Власники корів на Кіровоградщині, зокрема — жителі Новоукраїнського району, збираються на сходки, висловлюючи обурення непомірно низькими закупівельними цінами на молоко. Та й не дивно. Люди бачать, як легко ціни на нього в супермаркетах перетинають позначку 30 гривень за літр. І ніяк не збагнуть, чому господарям круторогих платять лише по шість-сім гривень за літр видоєного. І це враховуючи, що домашнє молоко, зазвичай, має жирність значно вищу, ніж те, що пропонується у торговельних закладах після переробки сировини.

Тож і збираються обурені власники Майок і Лисух (як не так давно в Канежі), запрошуючи на свої сходки, часто — безуспішно, представників влади і переробних підприємств.

Прикро, але як і три чи п’ять років тому, ситуація на ринку сировинного (а якщо по совісті, треба писати — «справжнього») молока залишається революційною. Зокрема, й на тому кутку області, де крім Канежа, в індивідувальних господарствах Мартоноші, Могутнього, Панчевого... традиційно ще тримають корів. Люди і раніше перекривали трасу, зупиняли й розвертали молоковози, що їхали по дешеву сировину для заводів. Але відтоді дещо змінилося. Ні, селяни не стали багатшими і молоко на прийомці не подорожчало. А от корів у домашніх господарствах поменшало вдвічі. У тому ж Панчевому, за підрахунками сільського старости Леоніда Татарова, сьогодні тримають трохи більше ста голів. У когось одна корова, хтось відгодовує стадо з трьох-чотирьох, а загалом із молока живуть із півсотні родин. Може, трохи оптимістичніша ситуація в інших селах району. Та це не надовго: якщо держава й далі замість підтримки дрібного тваринництва (як галузі) та індивідуальних господарств (як соціально важливої сфери сільського, селянського виробництва) робитиме вигляд, що невичерпні потоки імпортних товарів вирішують усі проблеми, а квитків на Польщу в касах вистачить усім, то працьовитому українському селу більше скаржитися нікому.

Історичні паралелі

Як і Глодоси, Каніж відомий твердим характером і непростим норовом своїх мешканців. Підтвердженням цього може стати туристичний маршрут до музейного вітряка, який нагадує про збройне повстання 1918 року проти австро-німецької окупації. Звичайно, тоді повстання подавили, а на крилах місцевого млина повісили вісім зі 117 страчених повстанців. Має ця сама дорога до музею і свіжу історію, яка мало перегукується з причинами народного невдоволення сторічної давнини. Але й вона нагадує про те, що терпіння людей не безмежне. Мова про перекривання траси громадянами, коли дістали ями та вибоїни, залишені великоваговими вантажівками, пущеними в обхід уманської траси (яка на той час ремонтувалася). Поки на важливішому шляху робили красоту, у селі добивали асфальт, якого могло б вистачити місцевій громаді на роки. І місцеві жителі обстояли свою дорогу. Виходить, поки не станеш у повен зріст, та ще й із транспарантом — тебе не помітять. Здається, поганий симптом для держави і влади. Навіть як ознака демократичності суспільства, він (цей симптом) загалом чимось схожий на лампочку-рефлектор, що включається на певні дії (наприклад — як для тварин про час годування). Тільки хто кому її запалює — влада населенню чи навпаки — покаже час.

Нині передбачена підтримка селянських господарств, які утримують... від п’яти до двадцяти п’яти корів(!). За кожну відповідним чином зареєстровану тварину з такого стада її власник отримає п’ять тисяч гривень дотації від держави. Хтось нагорі думає, що його ініціативі в селах готові рукоплескати та від радості не знаходити місця?! Натомість у селах чудово розуміють розрахунки урядовців-мотиваторів, яким у свою чергу добре відомо, що п’ять корів для переважної більшості мешканців сіл — це непосильний тягар, праця за межею фізичних і матеріальних можливостей. Особливо тепер — після розпаювання громадських пасовищ і викорчуваних садів, подорожчання кормів і пального. Звісно ж, знайдуться фермери, котрі і доїльні апарати придбають, і всі довідки зберуть, і вдосталь кормів посіють на пайових землях. Але це будуть не ті люди, для яких молоко від однієї корови, максимум двох — і зарплата, і аванс, і банківська позика, і лікарняна каса. І... життя на селі загалом.

«Краще б у Кабміні напрацювали таку систему заохочень (до ведення тваринництва. — Авт.), згідно з якою право на дотацію мала б кожна людина, яка має бодай одну дійну корову й оформила стандартні довідки та готова підтвердити, що її продукція відповідає необхідним параметрам якості тощо. Хоч невелику — якусь тисячу гривень на рік», — зауважує Леонід Татаров, чоловік, який ще кілька років тому утримував трьох корів, а нині не тримає жодної. І справді. Скупляють же нині молоко не лише в тих, у кого п’ять чи десять корів, а й від поодиноких. Наповнюючи так добряче змілілі молочні ріки...

Корову тримаю як підтвердження... що жива

«У мене зараз одна корова в господарстві, — каже Ганна Борш, голова ініціативної групи селян, які нещодавно планували зустріч із заготівельниками. — А колись було сім дійних, а всього... 14 голів ВРХ. Тоді треба було забути про себе і ставити дітей на ноги. А в мене їх четверо... Сьогодні вже не маю сил. Хворію. А корову тримаю, як символ, як підтвердження того, що жива. Ну, і заробити, звичайно ж, хочеться. Бодай на ліки. Бо лише на планове лікування двічі на рік потрібні десятки тисяч гривень. Але як? Молоко у нас зараз приймають по шість гривень за літр. Так і в сусідніх селах. У тому, що я здаю, чотири відсотки жирності. Дивлюся в магазині на продукцію, не виключено, з порошку, по тридцять гривень за літр і почуваюся... обдуреною. Значить, мені потрібно годувати, випасати, вивозити гній, забити сінник на зиму, запастися комбікормами, поробити корівці недешеві щеплення, здати аналізи... І все це вп’ятеро дешевше?!

Добре, що в нас хоч пасти є де, бо в інших селах люди відмовляються від тваринництва через відсутність місць для випасу». Справді, у сусідніх Шпаковому, Бровковому, Пенькиному землі розпайовані, пасти корів ніде, через це тільки в одному з цих сіл тримають шість голів, а в інших геть відмовилися від ВРХ.

У Канежі ж кілька родин ще тримають по чотири корови. Все село знає ці працьовиті родини: Шкатул, Аврахових, Неживенків і Бойчуків.

— У нас свого часу було п’ятнадцять голів ВРХ і сім із них — дійні корови, — розповідає Валентина Бойчук (на знімку). — Нині тримаємо чотири корови. Таку кількість ще можемо собі дозволити, бо є де пасти. Крім того, сіємо на трьох гектарах люцерну і ячмінь, пшеницю отримуємо на пайові землі. Підмога є. Он і доньки, і зять дружно косять і складають сіно. Але ж... вони їздять на заробітки в Польщу. Бо нині молоком на життя не заробиш! Жаль, що нас не чують. Так і зведемо поступово корів по селах. Ще стараємося, тягнемося, але варіантів немає ніяких...

Здають «на машину», кому — і самі не знають

Якось у Канежі приймали молоко навіть по дев’ять гривень за літр -згадують місцеві. Така ціна була для людей більш-менш прийнятною. Нині ж тарифи в гуртовиків падають, а селяни бояться, що будуть змушені здавати молоко ще дешевше. Якщо мовчатимуть. А саме на мовчання села переробники, схоже, і розраховують. Люди здають молоко на машину, яка заїздить у село, а куди те молоко їде далі — не їхня справа. Така політика, умовно кажучи, влаштовує молокозаводи: скаржитися людям — нікому, просити — ні в кого. Дзвінки на гарячу лінію — затія безперспективна. Пробували... Представник фірми пояснив свої дії, точніше — інструкції, просто: «Мені сказали: «Приймай по шість!» — я і приймаю!»...

Сумнівно, що й прямі договори з чітко обумовленими зобов’язаннями сторін (коли селянин підпишеться під обіцянкою здавати молоко з високою жирністю чи належним вмістом казеїнового білку) навряд чи допоможуть зафіксувати ціну продукції (і його важкої праці) на цивілізованому рівні. Бо багато хто в нас уже має звичку заробляти на тій безвихідній ситуації, в якій опинилися працьовиті люди. Посприяв подальшому обдиранню селян і коронавірус — ринок збуту сирого молока торік значно звузився. Насамперед через закриття торгівлі з рук на продовольчих ринках і транспортні обмеження на пересування населення.

«Може, якщо відмовляться здавати молоко жителі кількох сіл одночасно, тоді переробник замислиться і піде нам назустріч, — розмірковує Ганна Борш. — Але поки що на наші збори в Канежі приїхало лише кілька мешканців із Панчевого і жодного — з Мартоноші...»

До речі

Заробити трохи більше (десятку за літр) можна, продавши молоко не гуртовим скупникам на місці, а перекупникам на ринку. Ще вигідніше самому ставати на базарних рядах і пропонувати видоєне по 15 — 18 гривень. Але тоді доведеться забути, що в селі на вигоні чекає непоєна корівка-годувальниця, а сінник порожній, бо косити траву, поки господарі в місті, нікому.

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.