої предки приїхали до Одеси. Це було на початку ХІХ століття. А батько написав лиш одну книжечку в 1949 році. Він і продовжував писати, але ніколи вже не намагався щось друкувати, хоча в нього ж були як фронтові вірші, так і лірика. Лише до його 80-ліття ми видали книжку ранніх творів.

Я ж почав захоплюватися літературою і поезією ще в школі, хоча на той момент мав не найкращі зразки: любив тоді Євтушенка, Маяковського, хоча слід зауважити, що любив його ранні вірші, які й досі люблю. А не «Володимир Ілліч Ленін» чи «Хорошо». Я писав десь із 8 класу, але дуже погано: навіть не можу пригадати перших спроб. Уже з 26 років можу щось пригадати. А друкуватись більш-менш серйозно я почав вже у 55-ть.

А чим зумовлений такий пізній «старт»?

Зумовлений Радянським Союзом. Не було жодного сенсу навіть надсилати кудись ті вірші, які я писав. Був такий епізод, я його часто згадую: одна жінка, яка працювала у спілці письменників на технічній спеціалізації, мала в ній великий вплив, і я їй, до всього, подобався. І вона, десь на початку 1970-их, пообіцяла, що спілка видасть мою збірку, якщо я напишу приблизно 10 віршів про партію і Леніна. Я їй відповів, що спробую — і почав думати.

Свобода, як і біда, не приходить сама. Зазвичай — удвох із відповідальністю. Іноді —  з кримінальною. Свобода також несе в собі екзистенціальну тривогу… Втеча від свободи  — це важкий досвід ХХ століття: СРСР, Німеччина… Це досвід ХХІ століття

IMG_9140

І я відчув, що не можу писати, що я буквально фізично не можу писати. І це був, напевне, такий випадок, який мене повернув. Я собі сказав, що робити ніколи цього не буду. Хоча я й написав декілька подібних віршів, це були пародії на радянщину. Наприклад, я використав рядки з Мандельштама і Тарковського:

В Европе холодно, в Италии темно,
И только светится знакомо
Прямоугольное окно
На третьем этаже Обкома.

И только бабочка, как встарь,
Из тени в свет перелетает,
Глядит, как первый секретарь
Склонен над картою Китая.

Душа, зачем тебе Китай?
Ты лучше Маркса прочитай…

Далі почалась Перебудова. І я вже нічого не писав якийсь час. Іноді щось друкував у газеті, де працював. Але є така етика: не друкувати себе там, де працюєш. Тому я більше друкував своїх друзів. Далі газету розігнали. Тобто вона залишилася, а редакцію розігнали з автоматами. Таке траплялось досить часто. І чомусь, я все одно продовжував писати, але вирішив, що займатися цим професійно не буду.

Але ж мої друзі привезли декілька моїх книжок до Москви, де їх помітив Дмитро Кузьмін, один із відомих редакторів. Йому сподобалось, і він почав трохи мене висувати вперед. Добірка моїх віршів була надрукована у «Звільненому Уліссі» — це російська поезія за межами Росії, велика антологія. Перша моя книжка вийшла в 2006 році — я вже був літньою людиною. А натепер в мене близько 20 виданих книжок.

Із російськими видавництвами майже з усіма попрощався. Але збірку моїх антипутінських віршів видало в Пітері «Видавництво Івана Лімбаха», за що вони й отримали відповідні рецензії у літературній газеті. Мовляв, потрібно патріотичні, а не бандерівські вірші друкувати.

А чим є поезія?

Я не знаю. Бо кожен може сказати по-різному, і все буде правдою: для когось конкретний вірш — графоманія, для когось іншого той самий вірш буде вершиною поезії. Були ж такі професії: літературний критик, редактор, коректор — усі вони зараз вмерли. Ми переживаємо еру безмежного авторського нарцисизму. Та й не тільки зараз. Пригадався вірш Яна Твардовського:

В душе поёт под музыку секрет,
Что скоро мне семнадцать полных лет
И я, помимо прочего, поэт, —
Какой хочу, такой и знаменитый
.

І ось це «Какой хочу, такой и знаменитый» — це може бути лозунгом нашого часу. Якщо ти бажаєш щось надрукувати — це винятково питання грошей. Тому я сказав собі в один момент, що ніколи не буду нічого видавати за свій кошт. Та й видавництва зазвичай орієнтуються не так на якість текстів, як на відоме ім’я. Тому, якщо ти й потрапив в цю обійму, то, як-то кажуть, вже втрапив в обійму.

Мені видається, що читачу дуже важко орієнтуватися у тому всьому. Він, сучасний читач, і так не дуже старанний сьогодні. А йому ще й ставлять таке завдання: ось тобі гора сміття — знайди в ньому щось таке, що тебе зацікавить.

Українська ідея  — відновлення історичної справедливості та біографії країни: так, скажімо, людина, яка втратила документи, прагне їх відновити, а людина, що втратила пам’ять, намагається пригадати

IMG_9152

В Україні ж наразі епоха відродження книжок, книжкової справи. Нещодавно читав враження від «Книжкового Арсеналу» Красовицького. Він написав, що люди витрачають колосальні гроші, купують багато книжок, але більшість з них такі, яких вони, напевне, ніколи не прочитають. Та і я так іноді роблю: купую книжку, але тільки погортаю її трішки — і відкладу.

Бо ж, якщо ти й видав книжку, то це не означає, що її куплять. Якщо куплять — не обов’язково, що прочитають. Якщо й прочитають, то не факт, що зрозуміють. Тому, можливо, фестивальний рух і мережа якось компенсують необхідний feedback. Жива комунікація. Бо книжку ти відпустив — і вже не знаєш, яка її доля.

Що спонукає вас писати?

Мені здається, що в кожного поета є певне внутрішнє примушення. Сократ казав, що в ньому живе демон, який змушує його займатися філософією. В поета, я гадаю, теж живе цей демон примушення. Я сказав: якщо почую внутрішній голос і він скаже «стоп», то я одразу ж припиню писати. Але я його не чую. В мене майже завжди є що сказати.

Ще одна мозаїка, частиною якої є постать Херсонського, — літературні зв’язки крізь кордони, мови й покоління. Осипа Мандельштама, російського поета Срібного віку, який загинув у засланні, високо цінували як Пауль Целан, так і Йосип Бродський. Останнього високо цінує і сам Борис Херсонський, чиєю вотчиною були Чернівці — рідне місто Целана, якого з німецької мови перекладали і Бродський, і Херсонський.

Такі багаторівневі карти відрізняються від топографічних своєю рухомістю, ризоматичністю, еластичністю. Можна складати, здавалося б, найхимерніші геометричні фігури з тих чи інших неоднорідних фрагментів, проводячи лінію у кілька різних просторів — і тим самим дописувати, доповнювати, продовжувати створювати світ довкіл себе. Ці мапи — (не) зайві докази складності й непередбачуваності всесвіту, в якому, як можемо бачити, мирно можуть уживатися найрізноманітніші нації, субкультури, світогляди, настрої та думки.

Що б ви сказали людям, які читатимуть цю розмову?

Я б сказав і скажу, що всупереч негараздам цього часу, вони щасливі люди. Вони мають свободу, мають Вітчизну, яку можна й треба любити, мають можливість бути відвертими. Якщо це пам’ятати, то наші зусилля не будуть марними. Багато разів ми втрачали свої надбання через внутрішні суперечки. Треба навчитися жити разом. Треба усвідомити, що ніякі протиріччя не варті людського життя.

І наостанок: а що таке любов? Адже це поняття уважно розглядають і поети, і психологи, і християни.

Я не знаю. Але, як мені здається, я точно знаю, що люблю свою дружину, свою доньку чи онуку, своїх друзів. Мені болить, коли вони погано почуваються. Мене цікавить їхнє життя, хочеться їх обійняти та поцілувати. Це певне ментальне почуття. Це залежність. Так. Любов — це обмеження моєї волі. Але це обмеження, якого я навіть не вибираю, — воно приходить і, понад те, — воно для мене приємне.

Я дуже серйозно ставлюсь до Першого послання апостола Павла до коринтян. Особливого до того моменту, коли він говорить, що все мине: пророцтва припиняться, мови зникнуть, знання щезнуть, а любов залишиться, бо вона більша від віри і надії.

1. Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. 2. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би — ніщо.

3. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи. 4. Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, 5. не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; 6. не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою;

7. Все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. 8. Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. 9. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. 10. Коли настане досконале, недосконале зникне.

11. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. 12. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний.

13. Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; 
але найбільша з них — 
любов.

***

1 — Filioque — формулювання в християнстві, яке означає допускання можливості походження Духа Святого не лише від Отця, а й від Сина. Свого часу цей нюанс розколов Церкву на православну й римо-католицьку: Велика схизма 1054 року.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!