Як українці врятували від різанини тисячі людей в Боснії і чому про це не говорять

"Мені здається, в нас тоді наче янгол-охоронець був", - каже старший сержант запасу Андрій Хлусович. Гаряче літо 1995 року він згадує, не стримуючи емоцій.

25 років тому під час громадянської війни в Боснії армія боснійських сербів вчинила геноцид понад 8 000 боснійських мусульман у Сребрениці. Наступною її метою був розташований поряд анклав Жепа, який охороняли 79 українських миротворців з 240-го окремого спецбатальйону.

В столицях держав, які займалися врегулюванням конфлікту в Боснії, цей анклав буквально "списали з рахунків" і очікували його падіння протягом кількох годин після захоплення Сребрениці.

Але армія боснійських сербів застрягла на околицях Жепи майже на два тижні, а українським миротворцям вдалося вивезти з анклаву кілька тисяч цивільних мешканців.

Українські ЗМІ та самі миротворці називають цю подію найбільш успішною операцією в історії ЗСУ до 2014 року.

Але чому більшість українців про неї нічого не знають, і про неї не говорять на офіційному рівні ані в Україні, ані в Боснії?

Розпитавши учасників тих подій і дослідивши документи Трибуналу з колишньої Югославії, ми спробували знайти відповіді на ці питання і відтворили, що саме відбувалося з у віддаленому районі Боснії того кривавого літа.

Всі проти всіх

У червні 1991 року почався розпад Югославії - соціалістичної федерації, яка утворилася внаслідок перемоги під час Другої світової війни на Західних Балканах партизанського руху на чолі з Йосипом Брозом Тіто.

Протягом 35 років він очолював державу, яка була домівкою для десятків народів. Кожна слов'янська нація в ній отримала свою республіку, але кордони Тіто провів не за етнічним принципом, а за історико-географічним.

І якщо Словенія була мононаціональною, то в Хорватії була велика сербська меншина, а в Боснії і Герцеговині, сформованій у кордонах відповідної території Австро-Угорської імперії, поряд жили хорвати, серби та мусульмани-босняки.

Після смерті Тіто 1980 року економіка Югославії почала швидко занепадати, а комуністи - втрачати позиції на користь націоналістичних ідей.

В Сербії з 1986 року при владі опинився Слободан Мілошевич, лідер місцевих комуністів, який не приховував своїх симпатій до сербського націоналізму. У 1988-1989 роках він домігся скасування автономії краю Косово, населеного переважно албанцями, його прибічники очолили автономний край Воєводину і Чорногорію. Зростання впливу Мілошевича і його націоналістичні промови викликали невдоволення в інших республіках.

В Словенії місцеві комуністи пішли на конфлікт з Мілошевичем, перейменувалися і стали на шлях підтримки незалежності. Демократичні вибори 1990 року привели до влади в Хорватії дисидента-націоналіста Франьо Туджмана, який під час війни був соратником Тіто, але пізніше відсидів у в'язниці за хорватський націоналізм, а у Боснії - ісламського консерватора Алію Ізетбеговича, який сидів у в'язниці за пропаганду "боснійського націоналізму".

У червні 1991 року Словенія і Хорватія оголосили незалежність. Словенія вистояла у "Десятиденній війні" з югославською армією, яка згодом залишила цю країну самостійно визначати свою долю.

Але в Хорватії, де на той момент вже сформувалася самопроголошена автономія місцевих сербів, війна уряду проти югославської армії та сербських націоналістів швидко набула ознаки етнорелігійної.

Цивільне населення з обох боків стало жертвами багатьох воєнних злочинів.

У Боснії станом на 1991 рік 43% населення складали босняки-мусульмани, 31% - православні серби, 17% - хорвати-католики. Ще 5% називали себе югославами. Етнічна карта нагадувала клаптикову ковдру, в багатьох містах серби, хорвати і мусульмани десятиріччями жили разом, створювали спільні родини і не було чіткої етнічної більшості.

Під впливом війни у Хорватії почали погіршуватися міжетнічні стосунки. У листопаді 1991 року боснійські серби провели невизнаний референдум, 98% учасників якого висловилися, щоб Боснія лишилася в Югославії. Того ж місяця боснійські хорвати оголосили про формування своєї республіки, а у січні 1992 року те саме зробили серби.

Наприкінці лютого 1992 року у Боснії пройшов референдум за незалежність, в якому взяли участь 63% населення - переважно босняки-мусульмани і хорвати, 99,7% з яких проголосували "за". 3 березня Алія Ізетбегович оголосив незалежність, а 6 квітня Боснію визнали США та країни Європейської економічної спільноти (нині ЄС).

У березні в деяких районах Боснії вже відбувалися збройні сутички, а на початку квітня Сараєво потрапило в облогу армії Республіки Сербської, яка тривала понад три роки.

Боснійську війну вважають найбільш кривавою в Європі після Другої світової війни.

За даними дослідження демографів Яна Звежховського та Еви Табо для Трибуналу з колишньої Югославії, під час війни загинули від 89 до майже 105 тисяч людей. З них 65% становили босняки-мусульмани, 21,5% - серби, 8,5% - хорвати.

Війна супроводжувалася етнічними чистками, створенням концтаборів, тортурами і розправами над полоненими, масовим зґвалтуванням жінок, яких доводили до самогубства.

Війська боснійських мусульман змагалися за незалежність Боснії і Герцеговини та її цілісність. Війська боснійських хорватів спочатку були союзниками мусульман, але вже потім намагалися встановити контроль над якомога більшою територією і мріяли про її приєднання до незалежної Хорватії.

Вже 1992 року між хорватами та мусульманами спалахнули бої. Жертвою хорватсько-мусульманської війни став мальовничий центр і старовинний міст у місті Мостар.

Лідери боснійських сербів Радован Караджич та Ратко Младич також мріяли про єднання сербів в одній державі, але спочатку намагалися розширити територію, контрольовану сербами. Ворожі сторони періодично утворювали між собою альянси в деяких регіонах, а потім їх розривали.

На заваді планам лідерів боснійських сербів було розселення великої кількості босняків-мусульман у східній Боснії - на кордоні з Сербією, який пролягав по річці Дрина.

Тож в цьому регіоні почалися масові вбивства та етнічні чистки.

За даними трибуналу з колишньої Югославії, у 1992 році після захоплення міста Зворник, 61% населення якого складали мусульмани, війська боснійських сербів вбили кілька сотень мусульман, десятки тисяч мусили залишити той район. Періодично відбувалися і напади на сербські села.

У червні 1992 року в Сараєво прибули миротворці ООН. А навесні 1993 році ООН утворила "зони безпеки" в анклавах Сребрениця, Жепа та Горажде у Східній Боснії. Контроль за безпекою в Жепі поклали на українських миротворців.

Українці в Боснії

Українські миротворці прибули до Боснії 15 липня 1992 року. Це була перша участь незалежної України в миротворчих операціях за кордоном.

Спеціально для миротворчої операції в колишній Югославії сформували 240-й батальйон.

Генерал-полковник Анатолій Лопата, який в той час був заступником міністра оборони і у 1993-1996 роках очолював Генштаб ЗСУ, згадує, що Україна хотіла зробити внесок у відновлення миру на Балканах, і сподівалася, що миротворці сприятимуть цьому.

Він визнає, що сподівання на швидкий мир не виправдалися, натомість миротворців провокували, сторони конфлікту намагалися використати їхню присутність у своїх інтересах.

"Часто місцеві мешканці казали, що українські військові займають нейтральну позицію, вони не хочуть допомагати жодній зі сторін. Наші військові виконували завдання, яке поставила ООН і військове керівництво. Цю позицію не оцінили місцеві, ані ті, ані інші (ані боснійські серби, ані боснійські мусульмани. - Ред.)", - пояснює ексначальник Генштабу ЗСУ.

Спочатку українські миротворці перебували тільки в Сараєво, але з 1993 року їх розмістили в мусульманських анклавах Горажде і Жепа, до яких можна було дістатися лише через територію боснійських сербів.

Для останніх ситуація почала погіршуватися 1994 року. Тоді США вдалося припинити війну між боснійськими хорватами та мусульманами. Президент Хорватії Франьо Туджман та президент Боснії Алія Ізетбегович 18 березня підписали у Вашингтоні угоду, згідно з якою утворилася мусульмансько-хорватська Федерація Боснії і Герцеговини, яка контролювала 34% території країни.

У грудні 1994 року всі протиборчі сторони підписали угоду з припинення вогню, яка досить швидко стала історією.

Прагнучи перехопити ініціативу в коаліції армій хорватів і мусульман, які сформували спільний штаб, 8 березня 1995 року президент боснійських сербів Радован Караджич підписав секретну "директиву 7". Він наголосив на зміні ситуації на користь супротивників і поставив за мету ліквідацію анклавів босняків-мусульман у Східній Боснії.

"Спланованими і добре продуманими бойовими операціями створити нестерпну ситуацію абсолютної відсутності безпеки, без надії на подальше виживання чи життя для мешканців Сребрениці та Жепи", - йшлося в документі.

Караджич вимагав перервати сполучення між Сребреницею та Жепою, блокувати забезпечення миротворців і цивільних продуктами, змусити миротворців залишити анклави, "розбити і знищити мусульманські сили і остаточно звільнити регіон долини Дрини".

З наслідком реалізації цієї директиви начальником штабу армії боснійських сербів Ратко Младичем і зіткнулися українські миротворці кривавого літа 1995 року.

Заручники

У травні 1995 року у відповідь на дії армії боснійських сербів поблизу Сараєво літаки НАТО, до яких миротворці зверталися за авіапідтримкою, розбомбили кілька складів озброєнь армії боснійських сербів. Відповіддю Ратка Младича стало масове захоплення в заручники миротворців, з яких робили "живий щит" проти авіаударів НАТО.

Боснійські серби схопили в різних районах Боснії щонайменше 280 миротворців, серед них опинилися і українці.

Полковник запасу Володимир Крючков, який був на той час командиром 1-ї спецроти українських миротворців, розповідає, що боснійські серби напали на два блокпости українських миротворців поблизу Сараєва, де були пункти збору зброї.

"Я на перемовинах їх послав, і вони почали мене хапати. Я почав вириватися і кричати бійцям займати оборону, от тоді вони мене конкретно бити почали", - згадує він.

"Військова поліція (армії боснійських сербів. - Ред.) вимагала від бійців Укрбату здати зброю, яка в них лишилася, - так описують цей інцидент в матеріалах Гаазького трибуналу. - Командувач військової поліції приставив пістолет до голови українського лейтенанта і погрожував вистрілити, якщо Укрбат не підкориться. Двоє бійців УкрБату намагалися втрутися і почали бити представників військової поліції. Тоді військова поліція відкрила вогонь в бік бійців Укрбату, понад головами, і наказала їм лягти на землю".

Сержант запасу Олександр Вишінський, якого схопили разом з Володимиром Крючковим, згадує, що захоплених миротворців використовували як "живий щит" біля воєнних об'єктів, приковували кайданками до стовпів.

Ставлення було жорстоким.

"Собак травили на нас, щоб розділити на групи, виводили хлопців і їм над головами стріляли. Але ми кулаком були, не давали себе образити", - згадує пан Вишінський, який пізніше був свідком на трибуналі з колишньої Югославії у справі проти Караджича.

Володимиру Крючкову вдалося втекти з полону, коли охоронець заснув, і зателефонувати з хати селянина до Міноборони в Київ, щоб повідомити місцеперебування заручників.

"Коли я повернувся назад вранці, серби повели мене на розстріл і вистрілили поверх голови. Лупцювали не раз. Скотське таке ставлення було до "православних братів", - розповідає він.

Масовим захопленням заручників армія Младича намагалась вивести з війни авіацію НАТО - адже її використовували лише після звернення миротворців і їх хотіли "відучити" від такого кроку.

6 червня захоплених українських миротворців звільнили і відправили до Загреба.

Проте для українського контингенту в Боснії найбільші випробування були попереду.

Облога Жепи

Селище Жепа розташоване у східній Боснії у мальовничій гірській долині, неподалік ріки Дрина, що відокремлює Сербію від Боснії і Герцеговини. Навкруги гори, вкриті лісами.

На початок війни Жепа та її околиці були бідним регіоном, але в Боснії мешканці цього регіону - жепляки - мали репутацію гордих горців. Тут утворився один з осередків спротиву проти Армії Республіки Сербської, чому сприяв і склад населення - понад 90% були мусульманами.

В облозі цей анклав перебував фактично з квітня 1992 року. Створення зони безпеки у травні 1993 року і направлення миротворців відкрило шлях конвоям з гуманітарною допомогою до цього району.

На час наступу боснійських сербів на мусульманські анклави влітку 1995 року в цій місцевості перебувало лише 79 українських миротворців.

Майор Ігор Швиденко був заступником командира з виховної роботи у 2-й роті, яка перебувала в Жепі. За його словами, миротворці охороняли територію в 121 кв. км, на якій біля хуторів та на дорогах було 9 спостережних пунктів та блокпостів.

"У самому селищі Жепа у школі була база, там був штаб роти, радіостанція, зберігали продукти, боєприпаси", - розповідає пан Швиденко.

Українські миротворці мали стежити за рухом озброєних загонів і повідомляти про обстріли анклаву в штаб батальйону в Сараєво. На озброєнні вони мали лише 9 БТРів та легку вогнепальну зброю.

"Десь у травні серби заблокували дорогу, яка йшла на Сараєво. Не вистачало продуктів, поступово почали переходити на сухпайки". - згадує Ігор Швиденко.

"Конвої з продуктами не приходили. Сухпайки розтягували на два дні, потім і вони закінчилися. В колишній школі голубів ловили на горищі. Збирали дощову воду. І пальне закінчилося. Виходили раз на вечір на зв'язок, щоб доповісти становище", - згадує сержант запасу Адрій Хлусович.

З 7 липня 1995 року сили боснійських сербів почали обстрілювати позиції миротворців в анклаві Жепа, а з 10-го саме селище.

11 липня армія боснійських сербів захопила Сребреницю - місто на північ від Жепи.

Сребрениця по суті повністю була блокована з березня, без продуктів і якогось постачання, в червні там вже фіксували голодні смерті. 570 голландських миротворців, які перебували в анклаві, не змогли вберегти цивільне населення від розправ, понад 8 000 мусульманських чоловіків були вбиті у наступні дні.

Після захоплення Сребрениці 13 липня 1995 року один з командувачів армії боснійських сербів Радислав Крстич наказав почати наступ на Жепу.

Частина біженців зі Сребрениці дісталася Жепи і розповіла жеплякам, що там сталося.

"Мусульмани розуміли, що їх може чекати те, що сталося в Сребрениці, і почали з віддалених хуторів йти до Жепи. А серби постійно обстрілювали ці хутори і наші чекпойнти. Не було палива, і не було можливості спуститися до села на БТР. Командування вирішило вивести БТР з ладу, зняти з них озброєння. Після того, як мешканці хуторів залишали свої будинки, з дальніх чекпойнтів миротворці спускалися на базу", - розповідає Ігор Швиденко.

З іншими миротворцями він залишив спостережний пункт і пішов до села на "базу".

"Було десь 14 чи 15 липня. Одразу побачив, що біля джамії (мечеті. - Ред.) зібралися кілька тисяч мусульман - жінки, діти, люди похилого віку. Чоловіків майже не було, тільки хлопці віком до 14 років. Плакали, просили не йти, ставали на коліна, бо якщо підемо, закінчиться Сребреницею", - згадує він.

Українські миротворці розповідають, що з місцевим населенням стосунки складалися чудово.

"Дуже привітливо до нас ставилися. В нас не було забезпечення паливом, тому місцеві дозволяли опалювати своїм лісом", - каже Ігор Швиденко.

"Вони і хліб нам пекли, і їсти давали", - згадує старший сержант запасу Олександр Розецький.

Водночас фельдшер роти Юрій Бондарь надавав медичну допомогу місцевим мешканцям, зокрема, після обстрілів.

Напруга виникла після падіння Сребрениці.

За словами Розецького, спочатку військові боснійських мусульман приїжджали на чекпойнти миротворців і вимагати віддати їм зброю для боїв з боснійськими сербами.

"Казали: або здаєте зброю, або звідси взагалі не підете. Почали мінувати підходи, щоб ми з БТР не могли поїхати. Тоді вже почали поводитися по-іншому, хотіли нас в живий щит ставити", - розповідає український миротворець.

Він не бачить нічого дивного в поведінці босняків.

"Це війна, хоч якими б вони не були з нами нормальними, їм треба було захищати своїх дітей та жінок, тому і пішли на такі крайні заходи. Поставте себе на їхнє місце", - вважає Олександр Розецький.

"Боснійські воєначальники вимагали, щоб ми або віддали зброю, або поставили миротворців біля їхніх позицій, щоб серби не вели вогонь по них. А серби сказали: Хочете, щоб у вас все добре було - маєте зробити як голландці в Сребрениці. Тобто піти і залишити мусульман", - згадує Ігор Швиденко.

Цю інформацію підтверджує і канадський підполковник у відставці Луї Фортін, який тоді був заступником командувача сектору Сараєво.

"Босняки тиснули на українців і вимагали щось зробити, навіть погрожували напасти на них, якщо ООН не відповість на наступ сербів авіаударами", - розповів він BBC News Україна.

Тим часом, армія Младича підтягнула до анклаву Жепа міномети і почала інтенсивний обстріл селища. Українським миротворцям довелося самостійно ухвалювати рішення, як діяти в новій ситуації.

"Було незрозуміло, чому командування сектору довгий час не інформувало про наслідки атаки сербських формувань в Сребрениці. Ніяких окремих розпоряджень і наказів зі штабу сектора я не отримував", - писав у спогадах комбат 240-го батальйону Сергій Мовчанюк.

Саме підполковника Сергія Мовчанюка, ветерана-афганця, українські миротворці називають ключовою людиною, яка змогла організувати спротив спробам роззброїти і витіснити миротворців з селища.

Ексначальник Генштабу ЗСУ Анатолій Лопата згадує, що в той час комбат зателефонував йому і доповів ситуацію.

"Я дав вказівку застосувати зброю у повному обсязі - для захисту своїх людей і мирних жителів", - згадує він.

Українські миротворці готувалися до "кругової оборони".

"Ми вважали, що серби можуть напасти на нас, щоб знищити чи змусити піти, а мусульманські військові - щоб забрати нашу зброю. На "базі" у школі ми мішками з піском заклали всі отвори, кулемет встановили", - розповідає Ігор Швиденко.

За його словами, все це супроводжувалося постійним мінометним обстрілом - міни падали і на територію "бази", вибуховою хвилею виносило і мішки, і двері.

Координати вогневих позицій сербських військових миротворці передавали в штаб батальйону в Сараєво - попри погрози Ратко Младича, який нервував через те, що цю інформацію могли використати літаки НАТО для авіаударів по позиціях його армії.

За спогадами комбата Сергія Мовчанюка, одного разу Младич зв'язався з миротворцями по радіо і російською мовою почав вимагати: "Негайно припиніть давати команди на відкриття попереджувального вогню!"

"За життя моїх солдат відповідаю тільки я!", - відповів комбат і вийшов з ефіру.

Перемовини

Для керівництва боснійських сербів було важливо, щоб босняки-мусульмани погодилися на капітуляцію і вивезення населення, підписавши відповідну угоду. Вони запропонували це вже 13 липня на перемовинах заступника Младича генерала Здравко Толіміра з керівниками мусульман Жепи на одному з чекпойнтів миротворців.

"Толімір запропонував представникам боснійських мусульман Жепи дві альтернативи: або все населення буде евакуйоване таким же чином як у Сребрениці, або боснійські серби розпочнуть бойові дії", - йдеться в матеріалах Гаазького трибуналу.

Боснійські мусульмани відхилили цю пропозицію і 14 липня боснійські серби пішли в атаку, захопивши кілька хуторів. 17 липня вони пригрозили розстріляти українських миротворців на чекпойнті, якщо літаки НАТО завдадуть по них удару.

Армія боснійських мусульман, якою в Жепі командував полковник Авдо Паліч, намагалася стримати наступ, але незабаром приблизно 2 тисячі боснійських сербів, за оцінками українських миротворців, прорвалися в гори, які оточували селище Жепа.

Командувач миротворчого контингенту ООН генерал Руперт Сміт в інтерв'ю BBC News Україна розповідає, що у цей час перемовини про долю анклаву велися на кількох рівнях.

"Всередині анклаву - між представниками боснійських мусульман Авдо Палічем, Хамдією Торлаком і сербами. Другий рівень - між босняками в анклаві і президентом Ізетбеговичем в Сараєво, тому що його уряд не хотів погоджуватися на етнічну чистку, забирати всіх людей з цієї боснійської землі. І третій рівень - між Палічем та його президентом, і я був залучений до цього. І врешті-решт ООН теж мала позицію в цих переговорах", - згадує він.

Він зазначає, що витримка миротворців дозволила виграти час.

"Якби вони не вистояли, ми не змогли б зробити те, що потім вдалося зробити", - зазначає генерал.

Руперт Сміт розповідає, що не було можливості через сербську територію перекинути великі підкріплення до Жепи, а після захоплень миротворців у заручники у травні, не було можливості використати авіаудари для підтримки миротворців.

"Члени Ради безпеки ООН та столиці інших держав дедалі більше не хотіли це робити, частково, тому що багато людей взяли в заручники, коли я спробував це у травні. Пішов час, щоб повернути цю можливість", - каже він.

Сер Сміт згадує, що протягом липня кілька разів зустрічався з Ратко Младичем і попереджав про наслідки військових злочинів.

"Мій месседж йому був щоразу - ви не может дозволити статися катастрофі, як минулого разу. Я ще не знав весь масштаб злочину (в Сребрениці. - Ред.) на той момент. Ми попереджали його про відповідальність за військові злочини, це тоді було рутиною", - розповідає він.

21 липня в Лондоні пройшла конференція міністрів закордонних справ і оборони країн, які мали миротворців у Боснії, зокрема України. Вони пригрозили застосувати авіаудари у випадку нападу армії Младича на анклав Горажде. Про Жепу не сказали ані слова, розповів спецдоповідач Комісії з прав людини Тадеуш Мазовецький. За тиждень він пішов у відставку.

Тим часом, армія Младича накривала Жепу артилерією та мінометами, мешканці ховалися у підвалах. 19 липня до анклаву вдалося дістатися офіцерам ООН з цивільних справ Едварду Джозефу та українському полковнику Віктору Безрученку.

В інтерв'ю BBC News Україна Едвард Джозеф зазначає, що їхнім завданням було координувати евакуацію місцевого населення і зробити її умови максимально достойними і безпечними.

"Ми намагалися полегшити травму цивільного населення. Те, що серби захоплять цей анклав, було доконаним фактом, адже ООН не бажала застосовувати силу, виконувати свій мандат щодо захисту і використовувати військово-повітряні сили НАТО", - розповідає пан Джозеф, нині доцент Університету Джона Гопкінса (США).

За його словами, миротворці вже ніяк не могли змінити долю анклаву.

Саме в цих умовах 23 липня до Жепи прибув заступник командувача сектору Сараєво полковник Микола Верхогляд, який почав домовлятися з обома сторонами про умови вивезення цивільного населення.

За його словами, Ратко Младич та командувач боснійських військових Жепи Авдо Паліч не могли погодити умови і кожен погрожував застосувати силу проти українців: Паліч - якщо миротворці не попросять про авіаудар НАТО, а Младич - якщо попросять.

"Я їм сказав - щось вам всім тут хочеться мене розстріляти. Я вивезу своїх людей і цивільних, а ви тут хоч завоюйтесь", - згадує він.

Андрій Хлусович згадує, що Младич був жорстким в розмові і розпитував українських миротворців, за кого вони.

"Відповідали йому, що за мир. Ходив він зі своїм здоровим хромованим револьвером, казав: "Вірите в Бога? Тут я Бог, що захочу, те й зроблю", - розповідає миротворець.

24 липня ситуація стала критичною.

"За одну годину на анклав Жепа впало 60 мін. Йде вогонь з танків, кулеметів і снайперами. Розстріляно будівлю поліції, багато вбитих і поранених... Очікую вночі захоплення роти. Палива і води немає", - доповідали з бази українських миротворців в Жепі.

Увечері того ж дня представник громади мусульман Хамдія Торлак підписав угоду про капітуляцію Жепи. Пізніше боснійський уряд в Сараєво заявить, що він не мав на це повноважень.

Евакуація

25 липня почалося вивезення цивільного населення з анклаву.

Боснійські серби все ж погодилася на запропоновані умови евакуації.

"Однією з моїх вимог на перемовинах було, щоб в автобуси сідали цілі родини, щоб їх не розділяли на чоловіків та жінок, як трапилося у Сребрениці. Окрім того, до кожного автобусу посадили щонайменше одного українського миротворця*, щоб охороняти цивільних", - розповідає Микола Верхогляд.

Він згадує, що невдовзі після відправлення перших автобусів, з'явились чутки, начебто "українці разом з сербами розстріляли конвой".

Боснійських мусульман охопив страх, вони боялися розправи.

"Люди лягли на дорогу і ніякого вже руху не було. Я тоді дав команду відправити автомобіль з представниками місцевої громади по маршруту евакуації до Кладані (місто на території мусульман. - Ред.), щоб вони повернулися і сказали, що все пройшло добре", - розповідає він.

Для вивезення людей використовували 50-60 автобусів з Белграда з сербськими водіями. Важливу роль зіграли бронетранспортери з французькими миротворцями, які прибули з Сараєва, і стали в "голову" і "хвіст" колони автобусів.

Канадський підполковник у відставці Луї Фортін вважає рішення посадити миротворців до автобусів з цивільними дуже вдалим.

26 липня він 18 годин перебував у місті Рогатиця на сербському блокпості і бачив автобуси і велику вантажівку-самоскид з людьми в кузові.

"В усіх автобусах були українські солдати, і ми з французьким полковником Шинулем зробили все, щоб там теж був солдат у кузові. Щонайменше один миротворець був в автобусі, щоб упевнитися, що цих людей відвезуть в безпечне місце, а не кудись в інше місце, де б їх кинули в канаву і розстріляли з кулемета", - розповідає Фортін.

Олександр Розецький згадує, що був у другому автобусі конвою, коли на чекпойнті 1 в анклаві Жепа Ратко Младич вирішив до них зайти.

"Він з усіма прощався. Було десь 50 автобусів, і до кожного автобусу заходив. Як до нашого автобусу зайшов, пару слів сказав, то вони потім плакати почали. Їхали аж до їхньої території, поверталися, знову садили мешканців на автобус", - розповідає український миротворець.

Лейтенант ЗСУ Ігор Проконін згадує, як вивозив з анклаву на своєму КАМАЗі поранених: "Підстелили поролонові матраци у кузов і поклали на них приблизно десять поранених".

Загалом, за даними ООН, з Жепи вивезли 150 поранених і хворих, зокрема боснійських військових.

Останній конвой з автобусами поїхав з Жепи 27 липня, його супроводжували українські і французькі миротворці.

Андрій Хлусович, який перебував в одному з автобусів, згадує, що одразу все пішло не за планом.

"Нас повезли іншим шляхом, через Сребреницю до Тузли, 250 км, їхали понад добу. Зупинилися біля сербського кладовища. Сербський водій вийшов, а серб-поліцейський лишився. Раптом до автобуса звідкись почали підходити жінки. Спочатку вони стояли хвилин 10-15 мовчки і дивилися. А потім підбігли до автобуса і стали бити його долонями", - розповідає він.

Андрій Хлусович каже, що помітив приховані вогневі точки на місці зупинки, тому миротворці приготувалися оборонятися від нападу.

"В нашому автобусі ми з французом зайняли вогневі позиції - я попереду, він ззаду. Наказали мусульманам пригнутися, перевели затвори і загнали кулі в патронник".

Через 15 хвилин водій повернувся і автобуси продовжили шлях. Потім їх ще неодноразово зупиняли біля сербських кладовищ, але без таких сюрпризів.

Евакуація тривала три дні. "В автобусах, які від'їжджали, були військові українського контингенту UNPROFOR. - йшлося у доповіді генсека ООН про ці події. - Вона (евакуація. - Ред.) була проведена достатньо організовано. До вечора 27 липня майже 5000 людей безнапасно доїхали до Кладані".

Втім, з одного автобусу 27 липня боснійські серби зняли 36 чоловіків, зокрема поранених, яких оголосили військовополоненими, повідомляв генсек ООН.

Українські миротворці вважають, що вдалося вивезти, не п'ять, а 10 тисяч людей, враховуючи біженців зі Сребрениці та інших районів.

Одночасно з евакуацією цивільного населення більшість військових армії боснійських мусульман почали прориватися з Жепи через гори, а потім через річку Дрина на територію Сербії, якою керував Слободан Мілошевич.

Младич і його помічники пропонували цим людям скласти зброю, здатися в полон і пізніше бути обміняними на полонених з армії боснійських сербів. Босняки йому не повірили.

Як цим людям вдалося зберегти життя, у 2015 році розповів Карл Більдт, який під час тих подій був спеціальним посланцем ЄС з колишньої Югославії і розмовляв про це питання з боснійським урядовцем Хасаном Муратовичем.

"Він попросив мене піти до Мілошевича і домогтися розчищення шляху для солдатів з Жепи через річку Дрина, що було небезпечно з присутністю там сил Младича. Я приїхав до Мілошевича і зустрівся з ним посеред ночі. Він негайно віддав накази, після чого солдати вийшли з Жепи в Сербію. Це була одна з цікавих речей, які трапилися на тій війні", - зазначив Більдт.

Втім, боснійські серби схопили і пізніше вбили полковника Авдо Паліча і ще двох лідерів мусульман Жепи.

Едвард Джозеф згадує, що після того, як поїхав останній автобус з евакуйованими, до бази ООН прийшли агресивні озброєні серби і сказали Палічу йти з ними.

"Паліч пішов з ними. Ми з Віктором Безрученком скочили в джип ООН і намагалися прослідкувати за ними, щоб знайти місце, куди його привезли. Ми дали зрозуміти сербам, що ми в курсі і стурбовані захопленням Паліча", - розповідає він.

Проте домогтися звільнення боснійського лідера не вдалося.

Окупація

Одразу після вивезення цивільного населення з Жепи, війська боснійських сербів зайняли селище.

Українські миротворці ще кілька днів перебували на "базі" у приміщенні школи, чекаючи на виведення до Сараєва. Вони стали свідками знищення історичних пам'яток та мародерства.

"Слідом за відправленням боснійських мусульман з Жепи наприкінці липня, солдати армії Республіки Сербської грабували і спалювали будинки в анклаві і навколишніх селах", - так змальовують ситуацію у вердикті Гаазького трибуналу у справі заступника Младіча генерала Здравко Толіміра.

Спочатку військові боснійських сербів підірвали мечеть. За словами українських миротворців, бойовики вихвалялися, що заклали в будівлю 150 кг тротилу.

"Вони були дуже злі на нас, бо не отримали бажаного. Мечеть підірвали, вона була за 150 метрів від нашої бази. В нас було кілька контужених внаслідок вибухової хвилі", - розповідає майор Ігор Швиденко.

"Там така вибухова хвиля була, що здуріти можна було. На базі в школі поздувало мішки з піском, колоди", - розповідає старший сержант запасу Олександр Розецький.

"Поряд був кам'яний міст через Дрину XVI сторіччя, заклали заряд, підірвали. Я запитував їх, навіщо вони це зробили. Відповіли: щоб і духом мусульман тут не пахло. Робили все, щоб у Жепі не було ані мечеті, ані мосту, ані будинків, нічого", - каже майор Ігор Швиденко.

Після цього настала черга будинків мусульман.

"Пригнали скотовозки. Там у селі були корови, вівці, кури - повні машини виїжджали. До кожної хати заходили. Де дерев'яні будинки були - спалювали", - згадує Олександр Розецький.

Не обійшлося і без розправ з мешканцями.

"Знайшли якогось чоловіка, який ховався. Хату його спалили і на дереві його повісили. Ми вже побачили його мертвим, коли помітили, що хата палає", - каже Олександр Розецький.

Він каже, що це єдиний випадок, про який знали миротворці. Розповідає, що чув від одного з сербів історію про масове вбивство втікачів у печері в горах, але на власні очі нічого бачив.

"Це така жорстока війна була, що просто торба", - згадує він.

Станом на листопад 1999 року нараховувалося 118 мешканців Жепи, які зникли безвісти. 2012 року дослідниця-демограф Ева Табо, яка раніше готувала доповідь про загальну кількість жертв війни в Боснії, під час процесу над Радованом Караджичем повідомила, що жертвами армії боснійських сербів після захоплення Жепи стали 116 людей.

Президент боснійських сербів Радован Караджич розцінив наступ на Жепу як провальний, і такий, що відтягнув сили під час наступу військових боснійських хорватів в іншому регіоні Боснії.

2 серпня він відсторонив Ратко Младича від командування армією і оголосив себе "верховним командувачем армії". Офіцери відмовилися підкорятися президенту, цей конфлікт заклав підвалини для подальших поразок Республіки Сербської.

3 серпня українські миротворці залишили Жепу і вранці 4 серпня прибули на базу в Сараєво.

Того ж дня ситуація на Балканах кардинально змінилася не на користь сербських націоналістів. Хорватська армія розпочала операцію "Буря" і за чотири дні знищила Сербську Країну - самопроголошену республіку сербів, яка існувала на території Хорватії чотири роки.

Захоплення боснійськими сербами Сребрениці і Жепи змінило політику НАТО, який відмовився від політики "двох ключів" - права вето ООН на операції альянсу в Боснії.

Наприкінці серпня військові літаки НАТО почали бомбардування позицій армії боснійських сербів в рамках операції "Продумана сила". Знищувалися об'єкти ППО, інфраструктура зв'язку, склади зброї та інші військові цілі, скинули понад тисячу авіабомб.

Це змусило боснійських сербів погодитися на перемир'я та перемовини.

14 грудня 1995 року лідери Югославії Слободан Мілошевич, Хорватії Франьо Туджман та Боснії Алія Ізетбегович підписали у Парижі Дейтонську мирну угоду, яка завершила війну. Розпочалося введення в Боснію 60-тисячного контингенту країн НАТО.

Біль

Після війни Міжнародний кримінальний трибунал з колишньої Югославії засудив низку лідерів боснійських сербів за військові злочини і дав характеристику подіям, які відбувалися в Жепі.

У 2012 році у вердикті в справі трибуналу щодо колишньої Югославії проти генерала Здравко Толіміра вивезення мирних мешканців і з Сребрениці, і з Жепи схарактеризували як насильницьке переміщення населення.

Відповідальність за це поклали на військових лідерів боснійських сербів, перш за все, на генерала Толіміра.

"Це не було волею населення, радше відсутністю будь-якого іншого вибору", - йдеться у документі.

У трибуналі зазначили, що армія боснійських сербів створила для мешканців Жепи атмосферу страху, в якій здійснювала атаки: "Було логічно, що цивільні боснійські мусульмани вітали можливість сісти в автобуси".

Насильницькою депортацією називає вивезення населення з Жепи в коментарі BBC News Україна і професор Харіс Халілович з Мельбурнського королівського технологічного інституту (Австралія).

Уродженець Сребрениці, антрополог, він є одним з провідних дослідників наслідків геноциду та етнічних чисток боснійських мусульман, і брав інтерв'ю в тих, хто мусив залишити Сребреницю та Жепу 1995 року.

"Поза межами Боснії домінує дискурс, що це була евакуація цивільних, але не звертають увагу на контекст - відбувалася етнічна чистка місцевого населення - мусульман. Люди мусили піти, вони лишили свої хати, двори, могили рідних з багатьох поколінь, свою рідну землю", - пояснює пан Халілович.

"Це була етнічна чистка, це не була евакуація. Ніхто б не пішов з Жепи, якби в них був вибір залишитися", - додає він.

Харіс Халілович додає, що багатьом чоловікам з Жепи, які пішли не до автобусів, а в гори, пощастило.

"У Младича не було часу хапати людей, які сховалися в лісах, бо в західній частині Боснії хорватські війська перейшли в наступ. Жепа - гірський район, географія і обставини зіграли роль", - зазначає він.

Науковець відзначає, що українські миротворці в очах мешканців Жепи мали кращу репутацію, ніж голландські, завдяки близькій мові з ними можна було спілкуватися.

"Українські солдати мали кращу репутацію, ніж голландські миротворці, їх розглядали як простих хлопців", - розповідає пан Халілович.

"І люди, які прийшли зі Сребрениці, могли оцінити як українські миротворці взаємодіють з місцевим населенням. Вони розповідали, що українські миротворці охоче йшли назустріч, торгували з місцевими мешканцями, відносини були набагато більш дружніми".

Але очікування від українських миротворців були набагато більшими.

"Була резолюція ООН про "зони безпеки", і солдатів туди надіслали захищати цивільне населення. Їхня місія була не в евакуації, а в захисті населення, і цей захист передбачав захист зброєю у випадку атаки", - каже вчений.

Водночас додає: "Я б сам не хотів опинитися в тій ситуації, в якій вони опинилися. В 25 років, на чужині, в таких умовах".

Для громади Жепи виселення стало катастрофою, бо люди втратили своє житло і майно, і в підсумку багато хто поїхав до інших країн, розповідає професор.

"Люди Жепи зараз більш присутні в таких місцях як Сент-Луїс і Джексонвіл в США чи в Австралії, ніж на історичній Батьківщині. Але навіть за тисячі миль від дому, вони зберігають почуття приналежності", - каже він.

Зараз селище Жепа входить до Республіки Сербської. Згідно з переписом 2013 року, в ньому проживали 133 людини, майже всі - мусульмани. Побудували нову мечеть, міст XVI сторіччя полагодили, але попереднє життя не повернути.

"Я був у Жепі рік тому, окрім кількох відновлених будинків там досі велика кількість руїн, які поросли бур'янами. Старовинний міст, про який писав Іво Андрич (югославський нобелівський лауреат з літератури. - Ред.), стоїть. Але все, як в постапокаліптичному сценарії - гарна природа, але людей немає", - розповідає вчений.

"Миротворці врятували життя"

Попри оцінку перевезення населення з Жепи трибуналом як "насильницької депортації", ключові учасники перемовин в Боснії 1995 року зазначають, що українські миротворці охороною боснійських мусульман під час перевезення рятували їм життя.

"Жепу списали з рахунків негайно. Передбачали, що Жепа впаде протягом годин (після падіння Сребрениці). Дивовижно, вона не впала негайно. Боснійська армія воювала значний проміжок часу. Боснійські лідери хотіли вивести населення, що і зробили сили UNPROFOR (миротворці. - Ред.)", - розповідав на конференції у 2015 році Карл Більдт, спецпосланець ЄС з колишньої Югославії на момент тих подій.

В коментарі ICTV в 2019 році він заявив, що українські солдати діяли ефективно в тій ситуації.

"Це була їхня місія і вони її гідно виконали. Це було важливо для захисту цивільного населення, більшість якого в результаті вижила", - зазначив він.

В тому, що йшлося про порятунок життів, переконаний і генерал Руперт Сміт, який командував миротворцями ООН в Боснії в 1995 році.

"Абсолютно ясно, що миротворці врятували життя. Не було іншого вибору", - наголосив він в інтерв'ю BBC News Україна.

"Коли кажуть, що це насильницьке переміщення населення - така була спочатку позиція боснійського уряду під час перемовин. Але врешті-решт вони переконалися, що цих людей треба було забрати. Президент Ізетбегович і його уряд брали участь у цих перемовинах, вони сказали: добре, забирайте їх", - зазначив він.

На думку генерала Сміта, українські миротворці проявили найкращі якості в небезпечній ситуації.

А опинилися вони в ній, тому що "зони безпеки" були "стратегічною помилкою" з самого початку, і миротворці постійно стикалися з наслідками цієї помилки, ставали заручниками.

"Люди з усіх сторін продовжували використовувати зброю. От в чому був провал", - вважає генерал Сміт.

Луї Фортін, який був заступником командувача сектору Сараєво, вважає, що домовитися з Младичем про те, щоб лишити цивільних мешканців Жепи в їхніх оселях було неможливо.

"Серби хотіли розв'язати руки своїм бригадам, знищити анклави, щоб потім направити війська на Сараєво. В цих обставинах ми могли лише супроводити кожного цивільного поза межі анклаву, щоб переконатися, що серби не зроблять те, що вони зробили в Сребрениці", - зазначає канадський підполковник.

Офіцер з цивільних питань ООН Едвард Джозеф, який перебував в Жепі наприкінці липня 1995 року, відзначає: "Присутність ООН, ймовірно, врятувала життя людей, скільки саме - точно неможливо сказати".

Він нагадує, що під час евакуації з Жепи жінок не піддавали психологічному насильству і не ґвалтували, як це сталося в Сребрениці.

"З іншого боку, не вдалося уникнути інших травм: спустошення анклаву, про яке говорив трибунал з колишньої Югославії, було частиною "геноцидної діяльності", вчиненої в Сребрениці та Жепі; не вдалося уникнути вбивства Паліча та двох інших лідерів, інших травм - нападу на цю "зону безпеки", ситуації з чоловіками та пораненими", - пояснює пан Джозеф.

В українських миротворців немає і тіні сумнівів у правильності того, що треба було виводити цивільних з місцевості, де вони голодували і була загроза масового вбивства.

"Мирних людей евакуювали з зони бойових дій. Серби не змогли зробити те, що зробили в Сребрениці. Можливо, ми не виконали задумки тих, хто хотів тоді підставити Україну. Йдеться, насамперед про Росію, яка була зацікавлена, щоб Україна виглядала недостойно", - вважає ексначальник генштабу ЗСУ Анатолій Лопата.

Байдужість

В день виведення українського контингенту з Жепи президент Кучма підписав указ про нагородження іменною зброєю міністра оборони Валерія Шмарова, зокрема, "за плідну діяльність у підтриманні миру в Європі та у світі".

А от українських миротворців за службу під час подій в Жепі не нагороджували.**

Переконати українських чиновників і депутатів в необхідності відзначення миротворців неодноразово намагалися і громадська рада при Міноборони, і колишній командир 240-го батальйону Сергій Мовчанюк, і полковник запасу Верхогляд.

"Ми зверталися не один раз до міністрів оборони, готували документи і просили нагородити найдостойніших. На жаль, держава познущалася", - каже генерал-полковник Анатолій Лопата.

"Це не тільки наша найуспішніша операція, це може бути прикладом для всіх миротворчих контингентів. Ми врятували 10 тисяч мирних жителів", - наголошує він.

За даними джерел BBC News Україна, які в різний час працювали в Міноборони, відсутність нагород може бути пов'язана з порушеннями дисципліни в батальйоні. Були випадки торгівлі на чорному ринку та пияцтва, переважно в Сараєво, і коли командування миротворчим контингентом фіксувало такі випадки, рапорти йшли на міністра оборони Шмарова.

Втім, миротворці ставлять під сумнів цю версію.

Полковник запасу Володимир Крючков пов'язує замовчування подій у Жепі з інтересами Росії.

"Росія не визнала геноцид в Сребрениці. Там би хотіли бачити, що ми залишили Жепу на роздертя сербам. А українці в Жепу не пустили сербів... Я, і не тільки я, вважаю, що в керівництві ЗСУ були люди, які працювали на Росію", - каже Крючков.

Версію про відсутність нагород через дисципліну він називає абсурдною.

"Не подають на нагороду всіх, подають достойних. Порушення дисципліни бувають всюди. Якщо людина пиячить, її не представлять до нагороди, бо є ще дисциплінарна складова", - каже Володимир Крючков.

Сер Руперт Сміт у розмові з BBC News Україна не стримує сміху, коли дізнається про "дисциплінарну" версію.

"Я, мабуть, можу вам вказати на велику кількість інших підрозділів, яких звинувачували в подібних речах. Навіть якщо це траплялося, це траплялося не тільки з бійцями українського контингенту. І я не вважаю це ключовим фактором", - каже він.

Він згадує, як 2014 року написав листа президенту Порошенку, де відзначив заслуги українських миротворців. Але відповіді не отримав.

Лідера боснійських сербів Радован Караджич 2016 року засудив трибунал з колишньої Югославії -спочатку на 40 років ув'язнення, пізніше вирок змінили на довічне ув'язнення. 2017 року такий же вирок отримав Ратко Младич.

Генерал Здравко Толімір, "права рука" Ратко Младича, був засуджений трибуналом до довічного ув'язнення у 2012 році, через чотири роки помер у тюрмі.

Полковника Авдо Паліча перепоховали з почестями у 2009 році в Сараєво. Він є одним з національних героїв боснійських мусульман.

Генерал Руперт Сміт в 1998-2001 роках був заступником Верховного Головнокомандувача НАТО в Європі, і був одним з координаторів операції НАТО проти Югославії. У 2002 році він залишив військову службу, а в 2005 році видав книгу з військової стратегії "Користь сили: Мистецтво війни у сучасному світі".

Підполковник Луї Фортін деякий час працював військовим аташе Канади в країнах Західної Африки, в 2011 році залишив службу. Мріє знову відвідати Боснію.

Офіцер ООН з цивільних питань Едвард Джозеф багато років працював на Балканах, після війни в Боснії брав участь у досягненні домовленостей щодо утворення округу Брчко, був заступником місії ОБСЄ в Косово, є автором статей для The New York Times, Foreign Affairs та Foreign Policy з історії та політики на Балканах і Близькому Сході, конфлікт-менеджменту, викладає у Школі міжнародних досліджень Університету Джона Гопкінса (США).

Комбат 240-го батальйону Сергій Мовчанюк повернувся у листопаді 1995 року до України і працював в Генштабі ЗСУ, дослужився до полковника. Пізніше пішов з лав ЗСУ і зайнявся туристичним бізнесом.

Полковник Микола Верхогляд повернувся до України 1996 року, в лавах ЗСУ перебував до 2006 року. Останні кілька років він домагається нагородження миротворців, які перебували в Жепі.

Володимир Крючков після повернення з Боснії 1996 року залишив лави ЗСУ і зайнявся сільським господарством біля Кропивницького. 2014 року отримав звання полковника згідно з указом Петра Порошенка.

Ігор Швиденко пішов з військової служби 1999 року у званні полковника, відтоді працював інспектором з охорони праці та у фонді страхування від нещасних випадків.

Старший сержант Андрій Хлусович після повернення з Боснії 10 років працював тілоохоронцем, потім працював в компанії, яка надає послуги аерофотозйомки.

Рядовий Ігор Проконін дослужився до лейтенанта. У 2000-х роках служив в миротворчому контингенті в Сьєрра-Леоне, в 2014-2018 роках брав участь в АТО.

Старший сержант запасу Олександр Розецький брав участь в АТО, працює автослюсарем.

*Перебування українських миротворців в автобусах із мешканцями Жепи підтверджує відеохроніка, розміщена на одному з боснійському каналів в Youtube. Миротворці впізнали на цьому відео Олексія Чічканова (15 хв. 52 с), Олександра Розецького (16:26), Віталія Шишенка (20:41), Ігора Мілейка (22:43), Валерія Белокопитова (23:02), Романа Кравченка (25:50).

**Українська служба ВВС звернулася з запитом до Офісу президента та Міністерства оборони, в яких просить відповісти, чи розглядалося питання нагородження миротворців, які брали участь у подіях в анклаві Жепа і які рішення ухвалювали з цього приводу.

12 серпня 2020 року, вже після публікації статті, до редакції надійшов лист від Головного управління військового співробітництва та верифікації Збройних сил України.

"Миротворча діяльність Збройних сил України має ключове значення для нашої держави і розглядається як засіб зміцнення національної безпеки... водночас, є вагомим внеском України у зміцнення системи глобальної безпеки у світі", - йдеться в цьому листі.

"У Збройних Силах України пам'ятають та відзначають події, що мали місце у колишній Югославії (включаючи евакуацію мирного населення анклаву Жепа) на рівні з іншими миротворчими операціями. Разом з тим, у зв'язку з терміном давності, інформація щодо конкретних військовослужбовців, нагороджених за участь в цій операції, відсутня", - наголошується у документі.

Запит, адресований заступнику керівника Офісу президента Юрію Костюку, залишився без відповіді.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

...