open
Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem
Це рішення містить правові висновки Справа № «STETSOV проти України»
Це рішення містить правові висновки

Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 травня 2021 року

у справі «STETSOV проти України»

за заявою № 5170/15

Щодо порушення прав особи шляхом накладення заборони на виїзд з країни в зв’язку з наявністю заборгованості за рішенням суду

Фабула справи: Заявник скаржиться на порушення його права на свободу пересування та виїзду з національної території шляхом накладення відповідної заборони через несплату боргу, встановленого рішенням суду.

23 червня 2008 року Заявник виступив гарантом договору позики, укладеного того ж дня між Банком У. та Компанією С., на суму 1 500 000 американських доларів (еквівалент 961 538,46 євро (EUR)). 26 вересня 2013 року, після невиконання зобов'язань компанією С. за кредитом, банк У. подав позов проти Заявника з метою стягнення непогашеної заборгованості та сплати штрафних санкцій. 5 лютого 2014 року суд апеляційної інстанції задовольнив позовну заяву Банка У. та зобов’язав Заявника сплатити Банку У. суму 979 583,48 доларів США за непогашену заборгованість, а також 7 413,16 українських гривень як штраф за прострочення платежів та 5 161,50 грн. судових витрат. Це рішення було залишено без змін 24 квітня 2014 року судом касаційної інстанції. 30 жовтня 2014 року суд розглянув клопотання державного виконавця про заборону виїзду Заявника з території країни до повної сплати боргу та відмовив в його задоволенні на тій підставі, що державний виконавець не довів, що Заявник ухилявся від виконання рішення. 17 грудня 2014 року суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вказане вище клопотання. Він зазначив, що Заявник був проінформований про виконавче провадження проти нього, він не докладав зусиль для сплати, навіть частково, боргу. Це рішення стало остаточним. У травні-червні 2015 року Заявник двічі звертався до національних судів з проханням скасувати накладену на нього заборону на виїзд. Його позови були відхилені на тій підставі, що відповідно до чинного законодавства національні суди не мають компетенції скасувати заборону на виїзд з території, і що ця заборона може бути скасована лише після повного погашення боргу. 20 липня 2015 року Заявник звернувся державної виконавчої служби щодо зняття заборони на виїзд та встановити щомісячні відрахування з його заробітної плати з метою відшкодування боргу. 10 серпня 2015 року державною виконавчою службою був виданий наказ про щомісячне відрахування суми, що відповідає 20% заробітної плати Заявника, для погашення боргу, встановленого рішенням суду, однак, не скасувала заборону на виїзд з території. 1 червня 2017 року Заявник знову звернувся з проханням до державних виконавців скасувати заборону на виїзд з країни. 27 липня 2017 року заступник начальника Державної виконавчої служби відповів Заявникові, що заборону не можна скасувати до завершення виконання виконавчого провадження. Тому його прохання було відхилено. Згідно з останнім повідомленням скаржника від 16 березня 2018 року, заборона на виїзд з країни досі діє.

Правове обґрунтування: стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції гарантує кожному право пересуватися по території, на якій вони перебувають, а також залишати її, що передбачає право вільно залишати країну, в якій особа перебуває, за умови, що її право не обмежено. З цього випливає, що захід, який може порушити це право або обмежити його реалізацію, відповідає статті 2 Протоколу № 4 лише в тому випадку, якщо це передбачено законом, переслідує одну з цілей, зазначених в абзаці третьому даного положення і може розглядатися як «необхідний в демократичному суспільстві» для досягнення зазначеної мети (Іgnatov проти Болгарії, №50/02, п.32, 2 липня 2009 року). Захід, що обмежує свободу пересування особи, навіть якщо він обґрунтований з самого початку, може стати непропорційним, якщо він автоматично продовжується на тривалий період (Riener проти Болгарії, №46343/99, § 121, 23 травня 2006 року; Földes та Földesné Hajlik проти Угорщини, №41463/02, § 35, ЄСПЛ 2006-XII). Що стосується, зокрема, обмежень, накладених внаслідок невиплаченої заборгованості, Суд наголошує, що такі заходи виправдані лише доти, доки вони спрямовані на досягнення мети, що гарантує стягнення зазначеної заборгованості (Napijalo проти Хорватії,№66485/01, §§78-82, 13 листопада 2003 року). Отже, влада не може продовжувати їх надовго, не перевіряючи періодично, чи є вони виправданими (Riener, згадане вище, §§ 122 та 124).

Висновок: обмеження, накладене на право відповідної особи на вільне пересування, є втручанням у значенні статті 2 Протоколу № 4. Сторони не заперечують, що спірне втручання було передбачене законом, а саме статтею 6 Закону про порядок в'їзду та виїзду з української території для громадян України, і що воно переслідувало законну мету, а саме захист прав інших осіб. Суд дотримується такої ж думки. З іншого боку, думки сторін різняться щодо пропорційності цього втручання. Не заперечується, що рішення суду від 5 лютого 2014 року не було виконане добровільно. Однак, враховуючи те, що Заявник оскаржує висновки національних судів, згідно з якими він ухилявся від виконання цього рішення, Суд повторює, що він, як правило, не повинен замінювати рішення національних судів. Таким чином, заборона на виїзд із території, накладена на Заявника, задовольняла вимоги національного законодавства. Однак, Суд вважає, у світлі принципу пропорційності, що намір боржника у разі несплати судового боргу, крім того, що його важко встановити і залишає багато місця для суб'єктивності, не може бути єдиною причиною, що виправдовує оскаржуване обмеження, коли воно виходить за межі короткого початкового періоду. Відповідний департамент повинен мати можливість пояснити, як заборону на поїздки можна було використати для стягнення боргу, беручи до уваги індивідуальні обставини Заявника та інші обставини справи. Однак у цій справі, на думку національних органів влади, які ініціювали цей захід та санкціонували його, ні суд, ні державний виконавець не мали повноважень скасувати заборону або переглянути її. З внутрішнього законодавства того часу та з позиції, зайнятої національною владою у справі Заявника, випливає, що після введення заборони вона не може бути знята доти, доки заборгованість повністю не буде погашена Заявником. На думку Суду, такий порядок суперечить статті 2 Протоколу № 4 Конвенції. Суд приймає до уваги реформу цивільного судочинства, яка дозволяє будь-якому боржнику порушувати провадження щодо скасування обмежень на виїзд. Однак ця реформа відбулася після фактів, що породили цю заяву. Беручи до уваги ці міркування, Суд вважає, що до Заявника застосовувались заходи, які не були достатньо обґрунтованими і які не могли бути переглянуті до повної виплати боргу. Він дійшов висновку, що українська влада не виконала зобов'язання, що випливає зі статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, забезпечити виправдане та пропорційне втручання у право особи на виїзд зі своєї країни.

Констатовані порушення: право на свободу пересування (п.2 ст.2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Ключові слова: право на свободу пересування, договір позики, державна виконавча служба

Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено: