“Донецьк не український і завжди хотів у Росію — це брехня”. Інтерв’ю з істориком Добровольським

Ми поспілкувалися з істориком зі Слов’янська Олександром Добровольським. Він аналізував сотні документів в архівах та тепер розповідає світу про український визвольний рух на окупованих нині територіях у 1917-1950-х роках. Зокрема, про “Просвіти” та ОУН. Коротко про дані, які відшукав, Олександр розповів і для Вільного радіо. 

Вітаю, Олександре.

Олександр Добровольський: Добрий день.

Євгенія Тулаїнова: Розкажіть, будь ласка, коли почався визвольний рух і хто був його учасником на Донеччині?

Олександр Добровольський: Я хотів би розповісти тему комплексно. Скажу тезами. Сьогодні окуповані території — це фактично межа колишньої Катеринославщини. Межа, яка зараз пройшла між т.з. “ЛДНР” — це фактично Катеринославщина і Донщина. Тобто ми вийшли на ті кордони, які були у 1917 році, якщо виключити Докучаєвськ, частину Донецька, і по Луганщині виключити район Алчевська і так далі. Ми повернулися на 100 років тому. Виходячи з цього, я хотів би розказати, який був український рух. Документи про це говорять. Ті, що ми вивезли з Донецька в 2012, 2013, 2014 роках з архіву СБУ і  обласного донецького державного архіву. Акцент зараз треба робити саме на окупованій території, тому що нам її визволяти. І якщо ми забудемо про неї, то визволені території теж будуть окуповані. Ми повинні ідеологічно вигнати звідти росіян. В 2013 році вийшов том майже на 400 сторінок, який має назву “ОУН на Донеччині”. Це документи, які стосувалися управління СБУ Донецької області і охоплювали вони матеріали 1943-1945 років.

Зараз, у зв’язку з тим, що йде війна, я взявся і зробив матеріали по 1917-1950 роках на всій території області. У нас стоять батальйони і мотивація ніяка. У нас стоять війська і вони не знають, чого вони воюють. Треба дати таку ідеологічну основу, щоб люди знали, що це українська земля, а не просто військо Донське, грецькі поселення, Слобідська Україна. Це як вступ. А далі дуже просто.

У 1917 році, починаючи з весни, почалося сильне відродження на колишній південній Харківщині і Катеринославщині. В чому це виражалось: у Донецьку, наприклад, були створені “Просвіти”, і одна з “Просвіт” була створена на сьогоднішній передовій  — селище Октябрське (нині Кисличе, — ред). Були утворені “Просвіти” в Ясинуватій, в Макіївці, в Таганрозі, хоча це Росія сьогодні, в Торезі, в Іловайську. Це був абсолютно український масив. Хоча їх громили періодично, рух набув серйозного поширення.

 

Наприклад, в Бахмуті на 1917 рік українські партії зайняли друге місце. В Бахмутському повіті українські партії зайняли одне місце навпіл. Великі збори проводили по організації українізації шкіл, оскільки Юзівка (м.Донецьк, – ред.) тоді була фактично маленьким містечком і налічувала всього 40 тисяч людей, то входила вона до Бахмутського повіту. Все це організаційно потрапляло і на інші міста.

 

Євгенія Тулаїнова: Чим займалися ці українські організації?

Олександр Добровольський: Українські організації займалися двома видами діяльності. Перше — вони багато говорили, як і більшість українських організацій. Друге — вони організовували вільне козацтво.

Євгенія Тулаїнова: Для чого?

Олександр Добровольський: В сьогоднішньому Петровському  районі Донецька — це на рубежі, там, де сьогодні війна, на аеропорті і так далі, там організували загін вільного козацтва, тому що були стички з місцевими росіянами, донськими козаками, які претендували на те, щоб витіснити український рух з так званих “донських земель”. Донецьк був поділений по лінія Кальміуса на Донську сторону і на Катеринославщину. Їх небагато було, до 50-ти чоловік. Це було дійсно вільне козацтво, яке брало участь у боротьбі.

Євгенія Тулаїнова: Їм вдавалося протидіяти Росії?

Олександр Добровольський: Так, найбільше це було видно по півночі області, де російський елемент фактично не превалював. Це Бахмут, Костянтинівка, Горлівка, Микитівка, Щербинівка — це район Дзержинська (нині Торецьк, — ред). В самій Горлівці були українські громади. У Донецьку в музеї є карточка цікава. “Просвіта” місцева загиблим шахтарям, які билися на мітинзі з “царятами” і були вбиті у 1916 році, поставили навіть пам’ятник і він стояв там до 2014 року. В мене є ця картка. Там написано: “Загиблим за волю трудового народу від товариства “Просвіти” Горлівки. Будемо вічно пам’ятати”. Горлівка дала багато українського елементу,  тому що навколо були українські етнічні райони. Гірша ситуація була в районі Харцизька, де російський елемент переважав. Найгірше було на півдні, в районі Новоазовська, де стояли донські козаки. А так, багато саме з Донеччини, з Мар’їнки, наприклад, потім пішли в армію УНР. Взагалі ситуація складалася так, що коли дивишся карту 1917 року, то російські організації як такі, не існували в такому великому масштабі як сьогодні. Вони в основному відстоювали або загальноросійські цінності, або воювали проти більшовиків. Проти українського руху все загострилося у 1918 році, коли звалили гетьмана (Павла Скоропадського, – ред.). Як зразок боротьби з українцями у Сталіно, або сьогоднішньому Донецьку, є цікавий наказ від грудня 1918 року, коли російський комендант Юзівки заборонив вживання української мови. Цей наказ існував у донецькому архіві. Тобто почали зачищати український рух тільки після 1918 року, до цього боротьби як такої не було. Це дало можливість провести багато членів українських партій в міські ради, думи. Наприклад, в Маріуполі українізували газету “Маріупольське життя”. Вона почала бути двомовною.  У тому ж Слов’янську були проведені українські курси, які читав американський журналіст Володимир Белінський — колишній січовий стрілець, який потрапив спочатку з російського полону в Харків, а потім його переправили на Слов’янськ. І він тут проводив українізацію, сам він працював на газету “Америка”. Тут він одружився, тут у нього була донька і потім він зник, пішов з великої України. Цікаво, що його дружина була активною просвітянкою у Слов’янську і у 1942 році поновила тут “Просвіту” і була членом ОУН. Прізвище її Квітка. Щодо окупованої території. Боляче говорити сьогодні про те, що ми втратили з культурних цінностей. Якби у нас зараз були архіви Донецька, то можна було б говорити детально буквально по районах. Матеріал зберігся з 1940 по 1950 роки. Щодо 1917-1918 і 1920 років, то можна сказати, що “Просвіти” в нашому краї діяли до 1923 року. Але вони діяли не на центральному Донбасі, а діяли на півночі.

Євгенія Тулаїнова: А чому вони діяли тільки до 1923 року?

Олександр Добровольський: Тому що їх потім всіх пересаджали.

Мало хто знає, що Донеччина брала участь у повстанському комітеті Харківщини. Його ліквідували у 1921-1922 роках. Люди, які були там арештовані, це близько 300 осіб. З них — 187 були донеччанами і луганчанами. До 90 чоловік було просто вбито на слідстві, тобто їх не довели до суду. Ця справа знаходилася свого часу у Харкові, там 37 томів. Достатньо оперативного матеріалу. Там були люди з Попасної, Лисичанська, Брянки, Горлівки, Бахмута. Їх арештували і судили потім.

Це доволі великий повстанський комітет, якщо 300 чоловік арештували. Арешти присвячували саме донеччанам і луганчанам. Не треба перебільшувати рух 1917-го року — це були початки українського руху. Тоді Донеччина і Луганщина не оформлювались як окремі територіальні одиниці. Донецька губернія була оформлена у 1920-му тільки. Тому рівень національного руху був таким: на півдні слабенько, в центрі — більше сильний рух, на півночі — особливо сильний рух.

Євгенія Тулаїнова: Чому так вийшло? Чому так розділилося?

Олександр Добровольський: На півдні — етнічні грецькі райони, етнічні німецькі поселення. Там була більше популярна “махновщина”. Це об’єктивно. Там був український центр — Маріуполь.

Саме на Донеччині на півночі виникли перші автокефальні церкви у 1923 році. Тобто говорити, що тут не було взагалі нічого, що принесли бандерівці — це казки. Як вбивали український Бахмут? Це був обласний центр. Не дуже велике місто, але значимий культурний центр. Зробили обласним центром Донецької губернії, тому що всі комунікацій були поруч, розв’язки поруч. Харків недалеко.

В 1933 році були проведені певні операції. Взагалі, людину Євгена Коновальця, справжнього члена Української військової організації (УВО), заарештували. Він був керівником банка в Бахмуті. Прізвище його Заяць. Відповідно, йому виписали строк, заарештували, а потім розстріляли на Соловках. В тому ж році 1930-му розташувалася редакція журналу “Забой” в Бахмуті. Там були молоді українські письменники. Їх в 1933 році, коли були настрої на українізацію журналів і видавництв, запитували. До редактора підвели, і хотіли купити  заборонені видання відомого комуніста Льва Троцького. Він, як людина, яка була вже обмежена у коштах, продав частину бібліотеки. Його посадили. Після цього миттєво закривають журнал, його переводять в категорію неблагонадійних. Починають саджати українських письменників. І в 1934 році нарешті справа кафедри української мови Артемівського інституту народного виховання. В чому вона полягала? Значить, студенти у Артемівську (нині Бхмут, – ред.) зробили десь в 1933 році український гурток, і почали розповсюджувати листівки. І попалися. Тут же виявилось, що завідуючий кафедри ніхто інший, як заступник міністра Петлюри, Йосип Скотинський. Почали трусить далі кафедру, знайшли Петлюрівського каганжу, котрий там також читав українську мову. Пішли далі. Там виявилось, що вся кафедра складається з колишніх “петлюрівців”. І після цього була постанова повністю розгромити, провести “чистку”. Частину там заарештувати одразу, частину ліквідували потім. Але після цього Бахмут завмер.

Педінститут розгромили, як осередок націоналізму, і почали його активно чистити до 1941 року. І все-таки до того часу дожили люди з українським корінням. Коли наступили німці, то там поновила роботу газета. Називалась вона “Бахмутський вісник” чи “Бахмутська правда”. Вона не була українська, але там був редактор одного часу — Сергій Попов. Це викладач латині, який теж постраждав при чистках. Він теж давав українські сторінки. Це був такий останній сплеск. А вже в основному таки бахмутяни, які працювали на Україну, перемістилися в Костянтинівку, де і виникло величезне українське відродження 1941-1943 років.

Отже, на жаль, це 25 років, грубо кажучи, ніхто з Донецьких професорів не написав нормальну історію українського Донбасу з приводу незалежності. І ми не могли своїми дрібними зусиллями перекрити весь історичний напрям.

Євгенія Тулаїнова: А чому ви почали вивчати історію?

Олександр Добровольський: Мене вигнали в 1990-му році за курсову про УПА з Донецького університету, а потім я був в “Тризубі”. І в 1997 році потрапив в архів і написав декілька книг. А в 2001-2002 роках я працював як дослідник в архіві СБУ по Донецькій області.

Євгенія Тулаїнова: А якби національний український рух не ліквідували, як ви вважаєте, ота ситуація, яка зараз на Донбасі, вона могла б і не статися?

Олександр Добровольський: Я скажу вам по Харкову. По Харкову не вдалося все-таки ліквідувати, там також проходили “непогані” арешти, харків’яни це прекрасно знають. Тому що сусідні області, всі організації співпрацювали між собою. Якби не ліквідували в дев’яностих роках праворадикальні організації тут, то приїжджі товариші з Ростова зразу отримали б по голові.

Щодо українського руху на окупованій території: я хочу сказати, що нас там чекають. Зараз трагічна ситуація в тому, що українська держава фактично втратила всі історичні джерела по тій території. В Горлівці за часів Гітлера проклятого було три Просвіти. Горлівка тоді ділилася на три райони, там були і Просвіти. Одна з них існувала в сьогоднішньому Дзержинську (Торецьку, — ред).  Там по одному арешту за раз забирали 25 чоловік.

Щоб зрозуміти, наприклад, от була така справа “Мрія”. Вона проходила, здається, на 12 міст. Тільки по цій справі проходило 164 людини. А таких справ були десятки. І Горлівка зачищалася з тої причини, що там видавалася бандерівська газета “Український Донбас”. Таке було, уявляєте? А в Макіївці видавали газету “Українська земля”.

Євгенія Тулаїнова: А як взагалі німці відносилися до українських націоналістів?

Олександр Добровольський: Я б сказав так: вони активно шукали контакти, щоби мати безконфліктну ситуацію на територіях, де були українські сили. Вони не йшли на терор. Терор почався тільки в 1942-му році, коли створили УПА, почалися загальні арешти. У першу хвилю німців на Донбасі зустрічали як визволителів, тому що повторювалася ситуація 1918 року. Тому що от у Слов’янську в 1918 році, коли зайшли війська гетьмана Скоропадського, на площі був великий парад загонів українських і німецьких військ. І так зустрічали в 1941 році. Опору не було, тому що люди захлинулися від терору товариша Сталіна. У Донецьку були забиті всі будівлі НКВД. Коли зайшли німці, ями були засипані трупами там. Навіть госпіталі перед відходом розстріляли. Ось були у 1989 році розкопки, знаходили у верхньому шарі грунту трупи.

Те, що сьогодні нам показують, що Донецьк не український і завжди хотів у Росію — брехня.

Що тримало ОУН-івські організації в руках? Обласна газета”Донецький вісник”, обласне агроуправління, обласна споживспілка, агентура була, і багато людей були на Донецькому металургійному заводі. У них в Макіївці виходець з Великоновосілківського району, Литвиненко, створив в 1941 році Українську соціал-націоналістичну партію Макіївки. Уявіть собі, Макіївка, 1941-й рік. І керівник цієї партії був місцевим мером. А його заступником був сам Литвиненко. Був там український елемент, чи не був? В Іловайську було підпілля бандерівське, в Тореці було підпілля. Тобто український рух діяв, там же навколо українські села.

Тепер 1941-й рік. По-перше, Костянтинівка була фактично єдиним таким районом, де українська влада миттєво поновилась. Там збирають управу і видають наказ про повну українізацію Костянтинівки і Костянтинівського району. І що починаєтсья? Вони ставлять постанову про те, що міський прапор жовто-блакитний, а міський герб — тризуб. І вводиться як державна українська і німецька мови. Організовується за півроку 49 українських шкіл і 2 гімназії. Організовується газета, у якої тираж — 30 тис, “Костянтинівські вісті”. Вона, до речі, і є частково в архівах. Підтягуються люди, які добре пишуть. Організовується товариство Просвіта. При чому проводять заходи якісь, і на 10% фонд Просвіта їх фінансує. Організовується підготовка підручників. І до осені 1942-го року це стає українським містом.

Приблизно арештованих по Донецькій області на сьогоднішній день виявлено до 400 осіб. По офіційних даних, які наводив професор Нікольський, — 80. У Волновасі було 600 членів організації. Багато це чи мало? Це дуже багато, навіть якщо половина з них були липові. У Слов’янську ще 400 чоловік. І, до речі, Просвіту забороняли німці. Вони заборонили її відкривати у Ясинуватій і Донецьку.

Євгенія Тулаїнова: Дякую вам за цікаву розмову. Я нагадаю, що ми спілкувалися з істориком зі Слов’янська Олександром Добровольським.

 

Читайте також:

“Слава Україні” на Донбасі віталися ще за часів Другої світової війни (інтерв’ю)