Політика

Сила небайдужих: три історії волонтерів, які відроджували українське військо

Сила небайдужих: три історії волонтерів, які відроджували українське військо

5 грудня у світі відзначається Міжнародний день волонтера. Свято було засновано ще у 1985 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН. У всьому світі волонтерство, як правило асоціюється з безоплатною допомогою в закладах соціальної підтримки – школи, будинки для людей з інвалідністю, будинки пенсіонерів, притулки для бездомних, лікарні, хоспіси, тощо. Однак, в Україні є своя специфіка цього руху. Волонтерство в України – це насамперед допомога власному війську, що уже сьомий рік веде війну з Росією. Масове волонтерство почалось з Революції гідності та “перекинулось” в полум’я війни на Донбасі. Свідомі громадяни, вчорашні підприємці, лікарі, актори, викладачі, тощо, почали забезпечувати та відновлювати власне військо: створювати медичні та реабілітаційні організації, відроджувати аерофоторозвідку, налагоджувати процеси логістики та постачання провізії, одягу, іншого реманенту та ще багато чого.

У День Волонтера розповідаємо вам три волонтерські історії з книги Українського інституту національної пам’яті “Волонтери: Сила Небайдужих”, презентація якої відбудеться сьогодні, о 14 годині на сторінці Інституту.

З юристів в медики

До війни Геннадій Друзенко був успішним юристом, фахівцем з конституційного права. Однак події спершу Революції Гідності, а потім російсько-української війни змусили стати співзасновником та керівником волонтерської медичної організації.

«Переломним став момент брутального побиття студенів: абсолютно невмотивована і незрозуміла демонстрація брутальної сили. Ми тоді сиділи з друзями, я пам’ятаю на Подолі в якомусь там офісі, й думали, чим можемо допомогти. І я, враховуючи досвід своєї бурхливої юності, де були і похорон патріарха Володимира, і акція «Україна без Кучми», подумав, що не завадить гукнути медиків. Я написав пост у «Фейсбуці», звернувшись до медиків, що добре, щоб ми були не потрібні, але треба бути напоготові.
На цей заклик відгукнулося кілька десятків лікарів. Ми зібралися в неділю, 1 грудня об 11.00 на Михайлівській площі, хтось привіз якісь бинти, зеленку, перекис водню та інші речі першої необхідності. Ми купили футболки, намалювали на них балончиками червоні хрести і роздали медикам. Так у нас вийшло з десяток мобільних медичних бригад…
… Вчетверте мене повернув до медичної теми Іловайськ. Прийшов до мене в кабінет Євген Нейштетік, каже: «Знаєш статистику в Іловайську? Кожен третій з поранених не вижив. І не тому, що там був атомний вибух, а тому, що не було кому надавати допомогу. Треба щось робити. Потрібен мобільний шпиталь». Я кажу: «Давай, все що від мене потрібно – організую. У мене є зараз робота і адмінресурс, сотка і десятка в кабінеті, я наберу Міноборони, скажу, щоб нам не заважали».
А далі почалося диво за дивом. У мене була якась база лікарів ще з Майдану, але, щоб робити мобільний шпиталь, треба мати мобільну апаратуру, транспорт. Ми взяли списаний по конверсії «Урал», який мали переробити на мобільну маніпуляційну, щоб там можна було робити перев’язки та малі хірургічні втручання. Проплатили аванс, а тут хлопці, які цим займалися, дзвонять і кажуть, що долар скаче, а тому ми або зараз платимо всю суму, або вони відмовляються.
Ми витрусили всі свої кишені, написали у «Фейсбук». Нашкребли десь 10 тис. гривень, а нам треба було, здається, 60. І тут телефонує мені наш художник, іконописець київський Олесь Клименко, якого я знав на той час дуже віддалено: «Я читав, що вам треба гроші. У мене знайомий чернець, щось йому принесли, хоче зустрітися».
Пам’ятаю ніч, везе він мене в Іонинський монастир, який сприймається в Києві як оплот «русского мира». Все-таки, наскільки життя не лінійне і не чорно-біле. І виходить до мене отець Сава, дай Бог йому здоров’я. Такий смиренний чернець. Ми говоримо 5 хвилин максимум. Я пояснюю нашу ідею, кажу, що маємо машину, але за неї треба розрахуватися, бо вся ідея може померти, так і не народившись. Він кудись іде і виносить кульок із грошима. Каже: «Це вам. Приніс чоловік, який не назвав свого імені. Я навіть не знаю скільки там».
Дивимося – а в кульку пачки по 50 гривень. Перераховуємо – 100 тисяч. Повний кульок грошей. Так ми отримали нашу першу машину, і цей Урал ми назвали «Ангел». Це справді був подарунок від ангела, який не назвався. І всі, хто на ньому їздив – а там були і віруючі, і невіруючі, і православні, і греко-католики, і євреї, і, можливо, мусульмани – але ніхто не сумнівався, що це був ангельський подарунок.
Той же Олесь Клименко, який привів мене до отця Сави, поїхав восени 2014-го на схід як митець – підтримати наших бійців. І він звернув увагу, що кришка ящиків, у яких лежать набої, нагадує по фактурі іконописну дошку. Олесь попросив хлопців подарувати йому цей ящик, і він став початком проєкту «Ікони на ящиках від набоїв».
Перша виставка цих ікон була в лютому 2015 року. Це була справді класна ідея символічного перетворення того, що несе смерть, на символ життя. І ці ікони стали купувати, хтось із депутатів купив. Пам’ятаю, як Олесь прибіг до мене в Кабмін з пачкою грошей в руках: «Гена, я боюсь їх потратити, це вам на шпиталь». А в цей час на 8-у поверсі на засіданні Кабміну арештовують Бочковського.
Ми думали, що це буде разова акція, але проєкт існує і досі. Ці ікони об’їхали весь західний світ від Лос-Анджелеса до Маріуполя, від Рима до Вільнюса. Виставлялись у Верховній Раді, в Кабміні, в офісі президента, в багатьох музеях. Виставлялись в сеймі Литви, в Європарламенті, багатьох університетах канадських і американських. І нам вдалось зібрати понад 300 тис. доларів на цих іконах. Останні два роки це було 90 відсотків наших надходжень. Ремонт швидких, заправка, якісь медикаменти – на 90 відсотків покриваються саме цим проєктом…»
Рукоділля для фронту
Відома письменниця Ліля Мусіхіна у 2014-2016 році очолювала волонтерський центр у Тернопільському штабі самооборони. Робила, що могла, щоб забезпечити наших бійців усім необхідним: роздавала під супермаркетами листівки із закликом збирати продукти для бійців, вишивала рушники, пекла пряники, писала писанки. А коли в листопаді не було грошей на теплий одяг для бійців – разом з іншими дівчатами вийшла на вулицю в літній сукенці із табличкою: «Холодно? А як бійцям в окопах?».
«Я постійно організовувала якісь акції. Бо просто просити гроші на фронт мені було соромно, і я намагалася їх заробляти. Ми почали пекти пряники, писати писанки, крутити віночки, вишивати – все, що ми вміли і що можна було придумати так, з ходу. У нас була така «прянична команда»: ми просилися на ніч у якийсь кондитерський цех, за ніч гаратали коли 2 тисячі, коли 5 тисяч пряників, а потім усе це розписували і продавали – біля церков, під магазинами, ярмарки влаштовували. Тобто сказати, що ми були волонтерами, які весь час ходять із простягнутою рукою – такого не було.
Розписували писанки – мій особистий рекорд, наш рекорд – 1200 штук. Це все були писанки на яйцях, воском, ручна робота. У мене тоді пальці були хронічно попечені і фарба настільки в’їлася, що відмити її було нереально. Але вони справді рятували життя. Ми писанки продавали за кордон по 3 євро, і 1000 писанок – це 3 тисячі євро, це вже реальні гроші. Ми вишивали бісером: картинки, рушники, серветки. Вишивали і хлопці, і дівчата. Ми попросили у фірми «Галс», вони нам надрукували великодні рушники, ми їх роздали людям і всі разом вишили. А 17 рушників передали в Америку і там їх продали по 100 доларів. І ми купили маленький автомобіль хлопцям на фронт за ці 17 рушників.
Вишивали і в будень, і в свято. До нас заходив наш волонтер і капелан, отець Іван Гуня – я йому пізніше мала честь вручати волонтерську нагороду «Народний герой». Він поблажливо ставився до мого атеїзму і до того, що я вишивала неділями. Тільки питав: «На армію?» – «На армію» – «Ну тоді, благослови Господи!». Я сміюся: «Отче, а Ви можете мене благословити до кінця життя, щоб я могла вишивати в неділю?» – «Та ти й так уже заслужила, благословляю!». Моя мала тепер мене підколює, коли в свято треба щось зашити:
«Мені не можна, а тебе отець Іван благословив».
У нас були унікальні історії. Отой Юра, який в’язав шапки, він постійно приносив нам шкарпетки, які в’язала його мама. А одного разу він приніс пару шкарпеток і сказав, що це – остання. І дістає з кишені дві ампули з морфієм. Виявилося, що в його мами був рак, і вона до останнього допомагала, чим могла, а коли помирала, то попросила віддати ліки, які лишалися, на фронт. Він ніколи ні на що не жалівся, не казав, що мама його хвора. Вони просто обоє робили те, що вважали за потрібне. От для мене те, що зробив Юра і його мама – це подвиг. Маленький життєвий подвиг…».
Двічі Народний Герой
Григорій Янченко –  людина з інвалідністю, яка не могла бути байдужою до війни, що прийшла в його країну. Як колишній десантник, він добре розуміє, що таке війна. За шість років волонтер зумів зібрати понад 3,5 мільйони гривень, що пішли на потреби українського війська.
«Найважче було зважитися на це морально. Я ж ніколи не був «попрошайкою», все життя працював, ніколи ні в кого нічого не просив, розраховував тільки на себе. Заспокоював себе, що це я прошу гроші не для себе, а для хлопців, які нас захищають. Мені дуже хотілося їм хоч чимось допомогти. Якби в мене була б хоч одна нога чи пальці на руках, щоб стріляти, я був би з ними. А так – роблю, що можу і як можу.
На фронт я почав їздити в червні 2014 – і з того часу я регулярно їжджу до хлопців на передову. За ці роки в моєму активі уже більше 150 поїздок. Спочатку ми їздили двічі на місяць – так було п’ять років. А вже, починаючи з 2019-го ми почали їздити раз в місяць. По-перше, збори почали меншати, а по-друге, нам подарували тоді удвічі більшу машину і, щоб її заповнити, потрібно було більше часу. Коли ми їздили двічі на місяць, то намагалися один раз їхати в один бік, на Маріупольський напрямок, а другий раз – на Авдіївку. А зараз уже, як їдемо – то по всьому фронту.
За цей час ми чого тільки не возили бійцям! Теплий одяг, форму, берці, труси, шкарпетки, засоби гігієни, каву, чай, пральний порошок, побутову хімію. Все, що просять, чого не вистачає. Був навіть випадок, коли ми приїжджаємо на передову, розвантажуємося, а до нас підходять дівчата-медсестри, які там служили. Подивилися вони на чоловічі труси, шкарпетки, майки, зітхнули і пішли назад. Тоді я приїхав до Херсону, заїхав на базар до жінки, яка торгувала жіночою білизною і кажу їй: «Підбери мені кілька ліфчиків, але різних і гарних». Вона спочатку здивувалася, а коли я їй пояснив що й до чого, то дала мені все по закупівельній ціні. І я наступного разу привіз дівчатам такий подарунок. Бачили б ви, як вони зраділи, одразу побігли міряти. Жінка – вона і на війні має відчувати себе жінкою і відчувати, що ми це цінуємо.
Зараз більше запитів на будівельні матеріали для обладнання і утеплення бліндажів. Веземо будівельні матеріали, плівку, утеплювачі, скоби, цвяхи, лопати, кирки, сокири, бензопили, генератори. Є батюшка Юрій Курило, він зі своєю організацією плете маскувальні сітки, ми їх туди відвозимо. Усі замовлення я збираю сам і сам роблю закупки. А вже вантажать і там розвантажують хлопці з нашої команди.
Регулярно возимо продукти, особливо для добровольців – картоплю, капусту, моркву, цибулю, яблука, лимони. В ЗСУ забезпечення продуктами зараз нормальне, а добровольці потребують підтримки. Взимку робимо протигрипозні суміші: часник, цибуля, лимони й мед. Сало возимо – все, що нам люди дають, те й веземо. Ну і, звичайно, якісь смаколики. Бо солдати – вони нам як діти. Бачили б ви, як вони радіють кожному домашньому пиріжку, дитячим малюнкам, які ми їм передаємо, і просто тому, що до них приїжджають.
А коли свята – то роботи додається. Перед Великоднем ми возили і 900 пасок, і 1200 пасок. Я приніс тоді додому 800 яєць, і їх все моя дружина зварила, пофарбувала і розклала, щоб хлопцям передати. Хлопці повинні знати, що тут є люди, які про них пам’ятають і турбуються.
Тамара взагалі все життя мене підтримувала і на кожну нашу поїздку вона завжди пекла-готувала, щоб передати хлопцям щось домашнього. Дуже багато всього робила, ми разом волонтерили. Ми більш як півстоліття прожили разом. На жаль, у жовтні її не стало – інсульт. Я якраз був у черговій поїздці. Повернувся вночі додому – і мені вперше не відкрили. А коли з допомогою поліції та МНС я таки потрапив до квартири (я в поїздку ключів з собою ніколи не беру), лікарі нічим допомогти не змогли…
Мене часто там, на передовій, бійці питають: «Діду, скільки ж тобі років? Скільки ти ще будеш їздити?». А я кажу: «Буду їздити до перемоги. Поки ви тут стоятимете – доти й буду їздити». Жартую, що мені 37 років, тільки навпаки. Так, мені 73 роки і я кожного дня виїжджаю на свій «пост», щоб мати можливість допомогти хлопцям.
Я зустрічав в одному підрозділі під Волновахою чоловіка віком десь, як я, він теж воював. Він розповідав мені, як врятував 30 дітей із дитячого садка в Луганську, вивізши з-під обстрілів. Різні люди там воюють за нас. Ми, коли приїжджаємо, то хлопці беруться розвантажувати, а на мою долю перепадає спілкуватися, морально підтримувати бійців. І вони мені за це вдячні.
У мене зараз в телефоні – біля 400 знімків з хлопцями з передової. А на комп’ютері – ще тисяч 5. У нас є радіостудія «Скіфія», то мені все кажуть, що ти бережи ці фото, колись ми зробимо фотоальбом. Це буде гарна пам’ять.
А поки що, поки здоров’я дозволяє, я буду їздити на фронт і збирати гроші для наших хлопців. Така моя місія. Якби кожен з нас робив усе, що в його силах, для нашої країни, для нашої перемоги, ми давно вже перемогли б. При чому – на всіх фронтах».
“Волонтери: Сила небайдужих”

Ці, та решта історій увійшли до нового видання Українського інституу національної памяті “Волонтери: Сила небайдужих”. Всього у книзі 25 історій, розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, яке стало заручником цієї війни.

«Слово «волонтер» в останні роки надійно увійшло в наш лексикон. І не буде перебільшенням сказати, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних факторів спротиву російській агресії. У багатьох моментах саме волонтери замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є. І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014-2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що «своїх не кидають», підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, а у населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія. Хочеться, щоб ми про це ніколи не забували», – прокоментувала авторка книги та співробітниця Українського інституту національної пам’яті Наталка Позняк-Хоменко.

Героями книги стали як відомі волонтери Діана Макарова та Наталя Воронкова, які організували вивезення мирного населення з Дебальцевого на початку лютого 2015-го року, голова благодійного фонду «Свої» Леся Литвинова, на чиї плечі лягла місія допомоги переселенцям у 2014-2016 роках, засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, артисти Анжеліка Рудницька та Сергій Притула, так і, можливо, менш відомі широкому загалу, але від того не менш цікаві особистості. Такі, як підприємці з Володимира-Волинського та Сарн Костянтин Зінкевич та Сергій Лаврущенко, які з колегами взяли опіку над військовими частинами і за короткий час поремонтували значну частину військової техніки, Як письменниця Ліля Мусіхіна з Тернополя чи Андрій Салюк зі Львова, які організували в своїх містах потужні центри допомоги армії. Як Іванна Поровська чи Тамара Горіха Зерня (авторка роману «Доця»), які одного разу вирішили, що всі їхні особисті заощадження мають піти на допомогу іншим, бо, якщо не буде країни, то й гроші не допоможуть. Як Наталя Герасименко («Ельф»), яка стала прототипом головної героїні роману «Доця» чи Наталя Чекмарьова («Сонечко»), яка «повернулася з війни» завдяки програмі психологічної реабілітації ветеранів, а зараз допомагає побратимам віднайти себе в нових реаліях.

«Насправді ми змогли в цій книзі показати лише маленьку частинку тієї неймовірної роботи, яку зробили і продовжують робити волонтери. Лише окремі історії, яких насправді тисячі і тисячі. Але й вони реально демонструють, на що ми здатні, якщо захочемо. Як сказала та ж Наталка Чекмарьова: «Це наш вибір: боротися чи жалітися? Усвідомлювати й цінувати перемоги чи плакати над поразками? Здорова нація – це та, яка бере на себе відповідальність і думає, як перемогти, а не на яких умовах здатися.  І на цій війні ми вчимося перемагати». Хочеться, щоб люди, які читатимуть цю книгу, теж задали собі це питання і чесно дали на нього відповідь», – говорить Наталка Позняк-Хоменко.

Книга «Волонтери. Сила небайдужих» стала продовженням серії видань Українського інституту національної пам’яті присвячених подіям Революції гідності та російсько-української війни, розпочатої книгами «Дівчата зрізають коси» та «Капелани. На службі Богу й Україні».

Завантажити книгу можна за посиланням: https://cutt.ly/Xhz9QPn

Стаття підготована за матеріалами Українського інституту національної памяті.