Техніка читанн‪я‬ Олександр Демарьов, Ольга Гнатко

Привіт!
Це літературно критичний подкаст “Техніка читання”. Ми назвали його не просто так. Зараз пояснимо.
Техніка читання - це не лише вміння виразно читати, а й звичка читати і думати як автор. Тобто як людина, що тримає руку на пульсі життя. Якщо читати можуть всі (а в цьому важко сумніватись), якщо в життя можуть вдивлятись усі (а хто з нас не намагається?), то й писати також можуть усі. А якщо можуть, то хай пишуть!

Як читати так, щоб захотілось писати, і як писати так, щоб написане хотілось читати й перечитувати? Ось тема нашого подкасту.
Ні, ми не про те, щоб отримувати літературні премії. І не про те. Щоб видавати свої книжки мільйонними накладами й взагалі вважатись успішним автором. Бути письменником — означає не так багато. А саме: як писав Джек Лондон, вміти вдивлятись у обличчя життя, тримати руку на пульсі життя. І вміти розповідати про те, що побачив і відчув, — а хоча б і самому собі.

Всі ми пробуємо писати. Наприклад, вірші. Кожен, хто закохувався — намагався писати. В когось виходило краще, в когось гірше, - але спроби були. І ми пробували писати так само, як писали наші улюблені автори. Не факт, що у нас виходило так само чи краще, скоріше за все, у нас зовсім не виходило. Та це не означає, що письменництво — це справа обраних. Це означає тільки те, що цій справі, як і всім іншим, теж треба вчитись.

Хто може краще розказати про літературу, ніж ті, хто її створював, розвивав, перевідкривав?
Хто може краще розповісти про читання книжок, ніж ті, хто їх писав?
У нашому подкасті ми будемо говорити про літературу. Але не про пасивне читання, а про таке, яке неминуче веде до писання.

У наших випусках ми будемо говорити про авторів, які вміли вдивлятись у життя, про книжки, які надихали і надихають, про життя, яке саме напрошується в книжки.

Дилетанти в літературі

Сьогодні - розділ із "Автобіографії" Марка Твена. Автор у цьому тексті показує, що шлях до майстерності лежить через дилетантизм. Просто дехто на ньому і зупиняється.

Марк Твен не дає порад, як стати майстром. Але він пише, наприклад, отаке:

"Якщо ви ніколи не вчились шити чоботи, ви не прийдете в чоботарню пропонувати свої послуги. Навіть найбільш наполегливий із кандидатів у письменники не буде аж настільки дурним, щоби так вчинити. Він зрозуміє, що це смішно, що це абсурдно, він зіштовхнеться з простою істиною, що для того, щоб стати пристойним бляхарем або муляром, кладчиком цегли, друкарем, ветеринаром, повитухою, трамвайним кондуктором, - словом, щоб досягти успіху в будь-якій області або професії, що дає славу і хліб, потрібно знати своє ремесло. Чому ж, як тільки мова піде про літературу, здоровий ґлузд у людей випаровується і всі стають впевнені, що для цієї спеціальності не треба ні навчання, ні досвіду — тільки впевненість у своїй обдарованості та хоробрість лева?"

Що ж, це прекрасний напрямок думки! Бо це означає, що письменниками не народжуються. Це прекрасна новина для нас із вами, бо, виходить, все залежить від нас самих!

Друзі привіт!
Ми пішли на невеличкі творчі канікули аби віднайти сили та натхнення на створення корисного та цікавого контенту.
Раді повернутись до вас з новим випуском про американського письменника Річарда Райта та його роман "Син Америки".

Річард Райт - не настільки визначний для українського читача автор, щоб робити про нього випуск на цілу годину. Його можна було б назвати "реалістом середньої руки". А проте він відіграв величезну роль у вихованні цілої плеяди американських темношкірих письменників.

Його роман "Син Америки" (1940р.) - один із перших творів так званої літератури протесту. В цьому романі Райт досліджує, звідки виростає расизм, а також перевіряє різні способи його подолання. Письменник не приховував, що, пишучи, ставив перед собою завдання аж ніяк не художнє, а саме: допомогти своїм читачам зрозуміти самих себе. Тому "Сина Америки" цікаво читати навіть попри те, що кульмінаційний момент настає ще у першій третині роману.

Обговорили роман і його проблеми разом із Вадимом Отрішко - завзятим читачем, учасником і організатором літературних клубів, маркетологом за професією, кінологом-початківцем і, нарешті, одним із творців цього подкасту.

Випуск довгий, але це тому що розмова видалась такою. Будьте обережні, у випуску чимало спойлерів. А так, слухайте собі на здоров'я, і з людьми діліться.

Коли передмова цікавіша, ніж роман

Гі де Мопассан умів писати не тільки романи, а й передмови до них. А щодо роману «П’єр і Жан», то складається враження, що цей твір був написаний як додаток до вступної статті.

Сильні сторони у роману є. Він короткий і читається легко. Це не найкращий твір Мопассана, але все-таки це його твір, - а це вже ознака якості.

Та передмова значно цікавіша. У ній Гі де Мопассан:

- розкритикував сучасних йому літературознавців і критиків;
- поділився своїми поглядами на те, що таке роман;
- розповів, що таке критика і яке в неї завдання;
- сказав, що таке талант і чи можна без нього обійтись письменникам;
- згадав, як сам вчився писати під наставництвом Флобера.

І ще багато чого написав. Не всюди з ним можна погоджуватись, але це ж добре, коли є з чим сперечатись, чи не так?

Цей випуск саме так і побудований: читання й коментування однієї статті про літературу.
Слухайте на здоров’я!

Техніка читання в школі

Всі ми читали на швидкість. Комусь вдавалось прочитати 200 слів за хвилину, а хтось цю вправу ненавидів. Таких обов’язкових нормативів зараз немає, бо в кожного свій темп. Але діти, буває, на перерві перевіряють самі себе – бо цікаво ж!

Та й для вчителя все-таки є орієнтири для того, щоб зрозуміти: добре учень володіє технікою читання чи ні. От тільки під технікою читання не варто розуміти саме лиш блискавичне прочитування тексту. Принамні педагоги, про яких ідеться в цьому випуску, так не вважали.

Ми запросили вчительку української мови і літератури, яка має досвід роботи і в державних, і в альтернативних навчальних закладах. Запросили, щоб поговорити про техніку читання в школі. Олександра Савченко сама багато читає, організовує літературні клуби для дітей і записує дитячі подкасти. Разом з Олександрою розбираємо, що може і чого не може школа, навіщо вчитись читати замолоду, як прищепити любов до книги. Звісно, опираючись на досвід іменитих педагогів. Хоча свої читацькі досягнення теж згадуємо.

Слухайте на здоров’я і діляться з друзями!

Як писати правдиво?

На думку Уілли Кесер, американської письменниці 20 століття, лауреатки Пулітцерівської премії 1922 р, треба відмовитись у романі від реквізиту. А реквізит – це все, без чого можна обійтись. Наприклад, художній твір не стане гіршим, якщо з нього прибрати описи й деталі.

Буває, автори собі думають, що чим більше всього вони вставлять у твір, тим правдивішим він буде. Але Уілла Кесер нагадує, що образ створюється через абстрагування й узагальнення. Зосередження на деталях, які справді існують в дійсності, можуть бути не такими важливими для твору. Для досягнення художності недостатньо вміння помічати й гарно розповідати.

А що ж треба робити, щоб писати гарно, і щоб добре виходило?

Уілла Кесер пропонує такий принцип: не називати, а замовчувати.

Що це означає, в кого вона такого навчилась, як цей принцип реалізувався у класиків – про це Уілла Кесер розповідає в статті «Роман без реквізиту», яку ми розбираємо в новому випуску.