БІБЛІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА. 2007

ББК 85.125 (4Укр) я1 Б59

ISSN 18104827

Національний науковий щорічник охоплює публікації про українське гончарство, кераміку, керамологію 2007го року. Тематичне спрямування матеріалів – археологія, історія, етнографія і мистецтво гончарювання. До реєстру включено книги, брошури, журнали, буклети, статті, повідомлення, що надійшли до Гончарської книгозбірні України та Національного архіву українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, а також Керамологічної бібліотеки України й Українського керамологічного архівного фонду Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Усі бібліографічні позиції мають анотації й суцільну нумерацію, починаючи з першого випуску. Подано додаток публікацій 2006 року, огляди й рецензії керамологічної літератури, інформацію про нові надходження до Гончарської книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України; короткі біографії й бібліографії публікацій гончаря, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайла Китриша; філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа; коротку біографію українського скульптора, випускниці Макарово-ярівської керамічної художньо-промислової школи Лідії Трегубової й бібліографію книг з її приватної бібліотеки; список добродійників.

Для керамологів, етнологів, істориків, археологів, мистецтвознавців, краєзнавців, бібліотечних працівників, викладачів і студентів вищих навчальних закладів Національний науковий щорічник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства Національної академії наук України та Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному Засновники: Інститут народознавства Національної академії наук України Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному Виходить з 2000 року Адреса редакції: Партизанська, 102, Опішне, Полтавщина, 38164, Україна Тел. (05353) 42175, 42416, 42415. Факси (05353) 42416, 42175 Email: ceramology_inst@poltava.ukrtel.net, opishne_museum@poltava.ukrtel.net; www.opishne-museum.gov.ua, www.ceramology-inst.gov.ua, www.ceramology.gov.ua Служба реалізації: Тел./факс (05353) 42416

Упорядник і науковий редактор доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло Укладачі: завідувач Гончарської книгозбірні України Галина Панасюк завідувач Керамологічної бібліотеки України Оксана АНДРУШЕНКО бібліотекарі Гончарської книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України Ольга КАРУННА Тетяна ХРИПУН Відповідальний редактор кандидат історичних наук Костянтин Рахно Літературні редактори Олесь Пошивайло Людмила Гусар Костянтин Рахно Коректори Олесь Пошивайло Людмила Гусар Костянтин Рахно Комп’ютерний набір і макетування Юлія давидова Художній редактор і макетування заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло Переклад англійською мовою Костянтин РАХНО Директор випуску Юрко пошивайло Права видавництва «Українське Народознавство» поширюються на всі країни. Перевидання, репродукції, відтворення, виконання за допомогою розмножувальної, аудіовізуальної техніки чи будьякими іншими засобами, а також приватні копії можуть бути виконані лише з дозволу видавництва «Українське Народознавство» All rights reserved. No part of this book may be reproduced or utilized in any form or by any means, electronic, mechanical, photocopying, recording or otherwise, without the prior written permission of the copyright owner

Науководовідкове видання Рекомендовано до друку Вченими радами Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Редакційна колегія: Валентина Борисенко провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук, професор Лариса Крушельницька почесний директор Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, доктор історичних наук, професор Всеволод наулко головний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, професор Київського славістичного університету, заслужений працівник освіти України, членкореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор степан Павлюк директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України, доктор історичних наук, професор Олесь пошивайло директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук, професор галина семченко головний науковий співробітник Кафедри технології кераміки, вогнетривів, скла та емалей Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», доктор технічних наук, професор

© Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, 2011 © Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному, 2011

Свідоцтво про реєстрацію КВ 5423 від 30.08.2001

Бібліографія українського гончарства. 2007

керамологічна бібліографія 2007 року

І

нститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному продовжують видання Національного наукового щорічника «Бібліографія українського гончарства». Дев’ятий випуск під­готували співробітники Гончарської книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України – всеукраїнських спеціалізованих бібліотек з проблематики українського й світового гончарства. Щорічник охоплює вітчизняні публікації про українське гончарство, кераміку, керамологію, у вихідних даних яких зазначено 2007й рік як рік видання. У додатку подано також публікації 2006 року, які з різних причин не ввійшли до попереднього випуску. Тематичне спрямування бібліо­ графічних матеріалів – керамологія, археологія, історія, етнографія й мистецтво українського гончарства. До реєстру включено різні види друко­ваної продукції науко­вого, науковопопулярного, навчального, довідкового, публіцистичного тематичного спрямування. Зокрема, описано книги (монографії, збірники наукових праць, тези доповідей наукових конференцій), брошури, буклети, автореферати дисертацій, статті зі збір­ників, журналів, газет, інших періодичних і серійних видань, енциклопедій. Ступінь повноти реєстрації публікацій визначається наявністю їх у Гончарській книгозбірні України та в Національному архіві українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, а також у Керамологічній бібліотеці України і в Українському керамологічному архівному фонді Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. На жаль, поза щорічником залишається значний масив інформації, опублікованої в місцевих книжкових і періодичних виданнях. Деякі з них взагалі не потрапляють до міських, районних чи облас­них бібліотек, не кажучи вже про національні книгозбірні. За нинішніх негативних умов розвитку бібліотечноінформаційної справи в Україні чи не єдиною можливістю підготовки максимально повних тематичних бібліографічних покаж­ чиків залишається співпраця регіональних бібліотечних, наукових установ, закладів культури і мистецтва. Саме тому видавці «Бібліографії українського гончарства» звертаються до вчених – керамологів, археологів, істориків, етнологів, мистецтвознавців, краєзнавців, журналістів, працівників регіональних, місцевих бібліотек України – з проханням інформувати Гончарську книгозбірню України та Керамологічну бібліотеку України про всі відомі їм матеріали з проблематики гончарства, кераміки, щоб цей доробок улився в загальнонаціональний інформаційний потік, був належно пошанований і став відомим все­українсь­кому й чужоземному колу фахівців.

6

Бібліографія українського гончарства. 2007 Як уже зазначалося, важливою умовою публікації матеріалів у щорічнику є наявність їх у Гончарській книгозбірні України, Національному архіві українського гончарства, Керамологічній бібліотеці України або Українському керамологічному архівному фонді. Оригінали чи ксерокопії статей слід надсилати за адресою: Гончарська книгозбірня України, вул.Партизанська, 102, Опішне, Полтавщина, 38164, Україна, тел. (05353) 42416, 42415, 42175; факси (05353) 42416, 42175. При цьому необхідно чітко зазначити джерело публікації за схемою: для книг: для статей:

Автор. Назва книги. – Місце видання: Видавництво (видавець), Рік видання. – Кількість сторінок; Автор. Назва статті // Назва книги (періодичного видання), де надруковано статтю. – Місце видання: Видавництво (видавець), Рік. – Том. – №. – Випуск. – Число. – День. – №№ сторінок.

Надіслані матеріали не повертаються: вони залишаються для постій­ ного зберігання в Опішному. За необхідності, Гончарська книгозбірня України оплатить вартість надісланих видань і поштових витрат. Бібліографічний опис видань здійснено мовою оригіналів. За відсутності назви публікації, останню сформульовано на основі вивчення змісту й узято у квадратні дужки. Усі бібліографічні позиції щорічника мають анотації й суцільну нумерацію, починаючи з першого випуску. Матеріали систематизовано в алфавітному порядку за прізвищами авторів або назвами публікацій. Для зручності користування бібліографічна частина має іменний і географічний покажчики. Усі публікації, зазначені в щорічнику, переглянуті співробітниками Гончарської книгозбірні України чи Керамологічної бібліотеки України de visu. Добір матеріалів закінчено станом на 01.01.2011 року. У щорічнику також подано огляди й рецензії керамологічної літератури 2007 (2006) року, інформацію про захисти керамологічних дисертацій Віктором Міщанином та Іриною Штанкіною; відомості про останні надходження до Гончарської книгозбірні України й Керамологічної бібліотеки України; коротку біографію українського скульптора, випускниці Макарово-ярівської керамічної художньо-промислової школи Лідії Трегубової (1911–2000) та бібліографію книг з її приватної бібліотеки; життєписи й короткі бібліографії публікацій про філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа (1927– 2009) та гончаря, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайла Китриша (1936 р.н.); список добродійників. © Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, голова Правління Українського керамічного товариства, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, 2011

7

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ал

4007. Алексєєва Оксана. [Мистецький пленер «Дивосвіт»] // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.150-151. Про мистецький пленер «Дивосвіт», що з 24 липня по 3 серпня 2007 року відбувся на базі обласної школи-інтернату художнього профілю в селі Мала Білозерка Запорізької області. Запорізькі художники-керамісти Олександр та Галина Вільчинські, Олександр та Лариса Жолуді відкривали таємниці своєї майстерності для всіх, хто бажав опанувати магію глини. 4008. Андрушенко Оксана, Гирман Ольга, Карунна Ольга, Панасюк Галина, Пошивайло Олесь. Деякі керамологічні надходження Гончарської книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.178-180. Про керамологічні видання, які побачили світ 2004 року і є у фондових колекціях Гончарської книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Керамологічної бібліотеки України Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. 4009. Андрушенко Оксана, Гирман Ольга, Карунна Ольга, Панасюк Галина, Пошивайло Олесь. Додаток публікацій про українське гончарство, кераміку, керамологію 2003 року (періодичні видання, книги тощо) // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.109-122. Додатковий бібліографічний анотований список основних публікацій про українське гончарство, кераміку, керамологію 2003 року. 4010. Андрушенко Оксана, Гирман Ольга, Карунна Ольга, Панасюк Галина, Пошивайло Олесь. Колекція книг із приватної бібліотеки знаного етнографа й музеєзнавця Лідії Орел // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.189-192. Короткий нарис про життєвий і творчий шлях знаного українського етнографа й музеєзнавця, заслуженого працівника культури України, лауреата Премії імені Павла Чубинського, співробітника Музею народної архітектури та побуту України Лідії Григорівни Орел. Дослідниця традиційної культури українців і збирачка старожитностей активно сприяла розбудові Національної гончарної скарбниці в Опішному, а 1996 року передала на постійне зберігання до Гончарської книгозбірні України частину книг зі своєї бібліотеки. Подано каталог переданих книг. 4011. Андрушенко Оксана, Гирман Ольга, Карунна Ольга, Панасюк Галина, Пошивайло Олесь. Колекція книг із приватної бібліотеки керамолога Отара МчедловаПетросяна // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.193-204.

9

Ан

Бібліографія українського гончарства. 2007

Короткий нарис про життєвий і науковий шлях відомого вченого в галузі технічної керамології, члена-кореспондента Академії наук Грузії, академіка Академії будівництва України, заслуженого діяча науки УРСР, доктора технічних наук, професора Отара Мчедлова-Петросяна (03.10.1918 – 03.10.1997). У Гончарській книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігається частина особистої бібліотеки вченого, передана на постійне зберігання 2001 року Харківською державною науковою бібліотекою імені Володимира Короленка. Подано каталог переданих книг. 4012. Андрушенко Оксана, Гирман Ольга, Карунна Ольга, Панасюк Галина, Пошивайло Олесь. Публікації про українське гончарство, кераміку, керамологію 2004 року (періодичні видання, книги тощо) // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.7-108. Бібліографічний анотований список основних публікацій про українське гончарство, кераміку, керамологію 2004 року. 4013. Антониади Елена. Умелые руки мастера // Южная правда. – Николаев, 2007. – №37. – 3 апреля. – С.1. Про виставку робіт скульптора Олексія Байбородіна з Миколаєва в Музеї суднобудівництва та флоту. Експозицію склали глиняні вироби: посудини, світильники, жіночі прикраси, люльки. Статтю проілюстровано фото мистця за гончарним кругом. 4014. Артюх Лідія. Культура української їжі // Українська культура. – Київ, 2007. – №4. – С.11-13. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4015. Археологічний сезон завершився рідкісними знахідками // Черкаський край. – Черкаси, 2007. – №86. – 7 листопада. – С.7. Про археологічні знахідки, виявлені в Тальнівському районі в Черкащині, серед яких, окрім мідних знарядь праці – рідкісних для трипільців, – глиняний посуд, фігурки жінок. Подано фото глиняних та мідних виробів. 4016. Афиша // День. – Київ, 2007. – №127. – 2 августа. – С.7. Про виставку кераміки, що з 2 серпня по 1 вересня 2007 року експонувалася в галереї «Гончарі» в Києві. Подано фото глиняного твору київського художника-кераміста Неллі Ісупової. 4017. Бабенко Юлія. Студентські мандри: полтавським маршрутом // Освіта. – Київ, 2007. – №15-16. – 4-11 квітня. – С.11. Про подорож студентів Миколаївського державного педуніверситету імені Василя Сухомлинського Полтавщиною. Однією із зупинок у їхньому маршруті стало Опішне – Гончарська Столиця України. Подано інформацію про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 4018. Балакін Сергій. Деякі матеріали до археологічної карти Києво-Печерської лаври // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.161-168.

10

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ба

Про археологічні дослідження території Києво-Печерського заповідника. Серед знахідок – глиняний і скляний посуд другої половини ХVІІІ століття. Найчисленнішою категорією знахідок є фрагментовані й цілі глиняні горщики. Статтю проілюстровано малюнками глиняних посудин. 4019. Баландюх Максим. Таємниці курганів // Експрес. – Львів, 2007. – №35. – 9-11 березня. – С.8. Про відомого археолога й історика Юрія Шилова (Київ), який досліджує праукраїнські кургани. Подано фото глиняного мальованого посуду трипільської доби. 4020. Барбашов В.И., Комыса Ю.А., Акимов Г.Я., Барбашова Л.Я. Влияние горячего изостатического прессования на электропроводность керамики на основе диоксида циркония // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №7. – С.3-5. Експериментально імпедансною методикою досліджено електропровідність гарячопресованої кераміки системи ZrO2+4 мол.% Y2O3. З’ясовано, що гаряче пресування призводить до зменшення зернограничної складової питомого опору та до росту енергії активації дифузійного руху іонів кисню. 4021. Барбашов В.И., Комыса Ю.А., Ткаченко Ю.Б., Акимов Г.Я. Влияние примесей на проводимость керамики на основе диоксида циркония // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №3. – С.9-13. Експериментально імпедансною методикою досліджено електропровідність кераміки систем ZrO2+8 мол.%Y2O3+5 мол.%Y2О3. З’ясовано, що легування оксидами Al2O3 і SiO2 діоксиду цирконію, стабілізованого 5 мол.% Y2O3, призводить до значного зниження питомої провідності матеріалу та майже не впливає на електропровідні властивості кераміки ZrO2+8 мол.% Y2О3. Доведено, що кераміка з меншим умістом стабілізуючої домішки має більш високе значення питомої провідності, що зумовлено використанням нанорозмірних вихідних матеріалів, а також дрібнозернистістю вже спеченої кераміки. 4022. Барбил Богдан. Археологи в рясах // Киевские ведомости. – 2007. – №136. – 27 июня. – С.13. Про знахідки, виявлені монахами під час спорудження нового приміщення Грушевського монастиря в Закарпатті, серед яких – давня кераміка. Археологи порушили питання про припинення будівельних робіт та консервацію пам’ятки. 4023. Барвистий сад кераміки // Урядовий кур’єр. – 2007. – №49. – 20 березня. – С.16. Про персональну виставку кераміки «Сад Неллі Ісупової», яка експонувалася в київському Музеї українського народного декоративного мистецтва. На ній репрезентовано твори відомої української художниці, члена Національної спілки художників України, учасниці міжнародних виставок-конкурсів кераміки Неллі Ісупової, створені на Васильківському майоліковому заводі, де мисткиня працювала після закінчення Одеського художнього училища. Роботи позначені самобутнім творчим почерком мисткині, яка створила оригінальний світ образів, сад з чудернацькими деревами, екзотичними квітами, чарівними птахами й дивакуватими тваринами.

11

Ба

Бібліографія українського гончарства. 2007

4024. Батура Л. В музеї Богдана Хмельницького відкрили нову експозицію // Чигиринські вісті. – Чигирин, 2007. – №2. – 6 січня. – С.2. Про нову експозицію Музею Богдана Хмельницького в Чигирині, де представлено унікальний доробок учасників Четвертого (тематичного) всеукраїнського симпозіуму гончарного мистецтва «Чигирин-2006», які працювали над виготовленням комплектів столового посуду «Гетьманський сервіз». Подано фото глиняного столового посуду. 4025. Безрукова Тетяна. Чи зможемо врятувати свій музей? // Проспект правды. – Харків, 2007. – №91-92. – Декабрь. – С.6. Про Будянський фаянсовий завод, який діяв у селищі Буди в Харківщині. На його базі було створено Музей легкої промисловості. Статтю проілюстровано фото фаянсових виробів з експозиції музею. 4026. Бекетова Ірина. «Софійська гончарня» // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.109-111. Статтю присвячено 100-річчю від дня народження талановитого кераміста­ технолога Ніни Іванівни Федорової – організатора творчої експериментальної майстерні «Софійська гончарня» у м.Київ. Подано інформацію про історію заснування майстерні, головні завдання й напрямки діяльності творчого колективу. Акцентовано, що майстерня близько чотирьох десятиліть (1946–1985) була генератором ідей у декоративному мистецтві, визначала шлях розвитку української кераміки в оздобленні архітектурних споруд, розробляла й впроваджувала нові технології. Згадано імена видатних художників-керамістів, заслужених майстрів народної творчості України, працівників майстерні, твори яких нині прикрашають будівлі Києва та інших міст України, зберігаються в приватних і музейних колекціях. Статтю проілюстровано фото виробів художників-керамістів і майстрів, які в різні роки працювали під керівництвом Ніни Федорової у «Софійській гончарні». 4027. Белый Я.И., Зайчук А.В., Минакова Н.А. Усовершенствование технологии получения беспигментных яркоокрашенных глазурных покрытий // Стекло и керамика. – 2007. – №3. – С.21-22. У результаті вдосконалення технології одержання склопокриттів яскравих кольорів запропоновано новий метод забарвлювання полив, у основі якого лежить комплекс фізико-хімічних процесів (адсорбції, іонного обміну та осадження) ще на стадії приготування поливних шлікерів, які містять водорозчинні солі металів змінної валентності, що забезпечує інтенсивне й рівномірне забарвлення, а також високі якісні характеристики випалювання склопокриттів. 4028. Белый Я.И., Ткаля О.И. О влиянии природы электролитов и ПАВ на интенсификацию помола и реологические свойства тонкокерамических масс // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.43-44. Про вплив ряду електролітів і ПАВ на інтенсифікацію помолу тонкокерамічної шлікерної маси на основі полозьких глинистих матеріалів, пегматиту і кварцевого піску.

12

Бібліографія українського гончарства. 2007

Бе

4029. Бенцева Євгенія. «Хвиля життя» // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №44. – 24 квітня. – С.8. Про сеанси арт-терапії керівника молодіжної громадської організації «Артсело» Олени Гузенко в онкогематологічному відділенні обласної дитячої лікарні. Проект отримав назву «Хвиля життя». Усього проведено п’ятдесят занять із декоративного розпису, композиції та історії мистецтва, вітражного розпису, гончарства. 4030. Береговська Христина. Йоанна Нижник-Винників та «École de Paris» // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.83-84. Про творчість Йоанни Нижник-Винників – української мисткині з діаспори. Вона яскраво виявила себе у сфері малярства, кераміки, гобелена. Подано фото глиняних творів Йоанни Нижник-Винників. 4031. Бирюкова Инна. Семья «напрокат» // День. – Київ, 2007. – №82. – 23 мая. – С.6. Про п’яту виставку-ярмарок «зеленого» туризму «Українське село запрошує». Згадано Опішне – столицю українського гончарства. Статтю проілюстровано фото гончаря за роботою. 4032. Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – 248 с. Національний науковий щорічник охоплює публікації про українське гончарство, кераміку, керамологію 2004 року. Тематичне спрямування матеріалів – археологія, історія, етнографія і мистецтво гончарювання. До реєстру включено книги, брошури, журнали, буклети, статті, повідомлення, що надійшли до Гончарської книгозбірні України та Національного архіву українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, а також Керамологічної бібліотеки України й Українського керамологічного архівного фонду Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Усі бібліографічні позиції мають анотації й суцільну нумерацію, починаючи з першого випуску. Подано додаток публікацій 2003 року. В огляді керамологічної літератури представлено відгуки й рецензії на національний науковий щорічник «Бібліографія українського гончарства. 2003», філософськобіографічне дослідження Леоніда Сморжа «Гончарівна (одержима керамікою)», монографію Лідії Мельничук «Гончарство Поділля в другій половині ХІХ – ХХ століттях: історико-етнографічне дослідження», автореферат дисертації Лідії Мельничук на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук «Гончарство Поділля в системі етнокультури українців (друга половина ХІХ – ХХ століття)», автореферат дисертації Галини Івашків на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства «Декор традиційної української кераміки XVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)», енциклопедичний словник «Білоруська міфологія», компакт-­диск «Спадщина Івана Гончара», «Російсько-український словник художніх термінів» Л.М.Шкаруби та Л.С.Спанатій. Подано інформацію про нові надходження до Гончарської Книгозбірні

13

Бі

Бібліографія українського гончарства. 2007 України та Керамологічної бібліотеки України. Вміщено також коротку бібліографію публікацій про заслуженого майстра народної творчості України Миколу Вакуленка з його біографією та репродукціями творів; каталоги колекційних книг із приватних бібліотек відомого українського етнографа й музеолога Лідії Орел та керамолога Отара Мчедлова-Петросяна; список добродійників Гончарської Книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України.

4033. Біличенко Неоніла. Глиняне диво: Гончарне мистецтво В’ячеслава Рисцова // Джміль. – Київ, 2007. – №3. – С.24-25. Про творчість гончаря В’ячеслава Рисцова з Харкова. Подано фото майстра та його твори. 4034. [Білоусько Олександр].Народна культура // Полтавщина: Природа. Традиції. Культура /Автор тексту та упорядник Олександр Білоусько. – Полтава: Оріяна, 2007. – С.52-71. Про народні промисли Полтавщини, зокрема гончарство в Опішному. Названо імена відомих гончарів: Івана Гладиревського, Остапа Ночовника, Федора Чирвенка, Василя Поросного, Гаврила та Явдохи Пошивайлів, Івана Білика, Олександри Селюченко, Василя Біляка, Василя та Петра Омеляненків, Насті Білик-Пошивайло, Михайла Китриша, Миколи Пошивайла. Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Подано фото відомого гончаря Миколи Пошивайла за гончарним кругом і глиняні скульптури з експозиції музею-заповідника. 4035. Біля Севастополя піднімають стародавні амфори із затонулої галери // Запорізька правда. – Запоріжжя, 2007. – №123. – 18 серпня. – С.1. Про роботу Міжнародної підводно-археологічної експедиції «Візантія–2007», що проходила в акваторії Чорного моря неподалік Херсонеса. Об’єктом дослідження стало затонуле візантійське судно (орієнтовно ІХ–Х століття), основним вантажем якого були глиняні амфори. Подано фото глиняного виробу. 4036. Бірюльов Ю.О. Джулинські // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.529. Про родину скульпторів з Тернопільщини, представники якої створили серію скульптур «Населення Галичини» – понад 200 гіпсових і глиняних поліхромних статуеток, що представляють народні типажі кінця ХІХ – початку ХХ століття Галичини у традиційному одязі. 4037. Благодир Л. Виховання засобами краєзнавства // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №9. – 3 лютого. – С.2. Про районний семінар заступників директорів шкіл з виховної роботи, який проходив на базі Малобудищанської загальноосвітньої школи (Полтавщина). На ньому порушувалося питання: «Роль краєзнавчої роботи в школі у формуванні громадянських якостей учнівської молоді». Учасники семінару познайомилися з майстрами гончарських родин Коваленків та Комаревцевих, відвідали Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Подано фото майстра Віктора Комаревцева біля власних гончарних виробів.

14

Бібліографія українського гончарства. 2007

Бо

4038. Бобрищев Костянтин. У Великих Сорочинцях розпочалося найпопулярніше в Україні ярмаркове дійство // Вечірня Полтава. – 2007. – №33. – 16 серпня. – С.3. Про традиційний ярмарок у Великих Сорочинцях у Полтавщині, де надзвичайним попитом користувалися гончарні вироби. Подано фото майстра Валерія Комаревцева (Опішне) з глиняним твором. 4039. Бовкун Сергій. Музей фарфору // Експрес. – Львів, 2007. – №57. – 21-22 квітня. – С.9. Про найстаріший в Україні Баранівський фарфоровий завод, що в Житомирщині. Там зібрано одну з найбагатших в Україні колекцію порцелянових виробів. Подано фото творів з експозиції музею. 4040. Богданова Юлія. Творчий шлях Тадея Сікорського – через використання рутенського орнаменту до міжнародного визнання // Вісник Львівської національної академії мистецтв: Спецвипуск ІV: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Мистецька освіта в культурній політиці держави ХХІ століття». – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – С.285-291. Про використання української орнаментики на одній із найбільш відомих керамічних фабрик Європи кінця ХІХ – початку ХХ століття – фабриці Вілмоша Жолная в місті Печ (Угорщина), що пов’язано з іменем її головного художника Тадея Сікорського. Згадано про Коломийську гончарну школу, яку впродовж 1882–1884 років очолював Тадей Сікорський. 4041. Богуненко В.О. Барви кераміки // Часів Яр. Сузір’я талантів (біографічні нариси). – Слов’янськ: Печатный двор, 2007. – С.63-64. Про життя й творчість самобутньої мисткині, кераміста Вікторії Нестерової (Часів Яр, Донецька область). Вона постійно перебуває в пошуку нових форм кераміки, удосконалює вміння гончарної мальовки. З традиціями різних осередків гончарства мисткиня ознайомилася в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Згадано відомого науковця, дослідника гончарства Олеся Пошивайла. Подано фото гончарки за роботою. 4042. Боднар Ірина. У серці гончарства // Експрес. – Львів, 2007. – №97. – 10-11 липня. – С.19. Про Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, який зібрав у Колегіумі мистецтв у Опішному учасників з 25 міст України, Румунії, Молдови, Білорусі, Російської Федерації. Досвідчені мистці ділилися таємницями творчої майстерності з молоддю. Під час майстер-класів заслужених майстрів народної творчості України лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Омеляненка та Михайла Китриша діти й молодь робили свистунці у вигляді баранців, півників тощо. 4043. Бокій Нінель, Козир Ірина, Позивай Тетяна. Археологічні дослідження золотоординської пам’ятки в басейні Синюхи // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.414-423.

15

Бо

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про роботу комплексної археолого-етнографічної експедиції Центру наукових досліджень історії Центральної України при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка задля пошуку матеріальних свідчень битви на Синіх Водах. Серед археологічних знахідок – фрагменти середньовічної кераміки, цегли, глиняних труб.

4044. Борисенко Валентина. Розвиток української етнології від другої половини ХІХ ст. до сьогодні // Українська етнологія: Навчальний посібник /За редакцією В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – С.77-92. Проаналізовано теоретичні проблеми української етнології, пов’язані з етногенезом українців, формуванням регіональної специфіки; з нових позицій висвітлено історію розвитку етнологічної науки. Названо статті відомих дослідників гончарства Лідії Шульгиної «Гончарство в с.Бубнівці на Поділлі», Євгенії Спаської «Шльонський гончарний круг», «Орнамент бубнівського посуду». Серед українських етнологів другої половини ХХ століття згадано Катерину Матейко та відомого керамолога, доктора історичних наук Олеся Пошивайла – засновника Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. 4045. Борисенко О.Н., Семченко Г.Д., Гасымова И.В., Чиркина М.А. Влияние элементов золь-гель технологии на свойства магнезиальноуглеродистых огнеупоров на фенолформальдегидной смоле // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.44. Про технологію виробництва магнезіально-вуглецевих вогнетривів на фенолоформальдегідній смолі з модифікацією різних компонентів шихти елементоорганічним сполученням і золем на його основі, у тому числі й модифікація фенолоформальдегідної смоли. 4046. Борисенко О.Н., Чиркина М.А., Семченко Г.Д., Муха А.А. Влияние фенолформальдегидной смолы отечественного и импортного производства на свойства периклазоуглеродистых огнеупоров // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»: Збірник наукових праць. – Харків: Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», 2007. – №26. – С.128-133. З’ясовано можливість заміни рідкої фенолформальдегідної смоли імпортного виробництва на вітчизняну під час виготовлення периклазовуглецевих вогнетривів. Підтверджено можливість підвищення експлуатаційних характеристик периклазовуглецевих вогнетривів шляхом модифікації фенолформальдегідних смол як імпортного, так і вітчизняного виробництва кремнійорганічною сполукою. 4047. Бородай Василь. Божа іскра В’ячеслава Рисцова // Культура і життя. – 2007. – №4. – 24 січня. – С.2. Про творчість поета-гончаря В’ячеслава Рисцова з Харкова. Подано фото майстра та його глиняних творів. 4048. Бородюк Наталя. Від агресії врятує… лялька // Урядовий кур’єр. – 2007. – №25. – 9 лютого. – С.8.

16

Бібліографія українського гончарства. 2007

Бр

Про виставковий проект «Українська традиційна іграшка та лялька», який упродовж шести років утілюється в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ). Його автор – етнограф, заступник директора Музею народної архітектури та побуту в Пирогово Олексій Доля. Серед експонатів – авторські роботи з глини, соломки, дерева, тканини. Подано фото глиняних іграшок. 4049. Братченко С.Н. Катакомбна культурно-історична спільність // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4. – С.131-132. Про групу археологічних культур доби середньої бронзи (ХХ–ХVІІ ст. до н.е.), репрезентованої численними могилами-курганами. Серед супровідного інвентарю – глиняний посуд. Кераміка здебільшого плоскодонна, з ошатною шнуровою, гребінцевою та ритованою орнаментацією. 4050. Бреяк Олена. Цегельне виробництво на Київщині в ХVІІ–ХІХ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.134-141. Уперше досліджено понад двохсотлітню історію цегельного виробництва в Київщині. Перераховано цегельні, з’ясовано кількість робітників у різні роки досліджуваного періоду та обсяги виготовленої продукції за рік. Звернено увагу на еволюцію розмірів цегли, згідно з вимогами державних стандартів. Названо окремі імена власників цегельних заводів. Викладено статистичні дані щодо виготовлення цегли кустарями. Визначено основні осередки цегельного виробництва в Київщині впродовж ХVІІ–ХІХ століть: Київ, Межиріч, Вишгород, Нові й Старі Петрівці. Подано коротку інформацію про цеглу «меншого формату», яку використовували для будівництва печей, так звану «межигірку». Основною джерельною базою праці стали архівні матеріали. На основі їх аналізу авторка констатувала підйом цегельного виробництва, який розпочався у ХVІІ столітті у зв’язку з розгортанням будівництва релігійних споруд у Київщині. Акцентовано увагу на тому, що зменшення обсягів виготовлення цегли в першій половині ХVІІІ століття пов’язане з указом Петра І про заборону діяльності цегелень в усіх містах імперії, окрім Санкт-Петербурга (діяла впродовж 1714–1741 років). 4051. Буковинський музей гончарства с.Коболчин // Антонюк-Гаврищук Є.І. Музеї Буковини. – Чернівці: ВД «Букрек», 2007. – С.157-158, 7 сторінка вкладки. Про Буковинський музей гончарства у Коболчині (Сокирянщина), засновником якого став місцевий ентузіаст, заслужений працівник культури України, гончар Іван Гончар. В експозиції – гончарні вироби, фото технологічних процесів гончарства. Подано фото Івана Гончара з учасниками хору «Калина». 4052. Булавко Віталій. Профтехосвіта: підсумки і завдання // Освіта України. – 2007. – №66. – 7 вересня. – С.2, 4. Про Першу всеукраїнську виставку інноваційних проектів у професійно-технічній освіті, що відбулася в Київському палаці дітей та юнацтва. Подано фото учня Канівського виробничо-професійного училища радіоелектроніки та машинобудування Єгора Реп’єва, який демонструє свою майстерність за гончарним кругом.

17

Бу

Бібліографія українського гончарства. 2007

4053. Бушанський В.В. Календар // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.29-30. Статтю проілюстровано зображенням календаря на глиняній вазі доби черняхівської культури з с.Військове Дніпропетровської області. 4054. Вакуленко Л.В. Карпатських курганів культура // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.124. Про археологічну культуру кінця ІІ – початку V ст., пам’ятки якої поширені в передгірних областях Східних Карпат по верхніх течіях Дністра, Сірета, Прута. Серед інших знахідок на поселеннях біля смт.Печеніжин та с.Голинь Калуського району виявлено гончарні горни. У комплексі глиняних виробів переважає посуд, виготовлений на гончарному крузі. Подано фото глиняних виробів. 4055. Василь Шостопалець і кераміка Сокаля: Альбом /Автор концепції і текстів Галина Івашків. – Львів: Інститут народознавства НАН України, Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2007. – 136 с.: іл. Це перше ґрунтовне дослідження творів гончарів міста Сокаль, що у Львівщині, створених упродовж 1820-х – 1906 років. У другій половині ХХ століття в дослідженнях українського гончарства вчені традиційно згадували лише Василя Шостопальця, якому приписували майже всі відомі майолікові твори сокальських гончарів. До новітніх здобутків Галини Івашків належить відтворення генеалогічного дерева роду Шостопальців упродовж 1746–1882 років, остаточне з’ясування років життя найбільш відомого представника роду. При цьому мало сказано про сім’ю Шостопальця, порівняно навіть з тим, що писала в кандидатській дисертації Катерина Матейко. Перелік родичів майстра, родовід Шостопальців теж виявилися неповноцінними, бо історія роду у висвітленні Галини Івашків припинилася 1882 роком. Що було далі, чи продовжував хтось із родини гончарні традиції – про це дослідниця промовчала. Вона також поверхово окреслила історіографію Василя Шостопальця 1882–2005 років, без згадки всіх авторів, які писали про гончаря; з констатацією окремих фраз або дій дослідників, без аналізу їх тверджень і оціночних суджень. До достоїнств альбому слід віднести показ більшості баньок і дзбанів з трьох боків; деяких інших виробів – з двох, що дозволяє повніше представити декор сокальської кераміки; розшифрування написів на глиняних виробах і переклад їх з польської мови українською. Отже, це перший в Україні альбом глиняних виробів одного гончарного осередку, виявлених у різних музейних і приватних колекціях України й Польщі. Уперше разом зібрано стільки гончарних виробів Сокалю! Виконати такий обсяг робіт за нинішніх умов непросто, й за це автору слід віддати належне. Водночас, Галина Івашків, напевно, вирішила рішуче позбутися однобокості (однойменності) в атрибуції гончарної спадщини Сокаля. Задля цього вона поставила за мету розширити коло місцевих гончарів, залучивши до наукових студій метричні книги й інші архівні матеріали. Проте в намаганні відійти від хибної

18

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ва

практики українського радянського мистецтвознавства дослідниця фактично відродила іншу сумну традицію вітчизняної мистецтвознавчої керамології, започатковану в першій половині 1950-х років, коли твори невідомих авторів за допомогою словесних маніпуляцій учених «знаходили» своїх творців. Саме відтоді безіменну майоліку Гуцульщини й Покуття ХІХ століття дослідники без будь-яких вагомих на те підстав почали «приписувати» до віднайдених в архівних документах чи в якихось публікаціях імен гончарів. Так само й Галина Івашків, на перший погляд, немовби зробила місцеву революцію в атрибуції сокальської кераміки, а насправді відродила авантюрний досвід своїх попередників. Вона поставила собі за мету доказати, що «з-поміж полив’яної сокальської кераміки можна визначити вироби І.Білика, І.Гордійчука, В.Душки, М.Кірика, В.Шостопальця, О.Шостопальця». «Відкриття» Галиною Івашків причетності більшості з перелічених вище гончарів до творення разом із Василем Шостопальцем майоліки стало цілковитою несподіванкою. Фактично, вона переглянула атрибуцію гончарної спадщини Сокаля ХІХ століття, якою послуговувалися керамологи другої половини ХХ століття, а точніше, перерозподілила «порівну» збережену майоліку Сокаля між відомими донині іменами тамтешніх гончарів і просто мешканців міста, відібравши у Василя Шостопальця право на представлення майже всієї майоліки цього гончарного осередку 1860-х – 1878 років. Вироби, достеменно невідомо ким із сокальських гончарів виготовлені, несподівано отримали своїх авторів, залежно від забаганки дослідниці. В альбомі всі вони раптово постали авторами мальованих полив’яних кахель (Іван Білик), баньок (Іван Гордійчук), дзбанів і мисок (Іван Білик, Іван Гордійчук). Це при тому, що з усіх сокальських гончарних виробів підписи майстрів є тільки на кількох з них. Авторка переписала атрибуцію на власний розсуд, нічого особливо не пояснюючи, тільки час від часу коментуючи свої атрибутивні вправи банальними й важкими для логічного усвідомлення фразами. Загалом невідомо, чи ці особи займалися коли-небудь гончарством, як і хронологічні межі життя більшості з них. Сама авторка не може з’ясувати однозначно про якого ж Івана Білика, чи Івана Гордійчука, чи Івана Боярського йдеться! Проте зі сторінок альбому вже однозначно стверджує про виготовлення Іваном Біликом упродовж 1860–1880-х років, а Іваном Гордійчуком упродовж 1870–1880-х років сокальської майоліки; Іваном Боярським упродовж 1870–1890-х років – димлених виробів. Так само в поданому «Списку гончарів Сокаля» зазначає як перші згадки про заняття гончарством Івана Білика, Івана Гордійчука й Івана Боярського «1870-ті роки», хоча насправді жодної такої згадки ні в літературі, ні в архівних документах, ні на виробах немає! Галина Івашків також відійшла від датування багатьох творів сокальської кераміки, опублікованих у виданнях другої половини ХХ століття, й подала власне. При цьому не вважала за потрібне пояснити, на чому ж основані її новітні атрибуційні вправи, чим вони обґрунтовуються, й чому виникла потреба переглянути суперечливу атрибуцію вчених минулого. Справжня мета видання альбому й трансформаційні дослідницькі засади автора його концепції виявляються на основні аналізу

19

Ва

Бібліографія українського гончарства. 2007 застосованої атрибутивної методики Галини Івашків, головні постулати якої можна сформулювати так: 1) Невідомо, чи людина була гончарем, але я знаю його гончарні вироби; 2) Авторство глиняних виробів установлюється за ознакою кумівства мешканців міста; 3) Авторство глиняних виробів можна визначати за їх зовнішніми ознаками, навіть не маючи жодного підписаного чи іншим способом документованого виробу гончаря; 4) Не викликає труднощів атрибуція датованої кераміки, хоча й не відоме ім’я гончаря; інші вироби теж вдається успішно атрибутувати за «прикметними характеристиками»; 5) Асортимент експонованих на виставках виробів гончарів визначається за наявними у фондах сучасних музеїв глиняними виробами; 6) Якщо є багато різних виробів, має бути й багато авторів; 7) Для визначення періодів творчості того чи іншого гончаря зовсім не обов’язково мати твори, підписані автором чи з документально підтвердженим авторством; усе можна визначити за формою й стилем мальовки та за допомогою фантазії дослідника; 8) Вигадавши одне ім’я автора глиняного виробу, надалі не викликає труднощів означування ним інших однотипних творів; 9) Авторство глиняних виробів можна визначати, аналізуючи композиційні схеми; 10) Авторство різновидів глиняних виробів можна визначати хоча б за одним підписаним виробом гончаря; 11) Якщо прізвища гончарів для певного історичного періоду невідомі, їх треба вибрати з числа відомих мешканців гончарного осередку і ввести в науковий обіг разом з глиняними виробами. Таким чином, Галина Івашків у новітній час фактично відродила започатковану за тоталітарного режиму практику приписування прізвищ відомих гончарів до творів невідомих авторів глиняних виробів. Альбом справляє враження акції особистісного рейдерського перезавантаження гончарної спадщини Сокаля під потреби однієї персони. Якби це було винятково наукове дослідження, то його обов’язковими компонентами мали б бути серйозні аргументи щодо нової атрибуції кожного твору, з інформацією про здійснені лабораторні дослідження, порівняльний аналіз тощо. Фактично, за гарною привабливою обгорткою Василя Шостопальця, згадками про архівні матеріали, метричні книги відбулося звуження існуючих уявлень про творчу спадщину Василя Шостопальця і відверта фальсифікація атрибуції частини виробів, «відібраних» у цього гончаря й приписаних без будь-яких підстав іншим гончарям, які, за відомостями Катерини Матейко, виготовляли лише димлений посуд. Важко пояснити й виявлені в книзі численні атрибутивні розбіжності. Антропоморфні посудини сфотографовано іноді в однакових головних уборах або ж у відмінних від тих, які можна бачити на фото другої половини ХХ століття. Неточними є й чимало інших «хронологічних» думок. Наприклад, дивно читати в статті фахового історика про те, що Україна впродовж 1772–1914 років була під владою Австро-Угорщини («Подібні написи можна пояснити тодішнім політичним станом України, яка деякий час хоч і була під владою Австро-Угорщини від 1772 до 1914 р., однак офіційною мовою вважалася польська» (с.20)). Насправді, 1772 року до Австрії (а не Австро-Угорщини!) відійшла не вся Україна, а лише Галичина, 1774 року – ще й Буковина. Закарпатська Україна ще з кінця XVII століття була в складі Австрії. Загалом ці українські території складали близько 20% українських

20

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ва

етнічних земель. З 1804 року Австрія називалася Австрійською імперією, і тільки з 1867 року – Австро-Угорщиною, під владою якої українські території перебували не до 1914, а до 1918 року. Прикметою альбому є й неуважне ставлення до джерел і неточне використання фрагментів праць інших дослідників, спотворене тлумачення висловлювань польських учених. Нерідко авторка дозволяє собі довільні узагальнення. Дивно читати в науковому дослідженні й такі висновки: «Тексти на керамічних виробах із Сокаля здебільшого писали польською мовою…», «писані польською, рідше українською мовами» (с.2021). З таких формулювань складається враження, немовби на виробах, окрім написів польською мовою, деінде трапляються й написи українською. Насправді, це враження створюється словоблудством, оскільки всі написи ХІХ століття на глиняних виробах виконано польською мовою. Тільки на дзбанові 1906 року, як виняток, трапився напис українською мовою. Очевидячки, саме це було одним із аргументів для польських учених вести мову про польське походження авторів цих творів. Уперше доводиться читати в науковому дослідженні про спільну роботу кількох сокальських гончарів над однією кахельною піччю. Подібні випадки в етнографічній літературі не зафіксовано. Тому твердження Галини Івашків про те, що їй вдалося атрибутувати одну з печей 1860–1870-х років «як спільну роботу трьох майстрів М.Кірика, В.Шостопальця та І.Білика» сприймається як позанауковий вимисел або звичайний курйоз. Авторка стверджує, немовби «в альбомі виокремлено основні її види, типологічні роди і групи» сокальської кераміки (с.10); проте важко збагнути, яка різниця між «видом», «типологічним родом» і «типологічною групою», а ще й «великою групою» (с.15) у контексті даного альбому, якщо всі репродуковані вироби систематизовано в кілька груп за основними формами. Дивно читати в дослідниці гончарства й про «полірований напис» на димленій мисці, про «димлені вироби, іноді оздоблені поліруванням» (с.18, 21). Оскільки той напис ніхто спеціально не полірував, учені-керамологи звично називають цей технічний прийом «лискуванням». А втім, можливо, кандидату історичних наук про це нічого не відомо? Не дуже вдалим видається і формулювання назви кахель «текстові», уживаної поруч із назвами конструктивних різновидів кахель: «лицьових», «кутових», «пояскових» (с.11). Галина Івашків, дошукуючись витоків образу птаха на виробах сокальських гончарів, схиляється до думки, що це пов’язано з профільним образом сокола з піднятими крилами на гербі Сокаля, а також і з тим, що «в урочищі за Західним Бугом селилося багато цих птахів» (с.14). Але в такому випадку виникає запитання: чому ж птах не з’явився на місцевих глиняних виробах ще з XV століття, а виник приблизно тільки в 1820-х роках? І чому тоді образ птаха потрапив на вироби деяких інших гончарних осередків України, де не було орнітологічних гербів і місцевих скупчень тих чи інших птахів? Напевно, причину слід шукати в ідеологічній, світоглядній, соціальній, етнічній площинах початку ХІХ століття, чого Галина Івашків не зробила. Водночас убачається й певне спотворення реалій у тому, що як найвище досягнення осередку в галузі гончарства подається тільки незначна частина гончарного спадку Сокаля, якою майстри вдовольняли смаки певної етнічної й професійної групи

21

Ва

Бібліографія українського гончарства. 2007 населення міста, представленої передовсім корчмарями, орендарями, торговцями. Натомість більшість населення користувалося традиційним для осередку димленим посудом і полив’яним по червоній обливці. Отже, фактично в альбомі як значне досягнення українців подається не стільки українська етнічна кераміка, яка переховує в собі традиції минулого розвитку гончарства на цій території, скільки кераміка, основана на мистецьких традиціях, привнесених в Україну із Західної Європи та Сходу. Складання цих традицій відбувалося не на основі місцевої художньої культури, а на іноетнічних запозиченнях для забезпечення побутових потреб передовсім іноетнічних груп населення міста. Тим часом класична гончарна спадщина Сокаля, якою користувалася більша частина населення міста й навколишніх поселень, досі залишається практично невідомою широкому загалу й не введеною в науковий обіг. Ані в текстовій, ані в ілюстративній частинах рецензованого альбому гончарну спадщину Сокаля вповні не проаналізовано й не відображено. Насамперед тому, що з поля зору Галини Івашків випав основний масив гончарних виробів Сокаля, а саме – димлений посуд.На жаль, у альбомі не з’ясовано й питання про витоки дослідженого стилю мальовки. Чому вона з’явилася в осередку тільки в 1820-ті роки, проіснувала до початку ХХ століття й зникла? Чому вона не пов’язана з народними гончарськими традиціями попереднього часу? У Галини Івашків також ні слова не мовиться про специфіку співіснування, взаємовпливів у Сокалі різних традицій виготовлення димленого, полив’яного й мальованого посуду (з білою й червоною обливкою); загалом про долю гончарного осередку в ХХ столітті. Жодного слова про оцінку творчості Василя Шостопальця та сокальської майоліки польськими вченими. Отже, значення альбому вбачається в опрацюванні значної кількості архівних матеріалів (метричних книг), введенні частини з них у науковий обіг; реконструкції родоводу Шостопальців; з’ясуванні кінцевих дат життя Василя Шостопальця. Велику роботу виконано з фотографування й опублікування гончарної (майолікової) спадщини сокальських гончарів. Тим часом довільне атрибутування творів, зокрема їх необґрунтоване датування, підставляння під твори прізвищ мешканців міста, про яких достеменно невідомо, чи взагалі вони займалися гончарством, вигадана характеристика творчості невідомих нікому осіб знецінюють текстову частину альбому, фактично фальсифікують атрибуцію майоліки Сокаля другої чверті ХІХ – початку ХХ століття. З огляду на це альбом можна охарактеризувати пріснопам’ятними словами ідеолога більшовизму: «Крок уперед, два кроки назад (криза в нашій партії)» (1904). Поява в науковій праці відвертих фальсифікаційних моментів виявляє ознаки зароджуваної кризи в українській керамології. Подібний авантюризм у науці веде до її занепаду!

4056. Васильков // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.313-315. Про експозицію кераміки, виготовленої в майстерні Михайла Денисенка у Васильківському краєзнавчому музеї. 4057. Ващенко М. У пошуках неповторності українського сувеніра // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали

22

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ве

Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.254-257. Про іграшку, матеріалом для створення якої може слугувати будь-який матеріал, зокрема глина, дерево, соломка, трава, тканина тощо. Згадано про найдавніші іграшки, виявлені серед археологічних знахідок доби Київської Руси, – глиняні й різьблені з дерева. 4058. Великие Сорочинцы // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.350. Подано фото глиняних виробів та гончаря Миколи Пошивайла (Опішне, Полтавщина) на Сорочинському ярмарку. 4059. Величко Юрій. Дива з гончарного круга // Урядовий кур’єр. – 2007. – №91. – 25 травня. – С.8-9. Про життєвий і творчий шлях художника-кераміста Володимира Шаповалова (Південне, Харківщина). Подано фото мистця за гончарним кругом та його глиняних творів. 4060. Вернигора Н.К., Логвинков С.М. Специфика организации фазового состава шамота // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.46. Про процеси фазоутворення під час отримання високоглиноземистого шамоту, шамоту без муліту, а також про причини різниці в температурних умовах і змінах фазового складу в процесі отримання шамоту із природних сировинних матеріалів. 4061. Вертіль Олександр. Озветься час відлунням порцеляни // Сумщина. – Суми, 2007. – №121. – 7 листопада. – С.4. Про Михайла Вялкова з Лебедина, що в Сумщині, – колишнього художника-модельєра з місцевої фабрики художньої фурнітури, колекціонера, в зібранні якого майже 500 фаянсових та фарфорових виробів, а також глиняні твори з Опішного й Межиріча. Подано фото колекціонера й порцелянових скульптурок. 4062. Верхний Салтов // Автомобильная прогулка по Украине: Потеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.472-473. Подано фото глиняних виробів з фондів Історико-археологічного заповідника «Верхній Салтів». 4063. Весь світ – вертеп… // Український Музей. – Київ, 2007. – №1. – Січень-лютий. – С.7. Про виставку «Українська традиційна іграшка та лялька», що відбулася наприкінці грудня 2006 року у виставкових залах Національного музею Тараса Шевченка за участі Музею народної архітектури та побуту України. В експозиції серед інших видів іграшки, було представлено й глиняну. Подано інтерв’ю з гончарем Іваном Панковим (Луцьк). На виставці представлено його мініатюрні гончарні роботимонетки – дитячий іграшковий посуд. 4064. Винник А. Это целый мир // Заря Приазовья. – Володарское, 2007. – №8. – 31 января. – С.2. Про виставку робіт донеччан, членів Творчого об’єднання художників і народних умільців «Натхнення». Серед експонатів – кераміка Т.Ю.Хоменко.

23

Ви

Бібліографія українського гончарства. 2007

4065. Виставка старожитностей // Вечірній Київ. – 2007. – №135. – 10 серпня. – С.15. Про виставку старожитностей «Джерело чистої води», присвячену культурі Наддніпрянської України, яка проходила з 2 серпня по 2 вересня в Музеї гетьманства (Київ). В експозиції було представлено побутові речі Середньої Наддніпрянщини кінця ХІХ – другої половини ХХ століття, а також гончарні твори молодої майстрині Марії Літічевської, яка вміло поєднує традиції з сучасними мистецькими тенденціями. В її роботах відображено особливості світосприйняття давніх слов’ян. 4066. Выставка «Источник чистой воды» // Газета. 24. – Київ, 2007. – №111. – 14 августа. – С.13. Про однойменну виставку Віталія Коваленка, Марії та Ірини Літічевських. В експозиції було представлено фотографії, що відображають побут Середнього Подніпров’я ХХ століття, а також вироби з глини. Подано фото глиняного посуду. 4067. Відродити славу фарфору // Слово Полісся. – Баранівка, 2007. – №60. – 11 серпня. – С.1-2. Про всеукраїнську нараду з питань діяльності й розвитку підприємств фарфорофаянсової галузі, що проходила в Баранівці (Житомирщина). На неї було запрошено керівників 15 підприємств цієї галузі. Подано фото фарфорових виробів Баранівського заводу. 4068. Віталій Ханко: Біобібліографічний покажчик. – К.: Видавець Остап Ханко, 2007. – 220 с. Про Віталія Ханка – українського мистецтвознавця, дослідника гончарства Полтавщини. Подано біобібліографічний покажчик літератури про вченого, а також його наукових і науково-популярних праць, зокрема про українських гончарів, художників-керамістів, дослідників гончарства. 4069. Владимирська Ганна. Порцеляна й графіка грають дуетом // Газета. 24. – Київ, 2007. – №113. – 16 серпня. – С.12. Про виставку порцеляни ХVІІІ століття, що відбулася в Музеї імені Богдана й Варвари Ханенків у Києві. Подано фото порцелянового твору «Діти-садівники» з Мейсена. 4070. Во Львове свой рай. Глиняный // День. – Киев, 2007. – №174. – 12 октября. – С.2. Про персональну виставку молодої львівської мисткині Ольги Пильник, випускниці Львівської академії мистецтв, яка експонувалася у Львівській творчій галереї «Зелена канапа». У творчому доробку художниці-керамістки – предмети інтер’єру: лампи, рамки для дзеркал, горщики для квітів, панно, скульптурки, які можна було придбати після закінчення виставки. Подано фото мисткині та її твору. 4071. Вовк Василь. Мандруйте цікаво! // Слово Просвіти. – 2007. – №2. – 11-17 січня. – С.12. Про сільський зелений туризм. Подано фото майстер-класу з гончарства. 4072. Волошинюк Іван. Вернісаж у кочегарці // Вінниччина. – Вінниця, 2007. – №49. – 29 червня. – С.5.

24

Бібліографія українського гончарства. 2007

Во

Про мистецький салон, який відкрили Григорій та Ірина Садовські в приміщенні звичайної кочегарки. Нині це світлиця з усіма ознаками суперового шику та європейського дизайну, відомий у Києві й у всій Україні мистецький заклад – місце виставок та вернісажів. Згадано художників-керамістів з Бубнівки (Вінниччина): Фросину Міщенко, Тетяну Шпак (у статті – Ткач), Тетяну Дмитренко, Валентину Живко. 4073. Волощак Марія. Мовностилістичні поради // Шлях перемоги. – 2007. – №16. – 18 квітня. – С.9. Подано мовностилістичні поради щодо вживання слів «фарфор» і «порцеляна». 4074. Воробйова І.А. Чарівний світ народного мистецтва. Опішнянський розпис: Комплект наочних посібників для дошкільних закладів та початкової школи. – Харків: ПП «АНГРОПЛЮС», 2007. – 16 с. + 6 арк. Ілюстрований посібник є частиною серії під назвою «Демонстраційний матеріал з образотворчого мистецтва», до якої входять: «Чарівний світ народного мистецтва. Петриківський розпис»; «Чарівний світ народного мистецтва. Косівський розпис» та робочі зошити до кожного з них. Ідея надзвичайно актуальна в умовах сучасного дефіциту навчальної друкованої продукції на тему гончарства. Але хиби, що містяться у виданні, не допустимі в подібних матеріалах, бо цілком нівелюють його значення. Посібник, перш за все, має бути правдивим, формувати правильні уявлення про опішнянську мальовку, як заявлено в назві. Насправді ж, більшість із зображених у ньому і видаваних за опішнянські мотиви мальовки не притаманні опішнянським виробам. Неприпустимою є й візуалізація спотворених форм кераміки, наприклад, горщиків у вигляді чавунців; кухликів, величиною і в формі глечика; ринок, подібних до «цвітника». Назви виробів мають бути відповідними до усталених у народному гончарстві Опішного. Неприпустимими є сфальшовані відомості, подані в тематичному словнику, що складається з 28 позицій, кожна (!) з яких містить щонайменше одну помилку. Поняттєвий мінімум, яким буде послуговуватися вчитель, навчаючи дітей основам опішнянської мальовки на кшталт: «Баклага, барило. 1. Невелика дерев’яна або металева плоска посудина, барило для зберігання води або іншої рідини, мазниця (для дьогтю)», не може бути допущеним до використання в навчальному процесі. Зміст структурних підрозділів методичних рекомендацій «Загальні відомості про кераміку», «Основи та особливості опішнянського розпису» та «Характерні ознаки опішнянського розпису» дає уявлення про політ авторських фантазій на тему гончарства, не опертих на базове наукове підґрунтя. Це виявляє і список вочевидь використаної літератури (12 позицій), в якому немає жодного спеціалізованого дослідження гончарства чи мистецтвознавчої праці, присвяченої мальовці, зокрема опішнянської. Заявлені завдання альбому «ознайомити дітей із історією виникнення розпису; навчити бачити і розрізняти різні елементи розпису; показати послідовність і способи нанесення елементів розпису; навчити вписувати подані елементи в

25

Вс

Бібліографія українського гончарства. 2007 певні геометричні та силуетні форми відповідного кольору; познайомити дітей з технікою малювання, підвести їх до власного творчого процесу; розвивати естетичні смаки дітей та сприяти розумінню творів народного мистецтва» залишилися не реалізованими. Подібні видання спотворюють уявлення підростаючого покоління українців про народне мистецтво, відтак є більше шкідливими, аніж корисними в навчальному процесі. Зважаючи на відсутність і нагальну потребу в посібниках з гончарства, альбом потребує ретельного доопрацювання під керівництвом фахівців відповідного профілю, насамперед керамологів і мистецтвознавців, з наступним перевиданням.

4075. Всеукраїнська виставка-конкурс народного мистецтва на найкращий твір року // Культура і життя. – 2007. – №47. – 21 листопада. – С.1. Про Всеукраїнську виставку-конкурс народного мистецтва на кращий твір року, яка експонувалася у виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України (Київ). Участь у ній взяли майстри з багатьох регіонів України. Серед інших видів декоративно-ужиткового мистецтва було представлено гончарство. 4076. Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні»: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 32 с. Подано програму роботи Всеукраїнського науково-практичного керамологічного семінару, який проходив у Опішному впродовж 15-17 жовтня 2007 року. 4077. Гаврилов Олексій. Вогонь фольклору Поділля у Європі // Вінницькі відомості. – Вінниця, 2007. – №27. – 19 липня. – С.8. Статтю проілюстровано фото глиняного виробу гончаря Василя Рижого з Вінниччини. 4078. Гаврилюк Н.О. Кам’янське городище // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.71. Про городище скіфського часу, виявлене в степовій зоні Північного Причорномор’я – на лівому березі р.Дніпро, в районі м.Кам’янка-Дніпровська. В культурному шарі знаходився столовий посуд – чорнофігурний, мальований, димлений; фрагменти амфор. Подано фото кераміки, знайденої під час розкопок Кам’янського городища. 4079. Гайтан Сергій. Опішнянська кераміка може зникнути // Коло. – Полтава, 2007. – №52. – 27 грудня – 2 січня. – С.11. Про занепад гончарного виробництва в Опішному. 4080. Гейко А.В. Ремонт глиняного посуду в Східній та Центральній Європі (за археологічними та етнографічними матеріалами // Интеграция археологических и этнографических исследований: Сборник научных трудов. – Одесса–Омск: ИД «Наука»–Издательство Омского государственного педагогического университета, 2007. – С.172-175. Порушено питання ремонту глиняного посуду в племен і народів Центральної та Східної Європи, зокрема Західної України, від неоліту до середини ХХ століття.

26

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ге

Здійснена класифікація ремонту глиняного посуду є першою спробою узагальнити археологічні й етнографічні матеріали. 4081. Герасимова Г.П. Капшученко Петро Савич // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.99-100. Про відомого скульптора, педагога, громадського діяча, мецената зі США Петра Капшученка. Його улюбленим матеріалом для творення була глина. Захопившись порцеляною, упродовж 1970–1975 років створив понад 50 вишуканих фігурок. Чимало творів присвячено козацькій тематиці. 4082. Гербова символіка сотенних містечок Зіньківщини // Гриценко Микола. Історичні скарби Зіньківщини. – Полтава: ІнтерГрафіка, 2007. – С.10-17. Про історичну обґрунтованість назви селища Опішне, яку фіксують численні відтиски на гончарних виробах кінця ХІХ – початку ХХ століття. 4083. Герус Людмила. Іграшка // Історія декоративного мистецтва України: Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ століття: У 5-ти томах. – К.: ІМФЕ імені Максима Рильського НАН України, 2007. – Т.2. – С.245-247. Про іграшку XVI–XVIII століття. Детально описано традиційну українську глиняну іграшку, її регіональні особливості. Статтю проілюстровано фото давніх глиняних іграшок. 4084. Герус Людмила. Українська народна іграшка. – К.: Балтія-Друк, 2007. – 64 с. Про яскравий і самобутній вид декоративно-ужиткового мистецтва – українську народну іграшку. Подано інформацію про глиняну іграшку та її типи. Книгу проілюстровано фото глиняних іграшок Б.Стоялівської, Г.Діденко, С.Гончар, І.Бойка, О.Пиріжок, С.Семчук. 4085. Гірник Галина. Модель світу Федора Куркчі // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.72-73. Про творчість кераміста Федора Куркчі з Донецька. Художній доробок мистця було представлено на виставці «Дивосвіт родини Куркчі», яка в травні–червні 2007 року відбулася в Донецькому художньому музеї. Подано фото мистця та його глиняних творів. 4086. Гладкий Микола. Традиційне скотарство Середнього Полісся другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: Історико-етнологічне дослідження. – Дрогобич: Вимір, 2007. – 200 с. Про розвиток скотарства Середнього Полісся в ІІ половині ХІХ – І третині ХХ століття. Згадано глиняні глечики – «гладишки», які місцеве населення використовувало для зберігання процідженого молока. Відомими центрами з виробництва «гладишок» були села Гаврилівка й Плахтянка в Київщині, а також села Троянів, Городниця та Царівка в Житомирщині. Подано фото «гладишки» з с.Луб’янка Поліського району Київської області. 4087. Глиняни // Позакласний час. – Київ, 2007. – №4. – С.141. Про походження назви селища Глиняни Львівської області. За переказом, так його названо тому, що хати в цьому місці будували з глини.

27

Гл

Бібліографія українського гончарства. 2007

4088. Глиняний посуд // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №120. – 1 листопада. – С.14. Про правила догляду за глиняним посудом. 4089. Глушко Світлана. Людина повинна знати своє коріння // Трудова слава. – Диканька, 2007. – №39-40. – 19 травня. – С.3. Про кандидата історичних наук, автора 33 наукових статей з проблем керамології та археології, який працює над докторською дисертацією «Оздоблення глиняних виробів Лівобережної України», – Анатолія Щербаня. Подано фото науковця. 4090. Гнатик-Боднар Христина. І «святі» макітри ліплять // Львівська газета. – Львів, 2007. – №102. – 18 червня. – С.1, 3. Про День гончаря, який у червні 2007 року проходив у Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогово. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів, а також гончаря за роботою. 4091. Гнатюк Ніна. Співоче поле Ганни Секрет // Слово Просвіти. – 2007. – №24. – 14-20 червня. – С.14. Про мистецький фестиваль «Правилівські посиденьки», який було започатковано Ганною Секрет із села Правилівка Оратівського району, що у Вінниччині. Серед учасників – юні гончарі зі студії «Юний художник» з Оратова, мистецька родина гончарів Рижих, заслужений майстер народної творчості України Тетяна Шпак із Бубнівки, де діє Музей гончарного мистецтва братів Герасименків. Подано фото Тетяни Шпак та її глиняних творів. 4092. Голінська О. Гончарне виробництво іграшок на Богуславщині // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.144-151. Про особливе місце іграшки в спадщині українського народу. Названо найбільш відомі осередки творення іграшки: Косів, Кути (Прикарпаття), Яворів, Стара Сіль (Львівщина), Опішне, Хомутець (Полтавщина), Валки (Харківщина). Зокрема, один із осередків гончарства – село Дибинці (Богуславщина), де виготовленням іграшки й посуду займалися майже всі мешканці. Названо імена відомих дибинецьких гончарів Каленика Масюка, Сави Родака, Єлисея Проценка, а також гончарські династії Вовченків, Шнуренків. 4093. Голубєва І.В. Дослідження пізньосередньовічних пам’яток на Харківщині в 2006 році // Дванадцяті сумцовські читання: Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 15 річниці незалежності України. 14 квітня 2006 року. – Харків: Харківський історичний музей, 2007. – С.89-90. Про археологічні дослідження пам’яток, розташованих в окрузі Люботинського городища. Виявлений гончарний комплекс представлено побутовою (глиняний посуд) та архітектурно-декоративною (кахлі) керамікою. 4094. Голубєва Ірина. Два типи жител козацької доби на Слобожанщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.71-75.

28

Бібліографія українського гончарства. 2007

Го

Про археологічні розвідки в Слобожанщині, під час яких у житлах козацької доби виявлено фрагменти сірого глиняного горщика московського типу. 4095. Голяєва Ірина. Майдан майстрів // Одеські вісті. – Одеса, 2007. – №84. – 28 серпня. – С.3. Напередодні Дня Незалежності України в Одесі вперше відбулося Віче української культури «Чумацький шлях». У рамках цього проекту було організовано фольклорноетнографічний майдан, у якому взяли участь майстри народної творчості з Одеської, Київської, Дніпропетровської та інших областей України. Серед інших видів декоративно-ужиткового мистецтва було представлено й гончарство. Подано фото гончаря Михайла Плужника-Гладиря з Одеси за роботою. 4096. Гончаренко Тамара. Мистецька родина Тимченко-Скицюк // Сільська школа. – Київ, 2007. – №20. – 31 травня. – С.8. Про мистецьку родину – Марфу Тимченко та Івана Скицюка, які майже чотири десятиріччя свого життя присвятили мистецтву порцеляни, працюючи на Київському експериментальному кераміко-художньому та Баранівському фарфоровому заводах. Подано фото Марфи Тимченко та декорованих нею глиняних ваз. 4097. Гончарство колишньої козацької слободи Нової Водолаги // Коваль О.В., Коваль Т.П. Нововодолазькі голосники. – Харків: Харківський обласний центр народної творчості, 2007. – С.10-19. Про гончарство Слобожанщини. Названо центри гончарного промислу Харківщини: Нова Водолага, Просяне, а також відомі гончарські династії з Нової Водолаги: Лубенців, Калантаїв, Товстиків, Килипків, Валкових, Хрустів. Згадано відомого науковця, доктора історичних наук, директора Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Олеся Пошивайла. 4098. Горбенко К.В. Дикий сад // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.580. Про городище доби фінальної бронзи, що знаходиться в центрі історичної частини Миколаєва, на лівому березі ріки Інгул. Матеріальну культуру колишніх мешканців представлено керамікою. Серед знахідок – глиняні горщики. 4099. Горбенко Леся. Бубнівська кераміка // Подолія. – Вінниця, 2007. – №15. – 3 березня. – С.4. Про відому бубнівську кераміку. Згадано гончарів: братів Якова та Якима Герасименків, а також директора Музею гончарного мистецтва братів Герасименків, заслуженого майстра народної творчості України, гончарку Тетяну Шпак. Подано фото глиняних виробів з Бубнівки. 4100. Горностаева Лариса. Вглубь седых веков // Киевский вестник. – 2007. – №73. – 19 июля. – С.4. Про місто Вишгород у Київщині, унікальною історичною пам’яткою якого є Вишгородський історико-культурний заповідник. До складу заповідника входить

29

Го

Бібліографія українського гончарства. 2007 Музей гончарства, який експонує виставку «Розвиток гончарства на Київщині». Для тих, хто хоче навчитися гончарної справи, працює гурток. Подано фото глиняного виробу з експозиції музею, а також знімок юного гончаря Жені Смоловика з першими авторськими роботами.

4101. Город мастеров // Донбасс. – Донецк, 2007. – №95. – 24 мая. – С.4. Про традиційний фестиваль «Чисті джерела», що відбувся просто неба біля Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького, куди з’їхалися народні умільці. Свої майстер-класи провели талановиті гончарі, майстри бісероплетіння, вишивки. 4102. Городничева И.В., Скородумова О.Б. Синтез модифицированного наполнителя в системе ЭТС – Al-ZrO(NO3)2 // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.47. Про перспективний напрямок розробки технології отримання композитів на основі полімерних матриць і глиняних наповнювачів. 4103. Горшки ліплять не святі // Житомирщина: [Доба]. – Житомир, 2007. – №42. – 18 жовтня. – С.1. Про одне з міських свят у Житомирі, де можна було побачити, як крутиться гончарний круг і в руках майстра з глини формуються полумиски, приземкуваті глечики, стрункі вази й чудернацькі свистунці-півники. Подано фото гончаря за гончарним кругом. 4104. Гостинна Д. Поєднало свято Дністрові береги // Подільські вісті. – Хмельницький, 2007. – №97-98. – 19 липня. – С.1. Про регіональне фольклорне свято «Дністрові береги», що відбулося в Хмельниччині. Серед майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, що взяли участь у святі, – гончарка Фросина Кулішко з Жабинець, а також потомственний гончар Іван Гончар – заслужений працівник культури України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, засновник Музею гончарного мистецтва в селі Коболчин Сокирянського району Чернівецької області. Подано фото Фросини Кулішко за гончарним кругом. 4105. Готун І.А., Гаскевич Д.Л., Казимір О.М., Лисенко С.Д., Петраускас А.В., Петраускас О.В. Північна експедиція ІА НАН України: Матеріали і дослідження. – К.: ВД «Стилос», 2007. – Вип.1: Поселення між Ходосівкою та Лісниками: Дослідження 2003 р. – 264 с. Про результати досліджень багатошарового поселення, розташованого між сучасними селами Ходосівка та Лісники в південному передмісті Києва. Охарактеризовано особливості польових досліджень, проаналізовано отримані знахідки, серед яких – вироби з глини та їх фрагменти. 4106. Грабовський В.С. Данилів Ярослав Ярославович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.201. Про живописця, графіка, сценографа, художника-кераміста Ярослава Даниліва зі Львівщини.

30

Бібліографія українського гончарства. 2007

Гр

4107. Гривцова Олена. Мовою мистецтва // Запорізька правда. – Запоріжжя, 2007. – №124. – 21 серпня. – С.1. Про обласну культурно-мистецьку акцію майстрів народної творчості «Запорізькі обереги», присвячену Дню Незалежності, проведену в Запоріжжі. Серед розмаїття виробів було широко представлено й гончарство. Подано фото глиняних виробів. 4108. Григоренко В. Вплив іграшки та театралізованих ігор на розвиток дитини дошкільного віку // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.196-199. Про вплив іграшки та театралізованих ігор на розвиток дитини дошкільного віку. Згадано найдавніші іграшки, які наші предки виготовляли з різних матеріалів, зокрема з глини. 4109. Григорьев О.Н., Дубовик Т.В., Винокуров В.Б., Котенко В.А., Бега Н.Д., Субботин В.И., Клименко Л.И. Горячепрессованный сиалон – перспективный материал для создания слоистых ударопрочных композитов // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №2. – С.10-14. Досліджено фазові перетворення порошку β-сіалону в процесі гарячого пресування. Визначено механічні властивості одно- і двошарових (з підшаром із BN) гарячопресованих зразків β-сіалону. Одержані значення міцності під час згинання, твердості за Віккерсом, контактної міцності під час розтягнення та тріщиностійкості свідчать про те, що β-сіалон є перспективним матеріалом для використання як робочого шару в шарових удароміцних композитах, у тому числі і з прошарком нітриду бору. 4110. Гродецька Віра. Глина – найкращий екстрасенс // Експрес. – Львів, 2007. – №169. – 16-17 листопада. – С.18. Про лікувальні, косметичні, омолоджувальні властивості глини. 4111. Гудченко Зоя. Бушанські мури // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №6. – С.81-86. Про перлину Подільського Подністров’я – село Буша, де для будівництва хат (кінець ХІХ – початок ХХ століття) на дерев’яну основу наносили глиняну обмазку. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів з інтер’єру селянської хати. 4112. Гук Л., Литвин В. Роль іграшки в розвитку творчих здібностей молодших школярів // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.184-192. Про роль іграшки в розвитку творчих здібностей молодших школярів. Згадано про глиняні статуетки, які виготовляли майстри ще за часів розквіту трипільської культури. 4113. Гулько Лідія. Джерело чистої води // Українська культура. – Київ, 2007. – №9. – С.10.

31

Гу

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про виставку «Джерело чистої води», яка відбулася в Музеї книги і друкарства в Києві. В експозиції – картини й рушники, твори з глини, вироби ткацтва, лозоплетіння й бондарства. Згадано художницю-керамістку Марію Літічевську з Києва, яка презентувала на виставці власні гончарні вироби: тарілки, куманці, свічники, а також велику глиняну скульптуру «Дерево життя».

4114. Гулько Лідія. Джерело чистої води // Українське слово. – Київ, 2007. – №31. – 1-7 серпня. – С.10. Про виставку «Джерело чистої води», відкриття якої відбулося в Музеї книги і друкарства України (Київ). Серед експонатів – вироби з глини. Згадано молоду художницю-керамістку Марію Літічевську. Статтю проілюстровано фото майстрині та її глиняних творів. 4115. Гуменюк Н.П. Дишко Олександр Артемович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.646. Про члена Національної спілки художників України, майстра художньої кераміки, живописця і графіка з Луцька. 4116. Гусак Р. Регіональні відмінності керамічної звукової іграшки // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.103-112. Про глиняну пластику малих форм. Згадано опішнянських майстрів глиняної іграшки: Олександру Порохівник, Ганну Грипич, Анастасію Пошивайло, Ганну Діденко, Віктора Комаревцева та його синів; мистців, які у своїй роботі використовують досвід опішнян: Ольгу Шиян (Північне Причорномор’я), Юрія та Світлану Нечаїв (Кременчук). Традиції подільського гончарства яскраво втілено в роботах Федора Куркчі та його дочок Нікітіних. Названо імена майстрів-гончарів: Оксани СмеречинськоїМартинович зі Львівщини, Марини Кривонос із Василькова в Київщині, Віктора та Лариси Нагурних з Полог Запорізької області, Наталі Атамась із Черкащини, Романа Мицкана (Гуцульщина). Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4117. Гутник Л.М. Данько-Олексієнко Наталія Яківна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.228. Про скульпторку, яка створила понад 300 поліхромних фарфорових композицій, жанрових статуеток, декоративних ваз і творів так званого агітаційного фарфору. Подано фото твору Наталі Данько-Олексієнко. 4118. Гутник Л.М. Дзвигай Ельза Йосипівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.535. Про скульпторку з Києва. Подано фото її творів з глини. 4119. Гуторова Лариса. Вернулись в древность // Киевские ведомости. – 2007. – №13. – 23 января. – С.16. Про сім’ю киян Ткачуків, які виготовляють глиняні вироби. Поштовхом до цього

32

Бібліографія українського гончарства. 2007

Гу

захоплення стала їх участь в археологічних розкопках поблизу Трипілля. Подано фото глиняних виробів, виготовлених подружжям Ткачуків. 4120. Гуць Михайло. Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №5. – С.48-54. Про Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», де зібрано унікальну колекцію виробів народно-ужиткового мистецтва. Серед експонатів музею – чимало гончарних виробів. Подано фото фрагментів експозиції хатнього музею Івана Гончара. 4121. Дарувати світ радості // Урядовий кур’єр. – 2007. – №82. – 12 травня. – С.16. Про персональну виставку художниці-керамістки Ольги Рапай в Національному художньому музеї України (Київ). Подано фото мисткині та її глиняного твору. 4122. Джерелянський Петро. Найдавніше у світі мистецтво // Сільський вісник. – Харків, 2007. – №5. – С.12. Про творчий шлях українського художника-кераміста Володимира Шаповалова (Південне, Харківщина), гончарство для якого є філософією – цілісним світосприйняттям, у якому домінують світло й душевне тепло, і він щедро ділиться своїм баченням вічних істин з іншими людьми. Подано фото художника-кераміста та його творів. 4123. Джигирей Олександр. Музейні гостини // Волинь. – Луцьк, 2007. – №21. – 25 травня. – С.8. Про найпопулярніше фольклорно-етнографічне свято «Музейні гостини», яке відбулося на подвір’ї Рівненського краєзнавчого музею. На свято приїхали народні умільці та фольклорні колективи. Майстер-клас з гончарства відвідувачам провів березнівський майстер Віктор Андрощук. Окрім кераміки, були представлені інші види декоративно-ужиткового мистецтва. Подано фото відвідувачів свята під час майстер-класу з гончарства. 4124. «Дивосвіт» – це віконце у світ // Запорізька правда. – Запоріжжя, 2007. – №117-118. – 9 серпня. – С.9. Про гімназію «Дивосвіт», яка знаходиться в с.Мала Білозерка Запорізької області. Це – експериментальний навчальний заклад Інституту педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України, де старшокласники набувають спеціальність «виробник художніх виробів з кераміки». Подано фото глиняних виробів, виготовлених руками учнів гімназії. 4125. Для стабілізації роботи фарфоро-фаянсової галузі // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №101. – 18 вересня. – С.3. Про розробку Національної програми розвитку фарфоро-фаянсової галузі як складової промислового комплексу, яка передбачає запровадження на державному рівні виділення пільгових кредитів на технічне переоснащення та впровадження новітніх технологій; збільшення розміру ввізного мита на фарфорові вироби для захисту власного ринку і створення умов для добросовісної конкуренції; встановлення квот на ввезення фарфорових і глиняних виробів в Україну і посилення контролю за якістю сировини та виробів, які ввозяться на територію держави.

33

Дм

Бібліографія українського гончарства. 2007

4126. Дмитриев В. Терракотовые куклы, найденные на территории Украины // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.113-116. Про теракотові статуетки, знайдені археологами на узбережжі Чорного моря в Україні. Подано фото давніх глиняних виробів. 4127. Дмитрук Олександр. Червоне – то любов, а чорне… // Вінницька газета. – Вінниця, 2007. – №12. – 25 січня. – С.5. Про роботу Навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського. На її базі створено невеликий музей, де з-поміж інших експонатів чимало давніх робіт гончарів. Згадано доктора історичних наук, професора, керамолога Лідію Мельничук. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів у експозиції музею. 4128. До дня народження Лариси Іванівни Виногродської // Археологія. – 2007. – №2. – С.122-123. Вітання з ювілеєм археологові, дослідниці давнього гончарства Ларисі Виногродській. Згадано про кандидатську дисертацію «Кахлі Середнього Подніпров’я ХІV – середини ХVІІІ ст.», яку вона захистила 1993 року. 4129. До питання про заселення краю // Гриценко Микола. Історичні скарби Зіньківщини. – Полтава: ІнтерГрафіка, 2007. – С.6-10. Подано інформацію про куманець – тип традиційного глиняного посуду, що став одним із символів Опішного – одного з найбільш відомих гончарних осередків України. 4130. До побачення, «Дивосвіт–2007»! // Запорізька правда. – Запоріжжя, 2007. – №116. – 7 серпня. – С.2. Про Міжнародний українсько-польський пленер «Дивосвіт-2007», який тривав протягом десяти днів у обласній гімназії с.Мала Білозерка Василівського району Запорізької області. У заході взяли участь запорізькі мистці кераміки, пензля, фотохудожники, а також вихованці й майстри гімназії. Подано фото Домініки Левандович та Інги Ласти за роботою. 4131. Добрі ініціативи Інституту керамології в Опішному: Рецензія // Федорук О. Перетин знаку: Вибрані мистецтвознавчі статті: У 3-х книгах. – К.: Фенікс, 2007. – Кн.2. – С.353-357. Огляд наукової літератури, виданої Інститутом керамології – відділенням Інституту народознавства НАН України. Серед найважливіших питань, порушених у цих виданнях, – виявлення регіональних і світових закономірностей розвитку гончарства в Україні, вивчення ареалів побутування сучасної кераміки, аналіз творчості провідних майстрів тощо. 4132. Долинчук Мирослава. Свято єднання гуцулів // Гуцульський край. – Косів, 2007. – №31. – 4 серпня. – С.3. Про ХVІІ Міжнародний гуцульський фестиваль, який 27-29 липня проходив у м.Яремче. На фестивалі були представлені твори майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема вироби з глини. Подано фото майстрині за гончарним кругом.

34

Бібліографія українського гончарства. 2007

До

4133. Домашенко Алла. Козацьке свято! // Слово «Гетьманської столиці». – Батурин, 2007. – №4. – Травень–червень. – С.3. Про козацьке свято у містечку Батурин, де відбулася виставка-продаж виробів майстрів народного мистецтва: різьбярів, гончарів, вишивальниць. 4134. Донецький обласний художній музей: Буклет. – Донецьк: Донецький обласний художній музей, 2007. – 38 с. Про зібрання Донецького обласного художнього музею, де колекція декоративного мистецтва ХІХ–ХХ століть представлена полтавськими килимами, київською, косівською й опішнянською керамікою, декоративною мальовкою, львівським гутним склом, прикарпатським різьбленням по дереву, а також роботами сучасних професійних майстрів кераміки, текстилю, скла. Згадано гончарні осередки: Опішне, Косів, Вільхівку, Васильків, а також Дружківський фарфоровий завод у Донеччині. Названо імена гончарів: О.Селюченко, І.Білика, М.Китриша, родини майстрів Пошивайлів (Опішне), О.Бахматюка, П.Цвілик (Косів), М.Галаса (Вільхівка, Закарпаття), М.Денисенка, Валерія та Надії Протор’євих (Васильків, Київщина), Н.Федорової, Г.Шарай, О.Грудзинської, О.Желєзняка (Київ). Подано фото глиняних і порцелянових виробів. 4135. Дубовик Ольга. Муза закоханих художників // Українське слово. – 2007. – №18-19. – 2-15 травня. – С.8. Про виставку творів академічного декоративного мистецтва України «Пісні про кохання (текстиль, кераміка, скло)», яку влаштувала член Національної спілки художників України Зоя Чегусова в Мистецькій вітальні «Білий лев» на Андріївському узвозі. Згадано майстрів гончарної пластики Надію та Сергія Козаків, керамістів Тетяну Зайцеву та Неллі Ісупову. 4136. Дубяга Наталия. Красота по-украински // Архидея. – 2007. – №2. – С.168-173. Про визначну архітектурну пам’ятку – будинок Полтавського краєзнавчого музею. Під час спорудження будівлі архітектор Василь Кричевський вдало втілив досвід стилізації національних традицій завдяки використанню властивих даній місцевості матеріалів, зокрема глини, та технологій гончарства. Згадано гончарний осередок – Опішне. Статтю проілюстровано фото фрагментів фасаду будівлі. 4137. Експериментальна майстерня // Культура і життя. – 2007. – №28. – 11 липня. – С.4. «Експериментальна майстерня. Творчий осередок. До 100-річчя Н.І.Федорової» – це назва проекту Музею українського народного декоративного мистецтва, яким він пошанував творчий колектив художників, архітекторів, технологів, народних майстрів під керівництвом художника-технолога Ніни Федорової, яка вписала яскраву сторінку в історію українського мистецтва. В експозиції виставки твори експериментальної майстерні, де працювали видатні художникикерамісти: народний художник України Л.Мєшкова, заслужений художник України Г.Севрук, заслужений майстер народної творчості України О.Желєзняк, художники декоративної кераміки О.Грудзинська, Г.Шарай, Я.Падалка, С.Кацимон, А.Масехіна, Ф.Олексієнко, М.Маринченко, Р.Батечко. Подано фото глиняних виробів майстрів експериментальної майстерні Ніни Федорової.

35

Ек

Бібліографія українського гончарства. 2007

4138. Експериментальна майстерня. Творчий осередок: до 100-річчя Ніни Федорової. – К.: Музей українського народного декоративного мистецтва, 2007. – 20 с. Про художника-технолога Ніну Федорову, творчість якої пов’язана з Експериментальною майстернею художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва та архітектури УРСР. Колектив майстерні під керівництвом Ніни Федорової понад чотири десятиліття визначав шляхи розвитку української кераміки в оздобленні архітектурних споруд, розробляв і впроваджував нові технології. Подано фото глиняних робіт художників-керамістів О.Желєзняка, Г.Шарай, О.Грудзинської, Ф.Олексієнка, Н.Федорової, Я.Падалки, М.Маринченка, А.Масехіної, Г.Севрук, С.Кацимон. 4139. Експозиція Державного музею іграшки // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науковопрактичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – Кольорові вставки між с.160-161. Подано фото глиняних виробів з експозиції Державного музею іграшки (Київ). 4140. Жінка очима київських мистців (кінець ХХ століття). – К.: Оранта, 2007. – Кн.1. – С.33-34. Подано фото скульптури з шамоту Олександра Дяченка з Києва. 4141. Жіночий образ у сучасному українському мистецтві. – К.: Навчальна книга, 2007. – 320 с. Книгу проілюстровано фото виробів з шамоту Олександра Дяченка та Валерія Федичева. Подано поезію «Жінка з глечиком молока» Василя Голобородька. 4142. Журавель Володимир. Непогасне суцвіття землі та вогню // Сільські вісті. – 2007. – №84. – 31 липня. – С.2. Про П’ятий всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007», темою якого стала українська миска. Участь у симпозіумі як майстер-наставник узяла Тетяна Шпак – представниця Бубнівського гончарного осередку (Поділля). Учасниками пленера стали гончарі з різних регіонів України: Сергій Никорович (Коломия, Івано-Франківщина), Ігор Іванюк (Пирятин, Полтавщина), Анатолій Байда, Олександр Шафіров, Леонід Нагірняк (Київ), Юрій Нечай (Кременчук, Полтавщина), заслужений майстер народної творчості України Олександр Вільчинський (Запоріжжя) та молоді гончарі – Данило Нечай (Кременчук), Мирослава Шевченко (Київ). Статтю проілюстровано фото гончаря Юрія Нечая із сином Данилом та глиняних виробів у гончарній печі. 4143. Журавель Володимир. Суцвіття землі та вогню // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.24-27. Про П’ятий всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007». Названо імена учасників: Тетяни Шпак (Бубнівка, Вінниччина), Сергія Никоровича (Коломия, Івано-Франківщина), Ігоря Іванюка (Пирятин,

36

Бібліографія українського гончарства. 2007

Жу

Полтавщина), Олександра Вільчинського (Запоріжжя), Анатолія Байди, Олександра Шафірова, Леоніда Нагірняка, Мирослави Шевченко (Київ), Сергія Радька (Межиріч, Черкащина) Юрія та Данила Нечаїв (Кременчук, Полтавщина). Подано фото учасників та їх творів. 4144. Журавлев Д.В., Ломтадзе Г.А. Керамические комплексы эллинистического времени из некрополя Ольвии // Археологія. – 2007. – №1. – С.78-91. Проаналізовано матеріали кількох поховальних комплексів з некрополя Ольвії Понтійської, досліджених Б.Фармаковським на початку ХХ століття. Гончарні знахідки, виявлені під час археологічних розкопок, датовано початком ІІІ – початком І ст. до н.е. Стверджується, що кілька з них мають аттичне походження, решту виготовлено в Пергамі та інших осередках Малої Азії. Зазначено, що димлена кераміка імітує аттичні твори, однак її походження, вочевидь, не ольвійське. Описано спосіб декорування виробів. Статтю проілюстровано малюнками глиняних знахідок з некрополя. 4145. Загаєцька Олена. Обереги Євгенії Кравченко // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.140-141. Про творчість київської художниці Євгенії Кравченко. Мисткиня створила глиняні триптихи за мотивами українських народних пісень, панно-рельєфи на весільнообрядову тематику, серії композицій, що належать до трипільського циклу. Подано фото глиняних творів Євгенії Кравченко. 4146. Заїка Тетяна. Зберігаючи минуле, матимемо майбутнє // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №57. – 25 липня. – С.2. Про науково-етнографічні експедиції до гончарних осередків, які проводять працівники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Фондові колекції музею поповнилися значною кількістю експонатів, що являють собою творчий доробок гончарів кінця ХІХ – ХХ століття майже з усіх регіонів України. 4147. Зайцева Ольга. Флюїди життя // Хрещатик. – Київ, 2007. – №88. – 12 червня. – С.13. Про виставку «Експериментальна майстерня. Творчий доробок. До 100-річчя Ніни Федорової», яка відкрилася в Музеї українського народного декоративного мистецтва, де було представлено майже 250 виробів з глини, створених колективом експериментальної майстерні, очолюваної мисткинею-технологом Ніною Федоровою. Упродовж чотирьох десятиліть майстри цього об’єднання виробляли ексклюзивну кераміку для оздоблення будівель. У майстерні було розроблено чорну, відтінки бірюзово-сріблястої та сріблясто-перламутрової полив, відроджено рецептуру червоної фарби та давнє мистецтво мальовки блискучими поливами. Барвники Ніни Іванівни стали її візитівкою: їх використано в оформленні станцій метро, готелів тощо. 4148. Запаско Я.П. Декоративно-ужиткове мистецтво // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.144-145, 313-314.

37

За

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про мистецтво виготовлення, а також художнього оформлення виробів побутового призначення. Твори декоративно-ужиткового мистецтва, залежно від матеріалу й техніки виконання, поділяються на основні види: художня кераміка, художнє скло, художній метал, художні вироби з дерева, художні тканини, вишивка, мереживо, художній розпис, батик, художнє оброблення шкіри. Подано фото робіт з глини: «Лев» Михайла Китриша, «Ведмідь» Валерія Протор’єва, тареля «Корови» І.Рйопки, «Козел» Надії Протор’євої.

4149. Запаско Я.П., Клименко О.О. Дибинці // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.566-567. Про село Богуславського району Київської області – осередок українського гончарства. Там працювали родини гончарів Волошенків, Гарнаг, Масюків, Родаків, Тридідів. Провідні майстри осередку – В.Масюк, Г.Гарнага, А.Старцевий, Я.Слоква, М.Тарасенко; малювальниці – Килина й Марія Тридіди. Серед гончарних виробів осередку – горщики, макітри, глечики, тикви, миски, полумиски, барила, баклаги, іграшка, зооморфний посуд, скульптура. 4150. Збереження і розвиток народних художніх промислів стає одним із пріоритетних напрямів діяльності Уряду // Музеї України. – 2007. – №1. – С.25-26. Департамент комунікацій влади та громадськості Секретаріату Кабінету Міністрів України інформує про Державну програму збереження, відродження й розвитку народних художніх промислів на 2006–2010 роки, якою передбачено основні шляхи розв’язання проблем занепаду народних художніх промислів в Україні. Згадано про актуальність створення Центру гончарного мистецтва на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. 4151. Звичаї українського народу /Упорядники М.Ткач, Н.Павленко. – К.: Вета-Прес, 2007. – 130 с. Книгу проілюстровано малюнками художника Феодосія Гуменюка із зображеннями глиняних виробів. 4152. Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область: Новосанжарський район. – Полтава: Дивосвіт, 2007. – 178 с. Про археологічні пам’ятки на території Новосанжарського району Полтавської області. Подано інформацію про глиняні вироби та їх фрагменти, знайдені під час археологічних досліджень. 4153. Зіненко Тетяна. Наш світ створений з глини // Урядовий кур’єр. – 2007. – №244. – 27 грудня. – С.20. Подано відгук викладача Полтавського педагогічного університету, історика, мистецького критика Тетяни Зіненко на кореспонденцію «Мекка в черепках». Статтю проілюстровано фото глиняного виробу. 4154. Золован Михайло. Музика людської долі // Поштовий вісник. – Київ, 2007. – №3. – 19 січня. – С.1, 3. Про життєвий і творчий шлях дочки відомого художника-кераміста Григорія Денисенка, Лесі Денисенко-Єременко з Василькова. На її першій персональній

38

Бібліографія українського гончарства. 2007

Зу

виставці, презентованій Національним музеєм Тараса Шевченка, було представлено мистецький ужинок – велику й малу скульптурну пластику, свистуни, мисочкимонетки, мальовані тарелі, ужиткові вироби – макітри, ринки, горщики, глеки, банки, кухлі, баклаги, супники тощо. Подано фото гончарних виробів з виставки та фото майстрині в Студії образотворчого мистецтва імені Михайла Денисенка при Васильківському будинку культури (Київщина). 4155. Зубань В. Вісті з Опішні // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №37. – 16 травня. – С.2. Про обласний семінар «Інноваційні підходи на уроках мистецького циклу в сучасній художній школі», що відбувся на базі Державної спеціалізованої художньої школиінтернату «Колегіум мистецтв у Опішному». Учасники семінару мали можливість побувати на уроці гончарства «Різноманітні техніки та способи виконання традиційної опішнянської кераміки». 4156. Зубань Вікторія. Тут є діти, очі яких горять від погляду на просту сіру глину…» // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №111. – 25 липня. – С.1. Про завершення І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю «Опішне–2007», де впродовж 10 днів юні мистці з різних регіонів України, Російської Федерації, Білорусі, Молдови та Румунії створювали свої неповторні роботи. Переможцями у своїх вікових групах стали: номінація «Гончарство» – Яна Баклагіна та Марина Мирко (Опішне), Віктор Кущенко (Донецьк), Ася Вахмістрова (Санкт-Петербург, Російська Федерація); «Образотворче мистецтво» – Марина Єрьоменко (Комсомольськ), Любов Пошивайло (Опішне), Яна Овчиннікова (ІваноФранківськ); «Інші види декоративно-ужиткового мистецтва» – Марина Мєшкова (Краматорськ), Вікторія Маслак (Охтирка), Оксана Куліш (Черкаси) та Алла Собчишин (Івано-Франківськ). 4157. Зубарь В.М. Хора Херсонеса Таврического на Героклейском полуострове. – К.: ИД «Стилос», 2007. – 320 с. Про археологічні дослідження хори Херсонесу Таврійського на Гераклейському півострові, під час яких було виявлено значну кількість гончарних матеріалів, датованих ІІІ ст. до н.е., а також ІІ–VІІ ст. 4158. Зьобро Оксана. Між Трипіллям і сучасністю // Високий замок. – Львів, 2007. – №177. – 29-30 вересня. – С.8. Про виставку творів подружжя Віктора й Наталки Проданчуків у мистецькій галереї «Зелена канапа» (Львів). Скульптури Віктора Проданчука з шамоту, глини, дерева нагадують речі тисячолітньої давнини. Наталка Проданчук створила цілий світ знаків і символів. Її графіка на шовку – симбіоз сучасності, давнини і внутрішніх переживань мисткині. Подано фото скульптури «Міфічне дерево» Віктора Проданчука. 4159. Иванова Ольга. В бизнесе, как на войне, даже в семейном // Ваша судьба. – Київ, 2007. – №8. – 22 февраля. – С.4. Про фірму «Антика» в Запоріжжі, що займається виготовленням елітної кераміки для будинків та офісів. Подано фото глиняних виробів.

39

Ив

Бібліографія українського гончарства. 2007

4160. Иванченко Л.А., Пинчук Н.Д., Пархомей А.Р. Влияние вида пластификатора на структурообразование поризованных полидисперсных стеклокерамических композитов // Стекло и керамика. – 2007. – №4. – С.27-30. Про композиційний матеріал, одержаний на основі синтетичних фосфатів, зміцнених склофазою в кількості 50% маси. Матеріал має пористість 48-61%, яка залежить від вибору пластифікатора і режиму спікання. Достатня механічна міцність і біохімічна розчинність досліджених зразків дозволяє рекомендувати їх для практичного застосування як біоматеріалів. 4161. Играем в куклы // День. – Київ, 2007. – №227. – 26 декабря. – С.7. Про виставку «Різдвяні фантазії», яка експонувалася з 25 грудня по 11 січня в Муніципальній галереї Харкова. На ній було представлено ляльки, зроблені з різних матеріалів: глини, фаянсової маси, текстилю та ін. Подано фото однієї з творчих фантазій від Наталі Волобуєвої. 4162. Изделия из керамики. – Харьков: Фолио, 2007. – 224 с. Подано екскурс в історію гончарства. Описано етапи виготовлення глиняних виробів, які проілюстровано фото та малюнками: від підготовки формувальної маси до випалювання. Названо види глиняних виробів, охарактеризовано інструменти й пристрої для їх виготовлення. 4163. …І глина піснею стає // Українське слово. – 2007. – №26. – 27 червня – 3 липня. – С.3. Про традиційне свято День гончаря, яке відбулося в Музеї народної архітектури та побуту України. Туди з усієї України з’їхалися досвідчені майстри гончарства, а також молоді мистці, щоб показати свою творчість. Подано фото учасників свята та Президента України Віктора Ющенка зі своєю родиною. 4164. І ми були там! // Слово Просвіти. – 2007. – №34. – 23-29 серпня. – С.16. Подано фото Сорочинського ярмарку, де серед виробів декоративно-ужиткового мистецтва представлено й кераміку. 4165. І серед науковців – диканчанин // Трудова слава. – Диканька, 2007. – №39-40. – 19 травня. – С.1. Про поїздку науковців Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – подружжя Анатолія й Олени Щербанів – до Мінська (Білорусь) з метою вивчення стану сучасного гончарства та його історії. 4166. Іван Гончар (спогади про І.М.Гончара) /Упорядник і відповідальний редактор Ігор Пошивайло. – К.: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», 2007. – 576 с.: іл. Книгу присвячено світлій пам’яті славетного українського мистця й колекціонера, народного художника України, Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Івана Макаровича Гончара з нагоди 95-ліття від дня народження. Подано фото глиняних виробів з різних регіонів України з приватної колекції мистця. Деякі статті присвячено гончарству.

40

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ів

4167. Іваннікова Людмила. Чарівний світ Миколи Вакуленка // Слово Просвіти. – 2007. – №39. – 27 вересня–3 жовтня. – С.16. Про творчість кераміста Миколи Вакуленка з Ялти. Подано фото його глиняних виробів. 4168. Івашків Галина. Декор української народної кераміки ХVІ – першої половини ХХ століття. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с. Розглянуто питання декорування української народної кераміки як цілісної мистецької та семантичної системи. Проаналізовано основні техніки оздоблення глиняних виробів, зокрема закцентовано на визначальних та рідкісних мотивах і елементах, прослідковано їх трансформацію, досліджено основні типи композицій орнаменту, іконографію сюжетних зображень, уведено в науковий обіг низку гончарних творів. 4169. Івашків Галина. «Крилатий пес» у кераміці Олекси Бахматюка // Мистецтвознавчий автограф: Збірник наукових праць кафедри історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – Вип.2. – С.91-96. Про Сенмурва – таємничий образ української міфології, зображення якого зафіксовано в декорі окремих глиняних виробів гончаря Олександра Бахмінського з Косова. 4170. Івашків Галина. «Крилатий пес» у кераміці Олекси Бахматюка // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.107-108. Подано мистецтвознавчу характеристику істоти, яка за зовнішніми ознаками нагадує «крилатого пса». Зображення цієї істоти зафіксовано на окремих виробах українських гончарів ХVІ–ХVІІ століть. Так, на кількох кахлях та мисках відомого майстра Олександра Бахмінського з Косова, виявлено зображення напівсобакинапівптаха. Подано фото глиняних кахель роботи Олександра Бахмінського. 4171. Івченко Володимир. Добре, що їх пам’ятають // Науковий світ. – Київ, 2007. – №12. – С.28-29. Про археологічні дослідження біля Ржищева в Київщині. На початку ХХІ століття під час розкопок було виявлено кілька трипільських помешкань, землянку з горном, де, можливо, випалювали кераміку. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4172. Івченко Н.Ф. Естетика українського побуту // Позакласний час. – Київ, 2007. – №4. – С.86-89. Подано розробку шкільної позакласної години, мета якої – ознайомлення учнів з естетикою побуту українців, а також інформацію про глину, вироби з неї та гончарство загалом. Як наочний матеріал використано фото глиняних виробів. 4173. Ігнатенко Олена. Від базару – до торгівельного центру // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №112-113. – 27 липня. – С.1. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4174. Ілляш Іван. Баба Санька їсть глину майже 50 років // Голос України. – 2007. – №137. – 4 серпня. – С.10. Про корисні властивості жовтої глини, яку застосовують для лікування шлунка.

41

Іл

Бібліографія українського гончарства. 2007

4175. Ільюк Анна. Іван Панков зробив глиняні абажури для Віктора Ющенка // Газета по-українськи. – Київ, 2007. – №173. – 25 вересня. – С.5. Про гончаря Івана Панкова із Луцька, який на вихідні приїздить до Музею народної архітектури та побуту в Пирогово, де навчає давньому ремеслу всіх охочих і продає власні глиняні вироби, деякі з творів дарує. Серед шанувальників його творчості – Президент України Віктор Ющенко. 4176. Істоміна Г.В. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська Національна академія мистецтв, 2007. – 20 с. Автореферат дисертації присвячено дослідженню мистецтва народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століття як цілісного історико-культурного явища. На основі архівних та польових матеріалів висвітлено витоки, зроблено історичний огляд гончарства Волині другої половини ХІХ – ХХ століття, визначено особливості технології формотворення та декорування традиційної кераміки. До наукового обігу введено нові відомості про народних майстрів і гончарні осередки Волині. Уперше розроблено типологію виробів за формою й призначенням, виявлено художньо-стилістичні особливості, розглянуто найпоширеніші мотиви орнаментики народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століття. 4177. Історія декоративного мистецтва України: У 5-ти томах. – К.: ІМФЕ імені М.Т.Рильського НАН України, 2007. – Т.2: Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ століття. – 336 с. Про декоративне мистецтво України ХVІІ–ХVІІІ століть, зокрема й про гончарство. 4178. К юбилею Галины Дмитриевны Семченко // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.3. Про наукову діяльність провідного наукового співробітника Кафедри технології кераміки, вогнетривів, скла та емалей Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», доктора технічних наук, професора, керамолога Галини Семченко. 4179. Каліщук Р.В. Орнаментально-знакові мотиви у живопису культури ТрипілляКукутені // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2007. – №8. – С.64-72. На основі археологічних матеріалів проаналізовано мальовку на глиняних виробах Трипілля-Кукутені. Здійснено спробу ідентифікувати й систематизувати орнаментально-знакові мотиви на глиняних виробах доби Трипілля. 4180. Каплун Н.Н. Материальная культура поселений XVII – первой половины ХVIII вв. на территории Луганщины // Матеріали регіональної конференції, присвяченої 300-річчю Булавінського повстання. 10-11 жовтня 2007 року. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2007. – С.95-112. Подано матеріали археологічних досліджень господарсько-житлового комплексу ХVІІ – початку ХVІІІ століття «Садиба гончаря», що складався з гончарної майстерні, житлового приміщення та господарських будівель. Серед археологічних

42

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ка

знахідок періоду пізнього середньовіччя з території Луганщини найбільш масовими є фрагменти глиняних виробів: мисок, макітер, горщиків, глечиків, кахель тощо. 4181. Каплун Наталья. Это древнее гончарство // Малая родина: Сборник статей сотрудников Луганского областного краеведческого музея. – Луганск: ООО «Виртуальная реальность», 2007. – С.343-350. Про місце і роль глиняного посуду у віруваннях та обрядовості населення Луганщини ХІХ століття. Згадано дослідників українського гончарства: Олеся Пошивайла, Євгенію Спаську. Статтю проілюстровано фото гончарних виробів кінця ХІХ – початку ХХ століття з експозиції Луганського обласного краєзнавчого музею. 4182. Карабанов Микола. Таємниці козацької фортеці Тор // Україна козацька. – Київ, 2007. – №15-16. – Серпень–вересень. – С.5. Про розкопки відомої в Донецькій області козацької фортеці Тор, під час яких було виявлено глиняний господарський посуд, козацькі люльки та кресала. Подано фото глиняних виробів. 4183. Карелин Марк. Фарфоровый рок? // Акцент. – Донецк, 2007. – №91. – 20 июня. – С.2. Про об’єднання «Дружковський фарфоровий завод», який припинив свою виробничу діяльність. 4184. Каталог виставок реставрованих предметів. – Харків: Харківський філіал Національного науково-дослідного реставраційного центру України, 2007. – 48 с. У каталозі подано відреставровані твори, що увійшли до експозиції виставки «Погляд у минуле». Серед експонатів – глиняні вироби. Подано фото опішнянської вази, а також глиняних люльок ХІХ століття. 4185. Каталог робіт В.Г.Кричевського (малярство, графіка) у збірці Полтавського краєзнавчого музею. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 2007. – 12 с. Про Василя Григоровича Кричевського – живописця, архітектора, знавця народного мистецтва, автора видатної пам’ятки української архітектури – будинку Полтавського губернського земства (нині – Краєзнавчий музей). Василь Кричевський співпрацював з відомим гончарем Іваном Гладиревським (Опішне). Під час перебування в Опішному спроектував будинок Земської губернської гончарної майстерні, яку було споруджено 1916 року. Упродовж ХХ століття вона була осередком гончарства в містечку. Нині належить Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному і потребує реконструкції. 4186. Катерина Ливрінц // Художники України. – 2007. – №24. – 14 червня. – 32 с. Про молоду художницю Катерину Ливрінц з Ужгорода. Глиняні витвори ужиткового призначення, декоративні рельєфи, дрібна пластика складають багатогранну картину креативності талановитої мисткині. Подано фото її глиняних творів. 4187. Кафедра художньої кераміки: Львівська Національна Академія Мистецтв: Каталог/Автор вступної статті Орест Голубець. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 32 с.

43

Ке

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про Кафедру художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв. Подано відомості про творчий шлях викладачів цього закладу, які в різні роки працювали на Кафедрі художньої кераміки: Степана Андрусіва, Василя Боднарчука, Олександра Волошенка, Михайла Гладкого, Василя Гудака, Ореста Голубця, Анатолія Каліша, Олени Кондратюк, Мечислава Малавського, Володимира Панасюка, Івана Франка, Ігоря Ходи, Тараса Янка, Марії Лосик, В’ячеслава Зіневича, Ігоря Колодка, Ростислава Мостового, Сергія Соболя.

4188. Керамика: стиль и мода. – 2007. – №1. – 160 с.; №2. – 176 с.; №3. – 176 с.; №4. – 192 с. Спеціалізоване періодичне видання – єдиний в Україні проект у галузі облицювальної плитки, покликаний надавати інформаційну допомогу спеціалістам і споживачам кераміки. 4189. Кирей Владислав. Древня цивілізація відкриває таємниці // Урядовий кур’єр. – 2007. – №198. – 26 жовтня. – С.6. Про археологічні розкопки, які проводить Інститут археології НАН України поблизу с.Легедзине Тальнівського району в Черкащині. Серед знахідок – глиняний посуд, фігурки жінок, модель санчат. Зазначено, що через недостатнє фінансування Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» призупинено відтворення трьох трипільських жител і гончарної майстерні. 4190. Кирей Владислав. Молодіжний симпозіум гончарів // Урядовий кур’єр. – 2007. – №137. – 2 серпня. – С.5. Про V Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарів, який відбувся в Чигирині (Черкащина). Кращі твори 18 юних майстрів з різних куточків України стануть експонатами музею гончарства, який заплановано відкрити в Чигирині – першій гетьманській столиці. 4191. Кирей Владислав. Писанці – тисяча років // Урядовий кур’єр. – 2007. – №66. – 13 квітня. – С.6. Про фрагмент глиняної писанки, покритої жовтою поливою, виявлений археологами поблизу села Панське в Черкащині. Вік знахідки – близько тисячі років. 4192. Кислий О.Є. Кам’янська культура // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.68-69. Про археологічну культуру доби бронзи (ХVІІІ–ХV ст. до н.е.). Зазначено, що найбільш характерною ознакою форми ліплених глиняних посудин, виявлених під час розкопок пам’яток кам’янської культури, є круглобокість. Горщики вертикальних пропорцій мали різко відхилені вінця, горизонтальних пропорцій – бочкоподібний тулуб. Від знахідок багатоваликової кераміки глиняні вироби кам’янської культури відрізняються нечисельністю форм з чітко зламаним профілем, бідністю орнаментації, оригінальністю форм, що є трансформацією горщиків катакомбної культури, а також наявністю горщиків з внутрішнім виступом для утримання кришки. 4193. Кислюк Наталія. «Іграшковий родовід» // Українська культура. – Київ, 2007. – №2. – С.38.

44

Бібліографія українського гончарства. 2007

Кл

Про історію української дитячої іграшки, зокрема глиняної. Серед осередків іграшкарства названо Адамівку й Опішне. 4194. Клименко Інна. Архаїка, що живе в сучасній кераміці // Пенсійний кур’єр. – Київ, 2007. – №50. – 14 грудня. – С.12. Про виставку творів художниці-керамістки Ганни Семенко, що експонувалася в Музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ). Мисткиня у своїх роботах вдало поєднує суто українські й світові культурні традиції. Подано фото Ганни Семенко та її творів. 4195. Клименко О. Гончарство // Історія декоративного мистецтва України: У 5-ти томах. – К.: ІМФЕ імені М.Т.Рильського НАН України, 2007. – Т.2: Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ століття. – С.197-213. Про розвиток української кераміки впродовж XVII–XVIII століть. Основну увагу присвячено цеховому гончарству: охарактеризовано атрибути гончарного цеху (корогва, цішка), проаналізовано основні принципи організації цехового ремесла й передачі професійної майстерності, проведено поділ кераміки цього періоду за технологічними ознаками на неполив’яну, полив’яну та мальовану; визначено причини занепаду гончарних цехів. Подано детальну характеристику гончарних виробів зазначеного періоду (призначення, різновиди форм та розмірів, відмінності оздоблення в межах кожного виду). Досліджено такі форми, як горщик, миска-покришка, макітра, сковорідка, ринка, друшляк, глечик, тиква, барило, баклага, куманець, носатка, посуд для пиття (кухлі, келихи, чарки), миски й полумиски, тарілки, свічники, каганці, курильниці, скульптура, люльки. Простежено технологічний процес гончарного виробництва: добування глини, способи приготування глиняної маси, формування й декорування виробів, випалювання. Охарактеризовано інструменти й пристрої гончарів цього періоду: шльонський гончарний круг, гончарний ніж, штампи, зубчасте коліщатко, металевий гребінець, пензлик, коров’ячий ріжок, кам’яне лощило, дріт, двокамерне горно. Описано два способи нанесення поливи на черепок (сухий і вологий). Акцентовано увагу на відмінностях форм полив’яних і неполив’яних виробів. Наголошено, що в зазначений період існували й розвивалися майже всі притаманні українському гончарству пізнішого часу техніки й принципи декорування глиняних виробів. Перераховано найпотужніші центри гончарства – Київ, Чернігів, Потелич, Коломия, Ічня, Ніжин, Новгород-Сіверський. Звернено увагу на активізацію розвитку гончарства в таких осередках, як Сунки, Дибинці, Бубнівка, Опішне, Великі Будища, Смотрич. Подано 54 фото глиняних виробів із фондових колекцій шести українських музеїв. 4196. Клименко О.О. Данченко Олександра Степанівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.224. Про мистецтвознавця, керамолога й майстриню художньої кераміки з Києва, автора досліджень «Народна кераміка Наддніпрянщини» (1969), «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» (1974). За матеріалами традиційного кухонного

45

Кл

Бібліографія українського гончарства. 2007 неполив’яного посуду розробила методику визначення особливостей гончарства на регіональному рівні. Створювала глиняні жіночі прикраси з урахуванням регіональних особливостей гончарства.

4197. Клименко О.О. Дацінька Іван Демидович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.241. Про гончаря з Малих Будищ Зіньківського району Полтавської області, який працював у артілі «Червоний гончар» та заводі «Художній керамік». Створював кухонний посуд великих розмірів (горщики, макітри, тикви). Подано фото його глиняного глечика для свяченої води. 4198. Клименко О.О. Денисенко Григорій Павлович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.379. Про майстра художньої кераміки з Василькова Київської області. Зробив вагомий внесок у розвиток формотворення та мальовки гончарних виробів, виготовлення малої пластики. Подано фото його творів. 4199. Клименко О.О. Денисенко Сергій Михайлович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.139, 384. Про майстра художньої кераміки з Василькова Київської області. Створює декоративні тарелі, композиції, панно. Подано фото його творів. 4200. Клименко О.О. Діденко Ганна Павлівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.139, 671. Про заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстриню глиняної іграшки з Опішного. Подано фото її творів. 4201. Клименко О.О. Діденко Марфа Олександрівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.673. Про майстриню глиняної іграшки з Опішного. Ліпила традиційних для осередку свистунів у вигляді баринь, вершників. Подано фото її твору. 4202. Клименко Р.Г. Дереза Вікторія Володимирівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 422. Про майстриню художньої кераміки з Донецька. Для її творчості характерні висока майстерність, індивідуально-творче мислення. Подано фото її творів. 4203. Клікова Ганна. Як гімназисти з «Дивосвіту» малобілозерців ярмаркувати вчили // Запорізька правда. – Запоріжжя, 2007. – №70. – 15 травня. – С.1. Про ярмарок на базарній площі села Мала Білозерка, що у Василівському районі Запорізької області, на який усіх запрошували діти – вихованці Малобілозерської обласної гімназії інтернатного типу «Дивосвіт». Гімназисти розгорнули виставку-

46

Бібліографія українського гончарства. 2007

Кл

продаж глиняних виробів, виготовлених власноруч. Окремо було представлено дипломні роботи з глини, створені випускниками. Згадано про гончаря Олександра Вільчинського, який охоче допомагає гімназії. Подано фото директора гімназії Яніни Овсієнко, її вихованців та глиняних виробів. 4204. Клімчук Лідія. Довга коса на щасливе довге життя // Луцький замок. – Луцьк, 2007. – №16. – 19 квітня. – С.13. Про родину Миляшкевичів із Луцька. Одна із сестер – Жанна, закінчила Миргородський керамічний технікум і займається виготовленням глиняних виробів. Подано фото її твору «Українська сімейка». 4205. Кліш Тетяна. Злий дух у ляльок не вселяється // Високий замок. – Львів, 2007. – №7. – 17 січня. – С.6. Про виставку «Українська традиційна іграшка та лялька», яка відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ). Серед її експонатів – глиняна іграшка. Статтю проілюстровано фото глиняного виробу. 4206. Клочко Диана. Детское и мудрое от Ольги Рапай // День. – Київ, 2007. – №74. – 11 травня. – С.24. Про виставку члена Національної спілки художників України (Київ), керамістки Ольги Рапай, що відбулася в Національному художньому музеї. Відвідувачі мали можливість побачити творчий доробок відомої майстрині. Подано фото глиняної скульптури «Друзі». 4207. Клюшник К. Садові прикраси: свіжі рішення // Вечірній Київ. – 2007. – №52. – 28 березня. – С.6. Про садову фурнітуру, зокрема вазони та горщики для квітів, асортимент яких представлено в спеціалізованих магазинах Києва. Він вражає розмаїттям форм, матеріалів, кольорів та градацією цін: від найдешевших – пластмасових, до найдорожчих – глиняних. Подано фото садових прикрас. 4208. Кобильченко Олена. «Різдвяне диво» дарує диво // Вінниччина. – Вінниця, 2007. – №1. – С.4. Про мистецьку виставку, яка відбулася у Вінницькому обласному центрі народної творчості, де серед робіт декоративно-ужиткового мистецтва було представлено кераміку Ф.Міщенко, Т.Шпак, Л.Філінської, В.Ніколаєвої та ін. Подано фото глиняних творів Людмили Філінської. 4209. Коваленко Віталій. Повертаючись до «Ржищевського вінка» // Українська культура. – Київ, 2007. – №9. – С.9. Про свято трипільської культури «Ржищівський вінок», започатковане в містечку Ржищів у Київщині. Статтю проілюстровано фото виробу «Пам’ятник трипільської цивілізації». 4210. Коваленко Віталій. Ржищівський вінок // Сільська школа. – Київ, 2007. – №33-34. – 6 вересня. – С.4. Про свято трипільської культури, яке відбулося в містечку Ржищів, що в Київщині, де можна було придбати глиняні вироби, на місці колишніх археологічних розкопок

47

Ко

Бібліографія українського гончарства. 2007 побачити глиняну піч. Згадано відомого археолога Вікентія Хвойку, який знайшов поблизу Ржищева предмети раніше невідомої археологічної культури, яку згодом назвали трипільською. Подано фото глиняних виробів.

4211. Коваленко Володимир, Мезенцев Володимир. Відкриття собору живоначальної трійці в Батурині // Українське слово. – 2007. – №10. – 7-13 березня. – С.6, 7. Про роботу Батуринської міжнародної археологічної експедиції 2006 року, яка досліджувала гетьманську столицю України. Подано фото полив’яної кахлі з печі гетьманського палацу в Батурині. 4212. Коваленко Володимир, Ситий Юрій. Батурин археологічний // Слово «Гетьманської столиці» . – Батурин, 2007. – №2. – С.4. Про археологічні дослідження Батурина, що в Чернігівщині, під час яких серед інших знахідок було виявлено полив’яні кахлі та їх фрагменти. 4213. Коваленко Оксана. Типологія глиняних люльок ХVІІ–ХVІІІ століть (за матеріалами Полтавщини) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.126-134. Подано авторську типологію глиняних люльок XVII–XVIII століть. Люльки поділено за типами відповідно до місця виготовлення, форми чашечки й тулійки. Виділено 4 типи (14 варіантів) люльок місцевого виробництва: глекоподібні; з округлою нижньою частиною, циліндричною шиєю, невиділеними вінцями; у вигляді половини еліпса або сфери; конусоподібні. Найбільш поширеними були люльки з глекоподібною формою чашечки, найменш – конусоподібною. Останні також характеризувалися найменшими розмірами. Проаналізовано варіанти означення форм чашечки в сучасних публікаціях. Тулійки люльок за формою поділено на циліндричні та конусоподібні. З’ясовано, що форма тулійок більш статична, ніж чашечок, і зумовлювалася технологічним процесом виготовлення й необхідністю кріплення люльки чи кришечки до неї. За розмірами й особливостями використання люльки поділено на індивідуальні й гуртові. Простежено переважання того чи іншого типу люльок упродовж XVII–XVIII століть на території Полтавщини. Статтю проілюстровано уніфікованою схемою з типами форм чашечок та таблицею з різними типами люльок XVII–XVIII століть з Полтавщини. 4214. Коваль Ярина. Багатозначність «Маскараду» // Львівська газета. – Львів, 2007. – №14. – 30 січня. – С.8. Про новий проект «Маскарад» Інформаційно-мистецького центру Львівської національної академії мистецтв, який репрезентовано в галереї «Дзиґа» (Львів), де близько тридцяти відомих мистців (Роман Романишин, Олег Денисенко, Олег Дергачов, Ганна Друль та інші) і студентів осмислили в різних матеріалах, зокрема глині, тему маски. Ініціатором виставки став проректор Львівської національної академії мистецтв Орест Голубець. Подано фото масок у галереї «Дзиґа». 4215. Коваль Ярина. Зазирнути у глечик // Львівська газета. – Львів, 2007. – №57. – 2 квітня. – С.8.

48

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ко

Про конкурс «Внутрішній світ глечика», організований Інформаційномистецьким центром Львівської національної академії мистецтв, що проходив у рамках Міжнародного молодіжного симпозіуму «Міні-кераміка. 2007». Статтю проілюстровано фото глиняного виробу. 4216. Коваль Ярина. Суперовий «Кримський стиль» // Львівська газета. – Львів, 2007. – №23. – 12 лютого. – С.8. Про виставку творів декоративно-ужиткового мистецтва «Кримський стиль» кримсько-татарських майстрів товариства «Чатир-Даг», очолюваного Мамутом Чурлу, яка відбулася в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові. Серед експонатів – кераміка талановитих мистців Рустема Скибіна, Ірини Тесленко, Абдюля Сеїт-Аметова та інших. 4217. Коваль Ярина. «Фруктовий салат» на стінах // Львівська газета. – Львів, 2007. – №117. – 11 липня. – С.8. Про виставку «Фруктовий салат», куратором якої був Орест Голубець, що експонувалася в коридорах «Технопарку ЛЗТА» у Львові. У ній взяли участь близько двадцяти мистців. Серед експонатів – глиняна композиція Юрія Мусатова. Подано фото глиняних яблук з експозиції виставки. 4218. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського національного університету, 2007. – 108 с. Про знахідки, виявлені під час археологічних досліджень козацького містечка Самарь ХVІ–ХVІІ століть, а також російсько-української Богородицької фортеці у пониззі ріки Самари. Серед знахідок, на думку авторів, є гончарні інструменти. 4219. Козаровичі, багатошарова археологічна пам’ятка // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком.– C.406. Про багатошарову археологічну пам’ятку поблизу сіл Козаровичі і Глібівка Вишгородського району Київської області. Подано фото ліпленого лискованого посуду чорного кольору з могильника Козаровичі зарубинецької культури. 4220. Козюба В.К. Світлої пам’яті Валентини Олексіївни Петрашенко // Археологія. – 2007. – №1. – С.115-117. Статтю присвячено пам’яті археолога й керамолога Валентини Петрашенко (14.12.1950 – 14.12.2006). Серед зацікавлень дослідниці – технологія виготовлення та хронологія кераміки. Її багаторічна дослідницька праця лягла в основу монографії «Слов’янська кераміка VІІІ–ІХ ст. Лісостепового Правобережного Подніпров’я» (1992). 4221. Коледа В.В., Зайчук А.В., Михайлюта Е.С., Алексеев Е.В., Чеберко А.И. Заглушенные глазури для тонкокерамических изделий низкотемпературного обжига // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»: Збірник наукових праць. – Харків: Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», 2007. – №26. – С.99-106.

49

Ко

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про розробку складів заглушених цирконових полив для тонкокерамічних виробів низькотемпературного випалювання (за 1200°С). Досліджено вплив домішок CaO, BaO, MgO, Al2O3 і SiO2 на оптичні властивості полив та встановлено принципову можливість одержання склопокриттів з високими показниками білизни (84,8%) та блиску (79%), які не містять оксиду цинку. Доведено ефективну роль заміни в складі цирконовміщуючої поливи оксиду кальцію до 3 мас. % на кремнезем як окремо, так і в композиції з оксидом барію. Одержані результати можуть бути використані під час виготовлення виробів санітарного й господарчого призначення.

4222. Коледа В.В., Цибулько Э.С., Алексеев Е.В., Молчанович Е.А. К вопросу получения клинкерного кирпича на основе отечественного сырья // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.47-48. Подано результати комплексних досліджень глинистих матеріалів, які використовує Харківський філіал ЗАТ «Слобожанська будівельна кераміка», а також тих, які завозяться з інших регіонів України, з метою з’ясування можливості використання їх як базової сировини для виготовлення клінкерної цегли. 4223. Коледа В.В., Шевченко Т.А., Михайлюта Е.С. Особенности приготовления керамических шликеров // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.35-37. Подано результати досліджень впливу дрібності помолу піску на властивості низькотемпературної тонкокерамічної маси. Дані петрографічного аналізу засвідчили виразні зміни у фазовому складі й структурі глиняного черепка. З’ясовано, що оптимальний розмір попередньо подрібненого кварцового піску знаходиться в межах 15-20 мкм. 4224. Коледа В.В., Шевченко Т.А., Михайлюта Е.С., Сайгак Н.А. Разработка низкотемпературных фарфоровых масс с пониженной деформацией при обжиге // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №1. – С.45-46. Про покращення маси для виробництва санітарної кераміки шляхом уведення до її складу різної кількості опіснювача. 4225. Колекції Наукових фондів Інституту археології НАН України: Каталог. – К.: Академперіодика, 2007. – 356 с. Подано каталог археологічних колекцій із Наукових фондів Інституту археології НАН України. Значна кількість експонатів – глиняні вироби епохи палеоліту й пізнього середньовіччя. Книгу проілюстровано фото глиняних горщиків, мисок, кубків, прикрас, черпаків, світильників. 4226. Колесник Анатолій. У «Животоки» їдуть звідусіль // Поштовий вісник. – Київ, 2007. – №5. – 9 лютого. – С.5. Про унікальний шкільний музей «Животоки», створений у Павлівці Снігурівського району в Миколаївщині. В експозиції – глиняні вироби, зокрема уламки трипільського посуду, а також посуд з Ольвії. 4227. Коломыя // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.146-147.

50

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ко

Подано фото гуцульської кераміки зі збірки Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. 4228. Колупаєва Агнія. Кахлі // Історія декоративного мистецтва України: У 5-ти томах. – К.: ІМФЕ імені М.Т.Рильського НАН України, 2007. – Т.2: Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ століття. – С.217-244. З’ясовано особливості розвитку вітчизняного кахлярства ХVІ–ХVІІ століть. Подано типологію українських кахель за тектонічною формою, пластикою, декором. Названо давні осередки кахлярства: Белз, Володимир, Галич, Луцьк, Теребовлю, Холм, Жовкву, Клевань, Львів, Острог, Потелич, Старий Самбір, Кам’янець-Подільський, Бар, Смотрич, Сатанів, Будзанів, Струсів, Меджибіж, Шаргород, село Велика Кужелова, Умань, Суботів, Чигирин, Чернігів, Батурин, Ніжин, Ічню, Прилуки, Глухів, Куземин, Великі Будища, Глинськ, Переяслав, Миргород, Ромни, Зіньків, Опішне, Харків, Мерефа, Охтирка, Нова Водолага. Згадано майстрів кахлярства: Петра Яцка, Миська із Потелича, Олексу Мальованика із Галичини, київських майстрів Ярмолая Степанова, Леська Григор’єва, Федора Плясуна, Прокопа Жубрака, Павла та Пилипа Говорух, Івана Гальченка, Пилипа Гончара, Івана Хмару, Кожум’яченка, Остапа Шпорту та Федора Вовка, Йосипа Литвина, а також Сидора Перепілку із Городні. Статтю проілюстровано фото кахель з різних регіонів України. 4229. Комельков Юрий. «Сезам» в стиле «эклектика» // Керамика: стиль и мода. – 2007. – №1. – С.21-31. Про інтер’єр будинку в стилі «еклектика», родзинкою якого стала багата колекція ексклюзивної кераміки: починаючи від перил і ваз до панно відомих майстрів. Згадано відомого художника-кераміста Гію Міміношвілі (Київ). Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4230. Кондель-Пермінова Наталія. До історії відродження будівлі Полтавського земства // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини: Збірник наукових праць з мистецтвознавства, архітектурознавства і культурології. –К.: Фенікс, 2007. – Вип.4. – С.43-64. Про історію проектування й будівництва, відродження й реконструкції визначної пам’ятки української архітектури – будівлі Полтавського губернського земства. Згадано відомого російського кераміста Петра Вауліна – викладача Миргородської художньо-промислової школи, а також про гончарну майстерню в Опішному, МалоБудищанський черепичний завод. 4231. Коновальчук Тетяна. Унікальна і неповторна // Рідне Прибужжя. – Миколаїв, 2007. – №25. – 24 лютого. – С.4. Про виставку «Таланти і захоплення миколаївців», що експонувалася в муніципальному виставковому залі Миколаєва. Серед експонатів – твори декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема вироби з глини. Майстри гончарної справи Сергій Глушко, Сергій Волчицький та Тамара Вальгушина представляли свої гончарні твори. Подано фото глиняних виробів.

51

Ко

Бібліографія українського гончарства. 2007

4232. Копчак Степан. Іван Левинський: пошук національного стилю // Мистецтвознавчий автограф: Збірник наукових праць кафедри історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – Вип.2. – С.240-243. Про творчу діяльність архітектора, художника-кераміста, промисловця з винятковими здібностями, видатного громадського діяча Івана Левинського зі Львова. Гончарна продукція фабрики, яку він очолював, високо цінувалася в Галичині та за її межами. Причинами цього була висока якість випалювання та використання народних мотивів як головного елемента оздоблення. 4233. Копчак Степан. Кам’яна поезія Дарії Альошкіної // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.79. Про молоду скульпторку Дарію Альошкіну зі Львова, яка в роботі, окрім інших матеріалів, використовує глину. Статтю проілюстровано фото глиняного виробу. 4234. Коробка Леонід. Ох, ця неповторна Опішня, або Чи стане селище на Полтавщині центром міжнародного туризму? // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №29. – 20 липня. – С.1. Про І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль в Опішному, який проходив на базі державної спеціалізованої школи-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному». У Мистецькому форумі взяли участь представники 25 областей України, делегації з Білорусі, Молдови, Румунії та Російської Федерації. Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Статтю проілюстровано фото, що фіксує момент творення глиняного виробу на гончарному крузі. 4235. Кохан Виктория. Украинская академическая керамология ХХІ века // День. – Киев, 2007. – №215. – 8 декабря. – С.8. Про монографію видатного керамолога, доктора історичних наук Олеся Пошивайла «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя». Подано перелік наукових праць ученого. Згадано найстаршого представника гончарської родини Пошивайлів – Миколу Гавриловича Пошивайла. 4236. Кохан Вікторія. Гончарне свято // Культура і життя. – 2007. – №2. – 10 січня. – С.4. Про ювілейний вечір, присвячений 70-річчю від дня народження славетного українського гончаря Михайла Китриша – заслуженого майстра народної творчості України, Лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, який завершився персональною виставкою творів майстра. 4237. Кохан Вікторія. Гончарська книгозбірня України // Вечірня Полтава. – 2007. – №41. – 11 жовтня. – С.6. Про Гончарську книгозбірню України – спеціалізований науково-дослідний та інформаційний центр з проблематика українського й світового гончарства, що функціонує в структурі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. 4238. Кохан Вікторія. Де зберігаються скарби гончарські… // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №49. – 27 червня. – С.3.

52

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ко

Про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, заснований за ініціативи великого сподвижника й ентузіаста Олеся Пошивайла за дорученням Ради Міністрів України. Заклад відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його відвідувачами є вчені, політичні діячі, художники, народні майстри, учні художніх шкіл і студенти мистецьких вузів, співробітники музеїв України та пересічні громадяни. 4239. Кохан Вікторія. Закопували горщик з кашею і свистіли в свистунці: Перший Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль // Сільська школа. – Київ, 2007. – №36. – 27 вересня. – С.4. Про Перший міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, що проходив у столиці українського гончарства – Опішному, в роботі якого взяли участь учні мистецьких навчальних закладів, ліцеїв, гімназій, гончарних шкіл з різних регіонів України й чужоземних країн. У рамках фестивалю учасники відвідали Меморіальні музеї-садиби гончарки Олександри Селюченко та гончарської родини Пошивайлів, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та персональну виставку Михайла Китриша. 4240. Кохан Вікторія. Козацька спадщина // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №52. – 7 липня. – С.2. Про Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Актуальні питання дослідження українського гончарства доби козацтва» (Опішне, 2007), під час якого відбулася презентація монографії провідного українського вченого-керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Олеся Пошивайла «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя», яка є першим в Україні дослідженням про предмет і завдання української керамології, її джерела, основи збереження гончарської спадщини, методи керамологічних досліджень. 4241. Кохан Вікторія. Козацька спадщина в Опішному // Полтавська думка-2000. – Полтава, 2007. – №25. – 29 червня. – С.1. Про Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Актуальні питання дослідження українського гончарства доби козацтва» (Опішне, 2007), під час якого відбулася презентація монографії провідного українського вченого-керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Олеся Пошивайла «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя», яка є першим в Україні дослідженням про предмет і завдання української керамології, її джерела, основи збереження гончарської спадщини, методи керамологічних досліджень. 4242. Кохан Вікторія. Корифей української кераміки // Вечірня Полтава. – 2007. – №15. – 12 квітня. – С.5. Про виставку книг, присвячену 85-річчю від дня народження славетного українського керамолога, доктора мистецтвознавства, професора, досвідченого педагога, автора понад 300 наукових праць – Юрія Лащука, яка експонувалася в Гончарській книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства

53

Ко

Бібліографія українського гончарства. 2007 в Опішному. Завдяки вченому Гончарська книгозбірня України поповнилася його особистою бібліотекою, Національний архів українського гончарства – цінними рукописними матеріалами, 40-тисячним фондом польових негативів і фотографій.

4243. Кохан Вікторія. Корифей української кераміки // Культура і життя. – 2007. – №17. – 25 квітня. – С.2. Про виставку книг, присвячену 85-річчю від дня народження славетного українського керамолога, доктора мистецтвознавства, професора Юрія Лащука, яка експонувалася в Гончарській книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Подано фото корифея української керамології. 4244. Кохан Вікторія . Культурно-історичні пам’ятки Опішного // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №44. – 9 червня. – С.2. Про культурно-історичні пам’ятки Опішного. Подано інформацію про охороннозаповідні зони селища та його околиць. Це, зокрема, територія заводів «Художній керамік» та «Керамік»; старовинні опішненські гончарні кутки «Птухівка», «Яреміївка», «Яри», «Гончарівка», «Їсіпівка»; городище скіфського часу «Кардашів Вал» (V–ІІІ ст. до н.е.), слов’янське городище роменської культури (V–VІІІ ст.); традиційні місця видобутку гончарної глини і с.Міські Млини, де жили гончарімисочники; підземелля доби пізнього середньовіччя; садиби народних майстрівгончарів. 4245. Кохан Вікторія. Культурно-історичні пам’ятки Опішного // Музеї України. – Київ, 2007. – №2-3. – С.33. Про Опішне – столицю українського гончарства, один із найцікавіших туристичних регіонів Полтавщини, де знаходяться безцінні пам’ятки культури й археології. Згадано про городище скіфського часу «Кардашів Вал», унікальну виробничу гончарну споруду – будинок Земської губернської гончарної майстерні, збудований за проектом Василя Кричевського. 4246. Кохан Вікторія. Культурно-історичні пам’ятки Опішного // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.67. Про Опішне – столицю українського гончарства, один із найцікавіших туристичних регіонів Полтавщини, де знаходяться безцінні пам’ятки культури й археології. Згадано про городище скіфського часу «Кардашів Вал», унікальну виробничу гончарну споруду – будинок Земської губернської гончарної майстерні, збудований за проектом Василя Кричевського. 4247. Кохан Вікторія. Культурно-історичні пам’ятки Опішного // Сільська школа. – Київ, 2007. – №19. – 24 травня. – С.4. Про культурно-історичні пам’ятки Опішного – одного із найцікавіших туристичних регіонів Полтавщини, що отримало світове визнання як столиця українського гончарства, славетний центр культурної самобутності України. Подано фото юної майстрині за гончарним кругом. 4248. Кохан Вікторія. «...Людині творчій і натхненній дано мистецтву віддано служить» // Слово Просвіти. – 2007. – №2. – 11-17 січня. – С.13.

54

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ко

Про урочистості з нагоди 70-річчя від дня народження заслуженого майстра народної творчості України, Лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, славетного українського гончаря Михайла Китриша. Він плідно працює, створюючи нові гончарні вироби, виготовляє вжитковий посуд і ритуальну скульптуру. Михайло Китриш – інтерпретатор давніх традицій гончарної пластики Опішного, часто експериментує з кольоровими глинами й поливами, численні твори виготовляє з дружиною – Галиною Сергіївною, яка досконало володіє технікою підполив’яної мальовки. Ювілейний вечір завершився персональною виставкою творів Михайла Китриша. Подано фото глиняної скульптури «Коні». 4249. Кохан Вікторія. Містечко невеличке, а славне // Культура і життя. – 2007. – №21. – 23 травня. – С.1. Про столицю українського гончарства – Опішне, один із найцікавіших туристичних регіонів у Полтавщині, де знаходяться безцінні пам’ятки культури й археології, славетний центр культурної самобутності України. 4250. Кохан Вікторія. [Про Всеукраїнський науково-практичий керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні»] // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.151. Про Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні», присвячений 150-річчю від дня народження видатного українського керамолога й музеолога Івана Зарецького, що відбувся в Опішному 15-17 жовтня 2007 року. 4251. Кохан Вікторія. Перший Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль // Художня культура. Актуальні проблеми: Науковий вісник. – К.: Фенікс, 2007. – Вип.4. – С.712-719. Про Перший міжнародний молодіжний гончарський фестиваль в Опішному. Згадано відомих в Україні і за її межами майстрів гончарного мистецтва: Миколу Пошивайла, Василя Омеляненка, Михайла Китриша (Опішне), Степана Андрусіва, Тараса Левківа (Львів), Світлану Пасічну (Полтава), Лілію Бережненко (Запоріжжя), Людмилу Шилімову-Ганзенко (Черкаси), В’ячеслава Віньковського (Ужгород). Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, директором якого є вчений-керамолог, доктор історичних наук Олесь Пошивайло, а також про Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», на базі якої відбувся молодіжний фестиваль. Статтю проілюстровано фото юних майстрів гончарної справи за роботою, а також їх глиняних виробів. 4252. Кохан Вікторія. Скарби гончарські // Літературна Україна. – 2007. – №27. – 19 липня. – С.8. Про створення й діяльність першого в Україні Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, до складу якого входять Меморіальні музеїсадиби гончарської родини Пошивайлів та відомої гончарки Олександри Селюченко.

55

Ко

Бібліографія українського гончарства. 2007

4253. Кохан Вікторія. Фестиваль в Опішному // Літературна Україна. – 2007. – №32. – 23 серпня. – С.4. Про І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, який проходив у Опішному. Згадано про майстрів гончарної справи Миколу Пошивайла, Василя Омеляненка, Михайла Китриша з Опішного, Степана Андрусіва зі Львова. 4254. Кохан Вікторія, Онищенко Володимир. Культурно-історичні пам’ятки Опішного // Шлях перемоги. – 2007. – №17. – 25 квітня. – С.10. Про Опішне – гончарську столицю України, один із найцікавіших туристичних регіонів Полтавщини, де знаходяться безцінні пам’ятки культури й археології. У містечку успішно функціонують Національний музей-заповідник українського гончарства, засновником якого був доктор історичних наук Олесь Пошивайло, Колегіум мистецтв, Музеї-садиби гончарської родини Пошивайлів та гончарки Олександри Селюченко, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, проходять симпозіуми гончарства, працюють відомі гончарі – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Омеляненко та Михайло Китриш. 4255. Кочержук І.С. Джуранюк Валентина Іванівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.139, 531. Про гончарку з Косова, яка створює традиційні для регіону декоративні тарелі, дзбанки, свічники, вази, кахлі, миски, куманці, скульптурні композиції. Подано фото творів Валентини Джуранюк. 4256. Кочержук І.С. Ділета Іванна Володимирівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.686. Про майстриню художньої вишивки, гончарку, члена Національної спілки художників України з Івано-Франківщини, автора глиняних ваз, тарелів, мисок. Гончарні вироби оздоблює фляндрівкою. Подано фото її твору. 4257. Кошовий Микола. Майстри звітують і дивують // Урядовий кур’єр. – 2007. – №210. – 9 листопада. – С.14. Про Всеукраїнську виставку-конкурс на кращий твір народного мистецтва 2007 року, у якій узяли участь понад 100 майстрів із різних регіонів України. Серед конкурсних робіт було представлено й кераміку. Увагу фахівців привернули твори юного гончаря Євгена Поступайла з Чигирина (Черкащина). 4258. Кравцова Наталья. В составе Хазарского каганата // Малая родина: Сборник статей сотрудников Луганского областного краеведческого музея. – Луганск: ООО «Виртуальная реальность», 2007. – С.277-281. Про історію Луганщини VІІ–Х століть, коли ця територія входила до складу Хазарського каганату. Подано інформацію про тогочасне гончарне виробництво, а також малюнок глиняного посуду Степового Подонців’я.

56

Бібліографія українського гончарства. 2007

Кр

4259. Кравченко В. Зібрання творів. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського, 2007. – Т.1: Етнографічна спадщина Василя Кравченка. – 308 с. Подано комплексне дослідження Мархлевського (Довбиського) порцелянового заводу. Докладно описано весь процес виготовлення порцелянових виробів від підготовки сировини до випалювання виробів, їх подальшої підготовки до транспортування в місця збуту; цехи та обладнання заводу; соціальний стан робітників; охорону праці. Ілюстрована частина містить малюнки пристроїв та інструментів для порцелянового виробництва. 4260. Кравченко Степан. Ярмарок у Великих Сорочинцях створює імідж державі // Директорська пошта. – Полтава, 2007. – №7-8. – С.9-12. Про Національний сорочинський ярмарок, на якому серед різних видів декоративноужиткового мистецтва було представлено й гончарство. Названо асортимент виробів, що продавалися на ярмарку, зокрема глечики, глиняні козачки-свистунці. 4261. Кравчук Наталія. Порцеляна аж світиться // Високий замок. – Львів, 2007. – №3. – 11 січня. – С.12. Про виставку «Світ порцеляни» у Волинському краєзнавчому музеї, в експозиції якої була представлена відома китайська, німецька, польська, а також волинська порцеляна. Подано інформацію з історії порцеляни. Названо порцелянові заводи в Баранівці та Коростені. Статтю проілюстровано фото порцелянових виробів. 4262. Крапівіна В.В. Сіроглиняна кераміка Ольвії VІ–V ст. до н.е. // Археологія. – 2007. – №1. – С.98-106. Підсумовано результати багаторічного вивчення віднайденої в Ольвії димленої кераміки. Більшість таких виробів, знахідки яких трапляються в кожному з античних центрів Північного Причорномор’я, місцевого виробництва. Джерельною базою для дослідження стали речі з так званих закритих комплексів не лише Ольвії (102 посудини), а й пов’язаних з нею поселеннь: на о.Березань, Бейкуш, Каборга І, Велика Чорноморка ІІ. Застосовано переважно традиційні для археології методи дослідження – візуальний огляд, типологічний і порівняльно-історичний. Подано окремі етнографічні паралелі. Коротко охарактеризовано технологію обробки поверхні й випалювання досліджуваного посуду. Найбільш детально вивчено глечики, «кубки», «кратери», «диноси», горщики, миски, «фруктовниці», «кіліки», «скіфоси», тарілки, «рибні блюда», «чашки на ніжках», «гутуси», «глечичок для олії», «псіктери», «канфари», «лекіфи», «піксиди», «покришки», «закриті тонкостінні посудини», світильники. Показано кількісне співвідношення між різновидами посуду в культурному шарі Ольвії, описано форми й розміри виробів, подано їх датування. Статтю проілюстровано графічними й фотографічними зображеннями досліджуваних виробів. Проте певним її недоліком є невикористання результатів дослідження кераміки за допомогою хіміко-фізичних методів та застосування окремих хибних термінів, традиційних для археології, але нефахових для керамології («кружальна кераміка», «піддон» та ін.)

57

Кр

Бібліографія українського гончарства. 2007

4263. Кривенко Галина. Енциклопедія, яка стала в пригоді всім // Молодь України. – 2007. – №25. – 21-27 червня. – С.2. Про презентацію Українським центром народної культури «Музей Івана Гончара» та поліграфічною фірмою «Оранта» історико-етнографічного мистецького альбому «Україна й українці: Галичина, Буковина», присвячену вшануванню пам’яті Івана Гончара – видатного громадського і культурного діяча, талановитого скульпторакераміста, живописця й графіка, самобутнього народознавця й колекціонера. 4264. Кривонос Ольга. Прочитати таємниці віків // Сільські новини. – Чутово, 2007. – №68. – 25 серпня. – С.2. Про археологічні розкопки в Сторожовому Чутівського району Полтавської області, проведені студентами Полтавського педагогічного університету під керівництвом старшого викладача Кафедри історії України цього закладу, молодшого наукового співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Оксани Коваленко та наукового співробітника Полтавського краєзнавчого музею, старшого наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Романа Лугового, під час яких було виявлено гончарні вироби. 4265. Крупа Татьяна. Коллекционер или соучастник в преступлении? // Музеї України. – Київ, 2007. – №5. – С.10-12. Про негативні явища, пов’язані з колекціонуванням археологічних знахідок, зокрема кераміки й нумізматики, скульптури, виробів з металів, археологічної органіки. 4266. Крупко Ганна. Веселка щастя у кераміці // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №23. – 15 червня. – С.8. Про керамістку, співзасновницю першої в Україні приватної галереї «Триптих» Неллі Ісупову з Києва. Подано фото мисткині та її глиняних творів. 4267. Кудина Екатерина. Современность… времён неолита // День. – Киев, 2007. – №108. – 6 июля. – С.22. Про І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль в Опішному. Згадано Колегіум мистецтв у Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, а також імена відомих майстрів гончарної справи: Степана Андрусіва, Василя Омеляненка, Михайла Китриша, Миколи Пошивайла, Світлани Пасічної. Статтю проілюстровано фото майстрів за роботою. 4268. Кулиненко Людмила. Удивительный мир династии художников Куркчи // Меркурий. – Донецьк, 2007. – №7. – Июль. – С.70-72. Про виставку під назвою «Дивосвіт родини Куркчі» в Донецькому обласному художньому музеї. В експозиції – глиняні й живописні твори трьох поколінь династії. Подано інформацію про художника-кераміста Федора Куркчі. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів мистця. 4269. Культура і туризм // Гостинна Полтавщина: Короткий путівник-довідник. – Полтава: АСМІ, 2007. – С.20-22. Про Полтавщину як культурний осередок. Згадано Національний музей-заповідник

58

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ку

українського гончарства в Опішному. Названо імена видатних мистців, серед яких – Опанас Сластьон, Олександра Селюченко, Василь Кричевський. 4270. Куманський Броніслав. Колеса від козацького воза // Хобі. – Київ, 2007. – №5. – Травень. – С.40-47. Про збирача старожитностей Володимира Нагорного з Кіровограда. У його колекції вироби з Середньої Наддніпрянщини та Східного Поділля. Подано фото глиняних виробів із колекції Володимира Нагорного. 4271. Куроленко Наталья. Битва за предков // Киевские ведомости. – 2007. – №110-111. – 26 мая. – С.11. Інтерв’ю з істориком, письменником, громадським діячем Юрієм Шиловим про трипільську культуру. Подано фото трипільських глиняних статуеток. 4272. Курочка Вікторія. У Полтаві знайшли древні слов’янські гончарні печі // Коло. – Полтава, 2007. – №48. – 29 листопада–5 грудня. – С.17. Про археологічну знахідку на території Полтави кількох цілих гончарних печей, а також глиняного посуду, датованого Х–ХІ століттями. Статтю проілюстровано фото знайдених гончарних виробів, а також горна. 4273. Курочка Тамара. Їх об’єднав великий Гоголь // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №6. – 9 лютого. – С.15. Про візит учасників Гоголівських читань, серед яких були й науковці з Москви, (Російська Федерація), до столиці українського гончарства – Опішного. Під час майстер-класу гончаря, заслуженого майстра народної творчості України Миколи Пошивайла присутні доторкнулися до таїни прадавнього мистецтва гончаротворення. 4274. Кусько Галина. Монументально-декоративна творчість та педагогічна діяльність Сергія Бабкова // Вісник Львівської національної академії мистецтв: Спецвипуск ІV: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Мистецька освіта в культурній політиці держави ХХІ століття». – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – С.261-271. Про монументально-декоративну творчість Сергія Бабкова зі Львова, який виготовляв монументально-декоративні керамічні панно. 4275. Кучеренко Олеся. Брудні дитячі руки творять дива // Коло. – Полтава, 2007. – №28. – 12-18 липня. – С.28. Про завершення І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю в Опішному, де зібралися талановиті діти з Румунії, Російської Федерації, Білорусі й України. Під час майстер-класу гончар, заслужений майстер народної творчості України Микола Пошивайло навчав дітей ліпити з глини баринь та козаків. Подано фото учасників фестивалю за роботою. 4276. Кучинко М., Кучинко З. Давні та середньовічні скарби Волині. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 172 с. Про археологічні скарби кам’яної доби – пізнього середньовіччя, які зберігає в собі Волинська земля.Проведено типологічну й хронологічну класифікацію археологічних знахідок. Подано зображення знайдених глиняних виробів.

59

Ку

Бібліографія українського гончарства. 2007

4277. Куштан Дмитро. Результати археологічних досліджень на місці резиденції Б.Хмельницького у Чигирині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.52-59. Про археологічні дослідження в Чигирині Черкаської області, мета яких – виявлення залишків резиденції й військової канцелярії Богдана Хмельницького. Серед знахідок – фрагменти посуду, виготовленого на гончарному крузі, та кахель, а також типові для пізнього середньовіччя глиняні люльки. 4278. Кущ Л. Народна іграшка як вияв інтуїтивно-ментальних ознак дитини // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.212-216. Про вплив народної іграшки на психічний розвиток дитини. Згадано про антропоморфні й зооморфні глиняні фігурки, порожнисті торохкальця й іграшки у вигляді посуду, знарядь праці доби трипільської культури. 4279. Кущій Ольга. У Сорочинці – за подарунками // Експрес. – Львів, 2007. – №120. – 18-19 серпня. – С.16. Про візит Президента України Віктора Ющенка та політичної еліти країни на Сорочинський ярмарок, приурочений 70-річчю Полтавської області та 200-річчю від дня народження Миколи Гоголя, де гості-високопосадовці придбали опішнянські глиняні півники-свистунці й мальовані макітри. Подано фото опішненських майстрів-гончарів Любові Громової й Віктора Комаревцева біля гончарних виробів. 4280. Лазоришин Ігор. Вернісаж талантів // Галичина. – Івано-Франківськ, 2007. – №127-128. – 30 серпня–5 вересня. – С.18. Про мистецький виставковий салон «Художня галерея» в будинку Рожнятівського музею Бойківщини. Серед експонатів – глиняні твори Івана Марчука зі Львова. Подано фото гончарних виробів. 4281. Ламонова Оксана. «Веселі свята» // День. – Київ, 2007. – №3. – 12 січня. – С.24. Про персональну виставку «Веселі свята» художниці-керамістки Віри Томашевської з Ужгорода, яка експонувалася в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі в Києві. Подано фото глиняного панно «Квітучий сад». 4282. Ламонова Оксана. Керамическая мозаика // Киевские ведомости. – Київ, 2007. – №5-6. – 13 января. – С.13. Про виставку художниці-керамістки Віри Томашевської в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі в Києві. Її твори – оригінальні глиняні панно. 4283. Лауреати міжнародних і вітчизняних премій у галузі культури та мистецтва у 2006 році. – К.: Інформаційний центр з питань культури та мистецтва, 2007. – 27 с. Подано інформацію про вручення Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді в розбудові України керівникові творчої групи Миргородського керамічного технікуму, майстру художньої кераміки Юрію Нечаю з Полтавщини; Премії імені Катерини Білокур майстру декоративно-ужиткового мистецтва, народному художнику України Петру Печорному.

60

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ла

4284. Лауреати премії імені Івана Нечуя-Левицького: 1995 р. // Двадцять літ подвижництва /Упорядник Д.Г.Янко. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.222. Про присвоєння звання лауреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького гончарю Миколі Пошивайлу з Опішного та директору Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктору історичних наук Олександру Пошивайлу. 4285. Лебеденко Н. Керамічний вернісаж Євгена Поступайла // Чигиринські вісті. – Чигирин, 2007. – №102. – 28 грудня. – С.2. Про виставку глиняних творів члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євгена Поступайла з Чигирина в Музеї Богдана Хмельницького. Подано фото мистця, а також фрагмента експозиції виставки. 4286. Лебеденко Н. Ми готові зустрічати цю мистецьку акцію хоч і сотню літ // Чигиринські вісті. – Чигирин, 2007. – №57. – 24 липня. – С.1. Про V Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007». Названо імена майстрів гончарної справи: Світлани Качан (Хомутець, Полтавщина), Юрія Нечая (Кременчук, Полтавщина), Анатолія Байди, Леоніда Нагірняка, Євгена Шевченка (Київ), Якова Брюховецького, Євгена Поступайла (Чигирин, Черкащина), Василя Мельника (Крутьки, Черкащина). Статтю проілюстровано фото гончарів Світлани Качан та Василя Мельника з глиняними виробами. 4287. Лебеденко Наталія. Молоді гончарі творитимуть українську миску // Чигиринські вісті. – Чигирин, 2007. – №52. – 6 липня. – С.2. Про V Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007», під час якого молоді гончарі створювали конкурсні роботи на тему «Українська миска». Названо імена майстрів гончарної справи: Юрія Нечая (Кременчук, Полтавщина), Світлани Качан (Хомутець, Полтавщина), Євгена Поступайла (Чигирин, Черкащина), Леоніда Нагірняка, Анатолія Байди, Мирослави Шевченко (Київ), Олександра Вільчинського (Запоріжжя), Тетяни Шпак (Бубнівка, Вінниччина), Сергія Радька (Межиріч, Черкащина), Ігоря Іванюка (Пирятин, Полтавщина). 4288. Левків Тарас: Кераміка, графіка, інтарсія /Автор вступної статті та упорядник Орест Голубець. – Львів: Б/в, 2007. – 128 с. Альбом присвячено творчості видатного львівського художника-кераміста Тараса Левківа. Автор переднього слова – доктор мистецтвознавства, професор Орест Голубець – подав інформацію про життєвий шлях маестро, його навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, викладацьку діяльність у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, оповідає про передумови захоплення Тараса Левківа мистецтвом, зокрема керамікою, графікою, інтарсією, окреслює етапи його становлення як художника-графіка й кераміста, визначає напрямки творчої діяльності та характеризує коло творчих зацікавлень мистця. Альбом рясно проілюстровано фотографіями, які дозволяють скласти уявлення про основні віхи життя та діяльності Тараса Левківа, відображають його творчі здобутки. В альбомі в хронологічному порядку (з 1962 року) подано перелік творчих

61

Ле

Бібліографія українського гончарства. 2007 робіт, інформацію про участь у виставках (з 1962 року), список персональних виставок (з 1970 року) та основних публікацій про мистця (з 1963 року), список вітчизняних і чужоземних музеїв, де зберігаються твори Тараса Левківа.

4289. Лесной Вадим. Умелец-керамист Николай Ярошко // Луганская правда. – Луганськ, 2007. – №22. – 24 февраля. – С.3. Про кераміста Миколу Ярошка з Луганщини, який створює самобутні народні образи з глини. Його роботи зберігаються в Японії, Новій Зеландії, США; їх можна побачити в арт-галереї поблизу пам’ятника Невідомому солдату у Луганську. Подано фото Миколи Ярошка за роботою та його глиняних творів. 4290. Лесюк Святослав. «Берегиня» згуртовує українців // Луцький замок. – Луцьк, 2007. – №22. – 31 травня. – С.1-2. Про V Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня», що впродовж 26-28 травня 2007 року проходив у Луцьку. У містечку майстрів, що діяло на фестивалі, можна було бачити роботу гончарів, а також придбати глиняні твори. Подано фото цих виробів. 4291. Лесюк Святослав. Мистецьким крамом торгували, смачні страви дегустували, свою культуру представляли // Луцький замок. – Луцьк, 2007. – №34. – 23 серпня. – С.13. Про Ягеллонський ярмарок, який з 15 по 19 серпня 2007 року проходив у Любліні (Республіка Польща). У торговельно-виставковій частині ярмарку було представлено вироби майстрів декоративно-ужиткового мистецтва з Польщі, України та Білорусі. Кожен мав можливість спостерігати за майстер-класом гончарів. 4292. Лечит глина // Вісті Придніпров’я. – Дніпропетровськ, 2007. – №38. – 12 травня. – С.14. Про лікувальні властивості глини. 4293. Ликова Оксана. Створення державних музеїв на основі приватних колекцій другої половини ХХ століття (на керамологічних матеріалах) // Музеї України. – Київ, 2007. – №1. – С.22-24. Про основні аспекти діяльності приватних збирачів кераміки, які почали формувати власні колекції в другій половині ХХ століття і чиї збірки стали основою нині існуючих державних музеїв. Одним із перших колекціонерів української старовини другої половини ХХ століття став лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Іван Макарович Гончар. Згадано про Меморіальний музейсадибу гончарки Олександри Селюченко та Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів, відкриті на правах відділів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. 4294. Лисюк Оксана. Пам’яті майстра гончарного мистецтва (До 85-річчя від дня народження заслуженого майстра народної творчості О.Луцишина) // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №5. – С.94-96.

62

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ли

Статтю присвячено пам’яті заслуженого майстра народної творчості України Олексія Луцишина з Вінниччини. Згадано гончаря Івана Тарасовича Гончара з Крищинців Тульчинського району. Статтю проілюстровано фото скульптурної композиції «Хор ветеранів» Олексія Луцишина. 4295. Литвин Марія. Більше, аніж просто фестиваль // Культура і життя. – 2007. – №24. – 13 червня. – С.2. Про Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня», що проходив у Луцьку. На одному з етнографічних майданчиків було представлено експозицію «Майстерня гончаря». 4296. Литвинова Тетяна. Глиняний силует // Газета. 24. – Київ, 2007. – №109. – 11 серпня. – С.6А. Інтерв’ю з гончарем Сергієм Спасьоновим про гончарне ремесло. Подано фото майстра за гончарним кругом та його глиняних виробів. 4297. Ліснича Валентина. Свято вдалося! // Українське слово. – 2007. – №20. – 16-22 травня. – С.6. Про традиційне свято української культури, яке 18 березня 2007 року відбулося в Тольятті (Російська Федерація). На колоритній виставці в приміщенні філармонії було представлено роботи українських майстрів, серед яких – гончарні вироби. Статтю проілюстровано фото українських гончарних творів. 4298. Літній день рік годує // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №55. – 18 липня. – С.4. Подано фото Тетяни Міщанин (Малі Будища, Полтавщина) з гончарними виробами. 4299. Логвиненко Леонід. На печенізькім полі сходяться шляхи // Слобідський край. – Харків, 2007. – №78. – 21 липня. – С.1, 3. Про етнофестиваль «Печенізьке поле», проведений улітку в Харківщині. Серед учасників фестивалю – майстри гончарної справи з Опішного та Прикарпаття. 4300. Логвинков С.М., Вернигора Н.К., Шабанова Г.Н., Шаповалов В.П. Экспериментальная проверка стабильности тройного соединения Ca3MgAl4O10 митриангуляции системы CaO–MgO–Al2O3 // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №3. – С.14-18. Подано результати експериментальної перевірки виявлених особливостей синтезу потрійного оксидного з’єднання Ca3MgAl4O10. Виявлено аномально високу здатність до випаровування розплавів зі складом, що відповідає стехіометрії з’єднання Ca3MgAl4O10. Проаналізовано результати експериментів з перевірки умов твердофазної взаємодії між Ca3MgAl4O10 і Al2O3 на адекватність запропонованому механізму. Наведено дані, що підтверджують стабільність канноди CaAl2O4– МgO– Al2O3 відповідно до тріангуляції А.С.Бережного. 4301. Логінов Якуб. Особливості галицького туризму // Українське слово. – 2007. – №45. – 7-13 листопада. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4302. Лозован Михайло. Коли дорослі граються в ляльки // Поштовий вісник. – Київ, 2007. – №6. – 16 лютого. – С.8.

63

Лу

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про виставку «Українська традиційна іграшка та лялька», що експонувалася в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ). Серед експонатів – глиняні вироби. Представлено унікальні іграшки з приватних колекцій Олександра Найдена, Леоніда Сморжа, Олександра Поліщука.

4303. Луговий Роман. Матеріали ХVІІІ століття з території Полтавської фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.159-161. Про археологічні дослідження будівельних траншей на подвір’ї Полтавського краєзнавчого музею, проведені в жовтні–листопаді 2005 року. Серед знахідок – 226 фрагментів та цілих глиняних виробів. Подано малюнок археологічних знахідок. 4304. Лупій Світлана. Володимир Оврах. Слово про мистця // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.37-40. Про творчість вінницького художника-кераміста Володимира Овраха, який упевнено означує своє мистецьке кредо: «Я – кераміст». Подано матеріали про життєвий шлях мистця. Проаналізовано його творчий доробок; при цьому наголошено на трьох напрямках його діяльності: архітектурнодекоративна скульптура, декоративна кераміка для інтер’єрів, живопис. Охарактеризовано самобутність творчого стилю художника, особливості композиційної побудови творів. Досліджено авторські панно, що оздоблюють інтер’єри санаторіїв, палаців культури, навчальних закладів, залізничних вокзалів, а також станкові твори Володимира Овраха. Аналізуючи декоративні «настінні, підлогові композиції», авторка зосередилася на вивченні й переосмисленні мистцем народного мистецтва як «основи творчого підходу до вирішення того чи іншого твору». Зазначено, що можливості власної техніки художник розкриває в камерній кераміці, «…кохаючись у складних технологічних пошуках кольорових ефектів, форм та унікальних художніх образів…». Згадано про захоплення художника впродовж 1980-х – 1990-х років порцеляною. Доповнено огляд творчості мистця аналізом живописних композицій, створених упродовж останнього десятиліття. Зроблено висновок про те, що вся творчість художника-кераміста наскрізно просякнута шаною до української народної кераміки. Нині він продовжує експериментувати й усвідомлено шукати нові творчі шляхи, що, на думку авторки, і є «ознакою творчої зрілості художника». Статтю проілюстровано фото декоративних скульптур та живописних полотен Володимира Овраха. 4305. Люпа Валентин. Ми з тих країв, де оживає казка: Як Іван Драч став волинянином // Луцький замок. – Луцьк, 2007. – №25. – 21 червня. – С.3. Про діяльність «Волинського братства» в Києві, члени якого відроджують традиції народних ремесел, зокрема гончарства. Подано фото волинян, що гончарюють. 4306. Магомедов Б.В. Ольвія і варвари в пізньоантичний період // Археологія. – 2007. – №4. – С.47-54. Про знахідки димленої кераміки черняхівського типу виявлені під час розкопок городищ і поселень Ольвійської периферії. За матеріалами із датованих закритих

64

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ма

комплексів димлену кераміку поділено на два культурно-хронологічні типи: антична (ІІ – до середини ІІІ століття) і черняхівська (друга половина ІІІ – початок V століття). До першого належить лише столовий посуд, до другого – столовий, кухонний посуд та піфоси (корчаги). 4307. Макарчук Н. Подарунок рідному краю // Урядовий кур’єр. – 2007. – №113. – 27 червня. – С.5. Про художника світового значення, завідувача Відділу художньої кераміки Львівського коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша, заслуженого діяча мистецтв України Тараса Левківа, в основі творчості якого лежить прадідівський гончарний круг та глина, помножені на розум і нестримну фантазію мистця. У місті Збараж, що в Тернопільщині, представлено виставку гончарних творів художника-кераміста. Двадцять дев’ять композицій мистець подарував Національному заповіднику «Замки Тернопілля». 4308. Максим Віра. Промисли українців села Благодатне Донецької області // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №5. – С.55-58. Про одне із найстаріших поселень Донеччини – село Благодатне, яке на початку ХХ століття, у часи війни, руйнації, голоду, стало осередком гончарного ремесла. Згадано гончарів: родину Василянських, Білостоцьких, Степана Лигу. Статтю проілюстровано фото гончарної печі, а також глиняних виробів гончарів Василянського та Білостоцького. 4309. Мала енциклопедія українського народознавства /За редакцією Степана Павлюка. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 848 с. У виданні подано визначення й зміст основних етнологічних понять і термінів. Зокрема, широко представлено гончарську термінологію: «гончарний круг», «гончарне горно», «прясельце», «близнюки», «банька», «глек», «горщик», «колач», «макітра», «глазур», «майоліка», «теракота», «декорування кераміки», «димлена кераміка». Видання містить енциклопедичні дані про гончарів: Олександра Бахмінського, Якова Бацуцу, Олександра Ганжу, Федора Гнідого, Івана Гончара, Григорія Дзюму, Петра Кошака, Олександру Пиріжок, Олександру Селюченко, Івана Сколоздру, Павлину Цвілик, Василя Шостопальця, та гончарські родини: Баранюків, Герасименків. Подано інформацію про видатних дослідників-керамологів: Катерину Матейко, Олеся Пошивайла. 4310. Малєєв Ю.М. Ґава-голігради культура // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.8. Про археологічну культуру кінця бронзової – початку залізної доби (гальштатський період). Основне заняття населення – землеробство, скотарство, гончарство, металургія бронзи, видобуток солі, торгівля. Більшість речових знахідок становлять гончарні вироби. 4311. Малиновська Галина. Місто, окрилене сонцем // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №98. – 11 вересня. – С.1, 3.

65

Ма

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про святкування Дня Житомира з нагоди 1123 річниці міста. На вулицях і майданчиках експонувалися виставки робіт народних майстрів, зокрема витвори гончарів. Подано фото гончаря за роботою.

4312. Мама шістьох дочок // Дошкільне виховання. – Київ, 2007. – №5. – С.12-13. Про сім’ю Назаренків із села Недашки Житомирської області, в якій надзвичайно люблять виготовляти й розмальовувати глиняні іграшки. Назаренки – незмінні учасники районних та обласних виставок. Статтю проілюстровано фото дітей з глиняними іграшками. 4313. Манько В.О. Перспективи датування кераміки радіокарбонним методом // Кам’яна доба України: Збірка наукових статей. – К.: Шлях, 2007. – Вип.10: До 70-річчя В.М.Гладиліна. – С.168-175. Про застосування нової технології радіокарбонного датування органічних решток, виявлених на фрагментах давньої кераміки. Оприлюднено результати радіокарбонного датування кераміки стоянок ранньонеолітичних єлшанської і ракушечноярської культур. Описано методику датування фрагментів кераміки. 4314. Манько Валерій. Археологічна прохіндіада // Слово Просвіти. – 2007. – №48. – 29 листопада–5 грудня. – С.13. Про необхідність створення ефективної системи охорони пам’яток археології. Подано фото гончарних виробів. 4315. Маринцев Сергей. Идёт охота на… ковры с лебедями // Донбасс. – Донецк, 2007. – №6. – 11 января. – С.2. Про Музей історії в Краматорську. Подано фото директора Музею Наталі Волошиної з глиняними виробами. 4316. Марко Ганна, Лань Олена. «Маскарад» у галереї «Дзиґа» // Високий замок. – Львів, 2007. – №17. – 31 січня. – С.6. Про виставку масок «Маскарад», яка експонувалася в галереї «Дзиґа» з ініціативи Інформаційно-мистецького центру Львівської національної академії мистецтв, учасниками якої були викладачі закладу та їх вихованці – Олег Мінько, Олег Дергачов, Олег Денисенко, Зоряна Гарбар, Сергій Савченко, Ганна Друль, Оксана Гірняк, Ярема Новорожкін, Роман Романишин та інші. Куратором виставки став проректор Львівської національної академії мистецтв, мистецтвознавець і керамолог Орест Голубець. Подано фото глиняної скульптури Олега Денисенка «Маленький червоний півник». 4317. Марченко Лариса. Слово «куркуль» пішло з Полтавщини // Полтавська думка-2000. – Полтава, 2007. – №7. – 16 лютого. – С.3. Про знищення комуністичним режимом українського селянства в Полтавщині. Згадано Опішне, звідки завозили глину для потреб гончарів інших районів Полтавської губернії. 4318. Маски Клеопатры // Натали. – Киев, 2007. – №5. – С.182-183. Про використання глини для косметичних потреб.

66

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ма

4319. Матеріяли до українсько-руської етнольогії Наукового товариства ім.Шевченка: (Матеріяли до української етнольогії НТШ, матеріяли до етнології й антропології НТШ): Бібліографія /Укладач Василь Майхер. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 2007. – Т.І-ХХ, ХХІ-ХХІІ 1895–1919, 1929. – 80 с. – (Серія І. Бібліографія; Т.20). Бібліографічний покажчик містить опис видань з етнології, частина з яких присвячена проблемам гончарства. Подано інформацію про гончарський осередок Опішне в працях дослідника Михайла Русова. 4320. Мацкевий Л.Г. Комарів // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком.– C.468. Про курганний могильник поблизу с.Комарів Галицького району Івано-Франківської області. Серед виявлених на ньому знахідок – кераміка. Подано малюнок глиняних виробів комарівської культури. 4321. Мезенцев Володимир. Розкопки Батурина – столиці гетьмана Івана Мазепи у 2006 р. // Музеї України. – Київ, 2007. – №2-3. – С.6-8. Про роботу українсько-канадської археологічної експедиції, яка влітку 2006 року продовжила розкопки в Батурині Чернігівської області. Серед знахідок – кахлі з рельєфним рослинним орнаментом та фрагменти глиняного посуду. 4322. Мезенцев Володимир, Коваленко Володимир. Краса і попіл гетьманської столиці // Українське слово. – 2007. – №18-19. – 2-15 травня. – С.9. Про розкопки в Батурині, проведені 2006 року українсько-канадською експедицією, під час яких виявлено кахлі та фрагменти глиняного посуду. 4323. Мезенцев Володимир, Коваленко Володимир. Розкопки Батурина // Донеччина. – Донецьк, 2007. – №28. – 13 квітня. – С.2. Про розкопки в Батурині, проведені 2006 року українсько-канадською експедицією, під час яких виявлено кахлі та фрагменти глиняного посуду. 4324. Мезенцев Тимофей. «Белое золото» Сумщины // Газета. 24. – Київ, 2007. – №133. – 11 сентября. – С.8А. Про Волокитинський фарфоровий завод, який діяв з 1839 до 1861 року у Сумщині. Подано інформацію про історію винайдення порцеляни та появи її в Європі. Статтю проілюстровано фото виробів Волокитинського фарфорового заводу. 4325. Мельник Олександр. Краса безсмертна // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.52-53. Про виставку відомої української художниці-керамістки Неллі Ісупової в Музеї українського народного декоративного мистецтва, що експонувалася на початку весни 2007 року. Подано інформацію про життєвий і творчий шлях мисткині. Статтю проілюстровано фото її глиняних творів. 4326. Метка Л. «Печина» в українських замовляннях // Вісник Донбаської національної академії будівництва і архітектури: Збірник наукових праць. – Макіївка, 2007. – №3. – С.84-87.

67

Ме

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про використання «печини» (фрагментів глиняної обмазки печі або цеглини) в родинних охоронних обрядах, народній медицині та ветеринарії. Подано варіант тексту замовляння, покликаного вберегти новонароджену дитину від «пристріту».

4327. Метка Л. Сіль тобі та печина... // Берегиня. – Київ, 2007. – №1. – С.27-32. Про місце глини й глиняних виробів, зокрема «печини» (фрагмент глиняної обмазки печі або цеглини), у родинній і календарній обрядовості, замовляннях і ворожінні, магічній практиці, народній медицині українців. 4328. Метка Людмила. Горщик у родинній обрядовості українців (друга половина ХІХ – початок ХХІ століття) // Нове життя старих традицій: Традиційна українська культура в сучасному мистецтві і побуті: Матеріали Міжнародної наукової конференції в рамках V Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» /За редакцією професора Віктора Давидюка. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – С.370-379. Про використання глиняного горщика в родильних, весільних і поховальних обрядах українців. Акцентовано увагу, що горщик є одним із найбільш ритуалізованих предметів хатнього посуду і найуніверсальнішим за функціональним призначенням глиняним виробом, пов’язаним із символікою землі, родючості. Зроблено спробу виявити відгомін старих обрядів і звичаїв у сучасній родинній обрядовій культурі. 4329. Метка Людмила. Старий горщик // Берегиня. – Київ, 2007. – №3. – С.80-82. Про одвічне шанобливе ставлення до гончарного посуду, його ритуальність у побуті. Подано фото глиняних виробів. 4330. Метка Людмила. Умови життя та домашнього виробництва у сім’ях слобожанських гончарів // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2007. – Вип.22. – С.48-54. Уперше в українській керамології на основі опублікованих джерел і польових керамологічних студій авторки розкрито економічні й соціально-побутові умови життя й домашнього виробництва в сім’ях слобожанських гончарів наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття. З’ясовано побутову специфіку професійного заняття (наявність на подвір’ї та в помешканні чималих об’ємів глини й інших матеріалів, що використовувалися в технологічному процесі; значної кількості виробів (сформованих, висушених, випалених), яка відрізняла гончарів від інших верств населення. Коротко охарактеризовано розподіл праці в родинах. Наголошено, що переважна більшість слобожанських гончарів до кінця 1910-х років не мала окремих приміщень для гончарювання, що створювало несприятливі умови для проживання і впливало на стан здоров’я гончарів і членів їхніх родин. Лише в 1920-х роках економічні й побутові умови життя сімей гончарів поліпшилися, вони все частіше стали переносити роботи, пов’язані з технологічним процесом, за межі житлових будівель, у окремо облаштовані майстерні. Акцентовано увагу на тому, що тривале заняття гончарством накладало певний відбиток не тільки на зовнішній вигляд, а й на характер майстрів, розширювало їх кругозір, покращувало обізнаність у різних життєвих ситуаціях та торговельних справах; формувало естетичні смаки, впливало на взаємини з іншими людьми.

68

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ми

4331. Микола Теліженко. Витинанка: Альбом /Автор-упорядник Євген Шевченко. – К.: Народні джерела, 2007. – 121 с.: іл. Про художника-кераміста Миколу Теліженка з Черкас, який виявив свій талант у різьбленні по дереву, монументальному живописі, скульптурній пластиці, витинанці. У розділі «Трипілля» подано роботи, створені під впливом ознайомлення з трипільською керамікою – витинанки «Гончарі», «Жива глина», «Розмова з глеками». Книгу проілюстровано фото майстра біля глиняної монументальної скульптури «Чумацька Мадонна». 4332. Миколаєнко Сергій. В Опішні побував Володимир Литвин // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №64. – 18 серпня. – С.2. Про приїзд відомого політичного й громадського діяча, голови Верховної Ради України ІV скликання Володимира Литвина до потомственного гончаря Миколи Варвинського в Опішне, який виготовляє глечики, тарелі та інші глиняні вироби. Темою розмови став розвиток гончарства й народних ремесел, облаштування сільських доріг, перспективи села. Подано фото Миколи Варвинського, який радо вітає Володимира Литвина. 4333. Миргород // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.349. Подано фото глиняного іконостасу, створеного учнями Миргородського керамічного технікуму імені Миколи Гоголя. 4334. Мирошниченко Алла. Открылась выставка сувениров // Вечерний Николаев. – 2007. – №91. – 4 августа. – С.4. Про виставку-конкурс «Миколаївський сувенір», присвячену 70-річчю утворення Миколаївської області, що експонувалася в обласному Художньому музеї імені Верещагіна. Серед творів декоративно-ужиткового мистецтва було представлено й кераміку. Подано фото робіт з виставки. 4335. «Мистецька освіта в Україні» – новий здобуток львівського науковця Ростислава Шмагала // Педагогічна газета Львівщини. – Львів, 2007. – №10. – Жовтень. – С.6. Відгуки на монографію мистецтвознавця Ростислава Шмагала «Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції». Подано біографічні відомості автора – декана факультету історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв. 4336. Мистецьке об’єднання «Куля»: Каталог. – Луцьк: МО «Куля», 2007. – 18 с. Подано фото глиняних творів члена Мистецького об’єднання «Куля» Володимира Хижинського (Луцьк). 4337. Митці України – лауреати конкурсів 2006 року. – К.: Інформаційний центр з питань культури та мистецтва, 2007. – 31 с. Подано інформацію про лауреатів ІІІ Всеукраїнського гончарського фестивалю, який проходив у Опішному. Названо імена переможців у номінації «Кераміка» серед учнів молодшої, середньої та старшої груп.

69

Ми

Бібліографія українського гончарства. 2007

4338. Михайленко Світлана. Закарпатські Шешори на Поділлі // Подолія. – Вінниця, 2007. – №48. – 17 липня. – С.2. Про Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту «Шешори-2007», який проходив у селі Воробіївка Немирівського району з 12 по 14 липня. Кожен мав змогу долучитися до практичних занять з гончарства, а також взяти участь у випалюванні виробів за японською технологією «раку». Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4339. Мицик Вадим. За законом світового ладу. – К.: Міжрегіональна академія управління персоналом, 2007. – 328 с. Про археологічну культуру Трипілля-Кукутені, за якої надзвичайно високого рівня досягло гончарне мистецтво. За розмаїттям форм посуду, пристосованого до різних побутових і господарських потреб, досконалістю виготовлення й мистецькою мальовкою червоною, чорною і білою фарбами трипільська кераміка посідає одне з перших місць у світі. Книгу проілюстровано фото трипільських глиняних виробів. 4340. Миць Олег. Що знайшла міжнародна експедиція // Урядовий кур’єр. – 2007. – №163. – 7 вересня. – С.16. Про археологічні розкопки поселення трипільської культури в с.Бодаки Збаразького району в Тернопіллі, проведені Міжнародною експедицією. Виявлено багато цінних артефактів, серед яких – глиняні посудини. 4341. Міжнародний молодіжний симпозіум: Міні-кераміка: Комплект листівок. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 20 листівок. Про Міжнародний молодіжний симпозіум «Міні-кераміка–2007», який проходив у майстернях Кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв та Львівського державного коледжу декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша з 26 по 31 березня 2007 року. Подано фото робіт художниківкерамістів зі Львова, Варшави, Вроцлава, Гданська і Вільнюса: Олексія Кравцова, Євгена Євтушенка, Ольги Гаврилової, Ані Потапенко, Івана Фізера, Яніни Миронової, Ольги Лопатовської, Юрія Мусатова. 4342. Міщанин В. Вічна пам’ять померлим під час голодомору 1932–33 рр. у с.Глинське Малобудищанської сільської ради // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №9. – 3 лютого. – С.2. Про жертви голодомору 1932–1933 років у с.Глинське Малобудищанської сільської ради. У списках померлих названо гончарів Якова й Михайла Лугових. 4343. Міщанин В.Д. Як фальсифікували за часів «хрущовської відлиги» інформацію про справжні масштаби розстрілів «ворогів народу» // Матеріали Четвертої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Інноваційні технології у наукових дослідженнях і навчальному процесі вищого закладу освіти. – Полтава: Полтавський інститут економіки і права, 2007. – Т.1. – С.39-40. Про Сергія Микитовича Реву – вчителя математики і географії неповної середньої школи, а також викладача Опішнянської художньої керамічної школи-майстерні, якого 1937 року було несправедливо засуджено до розстрілу Особливою трійкою УНКВС у Полтавській області.

70

Бібліографія українського гончарства. 2007

Мі

4344. Міщанин Віктор. Гончарство Північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 20 с. Про історичний розвиток гончарства в малих осередках – Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка Зіньківського району Полтавської області. Досліджено соціально-економічний розвиток промислу впродовж другої половини ХІХ – ХХ століття, основні етапи технологічного процесу виготовлення глиняних виробів, їх асортимент та способи збуту, професійні знання гончарів, домашній побут ремісників. З’ясовано місце і роль народної кераміки в системі традиційнопобутової культури Полтавщини, вивчено формування гончарських династій та родоводів, відтворено життєвий і творчий шлях близько 200 гончарів. 4345. Міщанин Віктор. Опішнянські гончарі-переселенці в Зінькові // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №3. – 21 квітня. – С.2; №32. – 25 квітня. – С.2; №38. – 19 травня. – С.2; №41. – 31 травня. – С.2; №42. – 2 червня. – С.2. Про династію гончарів Гладиревських, які славилися своїм умінням працювати з глиною. Найбільш відомий з-поміж Гладиревських – Іван Степанович (Стефанович) Гладиревський (1849–1919), який, за словами керамолога Івана Зарецького, є «зіркою першої величини гончарного виробництва». Одну зі статей циклу присвячено опішнянському гончарю Олексію Федоровичу Рєпці. 4346. [Міщанин Віктор Данилович] // Науковий світ: [Атестаційний вісник]. – 2007. – №6. – Червень. – С.7. Подано інформацію про здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Міщанином Віктором Даниловичем за дисертацію «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)». 4347. Могилевський В.Ю. Денисенко Михайло Іванович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 382. Про художника-кераміста з Василькова Київської області. Розвивав традиції народного гончарства, зокрема майолікової декоративної пластики. Подано фото мистця та його творів. 4348. Могилевський Володимир. Дещо про «традиції», що їх краще позбутися взагалі: Роздум другий // Образотворче мистецтво. – 2007. – №1. – С.66. Про творчий дует – подружжя художників-керамістів Мирослави Росул та В’ячеслава Віньковського. Подано фото глиняного твору В’ячеслава Віньковського «Легенда про краще». 4349. Мозок Валерій: Живопис: Каталог. – Полтава: Скайтек, б/р. – 72 с. У каталозі подано живописні портрети гончарів Івана Білика, Михайла Китриша, Гаврила Пошивайла, Ганни Діденко, В’ячеслава Білика, Миколи Пошивайла. 4350. Мойсеєнко Валентин. Непомічена знахідка, або Роздуми над тим, чи потрібні нам наші прадавні символи // Урядовий кур’єр. – 2007. – №71. – 20 квітня. – С.8-9.

71

Мо

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про зображення символу хреста на трипільській кераміці. Подано малюнки трипільських глиняних посудин із зображеннями стародавніх символів.

4351. Молинь Валентина. Живі традиції косівської кераміки у творчості Миколи та Лідії Ткачів // Гуцульський край. – Косів, 2007. – №31. – 4 серпня. – С.5. Про персональну виставку косівських гончарів Миколи й Лідії Ткачів, яка експонувалася у виставковому залі Косівської регіональної організації Національної спілки художників України. На ній було представлено понад двісті творчих робіт, серед яких – тарелі, вази, свічники, ужитковий і декоративний посуд, димлена кераміка, сюжетні композиції, зооморфна пластика тощо. Виставка привернула увагу своєю декоративністю, оригінальністю, багатим традиційним колоритом. Подано фото подружжя та їхніх глиняних творів. 4352. Молоде мистецтво України: Проект «Молоді митці України»: Каталог. – К.: Irena, 2007. – 40 с. У каталозі представлено твори 18 мистців, зокрема художників-керамістів Назара Білика, Галини Кисильової, Федора Богинського (Київ), Володимира Хижинського (Луцьк). 4353. Молчанова Анна. Профестивалили в стиле этно // Донбасс. – Донецк, 2007. – №135. – 24 июля. – С.9. Про етнофестиваль «Печенізьке поле–2007», де можна було долучитися до гончарного мистецтва. Подано фото В’ячеслава Кириленка за гончарним кругом. 4354. Мороз Богдана. Українська лялька – шлях через віки // Слово Просвіти. – Київ, 2007. – №48. – 29 листопада–5 грудня. – С.15. Про молоду майстриню Оксану Скляренко, яка у своїй творчості відроджує національні цінності й традиції. Серед робіт мисткині – ляльки з глиняним обличчям, які вона почала створювати власноруч після відвідування майстер-класу українського скульптора Ірини Єлисеєвої. 4355. Морозов Олександр. Археологічні пам’ятки Ніжина та околиць (за матеріалами досліджень Ніжинського краєзнавчого музею) // Ніжинська старовина: Ніжинознавчі студії №3: Науковий історико-культурологічний збірник. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – Вип.3. – С.5-23. Про археологічні розвідки, проведені працівниками Відділу історії Ніжинського краєзнавчого музею впродовж 1993–1995 років. Головною метою досліджень було максимальне виявлення, картографування і взяття на державний облік археологічних пам’яток на території Ніжина та його околиць. Серед знахідок виявлено кераміку та її фрагменти. Детально проаналізовано знайдені гончарні матеріали. Статтю проілюстровано малюнками фрагментів глиняних виробів. 4356. Морозова Елена. День в «княжьем граде» // День. – Киев, 2007. – №135. – 14 августа. – С.8. Про старовинне українське місто Вишгород, яке славиться своїми гончарями і має Музей гончарного мистецтва. Подано фото, де майстер гончарної справи допомагає хлопчикові виготовити глиняний виріб на гончарному крузі.

72

Бібліографія українського гончарства. 2007

Мо

4357. Морозова Людмила. Музикант у рукавицях // Пенсійний кур’єр. – Київ, 2007. – №29. – 20 липня. – С.11. Про художній салон у селі Велика Круча Пирятинського району Полтавської області, який створив пенсіонер Микола Василенко. В експозиції салону – глечики з Опішного, скульптура випускників Миргородського керамічного технікуму, інші глиняні вироби, картини сім’ї Іванюків з Пирятина тощо. 4358. Морозюк Юлія. Теракота по-українськи // Українське слово. – 2007. – №714. – 20 лютого. – С.8. Про творчість українського скульптора Ігоря Войценка, який уже десять років ліпить з глини. Подано фото творів майстра: «Батурин», «Поганіні», «Земля», «Заслання», «Коліївщина», «Маска Червоної смерті». 4359. Мотиль Романа. Гончарний посуд Волині – порівняльний аспект // Минуле і сучасне Волині й Полісся: Роде наш красний: Матеріали Третьої волинської обласної науково-етнографічної конференції: Збірник наукових праць. – Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, 2007. – С.226-228. Проаналізовано особливості гончарного посуду Волині. Зокрема, названо найхарактерніші форми посудин, що дійшли до нашого часу у незмінному вигляді або з незначними трансформаціями: миска, макітра, горщик, глечик і банька. Визначено типологічні, формотворчі й термінологічні ознаки волинського посуду. Названо гончарні осередки Волинської області: с.Рокита Старовижівського району, с.Качин і Олександрія Камінь-Каширського району, с.Згорани та Нудиже Любомльського району, с.Кульчин Ківерцівського району, с.Торчин Луцького району, міста – Луцьк, Володимир-Волинський та Камінь-Каширський. Статтю проілюстровано малюнками глиняних виробів. 4360. Мочалова Людмила. Там диво творилося… дивне // Меркурий. – Донецк, 2007. – №8. – Август. – С.76. Про виставку творів мисткині Людмили Довгаленко (Донецьк), що експонувалася в Донецькій обласній універсальній науковій бібліотеці імені Надії Крупської. На виставці представлено графіку, живопис та гончарні вироби (понад 50 робіт). Найулюбленіша тема художниці – трипільська культура. 4361. Музей… на даче! // Донбасс. – Донецк, 2007. – №113. – 19 июня. – С.5. Про заслуженого працівника культури України, лауреата Премії імені Миколи Аркаса, завідувача Кафедри національного виховання Миколаївського муніципального колегіуму Леоніда Ржепецького, який створив власний музей на невеличкій дачній ділянці, площею 4 сотки. Серед експонатів музею – глиняний посуд. Подано фото Леоніда Ржепецького на фоні музейної експозиції. 4362. М’якшиков Микола. Дзвеніло свято просто неба // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №54. – 24 травня. – С.1. Про традиційний фестиваль «Чисті джерела», присвячений Міжнародному дню музеїв, який відбувся просто неба біля Дніпропетровського історичного музею. Учасники й гості фестивалю змогли оглянути виставки й придбати вироби, які їм

73

Н.С.

Бібліографія українського гончарства. 2007 сподобалися. Під час майстер-класів майстри демонстрували, як народжуються витвори декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема глиняні. Подано фото учасників фестивалю та глиняних виробів.

4363. Н.С. Перша ластівка «Карпатського вернісажу» // Галичина. – Івано-Франківськ, 2007. – №127-128. – 30 серпня–5 вересня. – С.16. Про фестиваль української культури «Карпатський вернісаж», у рамках якого в Івано-Франківському художньому музеї відкрилася виставка мистецьких робіт, експонатами якої стали твори декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема вироби з глини. 4364. На Вінниччині розкопали стародавні трипільські поселення // Вінницька газета. – Вінниця, 2007. – №136. – 6 листопада. – С.8. Про одне з найбільших трипільських поселень і старовинну Черленковську фортецю ХVІ століття, під час розкопок яких історики знайшли унікальну трипільську кераміку. 4365. На все руки мастерица // Луганская правда. – Луганськ, 2007. – №75. – 12 июля. – С.5. Про виставку творів декоративно-ужиткового мистецтва майстрині Софії Жукової з Луганщини, яка використовує в роботі різні матеріали, зокрема глину. Своє вміння вона передає дітям у колективі «Родинний вогник» Дитячого культурно-технічного центру Луганська. Подано фото мисткині з онукою Оленою – однією із найбільш обдарованих учениць. 4366. На сесії районної ради // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №1. – 6 січня. – С.1. Про присвоєння звання «Почесний громадянин Зіньківщини» уславленому опішнянському гончарю Василю Омеляненку. 4367. Нагірняк Зоряна. Тут кожен отримував свою долю наснаги // Шлях перемоги. – 2007. – №25. – 20 червня. – С.9. Про вечір пошанування пам’яті та відкриття виставки «Експериментальна майстерня. Творчий осередок. До 100-річчя Н.І.Федорової» в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Згадано художників-керамістів Л.Мєшкову, Г.Севрук, О.Грудзинську, Г.Шарай. Статтю проілюстровано фото Ніни Федорової. 4368. Надєждін А.М. Дворський Анатолій Михайлович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 267-268. Про художника декоративно-ужиткового мистецтва, живописця, графіка й скульптора з Кіровоградщини. Серед зацікавлень мистця – кераміка, живопис, карбування, різьблення по дереву, гіпсу. Подано фото глиняних творів Анатолія Дворського. 4369. Назарова Леся. Соборы души Леонида Богинского // Керамика: стиль и мода. – 2007. – №4. – С.90-93. Про виставку глиняних творів художника-кераміста Леоніда Богинського в Музеї українського народного декоративного мистецтва та про особливості його

74

Бібліографія українського гончарства. 2007

На

творчості. Після закінчення Відділення художньої кераміки Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1974) він стажувався на Опішнянському заводі «Художній керамік». Брав участь у виставках у Російській Федерації, Латвії, Австрії, Швеції, Німеччині, Польщі. Його роботи зберігаються в Музеї українського народного декоративного мистецтва, Хмельницькому й Сумському художніх музеях. Подано фото глиняних творів Леоніда Богинського. 4370. Найден О. Перший збирач народної іграшки // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.39-47. Про українську народну іграшку. Подано назви осередків, де масово виготовляли глиняну іграшку: Опішне, Ічня, Гавареччина, Косів, Канів, Васильків, Громи, Паланочка, Гнилець, Дибинці, Цвітна, Бубнівка, Адамівка, Головківка, Сунки, Межиріч. 4371. Найден О. Українська народна іграшка: семантика пластичних форм // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.60-66. Про традиційну іграшку. Зазначено, що найдавнішими іграшками на території України були трипільські глиняні статуетки свійських і диких тварин, богині родючості, дитячий посуд, візки на коліщатках тощо. Згадано про опішнянську та косівську глиняну іграшку. 4372. Напиткіна Галина. Українська лялька-оберіг. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 12 с.: іл. Про українську народну ляльку. Подано зображення глиняних жіночих фігурок трипільської культури, а також поезію, присвячену полив’яному горщику. 4373. Народный модерн: Музей украинского народного декоративного искусства. С 4 июля 2007 // Архидея. – 2007. – №6. – С.22. Про експозицію творів українського декоративного мистецтва, серед яких – гончарні вироби. 4374. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному // Гостинна Полтавщина: Короткий путівник-довідник. – Полтава: АСМІ, 2007. – С.21-22. Про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – єдиний у країні спеціалізований етномистецький, науково-дослідний, культурноосвітній заклад, який постає всеукраїнським центром дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 4375. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному: Мандруймо гончарською столицею України! – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 20 с. Подано історичну довідку про Опішне – селище Зіньківського району в Полтавщині, загальновизнану столицю українського гончарства. Названо імена відомих

75

Не

Бібліографія українського гончарства. 2007 українських гончарів, творча доля яких пов’язана з Опішним: Федора Чирвенка, Остапа Ночовника, Івана Гладиревського, Василя Поросного, Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Миколи Пошивайла, а також художників-керамістів: Юрка Лебіщака, Осипа Білоскурського, Петра Вауліна. Подано інформацію про Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, а також Державну спеціалізовану художню школу-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному».

4376. Недосєкіна Тетяна. Аж доки прийдуть люди... // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №1. – 15 лютого. – С.12-13. Про археологічні дослідження експедиції під керівництвом Дмитра Яворницького на півострові Ігрень, у селищі Підгородне, на околицях Дніпропетровська. Поблизу села Волоське Дніпропетровського району, в кургані «Майдан» (зараз місто Новомосковськ) було знайдено трипільську кераміку. Подано фото знайденого глиняного посуду, а також жіночих фігурок. 4377. Недосєкіна Тетяна. Там кіммерійці живуть // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №26. – 10 березня. – С.12. Статтю проілюстровано фото кіммерійського глиняного виробу. 4378. Нестуля Олексій. Риженко Яків Омелянович // Реабілітовані історією: Полтавська область: В 27 кн. – Київ–Полтава: АСМІ, 2007. – Кн.5. – С.489-493. Про керамолога мистецтвознавця, етнографа, дослідника історико-культурних пам’яток Полтавщини Якова Омеляновича Риженка. Під його керівництвом було проведено комплексне етнографічне обстеження Опішненського району, особливу увагу було звернено на гончарне виробництво. 4379. Нечаева Прасковья. Как мы побывали на ярмарке в Пирогове // День. – Киев, 2007. – №149. – 6 сентября. – С.8. Про свято ремесел, яке відбулося в Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогово, де можна було придбати твори декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема вироби з глини. Згадано про Юрія Морачевського зі Львова, який для створення витончених жіночих прикрас з глини застосовує новітні технології. 4380. Ніні Матвієнко і Петрові Гончару // Дубиківська Лідія. Доля, або Переходжу Стікс: Поезія. – К.: Майстерня книги, 2007. – С.76. Вірш про глину поетеси Лідії Дубиківської з Білої Церкви, присвячений директору Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петру Гончару та його дружині. 4381. Новий Андріївський узвіз у центрі Києва // Вечірній Київ. – 2007. – №164. – 22 вересня. – С.15. Про вернісаж «Мистецький шлях», який відбувся в Культурно-мистецькому центрі в Києві. Там було репрезентовано роботи гончарної майстерні, реконструкції трипільської кераміки майстра Людмили Смолякової. Всі відвідувачі мали змогу попрацювати за гончарним кругом у студії майстра декоративного мистецтва Богдана Матвієнка.

76

Бібліографія українського гончарства. 2007

Но

4382. Нові випуски: Марки // Поштовий вісник. – Київ, 2007. – №10. – 16 березня. – С.5; №13. – 6 квітня. – С.5. Про нові зображення глиняних виробів на поштових марках. 4383. Нові вироби заводу // Слово Полісся. – Баранівка, 2007. – №53. – 18 липня. – С.1. Про Кам’янобрідський фаянсовий завод, який переживає скрутні часи. Задля виходу із ситуації, що склалася, на підприємстві розширили асортимент: до традиційного посуду додали парково-садові скульптури, які користуються великим попитом садівників, дачників, власників приватних будинків. Подано фото заслуженого художника України Асі Мікеєвої, яка розробляє нові зразки виробів. 4384. Нога О.П. Делоне-Терк Соня // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.318. Про графіка, живописця, скульпторку, яка розробляла ескізи для тканин і килимів, вітражів і мозаїк, займалася керамікою. 4385. Носенко А.В., Голеус В.И., Карасик А.О., Амелина А.А. Исследование устойчивости литиевого β-глинозема по отношению к металлическому литию // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №4. – С.8-11. Термодинамічним методом перевірено хімічну стабільність літієвого β-глинозему (Li2O•5Al2O3) щодо металевого літію. З’ясовано, що теоретична стабільність зазначеної сполуки порівнянна з такими для кристалічних сполук 2Li2O•В2O3 та Li2O•В2O3, у полі кристалізації яких знаходяться сполуки більшості оксидних і оксидно-сольових аморфних твердих електролітів. 4386. Обновили красоту // Донбасс. – Донецк, 2007. – №69. – 13 апреля. – С.4. Про оновлену експозицію Харківського художнього музею, до якої увійшли рідкісні твори давнього мистецтва музею із запасників, відреставровані співробітниками Харківського філіалу Українського національного реставраційного центру. Серед творів декоративно-ужиткового мистецтва представлено й кераміку. 4387. Образотворче мистецтво: Енциклопедичний ілюстрований словник-довідник / Упорядник Анатолій Пасічний. – К.: Факт, 2007. – 680 с.: іл. У словнику подано понад 3000 термінів з образотворчого, декоративно-ужиткового й театрально-декораційного мистецтв, музейної справи, мистецтвознавства та філософії. Структура видання відповідає принципам побудови довідкових видань, зокрема містить передмову автора, пояснювальні статті до поданих термінів, список скорочень, іменний покажчик, перелік термінів за їх предметно­тематичним контекстним визначенням. Розділ «Кераміка, теракота, порцеляна, фаянс» містить 201 назву. На відповідних сторінках подано пояснення до номенів, більшість із яких підкріплені ілюстраціями. Фахова атрибуція опублікованих у монографії глиняних виробів відсутня. Майже в кожній словниковій статті розділу автор припускається помилок та неточностей. Зокрема, незнання технології виготовлення глиняних вробів спричинило наявність нісенітниць одночасно у багатьох статтях, наприклад, «Арібал», «Гончарні (гончарські) вироби», «Кераміка», «Майоліка», «Порцеляна»,

77

Ов

Бібліографія українського гончарства. 2007 «Теракота», «Фаянс». Там на означення сировини, з якої виготовляють вироби, використано словосполучення «випалена глина». Наприклад: «Арібал (гр.) – давньогрецька посудина з випаленої глини для ароматичних масел, невеличкого розміру, грушовидна або кулевидна, з широким вінчиком та однією ручкою, іноді звужена донизу. Виготовлялась з випаленої глини або скла…». Зрозуміло, що подібні твердження неправильні, оскільки вироби виготовляються із сирої глини, а вже потім випалюються. Спотворюють керамологічні знання й численні неправильні визначення на зразок: «Задимлення – див. чорнолощена кераміка, лощення». За свідченнями автора, «задимлення» – це «режим», «чорнолощена кераміка – різновид керамічних виробів». Очевидно, що ці поняття – не синонімічні, навіть не взаємозв’язані, оскільки «задимлення» (правильно «димлення») не завжди поєднується з «лощенням» (правильно «лискуванням»). Подібні помилки допущено й у статтях «Червінка, червінь – див. ангоб, описка»; «Побіл – див. ангоб. описка»; «Патьоки – див. фляндрівка». Слабко орієнтується автор і в гончарській термінології. Так окремі синонімічні назви глиняних виробів, наприклад тиква й банька, трактуються як дві різні посудини, хоча подані описи та ілюстрації свідчать, що це дві назви на означення однієї посудини, тільки вживані в різних гончарних осередках України. Не називаючи осередки, в яких нібито побутує назва макогін на означення макітри, автор вигадав: «У неполив’яних М. готували борщі, розтирали мак – тому деякі з них ще називались «макогонами». Керамологами не зафіксовано цього терміну ні в одному гончарному осередку України. Видання такого типу мало б поширювати й поглиблювати знання з перелічених галузей. Проте виявлені численні помилки створюють негативне враження про змістовне наповнення словника-довідника. Це стало можливим і внаслідок відсутності фахових рецензій. Отже, книга загалом поширює хибні, спотворені уявлення про традиційну культуру, ремесла, народне мистецтво. Некомпетентність автора в тлумаченні гончарних термінів пересічних читачів збиває з пантелику і вводить в оману, а хибна інформація дезінформує суспільство, оскільки не відтворює правдивої історії розвитку гончарства, не поширює наукові знання про типологію й морфологію глиняних виробів.

4388. Овчаренко Л. Колегіум мистецтв вже готується до І Міжнародного гончарського фестивалю, який відбудеться влітку // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №11. – 11 лютого. – С.1. Про вихованців Колегіуму мистецтв у Опішному, які, окрім освітніх дисциплін, вивчають гончарство й готуються до проведення І Міжнародного гончарського фестивалю (2–12 липня 2007 року). Подано фото учениці Колегіуму мистецтв Жанни Різниченко та вихованців Колегіуму під час занять. 4389. Огнєва Людмила. Традиції та життєдайність етносу // Донеччина. – Донецьк, 2007. – №76. – 12 жовтня. – С.2.

78

Бібліографія українського гончарства. 2007

Од

Про виставку творів членів Національної спілки майстрів народного мистецтва України в Донецькому обласному художньому музеї. Кераміку в експозиції представлено сюжетними композиціями художника-кераміста Федора Куркчі з Донецька та декоративними панно, малою пластикою, іграшкою Миколи Ярошка з Луганська. Подано фото глиняних виробів Федора Куркчі. 4390. Одесса // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.519-524. Подано фото колекції античної кераміки, яка експонується в Одеському археологічному музеї. 4391. Олендій Леся. «Бамбук» карпатського виробництва // Львівська газета. – Львів, 2007. – №96. – 8-10 червня. – С.8. Про виставку стінної глиняної плитки в гіпермаркеті будівельних матеріалів «Епіцентр». Значну частину експозиції становить колекція «Карпатська кераміка» калуського виробництва. Зазначено, що найбільш популярною серед покупців є нова модель колекції – «Бамбук». 4392. Олендій Леся. Керамічні домівки для ваших квітів // Львівська газета. – Львів, 2007. – №153. – 31 серпня – 2 вересня. – С.8. Про вироби з глини, які завжди були й залишаються в моді. У відділі «Сад та город» гіпермаркету будівельних матеріалів «Епіцентр» найбільшим попитом серед покупців користуються горщики з білої глини в античному стилі, а також полив’яні горщики, для дитячих кімнат – глиняні горщики у вигляді черевичків, слоників, їжачків, яблук. Подано фото асортименту гончарних виробів. 4393. Олійник Тетяна. Що ми знаємо про її величність глину? Глина як перші ліки на землі… // Інформаційний бюлетень. – Кременчук, 2007. – №2. – 18 січня. – С.8. Про лікувальні властивості глини та її застосування в медицині. 4394. Ольга Рапай: Альбом. – К.: Дух і літера, 2007. – 96 с. В альбомі представлено творчий доробок відомої української художниці-керамістки, члена Національної спілки художників України Ольги Рапай з Києва. Подано фото її творів. 4395. Ольжич О. Археологія /Упорядники Юрій Рассамакін, Сергій Рижов. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2007. – 496 с. В книзі зібрано матеріали, що репрезентують археологічну спадщину Олега Кандиби (Ольжича). Особливу увагу дослідник звертав на вивчення глиняного посуду з пам’яток трипільської культури. 4396. Онипко Ольга. Маска Клеопатры // Натали. – Киев, 2007. – №5. – Май. – С.182-183. Про лікувальні властивості глини. 4397. Онищенко В. «Кращі страви у горщиках» // Вечірній Київ. – 2007. – №93. – 11 червня. – С.7. Про кулінарну книгу «Кращі страви у горщиках», у якій подано рецепти страв для приготування їх у глиняних горщиках.

79

Он

Бібліографія українського гончарства. 2007

4398. Онищенко Володимир. Голгота Миколи Теліженка // Культура і життя. – 2007. – №46. – 14 листопада. – С.6. Про Миколу Теліженка – знаного в Україні мистця, який у своїй творчості, окрім інших матеріалів, використовує глину. Згадано про симпозіум гончарства в Опішному (Полтавщина). 4399. Онищенко Володимир. Гончар козацького краю // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.151-155. Розповідь члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслуженого майстра народної творчості України Якова Брюховецького, про гончарне ремесло Головківки (Чигиринщина). Згадано про батька – майстрагончаря Михайла Брюховецького. Статтю проілюстровано фото Михайла та Якова Брюховецьких з гончарними виробами. 4400. Онищенко Володимир. Його роки – багатство наше // Шлях перемоги. – 2007. – №25. – 20 червня. – С.9. Про творчість відомого кераміста, професора, завідувача кафедри монументальнодекоративного розпису і кераміки Київського державного інституту декоративноприкладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука – Петра Печорного. 4401. Опішня – гончарна столиця України // Гостинна Полтавщина: Короткий путівникдовідник. – Полтава: АСМІ, 2007. – С.48. Про Опішне, яке називають столицею українського гончарства. Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, на базі яких відбуваються Всеукраїнські симпозіуми монументальної кераміки. Подано фото глиняних виробів. 4402. Опішня скликає юних гончарів // Культура і життя. – 2007. – №14. – 4 квітня. – С.4. Про Перший міжнародний гончарський фестиваль, що відбудеться на базі Колегіуму мистецтв у Опішному, до участі в якому запрошено юних художників з усіх регіонів України, чужоземних країн. 4403. Опошня // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.348-349. Про столицю українського гончарства – Опішне, де збереглася унікальна споруда – будинок Земської губернської гончарної майстерні, збудований за проектом відомого українського архітектора Василя Кричевського (1916). У містечку діє Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Подано фото експонатів музею та гончаря Олени Мороховець за роботою. 4404. Орел Лідія, Стогнота Людмила. Народне мистецтво України на межі тисячоліть: Світлій пам’яті Великих Майстринь Олександри Селюченко й Олександри Великодної. – К.: Вістка, 2007. – 248 с. Висвітлено сучасний стан українського ужиткового мистецтва, зокрема вишивки, ткацтва, гончарства, ковальства, народного малярства, писанки, обробки дерева,

80

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ор

дитячої іграшки тощо. Подано твори майстрів, які працюють у народних традиціях. Один із розділів присвячено гончарству. Згадано імена відомих опішнянських гончарів – Гаврила, Явдохи та Миколи Пошивайлів, Олександри Селюченко, Івана Білика, Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Насті Білик-Пошивайло, Ганни Діденко, Ганни Грипич, Олександри Порохівник, Дмитра Громового, Любові Громової. Подано фото гончарів та їх глиняних виробів. 4405. Орлик О.П. Поселення ранньоскіфського часу Любомирка-1 у Верхів’ї р.Тясмин // Археологія. – 2007. – №2. – С.31-36. Про знахідки кераміки скіфського часу, виявлені біля с.Любомирка в Кіровоградщині, що засвідчують існування там поселення VІ ст. до н.е. На його території знайдено близько 400 фрагментів ліпленого посуду чорного, сірого, бежевого та коричневого кольорів із загладженою та шерехатою поверхнею. Репрезентовано різні типи посуду: горщики, корчаги, миски, черпаки, келихи, цідилки, кружки, кружала. 4406. Осадча Юлія. Кахлі ХVІІ–ХVІІІ ст. зі старого фонду Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.143-147. Про колекцію кахель та їх фрагментів із фондів Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького. 4407. Осипчук Игорь. «Находку древних украшений из золота и серебра мы отметили… четырьмя вёдрами пива» // Факты и комментарии. – Киев, 2007. – №103. – 13 июня. – С.5. Про археологічні розкопки курганів поблизу Комсомольська в Полтавщині, під час яких виявлено 27 поховань. Серед речових знахідок – ритуальне глиняне яйце. 4408. Осипчук Наталія. Про що мовить жива глина // Демократична Україна. – Київ, 2007. – №74. – 21 квітня. – С.9. Про прадавнє мистецтво гончарювання, яке оживає в руках вихованців Естетичної гімназії-інтернату села Мала Білозерка в Запоріжжі. Подано інформацію про цілющі властивості глини. 4409. Павленко Сергій. Олешнянський горщик ще годує гончарів // Голос України. – 2007. – №178. – 4 жовтня. – С.7. Про родину гончарів – Михайла й Антоніну Нечипоренків із с.Олешня, що в Чернігівщині, де з діда-прадіда з глини виробляють горщики, макітри, глечики. 4410. Павлов Анатолій. Розмова відверта і зацікавлена // Слово Полісся. – Баранівка, 2007. – №23. – 24 березня. – С.1. Згадано про Баранівський фарфоровий та Кам’янобрідський фаянсовий заводи. Подано фото баранівської порцеляни. 4411. Павлова В.В. Сторінки життя та наукова діяльність В.Є.Козловської // Археологія. – 2007. – №4. – С.70-83. Подано інформацію про життя однієї із перших жінок-археологів України – Валерії Козловської (1889–1956), яка брала участь в археологічних дослідженнях різночасових пам’яток. Під час розкопок поселення трипільської культури, окрім

81

Па

Бібліографія українського гончарства. 2007 мальованого трипільського посуду та антропоморфної пластики, їй пощастило знайти глиняну модель трипільського житла з усіма подробицями інтер’єру житлового приміщення та глиняною фігуркою жінки, яка меле зерно. Подано малюнок ліпленої моделі житла.

4412. Панчук Надежда. Верные глине // Керамика: стиль и мода. – 2007. – №2. – С.80-86. Про творчість подружжя ужгородських художників-керамістів В’ячеслава Віньковського та Мирослави Росул. Охарактеризовано творчі манери мистців, їх спільні й індивідуальні прикмети творчості. Наголошено на емоційності й імпульсивності глиняних фігур Мирослави Росул та на анімалістичності гончарних фантазій В’ячеслава Віньковського. Проаналізовано кілька робіт, в яких мистці з притаманним їм світобаченням осмислюють культурні надбання людства. Зазначено, що деякі елементи декору гончарних композицій В’ячеслава Віньковського й Мирослави Росул виконано за народними мотивами, інші – навіяні творчістю відомих українських мистців Марії Приймаченко та Ганни Шостак. Згадано про участь художників-керамістів у симпозіумах кераміки в Опішному, Слов’янську, численних виставках кераміки, у тому числі персональних. Подано фото творчого подружжя, перелік їх виставок упродовж 1991–2004 років, резюме англійською мовою. Статтю проілюстровано значною кількістю якісних і повно атрибутованих фото глиняних творів художників-керамістів. 4413. Пеляшенко К.Ю., Гречко Д.С. Ліпний посуд населення Сіверськодонецького Лісостепу скіфської доби // Археологія. – 2007. – №4. – С.22-37. Охарактеризовано ліплений посуд, знайдений під час дослідження поселень та поховань Сіверськодонецького Лісостепу скіфського періоду. На основі матеріалів археологічних досліджень проведено статистичний аналіз найбільш масових груп посуду. Порівняльно-статистичний аналіз основних типів кераміки засвідчує еволюційний характер розвитку гончарних традицій. 4414. Передерій Людмила. І знову всі дороги в Опішне повертають // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №27. – 6 липня. – С.26. Про Перший міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, який розпочав свою роботу 2 липня 2007 року. Серед організаторів фестивалю – Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та Державна спеціалізована художня школаінтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Згадано відомих опішненських гончарів: Василя Омеляненка, Миколу Пошивайла, Михайла Китриша. 4415. Перехід: Мистецьке об’єднання «Куля»: Буклет. – Луцьк: МО «Куля», 2007. – 2 арк. Подано фото художника-кераміста Володимира Хижинського (Луцьк) та його глиняного твору «Ми». 4416. Переяслав у віках: До 1100-ліття першої згадки у літописному джерелі. – К.: Інститут археології НАН України, 2007. – 424 с.

82

Бібліографія українського гончарства. 2007

Пе

Зроблено екскурс в історію Переяслава. Подано інформацію про сучасний розвиток економіки, науки, культури, освіти, а також про скарбницю пам’яток історії Переяславщини – Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Книгу проілюстровано фото глиняних виробів та їх фрагментів з фондів музею. 4417. І Міжнародний гончарний фестиваль відбудеться в липні цього року в столиці українського гончарства – Опішні // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №51. – 4 липня. – С.1. Про Перший міжнародний гончарський фестиваль, який проходитиме з 2 по 12 липня 2007 року на базі Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному». До участі у фестивалі запрошено юних художників з усіх регіонів України та чужоземних країн. 4418. Перший Міжнародний гончарний фестиваль відбудеться в липні цього року в столиці українського гончарства – Опішні // Вечірня Полтава. – 2007. – №7. – 15 лютого. – С.1. Про Перший міжнародний гончарський фестиваль, який проходитиме з 2 по 12 липня 2007 року, на базі Колегіуму мистецтв у Опішному. До участі у фестивалі запрошено юних художників з усіх регіонів України та чужоземних країн. 4419. І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль «Опішне–2007»: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 76 с. Подано положення, головні заходи, відомості про учасників мистецького фестивалю, що проходив з 15 січня до 12 липня 2007 року. 4420. Петрашенко В.О. Керамічне виробництво як галузь давньоруського ремесла // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.174. Про гончарне виробництво як галузь давньоруського ремесла. Найчисленнішу групу глиняних знахідок представлено посудом: горщиками, корчагами, глеками, мисками, сковородами, кухлями, ковшиками та покришками. Крім посуду, давньоруські майстри виготовляли глиняні світильники, іграшку. Залишки гончарних горнів для випалювання кераміки виявлено в усіх досліджених археологами давньоруських містах. Подано фото глиняних світильників і горщиків ХІІ–ХІІІ століть. 4421. Петрашик Володимир. KNOW HOW чи мистецтво інсталяції? // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.142-143. Про виставку-інсталяцію молодих полтавських і львівських художників «Горище», яка відбулася в приміщенні церкви Св.Андрія у Львові. Названо імена молодих мистців – Андрія Собяніна та Євгена Євтушенка. Подано фото глиняних творів Андрія Собяніна. 4422. Петрашик Володимир. Творіть, панство, Безпалків! // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.34-35. Про персональну виставку в приміщенні Національної спілки художників України, на якій експонувалися глиняні твори Ольги Безпалків та полотна Романа Безпалківа. Подано фото робіт Ольги Безпалків. 4423. Петренко Ліна. Лялька як модель світу // Україна козацька. – Київ, 2007. – №3-4. – Лютий–березень. – С.10-11.

83

Пе

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про художню виставку «Українська традиційна іграшка та лялька», яка відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ). Серед розмаїття представлених виробів – чимало глиняних. Згадано про кращих майстрів глиняної іграшки: Настю Білик-Пошивайло, Олександру Селюченко. Статтю проілюстровано фото глиняних свистунців.

4424. Петрова Н. Віктор Федорович // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №66. – 25 серпня. – С.2. Про гончаря Віктора Комаревцева з Опішного. Подано фото майстра та його виробів. 4425. Петрова Н. Хіба ж ми за інших гірші // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №55. – 18 липня. – С.1. Про опішненських майстрів – подружжя Олени та Володимира Морохівців. Олена займається гончарством, а Володимир – художнім ковальством. Згадано знаних гончарів – Трохима Демченка, Василя Омеляненка, Івана Лобойченка. Подано фото коваля Володимира Мороховця біля його кованого виробу – покажчика напрямку руху до Національного музею-заповідника українського гончарства. 4426. Печорний Петро. Кафедра художніх виробів з кераміки та скульптури // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.116-117. Про Кафедру художніх виробів з кераміки та скульптури Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Зазначено особливості навчальної програми, завдяки яким майбутні художникикерамісти зможуть створювати довершені мистецькі твори – фарфор, фаянс, майоліку та вироби з шамоту. Згадано кращі дипломні роботи студентів кафедри, подано їх фото. 4427. Пилипенко Віктор. Розвиток ремесел // Українська етнологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Либідь, 2007. – С.122-138. Про гончарство – один із видів традиційного українського декоративно-ужиткового мистецтва. Згадано про центри народного гончарства: Дибинці, Ічню, Опішне, Рокиту, Дубровицю, Бубнівку, Косів, Потелич, Яворів, Коломию, Пістинь, Мукачеве. 4428. Пилипчак Олександр. Глечики // Художники України. – 2007. – №38. – 20 вересня. – С.9. Подано репродукцію картини Олександра Пилипчака «Глечики». 4429. Пинзеник О. Закарпатська народна іграшка: специфіка та особливості // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.95-102. Про закарпатську народну іграшку. Згадано осередки гончарства в Мукачівщині, Іршавщині, Виноградівщині. 4430. Пироженко І.В., Черняков І.П. Вишгород. Межигір’я. – К.: Українська видавничополіграфічна компанія «ЕксОб», 2007. – 175 с.

84

Бібліографія українського гончарства. 2007

Пи

Про історію міста Вишгород, де під час археологічних досліджень було виявлено залишки двоярусних горнів та значну кількість глиняного посуду, що свідчить про промисловий обсяг гончарного виробництва. Книгу проілюстровано малюнками глиняного посуду та зображеннями тавр на денцях горщиків. 4431. Питання, розглянуті на засіданнях президії правління Українського фонду культури // Двадцять літ подвижництва. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.153. Про організацію в Опішному Республіканського симпозіуму гончарства (1989). 4432. Підгора Володимир. Символіко-філософська пластика Онищенка // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.135-137. Про творчість відомого художника-кераміста Володимира Онищенка з Києва. Подано фото його глиняних творів. 4433. Плугатор Галина. Депардьє у Карпатах // Експрес. – Львів, 2007. – №2. – 11-18 січня. – С.8. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4434. Погребиська Дарина. Ніби дихає глина в руках Майстрині // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №98. – 11 вересня. – С.4. Про майстра сучасної кераміки Наталю Молчанову з Дніпропетровська, яка експонувала власні твори з білої глини на святі «День гончаря» в Музеї народної архітектури та побуту України в Пироговому. 4435. Подгородня Иван. Укрепляют позиции в глинодобывающем бизнесе // Донбасс. – Донецк, 2007. – №208. – 13 ноября. – С.7. Про закінчення угоди щодо придбання групою СКМ пакетів акцій глиновидобувних компаній – ВАТ «Дружківське рудоуправління» та ЗАТ «Вогнеупорнеруд». 4436. Пожоджук Дмитро. Писанкарка з Донбасу // Культура і життя. – 2007. – №16. – 18 квітня. – С.1. Про відому писанкарку Тетяну Коновал з Луганщини, яка випробовувала власні творчі сили в різних видах народного мистецтва, зокрема у творенні глиняної іграшки. 4437. Покас П.М., Осадчий Є.М., Приймак В.В. Зелений Гай І. – Полтава: Техсервіс, 2007. – 88 с. Монографія про археологічні дослідження найбільшого в Європі курганного могильника доби середньовіччя та інших пам’яток ІХ–ХІІІ століть біля с.Зелений Гай, що в північній околиці міста Суми, під час яких виявлено чимало знахідок, зокрема фрагменти глиняних виробів. 4438. Полтавська область: смт.Опішня, Зіньківський р-н // 500 чарівних куточків України, які варто відвідати. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. – С.249-250. Про Опішне та його пам’ятку – Національний музей-заповідник українського гончарства. Подано фото глиняних виробів у експозиції музею-заповідника.

85

По

Бібліографія українського гончарства. 2007

4439. Полтавська Юлія. Творчість Лампек // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.114-115. Про творчість художників-керамістів, викладачів Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука Миколи Лампеки і Наталі Черниченко-Лампеки. Подано фото їх глиняних творів. 4440. Полтавщина: буде міжнародне змагання гончарів // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №22. – 1 червня. – С.19. Про І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль «Опішне-2007» у столиці українського гончарства – Опішному. 4441. Полянська Ірина. Казковий світ керамічної іграшки // Україна козацька. – Київ, 2007. – №13-14. – Липень–серпень. – С.5. Про виставку живопису й кераміки «Дивосвіт родини Куркчі», яка експонувалася в Донецькому обласному художньому музеї. Згадано про художників-керамістів династії Куркчі. 4442. Пора ладнати воза в Сорочинці // Урядовий кур’єр. – 2007. – №145. – 11 серпня. – С.1. Про Сорочинський ярмарок, який щороку проходить у Полтавщині. Подано фото гончарних виробів. 4443. Постава Андрій. Відродити галузь // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №104. – 25 вересня. – С.2. Про проблеми ТОВ «Корал» Довбиський фарфоровий завод» та шляхи відродження галузі фарфору, яка була торговельною маркою Житомирщини. 4444. Посухов В. Земля-берегиня: Полтавщиною – підземними ходами. – Полтава: ПФ «Форміка», 2007. – 80 с. У розділі «Опішнянські катакомби» описано підземні ходи, які тягнуться через усе Опішне, здавна відоме як столиця українського гончарства. Згадано Штанькову гору поблизу селища, де гончарі видобували найбільш якісну глину. 4445. Посухов Валентин. «Губит людей не пиво» // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №28. – 13 липня. – С.7. Про виставку давньої пивної атрибутики в приміщенні Літературно-меморіального музею Володимира Короленка. Серед експонатів колекціонера Миколи Григор’єва – фарфорові пляшки для пива, які привертають увагу оригінальними формами й майстерністю виготовлення. Подано фото експонатів виставки, серед яких – фарфорові пляшки. 4446. Потапов Дмитрий. Словно материализованная история края... // Луганская правда. – Луганськ, 2007. – №52. – 17 мая. – С.1. Про Луганський обласний краєзнавчий музей. В експозиції «Наше наследие», окрім інших виробів, представлено й гончарні. Подано фото глиняних виробів з музейної експозиції. 4447. Пошивайло Богдан. Експериментальна перевірка гіпотез про причини появи відбитків тканини на денцях давнього посуду // Каразінські читання (історичні

86

Бібліографія українського гончарства. 2007

По

науки): Матеріали Міжнародної наукової конференції 20 квітня 2007 року. – Харків: Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2007. – С.224-225. Про експерименти, проведені в Науково-дослідницькому відділі археологічної кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному з метою перевірки гіпотез щодо появи відбитків тканини на денцях глиняного посуду. 4448. Пошивайло Ігор. Міфологічні витоки образотворення // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.30-33. Автор звернувся до етіологічних міфів, у яких першими майстрами виступають верховні боги й божества, деміурги, котрі виліплюють із світових матеріалівстихій Всесвіт із його складовими – зорями, сонцем, місяцем, землею. Вважалося, що зародженню й розвитку гончарства в людському суспільстві також сприяли численні боги, божества, культурні герої та святі різних культур і народів світу. Зазначено, що патронами гончарства українці вважали Спаса, Покрову-Богородицю, апостолів Петра і Павла, святих Юрія, Миколая та інших. 4449. Пошивайло Олександр // Двадцять літ подвижництва. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.85. Про призначення стипендії Українського фонду культури «Нові імена України» Олександру Пошивайлу – народному майстру-гончарю з Опішного (1989–1990). 4450. Пошивайло Олесь. Гончарська бібліографія 2004 року // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.4-5. Про актуальність та основні принципи укладання нового, 6-го випуску унікального Національного наукового щорічника. Окрім публікацій в Україні 2004 року та додатку публікацій 2003 року про гончарство, кераміку, керамологію, він також містить огляди деяких керамологічних видань, інформацію про останні надходження до Гончарської книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Керамологічної бібліотеки України Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України; коротку бібліографію публікацій про заслуженого майстра народної творчості України Миколу Вакуленка з його біографією та репродукціями деяких творів; каталоги колекційних книг із особистих бібліотек, що зберігаються в Гончарській книгозбірні України, зокрема літератури з приватних бібліотек українського етнографа Лідії Орел та зі збірки вченого-керамолога Отара Мчедлова-Петросяна; список добродійників та іншу важливу бібліографічну інформацію. 4451. Пошивайло Олесь. Етноцид українського гончарства та його блискуче втілення в незалежній Українській Державі (самоїдство як ефективний засіб самознищення національної ідентичності. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 52 с.: іл. Дослідження про гончарство як чинник збереження національної ідентичності. Визначено тенденції розвитку гончарства в Україні впродовж кінця ХІХ – початку

87

По

Бібліографія українського гончарства. 2007 ХХІ століття. Охарактеризовано сучасний стан і перспективи розвитку українського гончарства; зазначено хронологію лідерства Полтавщини й Опішного в національному гончарстві й керамології, основні ознаки Опішного як гончарної Мекки України; проаналізовано унікальну культурно-мистецьку ситуацію в Опішному кінця 1980-х – початку 2000-х років. Окреслено проблеми українських народних художніх промислів і акцентовано увагу на державному визнанні здійснюваного щодо них етноциду. Висловлено міркування про новітні опішненські ініціативи, спрямовані на збереження й творчий розвиток українського гончарства. Ілюстративні матеріали відображають деякі тривожні публікації в періодиці щодо проблем збереження опішнянського гончарства, фрагменти офіційного листування на цю ж тему та сучасний стан колишніх гончарних заводів у Опішному.

4452. Пошивайло Олесь. [Івашків Галина Михайлівна. Декор традиційної української кераміки ХVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська академія мистецтв, 2004. – 20 с.] // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.156-163. Про захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства охоронцем фонду народної кераміки Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Галиною Івашків. Зазначено мету і завдання дослідження, структуру дисертації. Проаналізовано головні положення наукової праці, відзначено досягнення й недоліки, з-поміж яких такі: невідповідність теми дослідження змістові дисертації; відсутність аналізу таких прикметних для української народної кераміки видів декору, як ангобування, скління (крайкування), димлення, лискування, штампування, ритування; а також самобутніх технік декорування виробів, як фляндрування і затікання, скульптурні наліплені прикраси; не проаналізовано специфіку оздоблення зооморфного та антропоморфного посуду, глиняної іграшки; у дослідженні мова йде не про декор в цілому, а лише про окремі, на думку авторки роботи, домінантні мотиви, а розкриття змісту декору безпідставно звужено до малювання й рельєфного оздоблення; аналіз декору української народної кераміки зроблено майже винятково за матеріалами гончарних осередків Галичини; авторка значною мірою обмежилася аналізом декору кахель, таким чином дещо применшивши значущість осягнення теми в цілому. 4453. Пошивайло Олесь. [Мельничук Лідія. Гончарство Поділля в другій половині ХІХ – ХХ століттях: Історико-етнографічне дослідження. – К.: УНІСЕРВ, 2004. – 350 с.]// Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.146-153. Рецензія на книгу вінницького керамолога Лідії Мельничук «Гончарство Поділля в другій половині ХІХ – ХХ століттях: Історико-етнографічне дослідження» (2004).

88

Бібліографія українського гончарства. 2007

По

Актуальність монографічного дослідження полягає не тільки в аналізові історичного розвитку гончарства як важливого компонента традиційно-побутової культури подолян, а й у з’ясуванні сучасного стану гончарства в регіоні, фіксації в польових умовах унікальних відомостей про звичаєвість гончарів, сформування великої колекції гончарних виробів та інструментів. Звернено увагу на недоліки монографії, зокрема на суперечливі твердження, неточності, хронологічні неузгодження; відсутність ілюстративних матеріалів, списку гончарних осередків Поділля, систематизованих статистичних відомостей тощо. Зроблено загальний висновок, що книга Лідії Мельничук є помітним досягненням сучасної української етнології та посутнім внеском у розвиток української керамології. 4454. Пошивайло Олесь. [Мельничук Лідія Семенівна. Гончарство Поділля в системі етнокультури українців (друга половина ХІХ – ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: Видавництво «Логос», 2004. – 32 с.] // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.154-156. Про захист викладачем Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, кандидатом історичних наук Лідією Мельничук дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук «Гончарство Поділля в системі етнокультури українців (друга половина ХІХ – ХХ століття)». Зазначено офіційних опонентів, об’єкт дисертаційного дослідження, виконані завдання, структуру роботи. Проаналізовано окремі аспекти наукової праці. 4455. Пошивайло Олесь. [Спадщина Івана Гончара: Компакт-диск. – Київ: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара». – 2004] // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.165-169. Рецензія на компакт-диск «Спадщина Івана Гончара», присвячений світлій пам’яті славетного українського мистця й колекціонера, народного художника України Івана Макаровича Гончара (27.01.1911 – 18.06.1993). Акцентовано увагу на фактах причетності Івана Гончара до глини, ліплення, гончарства. Виявлено численні приклади недбалості й фахової необізнаності авторів компакт-диска в частині інтерпретації керамологічних матеріалів. Зроблено висновок, що зібрані на компакт-диску відомості дозволяють глибше пізнати самобутню постать Івана Гончара, відновити в пам’яті події недалекого минулого й згадати про Україну, яка й донині потребує не гаррі-поттерів, а послідовників духотворчої справи київської «Гончарівки». Подібні напрацювання науковців і музеєзнавців украй важливі для популяризації надбань української культури, проте все в них має бути бездоганним і відповідним сучасному рівню наукових знань.

89

По

Бібліографія українського гончарства. 2007

4456. Пошивайло Олесь. Степан Павлюк і поступ української керамології ХХІ сторіччя // Українська культура: з нових досліджень: Збірник наукових статей на пошану Степана Петровича Павлюка з нагоди його 60-ліття. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – С.34-43. Про унікальну роль директора Інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук, професора Степана Павлюка в складному й тривалому процесі організаційного структурування української керамології й, зокрема, у створенні на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Інституту кермології – відділення Інституту народознавства НАН України. Згадано про молодих учених-керамологів – співробітників Інституту керамології: Віктора Міщанина, Людмилу Овчаренко, Олену Щербань, Костянтина Рахна. 4457. Пошивайло Олесь. Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя: Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с.: іл. Це перше в Україні дослідження про керамологію як наукову дисципліну. Першу частину монографії присвячено теорії керамології. З’ясовано дефініції терміна в Україні та в інших країнах світу. Проаналізовано досвід діяльності Інституту керамології «Кондоруасі» (Аргентина) та Асоціації керамології (Іспанія). Окреслено етапи становлення української керамології. Визначено предмет української керамології, охарактеризовано типи керамологічних знань, складові частини культурної й технічної керамології, субдисципліни культурної керамології, класифікаційні ознаки сучасного українського керамолога. Сформульовано основні завдання керамологічних студій, першочергову керамологічну проблематику. Звернено увагу на важливість формування національного термінологічного інструментарію керамологічних досліджень; формування уніфікованої національної системи опису спеціальних понять гончарного виробництва й глиняних виробів; перспективи видавничої діяльності, актуальність видання міжнародного керамологічного щорічника; нагальність розвитку керамологічної критики й інтеграції в міжнародний керамологічний простір. З огляду на виняткову роль у розвитку наукової дисципліни керамологічної освіти, проаналізовано чужоземну практику, зокрема діяльність університетських керамологічних лабораторій, а також українські керамолого-освітні реалії. Визначено перелік наукових дисциплін, які мають входити до курсу підготовки керамологів. Досліджено роль гончарства й керамології в збереженні національної ідентичності. Проаналізовано українські керамологічні джерела, у тому числі музейні керамологічні колекції, писемні джерела, аудіовізуальні джерела. Висвітлено історію формування в Україні та специфіку музейних керамологічних колекцій. Існуючі у світі й Україні спеціалізовані музеї кераміки систематизовано за 6-ма основними групами. Уперше проаналізовано аудіовізуальні джерела в українській керамології, у тому числі візуальні, звукові, рухливі. Окремий підрозділ присвячено основам збереження гончарної спадщини. У ньому вивчено первісні способи збереження глиняних виробів; історію становлення й

90

Бібліографія українського гончарства. 2007

По

сучасні проблеми реставрації кераміки; висвітлено основи консервації й реставрації пам’яток гончарства. Охарактеризовано методи керамологічних студій. Звернено увагу на поширення в Україні інформації про можливість вивчення кераміки за допомогою псевдонаукових методів. Зважаючи на формування керамологічних знань у лоні різних наукових дисциплін, досліджено предметне поле культурної керамології у її зв’язках із суміжними науками, зокрема з суспільними (етнографією, мистецтвознавством, археологією, історією, естетикою, епіграфікою, музеологією, фольклористикою, мовознавством, педагогікою), природничими й технічними (ґрунтознавством, геологією, палеоботанікою, біологією, медициною, фізикою, хімією) науками. Другу частину монографії присвячено історії української керамології. Досліджено становлення української керамології; прослідковано зародження інтересу до керамологічних знань; досліджено етап системного вивчення традиційного гончарства й накопичення керамологічних матеріалів; проаналізовано перше в Україні спеціалізоване періодичне керамологічне видання – часопис «Керамическое обозрение»; вивчено процес занепаду гончарних осередків в Україні впродовж кінця ХІХ – ХХ століття, колоніальну політику стримування керамологічних студій, завершення доби стагнації української керамології й чужоземні студії гончарної спадщини з території України. Чільну увагу звернено на дослідження основних системних ланок організаційного структурування української керамології. З-поміж них виділено: заснування Музею гончарства в Опішному; розгортання польових керамологічних студій; розбудову керамологічних джерелознавчих структур; вивчення чужоземного досвіду керамологічних студій; мас­медійне забезпечення керамологічного поступу; діяльність видавництва «Українське Народознавство»; видання національного культурологічного щорічника «Українське Гончарство»; відкриття Науководослідницького центру українського гончарства; національні керамологічні форуми; формування суспільної думки про необхідність створення академічного керамологічного інституту; опертя на Інститут народознавства НАН України; нездійснений проект створення Національного центру досліджень, розвитку та популяризації українського гончарства; заснування Українського керамічного товариства; розробку основ Національної програми розвитку в Україні керамології, мистецтва кераміки та гончарного виробництва; створення Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України; формування української національної школи керамології. У третій частині монографії проаналізовано сучасні українські академічні керамологічні студії, зокрема тенденції сучасного розвитку, вектори наукових пошуків, індивідуальні дослідницькі зацікавлення вчених; подано основні відомості про сучасних українських керамологів та про становлення фахових видань. Поставлено питання про створення Національного центру технології та спеціальних методів дослідження кераміки. У четвертій частині систематизовано публікації співробітників Інституту керамології зазначеного часового проміжку; узагальнено інформацію про зміст

91

По

Бібліографія українського гончарства. 2007 опублікованих номерів (книг, випусків) друкованих органів Інституту керамології. Книга започаткувала видавничу серію «Українська академічна керамологія», яка висвітлюватиме найважливіші досягнення вітчизняних учених-керамологів.

4458. Пошивайло Олесь. Фундаментальна наукова праця про народного мистця // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.142-146. Про значення для української культури постаті й творчої спадщини заслуженого майстра народної творчості України, гончарки Олександри Селюченко (1921–1987). Зазначено, що в уявленнях сучасників мисткиня постає не тільки провідним творцем гончарської культури нашої держави другої половини ХХ ст., але й своєрідним гончарським мудрецем, народним філософом, ідеологом вітчизняного культу глини. Подано інформацію про зусилля Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зі збереження пам’яті про Олександру Селюченко, про історію заснування п’ятикнижжя «Олександра Селюченко: Трагедія одинокої творчості», про внесок відомого українського філософа, професора Леоніда Сморжа в справу пізнання духовної величі опішненської гончарки, зокрема про його монографічне дослідження «Гончарівна (одержима керамікою») (Опішне, 2004). 4459. Пошивайло Олесь. [Шкаруба Л.М., Спанатій Л.С. Російсько-український словник художніх термінів. – К.: Каравела, 2004. – 320 с.] // Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.169-177. Про важливість подібних праць багато говорити не доводиться: двомовні та багатомовні словники завжди були націлені на взаємозближення, взаємопізнання різноетнічних культур; вони ефективно допомагають опановувати духовні надбання, наукові знання інших народів, таким чином збагачуючи й вітчизняну культуру. В Україні словники, присвячені художній культурі (перекладні й тлумачні), почали з’являтися впродовж останніх десятиліть. Більшість із них прикметні компілятивністю, оскільки за своєю структурою, термінологією та її тлумаченням майже дослівно повторюють відомі чужоземні довідкові, словникові видання попередніх років, передовсім російськомовні. Тому й не дивно, що ідеологічне наповнення цих праць є відображенням сучасних постулатів здебільшого російського мистецтвознавства, яке нерідко й донині перебуває в полоні радянських догматів і стереотипів. Не стало винятком і рецензоване українське словникове видання. На думку автора рецензії, книга відображає сучасний стан інформаційного простору в Україні, коли на книжковому ринку пануючими є російськомовні видання. Звідси, напевно, й випливає бажання авторів словника допомогти українським аборигенам «долучитися до світової художньої культури», скарби якої в нашій державі нині доступні переважно через російську мову. Тому й словник визначає домінуючий напрямок експансії «художніх термінів»: з російської в українську мову. Це одне з підтверджень живучості в Україні комплексу меншовартості, коли все прогресивне, за імперською шовіністичною традицією, має приходити до нас з

92

Бібліографія українського гончарства. 2007

По

півночі. Якби автори словника позбулися синдрому «малоросійщини», їхня праця мала б називатися навпаки – «українсько-російським», а в колонтитулі кожної сторінки, відповідно, – мали б бути слова українською мовою. Власне, російсько-українським за своєю суттю він не є, оскільки майже всі представлені в ньому терміни мають іншомовне походження (з латинської, грецької, французької, італійської та інших мов). Більшість із них мають однакове графічно-знакове написання як у російській, так і в українській мовах, а звідси й перекладати самі терміни немає ніякої потреби: вони легко читаються й розуміються представниками обох слов’янських народів; ні для росіян, ні для українців прочитання й переклад цих слів не є проблематичним. У даному випадку достатньо було обмежитися однією мовою, подавши тільки тлумачення термінів. Отже, задекларувавши в назві одне, автори зробили його не стільки мовним, скільки тлумачним. Вони взялися роз’яснити заангажованим мистецтвом читачам, що означає у світовій культурі той чи інший усталений мистецький термін. Новий словник миколаївських учених нараховує близько 2000 словникових статей. Поміж інших, у ньому багато термінів, які мають відношення до керамології, гончарства. Одним із недоліків видання є те, що росіянам нерідко пропонується одне тлумачення керамологічних термінів, а українцям – дещо інше, нерідко спотворене, бо статті російською й українською мовами в більшості випадків не є ідентичними. Неадекватність перекладів з російської мови на українську супроводжує майже всі словникові статті. Окремі терміни української мови безпідставно приписано російській мові. Подібним чином окремі значення російських слів автори приписують однознаковим словам української мови, які, проте, означують зовсім інші поняття і явища. Непоодинокими є випадки, коли автори неточно або спотворено тлумачать терміни. Окремі пояснення викликають стан оторопіння. Проаналізовані помилки зроблено в основному в українських текстах. Звідси рецензент зробив висновок, що автори свідомо чи несвідомо фальсифікували тлумачення термінів українською мовою. Щоправда, є й винятки, коли в україномовній статті подано правильне тлумачення терміна, а в російськомовній – спотворене. Коментарі до багатьох термінів свідчать про повне нерозуміння авторами суті багатьох пояснюваних ними явищ. Не дружать автори словника і з хронологією. Важко зрозуміти й авторську логіку різночасового атрибутування одних і тих же художніх явищ. Автори досить своєрідно уявляють, що таке «художні терміни». Складається враження, що вони й досі живуть у тоталітарній державі, де до «світової художньої культури» зараховують військову, медичну, будівельну та іншу далеку від мистецтва лексику. Важко пояснити, чим керувалися автори, включаючи до словника художніх термінів багато слів, які до мистецької діяльності не мають ніякого відношення. Зокрема, в праці перелічено всі можливі місця, призначені для воєнних дій, пияцтва, роздягання, які ніскільки не «відбивають термінологію з історії й теорії живопису, скульптури, графіки, архітектури, декоративно­ужиткового мистецтва», як про це запевняють читачів автори словника. У жодному іншому, відомому на сьогодні довіднику мистецьких термінів не віднайти подібного набору «художньої» лексики, а

93

Пр

Бібліографія українського гончарства. 2007 тому її наявність у вітчизняному словнику, та ще й у статусі навчального посібника, видається незрозумілим збоченням. Окремі пояснення, як можна гадати, автори майже дослівно запозичили з відомих довідкових видань, яких, проте, немає в списку використаної літератури, що є ознакою їх прихильності до плагіату. Бездумне переписування словникових статей з інших довідкових видань тільки множить і популяризує помилки попередників. Після перегляду нового «Російсько-українського словника художніх термінів» виникло закономірне питання: як Міністерство освіти і науки України могло рекомендувати такий «сирий» словник як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів? Є два варіанти відповіді: або в Міністерстві цією справою займаються нефахівці, далекі від освіти і науки, або ж це було цілеспрямованою політикою відомства, яке вже багато років популяризує саме такого рівня освіту й науку в Україні. І насамкінець: автори декларують, що хотіли «зробити більш доступною художню термінологію для тих, хто вивчає або викладає художню культуру, відповідаючи сучасному рівню гуманітарних наук», проте, самі того, напевно, не усвідомлюючи, засвідчили власні спотворені уявлення про специфіку власне «художньої» термінології та поверхове знання термінологічного інструментарію окремих галузей сучасної української гуманітарної науки. Отож, як мовиться в народі, «цікавий козак, та босий»: лікнеп годилося б починати з викладачів, не подаючи студентам прикладу, як не треба робити їм у майбутньому.

4460. Прадавнє минуле Тернополя // Тернопіль вечірній. – 2007. – №20. – 16-22 травня. – С.14-15. Про археологічні дослідження минулого Тернополя. Подано фото глиняних черпаків, знайдених у передмісті в другій половині ХІХ століття. 4461. Президенты устроили культпоход // Донбасс. – Донецк, 2007. – №4. – 6 января. – С.4. Подано фото глиняних виробів з експозиції Музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського. 4462. Прибєга Леонід. Історія і сьогодення Національної академії образотворчого мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. – К.: Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, 2007. – Вип.14. – С.12-23. Про Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, де на скульптурному факультеті заодно з монументальною станковою скульптурою вивчаються художня обробка дерева та кераміка. 4463. Приймак В.В. Путивльське удільне князівство Чернігово-Сіверщини. – Полтава: Техсервіс, 2007. – 180 с. Про передумови формування Путивльського удільного князівства ЧерніговоСіверської землі від початку VІІІ – до середини ХІІІ ст. Згадано про глиняні вироби волинцевського типу, роменської культури та доби Руси, виявлені під час археологічних досліджень. 4464. Примаченко В.В., Мартыненко В.В., Бабкина Л.А., Хончик И.В.,Зинченко В.Л., Никулина Л.Н., Бережной М.А. Исследование характера образующихся пор,

94

Бібліографія українського гончарства. 2007

Пр

распределения их по размерам и смачивания расплавом шлака образцов из низкоцементных бетонов корундового и глиноземошпинельного составов // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №12. – С.16-21. Досліджено характер пор, що утворюються, та розподіл їх за розмірами в зразках із низькоцементних бетонів корундового та глиноземошпінельного складу як до, так і після їх низькотемпературної обробки без домішок і з домішками органічного волокна різного твердіючого в’яжучого (високоглиноземний моноалюмінатний цемент) та органічного волокна (поліпропіленове), які забезпечують майже повну відсутність закритої пористості і тим самим підвищують проникність футеровок та дозволяють оптимізувати режим їх сушіння-розігріву. Досліджено змочування розплавом шлаку зразків із корундового та глиноземошпінельного низькоцементних бетонів з додаванням органічного поліпропіленового волокна. Зроблено висновки про те, що меншим ступенем змочування розплавом шлаку володіють зразки із глиноземошпінельного бетону. 4465. Примаченко В.В., Мартыненко В.В., Дергапуцкая Л.А. ОАО «Украинский научноисследовательский институт огнеупоров имени А.С.Бережного» – 80 лет // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №9. – С.47-49. Про створення та діяльність українського Науково-дослідницького інституту вогнетривів, засновниками якого стали академіки Є.І.Орлов та П.П.Будников. Колектив інституту не тільки зберіг свій науковий потенціал і матеріальнотехнічну базу, а в останні роки істотно їх примножив, що є запорукою подальшої успішної роботи зі створення нових і удосконалення існуючих технологічних процесів виробництва вогнетривів, спрямованих на підвищення їх якості і стійкості в застосуванні. 4466. Приходнюк О.М. Каветчина, археологічна пам’ятка // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.13-14. Про слов’янське поселення V–VІІ століть в ур.Лука Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Серед знахідок – ліплені горщики празького типу, глиняні сковороди та фрагменти гончарного черняхівського посуду. Подано фото глиняних виробів черняхівського типу, виготовлених на гончарному крузі, і фрагментів амфор з поселення. 4467. Прозоровский Владимир. Несе Галя воду… // Акцент. – Донецк, 2007. – №72. – 17 мая. – С.4. Про виставку глиняних і фаянсових виробів у Донецькому обласному краєзнавчому музеї, присвячену 75-річчю Донецької області. На ній експонувалися предмети із фондів музею, Слав’янського фарфоро-фаянсового заводу, глиняні свистунці із села Піскунівка Червонолиманського району. Подано фото гончарних виробів. 4468. Пустовалов Сергій. Дослідження Хортицької експедиції в 2006 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.46-52. Про археологічні дослідження на острові Мала Хортиця (Байда). Серед знахідок – фрагменти глиняних виробів.

95

П’я

Бібліографія українського гончарства. 2007

4469. П’ятериков Сергій. Хрест як символ // Дзеркало тижня. – 2007. – №44. – 17 листопада. – С.24. Про хрест як символ, сакральний знак, який використовувався на теренах України задовго до християнства. Під час археологічних розкопок неподалік села Трипілля було знайдено безліч глиняних виробів трипільської доби, на яких хрест є обов’язковим атрибутом мальовки. Подано фото виробів із зображенням хреста. 4470. П’ятий всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007»: Каталог. – К.: Народні джерела, 2007. – 62 с. Про П’ятий всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007» у Чигирині Черкаської області. Згадано про осередки гончарного мистецтва: Бар, Бубнівку, Головківку, Коломию, Косів, Опішне, Смотрич, Шаргород, Дибинці, Ічню, Олешню, Майдан-Бобрик, Пастирське, Пістинь. Подано фото глиняних виробів знаних і молодих майстрів гончарної справи: Ігоря Іванюка (Пирятин, Полтавщина), Світлани Качан (Хомутець, Полтавщина), Василя Мельника (Крутьки, Черкащина), Анатолія Байди, Леоніда Нагірняка, Мирослави Шевченко, Олександра Шафірова (Київ), Данила Нечая, Юрія Нечая (Кременчук, Полтавщина), Сергія Никоровича (Коломия, Івано-Франківщина), Євгена Поступайла (Чигирин, Черкащина), Олександра Ярового (Яготин, Київщина), Олександра Вільчинського (Запоріжжя), Сергія Радька (Межиріч, Черкащина), Тетяни Шпак (Бубнівка, Вінниччина). 4471. Радченко Наталья, Шестаков Игорь. Это древнейшее гончарство // Малая родина: Сборник статей Луганского областного краеведческого музея. – Луганск: ООО «Виртуальная реальность», 2007. – С.225-232. Про роль і місце кераміки, яку вважають першим великим технічним винаходом в історії людства, у житті населення Луганщини. Згадано статтю Наталі Каплун «Это древнее гончарство…». 4472. Радько Сергій. Про народне мистецтво // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.52-53. Роздуми художника-кераміста Сергія Радька про народне мистецтво і про гончарство зокрема. Подано фото мистця та його твору. 4473. Радько Сергій. Третій національний стиль (ліричні роздуми) // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.62-64. Роздуми художника-кераміста Сергія Радька про причетність до потоку життя, його безальтернативність і непередбачуваність. Подано фото глиняних робіт мистця. 4474. Рахно К. Глиняна лялька як календарний символ // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К: ВД «Стилос», 2007. – С.138-143. Про штучно створені символи-артефакти, які визначають як календарні, тому що обряди, атрибутами яких вони слугують, є календарними. Матеріалами для їх виготовлення слугували солома, трава, дерево, глина.

96

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ра

4475. Рахно Костянтин. Інтеграція нового посуду у простір дому: Боснійсько-українська паралель // Нове життя старих традицій: Традиційна українська культура в сучасному мистецтві і побуті: Матеріали Міжнародної наукової конференції в рамках V Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» / За редакцією професора Віктора Давидюка. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – С.365-369. Про боснійський обряд інтеграції нового горщика до речового середовища дому. Він включав у себе магічні дії й вербальну формулу, надзвичайно подібну до однієї української приказки. Досліджено зв’язок цього обряду з архаїчними уявленнями про предмет і його функціонування. 4476. Ретроспектива Мастера // Архидея. – 2007. – №3. – Март. – С.29. Про виставку відомої української художниці-керамістки Неллі Ісупової, яка проходила в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві з 3 до 24 березня 2007 року. Подано фото робіт мисткині. 4477. Решетняк Борис Васильевич. Глина зелёная болезни побеждает, а квас целебный иммунитет укрепляет // Бабушка. – Кировоград, 2007. – №48. – 27 ноября. – С.6-7. Про методи лікування онкозахворювань за допомогою зеленої бентонітової глини. 4478. Ржищев // Автомобильная прогулка по Украине: Путеводитель для автотуристов. – К.: Балтия-Друк, 2007. – С.307-308. Подано фото трипільського глиняного горщика. 4479. Ржищів археологічний: Буклет /Підготувала Лариса Сергійчук. – Б/м: Б/в, 2007. – 1 арк. Про археологічні дослідження поблизу Ржищева Київської області, що проводилися впродовж ХІХ–ХХІ століть. Під час розкопок виявлено кераміку трипільської, зарубинецької, давньоруської епох. На основі знахідок 2003 року організовано міський музей – відділення обласного археологічного музею. Серед експонатів різночасова і різнотипна кераміка, виготовлена з глини вручну або на гончарному крузі. 4480. Ригун Аліна. Допомога інвестору має бути конкретною // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №55. – 26 травня. – С.1, 4. Про спорудження у Новоград-Волинському районі сучасного заводу з виробництва глиняної плитки і сантехнічного обладнання, який має бути найпотужнішим і найсучаснішим у Європі. 4481. Різдвяний вернісаж: Обласна виставка творів образотворчого та декоративноужиткового мистецтва: Каталог. – Полтава: Обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи, 2006–2007. – 8 с. Каталог обласної виставки творів майстрів народного мистецтва Полтавщини, серед яких гончарі Михайло Китриш, Микола Пошивайло, Михайло Острянин. Згадано молодих керамістів – викладачів Колегіуму мистецтв у Опішному: Вікторію Заліську, Валентину Гармаш, Оксану Кальну, Світлану Мотрій, а також полтавку Ларису Тихонову, Світлану Качан із с.Хомутець.

97

Ро

Бібліографія українського гончарства. 2007

4482. Роботу І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю завершено // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №55. – 18 липня. – С.2. Про закриття І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю «Опішне-2007», який відбувся на базі Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», куди з’їхалися обдаровані діти з багатьох міст України та інших країн. Учасників фестивалю вітали художниця-керамістка Світлана Пасічна, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Олесь Пошивайло, заслужений діяч мистецтв України Тарас Левків та інші. Переможців нагороджено цінними подарунками, преміями, путівками. Подано фото Олеся Пошивайла, Тараса Левківа та директора Колегіуму мистецтв у Опішному Людмили Овчаренко. 4483. Рогозянський Олексій. І гончарі горшки ліпили... // Слобідський край. – Харків, 2007. – №79. – 24 липня. – С.1-2. Про VІ Етнофестиваль «Печенізьке поле», який відбувся в Слобожанщині. Серед учасників – майстер із Харкова, який віртуозно виготовляв вироби на гончарному крузі з опішнянської глини. Подано фото гончаря за роботою. 4484. Роєнко Ольга, Кравченко Тетяна. Народне мистецтво: [Метка Л. Гончарство Слобожанщини в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття: Автореф. дис. ...канд. іст. наук /Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2006. – 16 с.] // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №3-4. – С.94-101. У рубриці «Народне мистецтво» подано бібліографічний опис автореферату дисертації «Гончарство Слобожанщини в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства Національної академії наук України, кандидата історичних наук Людмили Меткої з Опішного (Полтавщина). 4485. Роєнко Ольга, Кравченко Тетяна. Народне мистецтво: [Міщанин В. Північна група малих осередків гончарства опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ ст.) /НАН України, Ін-т керамології. – Опішне. – Українське Народознавство, 2005. – 298 с.] // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №3-4. – С.94-101. У рубриці «Народне мистецтво» подано бібліографічний опис автореферату дисертації «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ–ХХ ст.)» співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства Національної академії наук України, кандидата історичних наук Віктора Міщанина з Опішного (Полтавщина). 4486. Рожко-Павленко Людмила. Почутий голос і знак: роздум перший // Образотворче мистецтво. – 2007. – №1. – С.63-65. Про відомих мистців-керамістів, подружжя Мирославу Росул і В’ячеслава Віньковського з Ужгорода. У творчості художників спільними є основні засоби творення – глина, вода й вогонь. Спільні джерела інспірації – давні примітивні й екзотичні культури, які залишили помітний слід у розвитку гончарного мистецтва, а також сама людська історія з її багатонаціональною міфологією, конкретними

98

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ро

подіями й катаклізмами. Подано фото глиняних творів Мирослави Росул і В’ячеслава Віньковського. 4487. Романовський В’ячеслав. Віч-на-віч із проблемами // Слобідський край. – Харків, 2007. – №99. – 11 вересня. – С.4. Про урочистості з нагоди 333-літнього ювілею старовинного мальовничого селища Буди, поблизу Харкова, широко відомого виробами місцевого фаянсового заводу, заснованого 120 років тому російським промисловцем Матвієм Кузнєцовим, який нині, на жаль, закритий. Учасники свята побували в музеї вже не існуючого фаянсового підприємства, що знаходиться на закритій для відвідування території заводу, і разом з екскурсоводом Валентином Бандурою, переглянули безцінні експонати: світлини, документи, вироби заводян. Подано фото учасників свята та фаянсових виробів. 4488. Роман Петрук: Альбом /Упорядники Лідія Лихач, Микола Шток. – К.: Родовід, 2007. – 288 с. В альбомі подано фото робіт Романа Петрука, серед творчих зацікавлень якого живопис, графіка, кераміка, різьблення по дереву, скло, а також художня обробка металів. 4489. Ростовський Володимир, Гетало Володимир. Мальовнича Полтавщина – українська Швейцарія // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №6. – 9 лютого. – С.20. Про перспективи розвитку туристичної індустрії в Полтавській області. Подано згадку про Опішне як осередок українського гончарства. 4490. Рубцов В.О. Технологія, специфіка форм, особливості художньої обробки керамічних виробів у скіфську епоху населенням Лівобережжя України // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2007. – №10. – С.108-112. Про технологічні особливості гончарства в скіфську та сарматську добу на території сучасної Слобожанщини. Проаналізовано технологію виготовлення глиняного посуду й специфіку випалювання. 4491. Салій Юлія. Ну що, здавалося б, метелик... // Сумщина. – Суми, 2007. – №36. – 4 квітня. – С.3. Про провідного художника-кераміста Сумського фарфорового заводу Віталія Шевченка, який 37 років присвятив рідкісному захопленню – колекціонуванню метеликів. Подано фото мистця з фарфоровим виробом. 4492. Салімонович Лариса. Драйв по-слобожанськи // Україна молода. – 2007. – №133. – 26 липня. – С.9. Про етнічний фестиваль «Печенізьке поле», який ушосте проходив на Харківщині. Вишиванки, кераміку, вироби з дерева, бісерне мереживо, картини, бересту – все це можна було побачити в містечку майстрів – найпопулярнішому куточку фестивалю. Згадано про гончаря Тараса Васильєва. Подано його фото за гончарним кругом.

99

Са

Бібліографія українського гончарства. 2007

4493. Самолюк В.О. Поселення стжижовської культури на р.Іква на Волині // Археологія. – 2007. – №3. – С.58-72. Про об’єкти стжижовської культури, форма і заповнення яких порушують проблему хронологічного співвідношення городоцько-здовбицької, межановицької та стжижовської культур. Гончарний комплекс представлено типовою для стжижовської культури керамікою: з домішкою шамоту у формувальній масі, манжетоподібно потовщеними вінцями, декорованою рельєфними виступами, відбитками шнура і проколюванням. Другу групу складає посуд, подібний до виробів городоцько-здовбицької культури: з домішкою перепаленого кременю у формувальній масі, добре загладженою або лискованою поверхнею, орнаментований відбитками шнура. 4494. Светикова Лана. Европейское возрождение Харьковского плиточного завода // Сегодня. – Киев, 2007. – №211. – 20 сентября. – С.8. Про харківський завод з виробництва плитки, що почав виготовляти вироби з української глини за італійською технологією. 4495. Свидерский В.А., Страшненко С.В., Черняк Л.П. Керамика на основе попутных продуктов горнодобычи и отходов глиноземного производства // Стекло и керамика. – 2007. – №2. – С.17-20. Про можливість одержання хімічно стійкої кераміки пластичного формування із мас на основі комплексного використання побіжних продуктів гірничодобування (плагіопорфиру, кварц-біотитового сланцю), відходів глиноземного виробництва (червоного шламу) і полімінеральної глини. Розглянуто механізм інтенсифікації спікання мас при введенні тонкодисперсного опіснювача-плавня і підвищення лугостійкості матеріалу (до 95%) під час формування кристалічної системи гематит–анортит–кварц. 4496. Сегеда Юрій. Берегиня писанки // Вінниччина. – Вінниця, 2007. – №51. – 6 липня. – С.4 (додаток). Про майстриню глиняної писанки, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Людмилу Філінську з Вінниччини. Подано фото майстрині та її глиняних писанок. 4497. Сегеда Юрій. Шершнянська берегиня книг // Вінниччина. – Вінниця, 2007. – №99. – 14 грудня. – С.5. Про бібліотекаря Тетяну Токар із села Шершні Тиврівського району Вінницької області, яка облаштувала поруч із книжковими стелажами експозицію старовинних гончарних виробів. Подано фото бібліотекаря на фоні експозиції. 4498. Секрети старого гончаря // Джміль. – Київ, 2007. – №3. – С.28-29. Подано розповідь у формі казки про давнє ремесло – гончарство, а також методичні рекомендації уроку ліплення макітри й куманця для дошкільнят. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів. 4499. Село – музей активної дії // Народна армія. – Київ, 2007. – №149. – 17 серпня. – С.8. Про історико-культурний комплекс «Волинь», що створюється в Лановецькому

100

Бібліографія українського гончарства. 2007

Се

районі в Тернопільщині, до якого входитимуть готель, два виставкові зали, замкові споруди, зимовий сад і сільські будівлі в стилі XVIII століття, в яких творитимуть майстри народного мистецтва, серед яких – гончарі. 4500. Семенів Ірина. «Кримський стиль» їздить Україною // Високий замок. – Львів, 2007. – №32. – 21 лютого. – С.6. Про мистецький світ кримських татар, представлений у виставкових залах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. У рамках проекту «Кримський стиль» до Львова приїхали 9 мистців – членів творчої групи «Чатир-Даг». Мистецтво кераміки представляв Рустем Скибін. Художниця Асие Мушурова займається мальовкою посуду, досліджує етнічні узори, на їх основі створює власні. 4501. Семенова Мария. Помощник шамана обнаружен в тридцати километрах от Краматорска // Донбасс. – Донецк, 2007. – №147. – 10 августа. – С.2. Про археологічні розкопки поблизу села Андріївка, неподалік від Краматорська, під час яких було знайдено давню кераміку й мідні фігурки. Подано фото керівника експедиції Едуарда Кравченка та фрагментів амфори. 4502. Семиволос Павлина. У пошуках Аратти // Дзеркало тижня. – 2007. – №27. – 14 липня. – С.23. Про трипільську культуру, яка проіснувала півтори тисячі років і зробила великий внесок у розвиток світової цивілізації, зокрема гончарства. Подано фото глиняного виробу та біноклеподібної посудини. 4503. Семченко Г.Д., Опрышко И.Н., Шутеева И.Ю., Борисенко О.Н., Старолат Е.Е., Анголенко Л.А., Чиркина М.А., Кущенко М.А. Дисперсионное упрочнение и самоармирование керамической матрицы – залог повышения качества композиционных материалов и огнеупоров // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №9. – С.13-18. Проаналізовано механізм синтезу наночастинок β-SiC у процесі механоактивації порошків алкоксидом кремнію й під час термообробки гелів із нього. Подано результати підвищення якості матеріалів шляхом синтезу в глиняних матрицях наночастинок і ниткоподібних кристалів β-SiC і α-Si3N4 під час використання модифікованих алкоксидом кремнію порошків тугоплавких з’єднань і зв’язуючих. 4504. Сенгетовська Вікторія. Ужгородські митники презентували школі керамічну піч для розвитку юних талантів // Закарпатська правда. – Ужгород, 2007. – №16. – 21-27 квітня. – С.14. Про благодійну акцію Ужгородської митниці, яка подарувала дітям-інвалідам електричну піч для випалювання виробів з глини. 4505. Сербін Людмила. Музейні експонати – це не просто реліквія // Урядовий кур’єр. – 2007. – №241. – 22 грудня. – С.16. Про Краєзнавчий музей у с.Лубенці Кам’янського району в Черкащині. Експозиція музею нещодавно поповнилася новими знахідками ХVII століття з поселення козацької доби, які туди передали гуртківці «Краєзнавця».

101

Се

Бібліографія українського гончарства. 2007

4506. Сергей Васильковский // Галерея искусств. – Киев, 2007. – №19/53. – Октябрь. – 31 с. Подано відомості про живописця Сергія Васильківського – одного з авторів альбомів «Из украинской старины» (1900) та «Украинский орнамент» (1912), орнаментальні мотиви з яких використовувалися для декорування посуду на фабриці Матвія Кузнєцова в Будах. Серед репродукцій картин Васильківського – «Хата в Опошне. Полтавщина», «В Опошне. Полтавщина», «Село Опошня. Тает». 4507. Сиволап М.П. Археологічний музей Середньої Наддніпрянщини Черкаського національного університету // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського національного університету, 2007. – Вип.5. – С.286-296. Про основні напрямки діяльності й тенденції розвитку Археологічного музею Середньої Наддніпрянщини Черкаського національного університету від 1918 року до сьогодення. В експозиції музею – значна кількість гончарних матеріалів: горщики, миски, тарелі, глеки, макітри, кухлі і покришки, кахлі, фрагменти козацьких люльок, інструменти гончаря (лощило й «олівець»), глиняна іграшка тощо. 4508. Сикорский Генрих. Первооткрыватель украинской Трои // Киевские ведомости. – 2007. – №54. – 15 марта. – С.8-9. Про видатного сподвижника вітчизняної археології Вікентія Хвойку, який є відкривачем трипільської, зарубинецької й черняхівської культур. Завдяки його дослідженням археологія збагатилася зразками витонченої трипільської кераміки. Подано малюнок трипільської ліпленої посудини. 4509. Ситниченко Надія. Дует вишуканих мистецтв // Вечірній Київ. – 2007. – №140. – 17 серпня. – С.15. Про виставку «Дует вишуканих мистецтв», яка експонувалася в Музеї мистецтв імені імені Богдана та Варвари Ханенків, присвячену гравюрі й порцеляні. Експозиція доповнила уявлення про аристократичну культуру Західної Європи ХVІІІ – початку ХІХ століття – епохи, коли ці мистецтва складали злагоджений вишуканий дует. Подано фото картини Жана Массара «Розбитий глечик». 4510. Сільському храмові виповнилося 120 років // Відомості Полтавської єпархії. – Полтава, 2007. – №10. – Жовтень. – С.6. Про нагородження Грамотою Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира наукового співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, депутата Зіньківської районної ради Віктора Міщанина – автора книги про малобудищанський храм. 4511. Скляренко Н.В. Гончарство с.Кульчин Волинської області кінця ХІХ – початку ХХ століття // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2007. – №8. – С.119-127. Про передумови становлення й особливості розвитку гончарства Кульчина в контексті формування народної кераміки Волинського Полісся кінця ХІХ – початку ХХ століття.

102

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ск

4512. Скорик В. Таємниче підземелля // Трудова слава. – Диканька, 2007. – №21-22. – 17 березня. – С.3. Про дослідження мережі підземних ходів на території Диканьки та Опішного. Згадано про співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Анатолія Щербаня, який активно їх вивчав. 4513. Скорик В.П. Диканський історико-краєзнавчий музей імені Д.Гармаша // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.575. Про музей, у фондах якого зберігається глиняний посуд, козацькі люльки. 4514. Славин Л.М. Экономическая жизнь Ольвии в догетскую эпоху // Археологія. – 2007. – №1. – С.6-11. Про розвиток основних галузей економічного життя Ольвії в VІІ ст. до н.е. Серед ремесел названо й гончарство, для якого було характерним виробництво простого столового й кухонного посуду, глиняної тари, черепиці, важків, кружал тощо. 4515. Слободян Олег. Інститут у Косові як осередок національної мистецької освіти: До 125-річчя художньо-промислового інституту на Гуцульщині // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.62-64. Про унікальний освітньо-науковий центр у Косові – Інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв. У його структурі функціонує училище, яке готує фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «молодий спеціаліст» за спеціальністю «художня кераміка». Подано інформацію про Відділ художньої кераміки Інституту. Названо імена випускників відділу – Михайла Озерного, Михайла Станкевича, Анатолія Каліша, Василя Дутку, Михайла Кікотя, Василя Аронця. Згадано осередки гончарства – Косів, Кути, Пістинь. 4516. Сметанин Анатолий. Ласкаво просимо на гаївку // Киевские ведомости. – 2007. – №87. – 24 апреля. – С.16. Про святкування приходу весни в Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогово, участь у якому взяли мистці декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема керамісти Леся Денисенко-Єременко, Іван Бобков та гончар Іван Панков. Подано фото майстрів з глиняними виробами. 4517. Соловйов Валерій. Диво-сад диво-митця // Сільська школа. – Київ, 2007. – №10-11. – 15 березня. – С.8. Про творчість художника-кераміста Неллі Ісупової та виставку її глиняних творів у Музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ). Подано фото мисткині та її глиняних творів. 4518. Соловйов Валерій. «Карпатський вернісаж» збирає таланти // Освіта України. – 2007. – №71. – 25 вересня. – С.8. Про свято народної творчості «Карпатський вернісаж», яке відбулося в ІваноФранківську. На святі було представлено твори декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема гончарства.

103

Со

Бібліографія українського гончарства. 2007

4519. Сополига Мирослав. Музейна документація та презентація культур національних меншин в Словаччині // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №6. – С.71-75. Згадано про Свидницький музей українсько-руської культури в Словаччині, де серед експонатів є вироби з глини. 4520. Сорока Микола. Олтар скорботи України // Дивосвіт. – Київ, 2007. – №1. – С.25-27. Подано біографічні есе про художників-керамістів Івана Падалку та Василя Седляра, яких було знищено під час сталінських репресій 1937 року. 4521. Сорокіна Ірина. Василь Кондратюк: До 80-ліття від дня народження // Образотворче мистецтво. – 2007. – №2. – С.50-51. Про творчість Василя Кондратюка, який очолював керамічний цех Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики в період його найвищого піднесення – з 1968 до 1991 року. У межах виставки «Львівський феномен: декоративно-ужиткове мистецтво Львова 1960-х – 1980-х років», яка експонувалася у виставкових залах Музею етнографії та художнього промислу НАН України, було організовано експозицію глиняних творів Василя Кондратюка. Подано їх фото. 4522. Стабілізувати роботу фарфоро-фаянсової галузі // Слово Полісся. – Баранівка, 2007. – №70. – 19 вересня. – С.2. «Про заходи щодо стабілізації роботи підприємств фарфоро-фаянсової галузі», ухвалені головою Житомирської обласної державної адміністрації Ю.О.Павленком. Згадано підприємства області, які виготовляють господарські й декоративні глиняні вироби: ТзОВ «Баранівський фарфоровий завод», ТзОВ «Корал Довбиський фарфоровий завод», ТзОВ «Поліський фаянс», ДП «Кам’янобрідський фаянс», АТЗТ «Коростенський фарфор», КП «Городницький фарфоровий завод» та ТзОВ «Декор-кераміка». 4523. Стадник О.В. Археологическая коллекция Луганского областного краеведческого музея казацкого периода // Матеріали регіональної конференції, присвяченої 300-річчю Булавінського повстання 10–11 жовтня 2007 року. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2007. – С.165-182. Про археологічну колекцію Луганського обласного краєзнавчого музею, найчисленнішими в якій є фрагменти глиняного посуду: горщиків, мисок, глечиків, тарілок, макітер, полумисків. В одному екземплярі представлено сковородулатку та люльку. Малу пластику представлено фрагментами іграшки-свистунця, мініатюрною ліпленою посудиною, глиняними важками та їх фрагментами. Подано малюнки фрагментів кераміки з поселень біля с.Нижньотепле та с.Вергулівка. 4524. Стадник Оксана. Из глубины веков // Малая родина: Сборник статей сотрудников Луганского областного краеведческого музея. – Луганск: ООО «Виртуальная реальность», 2007. – С.247-254. Про археологічні дослідження Луганщини. Описано знайдені під час розкопок глиняні вироби та їх фрагменти. Статтю проілюстровано малюнком давнього глиняного горщика.

104

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ст

4525. Станицына Г.А. Этнографические материалы в личном фонде Федора Вовка (Волкова) в научном архиве Института археологии Национальной академии наук Украины // Интеграция археологических и этнографических исследований: Сборник научных трудов. – Одесса–Омск: ИД «Наука» – Издательство Омского государственного университета, 2007. – С.28-31. Про етнографічні матеріали, що зберігаються в особистому фонді Федора Вовка Наукового архіву Інституту археології НАН України. Гончарству присвячено газетні вирізки російською та французькою мовами, фотографії й замальовки гончарних виробів різних країн. 4526. Станкевич Михайло. [Селівачов М. Лексикон української орнаментики ХІХ–ХХ ст. (іконографія, номінація, стилістика, типологія. Передмова М.Поповича. – К.: АНТ; Ніжин: Аспект-поліграф, 2005. – ХVІ, 400 с., іл.] // АНТ: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології. – 2007–2008. – №19-21. – С.143-145. Рецензія на монографічне дослідження Михайла Селівачова, присвячене вивченню орнаменту як мистецького явища. Простежено розвиток української народної орнаментики у текстилі, гончарстві, гутництві, деревообробці, лозоплетінні, декоративній мальовці на дереві й папері, писанкарстві тощо. 4527. Старік Олександр. Сотенне містечко Китайгород (розкопки 2006 р.) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.63-65. Про археологічні дослідження поселення ХVІІ–ХVІІІ століть у с.Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області. Серед знахідок – численні фрагменти посуду та кахель. 4528. Стародуб Назарія. Як були ж ми на ярмарку… // Селянська правда. – Київ, 2007. – №75. – 3 жовтня. – С.1, 6. Про Слобожанський ярмарок у Харкові, де серед виробів декоративно-ужиткового мистецтва були широко представлені й гончарські. 4529. Стах Вікторія. Інший світ // Україна молода. – 2007. – №1. – 4 січня. – С.11. Про виставку української народної іграшки, що експонувалася в Національному музеї імені Тараса Шевченка (Київ) під час зимових канікул та Різдвяних свят. На цьогорічній виставці було представлено понад тисячу робіт членів Національної спілки майстрів народного мистецтва України та майстрів-аматорів. Названо імена майстринь іграшки – Світлани Грибан із Сумщини, Людмили ТесленкоПономаренко з Києва, мистецтвознавця Олександра Найдена. 4530. Степовик Дмитро. Сіяч на ниві національного: Мистецтвознавець Віталій Ханко /За редакцією Остапа Ханка. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 20 с. Про вченого-керамолога, мистецтвознавця Віталія Ханка з Полтави. 4531. Стефанишин Тарас. Наукова спадщина Миколи Голубця у контексті історіографії українського мистецтва // Мистецтвознавство України: Збірник наукових праць. – К.: Академія мистецтв України, 2007. – Вип.8. – С.295-305.

105

Ст

Бібліографія українського гончарства. 2007 Згадано про відомого археолога, етнографа й мистецтвознавця Вадима Щербаківського та його дослідження «Мальована неолітична кераміка на Полтавщині».

4532. Столяров Николай. Взрослое это дело – гусят пасти // Акцент. – Донецк, 2007. – №88. – 14 июня. – С.4. Про виставку різножанрових робіт сім’ї художників-керамістів Куркчі з Донецька. Подано фото Федора Куркчі та його глиняних виробів. 4533. Стрельник М.О., Хомчик М.А. Глиняні диски – листи для випічки (ІІ тис. до н.е. – І тис. н.е.) // Археологія. – 2007. – №2. – С.26-31. Охарактеризовано глиняні диски кінця ІІ тис. до н.е. – VII ст. н.е. зі збірки Національного музею історії України. Значну увагу приділено визначенню функціонального призначення цієї групи ліпленого посуду із залученням етнографічних паралелей. Описано музейні колекції, що містять глиняні диски. 4534. Сумська Наталія. 29 молодих інвалідів отримали престижні спеціальності // Луцький замок. – Луцьк, 2007. – №23. – 7 червня. – С.5. Про роботу Волинської асоціації дітей-інвалідів «Особлива дитина» за фінансової підтримки Європейської комісії. Завдяки цьому проекту 29 молодих інвалідів отримали освіту за різними спеціальностями, зокрема «виробник художніх виробів з кераміки». Подано фото майбутніх гончарів Сергія Помазана та Віктора Оксенюка. 4535. Супруненко О.Б. Більське городище – перлина старожитностей Полтавщини: Буклет. – Полтава: ВЦ «Археологія» ЦОДПА, 2007. – 1 арк. Про Більське городище скіфської доби (VII–III ст. до н.е.). Під час археологічних досліджень пам’ятки виявлено рештки гончарного виробництва. Подано фото глиняних мисок. 4536. Супруненко О.Б., Скорий С.А., Приймак В.В. До 100-річчя вивчення Більського городища // Археологія. – 2007. – №2. – С.110-113. Про Міжнародну наукову конференцію «Більське городище у контексті вивчення старожитностей раннього залізного віку Європи», що відбулася 7-9 червня 2006 року в смт.Котельва Полтавської області. В її роботі взяли участь наукові співробітники Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Оксана Коваленко, Анатолій Гейко, Анатолій Щербань. Учасники зібрання відвідали Інститут керамології та Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 4537. Супруненко Олександр. Дослідження культурних нашарувань козацької доби в Кременчуці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.4-12. Про археологічні дослідження ділянки культурних нашарувань в історичному центрі Кременчука Полтавської області. Серед знахідок – фрагменти гончарного посуду другої половини ХVІІ століття. 4538. Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні: Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 32 с.

106

Бібліографія українського гончарства. 2007

Та

Про Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні», яка проходила з 15 до 17 жовтня 2007 року на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. 4539. Тавлуй Людмила. Диво-глина, що й казати // Молодь України. – 2007. – №32. – 19-23 липня. – С.17. Про лікувальні властивості глин. 4540. Таран Людмила. Душа із глини // Вечірній Київ. – 2007. – №9. – 20 січня. – С.6. Про персональну виставку Лесі Денисенко-Єременко з Василькова, яка експонувалася в Національному музеї імені Тараса Шевченка (Київ). Художниця – донька й учениця відомого майстра художньої кераміки Григорія Денисенка, неодноразово брала участь у всеукраїнських виставках гончарного мистецтва, етнографічно-мистецьких святах і симпозіумах. У доробку мисткині – глиняний посуд: миски, пасківники, келихи, вази, а також скульптура, дитяча іграшка. Кожен витвір Лесі ДенисенкоЄременко – своєрідний «моноспектакль» у глині. Подано фото виробів художниці. 4541. Таран Людмила. Полтавська сиворакша // Українська культура. – Київ, 2007. – №8. – С.18-19. Про культурно-історичні пам’ятки Полтавщини. Подано інформацію про Музей кераміки в Миргороді, а також про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 4542. Татаринов С., Богуненко В. Часовоярский огнеупорный комбинат: даты и вехи // За огнеупоры. – Часів Яр, 2007. – №3. – 17 января. – С.1. Про комбінати вогнетривів Донецької області, зокрема про Часовоярський. 4543. Терен Тетяна. «Опішитися в Опішні» // Україна молода. – 2007. – №31. – 17 лютого. – С.7. Про історичне минуле й сьогодення Опішного, яке називають столицею українського гончарства. Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства, Гончарську книгозбірню України, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, очолюваний доктором історичних наук Олесем Пошивайлом, видавництво «Українське Народознавство», а також Колегіум мистецтв у Опішному. Названо імена видатних гончарів: Миколи Пошивайла, Василя Омеляненка, Михайла Китриша, Володимира Нікітченка, Олександри Селюченко, Гаврила Пошивайла. Подано фото виробу Василя Омеляненка, який експонується в Галереї монументальної скульптури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, а також Миколи Пошивайла за гончарним кругом. 4544. Терен Тетяна. Не святі горшки ліплять // Україна молода. – 2007. – №39. – 1 березня. – С.11. Про унікальну Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», де дітей навчають мистецтву гончарювання. Названо проблеми навчального закладу. Подано фото викладача Галини Редчук та учениці Жанни Різниченко за гончарним кругом.

107

Те

Бібліографія українського гончарства. 2007

4545. Терентьєва Наталія. Зачароване «джерельне» коло // Вісті Придніпров’я. – Дніпропетровськ, 2007. – №41. – 22 травня. – С.8. Про свято «Чисті джерела», яке відбулося в передостанню неділю травня на майданчику біля Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького. Серед учасників свята – гончарі, вишивальниці, різьбярі по дереву, писанкарі. 4546. Терпиловський Р.В. Київська культура, київська археологічна культура // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком.– C.224-225. Про київську археологічну культуру, артефакти якої датують межею II–III – першою половиною ІV століття. Кераміку представлено ліпленими горщиками й опуклобокими, біконічними корчагами, глиняними дисками – сковорідками, кружалами, лискованими ребристими мисками. Подано малюнки кераміки київської культури. 4547. Терпиловський Р.В. Колочинська культура // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком.– C.463-464. Про археологічну культуру середини V – VII століття, кераміку якої представлено ліпленими горщиками й опуклобокими та циліндроконічними корчагами, дисками й глиняними сковорідками, біконічними кружалами, деякі з яких оздоблено солярними знаками. 4548. Тетеря Дмитро. Історико-археологічні дослідження на території Вознесенського монастиря у Переяславі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.34-41. Про археологічні дослідження Вознесенського монастиря в Переяславі. Серед знахідок – фрагменти гончарного посуду та кахель. 4549. Титаренко Володимир. Звіт симпозіумів // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.50. Про творчі симпозіуми, учасниками яких були Іван Бобков, Леонід Нагірняк, Олександр Шафіров, Анатолій Байда (Київ), Анжела Драч (Умань, Черкащина), Сергій Тодорчук (Васильків, Київщина), Євген Поступайло (Чигирин, Черкащина), Юрій Нечай, (Кременчук, Полтавщина), Леся Скишляк (Золочівка, Львівщина), Світлана Качан (Хомутець, Полтавщина), Євген Бакусевич (Гавареччина, Львівщина) та інші. 4550. Титаренко Володимир. Миски Поділля. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл. Подільський край багатий на осередки гончарства. Частина з них прославилася, насамперед, мальованими мисками. До суцвіття мискарської творчості українців долучилися гончарі Бару, Бережан, Берлинців-Лісових, Бубнівки, Василівки, Гайсина, Кіблича, Адамівки, Крищинців, Майдан-Бобрика, Меджибіжа, Миньківців, РахнівЛісових, Смотрича, Товстого, Торканівки, Шури-Бондурівської. Більшість із цих осередків представлені на сторінках альбому «Миски Поділля». В анотації до видання стверджується, немовби «до наукового обігу вводиться чимало раритетних пам’яток, що сприятиме дослідженню української художньої кераміки в цілому» (с.4). У цілому, можливо, й так, але, якщо аналізувати зміст альбому більш конкретно, виявляється, що його автор пішов шляхом не наукового, а популярного, а точніше

108

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ти

– дилетантського представлення творів подільського мискарства. Адже ввести в науковий обіг – це не надрукувати картинки мисок з довільними супроводжуючими підписами. Їх виданню мала б передувати серйозна дослідницька музеологічна робота з атрибуції репродукованих творів, зокрема визначення гончарних осередків, звідки вони походять, ймовірних авторів, часу виготовлення. Її результатом мали стати наукові супроводжуючі анотації з максимально можливими атрибутивними відомостями про миски, у тому числі з такими обов’язковими для введення в науковий (саме в науковий, а не в побутовий!) обіг даними, як локальні етнографічні назви мисок; використані гончарем матеріали, інструменти; технологічні прийоми виготовлення творів; їх розміри; місця зберігання; шляхи надходження до музейної чи приватної колекції; інвентарні номери. Натомість, більшість анотацій альбому містять лише кілька типових слів: «Миска. Поч. ХХ ст.». Частина з них мають вказівки про місце зберігання виробів, яке можна точно ідентифікувати за місцем знаходження музею. Інша частина мисок має невідоме місце зберігання, засекречене двома словами «Приватна зб.», без зазначення місця знаходження й прізвища збирача. Усього таких мисок у альбомі 115 шт., або 40,07% репродукованих творів! Ще 26 мисок (9,06%) узагалі не мають вказівки на місце зберігання! Таким чином навіть окремі підрозділи сформовано з мисок, що зберігаються винятково в приватних колекціях, місцезнаходження яких невідоме, наприклад підрозділ «Шаргород» з 34 мисками! Отже, майже половина представлених у альбомі творів не піддаються атрибуції за місцем знаходження. Таке профанне ставлення до опублікування гончарної спадщини українців не компенсує навіть прикінцевий перелік «фундаторів» альбому, тобто закладів і приватних осіб, чиї твори було репродуковано в альбомі. Окремих колекціонерів зі списку автор альбому теж надійно законспірував, бо як інакше зрозуміти місце помешкання колекціонера Віктора Півторака за поданою Володимиром Титаренком інформацією: «Березівка, Чернівецький р-н, Вінницька обл.» (с.150)? Як не шукайте на карті України Чернівецького району у Вінницькій області, але так і не знайдете! Тим часом сіл Березівка у Вінниччині аж п’ять! Де ж шукати Віктора Півторака? Виявляється, автор альбому не працював з музейними інвентарними книгами чи картками, а вся науково-пошукова робота полягала лише в фотографуванні мисок і «зчитуванні» інформації з експозиційного етикетажу. Саме тому автор альбому й дякує «працівникам музейних установ, які допомагали при фотографуванні мисок», а не в справі атрибуції мискарської спадщини Поділля. Окрім загальновідомих прикладів використання миски в побуті українців і набору патріотичних фраз, він не містить історичного нарису розвитку подільського гончарства, й зокрема мискарства, упродовж другої половини ХІХ – ХХ століття, розгорнутої характеристики стильових особливостей мисок кожного осередку, аналізу творчості найвидатніших гончарів-мискарів. Любительськими видалися й деякі «мистецтвознавчі» судження автора альбому. У виданні окремими підрозділами не представлено такі відомі осередки подільського мискарства, як Миньківці, Меджибіж, Василівка, Гайсин, Кіблич, Торканівка. Миски тамтешніх гончарів, без належної атрибуції, потрапили до «збірних» підрозділів

109

Ти

Бібліографія українського гончарства. 2007 «Східне Поділля» та «Центральне Поділля». Тим часом, Володимир Титаренко пристав до хибної ідеї львівських колекціонерів, поширюваної впродовж останніх десяти років, про виготовлення частини мальованих мисок з приватних колекцій у Шаргороді й подав значну колекцію мисок Бару, приписавши їх виготовлення Шаргороду. Таким чином уперше широко показано мискарську творчість немовби гончарів цього давнього подільського містечка. Отже, Володимир Титаренко без будь-яких попередніх наукових досліджень, покликаючись головним чином на вигадку львівських колекціонерів, увів у альбом підрозділ «Шаргород» і подав у ньому фото 34 барських мисок. У альбомі є й розділ «Бар», але досягнення цього найславетнішого гончарного осередку Поділля укладач подав значно скромніше: усього 22 твори, з яких 10 полумисків і 12 мисок. Усі найкращі барські миски зі складним за композицією декором у альбомі Володимира Титаренка стали «шаргородськими». Напевно, щоб створити переконливіше уявлення про суттєву відмінність форм і стилістики декору барських і «шаргородських» мисок, він подав у розділі «Бар» полумиски, які стадіально були більш ранніми виробами, виготовленими гончарями, які вчилися в гончарних школах, де запозичали стилістику популярної на той час галицької кераміки. За допомогою цього прийому створено суто зовнішнє поверхове уявлення про немовби відмінність стилістики декору барських і «шаргородських» мисок. У розділі «Бар» тенденційно подано ненайкращі вироби зі збереженої гончарної спадщини Бару; частина з них узагалі зі значними пошкодженнями у вигляді відбитих і дореставрованих вінець (3 шт.), обсипаної фарби (7 шт.) тощо. Тим часом, серед «шаргородських» – тільки 1 миска розбита й реставрована з кількома обсипаними місцями та 2 – з незначною втратою фарби. У такий своєрідний спосіб, послуговуючись мистецтвознавчими маніпуляціями, зусиллями Волидимира Титаренка Бар одномоментно втратив свою гончарсько-мискарську першість і добровільно передав її у вигляді частини творів нікому невідомому доти мисками Шаргороду, який відтоді постав вершиною гончарської піраміди Поділля і найдорожчим брендом у середовищі українських колекціонерів. Подані Володимиром Титаренком у підрозділі «Шаргород» миски насправді виготовлено не в Шаргороді, а в Барі приблизно в другій половині 1910-х – першій половині 1920-х років. У альбомі їх усі, без винятку, датовано початком ХХ століття. Не прикрашають альбом два вступні фото трипільських мисок дуже поганої якості, без належної атрибуції, з датуванням «ІІІ тис. років до н.е.» (с.12-13), яке невідомо хто визначив. Їх наявність у даному виданні сумнівна, тим більше, що їх причетність до Поділля в анотаціях не відображено. На одній із мисок із Товстого є дата «1862» та зазначено прізвище гончаря; незважаючи на це, Володимир Титаренко датував виріб традиційно, тобто коротко і як заманеться: «Миска. Поч. ХХ ст.» (с.98, №127). До гончарної спадщини Бережан (Тернопільщина) приписано 4 миски роботи коломийських гончарів з Івано-Франківщини (№27, 28, 29, 30). Миски з підрозділу «Майдан-Бобрик» певною мірою випадають з хронологічного змісту альбому, оскільки всі вони виготовлені одного, 1990 року (с.63-70), а більшість мисок, представлених у виданні, виготовлено впродовж початку – першої третини ХХ століття.

110

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ти

Невідомо, хто датував миски з приватних колекцій: автор альбому чи самі колекціонери? Дослідників подільського гончарства до атрибуції творів Володимир Титаренко не залучав. У підсумку, від цього виграли, головним чином, колекціонери: належні їм миски опубліковано та ще й датовано так, щоб вони були якомога давніші, тобто не пізніше початку ХХ століття. Зрозуміло, що кожна публікація в такому помітному виданні підвищує фінансовий рейтинг творів із приватних колекцій, а отже, і їх ринкову вартість. Чимало в альбомі й суто редакторських недоглядів: • Час виготовлення мисок у одних випадках – «Кін. ХІХ ст.», в інших – «Кон. ХІХ ст.» (№198, 199, 200). • Ініціали дослідника подільського гончарства Олександра Прусевича подано як «А.Прусевич»; керамолога Євгенії Спаської як «Е.Спаська»; прізвище Надії Геппенер як «Гепненер»; Юрія Самаріна як «Самарин» (с.9, 10). • Автор повідомляє, що «особливо цінні і великі зібрання опинилися у фондах Російського етнографічного музею в Петрограді» (с.10); насправді, Російський етнографічний музей знаходиться в Санкт-Петербурзі; до початку І Світової війни, коли в ньому було сконцентровано найціннішу частину предметів традиційно­ побутової культури українців, у тому числі й творів гончарства, цей заклад називався Етнографічним відділом Руського музею імператора Олександра ІІІ. • Якщо хтось із читачів захоче знайти на карті сучасної України село БерлинціЛісові, згадані в альбомі, зробити це не вдасться, бо нині воно називається Лісове. На цій обставині автор видання мав би наголосити. • На поверхню репродукції однієї з мисок нанесено технічного характеру прямокутник і овал, напевно, комп’ютерного походження, що свідчить про недогляд художнього редактора альбому (с.25, №17). • Малюнок однієї миски подано перевернутим «догори ногами» ( №135). • Є й такий курйоз: на стор.150 автор альбому дякує «Віктору Мальчеву за підготовку макету та дизайн альбому», а через сторінку зазначено зовсім протилежне, а саме: «Макет, художнє оформлення ……. Євген Шевченко», а за Віктором Мальчевим – лише комп’ютерний дизайн (с.152). Подібним чином, автор дякує «Василю Щербаку й Іллі Злобіній за редагування текстів», а через сторінку літературним редактором постає не філолог, а винятково мистецтвознавець Василь Щербак (с.150, 152). З цих словесних викрутасів важко зрозуміти, хто ж фактично працював над альбомом, а хто їх лише заохочував. Загалом, оригінал-макет альбому, як видно з його структури, підготовлено непрофесійно. Одразу помітно, що цим займалися люди, не пов’язані з фаховою видавничою діяльністю. Насамперед, кидається в очі невідповідність змісту текстовим та ілюстративним частинам альбому. Зокрема, у ньому відсутні вказівки на переднє слово англійською мовою, назва розділу «Осередки мискарства» й назви підрозділів: «Бар», «Бережани», «Бирлинці-Лісові», «Бубнівка», «Зіньків (Адамівка)», «Крищинці», «Майдан-Бобрик», «Рахни-Лісові», «Смотрич», «Товсте», «Шаргород», «Шура-Бондурянська», «Східне Поділля», «Центральне Поділля»; назви прикінцевих підрозділів «Bowls of Podillia Region», «Фундатори альбому» (с.14, 15,

111

Ти

Бібліографія українського гончарства. 2007 27, 33, 39, 51, 55, 63, 71, 79, 95, 101, 113, 117, 139, 147, 150). Одна анотована у змісті назва підрозділу не відповідає назві самого підрозділу: у змісті зазначено «Подільські миски………8», а на стор.8 – «Миски Поділля». Наступний підрозділ, зазначений у змістові – «Ілюстрації…….12», на стор.12 взагалі немає анотованої назви. На стор.14 подано загальну назву розділу «Осередки мискарства» з переліком областей і наявних у них осередків мискарства, поданих у межах кожної області в алфавітному порядку. Проте виклад наступних матеріалів по кожному гончарному осередку йде зовсім в іншій послідовності, аніж це анотовано під назвою розділу, зокрема в алфавітному порядку без урахування різних областей. Випадковим виглядає й підрозділ «Подільські гончарі-мисковики». Він видався неповноцінним, оскільки представляє тільки окремих майстрів з кількох гончарних осередків Поділля, головним чином Майдан-Бобрика й Бубнівки (Новоселівки), а також кілька фото гончарів із Берлинців-Лісових і Василівки (миски з цього осередку в альбомі відсутні). Усі інші центри подільського мискарства в цьому підрозділі не представлено жодним фото. Під 5-ма фото зазначено час зйомки, але не вказано, хто ж знімкував. Усі інші фото зовсім не мають датування. Одне фото з мисками підписано так: «С.Майдан-Бобрик. 1991 р. У гончарній майстерні», а вище поміщено збільшений фрагмент тих же мисок, але немовби зроблений на рік раніше: «Миски майстрів с.Майдан-Бобрик. 1990 р.» (с.148-149). Незрозумілий принцип відбору мисок до двох підрозділів «Східне Поділля» та «Центральне Поділля», оскільки автором альбому не окреслено географічних чи адміністративних меж цих територій. Очевидно, що автор не зміг прив’язати їх до якогось відомого осередку мискарства. Але звідси випливає питання: а як він визначив їх належність тій чи іншій частині Поділля? І чому, нарешті, не звернувся до дослідників подільського гончарства за допомогою в атрибуції проблемних творів (Василь Гудак, Олена Клименко, Олександра Данченко, Лідія Мельничук). На жаль, у супроводжуючій статті мова про це не йде. Тим часом повідомлено, що наукові консультації автору альбому надав кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу давнього мистецтва Національного музею у Львові та співробітник Інституту народознавства НАН України Олег Сидор, який є дослідником головним чином українського малярства XVII–XVIII століть. Жодної статті про українське гончарство цього вченого бачити не довелося. Отож, фахових керамологічних консультацій надати він не міг. Загалом, від уважного перегляду альбому в очі впадає лише одне «достоїнство»: його швидко змакетовано й видано. Усе інше, тобто – основне наповнення, атрибуція творів, осмисленість і аналіз мистецького явища – потребували більшого часу й знань, а тому залишилися поза увагою видавців. У передньому слові до альбому патетично стверджувалося: «Чи не вперше за всю нашу історію робиться спроба системно осягнути глибинні засади, світ краси і велич українського традиційного мистецтва певного етнокультурного регіону» (с.5). На жаль, перша «за всю нашу історію» спроба стала невдалою, бо «системно осягнути глибинні засади… мистецтва певного етнокультурного регіону» творцям альбому «Миски Поділля» так і не вдалося!

112

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ти

З огляду на викладене вище, любительський альбом не має наукового значення, лише – пізнавальний характер. І в цьому аспекті він дійсно потрібний сучасним українським гончарям і художникам-керамістам. Напевно, їм менш важливо, чи є до ілюстрацій наукові анотації чи немає, головне, щоб була картинка давніх мисок, які можна роздивлятися, збагачуватися орнаментальними мотивами й композиціями. І в такому аспекті альбом виконуватиме свою патріотичну й популяризаторську місію. Але до чого ж тоді задеклароване в передньому слові «введення в науковий обіг» «високохудожніх виробів»? Гра слів чи спроба видавати бажане за можливе? Очевидно, що це повчальний негативний приклад «введення у науковий обіг наслідків дослідження унікальних явищ етномистецтва» (с.5) зусиллями дилетантів у науці, які вважають, що все можуть, у тому числі й створювати наукові праці, не володіючи відповідними науковими знаннями. 4551. Титаренко Володимир. Суботів–2007 // Народне мистецтво. – 2007. – №3-4. – С.46-48. Про Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Суботів–2007», що з 4 до 15 вересня 2007 року відбувся в Суботові й Чигирині в Черкащині, де серед інших мистецтв було представлено й гончарство. Названо імена гончарів: Євгена Поступайла з Чигирина в Черкащині, Сергія Тодорчука з Києва. Подано фото глиняних творів Сергія Тодорчука. 4552. Ті, що дружать з морозом // Джміль. – Київ, 2007. – №4. – С.20-21. Подано методичні рекомендації щодо уроку ліплення з глини для дошкільнят. Статтю проілюстровано фото етапів уроку. 4553. Ткачук В.І. Впровадження змісту та технології гончарства у фахову підготовку дизайнерів в умовах технічних ВНЗ // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2007. – №11. – С.123-128. Про необхідність подальшого розвитку традицій народного гончарства, закономірності власних і запозичених методів навчання виготовлення гончарних виробів. Подано інформацію про глиняні звукові іграшки, історія появи яких сягає своїми коренями в глибину віків. Проте вони продовжують бути актуальними й донині. Охарактеризовано орнаментально-знакову систему оздоблення свистунів. 4554. Тодика С.І. Дебальцева історії міста Музей // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.273. Про народний музей у м.Дебальцеве Донецької області, у фондах якого зберігається 2,2 тис. експонатів, зокрема глиняні вироби. Музей експонує пересувну тематичну виставку «Твори художника-кераміста Ж.Травінської». 4555. Тонковид Виктория. Наследник Ольвии // Вечерний Николаев. – 2007. – №36. – 29 марта. – С.8. Про персональну ювілейну виставку відомого кераміста, скульптора, художника й викладача Олексія Байбородіна, на якій представлено близько 100 робіт, серед яких амфори, кіафи, кіліки, міарські чаші, маски, що наслідують античні традиції, невеликі скульптури й люльки. Подано фото мистця та його творів.

113

Тр

Бібліографія українського гончарства. 2007

4556. Третяк Наталія. Обличчя України – в етнічному розпису // Українська культура. – Київ, 2007. – №10. – С.26-27. Про творчість київського гончаря Івана Бобкова, який володіє втраченими техніками гончарювання, скульптурного ліплення, мальовкою ангобами, фляндрівкою. Названо імена відомих українських гончарів: Остапа Ночовника, Олександра Ганжі, братів Денисенків, Якова Падалки, Івана Гончара. Подано фото мистця та його глиняних робіт. 4557. Третьякова М., Лапина Е. Творчество молодых // Меркурий. – Донецк, 2007. – №10. – С.72-74. Про виставку робіт молодих донецьких художниць Ольги Бєлошенко й Олени Коваль «Карусель». В експозиції представлено розпис по тканині й живопис, а також глиняну плитку, розмальовану Оленою Коваль. 4558. Тригуб Віктор. Гончарний центр у Вишгороді // Музеї України. – Київ, 2007. – №6. – С.15. Про гончарний осередок у Вишгороді. Проаналізовано унікальні гончарні горни доби Київської Руси, виявлені на території давнього міста. Подано фото давнього горна. 4559. Тростянецька Лідія. У центрі українського гончарства // Галичина. – ІваноФранківськ, 2007. – №108-109. – 26 липня–1 серпня. – С.9. Про завершення ІІ етапу І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю «Опішне–2007», де були визначені переможці у номінаціях «Кераміка», «Образотворче мистецтво» та «Інші види декоративно-ужиткового мистецтва». 4560. Троцька Валентина. Дослідження гончарних горнів кінця ХVІІІ – початку ХХ століття на території Опішного та його околиць на Полтавщині // Интеграция археологических и этнографических исследований: Сборник научных трудов. – Одесса–Омск: ИД «Наука» – Издательство Омского государственного университета, 2007. – С.180-184. Про результати дослідження гончарних горнів кінця ХVІІІ – початку ХХ століття, проведеного науковцями Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Розглянуто типи гончарних горнів, виявлених на території Опішнянського гончарного регіону, поширених у ХІХ – на початку ХХ століття в усьому Зіньківському повіті. Описано їх будову та подано схематичний план. 4561. Троцька Валентина. З історії дослідження глиняних виробів у звичаєвості населення Х–ХІІІ ст. // Народознавчі зошити. – Львів, 2007. – №5-6. – С.564-579. Про історію вивчення глиняного посуду у звичаєвості населення доби Руси (за писемними джерелами та публікаціями вчених). 4562. Трушик Михайло. Президент відвідав свято гончарів // Гуцульський край. – Косів, 2007. – №40. – 6 жовтня. – С.2. Про День гончаря, який традиційно проходив у Музеї народної архітектури і побуту України в Пирогово, де гончарі з України представили свої твори.

114

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ту

4563. Туровська Леся. Под открытым небом // Киевский вестник. – 2007. – №49. – 17 мая. – С.3. Про українські музеї народної архітектури та побуту просто неба – скансени, які не є «мертвою» експозицією. У них пульсує життя – відбуваються фестивалі, народні гуляння, виставки й театралізовані видовища, під час яких мистці створюють прекрасні твори народного мистецтва: картини на склі, вишивку, мереживо, вишукані гончарні твори. Подано інформацію про Музей народної архітектури та побуту України в Пирогово, а також про унікальну Садибу-музей старожитностей і етнографії Полісся «Будинок Савки» в Ново-Петрівцях неподалік Києва. Невід’ємною частиною експозиції скансенів є глиняні вироби, які передають український національний колорит. Статтю проілюстровано фото виробів із глини. 4564. «Тут усе залежить від таланту» // Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.32-36. Про Косівський державний інститут прикладного й декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, де здобувають освіту мистці художньої кераміки. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів Василя Перегінця, Василя Міхнюка. 4565. У День Землі ліпили горщики // Високий замок. – Львів, 2007. – №72. – С.3. Про святкування Дня Землі на Хрещатику, в Києві, де дітей учили ліпити глиняні горщики. Подано фото майстра за гончарним кругом. 4566. Україна й українці: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара: Галичина, Буковина. – К.: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта», 2007. – 304 с. Подано давні світлини, зібрані Іваном Гончарем під час етнографічних розвідок, та його авторські малюнки візерунків народної вишивки й глиняних виробів. 4567. Україна: ексклюзивний сувенір: Буклет. – Одеса: Б/в, 2007. – 1 арк. Про художника-кераміста Олену Жернову з Одеси, яка виготовляє порцелянові тарелі й оздоблює їх традиційною символікою України. 4568. Українське небо: Символи і знаки в народному мистецтві українців: Каталог виставки зі збірки УЦНК «Музей Івана Гончара». – К.: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», 2007. – 36 с. Про астрально-солярні символи, знаки-архетипи, мотиви, сюжети та композиції в декоруванні народної тканини, глиняних і дерев’яних виробів, писанок, у народній картині та іконі, розписах, елементах архітектури, зразках фольклору тощо. Каталог проілюстровано фото глиняних виробів. 4569. Український музей. Репринтне перевидання 1927 року. – К.: Фенікс, 2007. – Збірник 1. – 478 с. (Пам’ятки історії ХХ століття). У збірнику, який уперше видано 1927 року, вміщено статтю Євгенії Спаської «Кахлі Чернігівщини (ХVІІІ–ХІХ ст.)». Також подано хроніку існування українських музеїв середини 20-х років ХХ століття, серед експонатів яких було представлено гончарні вироби.

115

Фа

Бібліографія українського гончарства. 2007

4570. Фарфору безмежний світ // Сумщина. – Суми, 2007. – №41. – 18 квітня. – С.4. Про продукцію Сумського фарфорового заводу, яка вирізняється своєю вишуканістю й неповторністю, користується великим попитом у населення. Подано фото головного художника Олени Смирнової, художника Володимира Шевченка та фарфорових виробів заводу. 4571. Фатюк Олексій. Від неоліту до сучасності // Ніжинська старовина: Ніжинознавчі студії №3: Науковий історико-культурологічний збірник. – Ніжин: АспектПоліграф, 2007. – Вип.3. – С.23-24. Про історичне минуле Ніжина в археологічних знахідках. Згадано про ямковогребінцеву кераміку, фрагменти якої у значній кількості виявлено під час археологічних досліджень, а також про історію виникнення глиняного посуду. 4572. Федоренко О.Ю., Фірсов К.М., Набоков В.П. Вивчення кінетики спікання керамічних мас на основі гранітоїдних порід вітчизняних родовищ // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»: Збірник наукових праць. – Харків: Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», 2007. – №26. – С.141-147. Подано результати досліджень кінетики спікання глиняних мас на основі гранітів та граносієнітів Центрального Приазов’я, визначено основні кінетичні параметри, що характеризують механізми й зумовлюють інтенсивність спікання матеріалів. Зазначено про перспективність використання нетрадиційних видів кварцпольовошпатової сировини для отримання щільно спечених виробів з комплексом високих експлуатаційних властивостей. 4573. Федоренко Світлана. У Сорочинцях, на ярмарку, велика родина – вся наша Вкраїна // Україна козацька. – Київ, 2007. – №15-16. – Серпень-вересень. – С.8-9. Про Сорочинський ярмарок, на якому продаються глиняні вироби, рушники, гобелени, вироби з соломки, лози, дерева з усіх регіонів України. Подано фото гончаря Віктора Комаревцева з Опішного, а також глиняних виробів різних майстрів. 4574. Федорова Л.Д. Київський художньо-промисловий і науковий музей // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4.– C.273-274. Про Київський художньо-промисловий і науковий музей (існував упродовж 1980– 1934), серед експонатів якого були й вироби з глини: посуд, іграшка, кахлі. У Художньо-промисловому відділі було представлено колекції фаянсу й фарфору Києво-Межигірської та Волокитинської фарфорових фабрик. 4575. Федорова Л.Д. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені отця Йосафата Кобринського // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4. – C.458-459. Про перший на теренах Західної України Музей українського мистецтва, у фондах якого серед інших видів народного мистецтва гуцулів і покутян широко представлено гончарство. Колекція художньої кераміки містить близько 4 тис. виробів, створених від кінця ХVІІІ століття до сьогодення у відомих осередках гончарства – Коломиї, Косові, Пістині, Кутах. Найдавніші глиняні експонати – кахлі невідомих майстрів кінця ХVІІІ століття. У музеї зберігаються колекції творів гончарів П.Баранюка, О.Бахмінського, П.Кошака, П.Цвілик.

116

Бібліографія українського гончарства. 2007

Фе

4576. Федорук Олександр. Монографія про український фарфор: Рецензія // Федорук О. Перетин знаку: Вибрані мистецтвознавчі статті: У 3-х книгах. – К.: Фенікс, 2007. – Кн.2. – С.347-349. Рецензія на книгу дослідниці порцеляни, доктора мистецтвознавства, професора Львівської національної академії мистецтв Фаїни Петрякової «Український художній фарфор. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.». 4577. Федорук Олександр. Пласт, освячений Бокотеєм // Художня культура. Актуальні проблеми: Науковий вісник. – К.: Фенікс, 2007. – Вип.4. – С.7-32. Про художника-кераміста Андрія Бокотея зі Львова, котрий нині творчо й натхненно працює в техніці гутного скла. Захопленню гутництвом передував процес усебічного освоєння гончарного мистецтва й роботи з глиною. 4578. Федорук Олександр. Ратай українського поля: Мистецтвознавець Віталій Ханко /За редакцією Остапа Ханка. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 16 с. Про Віталія Ханка – представника мистецтвознавчої керамології. 4579. Федорчук Юрій. На радість митцям // Одеські вісті. – Одеса, 2007. – №79. – 14 серпня. – С.9. Про художній салон «Енеїда» в Одесі, який робить відчутний внесок у мистецьке життя міста. У його експозиції серед тисячі оригінальних робіт є й глиняні. Згадано про мистця фарфору Фелію Фальчук, а також про опішнянську кераміку, представлену в салоні. Статтю проілюстрована фото робіт Фелії Фальчук. 4580. Фисун Олександр. Трипільська культура – первень // Слово Просвіти. – 2007. – №40. – 4-10 жовтня. – С.8-9. Про походження та етнічну належність Трипільської цивілізації, яка існувала в VI– ІІІ тис. до н.е. Здійснено порівняльний аналіз орнаментики й форм трипільського глиняного посуду. Подано малюнки глиняних виробів та їх декору. 4581. Фокіна Олена. Замальовки з минулого // Сільський вісник. – Харків, 2007. – №7. – С.20. Спогади автора статті про свого дідуся Володимира, який гончарював, мав власну майстерню. До цього часу дідові глечики, макітри, миски, горщики для картоплі та інші вироби дбайливо зберігає онука. Статтю проілюстровано фото твору художника-кераміста Володимира Шаповалова (в статті – Шаповала). 4582. Фонтаний Екатерина. Куклы наших бабушек // Сегодня. – Київ, 2007. – Б/н. – 15 января. – С.14. Про виставку «Українська традиційна іграшка і лялька», яка експонувалася в Національному музеї Тараса Шевченка в дні різдвяних свят. Експонати виставки тематично поділено по залах: кераміка, дерев’яна іграшка, лялька (здебільшого – мотанка), вироби із соломки. Статтю проілюстровано фото глиняного виробу. 4583. [Фотомить] // Українське слово. – 2007. – №44. – 31 жовтня – 6 листопада. – С.9. На світлині зафіксовано юнака за гончарним кругом. 4584. [Фоторепортаж] // Україна молода. – 2007. – №77. – 27 квітня. – С.21. Про виставку кераміки Ольги Рапай в Національному художньому музеї та виставку кераміки Неллі Ісупової в Мистецькій вітальні «Білий Лев» у Києві.

117

Фо

Бібліографія українського гончарства. 2007

4585. [Фотофакт] // Вечерний Житомир: [«Доба»]. – 2007. – №42. – 18 жовтня. – С.1. Про зростання інтересу до професії гончаря. Подано фото майстра гончарної справи за роботою. 4586. [Фотофакт] // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №93. – 28 листопада. – С.3. Подано фото юної опішнянки біля гончарних виробів. 4587. [Фотофакт] // Голос України. – 2007. – №7. – 17 січня. – С.5. Про проведення акції з пошанування родин, які відроджують та популяризують українські традиції й культуру. Подано фото київського подружжя – Олексія й Вікторії Ткачуків та їхнього зятя Олега Філя з власними глиняними виробами, що нагадують трипільські. 4588. [Фотофакт] // Голос України. – 2007. – №26. – 13 лютого. – С.7. Про археологічну колекцію Луганського національного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Подано фото глиняних виробів з колекції музею. 4589. [Фотофакт] // Голос України. – 2007. – №60. – 5 квітня. – С.7. Подано фото кераміста Олексія Байбородіна (Миколаїв) під час відкриття у Миколаївському музеї суднобудування і флоту його персональної виставки з нагоди 60-річчя. 4590. [Фотофакт] // Голос України. – 2007. – №136. – 3 серпня. – С.1. Фото наймолодшого учасника І Міжнародного молодіжного гончарського фестивалю «Опішне–2007», що відбувся в Опішному, – десятирічного вінниччанина Кості Сапуна. 4591. [Фотофакт] // Донбасс. – Донецк, 2007. – №72. – 18 апреля. – С.9. Подано фото глиняних виробів донецького художника-кераміста Георгія Беро. 4592. [Фотофакт] // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №50. – 4 квітня. – С.3. Про виставку творів ужиткового мистецтва в Полтавському обласному краєзнавчому музеї, на якій було представлено роботи кращих майстрів Полтавщини. Великою популярністю користувалися вироби опішнянських гончарів. Подано фото учасників виставки: Михайла Острянина, Олександра Шкурпели, Сергія Островного, Михайла Задорожного, Миколи Варвинського та Михайла Китриша. 4593. [Фотофакт] // Киевские ведомости. – 2007. – №49. – 6 марта. – С.3. Про виставку виробів із глини, малюнків та писанок «Пусть тебе приснится золотая жар-птица» в Києві. 4594. [Фотофакт] // Україна молода. – 2007. – №111. – 22 червня. – С.6. Про День гончаря, який святкували в Музеї народної архітектури та побуту України. Подано фото глиняних виробів. 4595. Ханко В.М. Дем’янченки // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.370. Про рід гончарів, уродженців містечка Хомутець (нині – село Миргородського району Полтавської області). Виготовляли традиційний глиняний посуд, неполив’яні рельєфні кахлі, полив’яну дахівку.

118

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ха

4596. Ханко В.М. Демченки // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.356. Про родину гончарів, уродженців Поставмук Лохвицького повіту (нині – Чорнухинський район, Полтавська область). Іван, Явдоким, Михайло, Антін Демченки спеціалізувалися на виготовленні полив’яних мальованих мисок. 4597. Ханко В.М. Демченко Трохим Назарович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.360-361. Про гончаря з Опішного. Працював у артілі «Червоний гончар» і «Художній керамік». Заодно з традиційними глиняними виробами (посуд, куманці, барила, барильця, посудини для напоїв у вигляді лева, барана, бичка, дитяча іграшка) виготовляв тематичні вази й скульптури, характерні для мистецтва соцреалізму. Подано фото його скульптури «Баран». 4598. Ханко В.М. Диканська картинна галерея // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.575. Про картинну галерею Диканського музею, у фондах якої зберігається глиняний посуд і вази Трохима Демченка, Гаврила Пошивайла (Опішне), фаянсовий посуд Бориса П’яниди (Харків). 4599. Ханко В.М. Діброви // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.669. Про мистців порцеляни Андрія та Лідію Дібров, які працювали на Баранівському фарфоровому заводі. 4600. Ханко Віталій. Загальна інформація про видання «Лекції з історії мистецтва» В.Ханка /Укладач тексту Остап Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 16 с. Про цикл «Лекції з історії мистецтва» Віталія Ханка, де подано інформацію з історії мистецтва та історії кераміки. 4601. Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 3: Історія українського мистецтва від палеоліту до ХVІІІ ст. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52 с. Про історичний розвиток українського мистецтва. Подано інформацію про Трипільську культуру, за доби якої надзвичайного розвитку досягла глиняна пластика й виготовлення мальованого посуду. 4602. Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 4: Історія українського мистецтва ХІХ–ХХ ст. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52 с. Про розвиток українського народного мистецтва, зокрема гончарства. 4603. Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 5: Історія кераміки. – 2-ге видання. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52 с.

119

Ха

Бібліографія українського гончарства. 2007 Подано конспект лекцій, у яких розглянуто історію гончарного мистецтва різних народів світу від давнини до кінця ХХ століття. Окремий розділ присвячено українському гончарству.

4604. Ханко Віталій. Миргородські керамісти першої половини ХХ століття // Художня культура. Актуальні проблеми: Науковий вісник. – К.: Фенікс, 2007. – Вип.4. – С.565-576. Про діяльність Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, заснованої наприкінці ХІХ століття. Серед викладачів закладу – корифей українського мистецтва Опанас Сластьон, а також відомі керамісти Петро Ваулін, Станіслав Патковський, Осип Білоскурський, Юрій Лебіщак, Василь Царьков, Іван Назаров, Єгор Монахов, Євген Сагайдачний. Названо імена вихованців художньопромислової школи: Івана Бережного, Михайла Гаврилка, Петра Шумейка, Федора Карикова, Василя Трибушного, Юрія Чернеги, Івана Падалки, Івана Українця, Петра Бутка, Памфіла Сеся, Валентини Панащатенко. Згадано гончарний осередок Опішне, а також талановитих гончарів з Хомутця в Полтавщині: Степана Чорноморця, Панаса Максюту, Петра Зозулю, Степана Малуху. 4605. Ханко Віталій. Миргородському керамтехнікуму ім.М.Гоголя – 110 років // Образотворче мистецтво. – 2007. – №1. – С.112-113. Про історію створення й подальший розвиток Миргородського керамічного технікуму імені Миколи Гоголя. Названо імена відомих керамістів Осипа Білоскурського, Станіслава Патковського, Юрія Лебіщака, Івана Українця; випускників закладу: Івана Бережного, Федора Карикова, Петра Шумейка, Івана Віцька, Бориса П’яниди, Володимира Гамиріна, Світлани Пасічної, Віри Сіробаби-Климко; а також дослідників гончарства: Івана Мороза, Василя Визіра, Євгена Литвиненка, Василя Лиска, Юрія Півінського. 4606. Ханко Віталій. Мистецтвознавча думка на Полтавщині. – Полтава: Полтава, 2007. – 136 с. Подано бібліографічні відомості про дослідників і популяризаторів гончарства Полтавщини: Аліка Аббасова, Наталку Беркуту, Віктора Василенка, Галину Галян, Володимира Данилейка, Трохима Демченка, Івана Зарецького, Василя Кричевського, Віктора Міщанина, Наталку Олійник, Бориса П’яниду, Тетяну Пошивайло-Марченко, Якова Риженка, Андрія Руденка, Леоніда Скляра, Опанаса Сластьона, Олександра Супруненка, Віталія Ханка, Остапа Ханка. 4607. Ханко Остап. Біографічний і книгографічний покажчик: Мислення. Естетика. Мистецтвознавство. Націологія. Керамологія. Етнографія /Упорядник Віталій Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 2-е вид., доп. і випр. – 76 с. Подано автобіографічні відомості про мистецтвознавця, керамолога Остапа Ханка з Києва й бібліографічний список його публікацій. Окремі праці присвячено гончарству. 4608. Ханко Остап. Ювілейне сімдесятиліття: мистецтвознавець Віталій Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 12 с. Про відомого в Україні вченого, історика мистецтва, керамолога Віталія Ханка.

120

Бібліографія українського гончарства. 2007

Хи

4609. Хименюк Ірина. Народна іграшка – пам’ять нації // Україна козацька. – Київ, 2007. – №15-16. – Серпень-вересень. – С.11; №17-18. – Вересень– жовтень. – С.11. Про історію української глиняної іграшки. Подано фото глиняної іграшки «Хихичка», композиції «Весна. Кохання» Федора Куркчі та композиції «Козак Мамай» О.Сичової. 4610. Хименюк Ірина. Скарбниця Донецького краю // Україна козацька. – Київ, 2007. – №9-10. – Травень-червень. – С.14. Про Донецький обласний краєзнавчий музей, працівники якого активно займаються етнографічними й археологічними дослідженнями. Матеріали розкопок склали унікальну експозицію, в якій, зокрема, містяться фрагменти глиняного посуду, люльки козацької доби. 4611. Хлєбнікова Тетяна. Синдром хронічної втоми // Сільська школа. – Київ, 2007. – №6. – 8 лютого. – С.6. Статтю проілюстровано фото Маргарити Кухти з Дніпропетровщини, яка з глини ліпить виріб. 4612. Хода І.М. Дідківський Михайло Петрович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 677. Про художника-кераміста, живописця, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України зі Львова. Подано фото його монументальної скульптури «Доброго ранку, Опішне!». 4613. Ходить котик по лавочці: Забави для наймолодших /Укладач Люба П’ятночко. – Львів: Свічадо–Колесо, 2007. – 64 с. Книгу проілюстровано малюнками глиняних іграшок. Подано карту етнографічного районування України. 4614. Хомова Тетяна. Родина-династія майстрів-гончарів із Кульчина // Минуле і сучасне Волині й Полісся: роде наш красний: Матеріали Третьої Волинської обласної науково-етнографічної конференції: Збірник наукових праць. – Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, 2007. – С.228-231. Про родину гончарів Вінцюків з Кульчина, що у Волині, в якій ремесло впродовж кількох століть передавалося з покоління в покоління. Глиняні вироби, виготовлені представниками цієї династії, здебільшого неполив’яні або покриті зеленою поливою. 4615. Хомчук Ірина. Символи Нового року // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №145. – 29 грудня. – С.7. Про сестер Марію та Аню Перехожук – студенток Житомирського технологічного університету, які були членами гуртка «Керамік» Міського центру творчості дітей та молоді. Під керівництвом наставниці Ірини Ратнер створили чимало цікавих виробів з глини. Подано фото дівчат з виготовленими власноруч глиняними мишенятами – символом 2008 року.

121

Хо

Бібліографія українського гончарства. 2007

4616. Хоронько Н. Гончарное ремесло // Хозяин. – Донецк, 2007. – №51. – 19 декабря. – С.29-30. Про технологію виготовлення глиняних виробів на гончарному крузі. 4617. Храпунов И.Н., Власов В.П., Смокотина А.В. Поселение в Барабановской балке (по результатам раскопок 2004–2006 гг.). – Симферополь: Доля, 2007. – 56 с. Подано результати археологічних досліджень поселення ІІ–ІV ст. в центральній частині кримського передгір’я. Книгу проілюстровано планом розташування могильника Нейзац, поселення в Барабанівській балці, а також малюнками глиняних виробів та їх фрагментів. 4618. Христова Наталья. Мы получили ещё одну археологическую сенсацию // Вечерний Николаев. – 2007. – №91. – 4 августа. – С.4. Про розкопки городища епохи пізньої бронзи (ХІІ–ХІ ст. до н.е.), в Дикому Саду, що в Миколаївщині. Серед знахідок – глиняні вироби та їх фрагменти. Подано фото глиняної знахідки. 4619. Чабан Микола. У Сорочинцях на ярмарку // Зоря. – Дніпропетровськ, 2007. – №92. – 28 серпня. – С.4. Про Сорочинський ярмарок, де гончарні вироби користувалися надзвичайним попитом серед відвідувачів. Подано фото глиняних виробів. 4620. Чабанюк Владислав. Трипілля – місток спорідненості між українцями // Демократична Україна. – Київ, 2007. – №136. – 16 листопада. – С.22. Про виставку раритетів з Державного історико-культурного заповідника села Легедзине Черкаської області у Львівському музеї ідей, де було представлено глиняні вироби трипільської культури. 4621. Чайковська Л. Фондова колекція народної іграшки Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної академії наук України // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» /За редакцією Олександра Найдена. – К: ВД «Стилос», 2007. – С.75-83. Про колекцію іграшки з фондів Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Фонди колекції формувалися з приватних етнографічних збірок, збірок музеїв та дарунків відомих осіб і нині нараховують більше тисячі експонатів. Глиняна іграшка представлена у вигляді тваринок (коників, баранчиків), птахів (півників), вершників та мініатюрного посуду. Вагома частина колекції – глиняні фігурки жінок. Згадано гончарні осередки, де виготовляли глиняну іграшку: м.Стара Сіль Дрогобицького району Львівської області, м.Косів Івано-Франківської області, с.Адамівка Хмельницької області. Названо імена відомих гончарів: Я.Бацуци, Б.Стоянівського, П.Цвілик, О.Пиріжок, О.Шиян. 4622. Чебанюк Олена. Новий рік три століття тому почався з вересня // Газета по-українськи. – Київ, 2007. – №167. – 15 вересня. – С.13. Про використання давніми слов’янами глиняних глеків як календарів. Подано фото

122

Бібліографія українського гончарства. 2007

Че

знайденого під час розкопок глека, на поверхні якого символічно позначено ключові моменти річного циклу: літнє й зимове сонцестояння, весняне й осіннє рівнодення. 4623. Чегусова З.А. Данилов Борис Дмитрович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 204. Про художника декоративно-ужиткового мистецтва Бориса Данилова зі Львова. Працює в галузі живопису на порцеляні. Подано фото його робіт. 4624. Чегусова Зоя. Декоративна поетика духовного єднання // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4. – С.84-85. У межах програми «Мистецтво і бізнес. Кроки назустріч» мистецька вітальня «Білий лев» презентувала арт-проект «Пісні про кохання (текстиль, кераміка, скло, метал)». Проект об’єднав у одній експозиції близько 40 творів 16 провідних київських мистців декоративного мистецтва, зокрема Тетяни Зайцевої (склопластика, кераміка), Неллі Ісупової (майоліка), Надії та Сергія Козаків (гончарна пластика), Ірини Норець (глиняна скульптура). Подано фото глиняних творів «Козак Мамай» Сергія Козака, «Ніч на Івана Купала» Тетяни Зайцевої. 4625. Черних Л.А. Кемі-обинська культура // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т.4: Ка-Ком. – С.171. Про археологічну культуру доби ранньої бронзи, поширену в Криму, Степовому Причорномор’ї, Приазов’ї. Серед знахідок переважає глиняний ліплений посуд. Подано малюнок кераміки кемі-обинської культури. 4626. Черных Лена. Отец играет в куклы // Донбасс. – Донецк, 2007. – №91. – 18 мая. – С.2. Про виставку творів родини Куркчі в Донецькому обласному художньому музеї, на якій експонувалися вироби з глини та живопис. 4627. Черпакова Лідія. Мелодія кераміки // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №7. – 16 лютого. – С.4. Про персональну виставку відомої керамістки Світлани Пасічної «Діалог», що експонувалася у Відділі мистецтв Полтавської обласної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського. 4628. Черпакова Лідія. Про столицю Скіфії, вітрильний флот та інше // Полтавський вісник. – Полтава, 2007. – №35. – 31 серпня. – С.7. Статтю проілюстровано фото скіфського глиняного горщика. 4629. Чечель Жанна. Глиняний зооморфний посуд як втілення жертовної тварини // Нове життя старих традицій: Традиційна українська культура в сучасному мистецтві і побуті: Матеріали Міжнародної наукової конференції в рамках V Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» /За редакцією професора Віктора Давидюка. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – С.380-387. Про використання глиняного зооморфного посуду в обрядово-ритуальній практиці українців. Наголошено на важливості жертвопринесень у обрядах давніх українців та їх заміну в процесі історичного розвитку. Зроблено спробу виявити спільні образи тварин у давніх і сучасних глиняних творах.

123

Че

Бібліографія українського гончарства. 2007

4630. Чечель Людмила. Ягеллонський ярмарок // Українське слово. – 2007. – №35. – 29 серпня–4 вересня. – С.10. Про Ягеллонський ярмарок – поєднання традицій історичних ярмарків із сучасним торговим і культурним обміном. У торгово-виставковій частині ярмарку взяли участь понад 300 експонатів з Польщі, України, Білорусі та інших країн. Серед виробів народних умільців – глиняні. Згадано гончарку Жанну Миляшкевич із Луцька. 4631. Чирва Андрій. Мекка в черепках // Урядовий кур’єр. – Київ, 2007. – №223. – 28 листопада. – С.18-19. Автор статті спробував проаналізувати проблему занепаду гончарства у всесвітньо відомому містечку Опішне. В основі журналістського матеріалу – три «істини» проблеми, тобто погляди трьох різних структур: «владної» – в особі селищного голови Олега Кужима; «музейної» – в особі засновника Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному Олеся Пошивайла; «заводської» – в особі директора орендного підприємства «Гончарний круг» Михайла Задорожного. «Істина перша: владна». Відвідавши місцевий базар з продажу гончарних виробів, група репортерів довідалася, що, окрім опішнянської кераміки, там ще продають і привезену з Донеччини – слов’янську, яку видають за місцеву. З питанням про можливості уникнення проблеми експлуатації відомого бренду та й взагалі відродження гончарного осередку автор статті звернувся до місцевої влади. Селищний голова з позиції влади бачить проблему гончарства ширше, аніж пересічні громадяни. Він запевнив, що всіляко підтримує ці ідеї, та все ж відсутність фінансування, а також байдужість чиновників на вищому рівні владної гілки не дозволяють вирішити існуючі проблеми. «Істина друга: музейна». На думку Олеся Пошивайла, відновити виробництво неможливо, однак, реорганізувавши колишній завод у науково-виробничий центр всесвітньо відомого опішнянського гончарства, можна зупинити процес остаточного знищення відомого промислу. Звичайно ж, така позиція не всіма підтримується, оскільки в період економічної нестабільності в державі, висловлює думку підприємець Михайло Задорожний, з такими ідеями «вся територія опиниться в музеях», а виробництва не буде. Андрій Чирва, відвідавши Національний музей­ заповідник українського гончарства в Опішному, змінив свій погляд на вкрай активну позицію засновника музею і його, на перший погляд, нереальну ідею розбудови музейної установи за рахунок території колишнього заводу. «Ейфоричне задоволення» від екскурсії з майстер-класом «пригальмувало всі інші думки» автора: візити президентів держави і їх голі обіцянки, байдужість місцевої влади, відсутність фінансування й виробництва, без яких ідея про науково-виробничий центр, звичайно ж, нереальна. «Істина третя: заводська». Споглядання «святих руїн» і розмова з директором «Гончарного круга» Михайлом Задорожним додали аргументів щодо тупикового становища гончарного виробництва в Опішному. Виробничник запевняв, що варто починати не з музею, а з відновлення заводу, який ще на початку 1990-х років був рентабельним, а після зміни кількох директорів, а згодом – і придбання впливовою столичною особою – завод почав занепадати.

124

Бібліографія українського гончарства. 2007

Чи

Отже, «бажаний вихід із кричущої ситуації розповзся на три правди». Та істина одна, запевняє автор, – спільними зусиллями опішнянської громадськості за підтримки державної влади треба виходити зі стану «соціального анабіозу і рятувати гончарство». 4632. Чирка І. Чи палатиме горно // Полтавська думка–2000. – Полтава, 2007. – №1. – 5 січня. – С.3. Про необхідність державної підтримки гончарних осередків, де ще є майстри, здатні повернути мистецтво кераміки із забуття. Згадано відомих гончарів з Косова, Дибинців, Василькова, Опішного. Подано інформацію про «Колегіум мистецтв у Опішному», а також про єдиний такого роду в Україні Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 4633. Читайло Ольга. Ліпила долонями, пальцями, дулею… // Високий замок. – Львів, 2007. – №125. – 17 липня. – С.8. Про київського гончаря Олександра Шафірова, який на фестивалі пива у Львові проводив свій майстер-клас – впродовж семи годин крутив ногами гончарний круг і пояснював учням як гончарювати. Подано фото майстра за гончарним кругом. 4634. Читайло Ольга. Народний смак «Старого міста» // Високий замок. – Львів, 2007. – №101. – 12 червня. – С.8. На фестивалі пива у Львові майстри декоративного мистецтва демонстрували своє вміння створювати унікальні вироби. Майстер-клас київського гончаря Олександра Шафірова викликав аншлаг. Кожен міг спробувати себе в гончарній справі. Подано фото майстра за гончарним кругом. 4635. Чміль Л.В. Гончарний комплекс початку ХVІІ ст. з фондів Музею історії міста Києва // Могилянські читання 2006 року: Збірник наукових праць. – К.: Фенікс, 2007. – Ч.1. – С.372-378. Про гончарний комплекс початку ХVІІ ст., виявлений у Видубичах (Київ). З’ясовано, що він складався з двох гончарних горнів та глинища. Охарактеризовано конструкцію цих печей, типових для пізнього українського середньовіччя. Опрацьовано близько 200 фрагментів глиняного посуду, віднайдених під час розкопок. Вирізнено його види: горщики, глеки, макітри, покришки, миски, ринки, кухлі, які, у свою чергу, розподілено за типами. Описано види орнаменту на виробах. Здійснено статистичну обробку фрагментів горщиків за кількома ознаками: розміри, пропорції, морфологічні особливості, технологія й орнаментація. Виявлено, що видубицькі горщики мають багато спільного з одночасовими виробами з Вишгорода і Києва (урочище Гончарі, територія Михайлівського Золотоверхого монастиря). Висловлено гіпотезу, що частину посуду, віднайденого на території Київського Арсеналу, виготовлено саме на Видубичах. 4636. Чміль Л.В. Ужиткова кераміка ХVІІ століття з розкопок Вознесенського жіночого монастиря в Києві // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Збірник наукових праць. – К.: Фенікс, 2007. – Вип.17. – С.164-173.

125

Чм

Бібліографія українського гончарства. 2007 Статтю присвячено попередній характеристиці гончарного комплексу з розкопок Старого Арсеналу в Києві – території жіночого Вознесенського монастиря ХVII – початку XVIII століття. Виділено найбільш численні види посуду і визначено найхарактерніші особливості. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів, знайдених під час розкопок.

4637. Чміль Леся, Чекановський Андрій. Дослідження пізньосередньовічного замчища в с.Лісники біля Києва // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.91-97. Під час досліджень історичної пам’ятки – залишків городища в с.Лісники – було виявлено гончарний комплекс – глиняний посуд ХVІІ–ХVІІІ століть, фрагменти кахель і люльок. Детально охарактеризовано знайдені глиняні вироби. 4638. Шабанов Г.Н., Дейнека В.В., Логвинков С.М., Корогородская А.Н. Термодинамика фазовых равновесий в субсолидусе системы СaO–BaO–Fe2O3–SiO2 // Огнеупоры и техническая керамика. – 2007. – №2. – С.15-18. Подано результати термодинамічних розрахунків у чотирикомпонентній системі СaO–BaO–Fe2O3–SiO2. Здійснено повну тетраедрацію системи з обліком усіх стабільних фаз. 4639. Шевчук А.О. Денисенко-Єременко Леся Григорівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.138, 385. Про майстриню художньої кераміки з Василькова Київської області. Володіє техніками гончарювання, скульптурного ліплення, мальовки ангобами, фляндрівки, декорування стеком. Створює декоративні тарелі, вази, келихи, таці, художній ужитковий посуд, пасківники, скульптуру, іграшку з глини. Подано фото її робіт. 4640. Шевчук Анатолій. Глиняні вироби Лесі Денисенко-Єременко // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №5. – С.32-33 [с.3-6 кольорової вставки між с.58-59]. Про творчість майстра народної творчості, кераміста Лесі Денисенко-Єременко з Василькова, Київщина. Згадано про батька мисткині – гончаря Григорія Денисенка. Подано фото глиняних творів Лесі Денисенко-Єременко. 4641. Шевчук Анатолій. Свистунці Людмили Никитюк // Українська культура. – Київ, 2007. – №9. – С.26-27. Про творче життя Людмили Никитюк з Хмельницького – фундатора родинного осередку творення народної дитячої іграшки із глини. Подано фото глиняних виробів майстрині. 4642. Шишова Ольга. Керамическое фэнтэзи Натальи Мариненко: архаичная одухотворённость керамики // Керамика: стиль и мода. – 2007. – №3. – С.88-93. Про творчість одеської керамістки Наталі Мариненко, яка виготовляє глиняні театральні маски та панно. Статтю проілюстровано фото виробів майстрині. 4643. Школьна О.В. Творчість і мистецько-педагогічна діяльність Михайла Жука в контексті становлення української школи художників фарфору (перша половина ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

126

Бібліографія українського гончарства. 2007

Шк

кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 20 с. Про творчість та мистецько-педагогічну діяльність мистця-універсала Михайла Жука в галузі орнаментально-декоративного мистецтва і художньої порцеляни. Програми зі стилізації, шрифтярства, гончарної композиції, виробничої практики фарфористів Одеської художньої школи другої чверті ХХ століття були розроблені Михайлом Жуком з використанням прикладів власної творчості 1900-х – початку 1950-х років. Школу Михайла Жука вирізняла особлива культура композиції, декоративної стилізації, технологічної майстерності формотворення й декорування порцеляни. 4644. Школьна Ольга. Михайло Жук, який дуже голосно мовчав // Художня культура. Актуальні проблеми: Науковий вісник. – К.: Фенікс, 2007. – Вип.4. – С.396-408. Про Михайла Жука – професора з європейською освітою, майстра живопису, графіки та гончарства. Згадано про осередки української народної й академічної кераміки кінця ХІХ – початку ХХ століття: Глинськ, Миргород, Межигір’я; фабрику Івана Левинського у Седліськах, фарфорові й фаянсові заводи в Барашах, Кам’яному Броді, Баранівці, Городниці, Полонному, Будах. Названо учнів Михайла Жука – випускників Одеського художнього училища: Олександра Яроша – видатного українського фарфориста, лауреата Ленінської премії, а також О.Бебешка, Ж.Гольдштейна, О.Жникрупи, П.Іванченка, Н.Ільїної, М.Криворукової, О.Сорокіна, В.Щербини. 4645. Шокало Олександр. Нація з глибоким корінням та сонячно-сальними традиціями // Слово Просвіти. – 2007. – №1. – 1-10 січня. – С.4. Статтю проілюстровано зображенням глиняної зооморфної фігури доби Трипілля (ІV тис. до н.е.). 4646. Шолудько Валентина. Коли розум і серце не сперечаються // Робітнича газета. – Київ, 2007. – №11. – 17-23 березня. – С.8. Про молодого скульптора Олексія Леонова, котрий працює з шамотною масою. Подано фото глиняних скульптур «Григорій Сковорода», «Спаситель». 4647. Штанкіна І.В. Чернігівські кахлі ХVI – початку ХХ століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 18 с. Досліджено кахлі Чернігівщини як самобутнє мистецьке явище в історії української художньої культури. На основі аналізу пам’яток кахлярства з колекцій музеїв України й Росії, матеріалів археологічних і етнографічних досліджень, писемних джерел висвітлено витоки й етапи розвитку кахлярства, простежено процеси формування кахлярських осередків, технологічної й стилістичної еволюції кахель, виявлено взаємозв’язки кахельного виробництва Чернігівщини з кахлярством інших регіонів України, а також Білорусі, Польщі, Литви, Росії, визначено вплив привізних виробів на розвиток чернігівського кахлярства. За формально-функціональними ознаками й особливостями декору складено типологію чернігівських кахель, розглянуто їх художньо-композиційні й іконографічні особливості.

127

Шу

Бібліографія українського гончарства. 2007

4648. Шулик Н. Збирає Хижняківка хуторян // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №61. – 8 серпня. – С.2. Про зустріч жителів колишнього гончарного хутора Хижняківка, що в Зіньківщині. Згадано про директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Олеся Пошивайла та наукового співробітника Інституту Віктора Міщанина. 4649. Шулик Н. Протримайся, друже, не спинися, круже! // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №9. – 3 лютого. – С.1. Про приватне підприємство «Гончарний круг», яке, незважаючи на те, що довелося повернутися до призабутих дідівських методів випалювання, уже п’ять років успішно виготовляє й збуває свою продукцію. Подано фото директора – Михайла Задорожного та працівників заводу: Юлії Куліш, Лідії Запорожець, Яни Герасименко, Миколи Кального. 4650. Шулик Н. «Сюрприз для громади» // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №96. – 8 грудня. – С.1. Відгук на резонансну публікацію Андрія Чирви «Мекка в черепках», опубліковану в газеті «Урядовий кур’єр». Порушено питання збереження Опішного як визначного осередку народної художньої культури України. Згадано про Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Статтю проілюстровано фото гончарних виробів. 4651. Шулик Наталія. В Опішні зроблять глечик із підписами молодих гончарів // Коло. – Полтава, 2007. – №27. – 5-11 липня. – С.4. Про І Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, який з 2 по 12 липня 2007 року проходив на базі Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Згадано відомих опішнянських гончарів: Миколу Пошивайла, Василя Омеляненка, Михайла Китриша, а також про Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Подано фото майстер-класу гончаря Миколи Пошивайла. 4652. Шулик Наталія. Збирає хижняківська хата // Коло. – Полтава, 2007. – 16-22 серпня. – С.28. Про зустріч мешканців колишнього гончарного хутора Хижняківка, що в Зіньківщині. Згадано про директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Олеся Пошивайла та наукового співробітника Інституту Віктора Міщанина. 4653. Шулик Наталія. У цехах «Художнього кераміка» вже п’ять років ліплять посуд // Коло. – Полтава, 2007. – №6. – 8-14 лютого. – С.14. Про приватне підприємство «Гончарний круг», яке, незважаючи на те, що довелося повернутися до призабутих дідівських методів випалювання, уже п’ять років успішно виготовляє й збуває свою продукцію. Подано фото директора – Михайла Задорожного та працівників заводу: Юлії Куліш, Лідії Запорожець, Яни Герасименко, Миколи Кального.

128

Бібліографія українського гончарства. 2007

Шу

4654. Шулик Наталка. Зіньківчани ярмаркують // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2007. – №64. – 18 серпня. – С.1. Про Національний сорочинський ярмарок, де серед краму – гончарні вироби. Статтю проілюстровано фото глиняних творів. 4655. Шуткевич Олеся. А на Різдво було диво // Вінницька газета. – Вінниця, 2007. – №5-6. – 10 січня. – С.15. Про виставку творів образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва «Різдвяне диво», яка експонувалася у світлиці Вінницького центру народної творчості. Серед творів – глиняні свинки Василя Рижого та посуд Наталі Лавринюк. 4656. Шуткевич Олеся. Звідки ми, якого роду-племені? // Вінницька газета. – Вінниця, 2007. – №28. – 1 березня. – С.6. Про професора Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Івана Зайця, який упродовж багатьох років вивчав історію й культуру Поділля. Головними об’єктами його досліджень стали різночасові трипільські поселення й високорозвинене гончарство. Подано фото історика. 4657. Шуткевич Олеся. Мелодія гончарного круга Тетяни Шпак // Вінницька газета. – Вінниця, 2007. – №26. – 23 лютого. – С.8. Про відкриття виставки «Бубнівські мелодії гончарного круга» заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Шпак із с.Бубнівка Вінницької області, яка проходила в Обласному центрі народної творчості. Мисткиня дотримується традицій бубнівської школи, проте виробила власний стиль, що вирізняє її роботи з-поміж виробів інших гончарів. Глиняні твори Тетяни Шпак вражають своєю неповторністю й оригінальністю. Подано фото майстрині за роботою та її гончарних виробів. 4658. Шутов Ю.І. Данильча // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.211. Про карстову печеру (грот) у Гірсько-Кримській карстовій області, у північній частині Ай-Петринської яйли. У печері виявлено культурний шар з кістками тварин і фрагментами кераміки. 4659. Щербань А.Л. З досвіду використання даних етнографії для реконструкції веретен скіфського часу Лівобережного Лісостепу України // Интеграция археологических и этнографических исследований: Сборник научных трудов. – Одесса–Омск: ИД «Наука» – Издательство Омского государственного университета, 2007. – С.199-203. Подано результати реконструкції вигляду веретен скіфського часу за археологічними (переважно глиняні кружала) та етнографічними джерелами. З’ясовано, що тогочасні мешканці Лівобережного Лісостепу України могли користуватися двома типами дерев’яних веретен з глиняними кружалами. 4660. Щербань Анатолій. Параметри підземель Опішного // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.75-81.

129

Ще

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про обстеження підземель Опішного науковцями Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Згадано про опішнянського гончаря Івана Порохівника.

4661. Щербань Анатолій. Прядіння і ткацтво у населення Лівобережного Лісостепу України VІІ – початку ІІІ століття до н.е. (за глиняними виробами). – К.: Молодь, 2007. – 256 с.: іл. Дослідження давнього прядіння й ткацтва рідкісні в європейській науці, що зумовлено незначною кількістю знахідок залишків текстилю. Україна – не виняток. Це перше українське монографічне дослідження з даної проблеми. На основі комплексного аналізу джерел відтворено узагальнюючу картину розвитку прядіння й ткацтва у мешканців Лівобережного Лісостепу України VII – початку III ст. до н.е. Оскільки решток тогочасного текстилю досі виявлено мало, основну увагу звернено на вивчення виробів з глини, певною мірою пов’язаних з досліджуваними виробництвами, – кружал, важків, ґудзикоподібних, котушкоподібних, блокоподібних виробів. До аналізу залучено близько 2000 виробів із 80 археологічних пам’яток, що зберігаються в колекціях музеїв і наукових установ України. Значну кількість із них уперше уведено до наукового обігу. За допомогою візуального спостереження, застосовуючи вимірювальні інструменти, збільшувальні пристрої й розроблені автором класифікаційні таблиці, проаналізовано їхні форми, розміри, декор, сліди спрацьованості та технологію виготовлення. Після вивчення опублікованих і архівних матеріалів, що стосуються розкопок, подано характеристику об’єктів, у яких зустрічалися досліджувані артефакти. Окремий розділ присвячено аналізу зображень на згаданих виробах – елементів орнаментів та їх композицій, а також авторській інтерпретації символіки. Унаслідок проведеного дослідження засвідчено факт розвитку в місцевого населення прядіння й ткацтва. Доведено, що, окрім утилітарної функції, досліджувані вироби й виробництва в житті місцевого населення виконували ритуальну роль. Вдало поєднавши аналітичне дослідження з практичним експериментуванням, автор з’ясував, що мешканці Дніпровського Лісостепового Лівобережжя на початку доби заліза під час прядіння використовували веретена кількох типів, переважно з глиняними кружалами. Ткали на ткацьких верстатах з вертикальним і горизонтальним розміщенням ниток основи, у конструкції яких застосовувались глиняні важки, котушкоподібні й блокоподібні вироби. У результаті виготовляли якісні нитки й тканини. Книгу ілюстровано зображеннями досліджуваних виробів і реконструйованих автором пристроїв для прядіння й ткання. У численних додатках подано словник використаних у монографії спеціалізованих термінів, низку таблиць з характеристикою джерел, схеми з типологією кружал і важків, а також опубліковано зібрані автором етнографічні матеріали. 4662. Щербань Анатолій. «Терра інкогніта» – підземелля Полтавщини // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №12-13. – 26 січня. – С.6, 11.

130

Бібліографія українського гончарства. 2007

Ще

Про дослідження підземель Полтавщини. Зокрема, подано інформацію про обстеження експедицією Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному частини ходу на вулиці Партизанській. Автор статті висловив припущення щодо можливого використання підземних ходів гончарями задля видобування глини. 4663. Щербань Е. Гончарные школы как эфективный способ сохранения гончарства (на примере известного гончарного центра Украины – Опошни) // Матэрыялы Міжнароднай навуковай канферэнцыі, прысвечанай 50-гадоваму юбілею Інстытута мастацтвазнаўства, этнаграфіі і фальклору імя Кандрата Крапівы Нацыянальнай акадэміі навук Беларусі «Мастацтва, фальклор, этнічныя традыцыі ў вырашэнні актуальных задач сучаснай культуры», Мінск, 7-8 чэрвеня 2007 г. – Мінск: ВТАА «Права і эканоміка», 2007. – Вып.3. – Ч.1. – С.210-212 – (Пытанні мастацтвазнаўства, этнологіі і фалькларыстыкі). Про низку гончарних навчальних закладів Опішного та їх визначальний вплив на збереження й розвиток гончарства відомого осередку народної художньої культури України – Опішного. 4664. Щербань О. Гончарство в Колегіумі мистецтв у Опішному // Лукомор’я: археологія, етнологія, історія Північно-Західного Причорномор’я. – Одеса: ВД «Паллада», 2007. – Вип.1. – С.286-290. Подано критичну оцінку викладання гончарства в Державній спеціалізованій художній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Проаналізовано навчальні програми з гончарства. Вказано на недоліки роботи навчального закладу. Зроблено висновок, що утворення «Колегіуму мистецтв у Опішному» було закономірною необхідністю, логічним продовженням ланцюга існування опішнянських гончарних навчальних закладів. 4665. Щербань О. Про приготування борщу та каші в глиняному горщику // Минуле і сучасне Волині й Полісся: роде наш красний: Матеріали Третьої Волинської обласної науково-етнографічної конференції, 14-15 червня 2007 р., м.Луцьк. – Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, 2007. – Вип.24. – С.139-141. Про використання глиняного горщика для приготування страв у печі. 4666. Щербань Олена. Борщ та каша з глиняного горщика // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №176-177. – 16 листопада. – С.12. Описано особливості приготування страв у глиняному горщику. Подано фото глиняних виробів. 4667. Щербань Олена. Взаємовплив опішнянського гончарства і Полтавського губернського земства в 1893–1918 рр.: етнологічний аспект // Народознавчі зошити. – Львів, 2007. – №5-6. – С.564-579. Вперше в етнології проаналізовано взаємовплив опішнянського кустарного гончарства і Полтавського губернського земства впродовж зазначеного періоду. Зроблено висновок про те, що промисел зазнав перетворень під впливом земських заходів, але й ці перетворення змінили уявлення їх ініціаторів про способи підтримки й розвитку місцевого гончарства.

131

Ще

Бібліографія українського гончарства. 2007

4668. Щербань Олена. Глиняний перепієць, що «відбув» п’ять весіль // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №28-29. – 23 лютого. – С.6. Про унікальний обрядовий глиняний глечик-перепієць, знайдений у с.Поставмуки в Полтавщині, який, за свідченням його колишньої власниці, «відбув п’ять весіль». Нині зберігається в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. 4669. Щербань Олена. Опішненська керамічна кустарно-промислова школа (1925– 1932) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2007. – Вип.22. – С.131-137. Про діяльність упродовж 1925–1932 років одного з гончарних навчальних закладів Опішного – Опішненської керамічної кустарно-промислової школи. На основі польових матеріалів автора й архівних документів відтворено історію функціонування закладу, з’ясовано його мету, проаналізовано навчальні програми, методику викладання гончарства, вплив на гончарний промисел Опішного. Подано унікальні спогади колишнього учня школи Василя Бабанського й видатної опішненської малювальниці Мотрони Назарчук. З’ясовано імена викладачів і учнів школи, а також майстрів, які працювали в гончарній майстерні при школі наприкінці 1920-х років. До наукового обігу введено значну кількість нових джерел, віднайдених під час польових експедицій по Опішному, керамологічних експедицій до архівів і музеїв Києва, Полтави. 4670. Щербань Олена. Посуд в «Енеїді» Івана Котляревського // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.155-158. Про зібрані й описані Іваном Котляревським у поемі «Енеїда» відомості про призначення глиняного посуду, способи використання, його назви, асортимент. 4671. Щербань Олена. «…Як було в селі весілля, все цвіло» // Зоря Полтавщини. – Полтава, 2007. – №67-68. – 11 травня. – С.6-7. Про весільний обряд села Велика Павлівка Зіньківського району (Полтавщина). Згадано про «дружків глечик» («перепієць»), який виконував символічну роль. Під час весільного обряду його накривали «весільною шишкою». 4672. Щербатий Клим. Феномен трипільської культури // Обрій. – 2007. – №31. – 9-15 серпня. – С.9. Про трипільську культуру, відкриту археологом Вікентієм Хвойкою наприкінці ХІХ століття. Трипільські гончарі добре знали властивості глини й ліпили посуд, який донині вражає розмаїттям форм та орнаментацією. 4673. Фролова Эмилия. Керамику в ранг евро! // Акцент. – Донецк, 2007. – №82. – 5 июня. – С.2. Про проблеми виробників слов’янської кераміки. Подано фото глиняних виробів. 4674. Юркова Олександра. Три місяці жив по-спартанськи, щоб стати гончарем // Вільне слово. – Рівне, 2007. – №50. – 28 червня. – С.14. Про творчість гончаря Віктора Андрощука з Березного, який брав участь

132

Бібліографія українського гончарства. 2007

Юр

у фольклорно-етнографічному святі «Музейні гостини» в Рівному. Згадано про його вчителя – народного майстра Мар’яна Бакусевича зі Львівщини. Подано фото гончаря та глиняних виробів. 4675. Юрченко-Микита О.В. Дідик Іван Михайлович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.674. Про мистця із Закарпаття, який займається графікою, живописом на склі, дерев’яною пластикою, керамікою. 4676. Язвінська Олена, Сєров Юрій. Новина стародавньої Ольвії // Науковий світ. – Київ, 2007. – №6. – С.10-12. Про археологічні дослідження Ольвії Понтійської – одного із найвідоміших античних центрів Північного Причорномор’я, де було виявлено залишки давньої кераміки. Подано фото знайдених фрагментів глиняних виробів. 4677. Як відрізнити фарфор від фаянсу? // Житомирщина. – Житомир, 2007. – №126. – 15 листопада. – С.11. Про різницю між фарфоровими та фаянсовими виробами. 4678. Як Джмелик подружився з Глиною // Джміль. – Київ, 2007. – №2. – С.28-29. Подано казку про глину, а також методичні рекомендації щодо ліплення з глини вужа, равлика, ящірки. Статтю проілюстровано фото етапів ліплення. 4679. Якубовська Марія. Мандрівка у вічну казку життя, або У світлі гончарного круга… // Слобідський край. – Харків, 2007. – №84. – 4 серпня. – С.19. Ліричні рядки автора статті присвячено В’ячеславу Рисцову – потомкові гончаря зі Слобожанщини, майстру декоративно-ужиткового мистецтва. Подано кілька поезій В’ячеслава Рисцова, а також його фото. 4680. Яновська Людмила. Кропив’яне ткацтво й сердита педагогіка // Вечірній Київ. – 2007. – №7. – 18 січня. – С.4. Про київську родину Ткачуків, які цікавляться трипільською культурою. Наслідуючи трипільців, вони так само замішують глину, будують з неї печі, випалюють посуд, декорують його. Подано фото із зображенням глиняних виробів. 4681. Ярмарки в Україні і на Полтавщині // Директорська пошта. – Полтава, 2007. – №7-8. – С.13-17. Про ярмарки, на яких особливим попитом користується опішнянська кераміка. 4682. Ярошенко Ганна. Перші поселенці мешкали не в напівземлянках, як вважали досі, а у свого роду двоповерхових будівлях // Вечірня Полтава. – 2007. – №51. – 20 грудня. – С.10. Про розкопки, проведені упродовж осені експедицією Центру охорони та дослідження пам’яток археології Управління культури Полтавської облдержадміністрації в кількох місцях історичної частини Полтави. Серед знахідок виявлено гончарні горни, глиняні вироби, а також їх фрагменти. Подано фото відреставрованих горщиків Х–ХІ століть та нижньої частини гончарного горна ХVІІІ століття.

133

Яр

Бібліографія українського гончарства. 2007

4683. Ярошенко Ганна. У зруйнованому кургані, на окраїні Гребінки археологи знайшли поміж інших унікальне поховання ворожки-знахарки раннього бронзового віку // Вечірня Полтава. – 2007. – №17. – 26 квітня. – С.12. Про археологічні розкопки на окраїні Гребінки, під час яких було знайдено унікальне катакомбне поховання дівчини, датоване ХІХ–ХХ століттям до нашої ери, яка могла займатися не лише шаманством, а й лікуванням. Серед інших знахідок – глиняний горщик, якому 4 тис. років. Подано фото В’ячеслава Шерстюка – старшого наукового співробітника Центру охорони та дослідження пам’яток археології Управління культури Полтавської облдержадміністрації з глиняним горщиком та поховання дівчини. 4684. Ясінська Ірина. Вирувало «Містечко майстрів» // Лесин край. – НовоградВолинський, 2007. – №37. – 13 вересня. – С.3. Про роботу майстрів декоративно-ужиткового мистецтва в «Містечку майстрів» в Новоград-Волинському парку культури та відпочинку. Великою популярністю серед відвідувачів користувалися глиняні вироби – обереги для дому, вази, глечики, сервізи, а також дзвони із написом «Новоград-Волинський». 4685. Яців Р.М. Ґеруляк Ярослава // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.42, 137. Про майстриню художньої кераміки й текстилю, графіка й живописця Ярославу Ґеруляк. Глиняні роботи міфологічної, історичної і фольклорної тематики мисткиня з творчою уявою, експресією й гротеском стилізує під примітивізм. Подано фото її твору. 4686. Яців Р.М. Дзиндра Олександр Володимирович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2007. – Т.7: Ґ-Ді. – С.548-549. Про художника декоративно-ужиткового мистецтва зі Львова. Основні галузі творчості – монументальне, декоративно-ужиткове мистецтво (кераміка, скло, метал, камінь, текстиль, художнє дерево). 4687. Internacional artis symposium: I.Medzinárodný plenér 16 august – 26 august 2007. – Б/м: Б/в, 2007. – 12 p. Подано інформацію про художника-кераміста Сергія Радька із села Межиріч Черкаської області. 4688. II Międzynarodowy Plener Ceramiczny: [Буклет]. – Chodzie�: Б/в, 2007. – 5 арк. Подано коротку творчу біографію та фото роботи художника-кераміста Володимира Хижинського (Луцьк) – учасника ІІ Міжнародного пленеру керамістів, який відбувся 17-31 серпня 2007 року в м.Ходзеж (Польща). 4689. 3. Internationale Keramikausstelung: 6.11. – 23.11.2007. – Wien: Kunstforum Piaristen, 2007. – 32 s. Подано коротку творчу біографію та фото роботи художника-кераміста Володимира Хижинського (Луцьк) – учасника Міжнародної виставки кераміки (Відень, Австрія).

134

Не

Бібліографія українського гончарства. 2007 Подано короткі відомості про Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Криза традиційних осередків народного мистецтва України: трансгресія «мистецтва сутінків» як виклик національній ідентичності», яка проходила в рамках ІV Селюченківських наукових читань в Опішному.

5. Неллі Ісупова. Мій сад: Каталог. – К.: Н.Н.Ісупова, 2006. – 42 с. Каталог робіт художника-кераміста Неллі Ісупової з Києва. 6. Нога Олександр. Скульптура українського авангарду 1905–1918. – Львів: Українські технології, 2006. – 784 с. Про скульптуру українського авангарду початку ХХ століття, де об’єктом дослідження стали зразки скульптурної творчості, створені українськими та іноземними мистцями в Україні впродовж 1905–1918 років. Згадано Коломийську гончарну школу, Станцію керамічних дослідів у Львові, Художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя в Миргороді, а також Межигірський керамічний технікум у Київщині. Книгу проілюстровано фото глиняних виробів: кахель, посуду, каркасів для ламп, іграшки. 7. Попович Іван. Закарпаття за доби раннього заліза. – Krak�w–Lw�w: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2006. – 150 с. Про дослідження археологічних пам’яток Закарпаття, відомих під назвою куштановицьких. Визначено поширення куштановицької групи пам’яток, виявлено спільні риси й особливості носіїв куштановицьких старожитностей у середовищі північно-тракійського населення Карпатської улоговини. Встановлено хронологію й періодизацію куштановицької групи, розглянуто питання її походження та етнічної належності. Гончарний комплекс виявляє значне розмаїття форм, що значною мірою визначається неоднорідністю його складу. Аналіз глиняних виробів дозволяє виділити кілька генетично неоднорідних груп. До першої віднесено посуд (корчаги п’яти типів, миски й кубки трьох типів), основні форми якого зберігають генетичну лінію попередньої епохи. Другу групу складає посуд тракійського типу (банкоподібні горщики чотирьох типів, орнаментовані наліпленим валиком, черпаки п’яти типів, кілька варіантів сковорідок та диски-покришки). Третю групу представлено керамікою з виразними «лужицькими» ознаками. До окремої групи кераміки зараховано лисковані корчаги чорного кольору, які служили урнами і які схожі з корчагами киятицького типу з території Словаччини й Угорщини. Подано малюнки кераміки з куштановицької групи пам’яток. 8. Про гончарювання українців // Данилейко Володимир. Думки /Зібрав та узгодив Остап Ханко. – Полтава: Видавець Остап Ханко, 2006. – С.121. Роздуми автора про гончарний круг і гончарювання, де, за його висловлюванням, міститься ключ до розшифрування джерел прадавньої культури українського народу. 9. Про гончаря // Данилейко Володимир. Думки /Зібрав та узгодив Остап Ханко. – Полтава: Видавець Остап Ханко, 2006. – С.122. Про місце сучасного гончарства в українській культурі. Автор назвав українські гончарні вироби способом образотворення, рухом творчої думки по дереву пізнання. Висловлено власний погляд на працю гончаря як творця.

136

Бібліографія українського гончарства. 2007

Пр

10. Протас М.О. Українська скульптура ХХ століття. – К.: Інтертехнологія, 2006. – 284 с. Розглянуто еволюційні етапи формування української школи пластики ХХ століття в контексті світового образотворчого мистецтва. Названо імена скульпторів, які у своїй творчості використовують глину: К.Малевича, Н.Ясіновського, Н.Нісс-Гольдмана, Я.Ражби, М.Паращука, М.Барінової, В.Щербини, О.Ковальова, Ю.Білостоцького, І.Макогона, Г.Петрашевич, І.Гончара, О.РапайМаркіш, М.Рапая, М.Степанова, Я.Мотики, Г.Нікуліна, О.Рідного, О.Мажуги, В.Лендела, Ю.Кисельова, О.Дяченка, М.Горлового, І.Бровди, В.Волкової, Ю.Мацкіна, М.Бринського, С.Литвиненко, Г.Крука, В.Протаса. Подано фото їх творів. 11. Пузур М.В. Особенности технологии изготовления фракийских керамических корчаг и бубенцов – тэлэнкуцэ молдавского периода // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2006. – №10. – С.94-103. Про процес еволюції форм предметного світу під впливом своєрідності регіональних технологій обробки матеріалів. Висловлено гіпотезу про використання фракійцями (ХІІ–V ст. до н.е.) технології виготовлення корчаг методом згортання глиняних листів із застосуванням шаблонів-розгорток. 12. Скорик В.П. Диканщина: Історико-краєзнавчий нарис. – Полтава: Скайтек, 2006. – – 68 с. Згадано про цегельний завод, а також про завод будівельної кераміки в Диканці, який було збудовано наприкінці 70-х років ХХ століття. 13. Сучасний музей: функції, особливості діяльності та значення в розвитку громадянського суспільства: Всеукраїнський науково-практичний семінар з музейного менеджменту: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2006. – 20 с.: іл. Подано програму Всеукраїнського науково-практичного семінару з музейного менеджменту для керівників провідних музеїв України «Сучасний музей: функції, особливості діяльності та значення в розвитку громадянського суспільства», який з 21 до 25 серпня 2006 року проходив на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. 14. Тішина Ірина. Музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості села Прелесне // Музейний альманах: Наукові статті та матеріали. – Донецьк: Донецький обласний художній музей, 2006. – С.96-98 . Про Музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості в селі Прелесне Слов’янського району Донецької області. До складу музейного комплексу входять зали, де експонуються зразки народної творчості населення Слобідської України: вишивка, народні картини, одяг, меблі, музичні інструменти, вироби гончарів, різьбярів. 15. Федевич Людмила. Порцеляна Волокитинської мануфактури Андрія Міклашевського: Каталог колекції Сумського художнього музею. –Суми: Університетська книга, 2006. – 32 с.

137

Ха

Бібліографія українського гончарства. 2007 Про неординарну особистість нащадка козацько-старшинського роду Андрія Міклашевського, засновника Волокитинської порцелянової мануфактури (1839–1861) та асортимент художньої порцеляним вищезгаданої мануфактури представленого уфондах Сумського художнього музею.

16. Ханко Остап. Біографічний і книгографічний покажчик: Мислення. Естетика. Мистецтвознавство. Націологія. Керамологія. Етнографія /Упорядник Віталій Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 2006. – 88 с.: іл. Подано автобіографічні відомості про мистецтвознавця, керамолога Остапа Ханка з Києва та бібліографічний список його публікацій. Окремі праці присвячено гончарству. 17. Янощак-Пшибила О.Я. Керамічні вироби народних майстрів та дизайнерські аспекти мистецької практики // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2006. – №4. – С.64-70. Про творчість майстрів коломийської й косівської гончарних шкіл. Названо імена найвідоміших її представників. Виокремлено особливості гончарних виробів зазначених осередків. Згадано Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини – відділ Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, де зберігаються кращі зразки косівської й коломийської кераміки. 18. Tamara Bereza: Katalog: [Буклет]. – Wrocław: Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, 2006. – 1 лист (А-3). Подано творчу біографію художника-кераміста Тамари Берези (Львів) та фото її глиняних творів. 19. Wystawa zbiorowa: Międzynarodowy plener ceramiczny. – Chodzie�: Młodzie�owy Dom Kultury im. Janusza Korczaka, 2006. – 8 s. Подано короткі творчі біографії та фото робіт учасників Міжнародного керамічного пленеру (Ходзеж, Польща, 3-16 вересня 2006 року) Володимира Хижинського (Луцьк) та Тетяни Павлишин-Святун (Львів).

138

Бібліографія українського гончарства. 2007

іменний покажчик Абашина Н.С. 8 Аббасов Алік 120 Акимов Г.Я. 11 Александров Михайло 8 Александрова Нелли 8 Алексеев Е.В. 49, 50 Алексєєва Оксана 9 Альошкіна Дарія 52 Амелина А.А. 77 Анголенко Л.А. 101 Андрій 83 Андрощук Віктор 33, 132 Андрусів Степан 44, 55, 56, 58 Андрушенко Оксана 2, 8, 9, 10, 135 Антониади Елена 10 Антонюк-Гаврищук Є.І. 17 Аркас Микола 73 Аронець Василь 103 Артюх Лідія 10 Атамась Наталя 32 Бабанський Василь 132 Бабенко Юлія 10 Бабкина Л.А. 94 Бабков Сергій 59 Байбородін Олексій 10, 113, 118 Байда Анатолій 36, 37, 61, 96, 108 Баклагіна Яна 39 Бакусевич Євген 108 Бакусевич Мар’ян 133 Балакін Сергій 10 Баландюх Максим 11 Бандура Валентина 99 Барбашов В.И. 11 Барбашова Л.Я. 11 Баранюк П. 116 Баранюки 65 Барбил Богдан 11 Барінова М. 137 Батечко Р. 35 Батура Л. 12

Бахматюк Олекса 35, 41 Бахмінський Олександр 65, 116 Бацуца Яків 65, 122 Бебешко О. 127 Бега Н.Д. 31 Безпалків Ольга 83 Безпалків Роман 83 Безрукова Тетяна 12 Бекетова Ірина 12 Белый Я.И. 12 Бенцева Євгенія 13 Береговська Христина 13 Бережненко Лілія 55 Бережний А.С. 63, 95 Бережний Іван 120 Бережной М.А. 94 Береза Тамара 138 Беркута Наталка 120 Беро Георгій 118 Бєлошенко Ольга 114 Бирюкова Инна 13 Білик В’ячеслав 71 Білик Іван 14, 19, 21, 35, 71, 81 Білик Назар 72 Білик-Пошивайло Настя 14, 32, 81, 84 Біличенко Неоніла 14 Білокур Катерина 60 Білоскурський Осип 76, 120 Білостоцький 65 Білостоцький Ю. 137 Білостоцькі 65 Білоус Людмила 5 Білоусько Олександр 14 Біляк Василь 14 Бірюльов Ю.О. 14 Благодир Л. 14 Бобков Іван 103, 108, 114 Бобрищев Костянтин 15 Бовкун Сергій 15 Богданова Юлія 15 Богинський Леонід 74, 75

© Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Тетяна Хрипун, 2011

Богинський Федір 72 Богуненко В.О. 15, 107 Боднар Ірина 15 Боднарчук Василь 44 Бойко І. 27 Бойчук Михайло 80, 84, 86 Бокій Нінель 15 Бокотей Андрій 117 Борисенко Валентина 2, 16 Борисенко О.Н. 16, 101 Бородай Василь 16 Бородюк Наталя 16 Боярський Іван 19 Братченко С.Н. 17 Бреяк Олена 17 Бринський М. 137 Бровда І. 137 Брыжик Т.Г. 4 Брюховецький Михайло 80 Брюховецький Яків 61, 80 Будников П.П. 95 Булавко Віталій 17 Бутко Петро 120 Бушанський В.В. 18 Быковская Н.В. 3 Вакуленко Л.В. 18 Вакуленко Микола 14, 41, 87 Валкові 29 Вальгушина Тамара 51 Варвинський Микола 69, 118 Василенко Віктор 120 Василенко Микола 73 Васильєв Тарас 99 Васильківський Сергій 102 Василянський 65 Василянські 65 Ваулін Петро 51, 76, 120 Вахмістрова Ася 39 Ващенко М. 22 Векленко В.О. 49 Великодна Олександра 80 Величко Юрій 23 Верещагін 69

139

Бібліографія українського гончарства. 2007 Вернигора Н.К. 23, 63 Вертіль Олександр 23 Визір Василь 120 Винник А. 23 Винниченко Володимир 16 Виногродська Лариса 34 Винокуров В.Б. 31 Віккерс 31 Вільчинська Галина 9 Вільчинський Олександр 9, 36, 37, 47, 61, 96 Вінцюки 121 Віньковський В’ячеслав 55, 71, 82, 98, 99 Віценя Лідія 135 Віцько Іван 120 Владимирська Ганна 24 Власов В.П. 122 Вовк Василь 24 Вовк Федір 51, 105 Вовченки 28 Войценко Ігор 73 Волкова В. 137 Волобуєва Наталя 40 Володимир 102 Волошенки 38 Волошенко Олександр 44 Волошина Наталя 66 Волошинюк Іван 24 Волощак Марія 25 Волчицький Сергій 51 Воробйова І.А. 3, 25 Вялков Михайло 23 Гаврилко Михайло 120 Гаврилов Олексій 26 Гаврилова Ольга 70 Гаврилюк Н.О. 26 Гайтан Сергій 26 Галас М. 35 Гальченко Іван 51 Галян Галина 120 Гамирін Володимир 120 Ганжа Олександр 65, 114 Гарбар Зоряна 66 Гармаш Валентина 97 Гармаш Д. 103 Гарнага Г. 38 Гарнаги 38

140

Гаскевич Д.Л. 3, 30 Гасымова И.В. 16 Гейко Анатолій 26, 106 Геппенер Надія 111 Герасименки 28, 29, 65 Герасименко Яким 29 Герасименко Яків 29 Герасименко Яна 128 Герасимова Г.П. 27 Герус Людмила 27 Гетало Володимир 99 Гирман Ольга 9, 10 Гірник Г. 27 Гірняк Оксана 66 Гладилін В.М. 66 Гладиревський Іван 14, 43, 71, 76 Гладиревські 71 Гладкий Микола 4, 27 Гладкий Михайло 44 Глушко Михайло 4 Глушко Світлана 28 Глушко Сергій 51 Гнатик-Боднар Христина 28 Гнатюк Ніна 28 Гнідий Федір 65 Говорух Павло 51 Говорух Пилип 51 Гоголь Микола 59, 60, 69, 120, 136 Голеус В.И. 77 Голінська О. 28 Голобородько Василь 36 Голубець Микола 105 Голубець Орест 43, 44, 48, 49, 61, 66 Голубєва І.В. 28 Гольдштейн Ж. 127 Голяєва Ірина 29 Гончар І. 137 Гончар Іван Іванович 17, 30 Гончар Іван Макарович 13, 18, 33, 40, 58, 62, 76, 89, 114, 115 Гончар Іван Тарасович 63, 65 Гончар Петро 76 Гончар Пилип 51 Гончар С. 27

Гончаренко Тамара 29 Горбенко К.В. 29 Горбенко Леся 29 Гордійчук Іван 19 Горловий М. 137 Горностаева Лариса 29 Городничева И.В. 30 Гостинна Д. 30 Готун І.А. 3, 30 Грабовський В.С. 30 Гречко Д.С. 82 Грибан Світлана 105 Гривцова Олена 31 Григоренко В. 31 Григор’єв Лесько 51 Григор’єв Микола 86 Григорьев О.Н. 31 Грипич Ганна 32, 81 Грисюк Олена 5 Гриценко Микола 27, 34 Гродецька Віра 31 Громова Любов 60, 81 Громовий Дмитро 81 Грудзинська О. 35, 36, 74 Грушевський Марко 23, 28, 31, 32, 34, 36, 60, 75, 84, 96, 122 Грушевський Михайло 2 Гудак Василь 4, 5, 44, 112 Гудченко Зоя 31 Гузенко Олена 13 Гук Л. 31 Гулько Лідія 31, 32 Гуменюк Н.П. 32 Гуменюк Феодосій 38 Гусак Р. 32 Гусар Людмила 2 Гутник Л.М. 32 Гуторова Лариса 32 Гуць Михайло 33 Ґеруляк Ярослава 136 Давидова Юлія 2 Давидюк Віктор 68, 97, 123 Данилейко Володимир 120, 136 Данилів Ярослав 30 Данилов Борис 123 Данченко Олександра 45, 112

Бібліографія українського гончарства. 2007 Данько-Олексієнко Наталія 32 Дацінька Іван 46 Дворський Анатолій 74 Дейнека В.В. 126 Делоне-Терк Соня 77 Дем’янченки 118 Демченки 119 Демченко Антін 119 Демченко Іван 119 Демченко Михайло 119 Демченко Трохим 84, 19, 120 Демченко Явдоким 119 Денисенки 114 Денисенко Григорій 38, 46, 107, 126 Денисенко М. 35, 71 Денисенко Михайло 22, 39 Денисенко Олег 48, 66 Денисенко Сергій 46 Денисенко-Єременко Леся 38, 103, 107, 126 Депардьє 85 Дергапуцкая Л.А. 95 Дергачов Олег 48, 66 Дереза Вікторія 46 Джерелянський Петро 33 Джигирей Олександр 33 Джулинські 14 Джуранюк Валентина 56 Дзвигай Ельза 32 Дзиндра Олександр 134 Дзюма Григорій 65 Дишко Олександр 32 Діброви 119 Діброва Андрій 119 Діброва Лідія 119 Діденко Ганна 27, 32, 46, 71, 81 Діденко Марфа 46 Дідик Іван 133 Дідківський Михайло 121 Ділета Іванна 56 Дмитренко Тетяна 25 Дмитриев В. 34 Дмитрук Олександр 34 Довгаленко Людмила 73 Долинчук Мирослава 34

Доля Олексій 17 Домашенко Алла 35 Дорошенко Т.Н. 3 Драч Анжела 108 Драч Іван 64 Друль Ганна 48, 66 Дубиківська Лідія 76 Дубицкая Н.Н. 4 Дубовик Ольга 35 Дубовик Т.В. 31 Дубяга Наталия 35 Дутка Василь 103 Душка В. 19 Дяченко О. 137 Дяченко Олександр 36 Євтушенко Євген 70, 83 Єлисеєва Ірина 72 Єрьоменко Марина 39 Желєзняк О. 35, 36 Желтикова А.Л. 3 Жернова Олена 115 Живко Валентина 25 Жникрупа О. 127 Жолнай Вілмош 15 Жолудь Лариса 9 Жолудь Олександр 9 Жубрак Прокіп 51 Жук Михайло 126, 127 Жукова Олена 74 Жукова Софія 74 Журавель Володимир 36 Журавлёв Д.В. 3, 37 Загаєцька Олена 37 Задорожний Михайло 118, 124, 128 Заєць Іван 129 Заїка Тетяна 37 Зайцева Ольга 37 Зайцева Тетяна 35, 123 Зайчук А.В. 12, 49 Заліська Вікторія 97 Запаско Я.П. 37, 38 Запорожець Лідія 128 Зарецький Іван 55, 71, 120 Зинченко В.Л. 94 Зіневич В’ячеслав 44 Зіненко Тетяна 38

Злобін Ілля 111 Зозуля Петро 120 Золован Михайло 38 Зубань В. 39 Зубань Вікторія 39 Зубарь В.М. 39 Зьобро Оксана 39 Иванова Ольга 39 Иванченко Л.А. 40 Іваннікова Людмила 41 Іванченко П. 127 Іванюк Ігор 36, 61, 96 Іванюки 73 Івашків Галина 3, 13, 18, 19, 20, 21, 22, 41, 88 Івченко Володимир 41 Івченко Н.Ф. 41 Ігнатенко Олена 41 Ілляш Іван 41 Ільїна Н. 127 Ільюк Анна 42 Істоміна Г.В. 42 Ісупова Неллі 10, 11, 35, 58, 67, 97, 103, 117, 123, 136 Кавалерідзе Іван 60 Казимір О.М. 3, 30 Калантаї 29 Каліш Анатолій 44, 103 Каліщук Р.В. 42 Кальна Оксана 97 Кальний Микола 128 Кандиба Олег (Ольжич Олег) 79 Каплун Наталя 42, 43, 96 Капшученко Петро 27 Карабанов Микола 43 Каразін В.Н. 87 Карасик А.О. 77 Карелин Марк 43 Кариков Федір 120 Карунна Ольга 2, 8, 9, 10, 135 Кацимон С. 35,36 Качан Світлана 61, 96, 97, 108 Килипки 29 Кирей Владислав 44 Кириленко В’ячеслав 72 Кисельов Ю. 137

141

Бібліографія українського гончарства. 2007 Кисельова Галина 72 Кислий О.Є. 44 Кислюк Наталія 44 Китриш Галина 55 Китриш Михайло 2, 5, 7, 14, 15, 35, 38, 52, 53, 55, 56, 58, 71, 76, 81, 82, 97, 107, 118, 128 Кікоть Михайло 103 Кірик М. 19, 21 Клеопатра 66, 79 Клименко Інна 45 Клименко Л.И. 31 Клименко Олена 4, 5, 38, 45, 46, 112 Клименко Р.Г. 46 Клікова Ганна 46 Клімчук Лідія 47 Кліш Тетяна 47 Клочко Диана 47 Клочко Оксана 135 Клюшник К. 47 Кобильченко Олена 47 Кобринський Йосафат 51, 94, 116, 138 Коваленки 14 Коваленко Віталій 24, 47 Коваленко Володимир 5, 48, 67 Коваленко Оксана 5, 48, 58, 106 Коваль О.В. 29 Коваль Олена 114 Коваль Т.П. 29 Коваль Ярина 48, 49 Ковальов О. 137 Ковальова І.Ф. 49 Кожем’якін Валентин 135 Кожум’яченко 51 Козак Надія 35, 123 Козак Сергій 35, 123 Козир Ірина 15 Козловська В.Є. 81 Козюба В.К. 49 Коледа В.В. 49, 50 Колесник Анатолій 50 Колодко Ігор 44 Колупаєва Агнія 5, 51

142

Комаревцев Валерій 15 Комаревцев Віктор 14, 32, 60, 84, 116 Комаревцеви 14 Комельков Юрій 51 Комыса Ю.А. 11 Кондель-Пермінова Наталя 51 Кондратюк Василь 104 Кондратюк Олена 44 Коновал Тетяна 85 Коновальчук Тетяна 51 Копчак Степан 52, 54 Коробка Леонід 52 Корогородская А.Н. 126 Короленко Володимир 10, 86 Котенко В.А. 31 Котляревський Іван 123, 132 Кохан Вікторія 52, 53, 54, 55, 56 Коцюбинський Михайло 34, 89, 129 Кочержук І.С. 56 Кошак Петро 65, 116 Кошовий Микола 56 Кошовий Олег 5 Кравцов Олексій 70 Кравцова Наталья 56 Кравченко Василь 57 Кравченко Едуард 101 Кравченко Євгенія 37 Кравченко Степан 57 Кравченко Тетяна 98 Кравчук Наталія 57 Крапіва Кандрат 131 Крапівіна В.В. 57 Кривенко Галина 58 Кривонос Марина 32 Кривонос Ольга 58 Криворукова М. 127 Кричевський Василь 35, 43, 54, 59, 80, 120 Крук Г. 137 Крупа Татьяна 58 Крупко Ганна 58 Крупська Надія 73 Крушельницька Лариса 2 Кудина Екатерина 58

Кужим Олег 124 Кузнєцов Матвій 99, 102 Кузько Галина 59 Кулиненко Людмила 58 Куліш Оксана 39 Куліш Юлія 128, 131 Кулішко Фросина 30 Куманський Броніслав 59 Куркчі 27, 58, 86, 106, 123 Куркчі Федір 27, 32, 58, 79, 106, 121 Куроленко Наталья 59 Курочка Вікторія 59 Курочка Тамара 59 Кухта Маргарита 121 Кучеренко Олеся 59 Кучинко З. 59 Кучинко М. 59 Куштан Дмитро 60 Кущ Л. 61 Кущенко Віктор 39 Кущенко М.А. 101 Кущій Ольга 60 Лавренюк Наталя 129 Лазоришин Ігор 60 Ламонова Оксана 60 Лампека Микола 86 Лампеки 86 Лань Олена 66 Лапина Е. 114 Ласта Інга 34 Лащук Юрій 53, 54 Лебеденко Н. 61 Лебіщак Юрій 76, 120 Левандович Домініка 34 Левинський Іван 52, 127 Левків Тарас 55, 61, 62, 65, 98 Лендел В. 137 Леонов Олексій 127 Лесной Вадим 62 Лесюк Святослав 62 Ливрінц Катерина 43 Лига Степан 65 Ликова Оксана 62 Лисенко С.Д. 3, 30 Лиско Василь 120 Лисюк Оксана 62 Литвин В. 31

Бібліографія українського гончарства. 2007 Литвин Володимир 69 Литвин Йосип 51 Литвин Марія 63 Литвиненко Євген 120 Литвиненко С. 137 Литвинова Тетяна 63 Лихач Лідія 99 Ліснича Валентина 63 Літічевська Ірина 24 Літічевська Марія 24, 32 Лобойченко Іван 84 Логвиненко Леонід 63 Логвинков С.М. 23, 63, 126 Логинов Якуб 63 Лозован Михайло 63 Ломтадзе Г.А. 37 Лопатовська Ольга 70 Лосик Марія 44 Лубенці 29 Луговий Михайло 70 Луговий Роман 58, 64 Луговий Яків 70 Лупій Світлана 64 Луцишин Олексій 62, 63 Люпа Валентин 64 Магомедов Б.В. 64 Мажуга О. 137 Мазепа Іван 67 Майхер Василь 67 Макарчук Н. 65 Макогон І. 137 Максим Віра 65 Максюта Панас 120 Малавський Мечислав 44 Малевич К. 137 Малєєв Ю.М. 65 Малиновська Галина 65 Малуха Степан 120 Мальованик Олекса 51 Мальчев Віктор 111 Манько В.О. 66 Манько Валерій 66 Мариненко Наталя 126 Маринцев Сергей 66 Маринченко М. 35, 36 Марко Ганна 66 Мартыненко В.В. 94, 95 Марченко Лариса 66

Марчук Іван 60 Масєхіна А. 35, 36 Маслак Вікторія 39 Массар Жан 102 Масюк В. 38 Масюк Каленик 28 Масюки 38 Матвієнко Богдан 76 Матвієнко Ніна 76 Матейко Катерина 16, 18, 20, 65 Мацкевий Л.Г. 67 Мацкін Ю. 137 Мезенцев Володимир 48, 67 Мезенцев Тимофій 67 Мельник Василь 61, 96 Мельник Олександр 67 Мельничук Лідія 13, 34, 88, 89, 112 Метка Людмила 4, 67, 68, 98 Мєшкова Л. 35, 74 Мєшкова Марина 39 Микола 87 Миколаєнко Сергій 69 Миляшкевичі 47 Миляшкевич Жанна 47, 124 Минакова Н.А. 12 Мирко Марина 39 Миронова Яніна 70 Мирошниченко Алла 69 Мисько 51 Михайленко Світлана 70 Михайлюта Е.С. 49, 50 Мицик Вадим 70 Мицкан Роман 32 Миць Олег 70 Мікеєва Ася 77 Міклашевський Андрій 137, 138 Міміношвілі Гія 51 Мінько Олег 66 Міхнюк Василь 115 Міщанин Віктор 4, 7, 70, 71, 90, 98, 102, 120, 128 Міщанин Тетяна 63 Міщенко Фросина 25, 47 Могилевський В.Ю. 71 Могилевський Володимир 71

Мозок Валерій 71 Мойсеєнко Валентин 71 Молинь Валентина 72 Молчанова Анна 72 Молчанова Наталя 85 Молчанович Е.А. 50 Монахов Єгор 120 Морачевський Юрій 76 Мороз Богдана 72 Мороз Іван 120 Морозов Олександр 72 Морозова Елена 72 Морозова Людмила 73 Морозюк Юлія 73 Мороховець Володимир 84 Мороховець Олена 80, 84 Мостовий Ростислав 44 Мотика Я. 137 Мотиль Романа 73 Мотрій Світлана 97 Мочалова Людмила 73 Мусатов Юрій 49, 70 Муха А.А. 16 Мушурова Асие 101 Мчедлов-Петросян Отар 9, 10, 14, 87 М’якшиков Микола 73 Н.С. 74 Набоков В.П. 116 Нагірняк Зоряна 74 Нагірняк Леонід 36, 37, 61, 96, 108 Нагорний Володимир 59 Нагурна Лариса 32 Нагурний Віктор 32 Надєждін А.М. 74 Назаренки 66 Назаров Іван 120 Назарова Леся 74 Назарова Тетяна 8 Назарчук Мотрона 132 Найден Олександр 23, 28, 31, 32, 34, 36, 60, 64, 75, 84, 96, 105, 122 Напиткіна Галина 75 Наулко Всеволод 2 Недосєкіна Тетяна 76 Нестерова Вікторія 15

143

Бібліографія українського гончарства. 2007 Нестуля Олексій 76 Нечаева Прасковья 76 Нечай Данило 36, 37, 96 Нечай Світлана 32 Нечай Юрій 32, 36, 37, 60, 61, 96, 108 Нечипоренко Антоніна 81 Нечипоренко Михайло 81 Нечуй-Левицький Іван 61 Нижник-Винників Йоанна 13 Никитюк Людмила 126 Никорович Сергій 36, 96 Никулина Л.Н. 94 Нікітіни 32 Нікітченко Володимир 107 Ніколаєва В. 47 Нікулін Г. 137 Нісс-Гольдман Н. 137 Новорожкін Ярема 66 Нога Олександр 77, 136 Норець Ірина 123 Носенко А.В. 77 Ночовник Остап 14, 76, 114 Оврах Володимир 64 Овсієнко Яніна 47 Овчаренко Людмила 78, 90, 98 Овчиннікова Яна 39 Огнєва Людмила 78 Озерний Михайло 103 Оксенюк Віктор 106 Олександр ІІІ 111 Олексієнко Ф. 35, 36 Олендій Леся 79 Олійник Наталка 120 Олійник Тетяна 79 Ольжич О. 3, 79 Омеляненко Василь 14, 15, 55, 56, 58, 74, 76, 81, 82, 84, 107, 128 Омеляненко Петро 14 Онипко Ольга 79 Онищенко Володимир 56, 79, 80, 85 Опрышко И.Н. 103 Орел Лідія 9, 14, 80, 87 Орлик О.П. 81 Орлов Є.І. 95

144

Осадча Юлія 81 Осадчий Є.М. 85 Осипчук Игорь 81 Осипчук Наталія 81 Островний Сергій 118 Острянин Михайло 97, 118 Павленко Н. 38 Павленко Сергій 81 Павленко Ю.О. 104 Павлишин-Святун Тетяна 138 Павло 87 Павлов Анатолій 81 Павлова В.В. 81 Павлюк Степан 2, 65, 90 Падалка Іван 104, 120 Падалка Яків 35, 36, 114 Панасюк Володимир 44 Панасюк Галина 2, 8, 9, 10, 135 Панащатенко Валентина 120 Панков Іван 23, 42, 103 Панчук Надежда 82 Паращук М. 137 Пархомей А.Р. 40 Пасічна Світлана 55, 58, 98, 120, 123 Пасічний Анатолій 77 Патковський Станіслав 120 Пеляшенко К.Ю. 82 Перегінець Василь 115 Передерій Людмила 82 Перепілка Сидір 51 Перехожук Аня 121 Перехожук Марія 121 Петраускас А.В. 3, 30 Петраускас О.В. 3, 30 Петрашевич Г. 137 Петрашенко В.О. 83 Петрашенко Валентина 49 Петрашик Володимир 83 Петренко Ліна 83 Петро 87 Петро І 17 Петрова Н. 84 Петрук Роман 99 Петрякова Фаїна 117 Печорний Петро 60, 80, 84 Пилипенко Віктор 84

Пилипчак Олександр 84 Пильник Ольга 24 Пинзеник О. 84 Пинчук Н.Д. 40 Пиріжок Олександра 27, 65, 122 Пироженко І.В. 84 Півінський Юрій 120 Півторак Віктор 109 Підгора Володимир 85 Плугатор Галина 85 Плужник-Галадирь Михайло 29 Плясун Федір 51 Поверин Александр 4 Погребиська Дарина 85 Подгородня Іван 85 Пожоджук Дмитро 85 Позивай Тетяна 15 Покас П.М. 85 Поліщук Олександр 64 Полтавська Юлія 86 Полянська Ірина 86 Помазан Сергій 106 Попович Іван 136 Попович М. 105 Поросний Василь 14, 76 Порохівник Іван 130 Порохівник Олександра 32, 81 Постава Андрій 86 Поступайло Євген 56, 61, 96, 108, 113 Посухов В. 86 Потапенко Аня 70 Потапов Дмитрий 86 Пошивайли 35, 52, 53, 55, 56, 62 Пошивайло Анастасія 32 Пошивайло Богдан 86 Пошивайло Гаврило 14, 71, 81, 107, 119 Пошивайло Ігор 4, 40, 87 Пошивайло Любов 39 Пошивайло Микола 14, 23, 52, 55, 56, 58, 59, 61, 71, 76, 81, 82, 97, 107, 128

Бібліографія українського гончарства. 2007 Пошивайло Олесь 1, 2, 3-5, 7-10, 13, 15, 16, 29, 43, 52, 53, 55, 56, 61, 65, 87-90, 92, 98, 107, 124, 128, 135 Пошивайло Юрко 2 Пошивайло Явдоха 14, 81 Пошивайло-Марченко Т етяна 120 Прибєга Леонід 94 Приймак В.В. 85, 94, 106 Приймаченко Марія 82 Примаченко В.В. 94, 95 Приходнюк О.М. 95 Проданчук Віктор 39 Проданчук Наталка 39 Прозоровский Владимир 95 Протас В. 137 Протас М.О. 137 Протор’єв Валерій 35, 38 Протор’єва Надія 35, 38 Проценко Єлисей 28 Прусевич Олександр 111 Пузур М.В. 137 Пустовалов Сергій 95 П’янида Борис 119, 120 П’ятериков Сергій 96 П’ятночко Люба 121 Радченко Наталья 96 Радько Сергій 37, 61, 96, 134 Ражба Я. 137 Рапай М. 137 Рапай Ольга 33, 47, 79, 117, 137 Рассмакін Юрій 79 Ратнер Ірина 121 Рахно Костянтин 2, 90, 96, 97 Рева С.М. 70 Редчук Галина 107 Реп’єв Єгор 17 Решетняк Борис 97 Рєпка Олексій 71 Ржепецький Леонід 73 Ригун Аліна 97 Риженко Яків 76, 120 Рижий Василь 26, 129 Рижі 28 Рижов Сергій 79

Рильський Максим 27, 42, 45, 51, 57 Рисцов В’ячеслав 14, 16, 133 Рідний О. 137 Різниченко Жанна 78, 107 Рйопка І. 38 Рогозянський Олексій 98 Родак Сава 28 Родаки 38 Роєнко Ольга 98 Рожко-Павленко Людмила 98 Романишин Роман 48, 66 Романовський В’ячеслав 99 Ростовський Володимир 99 Росул Мирослава 71, 82, 98, 99 Рубцов В.О. 99 Руденко Андрій 120 Русов Михайло 67 Савченко Сергій 66 Сагайдачний Євген 120 Садовська Ірина 25 Садовський Григорій 25 Сайгак Н.А. 50 Салій Юлія 99 Салімонович Лариса 99 Самарін Юрій 111 Самолюк В.О. 100 Сапун Костя 118 Светикова Лана 100 Свидерский В.А. 100 Севрук Галина 35, 36, 74 Сегеда Юрій 100 Седляр Василь 104 Сеїт-Аметов Абдюль 49 Секрет Ганна 28 Селівачов Михайло 105 Селюченко Олександра 14, 35, 53, 55, 56, 59, 62, 65, 80, 81, 84, 92, 107 Семенів Ірина 101 Семенко Ганна 45 Семёнова Мария 101 Семиволос Павлина 101 Семченко Галина 2, 16, 42, 101 Семчук С. 27 Сенгетовська Вікторія 101

Сенмурв 41 Сербін Людмила 101 Сергійчук Лариса 97 Сесь Памфіл 120 Сєров Юрій 133 Сиволап М.П. 102 Сидор Олег 112 Сикорский Генрих 102 Сингатулин Р.А. 4 Ситий Юрій 48 Ситниченко Надія 102 Сичова О. 121 Сікорський Тадей 15 Сіробаба-Климко 120 Скибін Рустем 49, 101 Скицюк Іван 29 Скишляк Леся 108 Скляр Леонід 120 Скляренко Н.В. 102 Скляренко Оксана 72 Сковорода Григорій 127 Сколоздра Іван 65 Скорий С.А. 106 Скорик В.П. 103, 137 Скородумова О.Б. 30 Славин Л.М. 103 Сластьон Опанас 59, 120 Слободян Олег 103 Слоква Я. 38 Смеречинська-Мартинович Оксана 32 Сметанин Анатолий 103 Смирнова Олена 116 Смокотина А.В. 122 Смоловик Женя 30 Смолякова Людмила 76 Сморж Леонід 2, 4, 5, 7, 13, 64, 92 Соболь Сергій 44 Собчишин Алла 39 Собянін Андрій 83 Соловйов Валерій 103 Сополига Мирослав 104 Сорока Микола 104 Сорокін О. 127 Сорокіна Ірина 104 Спанатій Любов 13, 92

145

Бібліографія українського гончарства. 2007 Спаська Євгенія 16, 43, 111, 115 Спасьонов Сергій 63 Стадник О.В. 104 Станицина Г.А. 105 Станкевич Михайло 103, 105 Старік Олександр 105 Стародуб Назарія 105 Старолат Е.Е. 101 Старцевий А. 38 Стах Вікторія 105 Степанов М. 137 Степанов Ярмолай 51 Степовик Дмитро 105 Стефаник Василь 2 Стефанишин Тарас 105 Стогнота Людмила 80 Столяров Николай 106 Стоялівська Б. 27, 122 Страшненко С.В. 100 Стрельник М.О. 106 Субботин В.И. 31 Сумська Наталія 106 Супруненко Олександр 106, 120 Сухомлинський Василь 10 Тавлуй Людмила 107 Таран Людмила 107 Тарасенко М. 38 Татаринов С. 107 Теліга Олена 79 Теліженко Микола 69, 80 Терен Тетяна 107 Терентьєва Наталія 108 Терпиловський Р.В. 108 Тесленко Ірина 49 Тесленко-Пономаренко Людмила 105 Тетеря Дмитро 108 Тимченко Марфа 29 Тимченко-Скицюк 29 Титаренко Володимир 3, 4, 108, 109, 110, 111, 113 Тихонова Лариса 97 Тішина Ірина 137 Ткаля О.И. 12 Ткач Лідія 72

146

Ткач Микола 38, 72 Ткач (Шпак) Тетяна 25 Ткаченко Ю.Б. 11 Ткачук В.І. 113 Ткачук Вікторія 118 Ткачук Олексій 118 Ткачуки 32, 33, 133 Товстики 29 Тодика С.І. 113 Тодорчук Сергій 108, 113 Токар Тетяна 100 Томашевська Віра 60 Тонковид Виктория 113 Травінська Ж. 113 Трегубова Лідія 2, 5, 7 Третяк Наталія 114 Третьякова М. 114 Трибушний Василь 120 Тригуб Віктор 114 Тридід Килина 38 Тридід Марія 38 Тридіди 38 Тростянецька Лідія 114 Троцька Валентина 114 Труш Іван 61, 65, 70 Трушик Михайло 114 Туровська Леся 115 Українець Іван 120 Фальчук Фелія 117 Фармаковський Б. 37 Фатюк Олексій 116 Федевич Людмила 137 Федичів Валерій 36 Федоренко О.Ю. 116 Федоренко Світлана 116 Федорова Л.Д. 116 Федорова Ніна 3, 12, 35, 36, 37, 74 Федорук Олександр 34, 117 Федорчук Юрій 117 Фисун Олександр 117 Фізер Іван 70 Філінська Людмила 47, 100 Філь Олег 118 Фірсов К.М. 116 Фокіна Олена 117 Фонтаний Екатерина 117 Франк Іван 44 Фролова Эмилия 132

Ханенко Богдан 24, 102

Ханенко Варвара 24, 102 Ханко Віталій 3, 4, 24, 105, 117, 118, 119, 120, 138 Ханко Остап 24, 105, 117, 119, 120, 136, 138 Хвойка Вікентій 48, 102, 132 Хижинський Володимир 69, 72, 82, 134, 138 Хименюк Ірина 121 Хлєбнікова Тетяна 121 Хмара Іван 51 Хмельницький Богдан 12, 60, 61 Хода Ігор 44, 121 Хоменко Т.Ю. 23 Хомова Тетяна 121 Хомчик М.А. 106 Хомчук Ірина 121 Хончик И.В. 94 Хоронько Н. 122 Храпунов И.Н. 122 Хрипун Тетяна 2, 8, 135 Христова Наталья 122 Хрусти 29 Царьков Василь 120 Цвілик Павлина 35, 65, 116, 122 Цибулько Э.С. 50 Чабан Микола 122 Чабанюк Владислав 122 Чайковська Л. 122 Чебанюк Олена 122 Чеберко А.И. 49 Чегусова Зоя 35, 123 Чекановський Андрій 126 Чернега Юрій 120 Черних Л.А. 123 Черных Лена 123 Черниченко-Лампека Наталя 86 Черняк Л.П. 100 Черняков І.П. 84 Черпакова Лідія 123 Чечель Жанна 123 Чечель Людмила 124 Чирва Андрій 124, 128

Бібліографія українського гончарства. 2007 Чирвенко Федір 14, 76 Чирка І. 125 Чиркина М.А. 16, 101 Читайло Ольга 125 Чміль Леся 125, 126 Чорноморець Степан 120 Чубинський Павло 9 Чурлу Мамут 49 Шабанова Г.Н. 63, 126 Шалобудов В.М. 49 Шаповалов В.П. 63 Шаповалов Володимир 23, 33, 117 Шарай Г. 35, 36, 74 Шафіров Олександр 36, 37, 96, 108, 125 Шевченко Віталій 99 Шевченко Володимир 116 Шевченко Євген 61, 69, 111 Шевченко Мирослава 36, 37, 61, 96 Шевченко Т.А. 50 Шевченко Тарас 2, 7, 15, 17, 23, 39, 40, 47, 52, 55, 56, 62, 64, 67, 84, 98, 105, 107, 117, 118 Шевченко Юрій 5 Шевчук А.О. 126, 129 Шерстюк В’ячеслав 134 Шестаков Игорь 96

Шилімова-Ганзенко Людмила 55 Шилов Юрій 11, 59 Шишова Ольга 126 Шиян Ольга 32, 122 Шкаруба Л.М. 13, 92 Школьна О.В. 126, 127 Шкурпела Олександр 118 Шмагало Ростислав 4, 69 Шнуренки 28 Шокало Олександр 127 Шолудько Валентина 127 Шостак Ганна 82 Шостопалець Василь 3, 18, 19, 20, 21, 22, 65 Шостопалець О. 19 Шостопальці 18, 22 Шпак Тетяна 28. 29, 36, 47, 61, 96, 129 Шпорта Остап 51 Штанкіна Ірина 5, 7, 127 Шток Микола 99 Шулик Наталія 128, 129 Шульгина Лідія 16 Шумейко Петро 120 Шутеева И.Ю. 101 Шуткевич Олеся 129 Шутов Ю.І. 129 Щербак Василь 111 Щербаківський Вадим 106

Щербань Анатолій 3,4, 28, 40, 103, 106, 129, 130 Щербань Олена 40, 90, 131, 132 Щербатий Клим 132 Щербина В. 127, 137, 140 Юрій 87 Юркова Олександра 132 Юрченко-Микита О.В. 133 Ющенко Віктор 40, 42, 60 Яворницький Дмитро 30, 76, 81, 108 Язвінська Олена 133 Якубовська Марія 133 Янко Д.Г. 61 Янко Тарас 44 Яновська Людмила 133 Янощак-Пшибила О.Я. 138 Яровий Олександр 96 Ярош Олександр 127 Ярошенко Ганна 133, 134 Ярошко Микола 62, 79 Ясіновський М. 137 Ясінська Ірина 134 Яців Р.М. 134 Яцко Петро 51

Bereza Tamara 138 Korczak Janusz 138 Nowak-Jezioranskiego Jan 138

147

Бібліографія українського гончарства. 2007

географічний покажчик

Австрійська імперія 21 Австрія 20, 21, 75, 134 Австро-Угорщина 20, 21 Адамівка 45, 75, 108, 122 Андріївка 101 Аратта 101 Аргентина 90 Байда 95 Бар 51, 96, 108, 110, 111 Барабановская балка, поселение 122 Баранівка 24, 57, 77, 81, 104, 127 Бараші 127 Басів Кут, озеро 8 Батурин 35, 48, 51, 67 Безруки 71 Бейкуш 57 Белз 51 Бережани 108, 110, 111 Березань, острів 57 Березівка 109 Березне 132 Берлинці-Лісові 108, 111, 112 Біла Церква 76 Білорусь 15, 39, 40, 52, 59, 62, 124, 127, 131 Більське городище 106 Благодатне 65 Богуславський район 38 Богуславщина 28 Бодаки 70 Бойківщина 60 Бубнівка 16, 25, 28, 29, 36, 45, 61, 75, 84, 96, 108, 111, 112, 129 Будзанів 51 Буди 12, 99, 102, 127 Буковина 17, 20, 58, 115 Буша 31 Валки 28 Варшава 70

148

Василівка 108, 109, 112 Василівський район 34, 46 Васильків 22, 32, 35, 38, 46, 71, 75, 107, 108, 125, 126 Велика Круча 73 Велика Кужелова 51 Велика Павлівка 132 Велика Чорноморка ІІ, поселення 57 Великі Будища 45, 51 Великі Сорочинці 15, 23, 57, 60, 86, 116, 122 Вергулівка 104 Верхній Салтів 23 Видубичі 125 Виноградівщина 84 Вишгород 17, 29, 72, 84, 85, 114, 125 Вишгородський район 49 Відень 134 Візантія 14 Військове 18 Вільнюс 70 Вільхівка 35 Вінниця 24, 26, 29, 34, 47, 70, 74, 100, 129 Вінницька область 100, 109, 129 Вінниччина 24, 25, 26, 28, 36, 47, 61, 63, 74, 96, 100, 109 Вкраїна 116 Волинська область 73, 102 Волинське Полісся 102 Волинь 33, 42, 59, 73, 100, 121, 131 Володарское 23 Володимир 51 Володимир-Волинський 73 Волоське 76 Воробіївка 70 Вроцлав 70 Гавареччина 75, 108

Гаврилівка 27 Гайсин 108, 109 Галицький район 67 Галич 51 Галичина 8, 14, 20, 51, 52, 58, 60, 74, 88, 114, 115 Гданськ 70 Гераклейський півострів 39 Глинськ 51, 127 Глинське 70, 71 Глиняни 27 Глібівка 49 Глухів 51 Гнилець 75 Голинь 18 Головківка 75, 80, 96 Гончарі, урочище 125 Городниця 27, 127 Городня 51 Гребінка 134 Громи 75 Грузія 10 Гуцульщина 19, 32, 51, 94, 103, 116, 138 Дебальцеве 113 Дибинці 28, 38, 45, 75, 84, 96, 125 Диканщина 137 Диканька 28, 40, 103, 137 Дикий Сад 29, 122 Дніпро, річка 26 Дніпропетровськ 28, 49, 62, 73, 76, 85, 102, 108, 122 Дніпропетровська область 18, 29, 105 Дніпропетровське Лісостепове Лівобережжя 130 Дніпропетровський район 76 Дніпропетровщина 121 Дністер, річка 18 Донбас 30, 66, 72, 73, 77, 85, 94, 101, 118, 123

© Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Тетяна Хрипун, 2011

Бібліографія українського гончарства. 2007 Донецьк 8, 27, 30, 35, 39, 43, 46, 58, 66, 67, 72, 73, 77-79, 85, 94, 95, 101, 106, 114, 118, 122, 123, 132, 137 Донецька область 15, 43, 65, 95, 107, 113, 137 Донеччина 35, 65, 67, 78, 124 Дрогобицький район 122 Дрогобич 27 Дубровиця 84 Європа 15, 26, 67, 68, 85, 97, 106, 132 Жабинці 30 Житомир 13, 30, 33, 65, 66, 86, 97, 118, 121, 133 Житомирська область 66 Житомирщина 13, 15, 24, 27, 30, 33, 65, 86, 97, 121, 133 Жовква 51 Закарпатська Україна 20 Закарпаття 11, 35, 133, 136 Запоріжжя 14, 31, 33, 34, 36, 37, 39, 46, 55, 61, 81, 96 Запорізька область 9, 32-34, 46 Західна Європа 22, 102 Західна Україна 26, 116 Західний Буг 21 Збараж 65 Збаразький район 70 Згорани 73 Зелений Гай 85 Зіньків (Адамівка) 111 Зіньків 14, 37, 39, 51-54, 63, 69, 70, 71, 74, 78, 83, 84, 98, 118, 128, 129 Зіньківський повіт 114 Зіньківський район 46, 71, 75, 85, 132 Зіньківщина 14, 27, 34, 37, 39, 52-54, 63, 69, 70, 71, 74, 78, 83, 84, 98, 118, 128, 129 Золочівка 108 Івано-Франківськ 39, 60, 74, 103, 114 Івано-Франківська область 67, 122

Івано-Франківщина 36, 56, 96, 110 Ігрень, півострів 76 Іква, річка 100 Інгул, річка 29 Іршавщина 84 Іспанія 90 Ічня 45, 51, 75, 84, 96 Каборга І, поселення 57 Калуський район 18 Камінь-Каширський 73 Камінь-Каширський район 73 Кам’янець-Подільський 51 Кам’янець-Подільський район 95 Кам’яний Брід 127 Кам’янка-Дніпровська 26 Кам’янське городище 26 Кам’янський район 101 Канів 75 Канівське поселення 8 Карпати 85 Качин 73 Київ 8, 10-18, 22-77, 79-89, 92, 94-100, 102-108, 113-127, 129, 130, 132-134, 136-138 Київська область 27, 29, 38, 46, 49, 71, 97, 126 Київська Русь 8, 23, 114 Київщина 17, 27, 29, 30, 32, 35, 39, 41, 47, 96, 108, 126, 136 Китайгород 105 Кіблич 108, 109 Ківерцівський район 73 Кіровоград 59, 97 Кіровоградщина 74, 81 Клевань 51 Коболчин 17, 30 Козаровичі 49 Коломия 36, 45, 50, 84, 96, 116 Комарів 67 Комсомольськ 39, 81 Коростень 57 Косів 28, 34, 35, 41, 56, 72, 75, 84, 96, 103, 114, 116, 122, 125 Котельва 106

Краматорськ 39, 66, 101 Кременчук 32, 36, 37, 61, 79, 96, 106, 108 Крим 123 Крищинці 63, 108, 111 Крутьки 61, 96 Куземин 51 Кульчин 73, 102, 121 Кути 28, 103, 116 Лазьки 71 Лановецький район 100 Латвія 75 Лебедин 23 Легедзине 44, 122 Литва 127 Лівобережна Україна 28 Лівобережжя України 99 Лівобережний Лісостеп України 129, 130 Лісники 30, 126 Лісове (Берлинці Лісові) 111 Лісостепове Правобережне Подніпров’я 49 Лохвицький повіт 119 Лубенці 101 Луб’янка 27 Луганськ 42, 43, 56, 62, 74, 79, 86, 96, 104 Луганщина 42, 43, 56, 62, 74, 85, 96, 104 Лука, урочище 95 Лукомор’я 131 Луцьк 23, 32, 33, 42, 47, 51, 59, 62-64, 68, 69, 72, 73, 82, 97, 106, 121, 123, 124, 131, 134, 138 Луцький район 73 Люблін 62 Любомирка-1, поселення 81 Любомльський район 73 Люботинське городище 28 Львів 11, 15, 18, 24, 28, 31, 39, 41- 43, 47-49, 51, 52, 55-57, 59- 61, 65-67, 69, 70, 71, 76, 79, 83, 85, 88, 90, 101, 104, 112, 114, 115, 117, 121, 123, 125, 127, 131, 134, 136, 138

149

Бібліографія українського гончарства. 2007 Львівська область 27, 122 Львівщина 18, 28, 30, 32, 69, 108, 133 Майдан-Бобрик 96, 108, 110-112 Макіївка 67 Мала Азія 37 Мала Білозерка 9, 33, 34, 46, 81 Мала Хортиця (Байда) 95 Малі Будища 46, 63, 71 Меджибіж 51, 108, 109 Межигір’я 84, 127 Межиріч 17, 23, 37, 61, 75, 96, 134 Мейсен 24 Мерефа 51 Миколаїв 10, 29, 51, 69, 113, 118, 122 Миколаївська область 69 Миколаївщина 50, 122 Миньківці 108, 109 Миргород 51, 69, 107, 127, 136 Миргородський район 118 Мінськ 40, 131 Міські Млини 54 Молдова 15, 39, 52 Москва 59 Мукачеве 84 Мукачівщина 84 Наддніпрянська Україна 24, 102 Наддніпрянщина 45 Недашки 66 Немирівський район 70 Нижньотепле 104 Ніжин 45, 51, 72, 105, 116 Німеччина 75 Нова Водолага 29, 51 Нова Зеландія 62 Новгород-Волинський 134 Новгород-Сіверський 45 Нові Петрівці 17, 115 Новоград-Волинський район 97 Новомосковськ 76 Новосанжарський район 38 Новоселівка 112 Нудиже 73 Одеса 26, 29, 79, 105, 114, 115, 117, 129, 131

150

Одеська область 29 Олександрія 73 Олешня 81, 96 Ольвія (Понтійська) 37, 50, 57, 64, 103, 113, 133 Омск 26, 105, 114, 129 Опішне 1, 2, 6, 7, 8, 9, 10, 13, 14, 15, 16, 23, 25-29, 34, 35, 37-39, 40, 43, 45, 46, 51-56, 58, 59, 61, 62, 63, 66, 67, 69, 73, 75, 76, 78, 80, 82-92, 96-99, 102, 103, 106, 107, 114, 116, 118, 119, 120, 121, 124, 125, 128-132, 135-137 Опішненський район 4, 71, 76, 98 Опішнянський регіон 114 Оратів 28 Оратівський район 28 Острог 51 Охтирка 39, 51 Павлівка 50 Паланочка 75 Панське 44 Пастирське 96 Пергам 37 Переяслав 51, 82, 83, 108 Переяславщина 83 Петроград 111 Печ 15 Печеніжин 18 Пирогово 17, 28, 42, 76, 85, 103, 114, 115 Пирятин 36, 61, 73, 96 Пирятинський район 73 Південне 23, 33 Північне Причорномор’я 26, 32, 57, 133 Північно-Західне Причорномор’я 131 Підгородне 76 Піскунівка 95 Пістинь 84, 96, 103, 116 Плахтянка 27 Поділля 3, 4, 13, 16, 26, 34, 36, 70, 88, 89, 108, 109, 110, 112, 129

Подільське Подністров’я 31 Покуття 19, 51, 94, 116, 138 Полісся 24, 73, 77, 81, 104, 115, 121, 131 Поліський район 27 Пологи 32 Полонне 127 Полтава 14, 15, 26, 27, 34, 38, 39, 41, 43, 52, 53, 55, 57-59, 66, 70, 71, 75, 76, 80, 82, 83, 85, 86, 94, 97, 99, 102, 105, 106, 118, 120, 123, 125, 128, 130-137 Полтавська губернія 66 Полтавська область 38, 46, 58, 60, 70, 71, 73, 76, 85, 99, 106, 118, 119 Полтавщина 2, 7, 10, 14, 15, 23, 24, 28, 36, 37, 39, 41, 48, 52, 54-56, 58, 60, 61, 63, 66, 71, 75, 76, 80, 81, 86, 88, 96-99, 102, 106-108, 114, 118, 120, 130-133, 135 Польща 18, 62, 75, 124, 127, 134, 138 Поставмуки 119, 132 Потелич 45, 51, 84 Правилівка 28 Прелесне 137 Приазов’я 123 Прибужжя 51 Придніпров’я 62, 108 Прикарпаття 28, 63 Прилуки 51 Припятское Полесье 4 Просяне 29 Прут, річка 18 Рахни-Лісові 108, 111 Ржищів 41, 47, 48, 97 Рівне 8, 132, 133 Рокита 73, 84 Ромни 51 Російська Федерація 15, 39, 52, 59, 63, 75 Росія 127 Румунія 15, 39, 52, 59 Русь 94, 114

Бібліографія українського гончарства. 2007

Самара, річка 49 Самарь 49 Санкт-Петербург 17, 39, 111 Сатанів 51 Севастополь 14 Седліськи 127 Середнє Подніпров’я 24, 34 Середнє Придніпров’я 45 Середнє Полісся 27 Середня Наддніпрянщина 24, 59, 102 Симферополь 122 Сині Води 16 Синюха, річка 15 Сіверськодонецький Лісостеп 82 Сірет, річка 18 Скіфія 123 Слобідська Україна 137 Слобожанщина 28, 29, 98, 99, 133 Слов’янськ 15, 82 Слов’янський район 137 Словаччина 104, 136 Смотрич 45, 51, 96, 108, 111 Снігурівський район 50 Сокаль 3, 18, 19, 20, 21, 22 Сокирянський район 30 Сокирянщина 17 Стара Сіль 28, 122 Старий Самбір 51 Старі Млини 71 Старі Петрівці 17 Старовижівський район 73 Степове Подонців’я 56 Степове Причорномор’я 123 Стікс, річка 76 Сторожове 58 Струсів 51 Суботів 51, 113 Суми 23, 85, 99, 116, 137 Сумщина 23, 67, 99, 105, 116 Сунки 45, 75 Схід 22 Східна Європа 26 Східне Поділля 59, 110-112 Східні Карпати 18

США 27, 62

Тальнівський район 10, 44

Теребовля 51 Тернопілля 70 Тернопіль 8, 75, 94 Тернопільщина 8, 14, 65, 101, 110 Тиврівський район 100 Товсте 108, 110, 111 Тольятті 63 Торканівка 108, 109 Торчин 73 Трипілля 33, 39, 42, 69, 96, 122, 127 Трипілля-Кукутень 42, 70 Троянів 27 Тульчинський район 63 Тясмин, річка 81 Угорщина 15, 136 Ужгород 43, 55, 60, 98, 101 Україна 1-3, 5-18, 20, 21-23, 25-30, 32-56, 58-67, 69, 71-85, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 94-109, 111-137 Українська Держава 87 Умань 51, 108 УРСР 10, 36 Харків 12, 14, 16, 25, 28, 29, 33, 40, 42, 43, 49, 51, 63, 85, 87, 98, 99, 102, 105, 113, 116, 117, 119, 133, 137, 138 Харківщина 12, 23, 28, 29, 33, 63, 99 Херсонес 14 Херсонес Таврійський 39 Хижняківка 71, 128, 131 Хмельницька область 95, 122 Хмельницький 30, 126 Хмельниччина 30 Ходзеж 134, 138 Ходосівка 30 Холм 51 Хомутець 28, 61, 96, 97, 108, 118, 120 Царичанський район 105 Царівка 27

Цвітна 75 Центральна Європа 26 Центральна Україна 16 Центральне Поділля 110, 111, 112 Центральне Приазов’я 116 Часів Яр 15, 107 Червонолиманський район 95 Черкаси 10, 39, 55, 69 Черкаська область 60, 96, 122, 134 Черкащина 10, 32, 37, 44, 56, 61, 96, 101, 108, 113 Чернівецька область 30 Чернівецький район 109 Чернівці 17 Чернігів 45, 51 Чернігівська область 67 Чернігівщина 48, 81, 115, 127 Чернігово-Сіверщина 94 Чигирин 12, 36, 44, 51, 56, 60, 61, 96, 108, 113 Чигиринщина 80 Чорне море 14, 34 Чорнухинський район 119 Чутівський район 58 Чутово 58 Шаргород 51, 96, 109, 110, 111 Швейцарія 99 Швеція 75 Шершні 100 Шешори 70 Штанькова гора 86 Шура-Бондурівська 108, 111 Яворів 28, 84 Яготин 96 Ялта 41 Японія 62 Яремча 34

Chadzie� 134, 138 Krak�w 136 Lwów 136 Paris 13

Podillia Region 111

Wien 134

Wrocław 138

151

Бібліографія українського гончарства. 2007 Літературна Україна (Київ) Луганська правда (Луганськ) Луцький замок (Луцьк) Львівська газета (Львів) Меркурий (Донецьк) Мистецтвознавство України (Київ) Мистецтвознавчий автограф (Львів) Молодь України (Київ) Музеї України (Київ) Народна армія (Київ) Народна творчість та етнографія (Київ) Народне мистецтво (Київ) Народознавчі зошити (Львів) Натали (Київ) Науковий світ (Київ) Ніжинська старовина (Ніжин, Чернігівщина) Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні (Київ) Образотворче мистецтво (Київ) Обрій (Київ) Огнеупоры и техническая керамика (Москва, Російська Федерація)) Одеські вісті (Одеса) Освіта (Київ) Освіта України (Київ) Педагогічна газета Львівщини (Львів) Пенсійний кур’єр (Київ) Подільські вісті (Хмельницький) Подолія (Вінниця) Позакласний час (Київ) Полтавська думка-2000 (Полтава) Полтавський вісник (Полтава) Поштовий вісник (Київ)

Проспект правды (Харків) Рідне Прибужжя (Миколаїв) Робітнича газета (Київ) Сегодня (Київ) Селянська правда (Київ) Сільська школа (Київ) Сільський вісник (Харків) Сільські вісті (Київ) Сільські новини (Чутово, Полтавщина) Слобідський край (Харків) Слово «Гетьманської столиці» (Батурин, Чернігівщина) Слово Полісся (Баранівка, Житомирщина) Слово Просвіти (Київ) Стекло и керамика (Москва, Російська Федерація)) Сумщина (Суми) Тернопіль вечірній (Тернопіль) Трудова слава (Диканька, Полтавщина) Україна козацька (Київ) Україна молода (Київ) Українська культура (Київ) Українське слово (Київ) Ураїнський Музей (Київ) Урядовий кур’єр (Київ) Факты и комментарии (Київ) Хобі (Київ) Хозяин (Донецьк) Хрещатик (Київ) Художники України (Київ) Черкаський край (Черкаси) Чигиринські вісті (Чигирин, Черкащина) Шлях перемоги (Київ) Южная правда (Миколаїв)

153

Бібліографія українського гончарства. 2007

деякі керамологічні надходження гончарської книгозбірні України та керамологічної бібліотеки україни Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – 248 с.: іл.

Василь Шостопалець і кераміка Сокаля: Альбом /Автор концепції і текстів Галина Івашків. – Львів: Інститут народознавства НАН України, Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2007. – 136 с.: іл.

Дубицкая Н.Н. Производство керамической посуды населением Припятского Полесья в эпоху железа и раннего средневековья. – Минск: Белорусская наука, 2007. – 180 с.: илл.

154

Брыжик Т.Г. Рассказы о глиняной игрушке. – Старый Оскол: ИПК «Кириллица», 2007. – 356 с.: илл.

Воробйова І.А. Чарівний світ народного мистецтва: Опішнянський розпис: Комплект наочних посібників для дошкільних закладів та початкової школи. – Харків: ПП «АНГРОПЛЮС, 2007. – 11 с. Експериментальна майстерня. Творчий осередок: до 100-річчя Ніни Федорової /Автор-упорядник Ірина Бекетова. – К.: Музей українського народного декоративного мистецтва, 2007. – 20 с.: іл.

© Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Олесь Пошивайло, Тетяна Хрипун, 2011

Бібліографія українського гончарства. 2007 журавлев Д.В., Быковская Н.В., Желтикова А.Л. Светильники VI – первой половины ІІІ в. до н.э. – К.: Мистецтво, 2007. – 208 с.: илл. – (Коллекция светильников; том.1)

Івашків Галина. Декор української народної кераміки ХVІ – першої половини ХХ століть. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с.: іл.

Кафедра художньої кераміки: Львівська Національна Академія Мистецтв. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 32 с.: іл.

Марки фарфора, фаянса, майолики. Русские и иностранные: Пособие для любителей и коллекционеров. – М.: Издательство В.Шевчук, 2007. – 216 с.

Изделия из керамики /Автор-составитель Т.Н.Дорошенко. – Харьков: Фолио, 2007. – 224 с.: илл.

Істоміна Г.В. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 20 с. Керамика: стиль и мода. – 2007. – №1, 2, 3, 4.

Міжнародний молодіжний симпозіум «Міні-кераміка»: Комплект листівок. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 20 листівок

155

Бібліографія українського гончарства. 2007 міщанин В.Д. Гончарство Північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 20 с. Ольга рапай: Альбом. – К.: Дух і літера, 2007. – 96 с.: іл.

156

Ольга и Олег татаринцевы. – М.: Сварог и К, 2007. – 104 с.: илл.

Поверин Александр. Гончарное дело: Энциклопедия. – М.: АСТ-ПРЕСС, [2007]. – 168 с.: илл.

Пошивайло Олесь. Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с.: іл.

П’ятий Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2007»: Альбом / Автор-упорядник Євген Шевченко. – К.: Народні джерела, 2007. – 62 с.: іл.

Сингатулин Р.А. Введение в палеофонографию. – Саратов: Научная книга, 2007. – 136 с.: илл.

Сингатулин Р.А. Практическая палеофонография: Технологии и результаты применения. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 2007. – 96 с.: илл.

Бібліографія українського гончарства. 2007 Тарас Левків: Кераміка, графіка, інтарсія /Упорядник Орест Голубець. – Львів: Б/в, 2007. – 128 с.: іл.

Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 5: Історія кераміки /Друге видання. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52, [ІV] с.: іл.

Штанкіна І.В. Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку ХХ століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 19 с. Journal of the Ceramic Society of Japan (Журнал Керамічного товариства Японії, Японія). – 2007. – №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12

Титаренко Володимир. Миски Поділля: Альбом. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл.

Школьна О.В. Творчість і мистецькопедагогічна діяльність Михайла Жука в контексті становлення української школи художників фарфору (перша половина ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 19 с. Щербань А.Л. Прядіння і ткацтво у населення Лівобережного Лісостепу України VІІ – початку ІІІ століття до н.е. (за глиняними виробами). – К.: Молодь, 2007. – 256 с.: іл. Ceramics japan (Кераміка Японії, Японія). – 2007. – №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 12

157

Бібліографія українського гончарства. 2007 Ceramic Review (Керамічний огляд, Великобританія). – 2007. – №223, 224.

3. Internationale keramikausstelung: 6.11–23.11.2007. – Wien: Kunstforum Piaristen, 2007. – 32 s.

II Międzynarodowy Plener Ceramiczny. – Chodzieź: Б/в, 2007. – 5 s.

158

neue keramik (Нова кераміка, Німеччина). – 2007. – №1, 2, 3, 4, 5, 6

Ton&Ton: керамические свистульки народов мира из коллекции Рольфа Мари (Германия): Выставка: 23.03.2007 – 16.09.2007. – СПб: Петербургский музей игрушки, 2007. – 2 лист.

Бібліографія українського гончарства. 2007 Упродовж другої половини ХХ століття в дослідженнях українського гончарства, коли йшла мова про сокальську кераміку, вчені традиційно згадували лише Василя Шостопальця, якому приписували майже всі відомі майолікові твори сокальських гончарів. На цю обставину цілком доречно звернула увагу й Галина Івашків, яка констатувала: «Сокаль як гончарний осередок дотепер у багатьох дослідженнях асоціювався переважно лише з іменем Василя Шостопальця» [6, с.5]. Дослідниця також віддала належне визначальній ролі гончаря у творенні й популяризації сокальської майоліки, зокрема поверхово окреслила історіографію творчості Василя Шостопальця впродовж 1882–2005 років, без згадки всіх авторів, які писали про нього, з констатацією окремих фраз або дій дослідників, без аналізу їх тверджень і оціночних суджень. До здобутків Галини Івашків також належить відтворення генеалогічного дерева гончарського роду Шостопальців упродовж 1746–1882 років, остаточне з’ясування років життя найбільш відомого представника роду, які в існуючій літературі варіювалися від 1815, 1816 до 1869, 1872, 1879 років [6, с.6-9]. Щоправда, мало сказано про сім’ю Василя Шостопальця, хоча дослідниця й стверджувала, немовби вивчення давніх метричних книг «дало змогу верифікувати, насамперед, сторінки біографії самого В.Шостопальця, позначені неточностями у наукових розвідках, а також ширше висвітлити життя його славного гончарського роду» [6, с.21]. Зазначу, що нічого нового, порівняно з тим, що писала в кандидатській дисертації Катерина Матейко, «верифікація сторінок біографії» не дала. У Катерини Матейко навіть більше написано про життя й сім’ю славетного гончаря, аніж у Галини Івашків. Перелік родичів майстра, родовід Шостопальців, на жаль, виявився неповноцінним, бо історія роду у висвітленні Галини Івашків припиняється 1882 роком. А що було далі, чи продовжував хтось із родини гончарні традиції – про це дослідниця мовчить. Отже, це перший в Україні альбом гли-

160

няних виробів одного гончарного осередку, виявлених у різних музейних і приватних колекціях України й Польщі. Уперше разом зібрано стільки гончарних виробів Сокалю! Виконати такий обсяг робіт за нинішніх умов непросто, й за це Галині Івашків слід віддати належне. Але з такої значної сукупності творів випливає й певна небезпека, а саме: якщо раніше дослідники публікували лише найкращі твори сокальських мистців, то в альбомі зібрано і краще, й посереднє зі збережених виробів гончарів. До достоїнств альбому слід віднести показ більшості баньок і дзбанів з трьох боків; деяких інших виробів – з двох, що дозволяє повніше представити декор сокольської мальованої кераміки; розшифрування написів на глиняних виробах і переклад їх з польської мови українською. У довіднику по фондах народної кераміки Українського державного музею етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР, укладеному Катериною Матейко, стверджувалося, що в музеї було лише кілька датованих глиняних виробів із Сокаля: дзбанок (1824), антропоморфна посудина (1838), вироби Василя Шостопальця: банька (1868), антропоморфні посудини (1874, 1874), дзбанки (1877, 1877), кахлі (1877, 1878) [19, с.45]. При цьому два вироби Василя Шостопальця дослідниця продатувала роками, які виходили за межі його життя: баньку (1884) і дзбанок (1889) [19, с.46]. Більшість перелічених виробів, хоч і мають дати, проте не мають підписів гончаря. Тому від часу перших публікацій Катерини Матейко віднесення їх до спадщини Василя Шостопальця було умовним і не завжди переконливим. Катерина Матейко також уперше назвала прізвища інших сокальських гончарів, чиї твори були в колекції музею. За її визначенням, «видатними майстрами по виробництву чорної кераміки були гончарі Боярський, Білик і Городійчук* з Сокаля» [18, с.38]. Вона також *За свідченням Галини Івашків, «відомо кілька варіантів написання цього прізвища – «Гордійчук», «Городійчук», «Гордейчук» [6, с.16]

Бібліографія українського гончарства. 2007 згадувала прізвище гончаря М.Кірика [19, с.44], без зазначення, які саме вироби він виготовляв. Дати життя перелічених майстрів дослідниці не були відомі, як не були відомі датовані й підписані ними майолікові вироби [див.: 19, с.44-45]. Тому, знову ж таки, усі приписані їм вироби, у більшості випадків, лише умовно можна пов’язувати з тими чи іншими майстрами. Загалом, дослідники українського гончарства другої половини ХХ століття жодним словом не обмовилися про виготовлення згаданими гончарями майоліки. За свідченням Катерини Матейко, у Львівщині «найбільш уживаним видом посуду була чорна димлена кераміка [18, с.38]. Це ж саме підтвердила й Галина Івашків, але тільки щодо історичного періоду після смерті Василя Шостопальця: «У Сокалі після смерті В.Шостопальця працювало вісім гончарів, які виготовляли переважно димлені предмети…» [6, с.18]. Галина Івашків, відштовхнувшись від опублікованих матеріалів Катерини Матейко, а також з посиланням на каталожні відомості про колекцію народної кераміки Музею етнографії та художнього промислу, очевидячки, вирішила рішуче позбутися однобокості (однойменності) в атрибуції гончарної спадщини Сокаля. Задля цього вона поставила за мету значно розширити коло місцевих гончарів, залучивши до наукових студій метричні книги й інші архівні матеріали. Проте в намаганні відійти від хибної практики українського радянського мистецтвознавства Галина Івашків у новітню добу фактично відродила іншу сумну традицію вітчизняної мистецтвознавчої керамології, започатковану Юрієм Лащуком у першій половині 1950-х років і фактично підтриману Катериною Матейко, коли твори невідомих авторів за допомогою словесних маніпуляцій учених «знаходили» своїх творців. Саме відтоді безіменну майоліку Гуцульщини й Покуття ХІХ століття дослідники без будь-яких вагомих на те підстав почали «приписувати» до віднайдених в архівних документах чи в якихось публікаціях імен гончарів. Так само й Галина Івашків, на перший погляд, немовби зробила місцеву революцію в атрибуції

сокальської кераміки, а насправді відродила авантюрний досвід своїх попередників. Вона поставила собі за мету доказати, що «з-поміж полив’яної сокальської кераміки можна визначити вироби І.Білика, І.Гордійчука, В.Душки, М.Кірика, В.Шостопальця, О.Шостопальця. Димлені вироби, іноді оздоблені поліруванням, виготовляли І.Боярський, І.Книш» [6, с.21]. «Відкриття» Галиною Івашків причетності перелічених вище гончарів до творення разом із Василем Шостопальцем майоліки стало цілковитою несподіванкою. Фактично, вона переглянула атрибуцію гончарної спадщини Сокаля ХІХ століття, якою послуговувалися керамологи другої половини ХХ століття, а точніше – перерозподілила «порівну» збережену майоліку Сокаля між відомими донині іменами тамтешніх гончарів і просто мешканців міста, відібравши у Василя Шостопальця право на представлення майже всієї майоліки цього гончарного осередку 1860-х – 1878 років. Вироби, достеменно невідомо ким із сокальських гончарів виготовлені, несподівано отримали своїх авторів, залежно від забаганки дослідниці. Бо інакше як можна зрозуміти «приписування» значній частині сокальських виробів імен немовби їх авторів – Івана Білика, Миколи Кірика, Івана Гордійчука та Івана Боярського, якщо невідомі точні роки життя цих людей, у тому числі роки заняття гончарством, як іноді невідомо, чи взагалі вони коли-небудь виготовляли глиняні вироби? В альбомі всі вони раптово постали авторами мальованих полив’яних кахель (Іван Білик), баньок (Іван Гордійчук), дзбанів і мисок (Іван Білик, Іван Гордійчук). Це при тому, що з усіх сокальських гончарних виробів підписи майстрів є тільки на кількох із них: на двох печах 1877 й 1878 років Василя Шостопальця, на антропоморфній посудині 1850-х – 1860-х років Олександра Шостопальця й на димленій мисці Івана Боярського. От і все! Усі інші вироби не підписані авторами, а тому можна вести безкінечні суперечки щодо їх авторів і конкретного часу виготовлення! Виявляється, сучасне українське мистецтвознавство все більше базується на вмінні віднайти давні

161

Бібліографія українського гончарства. 2007 документи, виписати з них прізвища гончарів або й просто мешканців гончарного осередку й приставити їх до гончарних виробів невідомих авторів! Галина Івашків, мотивуючи свої дії лише тим аргументом, що «поглиблене вивчення збірки сокальської кераміки Музею етно-графії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України…, збірок інших музеїв та приватних колекцій дає змогу впевнено сказати, що попередниками і сучасниками знаного гончаря було ціле коло не менш талановитих майстрів» [6, с.5], переписала атрибуцію на власний розсуд, нічого особливо не пояснюючи, тільки час від часу коментуючи свої атрибутивні вправи банальними й важкими для логічного усвідомлення фразами. Щоб не бути голослівним, подам приклади свідчень самої Галини Івашків, з яких випливає, що вона й сама достеменно не визначилася, хто ж із носіїв однакових прізвищ був автором глиняних виробів: • «Можливо, йдеться про того Івана Білика (сина Стефана Білика й Маріанни (Марцелли) Ягодинюк) з Поториці, який 1849 р. у віці 27 років одружився з мешканкою Сокаля Катериною Царик (22 роки)… Через два роки у них народився син, якого також назвали Іваном… І.Білик записаний хрещеним батьком упродовж 1864, 1868, 1870 рр… Труднощі у верифікації зумовлені тим, що не зазначено роду занять Івана Білика, а також Івана Боярського, Івана Гордійчука у метричних книгах від 1870 до 1903 рр., а також – відсутність багатьох записів (наприклад, від 1878 до 1895 року» [6, с.12]; • «У записах метричних книг йдеться про кількох, принаймні двох, Іванів Гордійчуків, проте навпроти жодного не зазначено роду занять» [6, с.16]; • «…Відомо, що Іванів на прізвище Боярський тоді було кілька. Один із них син гончаря Василя Боярського, 1857 р… Другий – Іван Боярський – 1849 р. народився у потомственній гончарській родині Андрія

162

та Олени Боярських… Про третього І.Боярського (1836–1906) відомо те, що він помер у 70 років… Ще один І.Боярський (1853–1929) помер 1929 р…» [6, с.18]. Отже, взагалі невідомо, чи ці особи займалися коли-небудь гончарством, як і хронологічні межі буття більшості з них. Сама авторка не може з’ясувати однозначно, про якого ж Івана Білика, чи Івана Гордійчука, чи Івана Боярського йдеться! Проте зі сторінок альбому вже однозначно стверджує про виготовлення Іваном Біликом упродовж 1860–1880-х років, а Іваном Гордійчуком упродовж 1870–1880-х років сокальської майоліки; Іваном Боярським упродовж 1870–1890-х років – димлених виробів. Так само в поданому «Списку гончарів Сокаля» зазначає як перші згадки про заняття гончарством Івана Білика, Івана Гордійчука й Івана Боярського «1870-ті роки» [6, с.132], хоча насправді жодної такої згадки ні в літературі, ні в архівних документах, ні на виробах немає! Подібним чином дослідниця стверджує, немовби в Сокалі приблизно у 1880-х роках димлену кераміку виготовляв гончар Іван Книш. Дарма, що в метричних книгах вона виявила записи про трьох Іванів Книшів (1816 р.н., 1842 р.н. й 1868 р.н.), з яких тільки народжений 1816 року, згідно з архівними документами, займався гончарством, а до того ж невідомо жодного підписаного твору цих осіб! Чи можливо таке в літературі, яка претендує на науковість і академізм? Однозначно, ні! Тим часом, «нічтоже сумняся», не потримавши в руках жодного достеменно атрибутованого виробу Івана Білика, Миколи Кірика, Івана Гордійчука, Галина Івашків веде мову про їхні ознаки: • «оригінальні авторські прийоми» Івана Білика; про прикмети, за якими «вироби автора вирізняються»; про «риси й характерне для автора коло мотивів»; про те, як «баньки І.Білика вирізняються не лише формою…», «виявлено один дзбан І.Білика видовженої форми та досить великого розміру» і загалом про «особливості стилю І.Білика» [6, с.12, 13, 16, 17];

Бібліографія українського гончарства. 2007 • так само авторка розмірковує про «композиції виробів М.Кірика»; про те, що він є «автором великого дзбана…»; що «у збірці сокальської кераміки вагоме місце посідають миски М.Кірика» [6, с.15, 16, 17]; • також стверджує, немовби «автором низки баньок …був Іван Гордійчук»; «птахи цього автора чудернацької форми», «характерною особливістю декору виробів І.Гордійчука з темним тлом вважають поєднання у розписі білого ангобу та поливи зеленого і брунатного кольорів», а ще – немовби «дзбани із темним тлом подібні до баньок цього автора»; «одним із найкращих мискарів слід вважати І.Гордійчука» [6, с.15, 16, 17]. Про те, хто, окрім неї самої, так «вважає», авторка скромно промовчала… Галина Івашків також відійшла від датування багатьох творів сокальської кераміки, опублікованих у виданнях другої половини ХХ століття, й подала власне. При цьому не вважала за потрібне пояснити, на чому ж основані її новітні атрибуційні вправи, чим вони обґрунтовуються й чому виникла потреба переглянути суперечливу атрибуцію вчених минулого. Тут підходимо до основної сюжетної колізії супроводжуючого альбом тексту Галини Івашків, а саме – до методики запропонованої атрибуції сокальських глиняних виробів. Це найважливіший момент для з’ясування справжньої мети видання альбому та трансформаційних дослідницьких засад автора його концепції. Щоб було зрозуміліше, для прикладу подам засадничі постулати атрибутивної методики Галини Івашків, описані нею ж самою: 1. Невідомо, чи людина була гончарем, але я знаю його гончарні вироби: «Докладно вивчаючи інші (одну лицьову та кілька пояскових) кахель із цієї печі, – пояснила Галина Івашків, – вдалося їх атрибутувати як вироби Івана Білика… До таких міркувань спонукав розпис дзбанка цього ж автора, на якому збереглися давні музейні позначки польською мовою. Судячи зі збережених предметів, можемо

констатувати, що він був не лише автором кахель, а й мисок, баньок та дзбанків» [6, с.12]. Отже, авторство кахель Галина Івашків встановлює не за спорідненістю стильових ознак однотипних виробів, не за висновками спеціальних лабораторних досліджень творів, не за ідентифікаційним графометричним аналізом написів на глиняних виробах, а за «розписом дзбанка» невідомого автора, «на якому збереглися давні музейні позначки польською мовою»! А висновок про те, що гончар, окрім кахель, є автором ще й мисок, баньок і дзбанків, дослідниця зробила винятково «судячи зі збережених предметів»!!! 2. Авторство глиняних виробів установ­люється за ознакою кумівства мешканців міста: Першу, виготовлену 1871 року Василем Шостопальцем «на замовлення Івана Піщаловського» мальовану піч Галина Івашків «визначила» за архівними документами, з яких відомо, «що саме того року В.Шостопалець кумував у його родині» [6, с.13]. Проте дослідниця подає відомості, що замовник печі – Іван Піщаловський – сам був гончарем, а отже, був спроможний, за потреби, виготовити піч для себе, не звертаючись за допомогою до кума. 3. Авторство глиняних виробів можна визначати за їх зовнішніми ознаками, навіть не маючи жодного підписаного чи іншим способом документованого виробу гончаря: «М.Кірик є автором великого дзбана з мотивом годинника та двома гілочками з обох боків… При його атрибуції, – розповідає Галина Івашків, – зважали на форму загалом та вигин вуха зокрема, лінії кожного мотиву й елементу, кольорову гаму оздоблення та навіть колір глини» [6, с.16]. 4. Не викликає труднощів атрибуція датованої кераміки, хоча й не відоме ім’я гончаря; тим часом інші вироби теж вдається успішно атрибутувати за «прикметними характеристиками»: «Вишуканістю структури та вдалим кольоровим наповненням вирізняються дзбанки

163

Бібліографія українського гончарства. 2007 у виконанні В.Шостопальця. Деякі з них датовані (1873, 1877), інші вдалося атрибутувати як його вироби» [6, с.16]. Про те, за якими ж саме ознаками вдалося це зробити, якщо невідомо жодного підписаного Василем Шостопальцем дзбанка, Галина Івашків воліє мовчати. 5. Асортимент експонованих на виставках виробів гончарів визначається за наявними у фондах сучасних музеїв глиняними виробами: 1877 року Василь Шостопалець узяв участь у Крайовій Рільничій і Промисловій виставці у Львові. За експоновані вироби його нагородили «медаллю заслуги» та відзначили… велику кількість різноманітних предметів. Останні могли складатися з кропильничок, кахель, дзбанків, баньок, мисок, горщиківдвійнят («близнят»), а також посудин із антропоморфними ознаками» [6, с.13]. Отже, невідоме встановлюється дуже просто: щоб реконструювати відомості про асортимент експонованих гончарем предметів, треба лишень перелічити всі типи виробів, виготовлення яких приписується Василю Шостопальцю! 6. Якщо є багато різних виробів, має бути й багато авторів: «З-поміж глиняних пам’яток сокальських майстрів велику групу становлять баньки різних форм і типів декору, що дає змогу назвати й декілька авторів: М.Кірика, В.Шостопальця, І.Гордійчука, І.Білика, І.Боярського, В.Душку» [6, с.15]. І немає значення, чи були перелічені особи гончарями чи ні, чи виготовляли вони мальовані баньки чи ні, бо головне – вироби не повинні залишатися безіменними, якщо за їх вивчення береться історик-мистецтвознавець! То нічого, що з перелічених вище осіб у альбомі жодної баньки не «приписано» Івану Боярському, бо головне – сказати, адже доказувати ніхто не зобов’язує! 7. Для визначення періодів творчості того чи іншого гончаря зовсім не обов’язково мати твори, підписані автором чи з документально підтвердженим авторством; усе можна виз-

164

начити за формою й стилем мальовки та за допомогою фантазії дослідника: «Баньки виготовляв і В.Шостопалець. На підставі цих предметів за формою і стилем розпису можна вирізнити два періоди їх створення» [6, с.15]. Отже, не маючи під руками жодної підписаної баньки Василя Шостопальця, Галина Івашків на основі 9 баньок невідомих авторів визначила «два періоди їх створення», які, зрозуміло, чітко окреслюються межами десятиліть: «1860-ті й 1870-ті роки» [6, с.15]. 8. Вигадавши одне ім’я автора глиняного виробу, надалі не викликає труднощів означування ним інших однотипних творів: «Банька Валерія Душки, датована 1884 р., дала змогу атрибутувати ще один предмет цього ж автора» [6, с.16]. Дарма, що в архівних документах не виявлено не тільки такого гончаря, а й загалом мешканця міста, про що стверджує сама Галина Івашків («Відомостей саме про Валерія Душку знайти не вдалося…» [6, с.16]). Отже, напис на баньці 1884 року найімовірніше означує не його автора, а власника й користувача замовленого виробу, що було на той час загальноєвропейською традицією. Проте сумнівна атрибуція автора одного виробу не стала завадою мистецтвознавцю для визначення під таким же іменем автора зовсім не підписаної баньки, ще й з текстом, відмінним за почерком від тексту посудини, що стала підставою для тотожної атрибуції. Подібним чином невідомо – зазначене на дзбані 1906 року прізвище «Пашко Ми» належить автору чи замовнику виробу, оскільки невідомо, чи був цей чоловік гончарем (за зізнанням Галини Івашків, «можливо, йдеться про того Миколу Пашка, який народився 21.12.1867 р. у родині Івана Пашка і Агнес Ярмолович» [6, с.17]. Проте це не завадило Галині Івашків однозначно трактувати напис як ім’я гончаря: «Давні прийоми композиційних схем (птах-сердечко із написом-птах) застосовані в оздобленні

Бібліографія українського гончарства. 2007 дзбанка 1906 р. у виконанні Миколи Пашка» [6, с.17]). 9. Авторство глиняних виробів можна визначати, аналізуючи композиційні схеми: «Аналізуючи композиційні схеми, можемо припустити, що ці дзбанки виготовив один майстер – І.Гордійчук, оскільки мотиви та елементи мають спільні риси та кольорове наповнення» [6, с.17]. 10. Авторство різновидів глиняних виробів можна визначати хоча б за одним підписаним виробом гончаря: «Автором кількох димлених виробів (миски, горщики, макітри, дзбанки, гладущики, вази тощо) є Іван Боярський. Це засвідчено на мисці у полірованому написі польською мовою, повтореному двічі: зі зовнішнього боку на дні («Jan Bojarski») та лицьового – у формі криптоніма автора, позначеного латинськими літерами «ІВ» [6, с.18]. Отже, виходить, що однією мискою може бути засвідчено автор-ство і горщиків, і макітер, і дзбанків, і гладущиків, і ваз та інших можливих димлених виробів! 11. Якщо прізвища гончарів для певного історичного періоду невідомі, їх треба вибрати з числа відомих мешканців гончарного осередку і ввести в науковий обіг разом з глиняними виробами: «У Сокалі після смерті В.Шостопальця працювало вісім гончарів, які виготовляли переважно димлені предмети, теракотові вазонки..., полив’яні миски та горщики…[На жаль, невідомо жодного прізвища]» [6, с.18]. Незважаючи на визнання Галини Івашків, що після смерті Василя Шостопальця, тобто після 1879 року, в Сокалі працювали вісім гончарів, чиї імена їй невідомі, вона атрибутувала твори сокальської кераміки 1880-х років прізвищами Івана Білика, Івана Гордійчука, Валерія Душки, Івана Боярського, а також написала про гончаря Івана Книша [6, с.18]. Ведучи мову про антропоморфний посуд, який виготовляли сокальські гончарі впродовж 1820-х – 1870-х років, Галина Івашків зауважила, що «тоді форми такого типу існували і в інших

гончарних осередках України, зокрема Адамівці, Коломиї, Опішному, Харкові тощо» [6, с.19]. На жаль, і тут вона помилилася, бо невідомо жодної подібної антропоморфної посудини, виготовленої в зазначений історичний період в Адамівці, Коломиї, Опішному, Харкові тощо! В окремих гончарних осередках вони з’явилися тільки наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Без будь-яких пояснень і підстав одну з мисок Галина Івашків приписала Олександру Шостопальцю з позначкою «?» [6, с.107, №177]. Тільки одного цього припущення дослідниці вистачило для того, щоб далі стверджувати: «У збірці сокальської кераміки вагоме місце посідають миски …О.Шостопальця» [6, с.17]. Таким чином, Галина Івашків, як уже мовилося, у новітній час відродила започатковану Юрієм Лащуком за тоталітарного режиму практику приписування прізвищ відомих гончарів до творів невідомих авторів глиняних виробів. Тому альбом справляє враження акції особистісного рейдерського перезавантаження гончарної спадщини Сокаля під потреби однієї персони. Якби це було винятково наукове дослідження, то його обов’язковими компонентами мали б бути серйозні аргументи щодо нової атрибуції кожного твору, з інформацією про здійснені лабораторні дослідження, порівняльний аналіз тощо. Цілком зрозуміло, що народні майстригончарі вперше почали підписувати вироби своїми (а не замовників!) іменами лише у зв’язку з участю в кустарно-промислових виставках 1870-х – 1880-х років. Саме відтоді їхні вироби почали набувати суспільного, загальнодержавного значення. Доти вони були включені лише в міжособистісні взаємини на рівні «гончарпокупець» або «гончар-замовник», для яких неважливо було зазначати прізвище автора, який був безпосередньо задіяний у традиційну систему спілкування. Зовсім інакше було, коли вироби потрапляли на виставку в місто, значно віддалене від помешкання майстра. Там він уже не міг супроводжувати власні вироби впродовж тривалого часу їх експонування, а тому написане на виробах ім’я виконувало роль реклами

165

Бібліографія українського гончарства. 2007 гончаря, значення якої на той час неухильно зростало. Упоравшись з альбомом, Галина Івашків радісно підсумувала: «Сокаль, який упродовж довшого часу був знаний лише за іменем Василя Шостопальця, в цьому альбомі вперше постає як значний гончарний осередок кінця XVIІІ – XІХ ст. з цілою когортою майстрів, прізвища яких є в записах багатьох метричних книг» [6, с.21]. Прізвища то є, а як бути з тим, що документами не підтверджено їхнє заняття гончарством? Хіба це не важливо для такого дослідження? Фактично, за гарною привабливою обгорткою Василя Шостопальця, згадками про архівні матеріали, метричні книги, відбулося звуження існуючих уявлень про творчу спадщину Василя Шостопальця й відверта фальсифікація атрибуції частини виробів, «відібраних» у цього гончаря й приписаних без будь-яких підстав іншим гончарям, які, за відомостями Катерини Матейко, виготовляли лише димлений посуд. «Приписані» до сокальської кераміки прізвища гончарів і просто невідомих осіб Галина Івашків також опублікувала в анотаціях до ілюстрацій у своїй монографії, підготовленій на основі кандидатської дисертації – «Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть» (2007) [див.: 8; 9]. У такий спосіб керамологічний фальсифікат масовано виштовхується в науковий обіг, суттєво спотворюючи й так міфологізовану впродовж доби тоталітаризму реальну картину розвитку сокальської майоліки. Галина Івашків укотре в українській мистецтвознавчій керамології підтвердила, що атрибуція народної кераміки – це «як дишло – куди повернув – туди й вийшло». Важко пояснити й такі виявлені в книзі атрибутивні розбіжності. Наприклад, у альбомі «Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР» (1976) [16]: • подано фото сокальської кахлі з такими атрибутивними даними: «Кахля. м.Сокаль Львівської обл. Друга половина ХІХ ст.» [16, мал.15]. Галина Івашків підібрала до кахлі прізвище «автора» й «більш точну дату»:

166

•

•

•

•

«М.Кірик. Кахля лицьова виповнююча. 1860–1870-ті рр.» [6, с.29, 127, №23]; подано фото сокальської мальованої миски з такими атрибутивними даними: «Миска. м.Сокаль Львівської обл. Кінець ХІХ ст.» [16, мал.17]. Галина Івашків у альбомі, без будь-яких пояснень, подала власну атрибуцію цієї ж миски: «В.Шостопалець. Миска. 1860–1870-ті рр.» [6, с.108-109, 131, №179]. Як видно, до виробу вже «приписано» прізвище автора, а датування стало старшим майже на 30 років! Подано антропоморфну скульптуру з атрибуцією: «В.Шостопалець. Фігурна посудина «Дзбан-пан». м.Сокаль Львівської обл. Друга половина ХІХ ст.» [16, мал.18; див. також: 25, с.30]. В альбомі ця фігура знову ж таки без будь-яких пояснень уже без капелюха-циліндра і з абсолютно іншою атрибуцією: «Антропоморфна посудина. 1830–1840-ві рр.» [6, с.122, 131, №210]! При цьому додам, що і в монографії Катерини Матейко 1959 року цю посудину сфотографовано без головного убору й атрибутовано як роботу Василя Шостопальця [17, табл. IV:4]; подано антропоморфну скульптуру з атрибуцією: «В.Шостопалець. Фігурна посудина «Дзбан-монах». м.Сокаль Львівської обл. Друга половина ХІХ ст.» [16, мал.19], а в альбомі: «Антропоморфна посудина. 1830-ті» [6, с.120-121, 131, №208]; також подано антропоморфну скульптуру з атрибуцією: «В.Шостопалець. Фігурна посудина. м.Сокаль Львівської обл. 1874 р.» [16, мал.20]; в альбомі те ж саме: «В.Шостопалець. Антропоморфна посудина. 1874 р.», але… на голові людини вже не шапка з козирком, а капелюхциліндр [6, с.124, 131, №213]! Проте цьому вже не дивуєшся, бо на ілюстрації цієї ж скульптурної посудини в альбомі до кандидатської дисертації Катерини Матейко 1953 року на голові в чоловіка теж висока шапка з козирком [14, табл.42:2], а в книзі цього ж автора 1959 року – майже

Бібліографія українського гончарства. 2007 єврейська ярмулка [17, табл.IV:2]. Можливо, ярмулки дивним чином зникли й з двох глиняних фігур євреїв-корчмарів з Музею етнографії та художнього промислу. Натомість, для альбому Галини Івашків їх обидві сфотографовано з одним і тим же капелюхом-циліндром, а висока шапка з козирком опинилася на голові іншої фігури [див.: 6, с.119, №206]. Подібним чином, в альбомі Галини Івашків фігури монахів, як можна гадати за поданими фотографіями, теж мають один головний убір на двох. Отже, дивовижні метаморфози з містичним переодяганням головних уборів на гончарних виробах в українському керамологічному мистецтвознавстві відбу­ваються впродовж принаймні півстоліття! Галина Івашків теж приєдналася до цієї містерії… На обкладинці альбому директора Львівського міського промислового музею Людвіка Вєжбіцького «Взоры промыслу домашного: Выробы з глины селян на Руси (Коссов)» (1882) зображено антропоморфну посудину Василя Шостопальця [30, с.1 обкладинки], яка разом з іншим посудом мала презентувати читачам сучасні досягнення гончарів Східної Галичини. Отже, найімовірніший час її виготовлення – 1874–1878 роки (від часу заснування згаданого музею до передостаннього року життя майстра). Проте в Галини Івашків цю посудину подано без головного убору і з датуванням уже «1850–1860-ті рр.» [6, с.123, 131, №212], що, на мою думку, не відповідає дійсності. У монографії «Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: Історикоетнографічне дослідження» (1959) [17] її автор Катерина Матейко подала 4 таблиці з творами сокальських гончарів, більшість із яких, на думку дослідниці, виготовив Василь Шостопалець. Галина Івашків по-своєму атрибутувала ці вироби. Наприклад: • до «посуду невідомого майстра з Сокаля, що жив у першій чверті ХІХ ст.», Катерина Матейко віднесла мальовану баньку 1824 року та миску [17, табл.І:3, 4]. Галина Івашків атрибутувала миску так:

•

•

•

•

«О.Шостопалець (?). Миска. 1850–1860-ті рр.» [6, с.107, 131, №177]; іншу миску, за версією Катерини Матейко, виготовив Василь Шостопалець [17, табл. ІІ:4], а за твердженням Галини Івашків – Микола Кірик [6, с.107, 131, №176]! На IV-й таблиці Катерина Матейко подала 4 антропоморфні посудини, які, на її думку, виготовив Василь Шостопалець [див.: 17, табл.IV]. Галина Івашків цілком справедливо уточнила дату виготовлення однієї посудини, яку зазначено на її поверхні («838»), і, відповідно, зробила висновок, що Василь Шостопалець, якому на той час було 2 роки, не міг бути автором виробу*. Щоправда, й тут не обійшлося без курйозу, оскільки на фото в Катерини Матейко і в Галини Івашків на голові в одного й того ж чоловіка-скульптури різні головні убори (високий капелюх / шапка-кашкет) [17, табл.IV:1; 6, с.119, 131, №206]. В альбомі є й інші не пояснені Галиною Івашків атрибутивні розбіжності з іншими вченими: В альбомі до дисертації Катерини Матейко «Українська народна кераміка ХІХ– ХХ ст.ст.» [14] подано фото баньки з червоним фоном і анотовано так: «Банька, розпис. Сокаль Львівської області» [14, табл.36, фото 2]. У Галини Івашків ту ж баньку атрибутовано так: «І.Гордійчук. Банька. 1870–1880-ті рр.» [6, с.77, 130, №131]. В альбомі «Українське народне мистецтво. Кераміка і скло» (1974) [24] подано фото баньки й миски з Музею етнографії та художнього промислу з

*Неточна атрибуція глиняних виробів, навіть якщо на них зазначено точні дати, трапляється не лише в Катерини Матейко, але й у Галини Івашків. Наприклад, сокальський глиняний дзбанок з датою «1877» у двох працях, що побачили світ одночасно, вона датує в одному випадку «1870-ті рр.», а в іншому точно – «1877» [8, с.80; 6, с.93, №149]

167

Бібліографія українського гончарства. 2007 анотацією: «Банька і миска. ІІ пол. ХІХ ст. Василь Шостопалець. М.Сокаль Львівської обл.» [24, іл.110]. У Галини Івашків цей виріб отримав зовсім іншу атрибуцію: «М.Кірик. Банька. 1860–1870-ті рр.» [6, с.56, 129, №96]! • У наборі листівок «Ukrainian Ceramic Ware from the Collections of the Museum of Ukrainian Folk Art Kiev» [28], упорядкованому співробітником Державного музею українського народного декоративного мистецтва Наталією Мішутіною, подано листівку із сокальською банькою й такою анотацією: «Василий Шестопалец. 1816– 1879. Сосуд для растительного масла… Львовщина, г.Сокаль… Середина ХІХ в.» [28]. А в інтерпретації Галини Івашків це має бути так: «М.Кірик. Банька. 1860–1870ті рр.» [6, с.58, 129, №98]! • В альбомі «Квітуче народне мистецтво. Вишивка, тканини, кераміка та писанки на Сокальщині» (1964) [10], упорядкованому Вікторією Маланчук, сокальську миску атрибутовано так: «Миска… Сокаль. ІІ половина ХІХ ст. Народний майстер В.Шостопалець» [10, с.82, мал.25]. У Галини Івашків: «І.Гордійчук. Миска. 1870–1880-ті рр.» [6, с.111, 131, №186]! • Одну із сокальських мисок з Музею етнографії та художнього промислу Юрій Лащук атрибутував як роботу Василя Шостопальця, виконану близько 1870 року (№ЕП-44605) [12, мал.435]. Галина Івашків «переписала» цей твір на іншого автора й датувала під роки його життя: «І.Гордійчук. Миска. 1870–1880-ті рр.» [6, с.111, 131, №186]. • Так само баньку з червоним тлом Юрій Лащук атрибутував як роботу Василя Шостопальця, виготовлену близько 1870 р. [12, мал.439], а Галина Івашків усі подібні баньки приписала руці Івана Гордійчука й датувала 1870–1880-ми роками [6, с.76-77]. Зазначу, що й раніше кожен дослідник українського гончарства атрибутував глиняні вироби довільно, на власний розсуд. Скажімо,

168

Катерина Матейко, без будь-яких обґрунтувань, віднесла дві антропоморфні посудини до 1820-х – 1830-х років [18, с.40, 41]. З нею цілком погодилася Галина Івашків, при цьому дещо «омолодивши» одну з них до 1830–1840-х років [6, с.119, 120, №205, 207]! Окремі дослідники ще більш довільно атрибутували сокальську кераміку. Так мистецтвознавець Олег Чарновський 1976 року одну з антропоморфних посудин атрибутував так: «В.Шостопалець. Чернець-бернардинець. Посуд для напоїв. ХІХ ст.» [25, с.30]. Тільки про те, що автор не жив сто років і не виготовляв посуду від дня народження, а тому датування аж ніяк не може бути всім століттям, дослідник не подумав. Подібним чином сучасний дослідниккерамолог Олена Клименко в одній зі своїх публікацій датувала баньку Василя Шостопальця всією другою половиною ХІХ століття [11, с.164], хоча відомо, що гончар помер 1879 року, а тому 21 рік мав би «випасти» з означеного атрибуційного періоду. А ось приклад подібної, здавалося б незначної фальсифікації, пов’язаної із сокальським гончарством, у виконанні Юрія Лащука. Учений писав у докторській дисертації: «Проте найбільш прославило Шостопальця виробництво кахлевих печей – груб, які як розповів старий гончар А.Книш, колись можна було бачити мало не в кожній хаті в Сокалі» [13, с.277]. Насправді цей гончар нікому з дослідників, у тому числі й Юрію Лащуку нічого не розповідав, бо помер 1925 року, тобто через три роки після народження Юрія Лащука. А про Шостопальця керамологу повідомив син гончаря Микола Книш у грудні 1957 року. Він також розповів, що його батько – Антін Книш – займався гончарством, якому навчився від батька й діда; виготовляв переважно «сивий» (димлений) посуд: «макітри, дзбанки – до 10 літрів, вазонки, горнята, двояки, накривки на баняки, гладуни на молоко. Поливане: миски, баньки на горілку, двояки, ліхтарі» [3, с.15-16]. Тільки на основі цієї інформації, не бачачи на власні очі виробів цього гончаря, Юрій Лащук надалі стверджував, що Антін Книш був «одним

Бібліографія українського гончарства. 2007 з найкращих майстрів кінця – поч. ХХ ст.» [13, с.278]. Від нього Юрій Лащук також записав інформацію ще про 5-х сокальських гончарів і окремі аспекти гончарської роботи: «Лучинський Максим (1844+1893 р.) – переважно сиваки. Піщаловський Іван (1826+1894 р.) – сиве. Піщаловський Антін – глина завалила (1865+1890). Ярошинський Іван (1870+1915) – вчився у Антона Книша; сиваки. За Польщі… прийшло начиння бляшане, залишилися гладущики, макітри, вазонки. За Австрії було бл. 15 гон.[чарів]. Коло 1870–60 було більше гончарів. По вул.Шляхетській – тепер Хмельницького – були переважно гончарі… Поливане: Шостопалець Василь – «Мандзя Ясьо» – прозвисько, – лише по польськи!; – поливане. Голова цеху: Івцюнь – прозвисько. Цех був за А.[встрії], за П.[ольщі] – ні. Звичайно палили раз на два тижні! – сиваки палили сосною! – від 4 раз до 22 печі; повкидали дерево, засипали землею – це сиваки» [3, с.15-18]. З посиланням на польське джерело, Юрій Лащук зазначав, що «в Сокалі займався гончарством в 1930 р.М.Гусарський» [4]. Не завадило б у такому спеціальному дослідженні творчості Василя Шостопальця, як рецензований альбом, подати й короткі біографічні відомості про цього гончаря, хоча б ті, про які згадувала Катерина Матейко. Зокрема: «В.Шостопалець уродився 12 січня 1836 року в сім’ї гончаря-бідняка Матвія в Сокалі, на Львівщині. Вже змалку Василь помагав своєму батькові в процесі виготовлення посуду. По закінченні військової служби він повертається додому і в 1863 році одружується з М.Шидловською. З цього часу В.Шостопалець починає самостійно займатися гончарством. У виготовленні посуду, зокрема в художньому його оформленні, помагали йому постійно дружина Марія і дочка Катерина. Вироби збувались на навколишніх ярмарках, в Милятині, Кам’янціСтрумиловій, Белзі, Кристонополі, Угнові та Вар’яжі. По його смерті вдова з дочкою провадили ще 4 роки гончарне виробництво, але в 1884 році із-за недостачі матеріальних

засобів приневолені були згорнути верстат та припинити виріб глиняного посуду» [20, с.129-130]. Юрій Лащук теж писав, що «після смерті Шостопальця виробництвом кахлів займався ще в 90-х роках його зять, проте він не продовжував орнаментальних традицій тестя. Його кахлі та посуд вкриває однобарвна темна полива» [13, с.278]. Отже, у працях і в архівних документах керамологів минулого можна віднайти ще чимало цікавої інформації про сокальське гончарство. Можливо, ці відомості не в усьому правдиві, але для того й писалося спецдослідження Галини Івашків, щоб оцінити написане поперед­ никами й розставити все на свої місця. Як на мене, заслуговує на серйозну увагу й твердження Катерини Матейко про оздоблення виробів Василя Шостопальця його дружиною й дочкою. Найбільш ймовірно, що саме так і було в гончарській родині. Ця особливість розподілу праці в гончарських сім’ях прикметна для більшості осередків промислу в Україні. Гадаю, що й відмінності в мальовці сокальських виробів можуть бути не стільки стадіальними (як виділені Галиною Івашків два періоди у творчості Василя Шостопальця: І – 1860-ті; ІІ – 1870-ті роки), скільки індивідуальними стилями різних осіб, які декорували вироби одного й того ж гончаря в один і той же час, у даному випадку, дочка й дружина Шостопальця. Неточними є й деякі інші «хронологічні» думки Галини Івашків. Наприклад: • авторка стверджує, що «лише ХІХ ст. відзначено помітним пожвавленням міського господарства, пов’язаного з будівництвом у 1870-х рр. шосейної дороги, що сполучила Сокаль з Великими Мостами, Жовквою, Львовом, та проведенням у 1885 р. одноколійної залізниці» [6, с.5]. Незрозуміло, як події 1870-х – 1880-х років могли мати зворотну дію й викликати «помітне пожвавлення» впродовж перших трьох чвертей ХІХ століття! • Авторка стверджує, немовби «перші публікації українських дослідників про В.Шостопальця з’явилися лише наприкінці

169

Бібліографія українського гончарства. 2007

•

•

•

•

1950-х років» [6, с.6]. Проте перша інформація про гончаря вже була в працях Катерини Матейко 1954 і 1956 років [див.: 15, с.24; 19, с.29-30, 32, 45, 46]. Який же це кінець 1950-х років? Галина Івашків стверджує, що «Музей Володимира Дідушицького у Львові» було засновано 1845 року [6, с.6], хоча насправді в придбаний графом у Львові будинок колекції було перевезено 1869 року, а тільки з 1870 року музей почав приймати перші екскурсії. Вироби Олександра Шостопальця авторка датує 1860-ми роками, але сама ж подає відомості про те, що гончар помер на початку 1867 року (04.02.1867) [6, с.19], отже, принаймні три роки з цього датування є неправдивими. Дещо дивно читати в статті фахового історика Галини Івашків про те, що Україна впродовж 1772–1914 років була під владою Австро-Угорщини («Подібні написи можна пояснити тодішнім політичним станом України, яка деякий час хоч і була під владою Австро-Угорщини від 1772 до 1914 р., однак офіційною мовою вважалася польська» [6, с.20]. Насправді, 1772 року до Австрії (а не Австро-Угорщини!) відійшла не вся Україна, а лише Галичина, 1774 року – ще й Буковина. Закарпатська Україна ще з кінця XVII століття була в складі Австрії. Загалом ці українські території складали близько 20% українських етнічних земель. З 1804 року Австрія називалася Австрійською імперією, і тільки з 1867 року – Австро-Угорщиною, під владою якої українські території перебували не до 1914, а до 1918 року. Прикладом невдалої хронологічної атрибуції може бути й така маніпуляція, коли поруч зі дзбаном, на якому є ритована дата «1824», вміщено дзбан без будь-якої дати, зі спрощеною мальовкою, з відмінною архітектонікою форми й вушка, але який дослідниця також, очевидячки за аналогією, датувала «1820-ті рр.» [6, с.88-89, №144, 145]. Проте в таку одночасність створення

170

цих двох виробів може повірити хіба що школяр, який звик до повчань учителя. За всіма стилістичними ознаками дзбан без дати найімовірніше виготовлено впродовж 1870-х років. Про це можуть свідчити навіть різні формувальні маси, з яких їх виготовлено, що видно з різних кольорів черепка. Ще один курйоз. Галина Івашків зазначила, що «є також згадки про «пайтасів», зокрема про те, яку вони брали плату за оренду та скільки давали господареві, що їх наймав» [6, с.20]. А в посиланні дивним чином пояснила, що ж означає це слово: «Пайтас – слово з окремими видозмінами відоме у чеській, словацькій, угорській мовах, похідне від «рау» («пай», частина, частка)» [6, с.20]. З цього тлумачення нічогісінько не можна зрозуміти, що ж означає слово не лише в перелічених мовах, але й в українській. А пояснення не таке вже й складне: у Галичині й Буковині воно означало «товариш», «приятель», в угорській, сербській, хорватській та деяких інших мовах – так само «приятель». Про це мовиться і в цитованому Галиною Івашків «Етимологічному словнику української мови», де пояснено походження й значення терміна в українській, польській, чеській, словацькій, словенській, сербській і хорватській мовах: «приятель»; учені вважають, що в ці мови слово запозичено з угорської, куди, ймовірно, прийшло з турецької мови, де означає «пайщик, учасник, компаньйон» [7, с.256-257]. Було в нього ще одне значення, а саме – «товариш по чарці», або, російською мовою, «собутыльник», що цілком відповідає функціональному призначенню антропоморфних посудин і змістові написів на них. Принагідно згадаю й про такі похідні слова, зафіксовані в «Словарі української мови», упорядкованому Борисом Грінченком: «Пайда… 1) Приношение, благодарность. А попові у піст саме, значить, пайда йшла… 2) Удача. Як нема пайди, то й з хати не йди… Пайдити… Везти, удаваться… Такому господареві пайдитиме у господарстві…» [22, с.87]. Звідси можна гадати, що антропоморфний

Бібліографія українського гончарства. 2007 посуд дарували на щастя, на удачу в середовищі тих соціально-професійних груп населення, чиїх представників зображала фігура (ченці, військові, торговці). На жаль, якщо Галина Івашків узагалі не змогла дохідливо пояснити значення слова, то українські керамологи минулого в нього вкладали будь-який зневажливий смисл, але тільки не той, який годилося. Так Катерина Матейко подавала його значення як «нездара» [«Дзбан-нездара» («пайтась»)] [18, с.41]. Прикметою альбому є й неуважне ставлення до джерел і неточне використання фрагментів праць інших дослідників. Так уже перше посилання на джерело є неточним. Дослідниця покликається на статтю «Сокаль» у книзі «Історія міст і сіл. Львівська область. – К., 1968. – С.725». Проте згадане видання насправді називається так: «Історія міст і сіл Української РСР: У 26 томах». Згадані в статті відомості є не на с.725, як стверджує Галина Івашків, а на с.721-722; до того ж вона має двох не згаданих Галиною Івашків авторів [див.: 23; 6, с.5]! Неточно подано й назву альбому Людвіка Вєжбицького: у Галини Івашків – «Взоры промыслу домашного селян на Руси» [6, с.5], а в оригіналі – «Взоры промыслу домашного селян на Руси. Выробы з глины селян на Руси (Коссов и Сокаль)» [29]. Ще одна проблема сучасної мистецтво­ знавчої керамології, що виявляється на прикладі альбому Галини Івашків: українські дослідники гончарства й донині користуються іноземними публікаціями не за їх оригіналами, а за цитатами авторів другої половини ХХ століття. Бо як інакше пояснити неточність перекладу цитованих Галиною Івашків польських керамологів. Наприклад: • Галина Івашків: «польський дослідник і колекціонер народного мистецтва Тадеуш Северин, характеризуючи творчість покутських гончарів та зокрема О.Бахматюка, писав, що останній не міг бути «творцем майолікової техніки на Покутті», оскільки в музеї В.Дідушицького

«бачив піч роботи майстра зі Сокаля Василя Шостопальського». Т.Северин зауважив, що у виготовленні поливи він був «незалежним від школи О.Бахматюка» [6, с.6]. В оригіналі праці Тадеуша Северина написано так: «W Museum im.Dzieduszyckich znaiduje się, obok pieca Bachmińskiego, «floryzowany» kominek, wykonany techniką właściwą pokyckim garncarzom, ale odmienny bydową i zdobnictwem. Na przodzie widnieje podpis autora: «Ten piec robił Bazyli Szostopalski maister w Sokalu przy ulicy Szlacheckiej Nr.43 w r. 1878». Ponieważ ów Szostopalski (†1880) żył współcześnie z Bachmińskim, piec jego stanowi jeden z dowodów, że Bachmiński nie mógł być twórcą techniki majolikowei na Pokuciu. Ubogie i stereotypowe zdobnictwo sokalskie, obok mniej połyskliwego szkliwa, niż w wyrobach kosowskich, świadczy o jego niezależności od «szkoły» Bachmińskiego» [27, s.80-81].* Як видно, оригіналу відповідає тільки перша фраза у викладі Галини Івашків; усе інше – довільно інтерпретовано й перекручено, хоча й подано, як цитати. Зокрема, Тадеуш Северин не писав, що Шостопалець «у виготовленні поливи» був «незалежним від школи О.Бахматюка». Подібним чином Галина Івашків написала: «Пізніше, у 1966 р., покликаючись на працю

*«У Музеї ім.Дзєдушицьких знаходиться, поруч з піччю Бахмінського, «рослинний» коминок, виготовлений технікою, властивою покутським гончарям, але відмінний будовою й оздобленням. Попереду видніється підпис автора: «Цю піч зробив Базилі Шостопальський майстер в Сокалі на вулиці Шляхетській №43 в р.1878». Оскільки той Шостопальський (+1880) жив одночасно з Бахмінським, його піч є одним із доказів, що Бахмінський не міг бути творцем майолікової техніки на Покутті. Убоге й стереотипне сокальське оздоблення, до того ж з менш яскравою поливою, аніж на косівських виробах, свідчить про його незалежність від «школи» Бахмінського»

171

Бібліографія українського гончарства. 2007 Т.Северина, про гончаря В.Шостопальця коротко згадав польський науковець Р.Райнфус» [6, с.6]. Проте насправді Роман Райнфус не лише згадав про Василя Шостопальця, але опублікував і коротко проаналізував три кахлі цього гончаря, про що упоряднику альбому, очевидячки, невідомо [див.: 26, s.144]. Нерідко авторка дозволяла собі довільні узагальнення. Наприклад, стверджуючи: «У 1784 р. зі ста п’ятдесяти п’яти ремісників Сокаля семеро були гончарями. Однак за записами метричних книг від 1785 року виявлено значно більше прізвищ гончарів, які жили тоді в місті (Додаток 1)». Тим часом у згаданому Додатку під 1785 роком названо тільки двох гончарів [6, с.5, 132]! Ці скупі дані аж ніяк не дозволяють категорично стверджувати, немовби на той час у місті було значно більше гончарів. Тим часом Галина Івашків продовжувала вигадувати: «Аналогічно трактуємо написи російською мовою на виробах українських майстрів ХІХ – початку ХХ ст. зі Східного Поділля, Чернігова…» [6, с.20]. Насправді, невідомі будь-які вироби українських гончарів з міста Чернігова зазначеного часу, не кажучи вже про вироби з написами! Дивно читати в науковому дослідженні й такі висновки: «Тексти на керамічних виробах із Сокаля здебільшого писали польською мовою…», «писані польською, рідше українською мовами» [6, с.20-21]. З таких формулювань складається враження, що на виробах, окрім написів польською мовою, деінде трапляються й написи українською. Насправді, це враження створюється словоблудством, оскільки всі написи ХІХ століття на глиняних виробах виконано польською мовою. Тільки на дзбанові 1906 року, як виняток, трапився напис українською мовою. Очевидячки, цей факт був одним із аргументів для польських учених вести мову про польське походження авторів цих творів. Уперше доводиться читати в науковому дослідженні про спільну роботу кількох сокальських гончарів над однією кахельною

172

піччю. Подібні випадки в етнографічній літературі не зафіксовано. Тому твердження Галини Івашків про те, що їй вдалося атрибутувати одну з печей 1860–1870-х років «як спільну роботу трьох майстрів М.Кірика, В.Шостопальця та І.Білика» [6, с.9] сприймається як позанауковий вимисел або звичайний курйоз. Бо як, скажімо, можна з-поміж них виокремити «найбільшу кількість кахель Миколи Кірика», якщо жодна з них не має підпису автора, а до того ж невідома ні одна підписана Миколою Кіриком майолікова робота! У підсумку «неординарна за мистецьким рішенням піч 1860–1870-х рр. авторства трьох майстрів», за версією Галини Івашків, виявилася результатом зусиль головним чином Миколи Кірика. Із 85 кахель одного комплекту печі інший «співавтор» – Іван Білик, виявляється, виготовив тільки «одну лицьову та кілька пояскових» кахель, а про внесок у створення печі третього «співавтора» – Василя Шостопальця – дослідниця зовсім забула згадати [6, с.11-13]. Незграбними видаються й такі формулювання авторки вступної статті, як, наприклад: • «…Ціла когорта майстрів з усталеними формами і способами оздоблення…», хоча, зрозуміло, мова йде не про «майстрів з усталеними формами», а про форми їхніх виробів [6, с.5]. • Дослідниця спершу оперує «колом мотивів і елементів», «певної групи мотивів і елементів», «поєднанням різноманітних мотивів та елементів», «трактування мотивів та елементів», «мотиви й елементи». Далі звично вживає словосполучення «коло мотивів» [6, с.5, 10, 11, 16], до якого відносить зображення «годинника»; «багатопелюсткові розетки, листочки…, а також птахи»; «гілки з листками, пуп’янками…»; «гілки та півкола»; «малі гілочки різного типу, півкола, «сосонки»; «зірки»; «мотиви у формі гілочок..., а також кіл, півкіл, крапок»; «кіл, півкіл із поєднанням крапок, малих вертикальних

Бібліографія українського гончарства. 2007 гілочок, пелюсток»; «скісної сітки, крапок, смуг…»; «написи, обрамлені сердечком»; «групи ліній, крапчасті розетки, кривульки, «гусячі лапки»; «дугоподібні мотиви з крапками та заповненням зеленого кольору аж по вінця»; «поєднання мотивів горизонтальних ліній, «гусячих лапок», «спіралей», вертикальних ліній, розеток…»; «вертикальні зигзаги..., овали зі «спіралями» всередині»; провідними мотивами були «коло, півколо, крапки, короткі лінії, які іноді утворювали сітку, а також гілочки з розетками, пуп’янками і листками, зображення одного, двох, рідше трьох птахів, кози, цапа» [6, с.11, 13, 14, 15, 16, 18, 21]. Тим часом ні один елемент декору не названо, хоча й мовиться про «елементи одягу», «елементи плечового одягу», «елементи-риси», «рельєфні елементи» [6, с.19]!!! Щоправда, один раз Галина Івашків згадала «доповнювальні елементи», але вони виявляються тотожними переліченим вище «мотивам» – «гілка, листок, розетка» [6, с.16]. А в одному випадку вона пише, що на гладущику «перша орнаментальна смуга повністю заповнена мотивами вертикальних зигзагів, друга – овалами зі «спіралями» всередині», а далі всі ці означені нею ж «мотиви» називає «мотивами та елементами»: «Подібні мотиви та елементи прикрашають дзбан цього ж автора» [6, с.18]. Звідси випливає, що авторка сама не бачить різниці між задекларованими нею «мотивами» й «елементами» декору. • Авторка пише, що в ХІХ столітті «активно розвивалися народні промисли» [6, с.5], проте на той час їх називали «домашніми» або «кустарними». • Авторка стверджує, немовби «в альбомі виокремлено основні її види, типологічні роди і групи» сокальської кераміки [6, с.10]; проте важко збагнути, яка різниця між «видом», «типологічним родом» і «типологічною групою», а ще

й «великою групою» [6, с.15] у контексті даного альбому, якщо всі репродуковані вироби систематизовано в кілька груп за основними формами виробів: кахлі [6, с.2253], баньки [6, с.54-87], дзбани [6, с.88-103, 105], миски [6, с.106-117], антропоморфні посудини [6, с.118-125]. Про це йдеться і в анотації до альбому, де стверджується, що в ньому «представлено різні типологічні групи кераміки (кахлі, баньки, дзбанки, миски, антропоморфні посудини» [6, с.2; див. також с.14, 16]. Горщики-двійнята [6, с.104], ринка [6, с.105], гладущик [6, с.105], цідильник [6, с.116], як видно, представлені поодинокими виробами. • Дивно читати в дослідниці гончарства й про «полірований напис» на димленій мисці, про «димлені вироби, іноді оздоблені поліруванням» [6, с.18, 21]. Оскільки той напис ніхто спеціально не полірував, то вчені-керамологи звично називають цей технічний прийом «лискуванням». А втім, можливо, кандидату мистецтвознавства про це нічого не відомо? • Так само вражає уживане Галиною Івашків нефахове словосполучення «полив’яні глазур’ю дзбанки» [6, с.17], адже полива й глазур – це фактично тотожні поняття. • Не дуже вдалим видається і формулювання назви кахель «текстові», вживаної поруч із назвами конструктивних різновидів кахель: «лицьових», «кутових», «пояскових» [6, с.11]. Є також питання, на які авторка так і не дала відповіді. Скажімо, вона цитувала слова Людвіка Вєжбицького про «типові окази гончарства людового із Сокаля і околичних місцевостей» [6, с.6; див. також: 29] і, на жаль, жодним словом не обмовилася, а в яких же «околичних місцевостях» поблизу Сокаля гончарі виготовляли подібні гончарні вироби. Викликає сумнів атрибуція гончарного круга волоського типу зі збірки Львівського історичного музею, поданого на початку вступної статті Галини Івашків. Він аж ніяк

173

Бібліографія українського гончарства. 2007 не може бути виготовленим у XVIII столітті. Найбільш ймовірний час його побутування – друга половина ХІХ століття. Галина Івашків, дошукуючись витоків образу птаха на виробах сокальських гончарів схиляється до думки, що це пов’язано з профільним образом сокола з піднятими крилами на гербі Сокаля, а також і з тим, що «в урочищі за Західним Бугом селилося багато цих птахів» [6, с.14]. Але в такому випадку виникає запитання: чому ж птах не з’явився на місцевих глиняних виробах ще з XV століття, а виник приблизно тільки в 1820-х роках? І чому образ птаха потрапив на вироби деяких інших гончарних осередків України, де не було орнітологічних гербів і місцевих скупчень тих чи інших птахів? Напевно, причину слід шукати в ідеологічній, світоглядній, соціальній, етнічній площинах початку ХІХ століття. Ще одне актуальне питання, на яке Галина Івашків так і не дала відповіді. Роки життя Василя Шостопальця з’ясувала, а яким же було насправді його ім’я та прізвище так і не сказала. Хоча достатньо поглянути на подані в альбомі фрагменти метричних книг і власноручні написи майстра на кахлях, щоб однозначно сказати: гончаря за метриками писали: Базіліус Шостопалець («Basilius Szostopalec»), як i його батька Матвія та прадідa Ґіацинтa («Mathia Szostopalec», «Hiacinthus Szostopalec»). Проте сам гончар на кахлях писав Базилі Шостопальський («Bazyli Szostopalski»), як і його дядько Олександр («Alexander Szostopalski») [6, с.7, 9, 8, 19, 38]. У зв’язку з цим, один із приятелів Юрія Лащука, польський історик, член Польського історичного товариства Станіслав Гаєрський у листах до свого українського колеги від 1975 року просив пояснити, як може бути, що в польській науковій літературі гончаря називають Базилі Шостопальські, а в українській міняють це на Василь Шостопалець. І якщо ще зрозуміло, що Базилі й Василь уподібнюються, як Ян та Іван, але ж звідки тоді береться різниця в прізвищах? Подібна справа з прізвищем

174

Бахмінського/Бахматюка з Косова*. «To samo! Czym Pan by to tłumaczył?», – усе допитувався поляк. Проте Юрій Лащук мовчав. Тому через певний час Станіслав знову писав до Юрія: «I teraz wracając do poruszonej przeze mnie sprawy brzmienia nazwiska Szostopalec, Bachmatiuk, czy odwrotnie Szostopalski, Bachmińskie. Nie odpowiedział mi Pan na interesujący mnie problem: skąd ta rozwieżność w pisowni nazwisk. Odłóżmy na bok problem ich narodowości a zatrzymajmy się tylko na nazwiskach. Nazwiska zakośczone na ski lub mieli zarówno Polacy jak i Ukraińcy – prawda? Czyli brzmienie samego nazwiska nic nie mówi o narodowości! Dlaczego jednak ci sami ludzie w naszej literaturze występują jako Szostopalski, Bachmiński a w Waszej jako Szostopalec, Bachmatiuk? O to tylko mnie chodzi a interesuję się tym, nawiasem mówiąc, marginesowo w związku z przygotowywaniem większego artykułu o sokalskim ośrodku garncarskim w XVI–XVIII wieku» [2]. Зверну увагу, що Станіслав Гаєрський збирав матеріали для статті про сокальський осередок гончарства XVI–XVIII століть. На жаль, мені невідомо, чи було опубліковано цю працю. Не згадала про неї й Галина Івашків. Польський колега Юрія Лащука мав на увазі передовсім твердження польського керамолога, мистецтвознавця Романа Райнфуса про можливі польські корені Василя Шостопальського. Він писав: «Polakiem byl też prawdopodobnie Bazyli Szostopalski z Sokala, który w 2. Połowie XIX w. Zaopatrywal robione przez siebie barwnie malowane kafle i dzbany w polskie napisy» [26, s.43]. Підсумовуючи викладене вище, ще раз наголошу, що значення альбому вбачається в опрацюванні значної кількості архівних матеріалів (метричних книг), введення частини *«…W naszej literaturze naukowej określany jest jako Bazyli Szostopalski a w Waszej znowu wymieniany jest jako Wasyl Szostopałec. Bazyli i Wasyl, to podobnie jak Jan i Iwan – prawda ale skąd ta różnica w brzemieniu nazwisk. Podobne sprawa wygląda jeśli chodzi o Bachmińskiego (Bachmatiuka) z Kosowa» [1]

Бібліографія українського гончарства. 2007 з них у науковий обіг, часткова реконструкція родоводу Шостопальців, з’ясування крайніх дат життя Василя Шостопальця. Велику роботу виконано з фотографування й опублікування гончарної (майолікової) спадщини сокальських гончарів. Тим часом довільне атрибутування творів, зокрема їх необґрунтоване датування, підставляння під твори прізвищ мешканців міста, про яких достеменно невідомо, чи взагалі вони займалися гончарством, вигадана характеристика творчості невідомих нікому осіб знецінюють текстову частину альбому, фактично фальсифікують атрибуцію майоліки Сокаля другої чверті ХІХ – початку ХХ століття. З огляду на це, альбом можна охарактеризувати пріснопам’ятними словами ідеолога більшовизму: «Крок уперед, два кроки назад (криза в нашій партії)» (1904). Поява в науковій праці відвертих фальсифікаційних моментів виявляє ознаки зароджуваної кризи в українській керамології. Подібний авантюризм у науці веде до її занепаду! Однією з причин цього є та обставина, що дослідники гончарства, здається, вже стомилися переписувати один в одного значно застарілі й не завжди відповідні сучасному рівню наукових знань фактичні матеріали й висновки попередників. У пошуках чогось нового, свіжих думок, вони подібним чином збочують на манівці спотворення історичних даних, вигадування, вважаючи це найбільшим досягненням сучасності. При цьому нерідко ще й відсутнє фахове рецензування подібних праць. Наприклад, у випадку з альбомом Галини Івашків науковим редактором був поважаний учений, який є фахівцем з деревообробних промислів; рецензентами – учена – дослідниця подільської народної вишивки, а також художник-колекціонер і дослідник оборонної архітектури Західної України. Як видно, серед них немає жодного дослідника українського гончарства! Водночас певне спотворення реалій убачається й у тому, що як найвище досягнення осередку в галузі гончарства подається тільки незначна частина гончарного спадку

Сокаля, якою майстри вдовольняли смаки певної етнічної й професійної групи населення міста, представленої передовсім корч-марями, орендарями, торговцями. Цілком справедливо Галина Івашків звернула увагу на ту обставину, що в текстах на сокальських баньках, дзбанках і антропоморфних посудинах «простежуємо дві головні теми: орендарство і пияцтво… Зрозуміло, що дідичі намагалися «рекламувати» горілку та пияцтво. Тому можна припустити, що саме вони замовляли відповідні написи на тогочасних глиняних виробах…» [6, с.20]. Звідси можна зробити й той висновок, що мальована кераміка призначалася переважно тим же дідичам, загалом заможним мешканцям міста й округи. Натомість більшість населення користувалася традиційним для осередку димленим посудом і полив’яним, по червоній обливці. Отже, фактично в альбомі як значне досягнення українців подається не стільки українська етнічна кераміка, яка переховує в собі традиції минулого розвитку гончарства на цій території, скільки кераміка, основана на мистецьких традиціях, привнесених в Україну із Західної Європи та Сходу. Складання цих традицій відбувалося не на основі місцевої художньої культури, а на іноетнічних запозиченнях для забезпечення побутових потреб передовсім іноетнічних груп населення міста. Щоправда, ще Юрій Лащук, усупереч неспростовним фактам, стверджував, що у Василя Шостопальця «всі ці малюнки тісно пов’язані з іншими видами українського народного мистецтва і зовсім не можна погодитись з тенденційним твердженням Т.Северина, який добачає в них неодмінних «впливів» орнаменту Семигороддя – або, навіть Туреччини, а самого майстра називає «Шостопальські» [13, с.277]. При цьому він також і констатував, що Володимир Дзєдушицький «в орнаменті сокальської кераміки… добачає впливи [зв’язки] з західноєвропейською орнаментикою» [5]. Тим часом класична гончарна спадщина Сокаля, якою користувалася більша частина

175

Бібліографія українського гончарства. 2007 населення міста й навколишніх поселень, досі залишається практично невідомою широкому загалу й не введеною в науковий обіг. Ані в текстовій, ані в ілюстративній частинах рецензованого альбому гончарну спадщину Сокаля вповні не проаналізовано й не відображено. Насамперед тому, що з поля зору Галини Івашків випав основний масив гончарних виробів Сокаля, а саме – димлений посуд. В альбомі не з’ясовано й питання про витоки дослідженого стилю мальовки. Чому вона з’явилася в осередку тільки в 1820-ті роки, проіснувала до початку ХХ століття й зникла? Чому вона не пов’язана з народними гончарськими традиціями попереднього часу? Ще Юрій Лащук звертав увагу на те, що «було б невірним велику різноманітність виробів сокальської кераміки пов’язувати виключно з творчістю В.Шостопальця. Адже форми кераміки складались завжди повільно, вивірені досвідом і естетичними почуттями багатьох поколінь майстрів, і окрема людина здебільшого вносила звичайно лише певні додатки, поправки до того, що вона застала. Проте новим, що вніс В.Шостопалець – це оригінальна система підполивних розписів» [13, с.276]. У Галини Івашків також ні слова не мовиться про специфіку співіснування, взаємовпливів у Сокалі різних традицій виготовлення димленого, полив’яного й мальованого посуду (з білою й червоною обливками); загалом про долю гончарного осередку в ХХ столітті. Поверхово – про оцінку творчості Василя Шостопальця й сокальської майоліки польськими вченими. Отож, поставлене Галиною Івашків завдання «цілісно представити найдовершеніші зразки

сокальської кераміки ХІХ – початку ХХ ст.» [6, с.5], як видно з альбому, залишилося поза її дослідницькими інтересами, оскільки, скажімо, 1890-ті роки представлені тільки двома димленими мисками, а початок ХХ століття – тільки одним дзбанком. Про яке ж тут цілісне уявлення може йти мова, беручи до уваги поодинокі вироби? До того ж аналіз димлених і полив’яних, без мальовки, виробів Сокалю, які були переважаючими в загальному обсязі місцевого гончарного виробництва й споживання, відсутній; аналіз глиняних виробів з червоним тлом зроблено поверхово. Тим часом презентації книги відбулися у Львові й Києві. У пресі з’явилися захоплені відгуки людей, які в сокальському гончарстві ніскільки не розуміються [див., напр.: 21]. Одночасно спостерігається процес множення запущеного Галиною Івашків фальсифікату. Інші дослідники гончарства вже покликаються на рецензований альбом як на авторитетне видання й поширюють в українській керамології запозичені з нього неправдиві відомості. Наприклад, кандидат мистецтвознавства, керамолог Олена Клименко в статті «Гончарство» у третьому томі «Історії декоративного мистецтва України» (2009), розповідаючи про сокальське гончарство, повторила за Галиною Івашків: «До нашого часу дійшли імена сокальських майстрів В.Шостопальця, М.Кірика, І.Гордійчука, І.Білика, І.Боярського та В.Душка» [11, с.152-153], хоча причетність кількох із цих осіб до гончарювання досі ніким не підтверджено. Процес перезавантаження літопису сокальського гончарства, започаткований Галиною Івашків, захоплює Україну…

1. Архів Юрія Лащука // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Матеріали польових обстежень. Львівська область. Текстова частина І. – [Лист від Станіслава Гаєрського від 27 квітня 1975 року]. 2. Архів Юрія Лащука // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Матеріали польових обстежень. Львівська область. Текстова частина І. – [Лист від Станіслава Гаєрського від 4 липня 1975 року].

176

Бібліографія українського гончарства. 2007 3. Архів Юрія Лащука // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Матеріали польових обстежень. Львівська область. Текстова частина І. – [Щоденник польової експедиції Львівською областю 1957 року]. – С.15-18. 4. Архів Юрія Лащука // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Матеріали польових обстежень. Львівська область. Текстова частина ІІ. – [Виписка з книги «Księga adresowa Polski». 1930]. 5. Архів Юрія Лащука // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Матеріали польових обстежень. Львівська область. Текстова частина ІІ. – [Виписка з публікації Володимира Дзєдушицького]. 6. Василь Шостопалець і кераміка Сокаля: Альбом /Автор концепції і текстів Галина Івашків. – Львів: Інститут народознавства НАН України, Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2007. – 136 с.: іл. 7. Етимологічний словник української мови: У 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 2004. – Т.4. – 571 с. 8. Івашків Галина. Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с. 9. Івашків Г.М. Декор традиційної української кераміки XVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська академія мистецтв, 2004. – 19 с. 10. Квітуче народне мистецтво. Вишивка, тканини, кераміка та писанки на Сокальщині. – Львів: Каменяр, 1964. – 84 с. 11. Клименко О., Сержант Л., Істоміна Г. Гончарство // Історія декоративного мистецтва України: У 5-ти томах. Мистецтво ХІХ століття. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, 2009. – Т.ІІІ. – С.109-164; іл. між с.164-165. 12. Лащук Ю.П. Додатки до дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.». – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1969 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/2. – 468 арк. 13. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1969 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/1. – 633 арк. 14. Матейко К.І. Альбом до дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.ст.». – Львів: Український державний музей етнографії та художнього промислу АН Української РСР, 1953 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.1/2. – 146 арк. 15. Матейко К.І. До історії української народної кераміки // Матеріали з етнографії та художнього промислу. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1954. – С.16-31. 16. Матейко К.І. Кераміка // Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР. – К.: Мистецтво, 1976. – С.84-113. 17. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: Історикоетнографічне дослідження. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – 140 с. 18. Матейко К.І. Народна кераміка Львівщини // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1961. – Вип.VI. – С.35-44. 19. Матейко К.І. Українська народна кераміка // Довідник по фондах Українського державного музею етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1956. – Вип.І. – С.23-46.

177

Бібліографія українського гончарства. 2007 20. Матейко К.І. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ сторіч: Історико-етнографічне дослідження: Дисертація на ступінь кандидата історичних наук. – Львів: Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР, 1953 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.1. – 284 арк. 21. Онищенко Володимир. Дослідницькі набутки Галини Івашків // Образотворче мистецтво. – 2009. – №3. – С.143-144. 22. Словарь української мови /Упорядкував Борис Грінченко. – К.: Видавництво АН УРСР, 1959. – Т.ІІІ. – 4, 507 с. 23. Ступницький С.Л., Зельцер О.С. Сокаль // Історія міст і сіл Української РСР: У 26 томах. Львівська область. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1968. – С.721-736. 24. Українське народне мистецтво. Кераміка і скло. – К.: Мистецтво, 1974. – 56 с.+214 іл.+3 с. 25. Чарновський Олег. Українська народна скульптура. – Львів: Видавниче об’єднання «Вища школа», 1976. – 144 с. 26. Reinfuss Roman. Ludowe kafle malowane. – Kraków: Wydawnictwo literackie, 1966. – 164 s. 27. Seweryn Tadeusz. Pokucka majolika ludowa. – Kraków: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, 1929. – 108 s. 28. Ukrainian Ceramic Ware from the Collections of the Museum of Ukrainian Folk Art Kiev. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1977. – Комплект из 16 открыток. 29. Wierzbicki Ludwik. Wzory przemysłu domowego: Wyroby gliniane włościan na Rusi (Kossów i Sokal). – Lwów: Muzeum przemysłowe miejskie, 1889. – Serya IX. 30. Wierzbicki Ludwik. Wzory przemysłu domowego: Wyroby gliniane włościan na Rusi (Kossów). – Lwów: Muzeum przemysłowe miejskie, 1882. – Serya V. – 44 s. + XII tab.

© Олесь Пошивайло, керамолог, доктор історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2010

178

Бібліографія українського гончарства. 2007 Їх варто було б згрупувати. Частина назв не відповідає усталеній у народному гончарстві термінології. Обриси зображених елементів є псевдоопішнянськими, а «сердечка», «перчики» й «метелики» зовсім не притаманні опішнянській мальовці. Два наступні аркуші містять зображення «іграшок-свищиків» у вигляді коника, козлика та півника. Складається враження, що їх змальовано з гумових дитячих іграшок, особливо коника. Зокрема, не зрозуміло, чому ж півника з пишним хвостом названо «свищиком», якщо сам «свищик» відсутній. Відомо, що отвори для свистіння в опішнянських півників-свистунців часто «маскували» у хвостику [4]. А таких ріжок, які зображені, опішнянські іграшкарі ніколи не дарували своїм глиняним козликам. Баранчика та поросятко намальовано більшменш правильної форми, але «розмальовано» в авторській манері, аж ніяк не в опішнянському стилі, та й кольорова гама не вповні відповідна. Далі на чотирьох аркушах зображено глиняний посуд. Його форми й оздоблення – політ фантазії художниці на вільну, також далеку від опішнянської, тему. Ринки формою нагадують макітри, горщики – чавунці. Глиняний «слоїк» (банку) помилково названо «діжкою». Не зовсім коректно подано пропорції виробів. Зокрема, кухлик удвічі більший за глечика; тарілку ж ніколи не робили у вигляді плоского круга. Лише один із 19 намальованих виробів у дещо інтерпретованому вигляді змальовано з оригінального куманця [2; 3]. Колоподібний фігурний посуд – куманець – ніколи не називали «бубликом». На останній сторінці подано плитки. До речі, їх орнаменти більш-менш наближені до реальних, але їх чомусь названо «кахлями». Отже, від перегляду альбому в учнів і вихованців сформується неправильне уявлення про опішнянську мальовку. А ще з власного педагогічного досвіду хочу зазначити, що пояснити дитині, чому кухлик намальовано більшим, ніж глечик; чому чавунець – це горщик, буде дуже складно. Якщо учні копіюватимуть подані в альбомі елементи,

180

то їх мальовка буде аж ніяк не опішнянською. Окремо зауважу про зміст методичних рекомендацій до альбому. Складаються вони з «Тематичного словника», «Загальних відомостей про кераміку», «Основ та особливостей опішнянського розпису», «Характерних ознак опішнянського розпису», списку літератури (12 позицій). Починається словник «неймовірним» за змістом «Тематичним словником» із 27 позицій. Він переповнений неправильними, перекрученими відомостями. У кожному словниковому визначенні є щонайменше одна помилка. Для прикладу, подам найбільш абсурдні: «Глечик, глек. Висока кругла переважно глиняна посудина, злегка розширена в нижній частині; глечик гладушник, дзбан, гладун, тиква, глиняк, амфора»; «Баклага, боклага. 1. Невелика дерев’яна або металева плоска посудина, барило для зберігання води або іншої рідини, мазниця (для дьогтю). 2. Невеличка металева, сплюснута з боків пляшка, яку носять при поясі у походах» [1, с.4]. «Кухоль. Металева або череп’яна посудина з ручкою для пиття; кінва, конівка, коновка, кварта, карватка. Велика склянка з вушком» [1, с.4]. «Таця (рідко). 1. Те саме, що піднос. 2. Те саме, що таріль». У словнику подано визначення «Пастилаж. Скульптура або фігура з розім’ятої та обпаленої глини» [1, с.5], але через сторінку це пояснено по-іншому: «Процес нанесення кольорових глин на злегка підв’ялений виріб дістав назву техніки пастилажу» [1, с.7]. У «Загальних відомостях про кераміку» подано коротку інформацію про технологію гончарства, зібрану далеко не з фахових видань, до того ж невдало скомпоновану. Авторка подала інформацію про те, що хвилястий орнамент був символом води, не пояснюючи інші орнаменти. А чого варте пояснення на с.7: «вироби з кольорової випаленої глини, вкриті поливами, являють собою окремий вид кераміки – майоліку» (для порівняння, наведу визначення із словника: «Майоліка. 1. Випалена глина, укрита поли-

Бібліографія українського гончарства. 2007 вою та малюнками (виріб з такої глини). 2. Сукупність таких виробів» [1, с.4]. У розділі «Основи та особливості опішнянського розпису» авторка незрозуміло чому знайомить читачів не з орнаментами опішнянських виробів, а з описом форм виробів. Наприклад, про барильце стверджується, що воно «менш видовжене, ніж чернігівське, і має чотири ніжки обтічної форми, що поліпшують масу виробів» [1, с.9]. Але звідки дитина може знати, яке ж те чернігівське барильце? І як ніжки «поліпшують масу виробів»? Незважаючи на інформацію, що «голови (зооморфного посуду. – О.Щ.) завжди гордо підняті й прикрашені рогами дивовижної краси», подану до малюнка Д, на якому є фото опішнянської зооморфної скульптури, де з-поміж кількох виробів лише два – «рогаті» барани, він є окрасою розділу. Незрозуміло тільки, чому ж відсутнє фото саме мальованих опішнянських гончарних виробів. Останній розділ – «Характерні ознаки опішнянського розпису» – переповнений перекрученими фактами. Авторка характеризує кольорову гаму «тла» опішнянських виробів;

неправильно відносить до «елементів візерунка» «метеликів» і «сердечка»; контур називає «обвідною лінією», стеку – «патичкою». Але найбільш абсурдним видається твердження на с.14, що «у роботі з дошкільнятами використовується спрощений дидактичний зразок, складений за мотивами опішнянського орнаменту». Якраз основного – опішнянських мотивів – і бракує! Отже, за відсутності фахових методичних посібників з гончарства, подібні до рецензованого видання є своєчасними і необхідними. Але враховуючи той факт, що вони розраховані на дошкільнят і покликані творити, а не спотворювати їх мистецькі смаки, необхідно обов’язково звертатися за допомогою до відповідних фахових установ за консультацією та рецензуванням. На мою думку, альбом Ірини Воробйової «Чарівний світ народного мистецтва. Опішнянський розпис» потребує фахової кореляції й негайного перевидання, щоб де-факто сприяти розвитку естетичних смаків дітей та розумінню творів народного мистецтва.

1. Воробйова І.А. Чарівний світ народного мистецтва: Опішнянський розпис. – Харків: ПП «АНГРОПЛЮС», 2007. – 11 с. 2. Манучарова Н.Д. Кераміка і гутне скло // Нариси з історії українського мистецтва. – К.: Мистецтво, 1966. – С.163; іл.337. 3. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (ХІІІ–ХVIII ст.). – К.: Либідь, 1992. – 192 с. 4. Щербань Олена. Техніка виготовлення півників-свистунців у Опішному // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.183-187.

© Олена Щербань, керамолог (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2009

181

Бібліографія українського гончарства. 2007 описано знахідки, датовані добою мезоліту – пізнім середньовіччям. Третій розділ – «Експериментальна археологія в роботі Північної експедиції» (І.Готун, А.Петраускас, О.Петраускас) – містить три підрозділи: «3.1. Гончарство»; «3.2. Чорнометалургійне виробництво»; «3.3. Лісохімічний промисел», у яких подано реконструкцію технології давніх виробництв. Важливість цієї праці полягає в тому, що це перше в Україні видання, де описано проведені експериментальні дослідження гончарного виробництва доби Руси, проаналізовано результати моделювання технологічних процесів від видобування глини до випалювання посуду, реконструкції гончарного горна й гончарного круга. Але не всі зроблені авторами монографії висновки достатньо аргументовані. Зокрема: • не зазначено, чи експериментатори враховували результати фізико-хімічного аналізу археологічних знахідок, за якими створювали штучну модель; без урахування цього аспекту експериментально підготовлена формувальна маса за своїм складом могла відрізнятися від тієї, яку готували давньоруські гончарі; • не зазначено, чи дотримувалися дослідники під час виготовлення експериментальної моделі параметрів виробів доби Руси (розміри, товщина стінок, форма посудини); • не зазначено, за якими кресленнями виготовляли гончарний круг: на фото подано конструкцію знаряддя праці, археологічно не зафіксованого на території України жодним дослідником; • не зазначено про дослідження давньої кераміки за допомогою спеціальних лабораторних методів, проведених у наукових установах, хоча автори подають інформацію про домішки у формувальній масі й температуру випалювання виробів. Характеризуючи знахідки, дослідники ведуть мову не про склад формувальної маси, з якої виготовлено глиняні вироби, а про склад самої глини. Зокрема, на с.23 зазначено: «уламки ліпного посуду (пра-

вильно – ліпленого. – В.Т.) мають… рихлу глину та значні домішки шамоту», «ступінь обпалу (правильно – випалювання. – В.Т.) низький, глина крихка», в іншому випадку – «випал нерівномірний» (с.119), «поверхня коричневого кольору, рівна шерехата, глина щільна з дрібними домішками шамоту» (с.36). Подібні описи трапляються по всьому тексту монографії. Увагу привертає й часто згадуваний термін «пряслице», запозичений українськими археологами в російських колег, який в українській мові має відповідник – «кружало» [2, с.5-10; 6, с.14-16]. На сторінках 34, 37, 41, 42 і далі в тексті автори, описуючи дану знахідку, в одному випадку фіксують «пряслице керамічне», в іншому – «пряслице глиняне», хоча різниці між цими кружалами немає, оскільки всі вони виготовлені з одного матеріалу – глини. Тому під час опису глиняних археологічних знахідок дослідникам варто використовувати єдину уніфіковану назву на позначення матеріалу, з якого їх виготовлено. У тексті автори досить часто використовують термін «тісто», зокрема «глиняне тісто без видимих штучних домішок, окрім дрібного піску», або «тісто з домішками шамоту, кривавику; колір плямистий: бурий, сірий, коричневий, оранжевий, поверхня шерахато-загладжена» (с. 34, 37, 12, 122 і т.д.). Оскільки в українській мові термін «тісто» означає масу, виготовлену з борошна хлібних культур, тому в даному контексті по-трібно вести мову про «формувальну масу». Щодо кольору «тіста» виникає питання: як автори без відповідних лабораторних аналізів визначили колір формувальної маси, адже загальновідомо, що він завжди змінюється в процесі випалювання глиняних виробів [1, с.1250; 4, с.9]. Оскільки експериментальне моделювання потребує дотримання певних правил і чіткої фіксації результатів дослідження, висловлю кілька зауважень щодо проведених експериментів:

183

Бібліографія українського гончарства. 2007 • видобування сировини відбувалося без фіксації хронометражу й трудомісткості сучасними лопатами, а не знаряддями праці, подібними до тих, якими користувалися гончарі доби Руси; • випалювання експериментально виготовленого посуду в реконструйованому горні здійснювалося без фіксації температури випалювання. До того ж, у монографії для опису археологічних гончарних знахідок ужито

терміни, що не відповідають сучасній керамологічній термінології. Варто зауважити, що наявні в монографії неточності є типовими серед археологів. Вважаю, що уникнення в подальшому зазначених помилок можливе лише за умови широкого використання під час дослідження археологічних знахідок фізико-хімічних методів, а також матеріалів етнографії й керамології. Під час опису глиняних археологічних знахідок дослідникам варто використовувати єдину уніфіковану термінологічну систему.

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор В.Т.Бусел. – Київ–Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 428 с. 2. Пошивайло Олесь. До питання наукової термінології в українській археології: по-українськи «кружало», а не «пряслице» // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.5-10. 3. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – 280 с.: іл. 4. Пошивайло Олесь. Керамологічні сюжети в постсовєтській археологічній науковій літературі: домінанта профанного // Український керамологічний журнал. – 2004. – №1. – С.7-15. 5. Словник іншомовних слів /За редакцією члена-кореспондента АН УРСР О.С.Мельничука. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії Академії наук Української РСР, 1975. – 776 с. 6. Щербань Анатолій. Класифікація кружал і важків VІІІ–ІІІ ст. до н.е. з Лісостепу України // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.14-16.

© Валентина Троцька, керамолог (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2009

184

Бібліографія українського гончарства. 2007 мистецьким містком, що поєднав минуле й сьогодення» (с.3). Автор переднього слова не назвала дати, коли Лабораторія архітектурнохудожньої кераміки припинила своє існування і з яких причин. Дуже обережно вона вказала на те, що лише деякі панно, виготовлені у майстерні, уціліли – «на жаль, більшість з них знищено» в 1990-х (с.2). Саме в роки незалежності Україна показала свою байдужість до творчої спадщини українських мистців, належним чином поцінованих за кордоном, адже досі штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі прикрашає глиняне панно «Земля, флюиды жизни и расцвета мирам Вселенной посылай», виконане за ескізом Л.Мєшкової майстрами «Софійської гончарні». Невиправдано куцою є розміщена у вступній статті інформація про Ніну Федорову, 100-річчю з дня народження якої присвячено видання. Практично не подано ніяких біографічних даних про мисткиню, її життєвий і творчий шлях. Лише зазначено, що вона є вихованкою Межигірського технікуму кераміки та скла. Під чорно-білою фотографією Ніни Іванівни не вказано повних дат народження й смерті. Ілюстративний матеріал містить 17 фотографій виробів майстерні та 16 світлин майстрів. Однак у їх числі немає жодної належним чином атрибутованої. У підписах до глиняних виробів зазначено прізвища, ініціали та роки життя авторів, назви робіт і час їх виготовлення, а також місце зберігання. Проте дещо незрозумілим є підпис до фото декоративного панно з четвертої сторінки обкладинки: «Грудзинська О.А. Панно декоративне. Ст. метро «Хрещатик». 1960 р. МУНДМ». Панно зберігається на станції метро чи у фондах музею? У всіх підписах відсутня інформація про матеріали й техніки виконання виробів, інвентарні номери зберігання, час зйомки, місця зберігання оригіналів і чи публікувалися фото раніше. Не завжди вдалим є колір фону, на

якому розміщено виріб на фото; досить часто вони майже зливаються (с.5, 8-13, 15), а на с.14 фону взагалі не видно. У підписах до унікальних світлин майстрів «Софійської гончарні» містяться лише їх прізвища й ініціали. Не зазначено місце й час зйомки, подія, пов’язана з нею, автор фото, місце зберігання оригіналу фото, чи публікувалося воно раніше. Окрім того, дане видання не має повного бібліографічного опису. На мою думку, слова вдячності спонсору проекту логічніше було б розмістити не наприкінці вступної статті, а на 3-й сторінці обкладинки, присвяченій рекламі корпорації «Трансекспо». На обкладинці альбому названо творчий колектив видання: відповідального за випуск – Андріяну В’ялець, автора-упорядника – Ірину Бекетову, автора фото – Вадима Козицького, дизайнера – Марію Ляшенко, координатора – Валерію Скок. Брошура «Експериментальна майстерня. Творчий осередок: до 100-річчя Ніни Федорової» є результатом їх спільних зусиль. Переглянувши дане видання, усвідомлюєш багатство спадщини мистців гончарної справи, які впродовж десятків років працювали в експериментальній майстерні художньої кераміки на території Національного заповідника «Софія Київська». Їх вироби, які зберігаються у фондах Музею українського народного декоративного мистецтва, є унікаль­ним матеріалом для наукових досліджень розвитку українського мистецтва, зокрема кераміки, впродовж 1940-х – першої половини 1980-х років. Альбом популяризує здобутки керамістів «Софійської гончарні», заохочує досліджувати її діяльність і творчу спадщину, примушує задуматися над невиправними кроками, які вже зробило й ще зробить збайдужіле до української культури панство й чиновництво, адже нерідко саме вони вирішують долю творів мистецтва в сучасній Україні.

Людмила Овчаренко, керамолог, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2010

186

Бібліографія українського гончарства. 2007 гончарства, тож і основний вміст видання – опис практичного виготовлення виробів. У роботі систематизовано розрізнені відомості про різні види гончарного виробництва, сировину, необхідні для роботи інструменти, технологію виготовлення. Підкреслю й важливість порушених творцем даного видання суто технологічних аспектів. Наприклад, подано рецепти полив, відсоткове співвідношення необхідних інгредієнтів для їх приготування, детально описано способи виготовлення гіпсових форм, шлікеру. Уміщено значний масив інформації, необхідний для дійсно зацікавлених. На жаль, робота не позбавлена недоліків. Форма початкового тексту може існувати в авторській інтерпретації, але змістове наповнення потребує доопрацювання. Неправильні дефініції, плутані пояснення видають нефахівця в даній галузі. Робота подібного типу передбачає, передовсім, знання предмета й володіння специфічною для нього термінологією. Для сучасної навчальної практики, зокрема для викладання гончарства, необхідні ретельно перевірені фахівцями видання, щоб не сформувати в дітей хибне уявлення про саме гончарне виробництво або про будь-які з його аспектів. Матеріали подано з погляду сучасної пересічної людини з відповідними уявленнями. Для прикладу: «Отметим, что формы глиняной посуды с веками почти не изменились. Горшок, кувшин, миска…» (с.9). Починається видання вступною статтею «Экскурс в историю», в якій коротко подано плутану й не зовсім достовірну історію гончарного виробництва. З’яву гончарства пов’язано з появою китайського фарфору (с.7). Насправді ж найбільш ранні відомості про давнє гончарство науковці пов’язують з епохою неоліту. У вступному слові виокремлено підрозділ «Виды керамики», де також багато неточностей і недостовірних даних. Зокрема, неправильно пояснено, що таке «терракота» і «гончарная керамика» (с.13). Читача вводить в оману твердження, що «ближайшей родственницей гончарной керамики является майолика» (с.14). За обсягом уміщеного матеріалу про

фарфор помітно, що саме про нього автору трапився чималий обсяг інформації, який значно переважає дані, скажімо, про фаянс. Розділ «Прежде чем начать лепить» поділено на підрозділи – «Где взять глину», «Готовимся к работе», «Инструменты и приспособления». У першому з них мовиться про різновиди глин. Незрозуміло, для чого подавати таке визначення: «мергель, мергелеевая глина, или лесс. В материале преобладает известь, что хорошо подходит для производства цемента, но не для гончарных работ» (с.25). По-перше, не пояснено, що ж це таке, по-друге, навіщо розповідати про непридатний для гончарства матеріал? Другий підрозділ цього розділу присвячено підготовці глини до роботи, третій – необхідним для роботи з глиною інструментам і пристроям. Один із підрозділів – «Из цельного куска глины» – розділу «Ручная лепка» знайомить зі способами виготовлення «яблока», «чаши», «горшков для суккулентов» (для рослин – О.Щ.). У підрозділі «Техника спиральной лепки из жгутов» описано, як виготовити «цветочный горшок» способом ліплення з глиняних качалочок. Підрозділ «Налеп» ознайомлює зі способом обліплювання готової форми глиною. У наступному підрозділі – «Лепка при помощи болванок» – описано спосіб виготовлення «миски», «вазы», «подставки для карандашей», «бутилочной» вазы», «болванки из мешка», «горшочка из мешка». Наступний підрозділ – «Лепка изделий из пластин» – містить розповідь про виготовленя «рамки для фото или картины», «часов», панно «Осень», «Мой любимый сад», «Подводный мир». Подано ідеї й описано способи виготовлення «панно-кармашки», «ваз из двух пластин», «вазы-цилиндра», «ваз из деревянной ручкой», «декоративной кружки», «шкатулки-сюрприза», «прямоугольной шкатулки», «четырёхугольного горшка», «горшка-светильника», «светильника-черепашки», «светильника-домика», «аромалампы «Пенёк», «копилки». Розділ «Ручное формование изделий в гипсовых формах» присвячено розповіді про

189

Бібліографія українського гончарства. 2007 три способи виготовлення одно-, дво- і багаточастинних форм. Наступний розділ – «Формование глиняных изделий из готовых форм», можливо, варто було б об‘єднати з попереднім. Розділ «Изготовление изделий мето­дом литья» містить інформацію про техно­логію виготовлення глиняних виробів способом лиття. Він складається з пунктів: «Изготовление шликера», «Наливной способ», «Сливной способ», «Подготовка, сборка формы и отливка изделия сливным способом», «Сушка глиняных изделий». Розділ «Декорирование керамических изделий» включає підрозділ «Декорирование сырых и утильных изделий» (під «утильными» слід розуміти ті, що випалені один раз. – О.Щ.), що, у свою чергу, складається з пунктів «Смешивание глин разных цветов», «Текстурное декорирование», «Налепные узоры», «Декорирование при помощи ангобов», «Чудесные свойства солей металлов», «Техника «сграффито», «Полив ангобами под имитацию мрамора», «Техника «резерваж», «Работа с трафаретом». Підрозділ «Глазурование» ознайомлює з властивостями полив, відсот-ковим співвідношенням інгредієнтів для їх виготовлення. У пунктах «Жемчужный блеск эмали» та «Техника надглазурной росписи» подано розповідь про емалі й технологію нанесення надполив’яної мальовки. Заключний розділ – «Обжиг керамики» – включає підрозділ «Виды и режимы обжига»,

що складається з пунктів: «Обжиг глазурованных изделий», «Обжиг неглазурованных изделий», «Режим обжига», а також підрозділ «Декорирование при обжиге» з підпунктами «Атмосфера восстановительного огня», «Задымление», «Кракле». Останній підрозділ цього розділу «Краски для холодной керамики» сформували підпункти: «Эмали для обжига в домашней духовке», «Маркеры с краской для керамики». У завершальному слові автор-укладач підсумував про безмежні властивості глини й закликав творити з неї. На завершення зазначу, що хоча в роботі й звернено достатню увагу питанню про необхідну для роботи сировину, способи її підготовки, описано деякі технологічні процеси, початківцями слід з обережністю дослухатися до порад, поданих у книзі. Використовуючи подібні видання у викладацькій практиці, учителям варто ретельно перевіряти почерпнуті з них відомості. За відсутності фахових методпосібників з гончарства, подібні до рецензованого видання є своєчасними й необхідними. Але, враховуючи той факт, що вони розраховані на учнів і покликані виховувати їх мистецькі смаки, необхідно обов’язково звертатися за допомогою до відповідних фахових установ за консультаціями.

© Олена Щербань, керамолог (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2011

190

Бібліографія українського гончарства. 2007 вона це зробила, можливо б і не стверджувала, що «можливо, посуд із відбитками тканини поступово набував особливого магічного значення, а згодом скісні накреслення на ньому прямі чи сітчасті візерунки стали традиційними» (с.37). Насправді ж, на найдавнішій кераміці з території України відбитків текстилю досі не виявлено. Починаючи висвітлювати декор глиняних виробів з часів трипільської культури доби енеоліту, Галина Івашків не дала йому власної оцінки. Тому абзац, присвячений цьому часові, сприймається як набір цитат. Зовсім не описано декор глиняних виробів доби пізньої бронзи й початку доби заліза. Таким чином з роботи випав майже тисячолітній період. Недостатньо висвітлено й декор посуду межі ер. Дивним видається пояснення домінування неорнаментованого посуду в культурах України третьої чверті І тисячоліття «падінням» Західної Римської імперії (с.38-39). Насправді ж, вважаю, ці два факти ніяк не пов’язані між собою. Адже процес спрощення декору української кераміки розпочався майже на тисячоліття раніше руйнації Західної Римської імперії. Найдетальніше охарактеризовано оздоблення й асортимент посуду VIII–XV століть. Галина Івашків описала елементи й композиції орнаментів, техніку їх нанесення. Подала вірний

висновок В.Ауліх про те, що на спосіб оздоблення тогочасного посуду помітно вплинуло технологічне нововведення – гончарний круг. На мою думку, недоцільними й такими, що мало допомагають у розумінні еволюції, символіки елементів і мотивів декору, є екскурси в давню історію, наведені у розділі 3. Вважаю, що для вирішення поставлених у роботі завдань вистачило б констатації фактів їх існування в давнину. Зазначу, що виявлені недоліки – проблема не лише Галини Івашків, а української науки загалом. Подібні недоліки є в багатьох узагальнюючих мистецтвознавчих і етнологічних публікаціях. Однією з причин цього є відсутність узагальнюючої характеристики історії давньої гончарної орнаментики на території України. Натомість, наявна величезна кількість публі­ка­цій щодо декору глиняних виробів різноманітних археологічних пам’яток і культур у спеціалізованих виданнях. Ще більше цікавих і важливих для розуміння історії української орнаментики джерел, що зберігаються у фондових колекціях музеїв України й близького зарубіжжя, не опубліковано. Не володіючи цим масивом джерел, науковці в узагальнюючих працях, як правило, роблять значну кількість помилок.

© Анатолій Щербань, керамолог, археолог, історик, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2009

192

Бібліографія українського гончарства. 2007 • ІІ

(керамолога, історика, археолога, музеолога) •

ПРО ДЕКОР УКРАЇНСЬКОЇ КЕРАМІКИ, АБО ДАЛЕКІ ПОШУКИ БЛИЗЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ Наукова керамологічна спільнота вже давно очікувала дослідження про декор української народної кераміки [див.: 3]. Тема є актуальною з огляду на те, що декор постає визначальним маркером локальних і хронологічних особливостей кераміки, важливою ознакою для здійснення культурної, мистецької й історичної атрибуції глиняних виробів. Історіографія цього питання достатньо розмаїта й довготривала. Упродовж останніх півтора століття сформувалися окремі напрямки в дослідженні декору, визначено його основні ознаки, техніки, домінантні елементи й мотиви, історичні, національні й регіональні особливості. Матеріали про декор української кераміки поступово накопичувалися в статтях описового характеру, з‘явилися перші спроби їх теоретичного осмислення на початку ХХ століття, згодом – узагальнюючі публікації за радянської доби. Врешті, черговий історіографічний етап мав бути завершений, або ж започаткований рецензованою роботою Галини Івашків, яка побачила світ 2007 року. Авторка здійснила велику пошукову й аналітичну роботу, яка, поза сумнівом, заслуговує на схвалення. Її ґрунтовна праця, присвячена всебічному аналізові декору української кераміки, побудована за тематичним принципом. Перший розділ має історичний характер і присвячений гончарству XVI – першої половини ХХ століття. Три наступні – мистецтвознавчі. У них досліджено основні техніки оздоблення, мотиви та елементи декору, іконографію образів і сюжетів. Уперше в українському мистецтвознавстві детально проаналізовано окремі елементи й мотиви декору, їх

походження, еволюцію в межах конкретних різновидів. Чітко й структуровано подано іконографічну характеристику міфологічних і християнських образів, повсякденних побутових сюжетів. Поліграфічно добротно виконана книга містить зручний науковий апарат, вражаючу кількість якісних ілюстрацій. Віддаючи належне авторським зусиллям та ерудиції, загалом погоджуючись із багатьма висновками дослідниці, водночас висловлю кілька дискусійних міркувань щодо стрижневих акцентів книги та принагідно зверну увагу на деякі неточності. З огляду на те, що я не є фахівцем із керамології ХІХ–ХХ століть, зупинюся лише на питаннях історії декору ХVI–ХVIІІ століть та окремих археологічних ретроспекціях. Це була доба формування власне української народної кераміки, етап становлення її визначальних ознак, що стали візитівкою, навіть етновизначальною ознакою народної кераміки в ХІХ столітті. Тому логічно авторка розпочала своє дослідження з цього періоду. В окремий хронологічний розділ пані Галина Івашків його не виділила, оскільки обрала інший тип побудови книги: висновки, як і окремі положення про кераміку пізньосередньовічної – ранньомодерної доби, уміщено по всьому тексту. Вступна частина, як і належить, містить історіографію теми, репрезентовану доволі представницьким переліком праць з мистецтвознавства, історії, етнографії, археології. На жаль, історіографічна розвідка радше нагадує укладений за хронологією перелік авторів, які в тій чи іншій мірі торкалися досліджуваної теми, без виділення хронологічних чи тематичних груп. При цьому повністю відсутній критичний огляд літератури. Археологічні публікації представлено фрагментарно

193

Бібліографія українського гончарства. 2007 (трипільський час, ранньослов’янські й давньоруські пам’ятки), що ніскільки не сприяло повноцінному з‘ясуванню особливостей і тенденції еволюції декору. Цим (історіографічним і трактувальним підходами), напевне, й пояснюється наскрізний авторський лейт­ мотив – показ декору української кераміки як прямого продовження давніх традицій за вульгарно спрощеною схемою: трипільська – давньоруська – українська кераміка ХVI–ХІХ століть. Утім таку непереконливу думку подано імперативно, як певну аксіому, що вже не потребує ніяких додаткових дослідницьких аргументів. Одночасно вона постає ще одним яскравим прикладом політично зумовленого в радянському мистецтвознавстві переконання в автохтонній еволюційності народної кераміки українців, її прямої спадкоємності з давньослов’янського часу, а окремих елементів – від Трипілля чи палеоліту (за бажанням дослідника). Традиційним є інколи нічим не виправдане звернення до археологічної кераміки народів, що проживали на теренах сучасної України. Навіть сам початок з «доісторичного періоду» [3, с.35] (тут термін використано достатньо невдало) відкриває серію своєрідних археологічних ляпсусів. З-поміж них, щоб уникнути звинувачення в надмірній прискіпливості, назву лише кілька. «Відбитки тканин» на кераміці [3, с.35-37] однозначно не є декором. Для кінця енеоліту – епохи бронзи [3, с.38] не згадано найголовнішої прикмети декору гончарних виробів тогочасних племен – так званого «мотузкового орнаменту», тобто елементів, нанесених мотузкою по сирому виробу, або іншим орнаментиром для того, щоб імітувати подібного роду відбитки (цей елемент є визначальним для скотарських культур індоєвропейців, які змінили давньосередземноморські племена мальованої кераміки). Дивують вільні переходи від Трипілля до ХІХ століття, а надто вже шукання витоків окремих елементів декору в палеоліті: так виготовлену німцем-протестантом 1766 року тарілку із зображенням жінки з гілкою та вазонами

194

авторкою потрактовано як відлуння зображень «Великої Богині» на палеолітичних амулетах [3, с.263]. Баклага навряд чи дійшла до українців з черняхівської культури [3, с.41]. Найімовірніше, вона була не провінційно-римським чи германським імпортом – запозиченням давніх слов’ян, а східним запозиченням уже, власне, українців. На жаль, проблему взаємовпливів у народній кераміці розглянуто побіжно, під час компілятивно-компаративних оповідей про той чи інший мотив чи сюжет декору. Звідси й висновки про характер запозичень (західних або східних) чи автохтонність елементів на різних етапах існування української кераміки достатньо розмиті й невизначені. Уже неодноразово звертала увагу на цей специфічно радянський методологічний концепт, який нині видається достатньо анахронічним. У авторів наукових праць, які його сповідують, упродовж XVI–XVII століть немовби окремо існують Польща, Литва, Україна й Білорусь, на теренах яких поширюються гончарні форми чи декоративні мотиви, які аналізуються ізольовано, хоча розвиваються не окремішно від мистецтва сусідніх народів. Їх семантика, традиційно для радянського мистецтвознавства, шукається в далеких часах, тоді як існування споріднених мистецьких особливостей європейської культури, яку населення активно переймало як моду, а також повсякденна культура населення Речі Посполитої, фактично ігноруються. Це питання, у глобальному аспекті співвідношення «великої» та «малої» традицій, учені неодноразово порушували й дискутували на європейському просторі. Чи є культура використання глиняних виробів у побуті нижчих класів запізнілим наслідуванням культури «вищих класів»? Чи наслідували селяни те, що прийшло до осель шляхти, а згодом – козацької старшини у містах? На перший погляд, здається, що так. Проте, як переконливо довів історик Пітер Берк [1, с.62-67], у процесі «опускання» ідеї сприймаються не пасивно. Вони модифікуються, трансформуються в явища, які низами

Бібліографія українського гончарства. 2007 сприймаються як необхідний процес адаптації до їх особливих потреб. Водночас, не варто ігнорувати й рух у протилежному напрямку – вгору соціальної піраміди. Італійський історик Антоніо Ґрамші зауважував, що народ – це не культурно однорідна одиниця; він культурно розшарований у досить складний спосіб [цит. за: 1, с.30]. Верхівка українського суспільства впродовж XV–XVIІ століть традиційно перебувала в колі побутової моди, що поширювалася Європою [2, с.202]. І навіть до середини наступного століття прикмети побуту козацької старшини підросійської Гетьманщини ще визначали польські звичаї [4, с.218-220]. З огляду на викладені вище спостереження, пані Галині Івашків необхідно було проаналізувати передовсім європейські західні запозичення, так яскраво представлені в український кераміці досліджуваного періоду, порівняти їх зі східними (турецькими), особливо відчутними в Поділлі й Південній Гетьманщині. Видається важливим включення до книги підрозділу, присвяченого історії гончарних цехів [3, с.56-69], яку авторка прагнула дослідити в контексті загальної проблематики: «Гончарні цехи: історичні аспекти, стилістика оздоблення». Назва достатньо невдала, адже треба було аналізувати гончарні вироби цеховиків. Проте кілька разів наголошено, що виробів цехового гончарства збереглося обмаль: «більш предметно про тенденції оздоблення глиняного посуду XVI–XVIІІ ст. не можна говорити через порівняно невелику кількість збережених предметів», «в Україні збереглося дуже мало цехових пам’яток, які б свідчили про характер декору керамічних виробів XV–XVIІ ст.» [3, с.42, 56] тощо. Отже, зупинившись на стані розвитку наукової думки в царині вивчення цехового гончарства XV– XVIІІ століть, який зафіксував Пилип Клименко 1929 року, авторка розписалася в тому, що характеризувати декор неможливо через брак джерел. Категорично не погоджуюся з цим, як і з розмежуванням цехового гончарства й гон-

чарства XV–XVIІ століть. В Україні це фактично синонімічні поняття, бо явище партацтва тоді ще не набуло значного поширення. Матеріали даного розділу (позитивним моментом є використання нових архівних джерел і фондових колекцій) ґрунтуються головним чином на історії цехів Львова, Потелича, Кам’янки Струмилової, кількох інших міст та глиняних виробах, серед яких кількісно домінують предмети зі збірки Петра Лінинського. Й у цьому контексті зверну увагу ще на два суттєві аспекти. По-перше, подібна «вибірковість джерел» наштовхує на думку, що в монографії йдеться передовсім про регіональну специфіку цехового гончарства, а не про загальноукраїнські закономірності. Опиратися ж на дані міста Лева взагалі треба обережно, бо це фактично єдине класичне «місто в мурах» у межах річпосполитської й гетьманської України; в інших містах цеховий розвиток мав регіональні відмінності й своєрідність. По-друге, щодо збірки Петра Лінинського: це, безсумнівно, велика й унікальна колекція. Значною заслугою авторки є введення багатьох її речей до наукового обігу. Проте подібне кількісне переважання в узагальнюючому дослідженні декору всієї української кераміки гончарних виробів з однієї регіональної колекції є невиправданим, оскільки призводить до хибного перенесення ряду локальних ознак на кераміку інших теренів України, до певної міри «збіднює» гончарний асортимент, породжує певний «хронологічний збій» через випадковість і вибірковість формування колекції, відсутність музеологічної, керамологічної атрибуції. Насамкінець зазначу, що ґрунтовне монографічне дослідження пані Галини Івашків за обсягом зібраних і проаналізованих матеріалів вражає. Воно завершило й водночас підсумувало певний історичний етап у дослідженні декору української кераміки. Проте подальший шлях у цьому напрямку, тобто сповідуючи радянські мистецтвознавчі концепції, уже безплідний, адже нічого не додасть до існуючої

195

Бібліографія українського гончарства. 2007 картини розвитку українського гончарства, аналізу глиняних виробів, уточнення окремих сюжетів чи імен майстрів. Нині першочерговим завданням є розробка цієї теми на новому методологічному рівні, який має характеризу-

ватися відмовою від стереотипного мислення, у тому числі й від теорії обов'язкової еволюційної автохтонності художніх явищ, глибшою інтеграцією всіх суспільних дисциплін у царині української керамології.

1. Берк П. Популярна культура в ранньомодерній Європі /Переклад з англійської. – К.: Український центр культурних досліджень, 2001. – 376 с. 2. Буряк Л. Повсякденне життя козацької еліти Лівобережної України XVIII ст. крізь призму матеріального світу // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2003. – Вип.2. – С.197-206. 3. Івашків Галина. Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с. 4. Коваленко Оксана. Гончарні вироби в побуті заможного міщанства: зміни другої половини XVIII століття // «Історія повсякденності: теорія та практика»: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, Переяслав-Хмельницький, 14-15 травня 2010 року / Упорядники Лукашевич О.М., Нагайко Т.Ю. – Переяслав-Хмельницький, 2010. – С. 218-221.

© Оксана Коваленко, керамолог, історик, археолог, молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доцент Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, кандидат історичних наук, доцент, 2011

196

Бібліографія українського гончарства. 2007

• ІIІ (керамолога, етнолога, музеолога) • 2007 року побачила світ монографія наукового співробітника Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, кандидата мистецтвознавства Галини Івашків «Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть» [5]. В її основу лягли матеріали кандидатської дисертації «Декор традиційної української кераміки ХVІІІ – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)» [див.: 6]. Слід віддати належне авторці книги: вона значно розширила свою кваліфікаційну роботу, доповнила новими дослідницькими матеріалами. Особливо похвально, що вона врахувала чимало зауважень до дисертації й автореферату, висловлених на захисті. Зокрема, у дисертації залишилися поза увагою такі прикметні для української кераміки способи декорування, як ангобування, скління, димлення, лискування, штампування, ритування, фляндрування, затікання та деякі інші [див.: 13, с.159-162; 16, с.271-274]. У монографії більшість із них знайшли належне відображення, а щодо інших дослідниця пообіцяла дослідити їх «у наступних розвідках» [5, с.10]. Досі в українській керамології не було настільки ґрунтовних праць, присвячених декору української кераміки, як монографія Галини Івашків. Щоправда, були серйозні дисертації: докторська – Юрія Лащука «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.», та кандидатська – Василя Гудака «Народная керамика восточноподольской зоны Украинской ССР» [7; 3], але вони залишилися неопублікованими. Ще були окремі статті в періодичних виданнях, узагальнюючих працях і енциклопедіях, але великої монографії з означеної проблематики в Україні досі не було. Отож, Галина Івашків створила першу узагальнюючу працю, що має важливе значення для

української керамології. У ній зібрано воєдино, систематизовано й уведено до наукового обігу численні керамологічні матеріали. Джерельну базу монографічного дослідження склали речові й документальні матеріали близько 60 науково-дослідних, музейних і архівних установ України, Польщі й Російської Федерації, а також власноруч зібрані пам’ятки під час польових керамологічних експедицій до різних історикоетнографічних регіонів України. До наукового аналізу широко залучено значну групу пам’яток кахлярства XVI–XIX століть зі збірки Петра Лінинського. Авторка порушила багато аспектів складної й малодослідженої теми, які досі залишалися поза увагою керамологів. Усе це дозволяє сподіватися, що монографія стане вагомим підґрунтям для наступних наукових студій вітчизняного гончарства, для подальшого осмислення декору глиняних виробів. Переконаний, що з часом праця набуватиме все більшої значущості в справі збереження національної ідентичності українців. Поки що ж висловлю критичні зауваження до окремих думок і висловлювань авторки, які, гадаю, варто було б урахувати авторам наступних публікацій, і які, можливо, також стануть у нагоді як читачам книги, так і послідовникам мистецтвознавчих студій Галини Івашків. У «Вступі» дуже лаконічно, поверхово й некритично окреслено історіографію вивчення декору української кераміки. Незважаючи на великий перелік використаних у дослідженні праць попередників, чимало важливих розвідок, присвячених актуальній проблематиці, навіть не згадано. Наприклад, мовиться про популярні альбоми Давида Гобермана, і жодного слова – про наукові праці одного з найбільш поважаних дослідників народного мистецтва,

197

Бібліографія українського гончарства. 2007 професора Віктора Василенка* [див., напр.: 1, с.156-170]. Так само відсутні посилання на згадані вище дисертації Юрія Лащука й Василя Гудака. (Сподіваюся, дослідниця ознайомилася не тільки з їх авторефератами, а й використала у своїй роботі рукописи цих праць). Уже у вступній частині почали виявлятися курйози. Наприклад, дослідниця голослівно запевнила, немовби «розвитку української науки» сприяла праця німецького архітектора Готфріда Земпера, що побачила світ 1863 року, та розвідки 1890-х років австрійця Алоїза Рігля [5, с.10-11]. Проте, за посиланнями наприкінці вступної частини, випливає, що першу працю німця Галина Івашків могла бачити лише в перевиданні російською мовою через 107 років (1970), а щодо роботи австрійця, то вона конкретно навіть не може сказати, яка ж саме його робота так «сприяла» розвитку української науки: у посиланні уточнено: «Можливо**, йдеться про працю…» [5, с.26]. Насправді, немає жодного документально підтвердженого факту, немовби українські дослідники народного мистецтва вчилися на працях згаданих іноземців. Навіщо ж тоді вигадувати про їхній вплив на розвиток вітчизняної науки? Можливо, щоб укотре переконати українців, хто має бути їхніми «навчителями» й кому вони мають «завдячувати»? Чи не комплекс малоросійщини й донині дається взнаки? Точнісінько, як у Тараса Шевченка: «Нехай скаже німець. Ми не знаєм… Добре заходились По німецькому показу…» [22, с.260, 261]. Один із підрозділів розділу «Українське гончарство XVI – першої половини ХХ століть» називається «Етапи трансформації декору» [5, с.35-56]. Проте жодного етапу трансформаційних процесів від доби Трипілля до середини ХХ століття, з чітко окресленою хронологією,

*У тексті монографії є лише згадка імені цього вченого: «В.Василенка» [5, с.261] **Усі виділення в цитатах (курсивом, напівжирністю, підкресленням) належать автору рецензії

198

дослідниця так і не виокремила. Про часові зміни в декорі, безперечно, мова йде, але саме етапи цього процесу залишилися поза увагою дослідниці. Випала з поля зору й історична динаміка видозмін декору української народної кераміки на регіональному рівні, передовсім у провідних осередках гончарства, зумовлених природними умовами, етнічним складом населення, напрямками міграцій, впливами та взаємовпливами різних етнічних груп, як і залежність цих видозмін від політико-економічних процесів у різних частинах України. У підсумку залишилися без відповідей питання: звідки з’являлися нові мотиви й композиції в народному гончарстві? Якими шляхами проникали в Україну європейські й східні запозичення? Хто їх привносив до України? Якими були механізми «приживлення» інновацій у народному гончарстві XVI – першої половини ХХ століття? Як позначився на декорі української кераміки та його вивченні ідеологічний пресинг більшовицького режиму? Як упроваджувалася в художній кераміці більшовицька символіка? Також – жодного слова про тенденції розвитку декору в 1920-ті – 1940-ві роки (за винятком двох абзаців про тогочасний стан прикарпатського гончарства). Відповідно, й ілюстративні матеріали монографії не відображають стилістичних видозмін у декорі цього історичного періоду, хоча тема дослідження й передбачала такі студії. В основі наступного підрозділу «Гончарні цехи: історичні аспекти, стилістика оздоблення» – матеріали про цехи, передовсім Львова й Потелича. Всі інші гончарні осередки України, де існував цеховий устрій, згадано побіжно. Звертають на себе увагу виявлені дослідницею архівні матеріали про гончарний цех Львова. З них випливає, що місцеві гончарі продавали на базарах і ярмарках «горшки сиві прості», «горшки полив’яні», «горшки», «сиві» та білі «горшки» [5, с.60]. Натомість – жодної згадки про торгівлю кахлями. Не випадково й на цехових печатках і цішці гончарних цехів, поданих у монографії, домінуючими були зображення горщиків і глечиків, тобто посудних форм, і жодного разу – кахлі! Тільки з другої половини

Бібліографія українського гончарства. 2007 XVIІІ століття на свинцевій цішці гончарного цеху Ніжина, окрім глечика й горщика, з’явилася кахля [15, с.77]. Галина Івашків цілком справедливо звернула увагу й на той факт, що у Львові саме «виконання горщика і дзбана було одним із пунктів «штуки майстерської» [5, с.57-58]. Те ж саме практикували гончарні цехи Потелича й Коломиї в XVIІ столітті [15, с.79]. Усі ці факти свідчать про одне: за ціною кахлі на той час були недоступні для більшості населення міст, а тому фактично не фігурують серед продукції місцевих гончарів. Ось чому й Петро Лінинський у «потелицькому каньйоні» попри величезну кількість череп’я всіх століть» слідів кахельного промислу не виявив, а звідси й вигадав, немовби «кахлярі, зокрема й потелицькі, переважно вели «мандрівне заробітчанство», а тому Потелич «не вславився як промисловий осідок кахлярства» [5, с.61]. Виготовлення кахель потребувало додаткових знань і вміння, передбачало наявність досвіду практичної роботи (специфіка формування кахель, висушування, випалювання), якого не можна було набути, виготовляючи кахлі епізодично. З огляду на це, найбільш імовірним було привезення на територію України XV–XVI століть кахель, виготовлених за її межами. Те ж саме стосується й мальованої кераміки чужоземного походження, яка почала з’являтися на українських землях наприкінці XVI – на початку XVIІ століття. Тільки у XVIІІ столітті, з поширенням кахельних печей і доступністю їх для мешканців середнього достатку, їх зафіксовано серед асортименту продукції гончарів Потелича, Глинська, Жовкви [див.: 5, с.61, 64]. З огляду на викладені обставини, хибним видається твердження Галини Івашків, немовби «для завершення науки підмайстрів обов’язковими були мандрівки не лише до українських міст, а й за кордон, що збагачувало учнів новими художніми ідеями та знайомило їх з досягненнями майстрів інших країн» [5, с.57]. По-перше, про який «за кордон» щодо «українських міст» може йти мова, якщо Східна Галичина на той час входила до складу Речі Посполитої? По-друге, з огляду на рівень розвитку тогочасної

міжнародної торгівлі, підмайстри могли знайомитися з новими художніми ідеями нікуди не виїжджаючи, а лишень відвідуючи міські базари і ярмарки. До того ж, хто б ділився з невідомими прибульцями з інших міст таємницями своєї професійної майстерності? У підрозділі «Позацехове гончарство: своєрідність національного стилю» мова йде головним чином про гончарство другої половини ХІХ – початку ХХ століття. На цей час гончарні цехи втратили свою домінуючу роль і фактично перетворилися на господарсько-благодійні організації майстрів. Відмінностей у продукції тогочасних цехових і нецехових гончарів не було, а тому в гончарній спадщині України ХІХ – початку ХХ століття неможливо виокремити вироби цеховиків і позацеховиків. З огляду на цю обставину, назва підрозділу є некоректною й невідповідною історичним реаліям. Вона ще була б доречною, коли мова йшла про попередній період домінування гончарних цехів, які вели активну боротьбу з «партачами», але й за той час (XV–XVIІІ століття) практично неможливо з-поміж збережених виробів гончарів виокремити позацехову продукцію. Авторка чомусь вважає синонімом позацехового гончарства все сільське гончарство [див.: 5, с.70]. Насправді це не так, бо в містах і містечках завжди були гончарі, які не належали до цехових об’єднань. У цьому підрозділі Галина Івашків засвідчила прихильність до одного із стереотипів радянського мистецтвознавства, основаного на вигадці, немовби сільські гончарі «упродовж століть зберегли не лише традиційні форми, а й прадавні мотиви та елементи декору, що надавало їхнім виробам високої художньої цінності», а цехове гончарство, натомість, «від пізнього Середньовіччя зазнавало виразних впливів європейських мистецьких стилів, унаслідок своєї «урбаністичності» щораз виразніше «відходило від автохтонної традиції» [5, с.70]. Насправді, міські й сільські гончарі жили в один і той же час, на одній і тій же території, забезпечували своїми виробами здебільшого одні й ті ж соціальні верстви населення,

199

Бібліографія українського гончарства. 2007 були добре обізнані з тогочасними тенденціями розвитку гончарства, бо бачили привізні вироби на торговищах і ярмарках. І в перших, і в других гончарів стилістика виробів час від часу змінювалася, залежно від мінливих запитів населення, його етнічної належності й іноетнічних впливів. Одним із найбільш змістовних у монографії є розділ 2 «Основні техніки оздоблення». Авторка вперше систематизувала й узагальнила матеріали з гончарних осередків України щодо різних технік декорування глиняних виробів. Проте й тут трапляється чимало недоопрацьованих фрагментів тексту й помилкових тверджень. Так на початку розділу було задекларовано, про які «визначальні та маловивчені техніки» йтиме мова. Проте далі анонсовану систему без яких-небудь пояснень було видозмінено [5, с.91, 92-142]:

Розділ 3 «Мотиви та елементи декору» в монографії найбільший за обсягом матеріалів. За основу викладу підтеми авторка взяла поділ, запропонований керамологом і мистецтвознавцем Тетяною Романець, яка виділила «дві основні декоративні форми, що різняться своїми художніми функціями: 1) абстраговані (не зображальні); 2) зображальні (рослинний зооморфний, антропоморфний орнаменти та сюжетні сценки» [5, с.154]. З огляду на запозичений досвід, перший підрозділ отримав назву «Абстраговані форми». За логікою, наступний підрозділ мав би називатися «Зображальні форми». Проте в монографії він отримав назву «Зображальні структури». Звідси одразу ж постає запитання: чим декоративні «форми» відрізняються від декоративних «структур»? Відповіді авторка не дала.

Сторінка 91

Текст (с.92-142)

Ритування (гравірування)

Ритування (гравірування)

Ангобування («обливання»)

–

Розпис кольоровими глинками (ангобами) із похідними від них (ріжкування, фляндрування, «мармурування»)

Підполивний розпис Ріжкування Фляндрування Мармурування

Поливання («крайкування», розпис поливою, часткове й суцільне покриття поливою)

Поливання («крайкування», розпис поливою, поливання предметів усередині, часткове та суцільне «обливання»)

Розпис вохрою та іншими мінеральними фарбами

Розпис «опискою» та іншими мінеральними фарбами

Штампування

Штампування (витискування)

Лощення

Полірування (лощення, гладження)

Там же згадано ще про одну техніку декорування – «карбування» [5, с.111], проте не пояснено, що авторка мала на увазі, окрім уточнення – «карбували» (насічки, тиснення)» [5, с.139].

200

Так само алогічно другу, «зображальну», групу декору розбито на дві частини, одну з яких поміщено до розділу «Мотиви та елементи декору» (рослинний, зооморфний декор), а другу виділено в окремий розділ «Іконографія

Бібліографія українського гончарства. 2007 образів і сюжетів» (антропоморфний декор та сюжетні сценки). При цьому конкретизовано, що «зображальні структури» – це «різноманітні рослинні мотиви, а також мотиви тварин, риб і птахів… На прикладах декору виробів із різних гончарних центрів розглядаються основні рослинні структури типу «гілка», «букет», «вазон», «дерево»*…» [5, с.227, 291]. Чому ж не назвати підрозділ відповідно: «Зображальні форми»? Або ще доречніше: «Абстраговані мотиви» й «Зображальні мотиви»? Із групи зображальних форм декору (за Тетяною Романець, з якою немовби погодилася Галина Івашків) без пояснень вилучено «антропоморфні орнаменти та сюжетні сценки» [див.: 5, с.154]. Надалі про них йдеться вже як про «фігурні зображення та сюжетні композиції» в окремому розділі [5, с.359], ніби вони не є мотивами чи елементами декору кераміки, а отже, й не повинні бути в розділі «Мотиви та елементи декору». У підрозділі «Абстраговані форми» авторка застосувала поняття «графема», яке, в її розумінні, постало синонімом як терміна «елемент», так і терміна «мотив». Про такі уявлення свідчать приклади: • «З-поміж ритованих чи полірованих графем виділимо зиґзаґ»; «важливого значення мотиву зиґзаґа надавалося в оздобленні кахель та посуду…»; «…зиґзаґ і кривулька в поєднанні з крапками, ромбами постають елементами бордюрного типу»; «мотив зиґзаґа-хвильки на мисках іноді переривається, перетворюючись таким чином на кілька елементів….» [5, с.154, 156, 157, 159].

*Окремо про мотив («структуру») «дерева» в монографії не йдеться зовсім. У прикінцевому абзаці параграфа «Рослинні мотиви» мовиться про здійснений аналіз «вазона» й «дерева» як окремих «рослинних структур» [див.: 5, с.291]. Насправді ж, у тексті про «дерево» згадано лише як про різновид «вазона»

• «У наскельних рисунках періоду палеоліту та мезоліту графема сітки, можливо, була позначенням місць загону звірів…»; «скісна сітка також була основним елементом декору низки карнизних кахель…»; «трапляються варіанти сітчастих мотивів на шийці димлених посудин» [5, с.163, 168, 169]. • «S»-подібні графеми… іноді називають спіраллю…»; «оригінальними є композиції предметів, декорованих «S»-подібними спіралями, що поєднуються з багатьма іншими елементами…»; «відсутність пам’яток з «S»-подібними мотивами»; «S»-подібні елементи, перетинаючись, утворюють мотив розетки» [5, с.173, 175, 176]. Як видно з поданих цитат, терміни «графема», «мотив», а інколи й «елемент» у тексті монографії постають тотожними поняттями. Авторка проаналізувала «графеми»: зиґзаґ, ромб, трикутник /згадано побіжно/, сітка (решітка), спіраль, хрещаті мотиви (свастика, скісна хрестографема, прямий хрест), далі – «мотиви»: «пукля», вихрова розетка, розетка в колі. Згадки в тексті про графеми закінчуються на хрещатих мотивах, бо надалі дослідниця оперує винятково поняттям «мотив». У підрозділі «Зображальні структури» проаналізовано рослинні мотиви («розетка», волошка, «рожа», сосонка, «виноград», гілка, «букет», «вазон», гірлянда, «вінок»); у підрозділі «Зображення тварин, риб і птахів» – мотиви лева, оленя, вола (бика), коня, корови, цапа, барана, риби, рака, дельфіна, птаха, півня, пави, голуба. Прикметно, що дослідниця тільки риб, дельфінів та пав назвала мотивами декору кераміки, тим часом як усі інші – винятково зображеннями, фігурами, образами, з чого важко збагнути, чи є вони все ж таки мотивами або елементами. Невідомо чому окремого аналізу не удостоїлися найпростіші «графеми», у тому числі пряма лінія, крапка. Прикметно, що мовознавчий термін «графема» застосовано головним чином для аналізу декору археологічної кераміки, «орнаментів архаїчного типу». Під графемою авторка уявила графічні знаки з ритуальним, символічним кон-

201

Бібліографія українського гончарства. 2007 текстом, оскільки переконана, немовби всі вони «колись були апотропейонами й виконували магічну функцію» [5, с.219]. Натомість, графічні знаки на глиняних виробах, виготовлених приблизно від XV століття, Галина Івашків уже називає не інакше, як «мотиви» або «елементи». Це пов’язано з її переконанням, немовби відтоді «графеми» змістовно, «з плином часу поступово перетворилися в декоративні елементи» [5, с.219]. Проте основне значення поняття «графема» – це одиниця писемної мови, що передає звук певної мови. Тому в даному випадку більш доречним було б застосування терміна «ідеограма» (нефонетичний графічний знак, що передає певне поняття або ідею). Щоправда, Галина Івашків використала й цей термін, зазначивши, немовби ідеограмою є графема: «Ідеограмою сонця вважається графема хреста в колі» [5, с.207]. Авторка постійно акцентує увагу, що в монографії досліджуються провідні мотиви й елементи на глиняних виробах. Проте з окремих речень випливає, що вона нерідко ототожнювала ці поняття, а тому використовувала в тексті як синонімічні. Наприклад: • «…деякі мотиви та елементи: «вилоги», «косички», «сосонки», «квіти» тощо» [5, с.16]; • «…елементами фляндрованого розпису на полумисках з Бубнівки були «колосок», «квітка», «стовпчики», «спускавки», а також «S»-подібні мотиви на смугах «шарівки»…» [5, с.105]; • «…насиченістю мотивів та елементів наділені вироби майстрів з Рахнів Лісових: «спускавки», «стовпчики», «шарівка», «хрещаті та «S»-подібні мотиви, кривульки, смуги горизонтальних ліній, крапки тощо» [5, с.107]; • «крапчасті мотиви, довільно розкидані по всій поверхні» [5, с.112]; • «деякі вироби з цього осередку по всій поверхні майстри прикрашали мотивами крапок…» [5, с.115]; • «мотивів (кривульок голубого кольору)» [5, с.116];

202

•

«мотивів кривульок, смуг ліній, гілок» [5, с.122]; • «складніші елементи, наприклад, листки, які чергуються з «S»-подібними мотивами» [5, с.123]; • «мотивами крапок, дуг, косих ліній, сітки, кривульок...» [5, с.133]; • «горизонтальні лінії та смуги, крапки, цятки, овали, кривульки, гачки «качалочки», косі лінії, похилі палички, кружальця, дужки, короткі вертикальні смуги – ось далеко неповний перелік мотивів» [5, с.133]; • «…до визначальних та відносно стійких геометричних мотивів різних епох належать такі: лінії, кривульки, зиґзаґи, ромби, трикутники, свастика, косі та прямі хрести…» [5, с.509]; • «…композиції предметів, декорованих «S»-подібними спіралями, що поєднуються з багатьма іншими елементами…» [5, с.175]; • «…відсутність пам’яток з «S»-подібними мотивами…» [5, с.175]; • «…S-подібні елементи, перетинаючись, утворюють мотив розетки…» [5, с.176]; • «…Д.Зондюк хрестографемою з широкими раменами повністю заповнював площини кутових кахель, не додаючи ніяких елементів, крім мотиву «ільчастого письма» [5, с.194]; • «…поширеним був елемент у вигляді сферичної випуклості, круга чи півкулі, які ще називали – «пуклями». Проте після XVII ст. такі мотиви вже майже не траплялися… Мотив «пуклі» іноді був композиційним центром» [5, с.214]; • «В оздобленні української народної кераміки з’являються такі мотиви й елементи: волошка, тюльпан, мак, лілія, фіалка, гілочки конвалії, пізніше – «рожа», різноманітні фантастичні квіткові композиції…» [5, с.228]; Дошукуючись витоків образу птаха на виробах сокальських гончарів, Галина Івашків пристала до думки, що немовби це пов’язано з профільним образом сокола з піднятими крилами на гербі Сокаля, а також із тим, що

Бібліографія українського гончарства. 2007 «в урочищі за Західним Бугом селилося багато цих птахів» [5, с.331]. Але в такому випадку постає запитання: чому ж птах не з’явився на місцевих глиняних виробах ще з XV століття, а виник тільки приблизно в 1820-х роках? Чому образ птаха потрапив на вироби деяких інших гончарних осередків України, де не було орнітологічних гербів і місцевих скупчень тих чи інших птахів? Напевно, причину слід шукати в ідеологічній, світоглядній, соціальній, етнічній площинах початку ХІХ століття. Тоді, можливо, вдалося б ствердно відповісти й на деякі інші важливі запитання: чому впродовж XVI–XVIІІ століть зображення птаха були переважно на кахлях, а від початку ХІХ століття вони поступово перейшли на інші типологічні групи глиняних виробів і максимально ввійшли в декор мальованої кераміки кінця ХІХ – початку ХХ століття? Галина Івашків сама констатувала, але не дала чіткої відповіді, чому «менше зображень птахів збереглось на посуді XVI–XVIІІ ст., однак більш цілісною ця тема постає в оздобленні виробів пізнішого періоду. Багато прикладів зображень з птахом (птахами) знаходимо в декорі кераміки ХІХ – першої половини ХХ століть» [5, с.328]. Поетичний варіант відповіді дослідниці не витримує критики, оскільки ніскільки не відповідає реаліям поширення цього образу в українському гончарстві: «Очевидно, багатство схем та увага майстрів до цієї теми пояснюється міфопоетичними традиціями, в яких птах виступає основним елементом релігійно-міфологічної системи й ритуалу, володіє різноманітними функціями… Очевидно, провідну роль зображень птахів у декорі кераміки можна пояснити їх винятковим значенням у міфопоетичній традиції багатьох народів світу» [5, с.327, 346]. Подібним міфологізованим чином Галина Івашків пояснила й поширення в декорі української кераміки образу півня: «Мабуть, така підвищена увага до цього зображення була спричинена його семантикою, адже в багатьох народів півень сприймався як символ жертовності, що відбилося в ритуалах та фольклорі» [5, с.335-336]. Але ж чому образ цього птаха став проникати в декор української кераміки тільки з

кінця XVIІІ століття, коли міфопоетична традиція українців поступово згасала? А ось як дослідниця пояснила появу в українській кераміці ХІХ століття з Косова й Пістиня зображень пави: вона «в багатьох країнах вважалася королівським птахом, а в деяких – священним. У ранньому християнстві пава сприймалася як символ безсмертя, в християнській традиції «очі» пави іноді символізували «Всевидячу Церкву» [5, с.339-340]. Але ж від доби раннього християнства до часу поширення в Україні цього образу – майже дві тисячі років! Чому ж цей птах у головах мешканців України не з’явився ще відтоді, а лише в другій чверті ХІХ століття? Поданий Галиною Івашків приклад появи зображення цього птаха «в круглому медальйоні керамічних плиток XI–XІI ст. із Галича» [5, с.340] є більше свідченням випадковості, а не сталості традиції, бо ні до того, ні після того українські гончарі його не малювали. До того ж, ніхто не дослідив ареал походження глиняних плиток (місцевий чи чужоземний), як і етнічної належності їх власника. У цьому ж руслі Галина Івашків подала цікаву картинку під назвою «Зображення птахів на виробах гончарів Сокаля» [5, с.334-335]. Подібної вибірки дослідники українського гончарства ще не робили. На жаль, наукова робота на цьому й завершилася, а, насправді, мала б тільки початися, якби авторка поставила собі за мету пошук закономірностей. Адже важливіше було не просто безпорадно зібрати докупи різні зображення пташок, немовби задля дитячої забави, а дослідити це явище через розподіл зображень птахів за типологічними групами глиняних виробів, у хронологічному порядку. Можливо, тоді вдалося б виявити залежність форми птаха від форми виробів, від їх функціонального призначення, а також часові видозміни. Подібні таблиці можна було б зробити за матеріалами різних гончарних осередків, а не лише за матеріалами Сокаля. У такому пошуку вбачаю перспективу майбутніх керамологічних студій в Україні, за яких керамологи не лише узагальнюватимуть колишні напрацювання своїх попередників, а й самостійно вишуковуватимуть

203

Бібліографія українського гончарства. 2007 нові шляхи отримання невідомої досі аналітичної інформації про закономірності розвитку мистецтва української кераміки. Галина Івашків уперше в українській керамології детально зупинилася на з’ясуванні підтеми «Зображення тварин, риб і птахів» [5, с.300-355]. Вона зібрала чимало ілюстративних і текстових матеріалів, які систематизувала й узагальнила. При цьому зображення лева, оленя, вола (бика), корови, цапа проаналізовано головним чином за матеріалами західних областей України (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина; кахлі зі збірки Петра Лінинського, кахлі й миски гончарів Косова, Пістиня). Матеріали з інших регіонів України до аналізу залучено побіжно. Авторка так і не сказала однозначно, чому саме на теренах Західної України ці мотиви набули найбільшого поширення. Більш ґрунтовно за матеріалами всієї України проаналізовано мотив риби в декорі кераміки. Викладаючи матеріали останнього розділу монографії «Іконографія образів і сюжетів», Галина Івашків зазначила відмінність власного дослідження від публікацій попередників: «Ця тематика частково висвітлювалася у мистецтвознавстві, зокрема й на прикладах кераміки, однак таким дослідженням нерідко бракувало системності: висновки ґрунтувалися або на матеріалі глиняних виробів з одного регіону, або бралася до уваги якась одна типологічна група кераміки, здебільшого кахлі. Відтак дуже важливо простежити іконографічні схеми та художні особливості всіх типологічних груп кераміки в загальноукраїнському та європейському масштабі в контексті інших видів декоративно-ужиткового мистецтва» [5, с.359]. Проте критика інших і визначення «дуже важливого» – це тільки початок справи. На жаль, авторка, як і її попередники, свій аналіз побудувала майже винятково за матеріалами зі Східної Галичини, найбільше – за глиняними виробами Косова й Пістиня. Тільки окремі порівняльні матеріали походять з інших регіонів України й близького зарубіжжя. До того ж, до аналізу залучено головним чином дві типологічні групи кераміки – кахлі й миски [див.:

204

5, с.359-501], що визнала й сама дослідниця: «Ймовірно, такі зображення були в оздобленні різних типологічних груп кераміки, проте до нашого часу збереглися здебільшого на кахлях, рідше – мисках» [5, с.378]. У підрозділі «Міфологічні образи» вперше в такій повноті систематизовано відомі матеріали про міфологічні образи в українській кераміці, у тому числі образи єдинорога, собаки-птаха, сирени, русалки, василіска, сирина. Їх виявлено переважно на кераміці Східної Галичини ХІХ століття. Далі на схід України вони траплялися як виняток. Галина Івашків справедливо зауважила, що досі «дослідники торкалися або міфологічних образів загалом, або розглядали їх окремо, аргументуючи свої висновки переважно не на матеріалі кераміки» [5, с.359]. Тому й поставила за мету з’ясувати «генезис та зміст таких зображень на керамічних виробах від найдавніших часів до першої половини ХХ ст.» [5, с.359]. Для її досягнення вона механістично перенесла напрацювання фольклористів і етнологів на вироби українських гончарів, зовсім не аналізуючи етнічні процеси, що відбувалися в Україні, як і особливості розвитку тих чи інших гончарних осередків (етнічні, міграційні). Зрозуміло, що лише описуючи й констатуючи зображення на глиняних виробах досліджуваного періоду, неможливо було знайти правильні відповіді на питання про генезис і зміст міфологічних образів в українській кераміці. До того ж, до вивчення іконографії образів і сюжетів авторка залучила керамологічні матеріали європейських країн, образи яких поширювалися в напрямку України по лінії Швейцарія  Чехія  Словаччина Польща, а також доби Київської Руси. При цьому вона не з’ясувала, де було виготовлено знайдену в Україні кераміку: власне, в Україні, чи за її межами? українськими гончарями чи привезеними в Україну чужоземними майстрами?; як і те, хто користувався віднайденими в Україні кахлями XV–XVIІІ століть – широкі верстви місцевого населення чи власники міст, містечок і сіл, тобто поодинокі представники правлячої

Бібліографія українського гончарства. 2007 верхівки й заможних верств, які часто були неукраїнського походження? Ґрунтовним за обсягом проаналізованих глиняних виробів є й підрозділ «Християнські образи і сюжети» [5, с.382-454]. Більшість залучених до аналізу творів (кахлі, миски) походять з гончарних осередків Західної України. Вартими уваги є систематизовані зразки єпитрахилей, митр, колон, Євангелій, церков із зображень на кахлях і мисках [5, с.406-407, 436-437]. Тим часом чужорідними темі дослідження є фрагменти тексту, присвячені фарфоровим іконостасам, оскільки їх не виготовляли народні майстригончарі [5, с.384-387]. Окрім цього, якщо вести мову про українську народну кераміку загалом, то християнські мотиви для неї зовсім не були домінантними: вони прикметні майже винятково для галицької кераміки, яку виготовляли кілька десятків гончарів упродовж відносно короткого часового проміжку (ХIX – початок ХХ століття); з’явившись у 1800-х роках на гуцульських кахлях, плитках і мисках, уже на початку ХХ століття вони майже зникли разом із занепадом виготовлення кахель, так і не ставши довготривалою традицією українського гончарства. У підрозділі «Фігурні зображення та побутові сценки» авторка зробила акцент на образах жінки, чоловіка у візку (бричці), військового (жовніра), єврея, цигана з ведмедем, музик, вершника, сценах кохання, праці (у тому числі зображення гончаря, мірошника), «у корчмі», полювання. Тему з’ясовано переважно за виробами гончарів Косова й Пістиня. Лише побіжно використано тематично споріднені малюнки на кахлях Чернігівщини. Наприкінці видання є іменний покажчик, що дуже добре. Але, на жаль, у ньому відсутній географічний покажчик – такий важливий для наукового видання, що висвітлює проблему декору глиняних виробів за матеріалами гончарних осередків України. *** Неможливо обійти увагою й історію фальсифікації гончарної спадщини Бара, яку ствердила у своїй монографії Галина Івашків. Мова йде

про вигадку групи львівських колекціонерів, немовби в подільському містечку Шаргород наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття гончарі виготовляли красиві мальовані миски, більшість із яких зберігаються не в державних музеях, а саме в їхніх приватних колекціях. Коротка історія народження «шаргородського» фальсифікату така. На початку нинішнього століття на українському ринку антикваріату несподівано з’явилися мальовані миски, які отримали назву «шаргородських» за їх гіпотетичним походженням із районного центру Шаргород, що у Вінниччині. Вони швидко стали популярними в середовищі львівських колекціонерів, про що свідчила «ринкова» ціна – близько 150$ за один гончарний раритет. Закономірним стало зацікавлення збирачів історією й мистецькими досягненнями цього давнього гончарного центру Поділля. Найбільшим прихильником ідеї походження мальованих мисок із Шаргорода став колекціонер Тарас Лозинський. У вигаданій ним легенді про походження цих творів вихідним пунктом стала публікація однієї подібної миски з колекції київського керамолога, кандидата мистецтвознавства Лесі Данченко. Загалом у мистецтвознавчій та етнографічній літературі є дуже мало згадок про гончарство Шаргорода й нічого не мовиться про виготовлення там мальованих мисок. Тим часом висока культура гончарного малювання на мисках, приписаних Шаргороду, могла постати лише на основі щонайменше півстолітнього практикування місцевих гончарів. Але для Шаргорода це не було прикметним, оскільки там не було відповідного гончарного середовища. Про гончарні осередки Поділля впродовж 1910-х – 1920-х років писали багато дослідників, у тому числі Олександр Прусевич, Марія Фріде, Лідія Шульгина, Юрій Самарін, Надія Геппенер, Юрій Александрович, Аркадій Зарембський, проте ні один із них не згадав про Шаргород як осередок виготовлення мальованої кераміки. Юрій Лащук у своїй докторській дисертації (1969) також не згадав Шаргород серед гончарних осередків, обстежених ним особисто під час польових керамологічних експедицій

205

Бібліографія українського гончарства. 2007 1952–1969 років [7, с.9]. Щоправда, 1966 року вчений ознайомився з колекціями провідних польських народознавчих музеїв Зокрема, у Muzeum Narodowe w Krakowie він цікавився українською керамікою. У щоденнику-каталозі відзнятих там на фотоплівку творів учений занотував: «Фільм О-74… 7-8 м.[иска] Шаргород (?) – Бар – Ю.Л.) ǿ21. 2554» [8, О-74:7-8]. Як видно, Юрій Лащук однозначно атрибутував миску як барську, поставивши під сумнів атрибуцію польських музейників. Відомий дослідник подільського гончарства, кандидат мистецтвознавства, приват-професор кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв Василь Гудак, у розмові з автором рецензії, атрибутував «шаргородські» миски з альбому Володимира Титаренка «Миски Поділля» [див.: 19] як барські й наголосив, що впродовж ХІХ–ХХ століть у Шаргороді мальованих мисок не виготовляли (2007). Готуючи свою кандидатську дисертацію, учений побував в усіх колишніх і сучасних йому гончарних осередках регіону, який досліджував. У тому числі обстежив і Шаргород. Проте гончарів у цьому містечку, «в результате сплошного обследования Восточноподольской зоны, проведенного автором в 1966–1984 г.г.», так і не виявив. На той час, на території Шаргородського району гончарі були тільки в селі Рахни-Лісові, про що міститься інформація в тексті дисертації [див.: 3, с.ХІ, ХХІХ]. Загалом у дисертації Василя Гудака є кілька згадок про давній Шаргород як осередок цехового гончарства Поділля, але жодного слова – про виготовлення в містечку мальованих мисок. Тому й не дивно, що публікація 1982 року фото нібито шаргородської миски в альбомі «Українське народне мистецтво», упорядкованому Лесею Данченко [23], викликала зацікавлення в науковців і колекціонерів. Анотація під фото свідчила: «Гончарний виріб для страв з підполив’яним розписом. 1930-ті роки. Діаметр: 27 см. Автор Олександр Неведомський (1904 р.н.) з Шаргорода, поблизу Вінниці. Приватна колекція, Київ» [23]. В іншому альбомі, який побачив світ через 7 років у тому ж самому

206

видавництві, – «Folk Art in the Soviet Union» (1989), той самий твір і на тому ж фото вже було датовано 1920-ми роками, а його діаметр дивним чином збільшився на 1 см (з 27 до 28 см). Проте це ще не всі атрибутивні перетворення – з анотації дивним чином зникло прізвище автора миски, хоча до інших виробів, репродукованих поруч, відомі імена авторів зазначено [24, р.250]! Звертає на себе увагу й той факт, що обидві згадки про Шаргород 1982 і 1989 років побачили світ у видавництві «Аврора», з того ж таки Ленінграда, й призначалися передовсім для зарубіжних покупців, оскільки всі тексти були іноземною мовою. За свідченням ще одного київського керамолога, наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидата мистецтвознавства Олени Клименко, у приватній розмові з нею Леся Данченко не підтвердила шаргородського походження миски й заявила, що їй невідомо, як прізвище гончаря й назва Шаргорода потрапили до анотації цієї миски; вона нібито не подавала такого прізвища гончаря; його дописали ленінградські видавці книги. 2006 року київська Родовід-галерея надру­кувала перекидний календар під назвою «Українська старовина із приватних збірок» [див.: 21]. Серед 53 аркушів з репродукціями українських старожитностей у ньому було подано дві мальовані миски з такою анотацією: «Миски. Поч. ХХ ст. Шаргород. Східне Поділля. Збірка Віктора Ющенка» [21, арк.45]. Зображення однієї (першої) миски подано догори ногами. Зрозуміло, що автор такої атрибуції мисок невідомий, як відсутні у вихідних даних календаря упорядники й наукові рецензенти видання. Проте цілком аматорське, самодіяльне видання колекціонерів постало ще одним джерелом для беззастережних наукових атрибуційних висновків окремих керамологів, які у своїх керамологічних працях уже посилаються на цей календар як на важливе підґрунтя своїх наукових студій. Тим часом Галина Івашків та вінницький мистецтвознавець Володимир Титаренко підхопили

Бібліографія українського гончарства. 2007 цю ідею, поширювану впродовж останніх десяти років, і успішно виконали атрибуційне замовлення колекціонерів. Обидва мистецтво­знавці майже одночасно, 2007 року, опублікували свої праці, в яких виокремили з гончарної спадщини Бара частину мисок і кілька полумисків і назвали їх шаргородськими. Уперше це системно зробив Володимир Титаренко у своєму альбомі «Миски Поділля», що побачив світ на кілька місяців раніше, аніж книга Галини Івашків [детальніше про це читайте в рецензії на альбом Володимира Титаренка «Миски Поділля» (2007) в цьому випуску «Бібліографії українського гончарства»]. 2004 року в авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства «Декор традиційної української кераміки XVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)» Галина Івашків жодного разу не згадала про самобутній декор мисок із Шаргорода [див.: 6]. Тільки через три роки, уже як кандидат мистецтвознавства, почала широко популяризувати неіснуючі художні досягнення Шаргорода. Зокрема, в монографії вона подала фото мисок, які всі, без винятку атрибутувала так: «Миска. Глина, ангоби, полива, формування, розпис. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. М.Шаргород Вінницької обл.» [5, с.21, 74, 76, 79, 100, 162, 239, 260 та інші]. Так само атрибутовано й полумиски [5, с.215]. Усі «шаргородські» миски – зі збірок А.Цибка (5 шт.) [5, с.21, 162, 215, 260], Ю.Юркевича (5 шт.) [5, с.74, 239, 443], Р. і Т.Лозинських (4 шт.) [5, с.76, 79, 100, 441], О.Романів і Л.Тріски (3 шт.) [5, с.76, 215, 443], Р.Петрука (1 шт.) [5, с.162], Л.Панкоші (1 шт.) [5, с.281], Л.Яремчука (1 шт.) [5, с.442]. «Шаргородські» полумиски виявилися в збірках В.Ющенка (1 шт.) та А. Цибка (1 шт.) [5, с.215]. Тільки дві «шаргородські» миски виявилися в державних музеях, а саме в Музеї народної архітектури та побуту НАН України [5, с.347] та в Музеї українського народного декоративного мистецтва [5, с.442]. Про колекцію подібних мисок з Національного музею-заповідника укра-

їнського гончарства в Опішному Галина Івашків не знала. Усі однотипні з «шаргородськими» миски, які зберігаються в державних колекціях України, Галина Івашків атрибутувала (зрозуміло, повторюючи записи в облікових документах), як виготовлені в Барі, наприклад: «Миска. Глина, ангоби, полива, формування, розпис. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. М.Бар Вінницької обл.» [5, с.21:1]. Такі миски зберігаються в колекціях Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (кінець ХІХ – початок ХХ століття) [5, с.73], Національного музею історії України (1900) [5, с.281], Вінницького обласного краєзнавчого музею (кінець ХІХ – початок ХХ століття) [5, с.286], Музею народної архітектури та побуту НАН України (початок ХХ століття) [5, с.291], Національного музею в Кракові (кінець ХІХ – початок ХХ століття) [5, с.441]. Є також фото барських полумисків: початку ХХ століття з Вінницького обласного краєзнавчого музею [5, с.158:1] й початку ХХ століття з Російського етнографічного музею [5, с.337]. Тільки одну миску з приватної колекції Р. і Т.Лозинських атрибутовано як барську початку ХХ століття [5, с.214]. Дивовижний збіг: усі подані в альбомі Володимира Титаренка «Миски Поділля» «шаргородські» миски теж походять винятково з приватних колекцій, «прописку» яких у жодному випадку не зазначено, а всі барські миски (за винятком однієї) знаходяться в колекціях державних музеїв України. Також автор альбому всі ці вироби датував однаково, хоча й дещо відмінно від Галини Івашків – тільки початком ХХ століття [див.: 19]. Свої дії з приписування мисок Шаргороду Галина Івашків пояснила так: «Справжніми «глиняними шедеврами» кінця ХІХ – початку ХХ ст., наповненими національно-мистецькими рисами й розписаними широкими мазками пензля або ріжком, рідше зі застосуванням дрібної і густої «сітки», є миски, які походять із Шаргорода чи його околиць. Зазначмо, що серед мистецтвознавців та колекціонерів нема одностайної думки щодо осередку їх творення.

207

Бібліографія українського гончарства. 2007 За свідченням Лесі Данченко, їхніми авторами є шаргородці (за стилістикою ці вироби подібні до миски кінця ХІХ – початку ХХ ст., яку дослідниця придбала недалеко від Шаргорода в кінці 1960-х років. У той час в місті жив гончар Олександр Невідомський (1904–?), в якого збереглася миска його роботи зі зображенням церкви («церковці»). Неякісні кольорові розводи дали змогу дослідниці кераміки припустити, що цю миску автор виконав під час Другої світової війни, тобто в 1940-ві роки. Низка мисок із подібними схемами церков, а також рослинними мотивами центрично-обертових та дзеркальних типів симетрії, зображень одного-двох птахів, але з виразним розписом, є в кількох музеях та приватних збірках Києва та Львова, які, ймовірно, слід датувати кінцем ХІХ – початком ХХ століття» [5, с.73-74]. Авторка свідчить, що подану вище інформацію вона записала «13.04.2005 р. та 11.02.2007 р. у Києві під час розмов з Л.Данченко, 1930 р. н. Ця гіпотеза може видатися трохи сумнівною, знаючи про жорстоку антирелігійну політику радянського уряду в 1920–1940-х роках» [5, с.87]. Галина Івашків у зв’язку з цими мисками написала стільки суперечливих вигадок, стільки всього «накрутила», що, складається враження, й сама того не усвідомлює. Насамперед, вона спотворила атрибуцію Лесі Данченко: в альбомах київської дослідниці – «1920-ті», «1930-ті» роки, а в Галини Івашків – кінець ХІХ – початок ХХ століття. Це нове датування йде врозріз зі свідченням Лесі Данченко про придбавання миски в автора, який був 1904 року народження. Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, як довільно атрибутувала її Галина Івашків, якщо й був такий гончар, то миску ще не міг виготовити. У альбомі Лесі Данченко зазначено прізвище «Неведомський» [23; див. також: 18, с.455], а в Галини Івашків гончар уже став «Невідомський» [5, с.74]. Проте Галина Івашків уводить у науковий обіг ще одну версію: «1940-ві роки». Немовби зі слів київської дослідниці, «неякісні кольорові розводи дали змогу дослідниці кераміки припустити, що цю миску автор виконав

208

під час Другої світової війни, тобто в 1940-ві роки» [5, с.74], й піддала це твердження сумніву («гіпотеза може видатися трохи сумнівною»), оскільки вважає, що в 1920-ті – 1940-ві роки мальовка з релігійним сюжетом була неможливою. Парадокс цього атрибутивного дерибану полягає в тому, що, як стверджує Галина Івашків, «за свідченням Лесі Данченко, їхніми авторами є шаргородці (за стилістикою ці вироби подібні до миски кінця ХІХ – початку ХХ ст., яку дослідниця придбала недалеко від Шаргорода в кінці 1960-х років. У той час в місті жив гончар Олександр Невідомський (1904–?), в якого збереглася миска його роботи зі зображенням церкви («церковці»)» [5, с.74]. Проаналізуймо це твердження. Спершу запевняється, немовби Леся Данченко придбала миску «недалеко від Шаргорода». Далі – немовби «у той час в місті жив гончар Олександр Невідомський (1904–?), в якого збереглася миска його роботи». Виходить справжня нісенітниця: гончар живе в Шаргороді й зберігає вдома миску, а Леся Данченко купує її невідомо де, але не там, де вона зберігається («недалеко від Шаргорода»). При цьому гадає в розмові з Галиною Івашків, коли ж її було виготовлено, якщо особисто могла це точно з’ясувати в ще живого «автора» миски*. Тим часом, авторка монографії вже мантрично запевняє читачів, немовби походження «шаргородських» «мисок та інших виробів ідентифікується на основі матеріалів досліджень Лесі Данченко» [5, с.87]. Проте в Лесі Данченко немає жодного опублікованого дослідження, жодного написаного речення про так звані «шаргородські» миски. Вона ніколи фунда-

*Подібним чином Галина Івашків у примітках зазначила, немовби «тепер ця миска у збірці Л.Данченко» [5, с.87]. З контексту речення випливає, що раніше вона знаходилася в когось іншого, хоча, насправді, миска завжди була тільки в Лесі Данченко

Бібліографія українського гончарства. 2007 ментально не вивчала подільське гончарство, а тільки збиралася це робити. Така профанна атрибуція гончарних виробів, коли місце їх віднайдення подається як місце виготовлення («придбала недалеко від Шаргорода»), в українському радянському мистецтвознавстві й музеології стала типовою. І Леся Данченко як тогочасний співробітник Державного музею українського народного декоративного мистецтва УРСР, на жаль, щодо цього не є винятком. Припускаю, що наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років у Шаргороді дійсно міг мешкати гончар Олександр Неведомський. Але ж цей факт ніскільки не свідчить про виготовлення ним чи будь-яким іншим шаргородським майстром знайдених Лесею Данченко та придбаних львівськими колекціонерами мисок! Сама ж Галина Івашків, усупереч нібито твердженням Олександри Данченко, датувала цю миску традиційно для радянського музеєзнавства – кінцем ХІХ – початком ХХ століття [5, с.74]. Так само алогічно стверджувала, що «низку мисок із подібними схемами церков.., ймовірно, слід датувати кінцем ХІХ – початком ХХ століття»* [5, с.74]. Неможливо збагнути й той факт, що Галина Івашків, висловивши сумніви щодо походження мисок із Шаргорода («походять із Шаргорода чи його околиць», «серед мистецтвознавців та колекціонерів нема одностайної думки щодо осередку їх творення», «атрибуція всіх цих мисок, полумисків, горнят поки що остаточно не визначена», «акцентовано лише на деяких версіях ймовірної атрибуції цих глиняних пам’яток») у анотаціях до творів однозначно атрибутувала їх як виготовлені в Шаргороді, без позначення знаком (?) гіпотетичності цієї атрибутивної ознаки. А далі, за принципом

* На мою думку, якщо миски взагалі не є сучасним фальсифікатом, могли бути виготовлені в Барі впродовж одного короткого періоду часу, приблизно в другій половині 1910-х – першій половині 1920-х років

радянського вигадувального мистецтвознавства, пішов фальсифікований наукоподібний продукт: • «…на виробах із Шаргорода майстри частіше зображали чотирипелюсткову або складнішу розетку…»; • «малі восьмипелюсткові розетки часто виступають доповнювальними мотивами в низці композицій невідомих майстрів із Бара і Шаргорода»; • «відчуттям ритму та яскравою символічною наповненістю відзначаються миски з Бара й Шаргорода, в декорі яких відстежуємо почерки кількох майстрів»; • «автори шаргородських мисок залишали зовсім мало білого тла…»; • «вагомою сторінкою у мистецтвознавчому дослідженні є низка мисок зі Шаргорода Вінницької обл., декорованих зображеннями церков, які дістали назву – «церковці»; • «розпис кількох мисок (з «Шаргорода». – О.П.) з означеною тематикою дещо вирізняється композиційною схемою, що полягає у подачі церкви з великою банею, яка плавно переходить у майже трикутну основу. Саме така схема суголосна з композицією на тарілці початку ХХ ст. з Бара, яку опублікувала Л.Мельничук. На ній широкими мазками зеленого і цеглястого кольорів змальовано двоголового орла. Це ще раз підтверджує подібність манери розпису барських і шаргородських майстрів кінця ХІХ – початку ХХ століть»; • «ретельно проаналізувавши їх композиційні схеми, специфіку розписів та кольорову гаму, ці миски атрибутовано як вироби П.Самоловича та невідомих гончарів із Шаргорода, що на Вінниччині»[5, с.230-231, 238, 342, 343, 442, 443-444, 511]. Як видно, авторка постійно веде мову про тотожність декорувальних систем Бара й Шаргорода, мовить про них здебільшого «в парі». В іншому тексті монографії вона, по суті, сама й спростувала версію про шаргородське походження мисок, виявивши їх дивовижну подібність до мисок гончарів Бара: «Разом з тим докладне вивчення композицій, мотивів

209

Бібліографія українського гончарства. 2007 і елементів розпису мисок із Бара дозволяє встановити багато спільних рис із шаргородськими («зірки», «виноград», листки з зиґзаґоподібним краєм, обриси птахів)» [5, с.74]*. А далі зроблено узагальнюючий висновок: «Отож, атрибуція всіх цих мисок, полумисків, горнят поки що остаточно не визначена». А в примітці додано: «Акцентовано лише на деяких версіях ймовірної атрибуції цих глиняних пам’яток, які зазначаємо як шаргородські» [5, с.75, 87]. І знову диво-дивнеє: у тексті монографії немає жодної інформації чи ілюстрації про згадані в цитаті шаргородські горнята!!! Тобто, слід розуміти, остаточно не визначено атрибуції горнят, яких іще в Шаргороді не виявлено! Звідси можна гадати, що таким чином уже запрограмовано, що невдовзі колекціонери звістять громадськість про поповнення їхніх колекцій ще й таким типом «шаргородських» мальованих виробів. Проте Галина Івашків продовжує: «В подальшому це питання потребує більш поглибленого вивчення. Можливо, доцільною буде організація спільної експедиції етнографів, археологів та мистецтвознавців. За даними досліджень мистецтвознавця В.Титаренка, на території Бара дотепер під час археологічних розкопок не виявлено фрагментів кераміки, подібної до шаргородської» [5, с.87]. Щоправда, «дані досліджень мистецтвознавця В.Титаренка» досі ніде не опубліковано. Відомо, що він ніколи фахово не вивчав гончарство Поділля, у тому числі й Бара! Тому автора монографії хотілося б запитати:

*Галина Івашків й одну з мисок із зображенням однобанної церкви, подібну до «шаргородських», атрибутувала як барську. При цьому вона зазначила в примітці: «Однак запис в Інвентарній картці Національного музею в Кракові вказує на те, що миску знайдено «в Шаргороді, що на Поділлі». Такі суперечливі дані часто трапляються і під час експедицій, коли виявлені предмети можуть походити з іншої місцевості» [5, с.75, 87]. Це та сама миска, яку свого часу фотографував Юрій Лащук і підтвердив її барське походження

210

хто й коли в Барі проводив археологічні дослідження в культурному шарі кінця ХІХ – початку ХХ століття, тобто того часу, якими вона датує нібито шаргородські, а насправді барські миски? Сам Володимир Титаренко чи хтось із місцевих аматорів? І чи відомо їй, що українські археологи пам’ятками цього періоду ніколи не цікавилися? Як на основі таких «любительських» свідчень можна робити наукові висновки? Так само Галина Івашків покликається на «шаргородський» полумисок із колекції Віктора Ющенка, опублікований у виданні «Кольори і мелодії українського свята. Каталог подорожуючої виставки…» [див.: 5, с.215, іл.1]. Дарма, що «шаргородське» походження твору в згаданому каталозі вигадали самі колекціонери, а не доказали вчені-керамологи! Отже, у випадку з «шаргородськими» мисками маємо нечувану досі ситуацію, коли не вчений-мистецтвознавець атрибутує твори кераміки й на основі власного аналізу відтворює розвиток художньо-гончарного явища, а запозичає позанаукові відомості від аматорів, колекціонерів і вводить їх у науковий обіг, не перевіривши за фактичними даними, архівними документами, спогадами сучасників тощо, нарешті, особисто не підтвердивши доказаними фактами правдивості версії приватних осіб, бізнесово зацікавлених у імплантації вигадок у наукову керамологічну літературу! * * * У монографії Галина Івашків також аналізує чимало творів косівських гончарів Петра Гаврищіва, Івана, Михайла та Йосипа Баранюків, Олекси Бахматюка, пістинського гончаря Дмитра Зондюка та інших майстрів. При цьому продовжує множити численні вигадки Юрія Лащука та інших мистецтвознавців другої половини ХХ століття, приписуючи невідомо ким виготовлені твори саме цим особам. Незважаючи навіть на те, що не відомо жодного твору, підписаного Іваном Баранюком, Дмитром Зондюком! Відомо тільки один свічник, підписаний Петром Гаврищівим, і найімовірніше, згадана особа була не гончарем, а замовником цього виробу! Проте

Бібліографія українського гончарства. 2007 колективними зусиллями українських радянських мистецтвознавців Петро Гаврищів постав видатним косівським гончарем, який перший «остаточно перейшов на техніку ритування», якому поприписували виготовлення кахель та інших виробів. Неможливо збагнути, чому Галина Івашків досі веде мову про Олексу Бахматюка, якщо сам гончар підписувався на виробах як Олександр Бахмінський? Про Баранюків, якщо вони підписувалися як Барановські? Чому українські мистецтвознавці й колекціонери вигадують усе нові й нові твори, декоровані немовби Олександром Бахмінським, якщо відомо, що його твори оздоблювала ще й дочка Розалія? Чому вироби з подільської Адамівки в монографії приписано лише Якову Бацуці, якщо відомо, що їх малювала донька цього гончаря? Чому приписано виготовлення сокальської майоліки Івану Білику, Миколі Кірику, Івану Гордійчуку, якщо невідомо їх підписаних виробів і неможливо точно ідентифікувати особу гончаря, роки його життя й можливого заняття гончарством? Чому сокальські вироби з іменами Валерія Душки й Миколи Пашка однозначно витлумачено як виготовлені цими особами, а не були їх замовниками? [детальніше про це читайте в рецензії на альбом «Василь Шостопалець і кераміка Сокаля» (2007), автором концепції й текстів якого є Галина Івашків, у цьому випуску «Бібліографії українського гончарства»]. * * * У монографії трапляється ще чимало тверджень, з якими неможливо погодитися. Подам лише деякі з них: • «Щоб усебічно простежити етапи трансформації декору української кераміки XVI – першої половини ХХ ст., слід залучити до аналізу й глиняні пам’ятки доісторичного періоду…» [5, с.35]. Насправді, немає ніякого безпосереднього взаємозв’язку між «етапами трансформації декору українсь­кої кераміки XVI – першої половини ХХ ст.» та пам’ятками, скажімо, трипільської культури,

•

•

•

•

аналізу яких Галина Івашків присвятила кілька сторінок. «В оздобленні кераміки 1920–1930-х рр. відчутний поступовий відхід від традиційної для кожного осередку системи оздоблення, яка склалася упродовж багатьох століть» [5, с.51]. Насправді, у жодному гончарному осередку України не було систем оздоблення, які б складалися впродовж «багатьох століть»; у середньому, вони формувалися впродовж 70 років і змінювалися приблизно з такою ж періодичністю; основи «традиційних систем» декору кераміки 1920-х – 1930-х років було закладено здебільшого впродовж 1860-х – першої половини 1910-х років. У середині ХІХ століття «майстри переважно були неординарними творчими особистостями» [5, с.70]. Самобутність тогочасних гончарів значно гіперболізовано. Насправді, більшість із них виготовляли звичайний побутовий посуд. «…Після 1861 р. А.Гончар став активно працювати над новими формами полив’яного посуду, а в його декорі навіть створив своєрідний «бубнівський стиль», позначений виразними національними рисами» [5, с.71]. До «національно-мистецької специфіки української кераміки» Галина Івашків віднесла й «зображення тварин та птахів» [5, с.76]. Насправді, згаданий «бубнівський стиль», як і загалом фляндрівка на гончарних виробах, зображення тварин та птахів не були уособленням національного стилю української кераміки, оскільки мали східне походження. «У 1920–1930-х рр. майже на всій території України почали створювати промартілі, в яких були гончарні бригади…» [5, с.528]. Насправді промартілі з гончарними бригадами тільки наприкінці 1920-х років почали створювати в тій частині України, яка була окупована Росією. Тим часом у Східній Галичині й Західній Волині, які були під польською окупацією, Буковина – румунською, Закарпаття – чехо-словацькою, примусової

211

Бібліографія українського гончарства. 2007

•

•

•

•

колективізації (кооперування) не було. Гончарі належали до тих професійних груп в Україні, які найменше підтримували більшовицьку ідею кооперування в промислові артілі й колгоспні бригади [див.: 12, с.78]. «…Подібність глиняних виробів XVI– XVIІІ ст. з різних міст України» Галина Івашків пояснила цеховою традицією, за якої «для завершення науки підмайстрів обов’язковими були мандрівки не лише до українських міст, а й за кордон, що збагачувало учнів новими художніми ідеями та знайомило їх з досягненнями майстрів інших країн» [5, с.56]. У дійсності ж, мандрівки підмайстрів до інших міст України чи зарубіжжя не були обов’язковими вимогами для набуття статусу майстра, а подібність виробів формувалася не цими вигаданими масовими мандрівками гончарів, а розвитком торгівлі й масовими переселеннями населення в цей історичний період. «…Вже в XVIІ ст. …подекуди і в селах, були гончарні цехи» [5, с.57]. Насправді, у жодному селі в XVIІ столітті цехів не було, бо вони на той час були прикметою магдебурзького права, й ні одне село не могло його отримати. «…На поч. ХХ ст., в Миргород (там була велика керамічна майстерня Полтавського земства…) «для розповсюдження галицького стилю» запросили Миколу й Осипа Білоскурських, С.Патковського, І.Березовського, Юрія (Георгія) Лебіщака» [5, с.80]. Насправді, у Миргороді на початку ХХ ст. була не «велика керамічна майстерня Полтавського земства», а Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя. Саме до неї було запрошено перелічених вище осіб для навчання технології гончарного виробництва, а не «для розповсюдження галицького стилю». Полтавське губернське земство на початку ХХ століття не запрошувало до Миргорода Юрка Лебіщака; 1912 року його було запрошено до Опішного. «У 1930-х рр. О.Білоскурський створив науково-технічну станцію у Фрунзе (тепер

212

Бішкек – столиця Киргизстану). З 1938 р. там почала працювати група майстрів кераміки на чолі з М.Кирячком із Луганська (переїхали після закриття майстерні художньої кераміки при Луганському міськкомгоспі). Співробітники науково-технічної станції серйозно вивчали киргизьке народне мистецтво, що стало основою для створення художньої кераміки з національними ознаками. О.Білоскурський разом з місцевими народними майстрами поєднав техніку української кераміки і стилі киргизького орнаменту…» [5, с.80]. Галина Івашків майже дослівно повторила вигадки керамолога Олександра Тищенка. Насправді, Осипа Білоскурського 1935 року було відправлено в заслання до столиці Казахстану (Алма-Ата), а не Киргизії (Фрунзе), де він і помер 1943 року. Киргизького народного мистецтва він не вивчав і не розвивав. Туди ж невдовзі було вислано й групу репресованих гончарів, у тому числі майстра-інструктора з Опішного Михайла Кирячка, який кілька років працював у Макарово-ярівській керамічній художньо-промисловій школі [див.: 14, с.38-41]. • «Вироби, оздоблені підполивним розписом, на Прикарпатті, Опіллі, Поділлі називали «народною майолікою» [5, с.98]. Насправді, таку назву не зафіксовано в народній професійній лексиці майстрів ні в одному гончарному осередку України. • «Колорит «мальовки» опішненських виробів особливий: білий («побілка»), жовтий («вохра»), червоний («червінь»), брунатний («описка»)» [5, с.100]. Це твердження розходиться зі свідченням Івана Зарецького 1894 року: «Всех цветов красок для разрисовки изделий четыре: зеленая фарба, состоящая из меди и побелу или же другой глины; коричнево-красная, из червиньки, глейку и шломака; белая, из побела, мелу и маслянки; и черная, из описки и цындры» [4, с.84]. У Опішному білий ангоб «побілкою» ніколи не називали; казали – «побіл». Жов-

Бібліографія українського гончарства. 2007

•

•

•

•

•

того ангобу не було; був білий, якому полива надавала жовтуватого відтінку. Червоного ангобу не було; був коричнево-червоний, який готували на основі глини «червіньки»; назви «червінь» у Опішному не зафіксовано. «…Упродовж XV–XVIІ ст. поливою користувалися майже виключно міські цехові ремісники…» [5, с.118]. Насправді це ніким не доказано, бо як можна відрізнити тогочасні цехові й нецехові вироби? «Для поглибленого й цілісного вивчення декору глиняних виробів XVІ – першої половини ХХ ст. слід залучати й глиняні пам’ятки доісторичного періоду, а також часів Київської Руси та Середньовіччя» [5, с.154]. Мотивація залучення пам’яток доісторичного періоду є непереконливою, бо це не є темою дослідження монографії. Окрім цього, автору, історику за фахом, годилося б знати, що «часи Київської Руси» є складовою частиною доби Середньовіччя, отож, виокремлення нею «часів Київської Руси та Середньовіччя» свідчить про незнан­ня дослідником періодизації світової й української історії. «…Гончарі Василькова у XVIIІ ст. «миски, тикви та глечики скупо прикрашали малюнками квітів, птахів та риб» [5, с.316]. Галина Івашків некритично цитує одну з численних вигадок керамолога Пантелеймона Мусієнка. Галина Івашків погодилася з вигадкою мистецтвознавця Михайла Станкевича, немовби «відбитки переплетення тканин на глиняних пам’ятках неоліту» є невипадковими. «Такий посуд набував особливого магічного значення» [5, с.163]. Насправді, відбитки від тканин на глиняному посуді утворювалися не від бажання прагончарів надати магічного значення посудові, а як наслідок технологічних особливостей ліплення посудних форм на підставці, застеленій тканиною. Час від часу авторка подає міркування відомого львівського реставратора й колекціонера Петра Лінинського щодо розвитку

гончарства в Україні. При цьому цитує його дослівно, незважаючи на суперечливі твердження збирача й не беручи до уваги, що він висловлював свої думки як гіпотези, які ґрунтувалися не на фаховому вивченні пам’яток гончарства й писемних джерел, а лише на його аматорських уявленнях. Наприклад, про залишки брунатної фарби на дерев’яній кахельній формі, яка «не піддавалася дії навіть найміцніших розчинників», очевидно, була «охоронним засобом від доступу вологості» [5, с.45]; про те, немовби «кахлярі, зокрема й потелицькі, переважно вели «мандрівне заробітчанство» [5, с.61]; про те, що в Потеличі слідів кахельного «промислу не виявлено»; цей висновок зроблено тільки на тій основі, що «всі знайдені там кахлі були в ужитку, тобто їх не виготовляли на продаж, а виключно для власних потреб» [5, с.61]. Уже мовилося про те, що монографія прикметна численними ілюстративними матеріалами. Порівняно з іншими керамологічними виданнями останніх десятиліть до всіх репродукованих творів подано достатньо повну атрибутивну інформацію. Зокрема, зазначено прізвища авторів, назви виробів, використані матеріали й техніку роботи, місця зберігання й музейні інвентарні номери. У всіх випадках запозичення ілюстративних матеріалів з інших видань є посилання на використане джерело. Тобто авторка загалом дотрималася музеологічних і керамологічних вимог до підготовки анотацій репродукованих творів. Щоправда, як і в будь-якому великому й складному виданні, не обійшлося без окремих недоглядів і помилок. Зокрема, авторка не вважала за потрібне зазначити розміри творів, хоча це вкрай важливо для ідентифікації й формування адекватного візуального уявлення про них. Для деяких робіт не зазначено місце виготовлення [див., напр.: 5, с.108]. Проте найбільшим недоліком атрибуції глиняних виробів у монографії вважаю те, що дослідниця не перевірила, не уточнила відомості, запозичені нею з інвентарних книг та експозиційних анотацій

213

Бібліографія українського гончарства. 2007 музейних закладів, а також почутих з вуст колекціонерів. Складається враження, що вона все це сприйняла «на віру», а тому в жодному випадку для уточнення атрибуції не зверталася до відповідних фахівців (археологів, керамологів, мистецтвознавців). Основний масив залучених до аналізу в монографії матеріалів походить із Західної України, зокрема з території сучасних Львівської й Івано-Франківської областей, дещо менше – з Поділля, ще менше – Середньої Наддніпрянщини й Полтавщини. Майже відсутні матеріали зі Східної й Південної України, Полісся. Пам’ятки гончарства з частини регіонів України використано головним чином як порівняльні матеріали під час аналізу кераміки західних областей України. Очевидно, й робота мала б називатися «Декор української народної кераміки західних областей України», як це свого часу робила Катерина Матейко [див.: 9]. Аналіз процесів, що відбувалися як у гончарстві загалом, так і в декорі української кераміки XV–XVIІ століть, Галина Івашків здійснила переважно за матеріалами колекції кахель Петра Лінинського. Дуже добре, що в підсумку унікальні пам’ятки гончарства введено до наукового обігу. Але таким чином у монографію імплантовано й певні ризики ненаукового підходу. Вони пов’язані, насамперед, з тим, що до недавнього часу приватна колекція кахель була малодоступною широкому колу керамологів, мистецтвознавців, істориків, археологів. Атрибуцію всіх предметів здійснив сам збирач на основі власних знань і здогадів. Нерідко датування виробів викликає сумніви, наприклад фрагментів полумисків, зображених на с.61, чи свічника зі с.62, миски зі с.63, датованих двома століттями! Тим часом інші фрагменти мальованих мисок із Жовкви датовано аж 300 роками – «XVI–XVIІІ ст.»!!! Це виявляє аматорський рівень атрибуційних вправ, несумісних із сучасними можливостями керамологічних студій. Адже за такий тривалий історичний період стилістика декору змінювалася принаймні кілька разів. Очевидячки, ці вироби було виготовлено не раніше кінця XVIІ

214

–XVIІІ століття. Теж саме можна сказати й про полумисок зі с.62, датований XVI століттям, а найбільш ймовірно, створений значно пізніше [5, с.61, 62, 63]. Подібних прикладів віртуальної («на око») атрибуції глиняних виробів у монографії Галини Івашків можна віднайти багато. Фактично, як уже мовилося, це є аматорська атрибуція. Інакше й не могло бути, бо власник кахель був першокласним реставратором кераміки, але не був її дослідником – керамологом, мистецтвознавцем, археологом чи істориком. Задля своїх атрибуційних висновків він не консультувався з провідними українськими дослідниками кераміки, науковими інституціями, і тим більше – не користувався послугами спеціалізованих дослідницьких лабораторій. Тому датування тих виробів значною мірою є умовним, не завжди коректним, часто неправильним. Весь цей масив аматорської атрибуції Галина Івашків, без будь яких уточнень і додаткових досліджень, виклала на сторінки своєї монографії й на його основі вибудувала динаміку часових і регіональних змін у декорі української народної кераміки. Тому тексти монографії, в яких на підтвердження тих чи інших висновків було залучено атрибуцію кахель Петра Лінинського, потребують обережного ставлення, й перевірки. До того ж, колекція Петра Лінинського представлена головним чином кахлями зі Східної Галичини. З огляду на це, аналіз декору української кераміки XV–XVIІ століть у рецензованій монографії стосується головним чином цієї частини України. Проте регіональні висновки часто безпідставно перенесено на оцінку явищ і подій, що відбувалися й у інших частинах України. Окрім колекції Петра Лінинського до аналізу в монографії залучено передовсім пам’ятки етнографічної кераміки другої половини ХІХ – першої чверті ХХ століття. Тим часом кераміку XV – першої половини ХІХ століття з музейних колекцій України залучено до аналізу, а отже й проаналізовано вкрай поверхово. Причина цього і в тому, що, як уже неодноразово акцентувалося, в основу монографії лягла кандидатська дисертація авторки «Декор традиційної української кераміки XVIII – першої

Бібліографія українського гончарства. 2007 половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)» [див.: 6]. Як видно, дисертаційні пошуки концентрувалися на кераміці XVIII – першої половини ХХ століття. Зрозуміло, що пам’ятки українського гончарства XIV–XVII століть Галина Івашків у музеях України ґрунтовно не вивчала. Тому в рецензованій монографії «заглиблення в історію», а саме від XVIII до XIV століття, відбулося дещо однобоко й винятково на основі колекції Петра Лінинського. Загалом атрибуцію опублікованих глиняних виробів майже цілком перенесено з музейної облікової документації з усіма її недоліками. У більшості музейних закладів України відсутні фахівці з керамології. Тому працівники фондів на власний розсуд датували раніше й нині датують кераміку, визначають місце її виготовлення й авторів. У краєзнавчих музеях місцем виготовлення найчастіше фігурує місце віднайдення виробів, а типовим хронологічним штампом є «кінець ХІХ – початок ХХ століття». Так само поступила й Галина Івашків, що є свідченням того, що сама дослідниця погано орієнтується в хронологічній специфіці глиняних виробів різних гончарних осередків України. Тому атрибутуючи й пам’ятки гончарства зі збірки Петра Лінинського, вона зазначила в анотаціях місця віднайдення виробів чи їх фрагментів, як це робив збирач колекції, без з’ясування місця можливого їх виготовлення. Наприклад: «Фрагменти полумисків та мисок. XVIІ–XVIІІ ст. Львів…» [5, с.61]. А в тексті висловила сумнів щодо львівського походження цих фрагментів: «Їх важко «приписувати» виключно місцевим цеховикам, оскільки, як уже зазначалося, в місті відбувалися ярмарки, куди приїжджали гончарі з різних місцевостей» [5, с.60]. Отож, у науковій праці варто було б чітко зазначити, що означає назва поселення в анотаціях до виробів: місце їх віднайдення чи місце виготовлення. Наслідком некритичного ставлення до існуючих у музейних закладах і наукових публікаціях атрибутивних відомостей про глиняні вироби стали численні помилки, механічно перенесені до новітнього монографічного видання. Підтверджу це кількома прикладами:

• На с.377 поміщено фото куманця у вигляді змія з Опішного початку ХХ століття, а в тексті прокоментовано його так: «Ретельне «опрацювання» образу та пластична характеристика окремих елементів дають змогу припустити, що це робота унікального майстра з Міських Млинів Полтавської обл. Остапа Ночовника» [5, с.377]. Незважаючи на таке висловлене припущення, в анотації до фото куманця авторка вже однозначно стверджує, немовби автором твору є Остап Ночовник із Міських Млинів: «Остап Ночовник. Калач. Глина, ангоби, полива, формування, ліплення, розпис. Поч. ХХ ст. С.Міські Млини Полтавської обл. РЕМ. 367/82» [5, с.377]. Таким чином, у одній анотації зроблено 7 помилок!: 1) автором твору є не Остап Ночовник, а Федір Чирвенко, що засвідчено у звіті Етнографічному відділу Руського музею імператора Олександра ІІІ збирачем колекції Іваном Зарецьким [11, с.600, №335-336]; 2) виріб називається не «калач», а «куманець» («глечик київський»); 3) ангоби для декорування цього виробу гончар не використовував; 4) розпис (мальовка) на цьому виробі відсутній; натомість є ритування й штампування; 5) твір виготовлено 1903 року; 6) автор мешкав не в с.Міські Млини, а містечку Опішному; 7) 1903 року Опішне було в складі Полтавської губернії, а не Полтавської області. У тексті Галина Івашків також подала поклик на джерело, в якому нібито йде мова про цього «калача початку ХХ ст. з Полтавщини» [5, с.376]. Проте в джерелі – «Украинцы. ХІХ–ХХ вв. Каталог-указатель этнографических коллекций» – ні слова немає про цей глиняний виріб! [5, с.381, №135; див. також: 20, с.11]. Тільки один такий фрагмент тексту й одна анотація до поданих фото виявляють, чого варте авторське самовпевнене «ретельне «опрацювання» образу»! А подібних текстових частин і анотацій ще є чимало! • В анотації до твору зазначено: «Іван Гладиревський. Глина, ангоби, полива, фор-

215

Бібліографія українського гончарства. 2007 мування, розпис. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Смт. Опішне, Полтавської обл…» [5, с.50]. Як видно, в анотації пропущено назву твору («кахля»); до того ж виріб виготовлено в 1904–1908 роках. • Дві глиняні ікони 1811 року, віднайдені в селі Буковець Володимиром Шухевичем, на яких написано, що маляром є Матеуш Ковальський, Галина Івашків атрибутувала як виготовлені в місці їх знаходження [5, с.389], тобто в селі Буковець, яке ніколи не було гончарним осередком, а отже, де ніколи й не було гончарних печей для випалювання подібних робіт. • На одному з фото групу баньок з різних регіонів України атрибутовано неповно: «Баньки з різних регіонів України. Кін. ХІХ – перша пол. ХХ ст.» [5, с.138]. Особливо багато недоліків у хронології явищ, що відбувалися в гончарстві досліджуваного періоду, та в датуванні глиняних виробів. Наприклад: • У підрозділі «Етапи трансформації декору» авторка стверджувала, немовби «у кінці XVI – на початку XVIІ ст. з’являються перші поліхромні ангобні розписи – спершу на мисках і полумисках, а згодом й інших групах посуду (Львів, Дрогобич, Жовква, Біла Церква, Переяслав-Хмельницький). У XVIІІ ст. полив’яний поліхромний посуд поширюється по всій Україні». Тим часом, у підрозділі «Гончарні цехи: історичні аспекти, стилістика оздоблення» «групу фрагментів кераміки, здебільшого полумисків із поліхромним розписом», які було «знайдено на території середньовічного («старого») Львова», дослідниця датувала вже XVIІ–XVIІІ століттями [5, с.41, 60]. В іншій частині книги знову повернулася до попереднього датування фрагментів мисок зі Львова – «XVI–XVIІ ст.» [5, с.98], а через 13 сторінок заперечила це твердження: «В основі прикрашення полумисків та фрагментів мисочок, які створили львівські цехові майстри у XVIІ–XVIІІ ст., покладено принцип

216

•

•

•

•

•

•

•

• • •

заповнення мармуровими розводами дна…» [5, с.111]. Авторка стверджувала, немовби «у XVIІІ ст. гончарні цехи було засновано і в деяких малих селах» [5, с.65]; при цьому приклади подала про кінець 1770-х років. Отже, не впродовж усього XVIІІ століття гончарні цехи виникали в селах, а тільки з останньої чверті XVIІІ століття. Трапляються хронологічні відмінності між текстом і анотаціями до гончарних виробів. Наприклад, у тексті йде мова про «теракотову баньку кінця ХІХ – початку ХХ ст. з Опішного», а під фото самої баньки зазначено інше датування: «Поч. ХХ ст.» [5, с.327]. До того ж, цю баньку виготовлено не в Опішному і, ймовірно, упродовж 1920-х –1930-х років. Подібним чином у тексті косівську кахлю датовано серединою ХІХ століття, а в анотації під фото – «1840-ві рр.» [5, с.394, 395]. Дзбан Василя Шостопальця датовано 1870ми роками, хоча на самому виробі є дата «877» [5, с.342]. Свічник роботи потелицького гончаря в тексті датовано XVI століттям, а в підписові до його фото – «XVI–XVIІІ ст.» [5, с.62]. Тиквастий глечик В.Гудкова датовано «кін. ХІХ – поч. ХХ ст.»; насправді його виготовлено на початку ХХ століття [5, с.72]. (До речі, прізвище цього гончаря є в анотації, але відсутнє в іменному покажчику [див.: 5, с.532]. Тиквастий глечик з Опішного 1920-х років, якого було придбано в Котельві, Галина Івашків атрибутувала так: «Дзбан… Поч. ХХ ст. С.Котельва Полтавської обл.» [5, с.130]. Макітру з Опішного 1920-х років датовано «Кін. ХІХ ст.» [5, с.131]. Горщик з Опішного 1920-х років датовано «Кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» [5, с.131]. Дослідниця пише: «гончар ХІХ ст. з Опішного син Федора Чирвенка – Сидір» [5, с.254]. Насправді, Сидір Чирвенко тільки народився в ХІХ столітті, а як гончар вивчився й

Бібліографія українського гончарства. 2007 працював уже в першій чверті ХХ століття. • Вазон початку ХХ століття з Опішного датовано «Кін. ХІХ ст.» [5, с.284]. • Плесканку Якима і Якова Герасименків середини 1920-х років датовано «Поч. ХХ ст.» [5, с.285]. • Кахлю з Опішного датовано «Кін. ХІХ ст.» [5, с.103]. Насправді її виготовлено на початку ХХ століття. • У тексті монографії ще тільки висловлено здогад, що, можливо, автором однієї з барських мисок є гончар Павло Самолович («можемо припускати»), а в анотації до виробу на попередній сторінці вже однозначно зазначено автора: «Павло Самолович» [5, с.441, 442]. Один із глиняних виробів, залучених до аналізу в книзі, зберігається в приватній колекції Віктора Ющенка. Він має нетрадиційну для Гуцульщини й Покуття форму. Декор на ньому теж не має аналогів на інших виробах з цих етнографічних районів України, а тому справляє враження стилізації під косівсько-пістинську кераміку. Галина Івашків ніяк не прокоментувала цю винятковість посудини, окрім згадки про те, що вона «з нетиповою для даного регіону формою». Більше того, якщо всі подібні вироби, у тому числі й з теренів Лівобережної України дослідниця означила «дзбанками», то цей виріб чомусь алогічно назвала «глечиком» [5, с.418]. На мою думку, зазначена посудина є не дуже вдалим фальсифікатом, який хтось вигідно продав колекціонеру, котрий не дуже розуміється на специфіці кераміки різних гончарних осередків України. Датування археологічних пам’яток загалом є безсистемним. Хронологію одних із них обмежено тільки назвою археологічної епохи («Неоліт»); других – назвами археологічних культур («Культура Трипілля-Кукутені», «Скіфський період», «Черняхівська культура» тощо) [див., напр.: 5, с.521, 522, 154]; третіх – стадією розвитку тієї чи іншої археологічної культури, наприклад, для трипільської кераміки – «ранній період», «середній період», «пізній період» [див.: 5, с.35-37, 520-522]. Є й такі анотації,

що містять лише вказівку на певну територію («Посудина. Середнє Придніпров’я») [5, с.521]. Доходить іноді до курйозів, коли місцезнаходження пам’ятки означено навіть не населеним пунктом, а, скажімо, «територією вівчарні колгоспу «Придніпровський», «вівчарнею колгоспу «Придніпровський», який знаходиться невідомо де [5, с.520, табл.1:18], або, навпаки, ще більш неозоро – «Територія давніх слов’ян» [5, с.522, табл.3:13]. Монографія прикметна «термінологічними» помилками в анотаціях до виробів. Наприклад: • Авторка плутає назви форм глиняних виробів. Так глечик названо «горщиком» [5, с.55]. • Часто трапляються некоректні, тобто невідповідні регіональним традиціям, назви глиняних виробів. Непереконливим є називання глечиків Лівобережної України «дзбанками», оскільки ці вироби там так не називали [див. напр.: 5, с.326, №4]. Зокрема, опішнянську посудину-глечик «Сова» названо «дзбан» [5, с.55], хоча в Опішному такої назви не було. «Дзбаном» Галина Івашків назвала й інші посудини з Полтавщини, які мають місцеву назву «тиквастий глечик» [5, с.72, 107, 130]. Як місцеву назву «тиквастого глечика» в Полтавщині, авторка подала термін «тиквач» [5, с.72], який, так само, як і слово «дзбан», не характерний для цього регіону. Подібно «тикву» з Полтавщини названо «банькою» [5, с.327]. • Авторка веде мову про «полірування» як спосіб оздоблення димленої кераміки, «поліровані узори», «поліровані графеми» тощо [5, с.10, 38, 40, 66, 91, 154, 164]. Проте в мистецтвознавстві й керамології це називається «лискуванням» [до речі, авторка використала й цей термін; див.: 5, с.203]. • Також ідеться про «теракотовий і димлений посуд» [5, с.41]. Але ж хіба димлений посуд не є водночас і теракотовим? • Видається недоречним одночасне використання термінів «полива» і «глазурь», що означують одне й те ж [5, с.40]. • У групі анотацій, розміщених на стор.92-110, замість типового для книги слова «роз-

217

Бібліографія українського гончарства. 2007

•

•

•

•

•

•

•

пис» ужито термін «ріжкування» [5, с.100]. Таку трансформацію виявлено в розділі, де є підрозділ «Ріжкування». Зрозуміло, що видозміну зроблено під текстовий супровід. Але чому ж тоді в усіх анотаціях до творів з такою технікою не зазначити українське «ріжкування» замість непритаманного українському гончарству терміна «розпис»? Подано горщик і зазначено, немовби на ньому є «розпис» [5, с.63]. Насправді ж, на ньому не вдається виявити й натяку на будь-який «розпис». Подано фото посудини з покришкою й зазначено, немовби для її виготовлення застосовано «ангоби» [5, с.60]. Насправді, на фото видно тільки один ангоб, який гончар використав для покриття зовнішньої поверхні виробів. Те ж саме спостережено на фото дзбана, гладущика [5, с.120,121]. Авторка веде мову про «двоколірну поливу», хоча насправді має на увазі використання гончарями поливи двох кольорів – «зеленого та жовто-брунатного» [5, с.38]. Подано фото свічника й зазначено, немовби на ньому є «розпис» [5, с.128]. Насправді, «розпису» немає, натомість є поливання. Також подано фото горщика й зазначено, що на ньому є «розпис». У текстовому ж описові цієї посудини мова йде про «часткове покриття зеленою поливою в формі чотирьох затіків або круглої плями біля вуха» [5, с.124]. Отже, ніякого розпису на горщикові немає. Є випадки використання термінологічних русизмів, наприклад, «розписна… кераміка» [5, с.49, 101], треба – «мальована»; «зарисовки подільської кераміки», треба – «малюнки» [5, с.15]; «лощення», треба – «лискування» [5, с.91]; «пряслиця», треба – «кружала» [5, с.182]; «клеймо», треба – «тавро» [5, с.182, 305]; «персневидний посуд», треба – «перснеподібний» [5, с.206]. До різновидів «підполивного розпису» авторка зарахувала техніки ритування й мармурування [5, с.10, 72], які до них не належать. Сама дослідниця визначила

218

мармурування як «довільне накапування кольорових ангобів на предмет, а потім його різке повертання у різних напрямках» [5, с.109]. Отож, де ж тут «підполивний розпис»? В іншому місці монографії ритування вже стало окремою технікою декорування глиняних виробів [див.: 5, с.91]. Авторка використала термін «накривка» [5, с.103, 112], тоді як в українському гончарстві традиційною є назва «покришка». Про поверхові знання авторки книги в галузі гончарної технології свідчать її численні висловлювання: • Про виготовлення глиняних ікон доби Київської Руси, матеріалом для виготовлення яких «була глина з невеликою кількістю кам’яної маси» [5, с.387]. Насправді ж, не буває глини з якою-небудь кількістю кам’яної маси, бо остання утворюється під час випалювання глиняних виробів за температури спікання черепка. • Про «розписування кольоровими ангобами, змішаними з вогнетривкими оксидами або солями деяких металів» [5, с.98]. Насправді ж, кольорові ангоби вже не має потреби ні з чим змішувати, оскільки вони вже є кольоровими. Барвники домішують до білої глини, а не до кольорового ангобу. • Про виконання підполив’яної мальовки після першого випалювання: «після першого випалу… предмети розписують, після чого вкривають поливою і випалюють вдруге» [5, с.98]. Насправді, у народному гончарстві мальовку ангобами виконували винятково до першого випалювання, а не після нього. Після першого випалювання вироби декорували не ангобами, а кольоровими поливами. • «У Вербі (Чернігівщина), розписуючи ріжком по сухому черепку, майстри ніби «цвіткували» свої вироби» [5, с.101]. У даному випадку некритично використано нефахове твердження етнографа Лідії Орел. Насправді, мальовку виконували по дещо підсохлій поверхні посудини, але не по сухій. До того ж, слово черепок означає частини вже випаленого глиняного виробу, або ж

Бібліографія українського гончарства. 2007 загалом випалений глиняний виріб. • В аптечні спринцівки «кольорові фарби заливали через невеликий круглий отвір збоку» [5, с.101]. Насправді, у спринцівок немає «невеликого круглого отвору збоку». Галина Івашків переплутала аптечну спринцівку з глиняною посудиною-інструментом для мальовки, яка імітувала форму спринцівки («горгуля») [див.: 9, с.80-81]. • «Дерев’яну паличку, зігнуту у вигляді гачка (петлі) та зі вставленою в одному кінці дротинкою, гончарі називали по-різному: Опішного й Постав-Муки – «ключкою»…» [5, с.101]. Насправді, у вигляді гачка згинали не дерев’яну паличку, а дротину. Цей інструмент «ключкою» називали в Постав-Муці, а в Опішному – «шпилькою». Щодо цього Галина Івашків далі заперечила сама собі, зазначивши, що «у Зіньківському р-ні Полтавської обл.», до якого входить і Опішне, цей інструмент називали «шпилькою» [5, с.102]. • «Мармурування – це довільне накапування кольорових ангобів на предмет, а потім його різке повертання у різних напрямках» [5, с.109]. Насправді, мармурування гончарі робили не тільки ангобами, але й поливами різних кольорів, і не обов’язково різко повертали посудину. • «…Гончарі Малої Грем’ячої Полтавської обл… вінця посуду покривали сухою поливою й після цього випалювали вдруге…» [5, с.120]. Насправді, гончарі покривали сухою поливою ще не випалені вироби спеціально для того, щоб випалити їх тільки один раз; отже, вдруге їх уже не випалювали! • «У більшості гончарних центрів України майстри застосовували рідку поливу, лише в деяких осередках вони зверталися до сухого способу поливання» [5, с.130]. Насправді, у більшості гончарних осередків гончарі поєднували ці два способи. У тексті монографії непоодинокі й помилки редакційного характеру. Наприклад: • Авторку розвідки «Жерденівські гончарі Лавренюки-Полив’яні» (1928) Надію Геп-

•

•

•

•

•

•

пенер Галина Івашків вважає за чоловіка, стверджуючи: «У 1928 р. з’явилася невелика, але містка праця «Жерденівські гончарі Лавренюки-Полив’яні» Н.Геппенера, в якій він проаналізував глиняні вироби… Дослідник виділив такі основні мотиви…; … писав Н.Геппенер… Н.Геппенер зазначав… Дослідник припускав» [5, с.15-16, 52, 202]. Авторку дослідження «Мистецтво Опішні» (1952) названо Євдокією [5, с.17]; насправді її ім’я – Євгенія (Дмитрієва). Трапляються спостворені прізвища авторів використаних статей, наприклад: «Троїцька В.» [5, с.225]; правильно – «Троцька В.». У книзі є багато посилань на зберігання творів кераміки в «РЕМ (Санкт-Петербург)», «РЕМ» [5, с.23, 73, 77, 101, 178, 123, 198, 202, 205 та ін.], проте в списку умовних скорочень така абревіатура відсутня; є тільки «Б РЕМ – бібліотека Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)» та «А РЕМ – архів Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)». Одночасно, є «ДРМ – Державний Російський музей (Санкт-Петербург)» та «РМ – Російський музей (Санкт-Петербург)» [5, с.528, 529]. Оскільки в Санкт-Петербурзі є тільки один Російський музей, очевидно, що в абревіатурі «РМ» пропущено літеру «Е», а далі – слово «етнографічний»: мало б бути «РЕМ – Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург)». У змістові один із підрозділів книги названо «Сільське гончарство: своєрідність національного стилю», а в самому тексті «Позацехове гончарство: своєрідність національного стилю» [5, с.540, 70]; так само один із прикінцевих підрозділів називається в змісті «Перелік ілюстрацій та їх джерела», а в тексті «Перелік ілюстрацій» [5, с.540, 520]. У тексті книги двічі повторюються назви підрозділів «Перелік ілюстрацій» [5, с.520, 527]. Не завжди тотожними є назви таблиць у «Переліку ілюстрацій» і в текстах. Так,

219

Бібліографія українського гончарства. 2007

•

•

• •

•

у переліку написано: «Табл.4. Графема свастики на різьблених хрестах та писанках» [5, с.522], а в тексті – «Табл.4. Мотив свастики у різьбленні на дереві та писанках» [5, с.181]. Та й загалом незрозуміло, навіщо було виносити підписи до таблиць насамкінець книги, якщо біля самих таблиць є достатньо місця для розміщення відповідних анотацій [див., напр.: 5, с.155]. Можливо, поруч з таблицями немає підписів тому, щоб у очі не кидалися їх численні атрибутивні недоліки. Наприклад, у таблиці 1, під №3 зображено гідрію Давнього Криту, а підписано «Дзбанок» [5, с.155, 520]; на табл.5:7 зображено диск з графічними знаками, а підписано «Ваза-чаша» [5, с.522]. Багато помилок трапляється в анотаціях до запозичених з інших видань малюнків. Наприклад, у Аріеля Голана – «Чехословакия, 6-5 вв. до х. э.» [2, табл.5:1], а в Галини Івашків – «VI–V тис. до н. е. Чехія» [5, с.520, табл.1:1]. Отже, зрозуміло, що 6–5 століття до н.е. й 6–5 тисячоліття до н.е. так само, як територія колишньої Чехословаччини й сучасної Чехії – це різні означення, які видалися однаковими для авторки книги. Так само, в Аріеля Голана – «Свастические фигуры эпохи неолита и энеолита… Иран» [2, табл.221:5], а в Галини Івашків – «Енеоліт. Іран» [5, с.521, табл.3:1]; у Аріеля Голана – «Туркмения, неолит»» [2, табл.213:6], а в Галини Івашків – «Туркменія» [5, с.523, табл.5:18]. Переплутано анотації до 4 і 5 ілюстрацій [5, с.100]. До двох таблиць із фрагментами мисок зазначено їх датування: «Друга пол. ХІХ ст.» [5, с.11]. Там же згадано, що видання з таблицями побачило світ 1882 року. Отже, по-науковому, треба було датувати їх не всією другою половиною ХІХ століття, а принаймні 1870-ми – 1881 роками. Стверджується, немовби Марія Фріде своїми експедиційними знахідками збагатила «фонди Російського Етнографічного музею у Санкт-Петербурзі» [5, с.15]. Проте на час

220

польової роботи дослідниці заклад називався «Государственный Русский музей», а місто – «Ленінград». • Неточно подано назву монографії керамолога Віктора Міщанина: «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного регіону (друга половина ХІХ – ХХ століття» [5, с.22, 30]; треба – «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття». • ** * Підсумовуючи, ще раз зазначу, що авторка монографії виконала значний обсяг роботи із систематизації наявних відомостей, пошуку й фотографування глиняних виробів. Проте важливе для сучасної української керамології дослідження здійснено в руслі радянських політико-історичних концепцій розвитку українського гончарства, а отже, й декору глиняних виробів упродовж XVI – першої половини ХХ століття. Власне, те, чого не зміг опублікувати свого часу Юрій Лащук за матеріалами своєї докторської дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.», те зробила на основі тих же матеріалів і праць Галина Івашків, спершу захистивши кандидатську дисертацію «Декор традиційної української кераміки ХVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)» [6], а згодом підготувавши на основі неї рецензовану монографію. У результаті маємо своєрідний підсумковий твір досьогочасної української мистецтво­знавчої керамології. Його текст відображає рівень наукових знань радянської доби й фактично постає корпусом думок і фантазій керамологів другої половини ХХ століття, добросовісно систематизованих, узагальнених і доповнених результатами власних пошуків Галини Івашків. Причому, все написане іншими дослідниками гончарства за стільки проминулих літ, дослідниця сприйняла на віру, ні в чому суттєво не засумнівавшись, не спробувавши комусь заперечити чи спростувати хибні уявлення.

Бібліографія українського гончарства. 2007 Це означає також, що новітньої державницької концепції розвитку декору українського гончарства впродовж XVI – першої половини ХХ століття авторка не мала, а тому й побудувала власне дослідження за вже «напрацьованою» схемою. Гадаю, що вона це усвідомлює, а тому й внесок своїх попередників в українську керамологію цілком справедливо іронічно назвала не складовою частиною європейських студій феномена кераміки, а «творчим переосмисленням досягнень європейської мистецтвознавчої думки» [5, с.23]. Насправді ж, радянська історія українського гончарства була значною мірою фальсифікованою. Зважаючи на ідеологічний пресинг, відсутність необхідних фактів, відомостей учені нерідко компенсували власними вигадками як у аналізові мистецьких явищ, так і в атрибуції глиняних виробів. З огляду на це, монографія не лише підсумувала напрацювання української керамології радянської доби, але водночас і пролонгувала породжені керамологічні міфи. Книга постала закономірним результатом пройденого етапу розвитку української керамології. Вона вкрай важлива для сучасного осмислення звершеного й означення точки відліку новітніх керамологічних студій, які повертатимуть світові правдиву історію формування й розвитку гончарної культури України.

1. Василенко В.М. Украинское народное искусство: Очерки // Василенко В.М. Народное искусство. – М.: Советский художник, 1974. – С.150-176. 2. Голан Ариэль. Миф и символ. – М.: Русслит, 1993. – 375 с.: илл. 3. Гудак В.А. Народная керамика восточноподольской зоны Украинской ССР: Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения. – Львов: Львовский государственный институт прикладного и декоративного искусства, 1985. – 144+19+ХХХХ с. // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.29. – 205 арк. 4. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., II, 126, ХХIII, VI, 11 с. 5. Івашків Галина. Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с. 6. Івашків Г.М. Декор традиційної української кераміки ХVІІІ – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська академія мистецтв, 2004. – 20 с. 7. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/1. – 633 арк. 8. Лащук Юрій. Каталог-щоденник фотоархіву «Н-Р» // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Фонд Юрія Лащука. – Фотоархів. 9. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – 140 с. 10. Онищенко Володимир. Дослідницькі набутки Галини Івашків // Образотворче мистецтво. – 2009. – №3. – С.143-144.

221

Бібліографія українського гончарства. 2007 11. Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі) /Автор-упорядник Олесь Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – 632 с. 12. Пошивайло Олесь. Вершинне явище українського гончарства // Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі) /Автор-упорядник Олесь Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – С.50-261. 13. Пошивайло Олесь. Галина Івашків. Декор традиційної української кераміки ХVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства // Бібліографія українського гончарства: Національний науковий щорічник. 2004. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.156-163. 14. Пошивайло Олесь. Гончарна велич і трагедія Макарового Яру доби Розстріляного Відродження. – Опішне: Українське Народознавство, 2008. – 240 с.: іл. 15. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл. 16. Пошивайло Олесь. Івашків Галина Михайлівна. Декор традиційної української кераміки ХVIII – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості) // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.267-275. 17. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: издание Подольской Губернской Земской Управы, 1916. – С.9-118. 18. Романець Т.А. Розписний посуд як художнє явище // Поділля: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Видавництво Незалежного культурного центру «Доля», 1994. – С.450-461. 19. Титаренко Володимир. Миски Поділля. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл. 20. Украинцы ХІХ-ХХ вв.: Каталог-указатель этнографических коллекций /Составители Н.М.Хазова, О.В.Карпова. – Ленинград: Государственный музей этнографии народов СССР, 1983. – 64 с. 21. Українська старовина із приватних збірок. 2006: Календар. – К.: Родовід галерея, 2006. – 54 лист. 22. Шевченко Тарас. Кобзар. – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1977. – 600 с. 23. Folk Art from the Ukraine /Compiled and introduced by Lesia Danchenko. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1982. – il.32. 24. Folk Art in the Soviet Union. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1989. – 460 p.

© Олесь Пошивайло, керамолог, етнолог, музеолог, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, голова Правління Українського керамічного товариства, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, 2011

222

Бібліографія українського гончарства. 2007 студентів, спонукає їх до творчої праці, збагачує світогляд і практичні навички. Результатом такого творчого процесу і є вихід альбому. Окрім того, видання популяризує діяльність Кафедри художньої кераміки. Водночас, видання не позбавлене недоліків. У альбомі відсутній бібліографічний опис видання, нумерація сторінок. Фото творчих робіт містять неповний атрибутивний опис. Відсутня інформація про місце зберігання представлених виробів. Наприклад: подано фото робіт Михайла Гладкого з описом «Троїсті музики» і «Декоративно-тематична тарілка «Сестри». На відміну від інших, описи не містять інформацію ні про матеріали, ні про техніки, ні про час виготовлення. Окрім того, заявлена назва видання – «Кафедра художньої кераміки» – передбачає

розміщення контактної інформації про структурний підрозділ Львівської національної академії мистецтв, яка в альбомі відсутня, як також і більш детальну інформацію про спеціалізацію кафедри. Ознайомившись з альбомом, можна зробити висновок, що, незважаючи на незначні прогалини в оформленні видання, своєї вартісності він не втратив і став однією зі сторінок своєрідного літопису Кафедри художньої кераміки, а отже, й львівської академічної кераміки. Хотілося б, щоб у цьому напрямку автори працювали й надалі. Тому маю надію побачит и такого роду альбом чи серію альбомів, що представлять творчий доробок Кафедри впродовж усього періоду діяльності – з 1946 до 2010 року, що дозволить прослідкувати етапи становлення й розвитку львівської школи кераміки.

1. Кафедра художньої кераміки: Львівська Національна Академія Мистецтв. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 32 с. 2. Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів /За загальною редакцією доктора філологічних наук, професора В.В.Дубічинського. – Х.: Видавничий дім «Школа», 2008. – 1008 с.

© Наталя Визір, керамолог (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства), 2010

224

Бібліографія українського гончарства. 2007 Конкурсні роботи оцінювало авторитетне журі: голова – Орест Голубець, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв, керівник інформаційномистецького центру; Степан Андрусів, завідувач Кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв; Беатріче Белявців, відповідальний секретар Почесного консульства Литовської Республіки у Львові; Володимир Кауфман, мистецький директор Галереї «Дзиґа»; Тарас Левків, завідувач кафедри кераміки Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша; Мечислав Малавський, голова Львівського товариства шанувальників мистецтва, представник Генерального консульства Республіки Польща у Львові; Василь Откович, директор Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Серед переможців – українці Ольга Гаврилова («За розкриття теми») та Євген Євтушенко («За майстерність у гончарстві»); литовець Мартінас Масюліс («За кращий задум»); поляки Аліція Патановска («За досконалість форм»), Дорота Годлєвска («За нетрадиційний підхід») та Івона Юркєвіч («За володіння матеріалом»). Окремо було відзначено роботи Ріви Фурман з Вільнюса та Олексія Кравцова зі Львова, які, хоча й не відповідали темі, проте були варті нагород [2]. Гадаючи з листівок, усі учасники представили на конкурс скульптурні композиції. Лише Євген Євтушенко, Ріва Фурман, Дорота Годлєвска та Аліція Патановска виготовили декоративний посуд. Цікавим є той факт, що всіх їх було відзначено. Перегляд листівок спонукав до необхідності зрозуміти їх композицію, адже на кожній із них, окрім фото самого учасника, подано світлини двох робіт, одна з яких ще не випалена. На деяких знімках також міститься зображення скляної свинки. Оскільки про це ніде в комплекті листівок не зазначено, скористаюся публікацією

226

про Симпозіум «Зазирнути у глечик» Ярини Коваль [2]. У ній міститься інформація про те, що перед учасниками мистецького змагання ставилося завдання подати на конкурс дві роботи: одну – виготовлену вдома, іншу – створену в майстерні організаторів. Скляною свинкою було нагороджено переможців [2]. Фото саме цих робіт представлено на листівках. Оскільки конкурсні роботи, виготовлені учасниками під час Симпозіуму, випалити, очевидно, не встигли, їх сфотографовано сирими. На мою думку, це непогана ідея, оскільки після випалювання вони виглядатимуть інакше і, можливо, колись увійдуть в інший буклет чи каталог. Зауважу, що відсутність короткого пояснення-резюме про зображення на листівках не применшує значення цього друкованого продукту, однак потреба в ньому очевидна. Окрім того, одним із недоліків видання є відсутність підписів на листівках із атрибуцією творів (назва техніки виготовлення, розміри тощо), адже ці дані можуть зацікавити як дослідників гончарства, так і всіх, кого цікавить сучасне мистецтво. (До речі, тираж набору листівок становить 300 примірників). Насамкінець, наголошу на важливості видання подібних листівок, а також флаєрів, альбомів (з урахуванням висловлених зауважень) після всіх мистецьких фестивалів і симпозіумів, які проходять в Україні. Це – чи не найкращий спосіб заявити про свою діяльність не лише на український, а й на весь світовий гончарний простір. Окрім того, хочу висловити побажання, щоб і Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», на базі якої останніми роками проводяться міжнародні молодіжні гончарські фестивалі, нарешті запровадила прогресивну практику видання подібних альбомів, яка стане не лише рекламою діяльності закладу, що так необхідно нині, а й реальною підтримкою для молодих мистців-керамістів.

Бібліографія українського гончарства. 2007 вання, підготовку текстів, приміток здійснили співробітники Інституту археології НАН України Юрій Рассамакін і Сергій Рижов. Книга складається з двох частин. У першій подано монографії й більшість статей, написаних Олегом Кандибою. Частину з них перекладено з чеської, німецької, англійської мов. Упорядники зібрали розкидані по різних, іноді нині рідкісних виданнях, праці дослідника. У другій частині книги – «Археолог О.Кандиба і сучасність» – надруковано статті Тамари Мовші, Андрія Сороковського, Сергія Підмогильного, Федора Полянського та інших дослідників археологічної спадщини вченого. Вони подали характеристику наукової діяльності Олега Кандиби та її оцінку на сучасному етапі дослідження пам’яток трипільської культури. 1930 року двадцятитрирічний Олег Кандиба захистив у Карловому університеті докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Саме в книзі «Археологія» надруковано текст рукопису дисертації (с.20-109). У своїй роботі молодий учений розглянув питання появи й зникнення мальованого посуду трипільської культури із території Поділля та Покуття, здійснив класифікацію форм посуду та його орнаментації. У книзі подано й іншу монографію – «Шипинці. Мистецтво та вироби одного неолітичного селища» (с.111-250). Автор зібрав розпорошені матеріали з цього поселення, що зберігаються у фондах музеїв Відня, Берліна, Чернівців, Львова. Зокрема, у другому розділі монографії дослідник проаналізував трипільський (він відніс його до української групи) мальований посуд. Олег Кандиба виділив два ступені в розвитку глиняних виробів, у свою чергу, розділивши їх на фази. Він виокремив сім основних форм посуду (плечистий горщик, «амфора з двома вушками під шийкою», «кратер», «кубок», миска, покришка, «бінокль»), простежив розвиток цих форм та розкрив особливості орнаментації посуду, характерні для кожної фази. У третьому розділі Олег Кандиба проаналізував матеріали з Шипинецького

228

поселення, розділивши їх на два різночасові горизонти періодів А і Б. Увесь посуд розглядався за трьома групами – А, Б, С, які відрізняються видами орнаментації. Визначив основні форми й варіанти посудин, проаналізував схеми орнаментації й пов’язав із формами декору. Подав розгорт-ки орнаментації мисок, горщиків, «амфор», «кратерів», «кубків», покришок, «біноклів». Крім того, охарактеризував антропо­морфні й зооморфні статуетки, а також інші вироби з глини: важки, кружала, котушки тощо. Дослідник виділив локальні особливості шипинецького поселення. Сергій Рижов зазначив, що археолог «вперше запропонував розглядати як споріднені українську, молдавську і трансільванську групу мальованої кераміки. Це припущення не втратило свого значення і в наш час, бо вчені-трипіллязнавці вже розглядають Кукутень, Аріушд, Трипілля як єдину культурно-історичну спільність. Монографічне дослідження трипільського поселення Шипинці є одним із кращих зразків вивчення важливої й масової категорії знахідок, а саме кераміки, і дає вичерпне уявлення про керамічний комплекс культури Трипілля у Прикарпатті…» (с.13-14). Окрім того, упорядники книги помістили в ній статті Олега Кандиби, частину з яких присвячено глиняним виробам: «Трипільські пам’ятки в збірках Археологічного інституту Карлового університету в Празі» (с.273-279), «Межиріччя Дністра та Дунаю за доби неоліту» (с.280-281), «Обігова спіраль в орнаментації паскової кераміки» (с.282-305), «Техніка посудин на ніжці в пасковій кераміці» (с.306-310), «S-видна спіраль в орнаментиці неолітичного посуду в Дністро-Дунайському межиріччі» (с.311-334), «Старша мальована кераміка в Галичині» (с.346-375). У своїх статтях, як і в монографіях, автор найбільшу увагу звернув на глиняні вироби, а саме посуд. Його увагу привернули не тільки типи посуду, а й його орнаментація: способи нанесення орнаменту, провідні орнаментальні схеми, кольорова гама композицій. Саме на основі глиняного посуду та його орнаментації

Бібліографія українського гончарства. 2007 дослідник виділив у Трипіллі два хронологічні періоди – А і Б, і п’ять фаз розвитку. Дослідник охарактеризував спіральний орнамент і його окремі елементи (еліпси, тангенти, метопи). Усе це проілюстровано 92-ма видами розгорнутих S-спіральних мотивів на посуді Дністро-Дунайського регіону. Викликає схвальну оцінку й повагу те, що археолог зібрав і систематизував знахідки трипільської культури, які розпорошені по численних музеях Європи. Юрій Рассамакін у післямові до видання збірника наукових праць Олега Кандиби зазначив, що дослідницька діяльність ученого «є взірцем прискіпливого аналізу археологічних джерел, що залишає

їх актуальними і в наш час» (с.479). Олега Кандибу (Ольжича) можна віднести до числа українських археологів-керамологів, який чимало досягнув у вивченні глиняного посуду та його орнаментації. У дечому праці Олега Кандиби нині застаріли, але на той час, коли він жив, на тому рівні археологічної науки вчений був серед перших у дослідженні культури Трипілля-Кукутені. Хочеться закінчити цей огляд словами Андрія Сороковського: «Як науковці, ми можемо шкодувати, що д-р Олег Кандиба не віддався повністю науці. Але як українці ми вдячні йому за його самопосвяту національній справі та за його героїчну смерть» (с.411).

© Анатолій Гейко, керамолог, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2009

229

Бібліографія українського гончарства. 2007

Пошивайло Олесь. Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с.: іл.

К

ерамологія в Україні виокремилася в самостійну наукову дисципліну на початку ХХІ століття. Проте, незважаючи на свою молодість, науковими студіями вона охопила широке коло питань. На початковому етапі становлення українська керамологія потребувала вирішення першочергових проблем: визначення предмета й завдань керамологічних студій, окреслення методів керамологічних досліджень. Необхідним виявилося її організаційне структурування, визначення перспектив подальшого розвитку й утвердження в колі інших наукових дисциплін. Вирішення цих актуальних проблем узяв на себе провідний український учений-керамолог Олесь Пошивайло – фундатор керамології в Україні й організатор діяльності першої на пострадянському просторі академічної наукової установи з вивчення проблематики керамології, гончарства, кераміки – Інституту керамології – відділення Інституту народо­ знавства НАН України (з 2000). У своїй черговій монографії «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя», яка започаткувала видавничу серію «Українська академічна керамологія»,

230

він розглянув актуальні питання української керамології, у т.ч. наукової діяльності Інституту керамології, найважливіші досягнення вітчизняних учених-керамологів упродовж 2001–2005 років. Книга складається з прологу, чотирьох розділів і додатків; містить також іменний і географічний покажчики. У пролозі Олесь Пошивайло, подаючи коротку інформацію про розвиток гончарства на території України, яку нерідко величають гончарною країною, підводить читача до розуміння значущості дослідження такого явища в культурі українців, як гончарство. Автор окреслив хронологію лідерства Полтавщини в національному гончарстві й керамології, а також подав історичну довідку про Опішне – гончарну Мекку України, один із її найбільш розвинених гончарних осередків, яка постала як науковий центр з окремою керамологічною школою. Першу частину монографії присвячено теорії керамології. У ній Олесь Пошивайло розглянув історію становлення керамології як окремої науки, акцентував увагу на методологічних напрацюваннях науковців у даному руслі, а також подав інформацію про наукові установи світу, музеї, дослідницькі центри, школи кераміки, асоціації, діяльність яких тією чи іншою мірою пов’язана з дослідженням кераміки, гончарства. Посилаючись на працю члена Міжнародної академії кераміки в Женеві (Швейцарія), засновника фундації «Кондоруасі», яка згодом отримала назву Інститут керамології «Кондоруасі» про-

Бібліографія українського гончарства. 2007 фесора Хорхе Фернандеса Чіті (Буенос-Айрес, Аргентина). «Що таке керамологія» (1992), Олесь Пошивайло запропонував читачам ознайомитися з предметом і завданнями керамології, класами й типами керамологічних знань, виділеними аргентинським ученим. Водночас автор «Української академічної керамології ХХІ сторіччя» висловив власну версію поділу загальної керамології й виокремив два її класи (культурна й технічна керамологія), визначив їх завдання. Важливими є роздуми автора про класифікаційні ознаки сучасного українського керамолога та першочергові завдання керамологічних студій: формування єдиної уніфікованої загальноукраїнської термінологічної системи опису спеціальних понять гончарного виробництва й глиняних виробів, розвиток керамологічної критики, підготовку узагальнюючих керамологічних праць, публікації польових керамологічних матеріалів і музейних керамологічних колекцій, формування потужного інформаційного банку даних про гончарство, вивчення досвіду й включення в «український науковий обіг» чужоземних керамологічних матеріалів. Окремим із завдань автор вважає розвиток керамологічної освіти в Україні для підготовки висококваліфікованих учених-керамологів. Окреслюючи вищезазначене, Олесь Пошивайло підвів читача до усвідомлення того, що «державне патронування розвитку в Україні гончарства – це ефективний шлях збереження української ідентичності в епоху світових глобалізаційних процесів, дієвий засіб одухотворення середовища життєдіяльності, передовсім житла, і протидії тотальному наступу в Україні технократії й космополітизму» (с.85). З першого розділу монографії читач зможе дізнатися, яка джерельна база (речові пам’ятки, писемні документи, аудіовізуальні матеріали) допомагає вченим-керамологам не лише відтворювати історичний розвиток гончарства, а й з’ясовувати його регіональні особливості, роль у забезпеченні матеріальних і духовних потреб людини.

Кілька підрозділів першої частини монографії присвячено окресленню проблем збереження керамологічної спадщини з метою забезпечення її подальшого вивчення й аналізу. На сторінках книги можна знайти інформацію про первісні способи збереження глиняних виробів, становлення української реставраційної школи кераміки, про загальні проблеми консервації й реставрації пам’яток гончарства. Окремі підрозділи першої частини монографії Олесь Пошивайло присвятив питанням інтеграції керамології із суміжними науковими дисциплінами, що дозволяє використовувати їх, накопичений упродовж багатьох років, науковий потенціал, й окресленню методів керамологічних досліджень, що є вкрай необхідним для роботи вчених-керамологів і для ефективного розвитку науки в цілому. Автор наголошує на важливості застосування в культурній керамології методу польових досліджень. Не менш важливим він вважає й типологічний метод дослідження кераміки, але заодно звертає увагу на його окремі недоліки, зокрема значну суб’єктивність. Окрім цього, Олесь Пошивайло охарактеризував ще кілька методів дослідження кераміки, напрацьованих технічними істо-ричними науками, мистецтвознавством і мовознавством, якими активно послуговуються вчені-керамологи. Не менш цікавою й інформативною для тих, хто прагне глибше дізнатися про становлення української керамології як науки, її організаційне структурування, формування української національної школи керамології – «неформально-творчої співдружності висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів до розв’язання проблем, стилю теоретичної й експериментальної роботи, стратегії організації професійного наукового мислення, ідей і методів їх реалізації» (с.267), стане й друга частина монографії «Історія української керамології». Насамперед, Олесь Пошивайло виділив і ґрунтовно проаналізував 8 етапів становлення керамології в Україні – від зародження інтересу

231

Бібліографія українського гончарства. 2007 до керамологічних знань від середини ХVІІІ століття до утвердження української керамології на початку ХХІ століття. Там же можна дізнатися про початок системного вивчення традиційного гончарства в Україні, формування джерельної бази керамологічних студій, періоди тимчасового припинення й подальшого відновлення керамологічних студій, пов’язані з певними історичними подіями в країні. Початок організаційного структурування української керамології, за визначенням автора монографії, припав на середину 1980-х років і пов’язаний із заснуванням в Опішному Музею гончарства, що спонукало до згуртування науковців-керамологів, сприяло розбудові керамологічних джерелознавчих структур: Гончарської книгозбірні України, Національного архіву українського гончарства, Аудіовізуальної студії українського гончарства. Окремо подано інформацію про заснування й діяльність видавництва «Українське Народознавство», яке автор оцінив як «важливий інструмент творення національного культу гончарства, чинник збереження й розвитку гончарної столиці України, спеціалізований світовий інформаційний канал про українське гончарство, засіб формування Гончарської книгозбірні України, керамологічний просвітницький центр, каталізатор наукових досліджень в галузі української керамології» (с.224). Подальша історія української керамології пов’язана з функціонуванням у Опішному від середини 1990-х років Науково-дослідницького центру українського гончарства, а згодом – академічної наукової установи – Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, що постало офіційним актом утвердження керамології як самостійної наукової дисципліни в Україні. Олесь Пошивайло розкрив мету діяльності Інституту, який став осередком, основною організаційною структурою формування української національної школи керамології. Третя частина монографії – «Сучасні українські академічні керамологічні студії» – це знайомство з колективом науковців Інституту

232

керамології, які впродовж 2001–2005 років «вивчали особливості розвитку гончарства на території України від найдавніших часів до наших днів; проводили польові, археологічні, керамологічні, лінгвістичні експедиції в різних регіонах держави; здійснювали пошуки раритетних матеріалів у архівних, бібліотечних та музейних закладах України; створювали відео- і фотосюжети про побут гончарів, технологію їх роботи, професійну обрядовість; публікували польо-ві й аналітичні керамологічні дослідження; формували Національний інформаційний банк даних про гончарство; вивчали й узагальнювали світові досягнення в галузі керамології» (с.274). Автор зазначив, що присвятив монографію саме 5-й річниці від часу заснування Інституту керамології й окреслив здобутки п’ятирічного періоду його діяльності: створення Вченої ради Інституту, заснування друкованих органів, започаткування Національного кон­курсу публікацій на теми керамології, гон­чарства, кераміки, формування власного Українського архівного керамологічного фонду та Керамологічної бібліотеки України, залучення до співпраці науковців сусідніх країн. Окрім цього, у підрозділі «Пріоритети діяльності академічної керамологічної установи» вчений окреслив основні здобутки науковців Інституту в галузі керамології за п’ять перших років його функціонування. У четвертій частині монографії «Українська академічна керамологічна бібліографія (2001– 2005)» у хронологічному порядку вміщено фотопортрети, біографії, бібліографічні описи публікацій співробітників Інституту керамології та залучених авторів, публікацій про Інститут упродовж 2001–2005 років, анонси рукописів монографій молодих керамологів та щорічників Інституту, бібліографічні описи, анотації й повний зміст усіх випусків, книг і номерів наукових друкованих органів Інституту керамології та двох опублікованих монографій науковців. Таким чином, за словами автора монографії Олеся Пошивайла, «пропоноване видання постає не лише своєрідним п’ятирічним звітом про

Бібліографія українського гончарства. 2007 що автор альбому пішов шляхом не наукового, а популярного, точніше – дилетантського представлення творів подільського мискарства. Адже ввести в науковий обіг – це не надрукувати картинки мисок з довільними супроводжуючими підписами. Їх виданню мала б передувати серйозна дослідницька музеологічна робота з атрибуції репродукованих творів, зокрема визначення гончарних осередків, звідки вони походять, ймовірних авторів, часу виготовлення. Її результатом мали стати наукові супроводжуючі анотації з максимально можливими атрибутивними відомостями про миски, у тому числі з такими обов’язковими для введення в науковий (саме в науковий, а не в побутовий!) обіг даними, як локальні етнографічні назви мисок; використані гончарем матеріали, інструменти; технологічні прийоми виготовлення творів; їх розміри; місця зберігання; шляхи надходження до музейної чи приватної колекції; інвентарні номери. До того ж, частину мисок з рецензованого альбому вже було опубліковано раніше, а отже, стверджуючи немовби їх «уперше введено в науковий обіг», Євген Шевченко виявив власне незнання керамологічної літератури. Більшість анотацій альбому містять тільки кілька типових слів: «Миска. Поч. ХХ ст.». Частина з них мають вказівки про місце зберігання виробів, яке можна точно ідентифікувати за місцем знаходження музею. Інша частина мисок має невідоме місце зберігання, засекречене двома словами «Приватна зб.», без зазначення місця знаходження й прізвища збирача [10, фото №10, 34-38, 41, 42, 63, 65, 84-89, 92-94, 96, 100-102, 105, 107-109, 111, 112, 115, 120-122, 134-167, 169-175, 182187, 189, 190, 192- 195, 197, 198, 201, 207, 209, 211-213, 218, 219, 221-223, 233-236, 239-241, 250, 252-256]. Усього таких мисок в альбомі 115 шт., або 40,07% репродукованих творів! Ще 26 мисок (9,06%) узагалі не мають указівки на місця зберігання [10, с.12, 13; фото №4454, 64, 202-206, 208, 224, 227-229, 238, 251]. Таким чином і окремі підрозділи сформовано з мисок, що зберігаються в приватних колекціях,

234

місцезнаходження яких невідоме, наприклад підрозділ «Шаргород» з 34 мисками! Отже, майже половина представлених у альбомі творів не піддаються атрибуції за місцем знаходження. Таке профанне ставлення до опублікування гончарної спадщини українців ніскільки не компенсує навіть прикінцевий перелік «фундаторів» альбому, тобто закладів і приватних осіб, чиї твори було репродуковано в альбомі. До того ж, окремих колекціонерів зі списку автор альбому теж надійно законспірував, бо як інакше зрозуміти місце помешкання колекціонера Віктора Півторака за поданою Володимиром Титаренком інформацією: «Березівка, Чернівецький р-н, Вінницька обл.» [10, с.150]. Як не шукав на карті України Чернівецького району у Вінницькій області, але так і не знайшов! А сіл Березівка у Вінниччині аж п’ять! Де ж шукати Віктора Півторака? Одразу помітно, що автор альбому не працював з музейними інвентарними книгами чи картками, а вся науково-пошукова робота полягала лише в фотографуванні мисок і «зчитуванні» інформації з експозиційного етикетажу. Саме тому автор альбому й дякує «працівникам музейних установ, які допомагали при фотографуванні мисок»*, а не в справі атрибуції мискарської спадщини Поділля. До речі, подякував навіть працівникам закладів, які не представлені своїми мисками в альбомі, скажімо Бережанського районного краєзнавчого музею та Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» [10, с.150]. У передньому слові до альбому також акцентується увага на тому, що «понад тридцять років автор досліджував народне мистецтво Поділля» [10, с.5]. Видається, що за такий тривалий час вивчення й збирання пам’яток подільського мискарства можна було досконало опрацювати музейні колекції, порівняти архівні

* Тут і далі в усіх цитатах збережено авторську мову й правопис; виділення окремих слів, словосполучень чи речень (жирністю, курсивом, підкресленням) належать автору рецензії

Бібліографія українського гончарства. 2007 й літературні матеріали з польовими здобутками й видати фундаментальне дослідження, без стількох прикрих помилок і недоречностей, які потрапили до рецензованого альбому. На жаль, він не став задекларованим у перед-мові «промовистим фактом висвітлення традиційного гончарства Поділля» [10, с.5], бо, окрім загальновідомих прикладів використання миски в побуті українців і набору патріотичних фраз, він не містить історичного нарису розвитку подільського гончарства, й зокрема мискарства, упродовж другої половини ХІХ – ХХ століття, розгорнутої характеристики стильових особливостей мисок кожного осередку, аналізу творчості найвидатніших гончарів-мискарів. Любительськими видаються й деякі «мистецтвознавчі» судження автора альбому. Наприклад, Володимир Титаренко сформулював «різні показники» «стилістичних ознак виробів», до яких, з-поміж іншого відніс «якість матеріалу», «розміри деталей виробу і їх співвідношення, характер та особливості компонування розпису і т. ін.» [10, с.9]. Проте важко зрозуміти як саме стилістичні ознаки виробів можуть визначатися якістю матеріалу, розмірами деталей виробів? І чи не є «характер і особливості компонування розпису» одним і тим же? На жаль, у альбомі окремими підрозділами не представлено такі відомі осередки подільського мискарства, як Миньківці, Меджибіж, Василівка, Гайсин, Кіблич, Торканівка. Миски тамтешніх гончарів потрапили до «збірних» підрозділів «Східне Поділля» й «Центральне Поділля». Володимир Титаренко пристав до хибної ідеї групи львівських колекціонерів, поширюваної впродовж останніх десяти років, про виготовлення частини мальованих мисок з приватних колекцій у Шаргороді й подав значну колекцію мисок Бару, приписавши їх виготовлення в Шаргороді. В альбомі вперше в українському мистецтвознавстві й керамології з гончарної спадщини славетного подільського гончарного осередку Бар, яка, за висновком керамолога Василя Гудака, «чітко вирізнялася з-поміж кераміки інших гончарних осередків Поділля»

[3, с.146], а за висновком керамолога Лідії Мельничук, стала «визначною сторінкою історії не тільки подільської, а й української кераміки» [8, с.211], виокремлено в окрему групу частину мисок і кілька полумисків і названо їх шаргородськими. Таким чином уперше широко показано мискарську творчість немовби гончарів містечка Шаргород. Отже, Володимир Титаренко, без будь-яких попередніх наукових досліджень, покликаючись головним чином на вигадку львівських колекціонерів, увів у альбом підрозділ «Шаргород» і подав у ньому фото 34 барських мисок. В альбомі є й розділ «Бар», але досягнення цього найславетнішого гончарного осередку Поділля укладач подав значно скромніше: усього 22 твори, з яких 10 полумисків і 12 мисок. Як видно, усі найкращі барські миски зі складним за композицією декором у альбомі Володимира Титаренка стали «шаргородськими». Напевно, щоб створити переконливіше уявлення про суттєву відмінність форм і стилістики декору барських і «шаргородських» мисок, він подав у розділі «Бар» полумиски, які стадіально були більш ранніми виробами, виготовленими гончарями, які вчилися в гончарних школах, де запозичали стилістику популярної на той час галицької кераміки [див.: 10, с.15-26]. За допомогою цього прийому створено суто зовнішнє поверхове уявлення про немовби відмінність стилістики декору барських і «шаргородських» мисок. Причому кидається у вічі та обставина, що в розділі «Бар» тенденційно подано не найкращі вироби зі збереженої гончарної спадщини Бару; частина з них узагалі зі значними пошкодженнями у вигляді відбитих і дореставрованих вінець (3 шт.), обсипаної фарби (7 шт.) тощо. Тим часом, серед «шаргородських» – тільки 1 миска розбита й реставрована з кількома обсипаними місцями та 2 – з незначною втратою фарби. У такий своєрідний спосіб, послуговуючись мистецтвознавчими маніпуляціями, зусиллями Володимира Титаренка Бар одномоментно втратив свою гончарсько-мискарську першість і добровільно передав її у вигляді частини творів нікому невідомому доти мисками Шаргороду,

235

Бібліографія українського гончарства. 2007 який відтоді постав вершиною гончарської піраміди Поділля й найдорожчим брендом у середовищі українських колекціонерів. Така ж «лінія на переорієнтацію» пріоритетів гончарної спадщини спостерігається і в монографії Галини Івашків «Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століття», що побачила світ одночасно з альбомом Володимира Титаренка. У книзі львівської дослідниці гончарство Бару теж подано дуже скромно, як за рахунок приписування кращої його спадщини Шаргороду, так і дуже скромної презентації барських виробів з музейних колекцій України [див.: 4]. Красномовний факт: усі подані Володимиром Титаренком «шаргородські» миски походять винятково з приватних колекцій, «прописку» яких у жодному випадку не зазначено, а всі барські миски (за винятком однієї) знаходяться в колекціях державних музеїв України. Також автором альбому всі вироби датовано однаково – початком ХХ століття, хоча з-поміж них є принаймні одна миска, яка явно випадає з хронології інших [див.: 10, №161]. Зрозуміло, що в жодному випадку не подано ані розмірів виробів, ані техніки їх виготовлення, ані використаних для цього матеріалів, як це прийнято робити в мистецтвознавчій практиці. Звертає на себе увагу й той факт, що ті ж самі миски Галина Івашків без будь-яких пояснень датувала ще більш широко – винятково кінцем ХІХ – початком ХХ століття [пор.: 10, №139, 156, 165, 154, 158, 152, 141, 151, 161, 166, 146, 155, 162; 4, с.76, 162:3, 100:4, 78:2, 260:2, 239:1, 239:2, 239:3, 215:3, 215:5, 441, 443, 443]. Коротка історія народження «шаргородського» фальсифікату є такою. На початку нинішнього століття на українському ринку антикваріату несподівано з’явилися мальовані миски, які отримали назву «шаргородських» за їх гіпотетичним походженням із районного центру Шаргород, що у Вінниччині. Вони швидко стали популярними в середовищі львівських колекціонерів, про що свідчила «ринкова» ціна – близько 150$ за один гончарний раритет. Закономірним стало зацікавлення збирачів

236

історією й мистецькими досягненнями цього давнього гончарного центру Поділля. Найбільшим прихильником ідеї походження мальованих мисок із Шаргорода став колекціонер Тарас Лозинський. У вигаданій ним легенді про походження цих творів вихідним пунктом стала публікація однієї подібної миски з колекції керамолога Лесі Данченко. Загалом у мистецтвознавчій та етнографічній літературі є дуже мало згадок про гончарство Шаргорода й нічого не мовиться про виготовлення там мальованих мисок. Тим часом висока культура гончарного малювання на мисках, приписаних Шаргороду, могла постати лише на основі щонайменше півстолітнього практикування місцевих гончарів. Але для Шаргорода це не було прикметним, оскільки там не було відповідного гончарного середовища. Тому й не дивно, що публікація 1982 року фото нібито шаргородської миски в альбомі «Українське народне мистецтво», упорядкованому кандидатом мистецтвознавства Лесею Данченко [12], викликала зацікавлення в науковців і колекціонерів. Анотація під фото свідчила: «Гончарний виріб для страв з підполив’яним розписом. 1930-ті роки. Діаметр: 27 см. Автор Олександр Неведомський (1904 р.н.) з Шаргорода, поблизу Вінниці. Приватна колекція, Київ» [12, рl.32]. В іншому альбомі, який побачив світ через 7 років, у тому ж самому видавництві, – «Folk Art in the Soviet Union» (1989), той самий твір і на тому ж фото вже було датовано 1920-ми роками, а її діаметр дивним чином збільшився на 1 см (з 27 до 28 см). Проте це ще не всі атрибутивні перетворення – з анотації дивним чином зникло прізвище автора миски, хоча до інших виробів, репродукованих поруч, відомі імена авторів зазначено [13, р.250]! Звертає на себе увагу й той факт, що обидві згадки про Шаргород 1982 і 1989 років побачили світ у видавництві «Аврора» з того ж таки Ленінграда (СанктПетербурга) й призначалися передовсім для зарубіжних покупців, оскільки всі тексти були іноземною мовою. За свідченням кандидата мистецтвознавства, керамолога Олени Кли-

Бібліографія українського гончарства. 2007 менко, у приватній розмові з нею Леся Данченко не підтвердила шаргородського походження миски й заявила, що їй невідомо, як прізвище гончаря й назва Шаргороду потрапили до анотації цієї миски. Про гончарні осередки Поділля впродовж 1910-х – 1920-х років писали багато дослідників, у тому числі Олександр Прусевич, Марія Фріде, Лідія Шульгина, Юрій Самарін, Надія Геппенер, Юрій Александрович, Аркадій Зарембський, проте ні один із них не згадував про Шаргород як осередок виготовлення мальованої кераміки. Відомий український керамолог Юрій Лащук у своїй докторській дисертації також не згадав Шаргород серед гончарних осередків, обстежених ним особисто під час польових керамологічних експедицій 1952–1969 років [5, с.9]. Відомий дослідник подільського гончарства, кандидат мистецтвознавства, приват-професор Кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв Василь Гудак, переглянувши підрозділ «Шаргород» у альбомі Володимира Титаренка «Миски Поділля», упевнено сказав мені: «Це Бар, а не Шаргород, де мальованих мисок впродовж ХІХ–ХХ століть гончарі не виготовляли» (2007). Готуючи свою дисертацію «Народна кераміка східноподільської зони Української РСР» учений побував у всіх колишніх і сучасних йому гончарних осередках регіону, який досліджував. У тому числі обстежив і Шаргород, проте гончарів у цьому містечку, «в результате сплошного обследования Восточноподольской зоны, проведенного автором в 1966–1984 г.г.», так і не виявив. На той час, на території Шаргородського району гончарі були тільки в селі Рахни-Лісові, про що міститься інформація в тексті дисертації [див.: 2, с.ХІ, ХХІХ]. Загалом у дисертації Василя Гудака є кілька згадок про давній Шаргород як осередок цехового гончарства Поділля, але жодного слова – про виготовлення в містечку мальованих мисок. У вересні 2009 року співробітники Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного

музею-заповідника українського гончарства в Опішному Наталя Визір і кандидат історичних наук Людмила Метка під час польової керамологічної експедиції опитали найстарших мешканців Шаргорода про тамтешнє гончарство. За свідченням осіб, яким було за 90 років, у містечку в 1920-х роках гончарів не було, а тим більше там не виготовляли мальованих мисок. Увесь глиняний посуд до них привозили гончарі й перекупники з навколишніх гончарних осередків, передовсім із села Джурин. Отже, подані Володимиром Титаренком у підрозділі «Шаргород» миски насправді виготовлено не в Шаргороді, а в Барі приблизно в другій половині 1910-х – першій половині 1920-х років. У альбомі їх усі, без винятку, датовано початком ХХ століття. Альбом містить багато інших хронологічних помилок, у тому числі такі: • В анотації до альбому стверджується, що «альбом презентує один із малодосліджених різновидів української художньої кераміки – подільські миски, що датуються ХІХ – поч. ХХ ст.» [10, с.2]; насправді, подільська миска не є різновидом української художньої кераміки: такими є передовсім теракота, майоліка, фаянс і порцеляна; власне миска є різновидом глиняних виробів; також, насправді, хронологічний діапазон представлених у альбомі мисок – ІІІ тис. до н.е – 1991 рік. • Не прикрашають альбом два вступні фото трипільських мисок дуже поганої якості, без належної атрибуції, з датуванням «ІІІ тис. років до н.е.» [10, с.12-13], яке невідомо хто визначив. Їх наявність у даному виданні сумнівна, тим більше, що їх причетність до Поділля в анотаціях не відображено. • Викликає сумнів датування мисок з Бару №15, 16, 17, 18 кінцем ХІХ та початком ХХ століття [10, с. 24-25]; на мою думку, ці вироби створено впродовж 1920-х – 1930-х років. • Один із барських полумисків датовано кінцем ХІХ століття [10, с.26, №21]; керамолог Галина Івашків датувала цей виріб 1900 роком [4, с.459].

237

Бібліографія українського гончарства. 2007 • Миски з Товстого Володимир Титаренко датував початком ХХ століття [10, №124, 126, 128, 129]; керамолог Юрій Лащук подібні миски датував 1940-ми роками й називав їх автора – Миколу Кам’янецького [11, мал.104]. • Ще дві миски з Товстого Володимир Титаренко приписав руці гончаря «Пригорського» й датував вироби початком ХХ століття [10, №125, 128]; керамолог Катерина Матейко подавала прізвище цього гончаря як «Пригарський Я.», «Й.Прикарський» [7, с.45; 6, табл.VI, VII], а Юрій Лащук як «Яким Прикарський» [11, мал.103]; при цьому Катерина Матейко приписувала гончареві виготовлення датованих мисок як у 1862, так і в 1937 роках, що насправді неможливо; творив гончар упродовж 1850-х – 1880-х років, отже, на початку ХХ століття він аж ніяк не міг виготовляти миски, як це стверджує Володимир Титаренко. • На одній із мисок із Товстого є дата «1862» та зазначено прізвище гончаря; незважаючи на це, Володимир Титаренко датував виріб традиційно, тобто коротко і як заманеться: «Миска. Поч. ХХ ст.» [10, с.98, №127]. • Дві миски з Товстого Володимир Титаренко приписав Григорію Лисому, який буцімто створив їх на початку ХХ століття [10, №130, 131]; керамолог Юрій Лащук 1969 року називав цього гончаря «сучасним майстром», з яким учений був особисто знайомий, а тому на початку ХХ століття він не міг виготовляти миски [див.: 5, с.430]. • До гончарної спадщини Бережан (Тернопільщина) Володимир Титаренко приписав 4 миски роботи коломийських гончарів з Івано-Франківщини [10, №27, 28, 29, 30]. • Принаймні три миски з Берлинців-Лісових виготовлено впродовж 1950-х – 1960-х років, а не на початку ХХ століття, як стверджує Володимир Титаренко [10, №34, 35, 37]. • Миска з Бубнівки роботи Якима та Якова Герасименків [10, №39] не могла бути ство-

238

рена на початку ХХ століття, як стверджує Володимир Титаренко, бо на той час Якиму було близько 15 років, а Якову – на три роки менше; найімовірніше, виріб створено в 1920-ті – 1930-ті роки. • В альбомі представлено 287 творів, із яких 146 – з фондів державних музеїв, 115 – з приватних колекцій, а 26, як уже мовилося, взагалі не мають ніяких пояснень щодо їх місцезнаходження. При цьому зовсім невідомо, хто датував миски з приватних колекцій: автор альбому чи самі колекціонери? Дослідників подільського гончарства до атрибуції творів Володимир Титаренко не залучав. У підсумку виграли, головним чином, колекціонери: належні їм миски опубліковано та ще й датовано так, щоб вони були якомога давніші, тобто не пізніше початку ХХ століття. Кожна публікація в такому помітному виданні підвищує фінансовий рейтинг творів із приватних колекцій, а отже, і їх ринкову вартість. • Усі миски, представлені в підрозділі «Смотрич», Володимир Титаренко датував початком ХХ століття; насправді їх виготовлено в різні роки, у проміжку від початку ХХ століття до 1950-х років; наприклад, миску датовано початком ХХ століття, а насправді її виготовлено в 1950-х роках гончарем Карпом Білооким [10, №104]. • Миски з підрозділу «Майдан-Бобрик» певною мірою випадають з хронологічного змісту альбому, оскільки всі вони виготовлені одного, 1990, року [10, с.63-70], а більшість мисок, представлених у виданні, виготовлено впродовж початку – першої третини ХХ століття. Чимало в альбомі й суто редакторських недоглядів: • Час виготовлення мисок у одних випадках – «Кін ХІХ ст.», в інших – «Кон. ХІХ ст.» [10, №198, 199, 200]. • Ініціали дослідника подільського гончарства Олександра Прусевича подано як

Бібліографія українського гончарства. 2007 «А.Прусевич»; керамолога Євгенії Спаської як «Е.Спаська»; прізвище Надії Геппенер як «Гепненер»; Юрія Самаріна як «Самарин» [10, с.9, 10]. • Автор повідомив, що «особливо цінні і великі зібрання опинилися у фондах Російського етнографічного музею в Петрограді» [10, с.10]; насправді, Російський етнографічний музей знаходиться в Санкт-Петербурзі; до початку І Світової війни, коли в ньому було сконцентровано найціннішу частину предметів традиційно-побутової культури українців, у тому числі й творів гончарства, цей заклад називався Етнографічним відділом Руського музею імператора Олександра ІІІ. • На с.11 йде мова про «унікальний раритет», проте обидва слова мають однакове значення – «рідкісний». • Якщо хтось із читачів захоче знайти на карті сучасної України село Берлинці-Лісові, згадані в альбомі, зробити це не вдасться. Бо нині воно називається Лісове. На цій обставині автор видання мав би наголосити. • Автор альбому також, без будь-яких пояснень, використав назву гончарного осередку Бирлинці-Лісові, хоча на початку ХХ століття воно називалося Берлинці-Лісові; так само – Шура-Бондурянська, нині – ШураБондурівська. • На поверхню репродукції однієї з мисок нанесено технічного характеру прямокутник і овал, гадаю, комп’ютерного походження, що свідчить про недогляд художнього редактора альбому [10, с.25, №17]. • Фото 2-х трипільських мисок незрозуміло чому виведено із загальної нумерації репродукованих творів [10, с.12-13]. • Одну миску подано перевернутою догори ногами [10, №135]. • Є й такий курйоз: на стор.150 автор альбому подякував «Віктору Мальчеву за підготовку макету та дизайн альбому», а через сторінку зазначив зовсім протилежне, а саме: «Макет, художнє оформлення ……. Євген Шевченко», а за Віктором Мальчевим

– лише комп’ютерний дизайн [10, с.152]. Подібним чином автор подякував «Василю Щербаку й Іллі Злобіній за редагування текстів», а через сторінку літературним редактором постав не філолог, а винятково мистецтвознавець Василь Щербак [10, с.150, 152]. З цих словесних викрутасів важко зрозуміти, хто ж фактично працював над альбомом, а хто їх лише заохочував. Загалом, оригінал-макет альбому, як видно з його структури, підготовлено непрофесійно. Одразу помітно, що цим займалися люди, не пов’язані з фаховою видавничою діяльністю. Кидається в очі невідповідність змісту текстовим та ілюстративним частинам альбому. Зокрема, в ньому відсутні вказівки на переднє слово англійською мовою, назва розділу «Осередки мискарства» та назви його підрозділів: «Бар», «Бережани», «Бирлинці-Лісові», «Бубнівка», «Зіньків (Адамівка)», «Крищинці», «Майдан-Бобрик», «Рахни-Лісові», «Смотрич», «Товсте», «Шаргород», «Шура-Бондурянська», «Східне Поділля», «Центральне Поділля»; назви прикінцевих підрозділів «Bowls of Podillia Region», «Фундатори альбому» [10, с.14, 15, 27, 33, 39, 51, 55, 63, 71, 79, 95, 101, 113, 117, 139, 147, 150]. Одна анотована в змісті назва підрозділу не відповідає назві самого підрозділу: у змісті зазначено «Подільські миски………8», а на стор.8 – «Миски Поділля». Наступний підрозділ, зазначений у змістові – «Ілюстрації…….12», на стор.12 взагалі немає анотованої назви. На стор.14 подано загальну назву розділу «Осередки мискарства» з переліком областей і наявних у них осередків мискарства, поданих у межах кожної області в алфавітному порядку. Проте виклад наступних матеріалів по кожному гончарному осередку йде зовсім у іншій послідовності, аніж це анотовано під назвою розділу, зокрема в алфавітному порядку без урахування різних областей. Незрозумілий принцип відбору мисок до двох підрозділів «Східне Поділля» й «Центральне Поділля», оскільки автором альбому не окреслено географічних чи адміністративних

239

Бібліографія українського гончарства. 2007 меж цих територій. Очевидно, що автор не зміг прив’язати їх до якогось відомого осередку мискарства. Але звідси випливає запитання: а як він визначив їх належність тій чи іншій частині Поділля? І чому, нарешті, не звернувся до дослідників подільського гончарства за допомогою в атрибуції проблемних творів (Василь Гудак, Олена Клименко, Олександра Данченко, Лідія Мельничук). На жаль, у супроводжуючій статті мова про це не йде. Тим часом повідомлено, що наукові консультації автору альбому надавав кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу давнього мистецтва Національного музею у Львові та співробітник Інституту народознавства НАН України Олег Сидор, який є дослідником головним чином українського малярства XVII–XVIII століть. Жодної фахової статті про українське гончарство цього вченого бачити не довелося. Отож, фахових керамологічних консультацій надати він не міг. Випадковим виглядає й підрозділ «Подільські гончарі-мисковики». Він видався неповноцінним, оскільки представляє тільки окремих майстрів з кількох гончарних осередків Поділля, головним чином Майдан-Бобрика й Бубнівки (Новоселівки), а також кілька фото гончарів із Берлинців-Лісових і Василівки (миски з цього осередку в альбомі відсутні). Усі інші центри подільського мискарства в цьому підрозділі не представлені жодним фото. Під 5-ма фото зазначено час зйомки, але не вказано, хто ж знімкував. Усі інші фото зовсім не мають датування. Одне фото з мисками підписано так: «С.Майдан-Бобрик. 1991 р. У гончарній майстерні», а вище поміщено збільшений фрагмент тих же мисок, але немовби зроблений на рік раніше: «Миски майстрів с.Майдан-Бобрик. 1990 р.» [10, с.148-149]. Володимир Титаренко також стверджує, немовби «попит на миски виокремив деякі з осередків, які стали спеціалізуватися на виготовленні одних лиш мисок (наприклад, Майдан-Бобрик)» [10, с.11]. Натомість, Олександр Прусевич 1916 року свідчив, що гончарі

240

Майдан-Бобрика виготовляли як мальовані миски, так і загалом полив’яний посуд [9, с.63]. Отже, від уважного перегляду альбому в очі кидається лише одне «достоїнство»: його швидко змакетовано й видано. Усе інше, тобто основне наповнення, атрибуція творів, осмисленість і аналіз мистецького явища, потребували більшого часу й знань, а тому залишилися поза увагою видавців. У передньому слові до альбому патетично стверджувалося: «Чи не вперше за всю нашу історію робиться спроба системно осягнути глибинні засади, світ краси і велич українського традиційного мистецтва певного етнокультурного регіону» [10, с.5]. На жаль, перша «за всю нашу історію» спроба стала невдалою, бо «системно осягнути глибинні засади… мистецтва певного етнокультурного регіону» творцям альбому «Миски Поділля» так і не вдалося! На альбом «Миски Поділля» з’явилися відгуки в українській періодиці. Окрім підтримки, започаткованої Національною спілкою майстрів народного мистецтва України, мистецької серії книг під назвою «Скарби українського народного мистецтва», їх автори висловлювали й критичні зауваження. Напевно, найрадикальніше висловився В.Абаза в статті «Шедеври Поділля» (2008). Він, зокрема, звернув увагу на те, що «тарілки не мають атрибуції… Це ж любительський рівень, ті миски з музеїв надруковані навіть без інвентарних номерів зберігання, хоча їх музейники упоряднику надали… Перший млинець мистецької серії книг… невдалий зовсім, так альбоми не випускають. І якщо видавничий центр «Народні джерела», куди входять лише двоє – Євген Шевченко (голова НСНМУ) та його секретар Володимир Титаренко – так осмислюватимуть культурне надбання пращурів без науковців, то гріш ціна цьому видавництву… Міністерство культури і туризму України, яке фінансувало цей проект, просто викинуло народні кошти на вітер. Спілка народних майстрів ще раз довела свою неспроможність зробити альбом, гідний пам’яті гончарів Поділля» [1].

Бібліографія українського гончарства. 2007 Таким чином, з огляду на викладене вище, любительський альбом не має наукового значення, лише – пізнавальний характер. І в цьому аспекті він дійсно потрібний сучасним українським гончарям і художникам-керамістам. Напевно, їм менш важливо, чи є до ілюстрацій наукові анотації чи немає, головне, щоб були картинки давніх мисок, які можна роздивлятися, збагачуватися орнаментальними мотивами й композиціями. Саме це й мав на увазі автор альбому Володимир Титаренко, коли писав: «Гадаємо, розглядаючи подільські миски-зразки, жива душа справжнього художника-патріота і широкого кола читачів, не зможе залишитися байдужою до унікального мистецтва наших предків» [10, с.11]. Це дійсно так, і в такому аспекті альбом виконуватиме свою патріотичну й популяризаторську місію. Але до чого ж тоді задеклароване в передньому слові «введення в науковий обіг» «високохудожніх виробів», «чи вперше за всю нашу історію робиться спроба системно осягнути глибинні засади, світ краси і велич українського традиційного мистецтва певного етнокультурного регіону» [10, с.5]? Гра слів чи спроба видавати бажане за дійсне? Як на мене, то це – повчальний негативний приклад «введення у науковий обіг наслідків дослідження унікальних явищ етномистецтва» [10, с.5] зусиллями дилетантів у науці, які вважають, що все можуть, у тому числі й створювати наукові праці, не володіючи відповідними науковими знаннями. Напевно, і в майбутньому подібні альбоми будуть з’являтися. Потреба в них є! От тільки амбіцій в упорядників таких праць мало б бути дещо менше, як і декларативних заяв-претензій на науковість, коли за ручку беруться власне не науковці. Ще більшої ваги на етапі підготовки їм надала б співпраця з українськими вченими, які займаються тією чи іншою проблематикою народної художньої культури українців.

Знаю автора альбому «Миски Поділля» Володимира Титаренка як патріота, людину залюблену в рідний йому Подільський край і талановитих народних майстрів. Ціную його значний внесок у збереження мискарської спадщини країни. Зібрана ним унікальна колекція мисок збагатила й Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. На таких подвижниках тримається національна культура. Не забуваймо тільки пораду мудрих: «Один у полі не воїн!». Тому признаваймося, не цураймося, бо багацько нас є! І робити все треба так, щоб не соромно було за поспіх і неуважність! Бо подібні зібрання необхідно публікувати й за виробами інших славетних гончарних осередків, щоб їх спадщина поставала активним чинником сучасного культурно-мистецького буття України. Цілком підтримую Володимира Титаренка, який сформулював дві головні проблеми українського гончарного мискарства початку ХХІ століття: «перша – збереження пам’яток українського мискарства, друга – відродження мистецтва миски на тому рівні, на якому воно обірвалося наприкінці 1920-х років. Сьогодні подільська миска є унікальним раритетом, що став бажаним як для колекціонерів, так і для ділків від мистецтва. Збереження пам’яток цього дивовижного мистецького явища набуває суспільної і державної ваги, потребує захисту від вивезення за межі України, потребує цільових програм щодо пошуково-збиральницької, охоронної та дослідницької діяльності. В цьому може допомогти насамперед держава та її структури» [10, с.11]. Але повторю ще раз: усі перелічені вище ініціативи неможливо повноцінно зреалізувати шляхом ігнорування наукових студій та академічних керамологічних знань, як і без співпраці з сучасними українськими керамологами.

241

Бібліографія українського гончарства. 2007 1. Абаза В. Шедеври Поділля // Шлях перемоги. – 2008. – №33. – 13 серпня. – С.6. 2. Гудак В.А. Народная керамика восточноподольской зоны Украинской ССР: Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения. – Львов: Львовский государственный институт прикладного и декоративного искусства, 1985 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.29. – 205 арк. 3. Гудак В.А. Творчість гончарів міста Бара // Українське мистецтвознавство: Республіканський міжвідомчий збірник. – К.: Наукова думка, 1974. – Вип.6. – С.146-150. 4. Івашків Галина. Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. – 544 с. 5. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1969 (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/1. – 633 арк. 6. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: Історико-етно-графічне дослідження. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – 140 с. 7. Матейко К.І. Українська народна кераміка // Довідник по фондах Українського державного музею етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1956. – Вип.І. – С.23-46. 8. Мельничук Лідія. Гончарство Поділля в другій половині ХІХ – ХХ століттях: історико-етно-графічне дослідження. – К.: УНІСЕРВ, 2004. – 349 с. 9. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: Издание Подольской Губернской Земской Управы, 1916. – С.9-118. 10. Титаренко Володимир. Миски Поділля. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл. 11. Українське народне мистецтво. Кераміка і скло: Альбом /Упорядники Ю.П.Лащук та інші. – К.: Мистецтво, 1974. – 57, 3 с.; 214 іл. 12. Folk Art from the Ukraine /Compiled and introduced by Lesia Danchenko. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1982. – Il.32. 13. Folk Art in the Soviet Union. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1989. – 460 p. © Олесь Пошивайло, керамолог, доктор історичних наук, (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2010

242

Бібліографія українського гончарства. 2007 вони не точні й поверхові. Окрім цього, в даній темі згадано про те, що вивчає керамологія, та імена відомих українських керамологів, перераховано окремі музеї, в яких зберігаються колекції кераміки, та деякі мистецькі навчальні заклади, в яких готують художників-керамістів. Можливо, за задумом автора, ця лекція є ввідною в увесь курс лекцій, але вона не узагальнює матеріал, викладений у поданих нижче двох розділах зшитка лекцій – «Зарубіжна кераміка» і «Українська кераміка», які включають у себе 17 тем. (9 – у першому розділі, і 8 – у другому). Наприкінці кожної теми подано список використаної літератури. Тема 1 – «Початки гончарства. Ранні гончарські культури» – вміщує тези до початку поширення гончарного ремесла в деяких країнах світу. Але відомостей про ранні гончарські культури недостатньо. Незрозуміло також, де найперше виникло гончарство, де найбільше віднайдено знахідок-доказів. Тема 2 – «Єгипет і Східне Середземно-мор’я» – містить відомості про асортимент глиняної продукції зазначеного регіону. У назві теми бракує хронологічних меж. Цю й наступні три теми виокремлено за територіальною ознакою. Тему 3 – «Кераміка античного світу» – присвячено розгляду кераміки егейської цивілізації, Греції, Етрурії й Риму. Подано коротку характеристику асортименту, форм і декору тамтешніх виробів. Тема 4 – «Фаянс Сходу» – стосується фаянсових виробів Персії й Турції. Згадано про іспано-мавританську кераміку Х–ХV століть. Автор зупинився на окремих аспектах технології їх виготовлення. Але матеріали цієї теми викладено плутано, нелогічно, заодно із фаянсовим виробництвом Сходу охарактеризовано продукцію європейського походження. Тема 5 – «Доба Відродження» – містить дані про розвиток італійської й французької майоліки та фаянсу, за авторською хронологією, ХІІІ–ХІV століть. Згадано імена видатних майстрів. Варто відзначити фахове викладення матеріалів даної теми й те, що її виокремлено за хронологічним принципом.

244

Тема 6 – «Європейський фаянс ХVІІ– ХVІІІ ст.» – присвячено розгляду голландського, французького й англійського фаянсу. Назва теми поєднала територію, окремий вид кераміки й хронологію. Тема 7 – «Європейська порцеляна ХVІІІ– ХХ ст.» – є хронологічним продовженням попередньої, лишень у ній розглянуто інший вид кераміки. Автор підсумував, що «європейська порцеляна в другій половині ХІХ–ХХ століття, як і кераміка в цілому, не піднялася до мистецьких вершин» [2, с.24]. Тема 8 – «Кераміка Китаю» – містить історичну довідку про розвиток китайської порцеляни, а наступна тема 9 – «Корея та Японія» – відповідно, корейської та японської. Матеріали цих двох тем взаємопов’язані. До назви теми 9 не зайве було б додати слово «кераміка». Тема 10 – «Гончарство Древньої України. Українське Трипілля» – започатковує другий розділ лекцій з історії кераміки. Зауважу, що про найдавніше українське гончарство інформації обмаль – добу неоліту не охарактеризовано. Автор обмежився лише мистецтвознавчою характеристикою, вочевидь, зрозумілою лише мистецтвознавцям: «світ керамічного мистецтва Древньої України – це світ новотворної уяви… Увесь масив гончарства буго-дністровців, трипільців, скитів – це масив уявлення» [2, с.30]. Трипільській кераміці присвячено більшість матеріалів. Тема 11 – «Скитія, Сарматія і Княжа Україна-Русь» – містить історичний екскурс про розвиток кераміки в другій чверті ІІ тис. до н.е. – Х ст. Назва теми не відповідає змісту, оскільки в ньому мовиться й про більш ранні культури, аніж скіфська. Тему 12 – «Українське гончарство ХІV–ХІХ ст.» – присвячено розвитку українського гончарства зазначеного періоду. Подано матеріали про особливості тогочасного глиняного посуду й кахель. Тема 13 – «Поділля і Волинь» – знайомить із подільськими й волинськими гончарними осередками, особливостями асортименту глиняних

Бібліографія українського гончарства. 2007 виробів у них. Названо імена найбільш відомих майстрів. Цю тему виокремлено за назвою етнографічного регіону. Тема 14 – «Гуцульщина, Буковина, Закарпаття та Галичина» – ознайомлює з регіональними особливостями кераміки зазначених регіонів, творчим шляхом видатного косівського гончаря Олександра Бахмінського (автор називає його Олексою Бахматюком). Тема 15 – «Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина» – про регіональні особливості згаданих регіонів. Названо імена видатних майстрів, гончарні осередки. Варто зазначити, що список використаної літератури після цієї теми включає найбільше позицій. Помітне зацікавлення автора нею. Тема 16 – «Український фаянс та порцеляна ХVІІІ–ХХ ст.» – про історію фарфоро-фаянсових підприємств. Згадано імена відомих фарфористів радянської доби. Очевидно, помилково автор згадав серед них не причетних до фарфоро-фаянсового виробництва мистців, зокрема Сергія Радька. У темі 17 – «Навчальні керамічні заклади» – згадано про Коломийську гончарну школу,

Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя, гончарні майстерні в Поставмуках і Глинську, діяльність Полтавського губернського земства в розвитку ремісничої освіти, а також сучасні мистецькі навчальні заклади з підготовки керамістів, але про низку інших гончарних шкіл України відомостей немає. Не враховуючи новітніх публікацій щодо гончарних навчальних закладів Опішного [3; 4; 5], автор не лише неточно зазначив періоди їх діяльності, але й не наголосив на особливостях опішнянського осередку гончарного шкільництва. Вважаю необхідним чіткіше структурування матеріалів, виокремлення ключових положень у кожній темі, що значно полегшить сприймання й засвоєння інформації конспекту лекцій студентською аудиторією, для якої вона призначена передовсім. Незважаючи на окремі вади, це перше українське видання, де висвітлено історію світового гончарства від найдавніших часів до сьогодення, показано розмаїття його проявів, виокремлено місце України на гончарній мапі світу.

1. Августинник А.И. Керамика. – М.: Государственное издательство литературы по строительным материалам, 1957. – 488 с. 2. Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 5: Історія кераміки /Друге видання. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52 с. 3. Щербань О. Земська гончарна школа в Опішному // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали та дослідження. – Одеса: Одеський національний університет, 2002. – Т.3. – С.267-268. 4. Щербань О.В. Історія діяльності Опішненського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924) // Духовна культура як домінанта українського життєтворення: Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2005. – Ч.ІІ. – С.316-322. 5. Щербань Олена. Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1924–1932) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.193-202. © Олена Щербань, керамолог, історик (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2011

245

Бібліографія українського гончарства. 2007 • ІІ

(керамолога, мистецтвознавця) •

Відкриваючи деякі сучасні видання, замиловуєшся кумедними видавничими «трюками», які інтригують потенційного покупця сучасної наукової літератури. Так у книзі про кераміку відомого полтавського мистецтвознавця Віталія Ханка порадувала певна безпосередність, з якою брошуру, адресовану школярам і студентам, продатовано 7515 роком! Відразу налаштовуєшся на оптимістичне сприйняття світу й відкриваєш крихітне диво для читання. (Плутає цю думку лише запитання, чи не кришнаїти писали посібничок з вивчення мистецтва глини і вогню та його історії?) Взагалі, формат видання, схожого на методичні рекомендації, підказує, що перед нами саме конспект лекцій, за яким викладач, маючи вже власну «шпаргалку», може спокійно наставляти на «путь істинний» спудеїв. У короткій анотації зазначено, що, ця книга адресована «студентам мистецьких і технічних вищих і середніх навчальних закладів різних рівнів акредитації, викладачів, науковців, шанувальників краси кераміки». Погортавши фахово зроблену за всіма стандартами наукового видання брошуру, доходимо до змісту, що складається зі вступу та двох основних, приблизно однакових за обсягом розділів із зарубіжної й української кераміки. На загал із сімнадцяти підрозділів, один, перший, відведено археології, що здається абсолютно обґрунтованим і зрозумілим. Решта припадає на гончарство, фаянс і порцеляну різних країн, континентів і стилів у частині світової історії та на хронологічні відрізки часу, регіони й види товстої і тонкої кераміки земель сучасної України. Правду кажучи, хоча з власного досвіду знаю, наскільки важко писати статті з цієї проблематики, тим не менше варто зауважити, що все ж таки це не історія, а лише нариси до історії кераміки. Тим більше, що ця тема

246

цілком не підйомна не те що для однієї людини – для багатьох великих наукових установ світу. Адже навіть у колективних монографіях академічних інституцій України, Російської Федерації, Білорусі історію мистецтва гончарства, промислової й художньої кераміки, майоліки, фаянсу та фарфору не висвітлено комплексно за принципом хрестоматій. Потрібні роки, аби осягнути все багатоманіття виявів давнього розвитку мистецтва глини. Тому запропоновані за певними темами розділи: «Початки гончарства. Ранні гончарські культури», «Єгипет і Східне Середземномор’я», «Кераміка античного світу», «Фаянс Сходу», «Доба Відродження», «Европейський фаянс ХVІІ–ХVІІІ ст.», «Европейська порцеляна ХVІІІ– ХХ ст.», «Кераміка Китаю», «Корея і Японія»; «Гончарство Древньої України. Українське Трипілля», «Скитія, Сарматія і Княжа УкраїнаРусь», «Українське гончарство ХІV–ХІХ ст.», «Поділля і Волинь», «Гуцульщина, Буковина, Закарпаття та Галичина», «Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина», «Український фаянс та порцеляна ХVІІІ–ХХ ст.», «Навчальні керамічні заклади» не вичерпують усієї панорами історії гончарства, однак значною мірою розкривають сутність розглядуваного питання. Книжечка зручна, стисла, матеріал викладено без «води», простою, доступною мовою, зрозумілою і школярам середнього віку, котрі навчаються в художніх школах з 9-10 років. На початку видання, у вступі, розглянуто термінологію, в усіх розділах подано перелік використаної й рекомендованої літератури, бракує лишень ілюстрацій. Бо дві кольорові світлини – глиняної моделі трипільського житла й майолікового півня Остапа Ночовника кінця ХІХ – початку ХХ століття – повного уявлення про еволюцію кераміки у світі та Україні, звичайно ж, не дають.

Бібліографія українського гончарства. 2007 У цілому фахово й прискіпливо написаний конспект добре висвітлює певні віхи історії окресленого виду мистецтва, хоча подеколи зустрічаються певні помилки друку або неточності. На с.47 замість села Горошки написано, що «фаянсовий посуд виготовляли на багатьох заводах Волині: Городниці, Білотині, Кам’яному Броді, Порошках та ін.». Варто зазначити, що останнє виробництво було невеличкою майстернею в окресах нинішнього Полонного, про яку майже не лишилося матеріалів, а заводом вона так ніколи і не стала. «Довбишський» завод правильно писати: Довбиський, рідше вживається: Довбишанський [5, с.47]. Загалом, видання справляє дуже приємне враження, хоча порівняти його, наприклад, з навчально-методичним посібником з історії кераміки від неоліту до середніх віків російського мистецтвознавця, технолога й педагога Анни Тарханової (Санкт-Петербург, 2010) не те що важко, просто неможливо. Авторка видала повноформатне, вичерпне й цікаве дослідження окресленого періоду, де розглянула давню кераміку – епохи енеоліту, Древнього Сходу, античності; та середньовічну: Далекого, Близького й Середнього Сходу, Персії, Туреччини, іспано-мавританського ареола й окремо європейських народів Італії, Франції, Голландії, Німеччини, Англії та Росії. На жаль, через брак повноцінних розробок вітчизняних учених, не введення до міжнародного наукового обігу нашого

національного надбання в ділянці кераміки, науковці світу й надалі будуть промовчувати назву нашої країни в європейському контексті. Розвиток кераміки, описаний останнім часом білоруськими дослідниками, зокрема Іриною Єлатомцевою, сповнений відвертих помилок у перекладах назв. Зокрема, згадана авторка в книзі «Шедевры мировой керамики: Исторические метаморфозы стилистики» [1] на c.203 подала інформацію про вставні плити в «Острогожском замке на Волыни», на с.205 зазначила про відкриття 1790 року фабрики «в Кореце», пізніше «в Городной» і Баранівці, на с.208 згадала твори В.Шостопальця із «Сокали». Вищезазначене свідчить про те, що нас не знають у світі, і навіть не володіють інформацією про те, як російською мовою пишуться назви географічних центрів, пов’язаних з розвитком вітчизняного гончарства, майоліки, фаянсу, фарфору. Тож маємо констатувати, що лекції з історії кераміки Віталія Ханка чи не єдина з фахових розвідок з означеної ділянки мистецтва за останні двадцять років, адресована викладачам мистецьких закладів середнього та вищого рівнів, а також студентам і школярам. Остання методична розробка з історії кераміки була видана ще в 1990-х роках викладачем Львівської національної академії мистецтв Світланою Лупій. Наразі будемо чекати нових, більш поглиблених посібників Віталія Ханка, який має величезні напрацювання в цій ділянці науки.

1. Елатомцева И.М. Шедевры мировой керамики: Исторические метаморфозы стилистики. – Минск, 2008. – 287 с.: илл. 2. Лупій С.П. Українське народне декоративно-прикладне мистецтво. Випуск VІІ [VІІІ] Кераміка: Конспект лекцій. – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1993. – 48 с. 3. Тарханова А.В. История керамики: Неолит и Древний мир: Учебно-методическое пособие для студентов вузов. – СПб., 2010. – 240 с.: ил. 4. Тарханова А.В. История керамики: Средние века: Учебно-методическое пособие для студентов вузов. – СПб., 2010. – 256 с.: ил. 5. Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва /Друге видання. – Зшиток 5: Історія кераміки. – К.: Видавець Остап Ханко, 7515 (2007). – 52 с. © Ольга Школьна, керамолог, мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства (Львівська національна академія мистецтв), 2011

247

Бібліографія українського гончарства. 2007 Цікавими є експерименти автора з виготовлення кружал з глини. Простежено кілька способів їх формування. Помічено, що форми заготовок та операції, які проводили з ними під час виготовлення, впливали на форму кружал. Окрім того, розглянуто важки й вироби у вигляді важків, ґудзиків, блоків, а також відбитки тканин на глиняних виробах. У розділі 3 досліджено зображення на глиняних виробах. Виділено домінантні мотиви й символіку зображень. Зроблено висновок, що найбільше орнаментованих виробів знайдено на пам’ятках VІ–ІV ст. до н.е. На думку автора, їх частіше використовували з магічною метою. Заслуговує на увагу четвертий розділ – «Реконструкція процесу виготовлення ниток та тканин». Анатолій Щербань досить добре простежив процес прядіння. На жаль, археологічні знахідки не завжди несуть цілісну й повну інформацію, тому автору довелося залучити дані етнографії. Проте, незважаючи на великий часовий проміжок, інструменти для прядіння й сам процес майже не змінилися більше ніж за 2,5 тисячі років. Тому це слід вважати правомірним. На думку Анатолія Щербаня, зменшення розмірів і ваги кружал у досліджуваному регіоні з другої половини VІ ст. до н.е. «свідчить про перехід місцевого населення до використання легших

для прядіння матеріалів, наприклад, якісної вовни та льону» (с.135). На жаль, дослідник на підтвердження власних слів не зазначив вагу виробів, кількісну й відсоткову перевагу тих чи інших виробів, а також опис своїх експериментальних досліджень. Підтвердження цьому слід було шукати не тільки під час аналізу глиняних виробів, а, насамперед, під час огляду відбитків тканин на металевих, бронзових, глиняних виробах. У цьому ж розділі подано дані й про ткацтво племен Лісостепу Дніпровського Лівобережжя. Автор вважає, що при цьому використовували вертикальні й горизонтальні ткацькі верстати, які співіснували в часі. Хотілося б, щоб автор подав у даному розділі більше інформації про прядіння й ткацтво. На мою думку, цінними в даній роботі є додатки, які містять термінологічний словник, таблиці з типологією кружал, слідами спрацьованості на них. Цікавими не лише для археологів є етнографічні замальовки про прядіння в Полтавщині. Згадано й про інші регіони України. Звичайно, монографія та всі зроблені висновки не можуть бути остаточними. Про це зазначає й сам автор. Проте дане дослідження становить науковий інтерес і буде використовуватися науковцями різних спеціальностей.

© Анатолій Гейко, керамолог, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2010

249

Бібліографія українського гончарства. 2007 Цей теплий і трохи сумовитий спогад про Полтавщину й дарунки з Косова відлунює ще в одному місці книги: «Украинские курочкипетушки у меня из двух мест. Промыслы на Украине известные. Косовские подарила мне Татьяна Евгеньевна Скобликова. Птички мастера Юрия Алексеевича Илюка. А вот с опошненскими связано у меня замечательное воспоминание. Это был единственный, к сожалению, случай, когда купила я свистульки на базаре. На обыкновенном базаре в городе Миргород. Это было как видение, как чудо для меня – сидит женщина, и на табуретке перед ней стоят курочки и петушки, маленькие, розовой глины, ладненькие фигурки. К ее полному изумлению я купила у нее все сразу, но совершила непростительную ошибку – имя ее не спросила, а договорилась, что в следующее воскресенье обязательно приду и куплю у нее еще, она обещала слепить рожок. И что же? Прийти, она не пришла, я так и не знаю автора. Но с тех пор Миргород кажется мне таким славным местом, где можно на базаре купить свистульку. ыло это, правда, давно, в октябре 1989 года. Есть у меня и опошненские игрушки из художественной мастерской города Опошни, в магазине купила, а позже подарили мне Классены Виктор Корнеевич и Алиса Николаевна. Осталась для меня Украина недостижимой, так как изменилась жизнь. А ведь это родина моих предков, дедов-бабок. Читать по-украински трудно, но возможно. Поэтому я с удовольствием читала книгу – пособие В.Рысцова «У гончарного круга», тем более, что автор и талантливый литератор. Посуда, фигуры с прилепами, свистульки – все мастеру по плечу. И еще один автор стал мне известен – Бондарчук Александр Николаевич из Днепропетровска. Добыла мне этот адрес моя неутомимая однокурсница – Люба Величко – Любаня Шевченко. Стоило ей дать «задание» – и дело сделано. Потом я уж поняла, на сколько это было ей нелегко при домашней нагрузке – детей трое, муж в командировках, сама крутится на двух работах.

Александр Николаевич на мое письмо ответил, поздравил с Новым 1992 годом, но написал, что «не люблю писать письма, да у меня на это сейчас просто нет времени. Делаю маленькое предприятие по выпуску художественной керамики». Отец трех сыновей – Максима, Тараса и Богдана. И игрушек мне прислал три – чубатый казак в папахе, дядька в шляпе и бабка-«трындычиха» в платке. Смешные и немного печальные. Подарок бесценный, а просил Александр Николаевич только упомянуть о нем, если буду что-то публиковать» [1, с. 305-306]. Читаючи ці рядки, робиться гірко, що українці з діаспори отримують інформацію про гончарне ремесло свого народу з таких вторинних джерел, як «посібник» Рисцова, котрий є не стільки майстром гончарного круга, скільки талановитим авантюристом. Збираючи по крихтах відомості про народні традиції, звичаї й ремесла, радіючи кожній звістці про Україну й багато чого про неї не знаючи, українці Східної Слобожанщини, Донщини, Кубані та Ставропілля часто стають заручниками інформаційного простору України, засміченого подібними симулякрами. Вони не мають доступу до справжньої наукової літератури з народознавства, яку видають Київ, Львів, Черкаси, Опішне. Чимало сказано у книзі Тетяни Брижик про щирих і небайдужих людей, для яких гончарство й глиняна іграшка стали їхньою спільною долею, однією на всіх. Серед них особливе місце займають Тетяна Євгенівна Скобликова, яка досліджує унікальний гончарний осередок Кожлю в Курщині, заснований вихідцями з Полтавщини, та палкий подвижник українських традицій із Суджі, цехмістр тамтешнього гончарного цеху Юрій Степанович Спесивцев. Саме завдяки Юрію Спесивцеву славне суджанське гончарство не пішло в небуття, не застигло німими експонатами на полицях провінційних музеїв, а залишилося частиною живої народної традиції, яка єднає довкола себе мистців і дає молоді надію на прилучення до свого коріння. Його наукові й науково-популярні статті, листи, записані ним народні легенди, бувальщини

251

Бібліографія українського гончарства. 2007 становлять значну частину книги Тетяни Брижик [1, с.77-245]. Переймаючись долею традиційної культури багатьох народів Росії, вона ніколи не полишає думкою свою націю, ніколи не забуває зазначити, що та чи інша людина, яку вона зустріла на життєвому шляху, – теж українка чи має якийсь стосунок до історичної Батьківщини. Наприклад, керівниця гончарного гуртка в Новосилі: «Приехала из Харькова, институт закончила, вот она занимается в кружке. Только её игрушки роспись похожа на украинскую» [1, с.53]. Або Ніна Михайлівна Афіногенова, музейниця – «волжанка из Саратова, но украинских корней» [1, с.251]. Немов звук бандурної струни в книзі – рідна для авторки Кубань. Найбільш українська земля Російської Федерації: «Все мои попытки «разведать» промыслы на юге, на родине своей ни к чему не приводили. Связывалась с музеем Краснодара, но ничем они не располагают. Однако мама раздобыла сведения, что в станице Тостачаевской живет еще старик, гончарит и даже на базар возит крынки и свистки. Обрадовалась я и в первое же лето дома, уговорив двоюродного брата Гришу, поехала с ним в станицу. Не очень уж радушный народ у нас на Кубани, еле в сельсовете указали одного дедуню. Подъехала и точно – куча глины у двора. Но оказалось, что уже стар и болен мастер. Бабушка покрепче оказалась и приказала деду: «Да отдай ты ей тот горшок, что в сарае с гвоздями. Гвозди-то высыпь». Уж очень я надоела старикам, но все же уговорила, и слепил он мне птичку-свисток, сколько слушались его пальцы. Дома я уж обожгла его. Такая история с кубанским промыслом. Но, может быть еще повезет!» [1, с.328]. Згадано в книзі майстрів із Сум [1, с.329]. Детально описано гончарні осередки Вороніж­ чини, де лише в селі Пузєво в іграшках зникає український вплив [1, с.265-271]. Чимало теплих слів присвячено українським майстриням Ользі й Наталі Гончаровим зі Старого Оскола [1, с.330-338]. Для Тетяни Брижик дуже властиво перейматися турботами інших людей, брати їх близько до серця. Вона завжди хоче

252

збагнути, чим людина живе, що її турбує, встановити з нею особистий контакт. За глиняними іграшками й посудом вона неодмінно бачить людей, які їх створюють. Є спомин про спроби відшукати роботи майстра Михайла Моргуна з Борисівки в Білгородщині [1, с.271272]. Наявні згадки про українських гончарів Павленка, Гончарова, Ковальова, Підгорного, Горбачова, Голотенка, Марченків з гончарних осередків Лайківки, Синього Колодязя й Пеньків у Брянщині [1, с.324-325], про майстриню Наталю Ковалевську та її доньку Оксану з села Нижні Таволги на Уралі [1, с.320-321]. У цих та інших правдивих відомостях і полягає головна цінність книги. Вітчизняний керамолог завжди має усвідом­ лювати, що сфера його інтересів не обмежується ні державним кордоном України, ні етнічно українськими землями, оскільки українці впливали і впливають на традиційну культуру й побут сусідніх народів. Згідно з польовими матеріалами Тетяни Брижик, саме українському гончареві завдячує своїм походженням гончарний осередок Чернишино в Орловщині: «По легенде пришел хохол один, вырыл землянку и начал глиной заниматься. Фамилия Грабенко. И были два брата, делали горшки, кашу детям варить. Делали посуду всякую...» [1, с.50]. Українські витоки мають чимало гончарних осередків Російської Федерації, у тому числі на півночі Європейської Росії. Зокрема, гончарний промисел у селі Сомово Вельського повіту Вологодської губернії започаткував у 1830-х роках кріпак-утікач Василь Полежай з України. Він був гарним гончарем і почав розвивати це виробництво в селі. Рід гончарів Полежаєвих, який мав українське походження, до початку ХХ століття вважався доволі заможним і славився своєю майстерністю. Сомовський посуд та самобутня глиняна іграшка мають виразно українське коріння [2, с.59]. Українці започаткували також виробництво глиняної іграшки в Гатчинському районі Ленінградської області. Історія його нараховує трохи більше, ніж півстоліття. 1932 року з гуртом переселенців з України до Больших і Малих Тайц під Ленінградом приїхали гончарі

Бібліографія українського гончарства. 2007 із села Громи Черкаської області. Можливості виготовлення посуду, очевидно, з тих чи інших причин були обмеженими, і майстри зосередилися на ліпленні іграшок. Особливо уславилася родина українських гончарів Гніденків [3, с.9598]. Упродовж років великодержавне імперське мистецтвознавство зверхньо ігнорувало правду про походження багатьох осередків народного мистецтва, поширюючи натомість вигадки про якусь «особливу обдарованість великого й могутнього російського народу», покликаного нести культуру й процвітання іншим. Саме так, а не інакше шовіністичні чиновники від науки розуміли дружбу народів. Українські ремісники, котрі започаткували чимало знаних мистецьких осередків у сусідніх країнах, не вкладалися в чужинські ідеологічні схеми. Говорити про українське походження того, чим мав пишатися російський народ і що мало репрезентувати

його у світі, було не прийнято. Нині завіса мовчання поволі розсувається. І вітчизняні вчені повинні брати в цьому процесі посильну участь. Керамологія незалежної України не може дозволити собі залишитися осторонь. Народна глиняна іграшка завжди чесна й правдива, як і все традиційне мистецтво загалом. От і Тетяна Брижик у своїй книзі повсякчас говорить правду, часом гірку. Правду про справжній стан села й умови життя людей у Росії, про кризу й вимирання тамтешніх гончарних осередків, які ще можна було б урятувати. «Гончарные села хранят добро. Берегут его или хотя бы держат горшки про запас», – пише авторка [1, с.265]. Але хочеться вірити, що те добро знайде талановитих людей, які його відчують так, як Тетяна Брижик, примножать і передадуть іншим, що Україна завжди буде досяжною для своїх доньок і синів.

1. Брыжик Т.Г. Рассказы о глиняной игрушке. – Старый Оскол: ИПК «Кириллица», 2007. – 356 с. 2. Иванова Ю.Б. Вельские (сомовские) игрушки // Традиционная глиняная игрушка Русского Севера: Сборник статей и фольклорных материалов. – М.: Государственный республиканский центр русского фольклора, 2007. – С.59-66. 3. Кузнецова И.А. О двух малоизвестных центрах традиционной глиняной игрушки Ленинградской обл. // Из истории собирания и изучения произведений народного искусства: Сборник научных трудов. – Л.: Государственный русский музей, 1991. – С.90-98. © Костянтин Рахно, керамолог, кандидат історичних наук (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2011

253

Бібліографія українського гончарства. 2007 заперечною, підтвердженою матеріалами самого тексту. Вочевидь, невеличка книжка призначена насамперед для «любителів» антикваріату, а не для експертів, музейників, справжніх поціновувачів і колекціонерів «зі стажем». Принаймні, з огляду на підбір матеріалів, його рубрикацію й категоріальний апарат, складається саме таке враження. Починаючи від першого речення, де зазначено, що дане дослідження «не являє собою оригінальної праці», виникає запитання: яку ж мету ставили перед собою автори, котрі самі розуміють скромність своїх напрацювань? Адже, якщо нічого нового вони представити читачам не спромоглися, то в чому ж тоді полягає суть опублікування даного марочника? Він призначається тільки для заповнення вільного сегмента книжкового ринку і є, лишень, комерційним кроком? Його потрібно розглядати як конспект, подібний до розмовника, а не словника; чи як кишеньковий довідничок, призначений для так званих «злетів» і «блошиних ринків»; або ця книжка зорієнтована головним чином на найбільш відомі мітки й тавра, і тому більшість рідкісних варіацій позначок у дослідженні не висвітлено? Бажання упорядників представити марки в кольорах, наближених до «натуральних», себто відповідних першоджерелам, само собою є похвальним. Однак автори навіть не обумовили наявність безбарвних сигнатур та не ввели низку необхідних для атрибуції виробів понять. Наприклад, на кшталт російськомовного терміна «заведение» (ательє), не розмежували його з майстернею (українські діалектні еквіваленти «робітня», «фаянсарня», «фарфурня»), мануфактурою, фабрикою, заводом. Ставити фабричні тавра в один ряд з авторськими мітками, можливо, не зовсім коректно. Видається логічним позначки окремих майстрів розглядати як доповнення до основної марки фабрики, а не замість неї. Визначення семантичного поля дефініції «виробництво», уведені до списку скорочень як єдина альтернатива фабриці, у виданні не наведено. Розмежовано старий і новий фарфор та фаянс, натомість

256

ніяк не диференційовано майоліку, зазначену в назві. Щодо першоджерел: на другій сторінці вступу наведено перелік з восьми видань, бібліографія яких має урізаний вигляд (відсутня кількість сторінок, в окремих випадках рік і місце видання). Наприкінці зазначено: «і т. ін.» – тобто можна гадати, що автори користувалися ще якоюсь літературою, назвати яку вони не побажали (очевидно, через брак юридичних погоджень щодо повторення сучасних ілюстрацій, передрук яких без домовленості з автором заборонено введенням копірайта). Про музейні або будь-які інші натурні першоджерела, суто вироби з фарфору-фаянсу-майоліки, або їх фрагменти з таврами/мітками/марками тощо інформація відсутня. Це спонукає до висновку, що навряд чи запозичення з перелічених видань можуть претендувати на відповідність кольору оригінальним позначкам, виконаним на творах. Тим більше, що поліграфія сторічної давнини (наведено чотири французькі, по одному англійському, німецькому й російському джерелу; книжки датуються в межах 1875–1910 років) не може дати стовідсоткового невицвілого кольору навіть під час ідеального сканування. А.Селіванов, єдиний із російськомовних авторів, книгу якого представлено в переліку без місця видання й року, за життя видавав свої книги у Володимирі, Москві й Рязані в 1903, 1904, 1906, 1911 роках. Пізніше його передруковували зі зразків початку ХХ століття. Це означає, що оригінального кольору тавр відтворити за старими паперовими носіями не видається можливим. Отже, засоби, якими оперують укладачі для вирішення поставленого завдання, унеможливлюють досягнення означеної мети. Варто наголосити на деяких прогалинах видання, які є типовими для подібних корпусів, і, водночас, окреслити труднощі, пов’язані з дослідженням вітчизняних марок. Адже на сьогодні вони ще не знайшли свого ретельного й прискіпливого збирача, який би в повній мірі міг структурувати всі знайдені нині позначки за єдиною системою. Хоча ще 1935 року

Бібліографія українського гончарства. 2007 співробітниця Державного російського музею М.П.Єгорова-Котлубай писала, що повної історії російського фарфору з покажчиками по заводах і марках ще не написано [5]. Певною мірою ситуація такою ж лишається й досі, особливо щодо українського «білого золота»). І далі продовжувала, що «А.В.Селиванов, добросовестно работая многие годы, смог дать в своём капитальном труде в общем отрывочные, иногда сбивчивые сведения о русских фарфоровых и фаянсовых заводах и марках. Несмотря на это, его труд остаётся пока единственной справочной книгой по заводам и маркам фарфора... После А.В.Селиванова работа по маркам шла в двух направлениях. Во-первых, публиковались отдельные марки заводов, не вошедшие в Селивановский указатель. Во-вторых, издавались новые указатели марок». М.П.Єгорова-Котлубай, у зв’язку з тим, що після революції в музеях накопичилися досить великі колекції фарфору й фаянсу, які доти зберігалися здебільшого в садибах поміщиків, досліджувала «розкидані» за різними джерелами марки, і, не інтегруючи їх, уводила до наукового обігу нові. Свої знахідки вона супроводжувала детальним описом предметів, які містили нові мітки/тавра/сигнатури тощо, позначала місцезнаходження виробів, роз’яснювала історію підприємств і намагалася встановити приблизне датування виробів. Також застерігала, що останнім часом з’явилася тенденція використовувати лише знайдені А.В.Селівановим [11] марки, до того ж досить спотворено й неповно. Розуміючи, що звести існуючі матеріали одній людині не під силу, авторка назбирала понад 900 виданих і ще не опублікованих марок у кольорі. Вона друкувала їх блоками за розділами з детальним описом, уводячи дані щодо підполивного чи надполивного їх нанесення тощо. Наприклад, марки ґжельських фабрик, марки фабрик Терехова і Кисельова, марки фабрики Жадіна, марки фабрики Самсонова, марка фабрики В.Мусатова, марка живописного «заведения А.Я.Орлова», марка фабрики Барміних, марка фабрики Поно-

марьових, марка фабрики П.Фоміна, марка фабрики Сіпягіна тощо [5]. Окрім детального опису, до всіх відомих варіацій позначок дослідниця додавала посилання на першоджерела, наводила світлини основ (зовнішнього боку денець) натурних експонатів. Це дозволяло зрозуміти принцип нанесення міток та їх приблизний розмір. Подаючи марки окремих закладів, авторка розташовувала їх перелік за місцезнаходженням (окремі губернії), що спрощувало пошук. Підписи майстрів колишнього Імператорського фарфорового заводу було винесено в окремий розділ. Кожна стаття про марки займала в середньому сторінку й навіть більше. Так само на початку ХХ століття робив і польський колекціонер Г.Бізієр (видання 1913 року) – автор найбільш повного на сьогодні реєстру марок виробництв Західної України [14]. Тобто певна культура подання матеріалу існувала вже у першій третині ХХ століття. Тому, наголошуючи у вступі рецензованого марочника 2007 року, що побачив світ у Москві, на існуванні двох основних принципів укладання марочників, відомих у світі, а саме німецькому (за поділом на «національні» групи виробів – тобто країнознавчим) та французькому (абетковий порядок), автори дещо помиляються. Варіацій щодо структурування дослідження відомо принаймні ще кілька. Зокрема, 1) принцип Бізієра-Котлубай [12]; 2) варіант А.М.Родіонова 2005 року (розділи присвячено: І. Державним заводам, майстерням і «заведениям»; ІІ. Приватним фабрикам і торговельним фірмам; ІІІ. Маркам і таврам невідомих виробництв; ІV. Підприємствам, марки яких невідомі) [10]; 3) Е.Похе, коли матеріал розподіляється за образною системою малюнків марок (солярні, місячні, зоряні фігури, пов’язані з водою, флорою, геральдичними знаками, фауною, стрілами, якорями, коліщатами, горнами, дзвонами, силуетами посуду, машинерії, споруд, символами й геометричними мотивами, решітками, літерними знаками латиницею та кирилицею, східними й імітуючими східні європейськими знаками) [13].

257

Бібліографія українського гончарства. 2007 Щодо московського видання 2007 року, то його анонімні автори-упорядники пристали до другого з двох відомих їм принципів створення марочника, ніяк свій вибір не мотивуючи. Хоча, крім окреслених варіантів корпусу, міг би врахуватися й інший – наприклад, за окремими групами фарфору, фаянсу та майоліки, чи авторський, двочастинний, коли подається основний перелік марок за назвами виробництва, а окремо додатком – покажчик із переліком місцевостей, бо Мальта (країна), Варшава (місто), Стаффордшир (місцевість з кількох виробництв), Завод Нассонова в Спаському (назва підприємства за належністю власнику і місцезнаходженням), Роббіа Лука дель (тобто Лука дель Роббіа – окремий майстер), Імператорський фарфоровий завод (без місцезнаходження) й емблеми буддизму у вигляді равлика, зайця тощо – усе це називається марками без поділу на категорії, бажаної рубрикації за принципами власники/ орендарі/майстри–топографія. Адже досі не укладено універсальний довідник, де завод Міклашевського і Волокитинський фарфоровий завод подавалися б перехресним посиланням, тому що йдеться про одне й те саме виробництво. Бо, наприклад, у Городниці, Полонному, Слов’янську знаходилося по два-три різні заводи, що існували деколи синхронно, а інколи не паралельно в часі. Їх поступово брали в оренду, викуповували різні фабриканти. Проте в літературі всі тавра подано або за топографічною назвою, або за написом на марці. Таким чином створено плутанину з самим виробництвом, адже в один і той же час одним городницьким підприємством володів А.Ф.Зусман, інший брав у оренду М.П.Грипарі, а розрізненої історії «фарфурень» поки що не написано. Корисним для московського видання 2007 року міг би стати принцип побудови самої статті про тавра, опублікований С.І.Дуденко та І.О.Никифоренко в Харкові 2000 року. Так у своєму довіднику «Марки майолики, фаянса, фарфора» автори подали 5500 позначок/міток тощо ХІV–ХІХ століть, невелику частину від загального

258

обсягу склали і марки підприємств радянського та пострадянського простору ХХ століття. Матеріал було зібрано за друкованими джерелами, архівами музеїв і приватних колекцій. Творча майстерня С.І.Дуденко і художній салон «Смальта» готували видання адресно: для атрибуції спеціалістів, музейників, архівістів, галеристів, колекціонерів та поціновувачів старовини [4]. Тому схему кожного інформаційного блоку щодо марки було використано по-науковому, подібно до музейницької каталогізації, хоча й короткої: 1. Порядковий номер за загальним реєстром (перелік у довідковому апараті); 2. Матеріал виробу; 3. Місто (в іноземному розділі) або прізвище господаря заводу (у російському розділі); 4. Країна (в іноземному розділі); 5. Інформація щодо власників та історична довідка щодо часу створення й існування підприємства; 6. Період маркування виробу (якщо відомий або є можливість його з’ясувати хоча б приблизно) й опис марки. В іноземному розділі також могли подавати написи латиною, якщо невідомі російськомовні назви, а також там, де вони відомі – дублікати назви латиною (щоправда, без зазначення, з якої мови: англійської, німецької, французької тощо – похідні). Російський відділ включав алфавітний покажчик імен власників підприємств часу до більшовицького перевороту, а також окремий реєстр фабрик і заводів СРСР. Усі марки в зазначеному останнім виданні наведено чорною фарбою, але містять підпис щодо кольору оригіналів або інформацію про їх безбарвне відтиснення в масі. В окремих випадках, за лаконічними даними щодо власників, імена яких розміщено за хронологією, стисло охарактеризовано асортимент продукції підприємства або з якого матеріалу виробляли фабрикат. Уся ця інформація є надзвичайно корисною під час атрибуції, особливо зведена в певну універсальну схему: ліворуч – марка виробництва у квадратній рамці під номером, праворуч – її детальний опис за схемою. При цьому, зрозуміло, укладачі про-

Бібліографія українського гончарства. 2007 вели певну дослідницьку роботу, зокрема правильно зазначено назву «Эмильчин», яку переплутано майже в усіх джерелах з сучасним україномовним варіантом Ємільчин (походить від імені власниці маєтку Емілії Потоцької). Однак в інших статтях подеколи повторюються запозичені з європейських джерел тлумачення знаків фабрик з українських земель як польських, зокрема Славська. Марки Глинсько, Любичі Королівської, Пацикова, Потелича, Седлиськи (Седліськи, Селиськи, Сельця) та інших східногалицьких підприємств у цьому виданні, на жаль, як і в більшості попередніх і пізніших, не представлено, не згадуючи вже досі не розшуканих виробів і тавр Жовкви, Чуднова тощо. Оскільки в російських джерелах нас цікавить, передовсім, висвітлення українських виробництв фарфору-фаянсу-майоліки, зупинимося саме на цьому аспекті московського марочника 2007 року [7]. На наших землях упродовж останніх 340 років існувало більше тридцяти старих підприємств (до більшовицького перевороту) і понад двадцять нових (1920-ті – 2000-ні роки). Збереглися зразки не всіх із цих виробництв, окремі мітки/марки тощо не введено до наукового обігу. Також, порівняно з достатньо відомими, існували маловідомі майстерні –мануфактури–фабрики. Періодизація маркування деяких з них стала можливою, проте більшості, на жаль, – ні. Тому, подаючи тавра, важливо зазначати хоча б орієнтовний період функціонування підприємства, регіон, варіанти його назв у різні часи (чи вказувати на згадки виробництва за інших власників). Перед тим, як розглянути відповідність марок українських земель, які існували в ХХ столітті в республіці «УРСР», навряд чи невідомій укладачам за історією Радянського Союзу, варто зауважити, що поняття «Україна» у рецензованому посібнику нами не виявлено. Натомість зазначено слушну для початку ХХ століття (період А.В.Селіванова) рубрику «марки російські та польські». Виключення України з міжнародного контексту видається зрозумілим після перегляду підписів під окре-

мими ілюстраціями позначок, де застарілі слова вживаються без змін. Зокрема, зазначено, що фабрика Зайцева в Меткомілині, заснована 1840 року, «выделывала фарфор», фабрика Зацепіна в Золоткові – фаянсовий посуд «рыночного типа», а завод Іконнікова «изготовлял фарфор… высокого достоинства» [7, с.193-194]. На с.195 в даних щодо фабрики Чарторийського зазначено: «Руководителями дела были братья Мезеры, из коих…». Вірогідно, анонімні автори не в змозі були розшифрувати старі підписи або додати час припинення існування окремих виробництв, що нині є відомим, переробити старі мовні звороти, і лишили все як є. Однак при цьому істотно скоротили варіації тавр деяких фабрик з пострадянського простору, зокрема українських – Баранівки, Волокитина, Городниці, Корця тощо. Вочевидь, укладачам бракувало сенсу висвітлення марок найближчих сусідів, землі яких, до того ж, до більшовицького перевороту впродовж більшої частини історії старого фарфору-фаянсу знаходилися під російським прапором. Окрім нелогічних скорочень, подекуди несподівано введено непослідовні, майже маргінальні приписи. Після останнього, п’ятого розділу – «Марки китайские и японские» – на с.210 раптово з’явилися три абзаци «дополнения к отделу ІV». Ще більш дивним є підбір і черговість розташування тут позначок: «марка Государственного фарфорового завода в 1918 г. при Российской Социалистической Федеративной Республике»; «? Ст.Фф. завода Батенина в С.-Петербурге. 1812–1839 гг.»; «Метка на селадоновом блюде из Дагестана (Эрмитаж)». Смисл таких додатків у даному місці абсолютно незрозумілий. Усе це формує враження, що автори дійсно не обізнані щодо інших відомих марок і не володіють навичками навіть компілятивно грамотної систематизації джерел. А «селадоновий» означає, передовсім, що виріб укрито селадоновою поливою. Тому видається, що укладачі поспіхом додавали деякі додатки. Погортавши сторінки, зазначимо лише

259

Бібліографія українського гончарства. 2007 недоліки щодо марок виробництв українських джерел, а також про огріхи, які одразу впадають у вічі. 1. За алфавітним покажчиком зазначено «Бёттхер Иог» [7, с.211]. Нинішнє написання навіть російською мовою звучить як «Бёттгер» або «Бетгер», повне ім’я видатного майстра – Іоганн, а не Іог, інакше Йоганн. 2. З українських і польських джерел зовсім пропущено марки відомих виробництв у Глинському, Кам’яному Броді, немає Києво-Межигір’я як такого (Імператорська казенна фаянсова фабрика, започаткована за особистим бажанням Катерини ІІ), Київського експериментального кераміко-художнього заводу, Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, не введено підприємства Кузнєцових у Вовчій Поляні, Будах, Слов’янську; у Неборові, Полонному (обидва підприємства), Романові, Славську, фабрики Ессена в Слов’янську, Славути, Цмельова тощо. 3. Не представлено у більш-менш повному обсязі основні мітки мануфактур – фабрик – заводів у Баранівці (особливо період Грипарі), Білотині, Корці, Волокитиному; період Зусманів не відображено в історії Городниці. 4. Деякі позначення або передруковано з гірших першоджерел, або неякісно відскановано, зокрема нечіткі зображення є серед марок, наприклад, підприємства Іконнікова [7, c.194]. Щодо кольору: все зведено до синього, червоного, чорного без градацій, які не відповідають оригінальним відтінкам марок. Зелену, коричневу, жовту барви у виданні просто упущено. 5. Якщо є розділ російських і польських марок, мають бути уведені як мінімум польські першоджерела. Інакше іноземні зразки, заявлені в назві, де-факто не можуть бути повно­цінно представлені. Окрім того, варто було опрацювати дослідження (понад 3000 марок) В.Борок і Т.Дулькіної з європейського фарфору, виданого 1998 року [1]. Останнє містить інформацію про 250 виробництв за 1710–1950ті роки, а також коротку історію підприємств, аналіз асортименту та його художніх достоїнств.

260

Окрім зазначених недоліків, варто відзна­ чити й позитиви роботи. Так усі п’ять розділів – «Инициалы и монограммы», «Цифры и числа», «Марки фигурные и символические», «Марки русские и польские», «Марки китайские и японские» – спрощують систему користування посібником. Якби якісно їх наповнити й доопрацювати застарілу мову й інформацію, «розбавивши» її новітніми даними, та структурувати кожну статтю за принципом С.І.Дуденко або М.П.Єгорової-Котлубай, могла б вийти вартісна праця. Насамкінець варто додати, що справа видання марочника є дуже складною, похибок не позбавлені й сучасні іноземні видання, зокрема й педантичних європейців. Так виданий 2006 року в Празі довідник «Porcellanmarken» (без суцільної пагінації) під №1757 подав тавро фабрики Кузнєцова в Дульово з підписом «BUDY» [13]. У деяких польських джерелах тавра підприємства Ушера Сігала зі Славути підписано з помилкою «Sygar» [15], подеколи подано взагалі підробні мітки тощо. Проте сенс нових марочників полягає в узагальненні вже існуючих даних та доповненні їх новими. А перелік літератури неодмінно має включати сучасні іноземні дослідження, а також матеріали російських праць В.І.Петрова, А.В.Селіванова, М.П.Єгорової-Котлубай, працю В.Борок і Т.Дулькіної, опубліковану 1998 року, що вже стали хрестоматійними. Отже, книга «Марки фарфора, фаянса, майолики. Русские и иностранные: Пособие для любителей и коллекционеров» може бути корисна як «кишеньковий довідник», що не претендує на повноту висвітлення матеріалу. Як профільна література для поціновувачів певних розділів антикваріату «зі стажем» і експертів порцеляни-фаянсу-майоліки цей марочник розглядатися не може. Зведення марок тонкої кераміки ареалу виробництв у складі Російської імперії, представлене в окресленому виданні, на жаль, не відзначається ані оригінальністю, ані уведенням нових матеріалів. Проте досвід підказує, що чим більше різнопланової

Бібліографія українського гончарства. 2007 довідкової літератури має музейник [2, с.102-­ 108; 3, с.9-12, 75-84; 6; 9], збирач або науковий працівник, тим більш якісною може бути атрибуція першоджерел. Дане видання

підтверджує, що досі існує необхідність у створенні єдиної бази даних міток фарфорофаянсового й майолікового посуду з приватних і державних колекцій.

1. Борок В., Дулькина Т. Марки европейского фарфора. 1710–1950. – М.: Аксамит-Информ, 1998. – 432 с. 2. Долинський Л.В. Старий український фарфор. – К.: Видавництво АН УРСР, 1959. – 159 с. 3. Долинський Л.В. Український художній фарфор. – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – 86 с.: іл. 4. Дуденко С.И., Никифоренко И.А. Марки майолики, фаянса, фарфора: Справочник. – Харьков: Майдан, 2000. – 864 с. 5. Егорова-Котлубай М.П. Русский фарфор и фаянс с неизвестными марками / Государственный русский музей. – Л.: Издание Государственного русского музея, 1935. – 27 с.: 22 табл. 6. Марки фарфора. – Пб., 1922. – Вып.І: Русские заводы. – 31 с. 7. Марки фарфора, фаянса, майолики. Русские и иностранные: Пособие для любителей и коллекционеров. – М.: Издательство В.Шевчук, 2007. – 216 с. 8. Петров В.И. Метки русского и иностранного фарфора, фаянса и майолики. – М.: Типография Ф.Ф.Эбе, 1904. – 208 с.: ил. 9. Петрякова Ф.С. Украинский художественный фарфор (Конец ХVІІІ – начало ХХ ст.). – К.: Наукова думка, 1985. – С.203-221. 10. Родионов А.М. Марки русского фарфора: Практическое руководство для собирателей. – К.: ИД «Стилос», 2005. – 288 с. 11. Селиванов А.В. Марки на фарфоро-фаянсовых изделиях в России, быв. Царстве Польском и Финляндии. – Рязань: Губернская типография, 1911. – 13 с.; XXXVІІІ таблиц. 12. Graesse. Porcellaines et Faiences. – Dresde, 1894. – 236 p. 13. Poche Emanuel. Porcellanmarken. – Prag: Verlag Werner Dausien, 2006. – 263 S. 14. Soubise Bisier Gustaw. O fabrykach ceramiki w Polsce. – Warszawa: Nakład Tow. Opieki nad Zabytkami Przeszłosci. Druk Artyst. K.Kopytowski I S-ka, 1913. – S.1-32. 15. Starszewska M., Jeżewska M. Polski fajans. – Wrocław–Warszawa–Kraków, 1978. – 140 s. © Ольга Школьна, керамолог, мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства (Львівська національна академія мистецтв), 2010

261

Бібліографія українського гончарства. 2007 У першому розділі – «Инструмент гончара» – автор пояснив, як майбутньому майстру виготовити гончарний круг на базі станка старої швейної машинки «Зінґер» з ножним приводом та гончарний круг з електродвигуном, подав його схему, а також схему примітивного гончарного круга [2, с.21, 22, 23]. При цьому не згадано про традиційні гончарні круги, які побутували на території Руси. У цьому ж розділі автор розповів про випалювання глиняних виробів у муфельних печах. Олександр Повєрін проаналізував інші гончарні інструменти, подав їх фото, проте не зазначив їх назв. Ні в тексті книги, ні в словнику він не пояснив, як використовуються окремі гончарні інструменти під час виготовлення глиняного посуду. Другий розділ книги – «Материалы» – присвячено сировині. Автор класифікував глини, їх хімічний склад, зокрема звернув увагу на наявність мінеральних та органічних домішок, вказав на взаємозв’язок глини з водою, розповів про підготовку її до роботи. Він виокремив вогнетривкі, тугоплавкі та легкоплавкі глини, при цьому зазначивши, що легкоплавкі плавляться за температури нижче 3500 С [2, с.28] (для зазначених глин температура плавлення становить нижче 13500 С, що свідчить, найімовірніше, про друкарську помилку) [1, с.42]. Дослідник поверхово класифікував поливи, більш повно охарактеризував їх хімічний склад відповідно до способів їх приготування. У третьому розділі – «Формы гончарных изделий» – Олександр Повєрін описав, як правильно формувати різні типи посуду: «крынок, горшков, кувшинов, рукомоев, щанок (близнят), корчаг», подав їх малюнки, проаналізував форми [2, с.45, 46, 47, 48, 52], та, на жаль, назви частин зазначив лише в «кувшина» [2, с.43], до того ж межі окремих конструктивних елементів означив незрозуміло. Було б доречно подати назви частин і інших видів посуду, зокрема найбільш уживаних у побуті. Окремий підрозділ книги присвячено елементам орнаментики на посудині, застосуванню інструментів для декорування.

Четвертий розділ – «Основные навыки работы с глиной» – містить опис та фото традиційних прийомів роботи з глиною. Більш детально автор охарактеризував техніку роботи на гончарному крузі, виготовлення на ньому різних форм глиняного посуду. П’ятий розділ – «Обжиг и декорирование гончарных изделий» – містить опис процесів сушіння, випалювання, технології отримання «чорнолощеной керамики». Акцентовано увагу на декоруванні гончарних виробів. Описано три способи оздоблення: «скульптурный, технологический, живописный». Проте автор описав їх безсистемно, окремі з них лишилися без тлумачення. Оскільки книга має енциклопедичний характер і розрахована на пересічного читача, який починає знайомитися з гончарною справою, для нього залишаться незрозумілими такі «живописные способы», як мраморизація, пастилаж, резерваш, шовкографія [2, с.110], оскільки ні в самому тексті, ні в словниковій частині не подано пояснення цих термінів. Окрім цього, з окремими, зазначеними автором способами декорування виробів важко погодитися. Зокрема, до скульптурного способу Олександр Повєрін відніс орнамент, хоча загальновідомо, що орнамент – це оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічному повторенні геометричних елементів або стилізованих рослинних, тваринних мотивів. Шостий розділ енциклопедії – «Традиционные гончарные изделия» – містить підрозділи: «Изготовление традиционных русских гончарных изделий» та «Изразцы». Автор знайомить читачів з виготовленням традиційних форм, при цьому ілюструючи цей процес. Також зазначив назви й функ-ціональне призначення глиняних виробів, зокрема коротко ознайомив з технологією виготовлення плиток для облицювання стін будинків та фасадів. Наприкінці книги-енциклопедії подано словник гончарської термінології, який містить окремі неточності. Зокрема, «макитра» – «род горшка», проте цей вид посуду відрізняється від горщика і за формою, і за функціональним призначенням; або «махотка – маленький горшочек

263

Бібліографія українського гончарства. 2007 или крынка с высоким горлышком» [2, с.164] – на відміну від «крынки», яка має циліндричну шию і призначена для тримання рідини, горщик не має такого конструктивного елемента, як шия, і використовується для приготування страв. Так само помилково Олександр Повєрін назвав верхню частину гончарного круга, на якій формується посуд – «гончарний круг», і так далі [2, с.22].

На жаль, рік видання з’ясувати досить важко, оскільки у вихідних даних цю інформацію не зазначено. Варто зауважити, що автору слід було б більш ретельно підійти до укладання книги. Та, незважаючи на окремі недоліки, які дещо зменшують її цінність, вона необхідна початківцям, які прагнуть освоїти професію гончаря.

1. Акунова Л.Ф., Крапивин В.А. Технология производства и декорирование художественных керамических изделий: Учебник для художественных промышленных училищ и училищ прикладного искусства. – М.: Вышая школа, 1984. – 207 с.: илл. 2. Поверин Александр.Гончарное дело: Энциклопедия. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, [2007]. – 168 с.: илл. –(Золотая библиотека увлечений)

© Валентина Троцька, керамолог (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2009

264

Бібліографія українського гончарства. 2007 Археологічною лабораторією Педагогічного інституту Саратовського державного універ­ ситету імені Миколи Чернишевського за участю кафедри «Приладобудування» Саратовського державного технічного університету було здійснено дослідження понад 2000 зразків археологічної кераміки зі збірок наукових установ Російської Федерації й України. У книгах подано історію палеофонографії від зародження (1960-ті роки) й до сьогодення. Сучасні комп’ютерні технології дозволили вийти на новий рівень досліджень, збільшивши кількість і якість інформації. З 2000 року експериментальні дослідження в цьому напрямку, як зазначив автор, проводять наукові колективи США, Російської Федерації, України, Італії, Японії й інших країн. Метод палеофонографії розвивається, має свої особливості використання, позитивні й негативні сторони. Про це пише й Рустам Сінгатулін. Але необхідно зважати на стрімкий розвиток комп’ютерних технологій, від яких залежить даний метод, і на можливості застосування їх для досліджень. Автор наполягає на тому, що розвиток електронних систем, нових промислових технологій у синтезі з гуманітарними й природничими науками дозволяє більш широко й повно досліджувати найбільш масові археологічні знахідки – глиняний посуд. Одним із таких досліджень є палео­ фонографічне. Хоча це й «молодий» вид досліджень, але вже має певні напрацювання. Автор даного огляду не береться аналізувати теоретичну частину монографій. Це завдання фахівців. Основним об’єктом палеофонографічних досліджень є трасологічні сліди на посуді. Найкраще вивчаються й дають більше інформації сліди на гончарному посуді. Він є своєрідною матрицею, на якій можна зафіксувати фізичні поля людини: електромагнітні й акустичні випромінювання, що проходять в організмі людини, акустичні (вібраційні) шуми тощо, які походять від гончарного круга, тощо.

266

Палеофонографія – це дослідження не тільки фонограм, зокрема мови гончарів. Автор визнав, що їх розшифрування поки що незрозуміле. Краще можуть досліджуватися фізіологічні сигнали, дихання, пульс гончарів. Наприклад, за даними досліджень, проведених саратовськими науковцями, запис серцебиття й дихання фіксується в 70-84% досліджуваного золотоординського посуду ХІІІ–ХІV століть. На основі цього можна гадати про інші фізичні особливості гончарів: здоров’я, стать, ріст, вагу, визначати їх емоційний стан, професійні хвороби, рівень майстерності тощо. Окрім того, можна було б охарактеризувати гончарні круги, реконструювати гончарні майстерні, де ці круги стояли. На жаль, більшість методик досліджень, описаних у монографіях, – лише в перспективі. Можливо, не всі вони важливі для археології, однак зможуть використовуватися в палео­ антропології. Рустам Сингатулін вбачає, що процес розробки палеофонографічних методів досліджень полягає в їх синтезі з іншими науками, а саме – медико-біологічними, із їх залученням до досліджень. Тобто такі дослідження глиняного посуду під силу лише колективу дослідників – спеціалістів різних наук. Це підвищить рівень досліджень і зменшить суб’єктивізм, кількість «більш-менш» вірогідних гіпотез і висновків у археології. Автор виділив найбільш пріоритетні завдання палеофонографічних досліджень: • «стереофотограмметрическая фиксация и обработка массового керамического материала; • анализ геометрических особенностей поверхности гончарного изделия; • анализ физико-механических процессов при инстументальной обработке поверхности биометрической системой (гончар-обработчик); • выделение и распознание палеофонографической информации» [1, c.114]. Автор також веде мову про застосування практичних палеофонографічних досліджень

Бібліографія українського гончарства. 2007 глиняного посуду. Зокрема, це були знахідки із золотоординських пам’яток: Увекського городища й селища Хмельова-1 (Російська Федерація), трипільських поселень: хутір Незаможник, Зелена Діброва, Пекарі-ІІ, посуд носіїв сарматської й салтово-маяцької культур. За фонограмами з посуду золотоординського часу було простежено «характерные шумы многозвенных механизмов, приводом которых мог быть, предположительно, водяной механизм» [2, с.62], та виділено посуд, який формували не тільки за допомогою сили води, а й сили тварин. Під час дослідження уламків трипільського посуду з’ясовано, що, можливо, деякі посудини формували за допомогою пристрою з приводом лучкового типу. На жаль, чисельність археологічних пам’яток і глиняного посуду, досліджених методами палеофонографії, дуже мала. Тому

робити узагальнюючі висновки за результатами робіт ще рано, та й не завжди вони є переконливими. Потрібен банк еталонних зразків. Дослідник подав ряд причин цього: погана поінформованість археологів, відсутність спеціальної, базової апаратури для досліджень, відсутність методик, які б були адаптовані до археологічних досліджень, та складність обробки результатів досліджень. Вони пов’язані, передовсім, з тим, що палеофонографія – дуже молода, але перспективна галузь наукових знань. На даному етапі її розвиток залежить від таких дослідників, як Рустам Сінгатулін та його колеги. При цьому головним є те, що вчений знає, що саме може вивчати палеофонографія і як зробити так, щоб вона стала дієвим методом дослідження, результати якого можуть і повинні застосовувати археологи, керамологи у своїх наукових дослідженнях.

1. Сингатулин Р.А. Введение в палеофонографию. – Саратов: Научная книга, 2007. – 136 с. 2. Сингатулин Р.А. Практическая палеофонография: Технологии и результаты применения. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 2007. – 96 с. © Анатолій Гейко, керамолог, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2010

267

Бібліографія українського гончарства. 2007

9

жовтня 2007 року на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Віктор Міщанин захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)». Спеціальність 07.00.05 – етнологія. Дисертацію виконано у Відділі керамології новітнього часу Інституту керамології. Провідна установа – Інститут мистецтво-знавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України. Офіційні опоненти: професор Кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор історичних наук, доцент Михайло Глушко; доцент Кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук Микола Гладкий. Науковий керівник – директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло. Автор чітко окреслив актуальність та новизну своєї роботи, яка полягає в тому, що це – перше в українській етнології дослідження гончарства малих осередків окремого гончарного району, визначив об’єкт (гончарство в системі традиційно-побутової культури українців другої половини ХІХ – ХХ століття) та предмет (малі осередки Опішненського гончарного району та їх роль у розвитку традиційної культури Полтавщини й України загалом) дисертаційного дослідження. В авторефераті зазначено мету дисертації: «дослідження гончарства північної групи малих осередків Опішненського гончарного району як суттєвого компонента традиційно-побутової культури Полтавщини другої пол. ХІХ – ХХ ст.». Для її вирішення Віктор Міщанин поставив ряд завдань: 1) відтворити історичні умови виникнення, розвитку й занепаду малих осередків гончарства; 2) проаналізувати соціально-економічний розвиток гончарства впродовж другої половини ХІХ – ХХ століття; 3) дослідити технологію виготовлення глиняних виробів, пов’язані з нею професійні знання і звичаї гончарів; 4) з’ясувати місце й роль глиняних виробів у системі традиційно-побутової культури Полтавщини; 5) вивчити домашній побут майстрів малих осередків гончарства; 6) дослідити економічний стан гончарських господарств на різних етапах розвитку місцевого ремесла; 7) вивчити формування гончарських династій і родоводів (с.3). У своєму авторефераті автор подав відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами, висвітлив методологічну основу, назвав загально-наукові й спеціальні методи, за допомогою яких він вирішував поставлені завдання, окреслив хронологічні рамки й географічні межі дослідження, визначив наукову новизну роботи, наголосив на практичному значенні її результатів. Наукова апробація результатів дослідження є надзвичайно важливим аспектом. Як випливає з автореферату, доробок автора склав 2 фахові, 2 науково-популярні монографії та 17 статей, опублікованих у фахових наукових виданнях. Згідно з авторефератом, дисертація, обсягом 155 с., складається зі вступу, 5 розділів та висновків. Список її джерел становить 237 позицій. Зазначено, що додатки включають «Довідник гончарів Безруків, Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки», генеалогічні схеми гончарських родоводів, ілюстративні матеріали. Отже, автореферат дисертації Віктора Міщанина структурований згідно з вимогами ВАК України. Віктор Міщанин представляє молоду генерацію вчених-керамологів, що обрали предметом своїх досліджень ті чи інші аспекти розвитку гончарства. Поява його дисертації – першого комплексного дослідження гончарства малих осередків, засвідчує успішний розвиток вітчизняної етнології, яка з’ясовує регіональні особливості традиційно-побутової культури нашого народу. На сучасному етапі це надзвичайно актуально, адже велика кількість не тільки малих, а й потужних гончарних

269

Бібліографія українського гончарства. 2007 осередків уже припинила своє існування, стає все менше носіїв пам’яті про це ремесло. З огляду на те, що гончарство малих осередків Опішненського гончарного району до цього часу було маловивченою ділянкою в галузі етнології, дослідження Віктора Міщанина постає важливою ланкою у вивченні закономірностей історичного розвитку гончарних осередків, особливостей традиційного виробництва, професійних знань і звичаїв, домашнього побуту майстрів, що сприяє визначенню ролі й місця глиняних виробів у традиційній культурі українців. Структура дисертації, згідно з авторефератом, виглядає так: Вступ. Розділ 1. Історіографія, методика та джерела дослідження проблеми. Розділ 2. Малі осередки гончарства ХV–ХХ століть. Розділ 3. Виготовлення глиняних виробів у другій половині ХІХ – ХХ столітті. 3.1. Професійні знання гончарів. 3.2. Звичаєвість. 3.3. Спеціалізація. Розділ 4. Глиняні вироби в системі традиційно-побутової культури. 4.1. Асортимент. 4.2. Ареал і способи збуту глиняних виробів. Розділ 5. Домашній побут гончарів. 5.1. Умови життя та домашнє виробництво. 5.2. Економічний стан гончарських господарств. 5.3. Вплив професійного заняття на здоров’я гончарів. Висновки. Ознайомлення зі змістом автореферату дозволяє констатувати, що його текстова частина підпорядкована основній меті – стислому відображенню основних моментів дисертації. Привертає увагу вагома документальна база дослідження, яка включає праці етнографічного, економічного, статистичного, мистецтвознавчого характеру дослідників другої половини ХІХ – початку ХХІ століття, комплекс різноманітних архівних, музейних матеріалів, що сприяло вирішенню завдань дисертації. Надзвичайно важливим аспектом дослідження є введення в науковий обіг нових фактологічних матеріалів, зібраних автором упродовж 1994–2005 років під час керамологічних експедицій до колишніх гончарних осередків району, в чому можна пересвідчитися, ознайомившись зі змістом дисертації. Віктору Міщанину, як бачимо з висновків, загалом вдалося досягти поставленої в роботі мети. Висновки зроблено згідно із завданням і, таким чином, реконструйовано технологію гончарного виробництва малих гончарних осередків одного гончарного району, визначено асортимент місцевих гончарних виробів, місця й напрямки їх збуту, відтворено умови життя майстрів досліджуваних осередків, специфіку домашнього виготовлення глиняних виробів, досліджено економічний стан гончарських господарств на різних етапах розвитку ремесла, проаналізовано формування гончарських династій та родоводів. Проте не завадить звернути увагу на деякі недоліки й неточності, допущені автором під час роботи над темою. Зокрема, анотована автором назва другого розділу «Малі осередки гончарства ХV–ХХ століть» не відповідає суті викладеного саме в авторефераті матеріалу, оскільки сам автор зазначив, що перші описи досліджуваних малих осередків гончарства «є тільки з другої половини ХІХ століття» (с.6) і що адміністративно-територіальне підпорядкування згаданих населених пунктів вдалося з’ясувати в роботі «від середини ХVІІ – до кінця ХХ століття» (с.9). Тож не в усіх малих осередках Віктору Міщанину вдалося встановити точний час виникнення гончарства.

270

Бібліографія українського гончарства. 2007 У четвертому розділі дисертації автор ставив завдання з’ясувати місце й роль глиняних виробів у системі традиційно-побутової культури і, як випливає із завдань, саме Полтавщини. Проте у змісті автореферату, на відміну від змісту самої дисертації, з якою мені вдалося ознайомитися раніше, це питання не відображено. Відсутні в авторефераті й важливі дані про зміни в асортименті посуду, який виготовляли гончарі досліджуваних малих осередків, хоча Віктор Міщанин виділив аж чотири етапи розвитку гончарства, що безсумнівно позначалося й на асортименті глиняних виробів. Зазначені недоліки суттєво не впливають на цілісне сприйняття матеріалу і не применшують важливості самої роботи. Висновки відображають суть і показують результат роботи дисертанта. Тему загалом розкрито. Звертає на себе увагу той факт, що у висновках автор не тільки констатує зникнення гончарства в обстежуваних осередках, а й слушно підкреслює, що на сучасному етапі варто зосередити увагу не на їхній реанімації, що в більшості випадків неможливо, і що «вкрай важливо не закликати відроджувати подібні осередки, а насамперед загальмувати негативні тенденції до занепаду визначних центрів гончарства, вчасно перетворивши їх на значущі чинники формування й утвердження сучасної повсяк-денної національної культури українців» (с.14). На мою думку, це твердження суттєво підсилює висновки роботи, надихає дослідників до студіювання гончарства в різноманітних його проявах, окреслює подальші їх завдання, дає впевненість, що навіть такі, на перший погляд, вузькі теми є перспективними й виправданими.

Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та Українське керамічне товариство сердечно вітають колегу з успішним завершенням наукових студій гончарства північної групи малих осередків Опішненського гончарного району, зичать нових тем і рясних праць з проблематики української керамології!

P.S.: У Національному архіві українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігається примірник кандидатської дисертації Віктора Міщанина, люб’язно переданий автором, а також відеозапис і фотоматеріали з церемонії публічного захисту наукової праці, виконані Олесем Пошивайлом © Людмила Метка, керамолог, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2009

271

Бібліографія українського гончарства. 2007

Відгуки

Світ завжди цікавився передовсім великими постатями, визначними подіями, незвичайними явищами, поза якими повсюдно залишалися не менш достойні вселюдської уваги артефакти. У цьому вкотре переконує дисертація Віктора Міщанина «Гончарство північної групи малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.05 – етнологія. Без таких фундаментальних народознавчих досліджень для людей, закорінених у рідні чорноземи-глиноземи, втрачається смисл повсякденного життя, а довкілля позбувається чуттєвого наповнення; лише через написання подібних праць тільки й можна збагнути, як твориться світова історія. Дослідження Віктора Міщанина завершило піонерський науковий проект Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України з фундаментального вивчення гончарства північної групи малих осередків Опішненського гончарного району. Нині маємо дилогію Віктора Міщанина, що складається зі словникової частини, яка побачила світ окремим виданням [«Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки. Матеріали до Національного словника «Українські гончарі». Кн.1. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – 368 с.»], та з підготовленої на основі дисертації монографії [«Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ–ХХ століття). – Опішне: Українське Народознавство, 2005. – 304 с.»]. За задумом ініціаторів проекту, він мав подати сучасним керамологам України зразок успішної реалізації актуального наукового завдання – максимально повного

272

Виступ на захисті дисертації наукового керівника, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Олеся Пошивайла. Львів. 09.10.2007. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

польового обстеження певної групи малих осередків гончарства, з’ясування особливостей їх історичного розвитку, комплексного вивчення місцевого гончарювання, укладання біобібліографічного словника гончарів, формування інформаційного й речового банку даних про регіональне гончарство. Ця ідея не була новою: у 1920-ті роки її намагалася реалізувати група молодих керамологів-народознавців: Юрій Александрович, Євгенія Спаська і Лідія Шульгина. Їхні зусилля були доповнені розвідками Марії Фріде, яка вже тоді акцентувала увагу на важливості вивчення «дрібних місцевих центрів, які зберегли деяку оригінальність і самобутність», «дрібних ганчарських осередків». Для комплексного колективного дослідження вони обрали невелике як за кількістю мешканців,

Бібліографія українського гончарства. 2007 так і за чисельністю гончарів (12 майстрів) село Бубнівку сучасного Гайсинського району Вінницької області. Юрій Александрович вивчав історію й економіку бубнівського гончарства, Євгенія Спаська штудіювала орнаментику місцевого посуду, а Лідія Шульгина описала етнографічні прикмети гончарства. Дослідники місяцями жили серед гончарів, «намагаючись, по змозі бачити все, що стосується ганчарської праці... Записуючи відомості.., – писала згодом Лідія Шульгина, – я намагалась передати їх точно в тій формі, як вони говорили...». Опубліковані ними матеріали й донині є класичними керамологічними студіями одного гончарного осередку. Проте справу так і не було доведено до логічного завершення, оскільки всіх тогочасних керамологів було репресовано. Відтоді про ретельні студії окремих осередків в Україні забули; влада деспотично переорієнтувала науковців на вивчення загальноукраїнських і регіональних закономірностей розвитку гончарства, хоча подібні дослідження могли поставати лише на основі глибокого вивчення кожного ще існуючого на той час гончарного осередку, але такі студії не заохочувалися. Народознавчу традицію 1920-х років було відновлено Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішному тільки в середині 1990-х років. Віктор Міщанин своєю польовою експедиційною діяльністю фактично відродив методику дослідницької роботи в Бубнівці. Україна отримала сучасного вченогонародознавця, який предметом наукових студій обрав не загальні закономірності розвитку гончарства, а сконцентрувався на конкретиці історичного буття гончарів на певній локальній території. При цьому він послуговувався не стільки кимсь і колись зібраними матеріалами, а переважно здобутими й перевіреними власними зусиллями, знаннями. Джерельна база його аналітичних пошуків є абсолютно оригінальною і становить винятковий інтерес для сучасної керамології. Майбутня узагальнююча історія українського гончаротворення неможлива без праць, подібних до дисертації Віктора Міщанина. Тому

нині залишається лише пошкодувати, що керамологи кінця XIX – XX століття так і не спромоглися до подібного подвижництва. Більшість із них, як уже зазначалося, були зосереджені на речовому збиральництві, формуванні музейних колекцій, і до фундаментального з’ясування історичного розвитку гончарських поселень, фіксування керамологічних, етнографічних, лінгвістичних відомостей руки, як правило, не доходили. Таким чином відбулася своєрідна муміфікація матеріального вияву гончарської культури, у більшості випадків без фіксування імен її творців. Хрестоматійним прикладом тут може бути сформування згадуваними вже Євгенією Спаською та Юрієм Александровичем упродовж 1925–1926 років величезної колекції (понад 600 шт.) виробів гончарів Бубнівки для Кустарного відділу Київського сільськогосподарського музею, які, проте, в більшості так і залишилися без імен їх авторів. Жоден із дослідників другої половини XIX – першої половини XX століття не зафіксував докладної біографії хоча б одного гончаря, гончарського родоводу, бо їх цікавили не персоналії, а передовсім вироби й обставини гончарного виробництва. Успішна робота Віктора Міщанина над дисертаційним дослідженням переконує в можливості застосування його досвіду для керамологічних студій малих гончарних осередків й інших регіонів України. Вона також показує, що з подібними дослідженнями не варто зволікати, оскільки з кожним роком усе менше залишається носіїв традиційних гончарських знань, швидкими темпами нівелюється народна культура, виходять з ужитку етнічні форми глиняних виробів і самобутні стилі їх оздоблення, які утворюють своєрідну знакову систему про давні й сучасні етноси. Перед Віктором Міщанином поставало значно складніше завдання, порівняно з його попередниками, бо до початку його наукових студій гончарні осередки припинили своє існування, традиційні глиняні вироби майже вийшли з ужитку, а селянський побут набув інтернаціональних ознак. Проте Віктор Міщанин зробив, здавалося б, неможливе: ще встиг зібрати воєдино поодинокі розрізнені відомості

273

Бібліографія українського гончарства. 2007 про давнє ремесло кількох сіл та хуторів, буквально вихопивши їх із небуття, й пішов далі, зосередивши чільну увагу на гончарських персоналіях, адже доти вчені не надавали належного значення фіксації біографічних даних майстрів, не з’ясовували їх родоводів; не завжди зазначали авторів гончарних виробів, якими комплектували музейні колекції. Дослідження Віктора Міщанина є вкрай повчальним і важливим для всіх громадян нашої країни. Його прочитання дозволяє «відкрити очі» на цинізм і геноцид совєтської влади, байдужість до людей новоукраїнських керманичів. Дисертація документально відтворює ставлення до гончарства комуністичної влади, яка робила все можливе для знищення ремісництва. Доходило навіть до того, що примушували гончарів продавати власні хати під сільраду чи помешкання для активістів, у горно підкидали артилерійські снаряди, м�лоді забороняли будувати нове житло в селі... І хоча гончарі й усвідомлювали свою безпорадність і беззахисність перед натиском тоталітарної системи (як висловився один із опитаних Віктором Міщанином мешканець с.Глинське Макар Ткаченко, «проти вітру піском не посиплеш»), проте ні печерна колективізація, ні голодомори й політичні репресії, ні фінансові санкції, ні остракізм сільських активістів не спроможні були викорчувати в них відданість прадавньому спадковому ремеслу. Гончарі працювали вночі, носили клунками глину й вироби на продаж, але від родового заняття не відмовлялися. У більшості випадків їх забирала від гончарства тільки голодна смерть, енкаведисти та воєнне лихоліття. Найстійкіші з них протрималися до кінця 1960-х років. Така стоїчність і вірність ремеслу переконує в тому, що для цих людей гончарство було винятковою необхідністю, способом самовираження й самоствердження, усвідомленою основою життєзабезпечення родини, села, регіону. А ще дисертація є вкрай повчальною для великих керманичів держави, які нерідко втілюють власні забаганки й амбітні плани, нехтуючи історичними традиціями й прагненнями співгромадян, залюблених у селянське

274

життя. Праця Віктора Міщанина саме й показує, як провідники держави своїм волюнтаризмом і жадобою влади трощили людські долі, плюндрували села, знищували ремісництво, і якими особистими й суспільними трагедіями увінчувалися їхні безглузді експерименти. Таким чином, дисертант досягнув поставленої мети: ґрунтовно дослідив гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району як суттєвого компонента традиційно-побутової культури Полтавщини другої половини XIX – XX століття. Він також успішно впорався і з поставленими завданнями. Зокрема, йому вдалося відтворити не лише історичні умови виникнення, розвитку й занепаду малих осередків гончарства, але й проаналізувати соціально-економічний розвиток промислу; дослідити технологію виготовлення глиняних виробів, професійні знання й звичаї гончарів, економічний стан гончарських господарств на різних етапах розвитку місцевого ремесла, формування гончарських династій і родоводів, домашній побут майстрів. Одним із численних достоїнств дисертації Віктора Міщанина є введення в науковий обіг колосального масиву польових матеріалів, здобутих ним же під час керамологічних експедицій, повернення українській культурі імен близько трьохсот гончарів. Більше про ці гончарні осередки не скаже ніхто, оскільки багатьох інформаторів, з якими вдалося поспілкуватися Віктору Міщанину, вже немає серед нас. З-поміж польових матеріалів хочу окремо виділити сюжет про пічникування: про це заняття маємо лише поодинокі згадки в керамологічній і етнографічній літературі, а Віктор Міщанин детально описав технологію будівництва печей, грубок і пов’язані з цим народні звичаї. У підсумку Віктору Міщанину вдалося підготувати першу в українській керамології фундаментальну працю про локальну групу малих осередків українського гончарства, яким значною мірою «пощастило»: вони мають невтомного вченого, який уже віддав на вівтар пізнання їх історії десять років життя, виповненого невпинними пошуками, сумнівами й радощами віднайдення необхідних відомостей.

Бібліографія українського гончарства. 2007

1

2

4

3

1. Заступник директора Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, заступник голови Спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Микола Литвин; директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, голова Спеціалізованої вченої ради, академік НАН України, доктор історичних наук, професор Ярослав Ісаєвич; учений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Остап Середа. 2. Молодший науковий співробітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин. 3. Доктор історичних наук, професор Оксана Франко, Микола Литвин, Остап Середа. 4. Остап Середа, Микола Литвин, Ярослав Ісаєвич. Львів. 09.10.2007. Фото Олеся Пошивайла. Публікуються вперше. Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

275

Бібліографія українського гончарства. 2007 Знання історичного минулого рідного краю підвели Віктора Міщанина до усвідомлення простої істини: повноцінної історії країни не буває без історій окремих місцевостей, великих міст і маленьких хутірців. Звідси випливає не менш важливий висновок про необхідність утвердження в місцевого населення відчуття історичної спадкоємності, ототожнення себе з досягненнями попередників, усвідомлення відповідальності за продовження їх справи, виховання гордості за односельців. Так за підтримки вченого в Україні з’явилося унікальне громадське свято – «День хутора», яке вже майже десять років (з 1998) щорічно збирає в одну велику родину мешканців Хижняківки та Безруків. «Дні хутора» – це заодно й повчальні уроки історії, і можливість зануритися в давно минулі події, віртуальна спроба осягнути красу й трагізм минулої епохи. Це також і своєрідна форма сучасної колективної тризни і сповіді перед предками, спосіб взаємопрощення й умиротворення, гармонізації міжособистісних взаємин і культивування суспільної історичної свідомості; водночас, це й міра глибини історичної пам’яті, й міра відповідальності за нинішнє буття села.

Віктор Міщанин – не новачок в українській керамології й етнології. Він автор майже трьох десятків статей з найрізноманітніших аспектів побутування малих гончарних осередків та 4-х фундаментальних монографій, виконаних особисто. Більшість із них побачили світ у авторитетних фахових журналах і щорічниках («Український керамологічний журнал», «Українське гончарство», «Етнічна історія народів Європи»), що є свідченням достатнього наукового вишколу дисертанта, серйозної апробації результатів дослідження й доступності їх для публічного обговорення. Дисертаційну роботу виконано на належ­­ ному фаховому рівні. Вона відповідає всім вимогам ВАК України до кандидатських дисертацій, а тому й рекомендована до захисту Вченою радою Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Відділом етнології сучасності Інституту народознавства НАН України. Основні результати дослідження також апробовано на 15 наукових конференціях, конгресах і семінарах. Отже, з огляду на актуальність і значущість поставлених проблем, їх успішне розв’язання, володіння сучасною науковою методологією,

Молодший науковий співробітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин і науковий керівник, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло після успішного захисту дисертації. Львів. 09.10.2007. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

278

Бібліографія українського гончарства. 2007 подане Спеціалізованій ученій раді в Інституті українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України дисертаційне дослідження «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)» на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.05 – етнологія, дає достатньо підстав для присудження її автору – п.Віктору Міщанину –

За роки незалежності України чи не найбільший поступ на ниві етнологічної науки зробили знавці традиційного гончарства – одного з головних видів народних ремесел і промислів. У дисертаційному дослідженні В.Д.Міщанина йдеться про гончарство незначного з географічного погляду мікроареалу – лише шести населених пунктів сучасного Зіньківського району Полтавської області (хутори Безруки, Старі Млини, Хижняківка та села Глинське, Лазьки і Малі Будища), які в минулому становили північну групу осередків загальновідомого Опішненського гончарного району. Уже з цього погляду рецензована праця викликає неабияке наукове зацікавлення. Знайомство із рукописом дисертації та публікаціями В.Д.Міщанина (з однойменним монографічним дослідженням і словником гончарів зазначеної групи сіл) повчальне й з іншого погляду: підготовка подібних праць вимагає від етнолога великої кількості фізичних зусиль та часу, бо новий фактичний матеріал доводиться збирати, в буквальному розумінні слова, по «крихті», особливо в тому випадку, якщо головні об’єкти польового етнографічного дослідження (поселення) або вже зникли (Безруки, Старі Млини), або перебувають на межі вимирання як «безперспективні» (Малі Будища, Глинське, Лазьки, Хижняківка). Рецензована дисертація – це також наочна ілюстрація трагічної історії українського народу у XX столітті, а заодно сотень і тисяч народних майстрів-ремісників різних спеціальностей, зокрема й гончарів. Сло-

наукового ступеня кандидата історичних наук і побажання нових наукових відкриттів у царині української керамології й етнології. © Олесь Пошивайло, науковий керівник, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, 2007

Виступ на захисті дисертації офіційного опонента, професора кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора історичних наук, доцента Михайла Глушка. Львів. 09.10.2007. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

вом, велике кожної етнічної спільноти найкраще проглядається через призму з’ясування долі, життя та діяльності окремих її членів, історії «малої» батьківщини. Тому актуальність рецензованої дисертації не викликає жодного сумніву. Більше того, вважаємо, що в майбутньому треба якомога частіше заохочувати молодих етнологів до написання подібних наукових робіт. Безумовно, дисертаційна робота В.Д.Міщанина відзначається новизною. Вона справді є першим комплексним історико-етнографічним дослідженням малих гончарних осередків, які вже припинили своє існування.

279

Бібліографія українського гончарства. 2007 Крім того, автор простежив історичний шлях виникнення, розвитку та занепаду цих осередків, визначив характерні риси та локальну специфіку місцевої гончарної продукції, технологію і професійність тутешніх майстрів-гончарів, з’ясував їхнє соціальне становище, домашній побут тощо. Комплексність дослідження забезпечило залучення значної кількості джерел, серед яких головне значення посіли власноруч зібрані автором у 1994–2005 роках польові етнографічні матеріали. Структурно дисертація В.Д.Міщанина складається зі вступу, п’яти розділів, списку використаних джерел і літератури та великого за обсягом (328 с.) корпусу додатків – довідника гончарів населених пунктів Безруків, Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів та Хижняківки, генеалогічної схеми місцевих гончарних родоводів та ілюстративного матеріалу. Кожне із цих додатків засвідчує глибоке опанування дисертантом теми дослідження, його тривалу і копітку працю, високий професіоналізм як історика й етнолога. Список використаних джерел і літератури виносить 237 позицій, що підтверджує сумлінне опрацювання автором джерел, української та зарубіжної історіографії з досліджуваної ділянки знань. У «Вступі» дотримано всіх основних вимог до робіт відповідного характеру, тобто у ньому наявні обов’язкові складові – обґрунтовано актуальність теми, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, визначено мету і дослідницькі завдання, окреслено об’єкт, предмет, хронологічні межі, методологію і методи дослідження тощо. У першому розділі «Історіографія, методика та джерела дослідження» В.Д.Міщанин докладно аналізує стан наукового вивчення північної групи малих осередків Опішненського гончарного району, зокрема в різних писемних свідченнях про них за період від 1870-х років до початку ХХІ ст., оцінює внесок своїх попередників (Якова Риженка, Юрія Лащука, Катерини Матейко, Олеся Пошивайла та інших), виявляє дослідницькі прогалини тощо. Загалом, автор

280

виділив шість основних етапів дослідження цієї групи гончарних осередків (с.23-24). У другому розділі «Малі осередки гончарства ХV–ХХ століть» ідеться про перші писемні згадки кожного досліджуваного населеного пункту, історію їх розвитку й занепад, про причини виникнення й утвердження в цих поселеннях гончарства як провідного промислу, інших домашніх ремесел і промислів, майновий стан народних умільців та інше. Зокрема, на основі різних статистичних даних автор доводить: найбільшого розвитку гончарство набуло в тих поселеннях, які виникли у ХV–ХVІІ ст. (села Глинське, Лазьки, Малі Будища), і навпаки, у малодвірних поселеннях, заснованих пізніше (наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.), гончарство розвивалося менш інтенсивно. Велику увагу в дисертації приділено демографічній ситуації у досліджуваних поселеннях упродовж їх існування. Як засвідчують подані у роботі незаперечні факти, найбільших втрат місцеве населення зазнало через більшовицькі репресії та голодомор – геноцид українського народу в 1932–1933 роках. Наприклад, у селі Малі Будища за роки голодомору померли 932 мешканці, тобто майже кожен другий (1926 року тут проживало 1935 «їдаків») (с.52), серед них і значна кількість гончарів. Третій розділ «Виготовлення глиняних виробів у другій половині ХІХ – ХХ столітті» є одним з ключових, оскільки саме у ньому йдеться про різні суто етнографічні аспекти гончарного ремесла: про добування глини та підготовку маси, традиційні знаряддя праці гончарів, технологію виготовлення й оздоблення виробів, їх асортимент і функціональне застосування в побуті. Точніше, спираючись передовсім на польові етнографічні матеріали, В.Д.Міщанин довидить, що місцеві майстри гончарної справи добували глину двояко (відкритим і закритим способами), використовували два типи гончарного круга («шльонський» і «волоський»), володіли різними секретами оздоблення та двома способами покриття глиняних виробів поливою (рідкою і сухою), а сам посуд випалювали у гончарних печах (горнах) двох типів

Бібліографія українського гончарства. 2007 (круглої та чотирикутної форм). Залежно від переважаючого виду продукції, автор виділив п’ять основних груп гончарів («горшечників», «посудників», «мисочників», «кахельників» та «цегельників»), спеціалізація кожної з яких залежала від різних чинників. У канву цього розділу органічно вписуються подані тут етнографічні відомості про світоглядні уявлення, вірування та деякі звичаї місцевих гончарів, яких вони дотримувалися під час виготовлення своїх виробів. Четвертий розділ «Глиняні вироби в системі традиційно-побутової культури» присвячений, фактично, кінцевому результату праці майстрів гончарної справи – асортименту виробів, які вони виготовляли, та реалізації готової продукції на ринку. Зокрема, дисертант розглядає такі типи кухонного посуду, як горщики різного призначення («золінник», «борщівник», «чавунець»), миски («яндоха», «друшляк», «кандійка»), макітри, ринки, чашки, кухлі, чарки, дитячі іграшки та ін. Зазначаючи місцеві назви відповідних виробів, автор описує характерну для кожного з них форму та складові елементи, а також функціональне застосування в побуті. Дослідником встановлено: найбільш різноманітним був асортимент гончарних виробів у с.Малі Будища, яке знаходилося неподалік від Опішного, найбіднішим – у віддалених від Опішного поселеннях гончарів (с.122-127). Сказане підтверджують подані в рецензованій роботі документальні дані, зокрема і статистичні у формі таблиць, про географію та масштаби збуту гончарями випаленої продукції, який безпосередньо впливав на соціальне становище та добробут їхніх родин. Загалом, дисертант дійшов до висновку, що в другій половині XIX – першій третині XX ст., тобто в період розквіту цього промислу, у північних осередках Опішненського гончарного району, на відміну від інших малих осередків, виготовляли глиняні вироби всіх основних типологічних груп. Щоправда, місцева продукція задовольняла виключно потреби сільського населення Середнього Подніпров’я та Слобожанщини.

У заключному (п’ятому) розділі «Домашній побут гончарів» В.Д.Міщанин торкається умов щоденного життя та праці народних умільців досліджуваного ремесла, їхнього економічного становища залежно від рівня забезпечення господарства орними та сінокісними угіддями (таблиці 6-12), а також негативний вплив професійного заняття гончарством на здоров’я кожного з них та членів родини загалом. Кожен розділ дисертаційної праці В.Д.Міщанина завершують умотивовані і підкріп­лені конкретними аргументами висновки. Загальні «Висновки» випливають із наведеного в рецензованій роботі фактологічного матеріалу, містять чимало нових наукових спостережень та оцінок, які зводяться до того, що локальні особливості традиційної матеріальної й духовної культури, зокрема й у галузі гончарства, формувалися в кожному хуторі, селі та містечку України; у сукупності всі вони й окреслили загальноетнічні риси та властивості українського народу в культурній сфері. Позитивно оцінюючи дисертаційне дослідження В.Д.Міщанина в цілому, вважаємо за необхідне висловити ряд зауважень і побажань, звернути увагу на деякі упущення та неточності. 1. Обґрунтування актуальності дисер­та­ ційної роботи є надто широким і перенасиченим фактажем, зокрема щодо вкладу попередників у дослідження окресленої автором групи населених пунктів, а також монографічного дослідження окремих поселень сучасними українськими мистецтвознавцями. Згідно із загальними вимогами до підготовки та оформлення робіт відповідного характеру, цей фактичний матеріал мав посісти належне місце в розділі «Історіографія, методика та джерела дослідження». 2. Розмитістю і неточністю відзначається визначення об’єкта та предмета дослідження у Вступі. Якщо точніше, то об’єктом рецензованого дослідження є північна група малих осередків Опішненського гончарного району, про які саме і йдеться в роботі, а не «гончарство в системі традиційно-побутової культури українців другої половини ХІХ – ХХ ст.» (с.10). Щодо предмета

281

Бібліографія українського гончарства. 2007 дослідження, то він чітко окреслений у меті та основних завданнях дисертаційної роботи; це саме засвідчує її зміст та поданий у ній фактичний матеріал. 3. Фахівці-мовознавці з ономастики вже довели, що в більшості випадків народні етимології назв давніх населених пунктів часто є надуманими і не відповідають історичній дійсності. Сказане стосується трактування В.Міщанином походження назв двох досліджуваних сіл – Лазьки (с.40) та Малі Будища (с.47). Стосовно назви останнього з них, то, з наукового погляду, достовірністю відзначається лише версія, запропонована ще В.Губенком, тобто пов’язування її з назвою поширеного у середньовіччі лісового промислу – «буди» як осередку випалювання вугілля та виготовлення поташу. Дещо складнішою є наукова етимологія назви села Лазьки, яка виникла не на основі дієслова «лазити» чи від якогось Лазька, як вважали місцеві жителі в минулому, а на основі однокореневого слова «лаз», характерне для народнорозмовної мови всіх без винятку слов’ян. Зокрема, українці вживали цей термін для означення «луки; лісової галявини; сіножаті; молодого лісу, молодої порослі на місці зрубаного лісу; поля далеко від села тощо» (Етимологічний словник української мови. – К., 1989. – Т.3. – С.182). Загалом же, спільне для народної мови всіх слов’ян слово «лаз» означало передусім ділянку землі, що знаходиться в лісі чи поблизу нього. Це саме підтверджують наведені у дисертації відомості про с.Лазьки, датовані кінцем XVIII ст. (с.41). 4. З опису конструкції «шльонського» і «волоського» гончарних кругів (с.76-77) не зовсім зрозуміло, якого походження вони були – місцевого чи іноетнічного. Зазначені назви також не містять чіткої відповіді з цього питання, тим паче, що паралельно з ними побутували інші народні мовні означення цих типів знаряддя праці – відповідно «головатий» («шестерня») та «машина». 5. Кілька разів «керамологія» оголошується дисертантом окремою наукою (с.4, 8, 12) і протиставляється українському мистецтво­

282

знавству та етнології, а окремі дослідники традиційного гончарства, зокрема й Катерина Матейко, вважаються фахівцями-керамологами. Можемо лише здогадуватися: як працівник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, автор хотів тим самим віддати належне цій науковій установі, а також своєму науковому керівнику (котрий, до речі, вважає себе здебільшого саме керамологом, а не етнологом) у становленні як народознавця. Однак виокремлення наукових студій про цей вид народних ремесел і промислів у окрему галузь знань є недопустимим, хоча б з тієї причини, що знавці традиційного гончарства застосовують під час своїх досліджень однакові й уже давно усталені в етнологічній науці методологію, методику, методи праці, наукові підходи, а також понятійно-термінологічні надбання. Незважаючи на ці та деякі інші незначні зауваження й погрішності, в цілому дисертація В.Д.Міщанина «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина XIX – XX століття)» є завершеною самостійною роботою, що відповідає основним вимогам ВАК України. Вона також засвідчує, що підготовка ґрунтовної народознавчої праці не залежить від територіальних меж і тематичної широти, а передусім від фахового рівня автора. Автореферат дисертації відображає основний її зміст, як і опубліковані по темі три десятки праць, 19 із них – у фахових виданнях. Вважаємо, у Спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 при Інституті українознавства імені І.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України є достатньо підстав присудити Міщанину Вікторові Даниловичу науковий ступінь кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.05 – етнологія. © Михайло Глушко, офіційний опонент, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор історичних наук, доцент, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

Представлене дисертаційне дослідження цікаве з огляду на кілька обставин. По-перше, вивчення традицій українського гончарства є важливою актуальною проблемою вітчизняної етнологічної науки, оскільки передбачає з’ясування визначальних етнокультурних особливостей українців. По-друге, досліджується явище, яке історично знаходиться на етапі занепаду та зникнення, і тому з’ясування його прикметних особливостей буде значно утруднене в майбутньому. І, по-третє, локалізована в межах шести поселень територія дослідження є відносно невеликою, що обумовлює необхідність глибокого аналізу наукової проблеми, а це, у свою чергу, дає можливість з’ясувати процес формування локальних етнічних рис. Матеріали дисертації засвідчують, що автор чітко усвідомлює мету дослідження та основні завдання, які прагне вирішити у своїй роботі. Конкретно визначено об’єкт наукового дослідження, водночас формулювання предмета є, на наш погляд, не дуже вдалим. Структура роботи добре продумана. Окреслені напрямки наукового аналізу охоплюють практично всі аспекти вивчення гончарських традицій. Формулювання назв розділів, окремих параграфів чіткі, конкретні, за винятком пункту 3.2, визначення якого потребує уточнення. Як випливає із дисертаційного дослідження, автор ґрунтовно опрацював велику кількість наукової літератури, історіографічний огляд якої подано в окремому підрозділі. Проведений аналіз ще раз засвідчує важливість продовження українських керамологічних студій. Інформаційна насиченість роботи базується на широкій джерельній основі. Залучивши численні відомості, зібрані під час багаторічних польових досліджень, матеріали музейних колекцій, дані, які почерпнуті із писемних джерел та літератури, дисертант у повній мірі зумів охарактеризувати означену наукову проблему та вирішити визначені завдання. Цілком логічним у структурі дисертації є розділ, у якому автор висвітлює історичний

Виступ на захисті дисертації офіційного опонента, доцента кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидата історичних наук Миколи Гладкого. Львів. 09.10.2007. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

розвиток населених пунктів. У роботі подано історико-краєзнавчі дані, узагальнено відо­мості демографічного характеру. Все це створює достатньо повне уявлення про середовище, в якому жили і працювали народні майстри. Автором чітко визначено основні фактори, які сприяли виникненню гончарства в досліджуваних поселеннях. Особливий інтерес у дисертації викликають відомості, викладені в третьому і четвертому розділах стосовно технологічних особливостей гончарного виробництва, професійних знань гончарів, їхнього приладдя і знарядь праці, асортименту. Водночас для читача, особливо віддаленого від предмета дослідження, наявний текстовий опис пам’яток матеріальної культури буде недостатній. Для повноцінного уявлення про їх особливості було б доречно подати в роботі замальовки або фотографії елементів декорування, гончарного обладнання, розмаїтих виробів, виготовлених народними умільцями. Останні представлено лише частково. Важливими в дисертації є досліджені Віктором Міщанином аспекти, пов’язані зі збутом гончарних виробів, оцінкою економічного стану

283

Бібліографія українського гончарства. 2007 гончарських господарств. Завершують повну картину уявлень про життя гончарів відомості про їхній побут, виробничі умови. Характерною ознакою рецензованої дисертації є широке застосування порівняльного підходу під час вивчення специфіки досліджуваного явища. Проведення паралелей дало змогу дисертанту не лише з’ясувати локальну специфіку гончарства, а й простежити спільні тенденції у розвитку цього заняття. Логічними видаються й спроби автора простежити еволюційні зміни в побутуванні гончарного виробництва, в життєвому укладі українців. Особливу оцінку заслуговують додатки, подані Віктором Міщанином до дисертації. Очевидним є те, що для збору відомостей та їх оформлення автор доклав чимало праці. Дисертантом укладено словник місцевих гончарів, генеалогічні схеми їхніх родів, подано відповідні бібліографічні відомості. Зібрано численні фотоматеріали, які доносять нам, перш за все, образи народних умільців. Водночас їх упорядкування не базується на чіткій логічній схемі. Але загалом зібрані матеріали матимуть неоціненне значення для місцевої історії. Матеріали дисертації можуть бути використані і для мовознавчих досліджень, оскільки в роботі подано численну місцеву гончарну лексику. Під час читання дисертації відчутний і особливий емоційний аспект, який базується на щирому захопленні автора досліджуваною проблематикою, місцевою історією та відчутті особистої приналежності до людей, у середовищі яких побутували ці традиції. У дисертації також мають місце деякі погрішності технічного характеру, як от: відсутність в окремих випадках точної вказівки

284

сторінок у покликаннях на конкретні факти, почерпнуті з інших видань; повторення в тексті назв деяких наукових праць тощо. Загалом, підсумовуючи, зазначимо, що матеріали дисертації представляють завершене наукове дослідження, доповнюють та розширюють відомості про локальні особливості українського гончарства. Представлені в роботі положення аргументовані. Висновки, зроблені дисертантом на основі проведеного дослідження, чіткі, конкретні. Висловлені зауваження суттєво не знижують наукову вартість дисертаційного дослідження. Робота в цілому виконана на належному теоретичному рівні і відповідає вимогам, які ставляться до кандидатських дисертацій ВАК України. Матеріали дисертації засвідчують, що її автор – сформований науковець. Вражає вагомий науковий доробок дисертанта, котрий опублікував значну кількість праць із зазначеної проблематики, у тому числі й 2 монографії. Автореферат відповідає змісту дисертації й дає повне уявлення про неї. Зважаючи на все це, вважаю, що Міщанин Віктор Данилович за подану до захисту дисертацію заслуговує присудження наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія. © Микола Гладкий, офіційний опонент, доцент кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

Одним із найяскравіших і найдавніших видів народного ремесла й мистецтва в Україні по праву вважають гончарство, яке на межі XIX– XX ст. було найпоширенішим видом діяльності майстрів. Воно в собі мало певну класифікацію, скажімо, за більш яскраво виявленим чи менш виявленим художньо-локальним обличчям. Ті другі менш привертали до себе увагу, і тому залишилися поза інтересом дослідницької думки, оскільки налічували незначну кількість гончарів. Тобто були малими гончарними осередками з усякого огляду й існували лише задля суто побутово-господарських потреб населення. І тим не менше заслуговують на наукове дослідження. Як видно з автореферату, здобувач наукового ступеня п.В.Д.Міщанин зосередив свою увагу саме на малих гончарних осередках, «локалізованих поблизу селища Опішного – Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка» (с.З). Бажано в подальшій роботі, якщо це можливо, виявляти локальний характер досліджуваних центрів, які слід виокремити за елементами формо- та орнаментотворення, а в цьому розмаїтті, можливо, вдалось би побачити й «обличчя» окремих майстрів. У таких малих осередках зробити це, щоправда, важко. Загалом робота носить етнологічний характер, що повністю відповідає пошуковуваній дисертантом спеціальності. Можливо, у канві розділів доречним було б торкнутися розгляду форм та орнаментальних систем їх оздоблення з позицій фольклорно-етнографічного розвитку, що безумовно знайшло б своє глибше й всебічне узагальнення у висновках. У них вірно наголошується на тому, що «основними факторами, які сприяли виникненню гончарства, були: наявність місцевих покладів якісних гончарних глин» (с.14). Але чи не найголовніший фактор – це ремісничо-мистецькі здібності, задатки певної частини населення – народних майстрів, які із значним ентузіазмом і творчою ініціативою саме в глині виявляли

свій талант, свою працю, безкорисливий пошук можливостей застосовувати природні надра глин для задоволення як побутовогосподарських, так і культурно-естетичних потреб народу. Далі автор автореферату пише: «...нині в Україні вкрай важливо не закликати відроджувати подібні осередки, а насамперед загальмувати негативні тенденції до занепаду визначних центрів гончарства» (с.14). А хіба одне другому заважає задля відродження й розвитку традиційної культури гончарства українців на сучасному етапі, тим більше, що далі дисертант пише «...вчасно (коли це? Та тепер, не пізніше) перетворивши їх (тобто визначні центри гончарства) на значущі чинники формування й утвердження сучасної повсякденної національної культури українців». Задля поглиблення свого дослідження можна було б зосередити увагу на звичаях, обрядах, способах проведення свят, культовому призначенні (ворожінні і т.д.) гончарства з виявом певних семантичних ознак як форм, так і оздоблення. Загалом автореферат засвідчує про значну пророблену пошукачем дослідницьку роботу, його вагомі й кількісні публікації за темою дослідження і, що чи не найважливіше, є те, що п.В.Д.Міщанин узяв за основу наукового дослідження малі гончарні центри Опішненського гончарного району. Це є особливо похвальним і заслуговує на загальне схвалення й підтримку. Враховуючи все раніше згадане, висловлюємо впевненість у тому, що дана дисертаційна праця, незважаючи на окремі недогляди, заслуговує на високу оцінку, а її автор вартий удостоєння його наукового ступеня кандидата історичних наук. © Василь Гудак, доцент кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, 2007

285

Бібліографія українського гончарства. 2007

Актуальність теми дисертації Віктора Міщанина сумніву не викликає, адже так званим невеликим або малим гончарним осередкам українські керамологи уваги майже не приділяють, лише згадуючи їх поряд із визначними центрами, такими як Опішне, Косів, Дибинці, Нова Водолага, Ічня, Бубнівка, Смотрич та десятки інших. Однак досвід експедиційних досліджень дає підставу стверджувати, що в невеликих осередках можна віднайти надзвичайно цікавий матеріал для наукових студій з мистецтвознавства та етнології. Саме тому робота пана Міщанина видається надзвичайно цікавою і важливою для нашої науки. Судячи з автореферату, Віктор Міщанин продемонстрував не тільки глибоке знання матеріалу та вміння його осмислити, а й небайдужість справжнього науковця і любов до того, що вивчає і про що пише. Відчувається, що дисертант здійснив величезну дослідницьку роботу в архівах, музейних зібраннях, приватних колекціях і, насамперед, під час експедицій. Польовий матеріал, зібраний паном Віктором під час обстежень гончарних осередків, є без перебільшення унікальним, а його наукове осмислення, викладене в численних публікаціях і в дисертації, без сумніву є надзвичайно цінним для української керамології. Надзвичайно важливим є те, що Віктор Міщанин одним з перших з позицій етнології здійснив комплексне дослідження і по суті відкрив для науки такі осередки, як Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка. Авторові вдалося в цілому відтворити історичні умови виникнення, розвитку та занепаду малих осередків опішненського гончарського району, проаналізувати соціально-економічний розвиток гончарства в них протягом другої половини ХІХ – ХХ ст., вивчити технологію виробництва і пов’язані з нею професійні знання і звичаї гончарів. Віктор Міщанин ґрунтовно дослідив домашній побут гончарів, з’ясував місце і роль глиняних виробів у системі традиційно-побутової культури Полтавщини, вивчив формування гончарських династій.

286

У своїй роботі Віктор Міщанин переконливо показав, що гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району є надзвичайно важливим компонентом традиційно-побутової культури Полтавщини другої половини ХІХ – ХХ ст., що народна кераміка одного з найвідоміших центрів України Опішного не може бути вичерпно проаналізована без ознайомлення з творчістю майстрів цих осередків і що взагалі історію українського народного мистецтва не можна розглядати без врахування традицій другорядних сіл та хуторів різних регіонів України. Надзвичайно важливо, що дисертант зібрав унікальний матеріал у місцях, де не лише зник гончарний промисел, але й припинили існування і самі населені пункти або в них залишились одиниці мешканців. Цілком логічною є структура дисертації, яка складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків, які виступають самостійним науковим дослідженням. Це – «Довідник гончарів Безруків, Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки», генеалогічні схеми гончарських родоводів, ілюстрації. Варто підкреслити, що думки викладено стисло, логічно, гарною українською науковою мовою. Текст добре вичитаний і відредагований. Безсумнівно, дисертаційна робота Віктора Міщанина «Гончарство північної групи малих осередків опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ ст.)» відповідає високому рівню усталених вимог, що ставляться до досліджень такого рангу, а її автор заслуговує присудження йому наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія. © Олена Клименко, науковий співробітник Відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства,2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

На сучасному етапі розвитку української наукової думки пріоритети в гуманітарній сфері здобуває, передовсім, етнологія як наука, що охоплює практично всі ділянки вивчення ґенези, формування та функціонування етносів, їх історико-соціальної ролі в еволюційних процесах людства. Однією з традиційних сфер етнологічних студій є матеріальна культура етносів, що зумовлено об’єктивними факторами її домінативності, наочності та збереженості. Однак проблемна обмеженість, описовість і вузькодисциплінарність підходу до явищ матеріальної культури зумовили у вітчизняній науці певну стагнацію комплексного вивчення історико-культурної спадщини українців, виразним компонентом якої постає народна культура і, зокрема, ремесла та промисли. Тому на сучасному етапі розвитку історичної науки надзвичайно актуальною є поява етнологічних досліджень, спрямованих на всебічне вивчення регіональної специфіки української традиційної народної культури. Однією з таких наукових праць є дисертація Віктора Міщанина «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)», який представляє молоду генерацію вченихкерамологів, що обрали предметом своїх досліджень ті чи інші аспекти розвитку гончарства як одного з найбільш знакових сегментів традиційної культури. Дисертація Віктора Міщанина є першим комплексним дослідженням гончарства малих осередків. Його поява засвідчує успішний розвиток вітчизняної етнології, яка з’ясовує все нові й нові регіональні особливості традиційнопобутової культури нашого народу. Гончарство малих осередків Опішненського гончарного району до цього часу було маловивченою ділянкою в галузі етнології. З огляду на це, дослідження Віктора Міщанина постає надзвичайно важливою ланкою у вивченні закономірностей історичного розвитку гончарних осередків, особливостей традиційного

виробництва, професійних знань та звичаїв, домашнього побуту майстрів, що сприятиме визначенню ролі і місця глиняних виробів у традиційній культурі українців. Звертає увагу вагома документальна база дослідження, яка включає праці етнографічного, економічного, статистичного, мистецтвознавчого характеру дослідників другої половини XIX – початку XXI століття, комплекс різноманітних архівних, музейних матеріалів, що безперечно сприяло успішному вирішенню завдань дисертації. Надзвичайно важливим аспектом дослідження є не тільки введення в науковий обіг нових фактологічних матеріалів, зібраних автором упродовж 1994–2005 років у ході проведення керамологічних експедицій до колишніх гончарних осередків району, а й апробування їх у 2 фахових та 2 науково-популярних монографіях. Позитивним є й те, що теоретичний матеріал дисертації доповнюється багатим фотоматеріалом, який ілюструє різні аспекти праці та побуту місцевих гончарів. Наукова новизна роботи полягає в тому, що Віктор Міщанин, поставивши за мету вивчення гончарства північної групи малих гончарних осередків Опішненського гончарного району як суттєвого компонента народної культури Полтавщини, вперше в українській етнології й керамології узагальнив наявні відомості про гончарство самобутніх осередків гончарства, з’ясував роль і місце промислу в системі традиційно-побутової культури місцевого населення, реконструював народну технологію гончарного виробництва, відтворив історичні умови життя майстрів, специфіку домашнього виготовлення глиняних виробів, дослідив економічний стан гончарських господарств на різних етапах розвитку ремесла, проаналізував формування гончарських династій та родоводів. Варто зазначити, що дисертаційне дослідження Віктора Міщанина має й практичну цінність, яка полягає в перспективі використання його матеріалів і висновків в університетських та шкільних курсах керамології, народознавства, краєзнавства,

287

Бібліографія українського гончарства. 2007 при укладанні словника «Українські гончарі», енциклопедії «Українське гончарство» та підручника «Українська керамологія». З огляду на актуальність поставленої проблеми, успішне розв’язання поставлених завдань, володіння сучасною науковою методологією, подане на Спеціалізовану вчену раду Д 35.222.01 в Інституті українознав-ства імені І.М.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України дисертаційне дослідження «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)», дає підстави для присудження його автору – Віктору

Міщанину – наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія.

На сучасному етапі розвитку української наукової думки пріоритети в гуманітарній сфері здобуває, передусім, етнологія як наука, що охоплює практично всі ділянки вивчення генези, формування та функціонування етносів, їх історико-соціальної ролі в еволюційних процесах людства. Однією з традиційних сфер етнологічних студій є так звана матеріальна культура етносів, що зумовлено об’єктивними факторами її домінативності, наочності та збереженості. Однак проблемна обмеженість, описовість і вузькодисциплінарність підходу до явищ матеріальної культури зумовили у вітчизняній науці певну стагнацію комплексного вивчення історико-культурної спадщини українців, виразним компонентом якої постає народна культура і, зокрема, художні ремесла та промисли. Однією з таких наукових праць є дисертаційна робота Міщанина Віктора Даниловича «Гончарство Північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина XIX – XX століття)», в якій уперше в такій повноті досліджуються історико-етнографічні аспекти побутування гончарства малих осередків Полтавщини. Рецензована дисертаційна робота відзначається чіткою структурою, логічністю викладу

й обґрунтованістю наукових положень і висновків, що засвідчують фахову сформованість Віктора Міщанина як науковця. Вражає загальний обсяг дисертації – 506 сторінок, серед яких більшу частину відведено додаткам (довіднику гончарів, генеалогічним схемам, ілюстрованим матеріалам), що становлять значну науковопрактичну цінність. Визначення мети, завдань, об’єкта і предмета дослідження здійснено повністю згідно з дисертаційною проблематикою. Із зазначених у авторефераті положень і з особистого давнього знайомства з науковою діяльністю Віктора Міщанина випливає, що дисертаційна робота є актуальною і новаторською, її поява зумовлена як сучасним станом розвитку вітчизняної етнології, так і науковою зрілістю самого дисертанта. При цьому слід зауважити, що дослідження має не лише вагому теоретичну цінність, а й практичне значення, оскільки сприяє, поміж означеного в авторефераті, формуванню пріоритетів студіювання етнокультурних явищ життєдіяльності українців, складає значну базу для реконструкції важливих складових традиційних промислів, проведення подальших узагальнюючих керамологічних досліджень. Показово, що Віктор Данилович на матеріалах окремої групи гончарних осередків

288

© Людмила Метка, завідувач Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, завідувач Відділу етнографії гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидат історичних наук, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007 виявляє не лише історичні й соціальноекономічні, а й етнокультурні особливості їх побутування: професійні знання гончарів, звичаєвість, асортимент гончарних виробів тощо. Слід окремо відзначити методичну спрямованість дисертанта, котрий фахово застосовує низку наукових методів дослідження, віртуозно оперує матеріалами власних польових досліджень, архівними даними, науковим доробком попередніх дослідників. Показово, що основні положення та результати роботи адекватно викладено в 4 монографіях та 26 публікаціях, й апробовано на 15 наукових форумах. Високо оцінюючи дисертаційну працю Віктора Міщанина, вважаємо за необхідне висловити кілька зауважень, які аж ніяк не впливають на вагомість та результативність дослідження і мають рекомендаційно-дискусійний характер. 1. З тексту автореферату не зовсім зрозумілою є обґрунтованість визначення територіальних меж дисертаційної роботи: якщо у назві йдеться про північну групу малих осередків, то чи означає це наявність ще й південної, західної і т. п. груп, чи мова йдеться лише про одну групу малих осередків Опішненського гончарного району, умовно ідентифіковану за її географічним розташуванням у північно-східній частині Зіньківського району. Адже Юрій Лащук зараховував досліджувані дисертантом хутори

та села до «менших осередків гончарства» цього регіону (с.2), та й сам автор означені населені пункти визначає в означенні предмета свого дослідження як «малі осередки Опішненського гончарного району» (с.3). 2. Не зовсім коректною видається назва другого розділу дисертації «Малі осередки гончарства ХV–ХХ століть» (с.8), оскільки, як зрозуміло з положень автореферату, тут йдеться лише про ті ж шість населених пунктів, які автор розглядає як північну групу малих осередків Опішненського гончарного району (с.9-10). За актуальністю теми, науковою новизною, теоретично-практичною цінністю, рівнем опрацьованості матеріалів, аргументованістю висновків дисертація «Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина XIX – XX століття)» відповідає вимогам ВАК України до дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня кандидата наук, а її автор Міщанин Віктор Данилович заслуговує на присвоєння наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія.

Процеси, які мають місце в сучасному світі, вимагають посилення уваги до сфери духовної культури, до проблеми її коренів і укоріненості в динамічному потоці сучасного життя. Одержана Україною незалежність стимулює не тільки економічний і політичний розвиток держави, а й інтерес широкої громадськості до своїх історичних коренів, джерел національної і духовної культури, до різних видів народного ремісництва і народної художньої культури, до тих регіонів і їх осередків, де в найбільшій мірі вони проявилися й утвердилися.

Одним із таких регіонів є Опішненський гончарний район зі своїми осередками в його північній частині. Важливою його особливістю є те, що в ньому в найбільш концентрованому вигляді виявилися національні риси українського гончарного виробництва і його традиції, а також те, що навколо нього історично склалося, образно кажучи, сузір’я малих гончарних осередків, кожний з яких, входячи в ціле, базуючись на схожих сировинних матеріалах, технології виготовлення, асортименті, засобах реалізації виробів тощо, має і свої особли-

© Ігор Пошивайло, заступник з наукової роботи директора Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара», кандидат історичних наук, 2007

289

Бібліографія українського гончарства. 2007 вості, свою специфіку, а всі разом складають надзвичайно цікаве ремісничо-економічне, культурно-духовне й історико-етнографічне явище. Дослідженню цієї проблеми і присвячена кандидатська дисертація Віктора Міщанина, уродженця цього краю, керамолога, історика, етнографа, багаторічного дослідника і пристрасного патріота. Дисертація В.Д.Міщанина – результат тривалого, копіткого, напруженого пошуку. Все, що викладено в дисертації, базується на джерелах, які узагальнюють досягнуте істориками і керамологами України, а насамперед – на тому, що дисертант сам побачив і почув, так би мовити, «прощупав» власними руками, пройшов власними ногами. Все зібране дисертантом – архіви, фотографії, документи, свідчення – осмислене й узагальнене дисертантом за допомогою опробованих методик і засобів, доповнених власними прийомами, виробленими в процесі багаторічної пошукової практики.

Дисертація В.Д.Міщанина, поза сумнівом, містить у собі важливий і цікавий історичний і етнографічний матеріал, є значним внеском в історичну науку, етнографію, керамологію і духовну культуру України. Вона послугує як спеціалістам-ученим, так і кожному, хто цікавиться українським гончарством, його витоками й особливостями, отже, сприятиме збагаченню української духовної культури, загальному історичному поступу вільної, незалежної України. Вважаю, що дисертація В.Д.Міщанина й опубліковані на її основі монографії та наукові статті цілком заслуговують присвоєння йому наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія.

Дисертаційна тема, пов’язана з поглибленим вивченням історичного розвитку гончарства групи малих осередків поблизу Опішного в Полтавщині, їхніми технічними та етнографічними особливостями, роллю гончарювання в системі культури й побуту нашого народу, є актуальною і вельми необхідною на сьогоднішній день. Дисертація та реферат В.Міщанина відповідають вимогам сучасної академічної науки: застосовано порівняльно-історичний та структурно-функціональний методи, використано і глибоко проаналізовано історіографічні й архівні джерела, наслідки польових обстежень, зібрано до 300 зразків гончарного посуду для Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Представлена до захисту дисертація базується на двох ґрунтовних працях, що з’явилися друком у 1999 і 2005 роках, що мали значний резонанс в Україні, а також на численних публікаціях у фахових академічних виданнях.

Керамологічні студії талановитого й сумлінного вченого В.Міщанина закладають міцну й тривку основу для подальших узагальнень історичних, етнографічних і мистецтвознавчих монографій про українське гончарство та його носіїв. Усе свідчить про те, що автор фахово й блискуче висвітлює свою улюблену тему і тому заслуговує на нашу шану й повагу, а також, я думаю, і членів високоповажної Спеціалізованої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Дисертація В.Міщанина заслуговує на високу оцінку, а її автор – звання кандидата історичних наук.

290

© Леонід Сморж доктор філософських наук, професор, 2007

© Віталій Ханко, доцент Полтавського технічного університету імені Юрія Кондратюка, заслужений працівник культури України, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

Серед історично визначених осередків народного мистецтва і ремесла є свої «генерали» й «рядові» творчого процесу. На небосхилі українського гончарства магнетизм посиленої уваги дослідників до провідних центрів також був усталеною закономірністю. Надісланий на рецензію автореферат дисертації Віктора Міщанина є свідченням того, що чи не вперше в українській історико-етнологічній науці предметом дослідження обрано малі осередки та їх роль у розвитку традиційної культури Полтавщини й України загалом. Задля порівняння зазначимо також аналогічну проблематику, обрану в мистецтвознавчому дослідженні Олегом Слободяном щодо гончарства села Пістинь у 2005 році. Очевидна актуальність подібних досліджень визначає і мету дисертаційної роботи Віктора Міщанина. Сформульовані завдання дослідження, викладений за розділами основний зміст дисертації та висновки свідчать, що дисертант успішно справився із поставленою метою. Не викликає сумнівів і практичне значення одержаних результатів для примноження етнічних традицій,

і наукова новизна дисертації, апробована на 15 наукових конференціях та у більш ніж 17 статтях та 2-х монографіях. Головні висновки дисертації реалістичні, не видають бажане за дійсне, коли йдеться про ознаки вторинності створення самобутніх форм виробів чи критичний сучасний стан досліджуваних осередків. Застосована методика дослідження буде вельми корисною для подальшого наукового вивчення так званої вторинної групи носіїв народних традицій. У кількісному вимірі їх завжди більше, ніж історично визначених «столиць» народного мистецтва. Автореферат дисертації виконаний на належному науковому рівні і свідчить, що його автор Віктор Данилович Міщанин заслуговує на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Незважаючи на те, що українське гончарство інтенсивно вивчається науковцями більше ста років, воно до сьогодні залишається малодослідженим. Одними з найменш вивчених залишаються малі гончарні осередки – супутники своєрідних метрополій цього ремесла. Більшість їх занепало до 1970-х років, тому відомості про тамтешнє гончарство зараз зібрати досить складно. Та й у час повноцінного функціонування науковці майже не приділяли уваги їх вивченню. Для Опішного такими населеними пунктами є Батьки, Безруки, Вільхове, Глинське, Диканька, Заїченці, Зайцеві хутори, Лазьки, Малі Будища,

Міські Млини, Півні, Попівка, Старі Млини, Хижняківка, Чернечий Яр, Шкідинівка, Яблучне. Віктор Міщанин зосередив свою увагу на шести з них, розташованих у північно-східній частині нинішнього Зіньківського району, північніше Опішного – Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка. Метою дисертаційної роботи є дослідження гончарства вищеназваних осередків як суттєвого компонента традиційно-побутової культури Полтавщини другої половини XIX – XX століття. Підпорядкована темі вдала структура дисертації дозволила автору послідовно вирішити поставлені наукові завдання.

© Ростислав Шмагало, декан факультету історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, 2007

291

Бібліографія українського гончарства. 2007 Дисертант використав максимально повну джерельну базу. Значну частину джерел виявлено ним уперше під час понад 10-літньої роботи в архівних та музейних установах України та в керамологічних експедиціях. Важливо, що історію розвитку гончарства Віктор Міщанин розглядає відповідно до принципу історизму разом з історією кожного з гончарних осередків – від зародження до занепаду, даючи власні пояснення причин тих чи інших явищ. Значну увагу він приділяє пов’язаним з гончарством персоналіям. Детально проаналізувавши технологію виготовлення глиняних виробів, професійні знання, звичаєвість, спеціалізацію, умови життя та економічний стан місцевих гончарів, дослідник показав їх спільні та специфічні риси порівняно з гончарством Опішного та інших гончарних осередків України. Значну увагу Віктор Міщанин зосередив на вивченні асортименту глиняних виробів та ареалі й способах їх збуту. В цілому, дисертантові вдалося різнопланово проаналізувати гончарство Безруків,

292

Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки другої половини XIX – XX століття, показати його місце і роль у системі традиційно-побутової культури місцевого населення. Висновки, зроблені дисертантом, апробовано на 15 наукових конференціях, у чотирьох монографіях та 26 статтях. На мою думку, дисертаційна робота Віктора Міщанина є самостійним дослідженням, виконаним на високому науковому рівні, яке відповідає вимогам ВАК України, а дисертант заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія. © Анатолій Щербань, завідувач Відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

ІРИНА ШТАНКІНА Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку ХХ століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості)

Обкладинка автореферату кандидатської дисертації Ірини Штанкіної. Львів. 2007. Репринт

Завідувач Відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Ірина Штанкіна під час захисту кандидатської дисертації. Львів. 11.10.2007. Фото Михайла Селівачова. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

293

Бібліографія українського гончарства. 2007

11

жовтня 2007 року на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.103.01 у Львівській національній академії мистецтв завідувач Відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Ірина Штанкіна прилюдно захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства «Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку ХХ століть (ґенеза, типологія, художньо-стилістичні особливості)» за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво. Дисертацію підготовлено на кафедрі теорії та історії мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Науковий керівник – Ростислав Шмагало, декан факультету теорії та історії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор. Офіційні опоненти: Михайло Станкевич – завідувач Відділу народного мистецтва Інституту народо­знавства НАН України, доктор мистецтвознавства, професор, та Василь Гудак – доцент кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства. * * * Метою дисертаційного дослідження Ірини Штанкіної стало вивчення технологічної й стилістичної еволюції пам’яток кахлярства Чернігівщини на основі їх комплексного дослідження, виявлення художніх особливостей кахель даного регіону та їх типологізації. Наукова новизна роботи полягає, насамперед, у тому, що це перше узагальнююче дослідження, присвячене кахлям Чернігівщини. За темою дисертації авторка опублікувала 7 наукових статей, деякі – у таких фахових керамологічних виданнях, як «Українська керамологія» й «Український керамологічний журнал». Загальний обсяг дисертаційного дослідження – 200 сторінок. Воно також має список використаних джерел (174 найменування) та додатки: 5 аналітичних таблиць та 2 схеми. До тексту дисертації також додано альбом, що містить 232 ілюстрації й анотації до них. Дисертаційна робота має чітку структуру й складається зі вступу, трьох розділів та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її мету, основні завдання, об’єкт, предмет, хронологічні рамки й територіальні межі, наукову новизну й практичне значення дослідження. У першому розділі «Історіографія, методика та джерела дослідження» здійснено науковий огляд літератури за темою дисертації, визначено джерела й методи дослідження. Привертає увагу вагомий перелік вітчизняних і чужоземних музеїв, колекції яких авторка опрацювала під час написання дисертації. Другий розділ «Основні етапи і особливості технологічної та стилістичної еволюції кахель Чернігівщини» складається з 5 підрозділів: «Витоки чернігівського кахлярства», «Кахлі кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.», «Кахлі другої половини ХVІІ – ХVIІІ ст.» (виділено підпункти про рельєфні кахлі ІІ половини ХVІІ – ХVIІІ століття та мальовані кахлі другої половини ХVIІІ століття), «Кахлі ХІХ – початку ХХ ст.» (виділено підпункти про кахлі заводського й кустарного виробництва), «Вплив привізних кахель на розвиток кахлярства Чернігівщини». Третій розділ «Типологія та художні особливості чернігівських кахель» складається з двох підрозділів: «Типологічний розподіл кахель за архітектонікою та декором» і «Основні художньокомпозиційні закономірності декору». Другий підрозділ має 5 підпунктів: «Геометричний орнамент», «Рослинний орнамент», «Рослинно-геометричний орнамент», «Тератологічний орнамент», «Композиції з релігійною, побутовою та військовою тематикою». Результати власних досліджень авторка підсумувала у висновках. У цілому Ірина Штанкіна досягла поставленої мети, тому їй заслужено присвоєно науковий ступінь кандидата мистецтво­ знавства за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво.

294

Бібліографія українського гончарства. 2007

Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Українське керамічне товариство щиро вітають Ірину Штанкіну із захистом кандидатської дисертації й бажають нових наукових досягнень на ниві української керамології! P.S.: У Національному архіві українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігається примірник кандидатської дисертації Ірини Штанкіної, люб’язно переданий авторкою, а також відеозапис і фотоматеріали з церемонії публічного захисту наукової праці, виконані Людмилою й Олесем Пошивайлами.

1. Штанкіна Ірина Валеріївна. Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку ХХ століть (ґенеза, типологія, художньо-стилістичні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 20 с. ©Віктор Міщанин, керамолог, кандидат історичних наук (Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному), 2011

Молодший науковий співробітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства Романа Мотиль, завідувач Відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Ірина Штанкіна, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства Агнія Колупаєва, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло після успішного захисту дисертації. Львів. 11.10.2007. Фото Людмили Пошивайло. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

295

Бібліографія українського гончарства. 2007

Відгуки В світлі сучасного мистецтвознавства проблема культурно-історичної минувшини, зокрема народного мистецтва, постійно і цілеспрямовано зберігає свою непроминальну вартість. Адже в даній царині і сьогодні яріє білими плямами мала або і цілковита невідомість низки питань, які потребують невідкладного вивчення і більше того – практичного уведення в культурномистецький процес сьогодення. До таких ділянок належить народне мистецтво, зокрема кераміка, яка й тепер залишається одним із найдавніших видів ремісничо-культурної діяльності народу. Разом з тим кераміка так мало ще вивчена, а така цікава її ділянка як кахлі – і поготів. Тому звернення дисертантки до такої важливої згаданої ділянки, так різноманітної за регіональними особливостями є саме на часі, оскільки вона є дуже цікавою як для дослідників, і особливо художників. Праця ця є вкрай необхідною, оскільки розкриває недостатньо висвітлені сторінки цього виду народної творчості (чернігівські кахлі кінця XVI – початку XX століття), його взаємозв’язків з іншими культурами і народами. А ще праця ця є надзвичайно цінною для розвитку дослідницької думки в галузі мистецтвознавства. З огляду сказаного, дисертаційна робота І.В.Штанкіної є вельми актуальна, оскільки присвячена науковому вивченню місцевої (для дисертантки) історикокультурної спадщини. Однак більш детально розглянемо дисертаційну роботу й автореферат. У дисертації на с.4, а в авторефераті на с.1 читаємо: «Відсутність ґрунтовних досліджень цих питань (тобто проблем кахель) обумовлювалась загальним станом розвитку українського мистецтвознавства та музейної справи, внаслідок чого кахлі упродовж довгого часу не привертали уваги фахівців – мистецтвознавців, етнографів, археологів». То який це загальний стан? Треба сказати про тодішню комуно-партійну політику та її гніт культури і мистецтва

296

Офіційний опонент, доцент кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства Василь Гудак. Львів. 11.10.2007. Фото Олеся Пошивайла. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

на державному рівні. Тодішні правителі добре розуміли, що народне мистецтво – це зародок, чи навіть суть національного, чого вони так боялись. Практичне значення роботи в дисертації переконливе, а в авторефераті бажано б наголосити, що ця робота буде цінною і для художників-керамістів, а значить і для відродження, чи стимулювання їх творчості, особливо народних традицій (автореферат, с.2). У першому розділі «Історіографія, мето­дика та джерела дослідження» все чітко і ясно викладено, але на с.9 читаємо: «Художні цінності народного мистецтва взагалі та окремих його видів, стан та розвиток традиційних промислів та ремесел, центри їхнього розвитку стали предметом зацікавленості етнографів, статистиків, істориків, економістів». Однак чомусь не згадуються митці, мистецтвознавці, краєзнавці і

Бібліографія українського гончарства. 2007 т.д., не говорячи вже про естетів. А йдеться про художні цінності. Протягом 1930-50-х років не вийшло жодної праці, присвяченої кахлярству Чернігівщини. Така ситуація склалася у силу об’єктивних причин, обумовлених намаганням державної влади припинити розгортання українських народознавчих студій... Це перекликається, як я вже згадував, з проблемою, даною у Вступі (с.4), однак її можна б було суттєвіше загострити заради наукової оцінки тодішніх соціальнокультурних і особливо політичних процесів, тенденцій в тодішньому СРСР, і УРСР зокрема. У другому розділі «Основні етапи і особливості технологічної та стилістичної еволюції кахель Чернігівщини» відзначимо деяку неточність визначень, зокрема на с.22 йдеться про відтінки кремовий, зеленувато-салатний, властиві окремим плиткам, за думкою М.Холостенка, «були варіантами трьох основних кольорів і виникли внаслідок різниці температури випалу». Все вірно, але хто б це не говорив, а визначення кольорів треба називати професійно, а не на побутовому рівні, зокрема, повторимо, зеленувато-салатний відтінок викликає сумнів щодо його визначення. На с.36: «Результатом барокового впливу можна вважати і дещо підвищений рельєф (0,3- 0,5 см), який надавав виробам більшої виразності та декоративності". Тут доречно би сказати про пластику, бо вся справа в ній. На с.50 автор уводить у текст термін «сюжетна композиція», наближаючись до класифікацій композицій, зокрема посилаючись на біблійний сюжет «Гріхопадіння прародителів», відтвореного на кахлі (рис.36). Тут можна говорити і про симетрію, і вертикальну композицію. На с.59, 61 йдеться про сітчасті орнаменти чи композиції з сітчастою структурою, які варто було б врахувати при класифікації орнаментальних композицій кахель. На с.74: «процес демократизації кахель обумовив збільшення кількості теракотових виробів». Хіба теракотові вироби, зрештою, матеріал, може свідчити про демократизацію кахель? Тут справа в призначенні кахель, в їх

функції, оздобленні конкретного архітектурного середовища. У цьому розділі висновків могло б бути більше, і вони повинні бути глибшими, пов’язаними із загальним станом суспільнокультурного розвитку народного мистецтва. На с.86: «Такий малюнок є характерним для родини ніжинських гончарів Дроб’язків. Уявлення про особливості художньої манери Анастасії Дроб’язко – доньки відомого майстра Лаврентія Дроб’язка може дати калька її роботи» (рис. 100). Як бачимо, цікаву проблему зачепила дисертантка стосовно авторства кахель. Взагалі авторство в народному мистецтві – це недосліджена ділянка роботи (с.86), на яку, як і на архітектоніку, об’ємно- просторову характеристику печей, початкової їх форми та розвиток варто звернути увагу в подальшій роботі. У третьому розділі «Типологія та художні особливості» розглядаються цікаві і дуже суттєві мистецтвознавчі ознаки кахель. На с.110 «шароподібні фігури», а не кулеподібні чи кулясті? На с.111-112 йдеться про релігійно-міфологічну тематику на кахлях, а з прикладів наводяться лише сюжети та мотиви біблейських притч та легенд. На с. 119 йдеться про дзеркально-симетричну композицію, яка, разом із раніше згадуваними дисертанткою, могла утворити певну схему типів композицій розпису кахель, видозмінивши Додаток В. На с.128: «Малюнку властива чітко виражена вертикальна спрямованість». Це теж би виділити у, скажімо, вертикальну композицію, що перекликається з композицією «вазонного» типу чи дзеркально - симетричною. Можливо, їх можна було б уніфікувати. Матеріал цього розділу теж засвідчує, що слід би вивести не орнаменти, а типи композицій, які прослідковуються в оздобленні кахель і суттєво б вплинули на висновки. Праця має чітку структуру, вже у вступі вказано, як і належить, багато важливих підпунктів, які засвідчують не лише значну обізнаність дисертанта з матеріалом, а й уміння

297

Бібліографія українського гончарства. 2007 його класифікувати, вдало назвавши ці пункти і зосередивши в них найсуттєвіші чинники, котрі якнайкраще засвідчують засвоєне й глибинне поле проведеної науково-дослідницької роботи, яку, хочемо висловити побажання, щоб дослідниця не полишала. Приємно відзначити, що наукова праця Ірини Штанкіної написана на основі комплексних досліджень проблеми. Варто відзначити обширну бібліографію опрацьованої літератури, що стосується теми, особливо те, що дисертант ознайомилась з різноманітною іноземною фаховою літературою, яка загалом дає можливість широкого і правильного розкриття обраної проблематики. Треба особливо наголосити на тому, що п. І.В.Штанкіна як досвідчений музейний працівник провела велику дослідницьку роботу, визначивши генезу та атрибуцію чернігівських кахель. І.В.Штанкіна підняла значний пласт матеріалу, мало досліджений, даючи, таким чином, поле діяльності іншим вченим. Зокрема, впадає у вічі, і в майбутньому варта уваги проблема художньо-композиційних особливостей із залученням елементів місцевої та й української чи слов’янської фольклорно-етнографічної основи, яку частково використовує дисертантка. І.В.Штанкіна уводить в науковий обіг значний своєрідний аналіз (переважно історикопорівняльний) творів чернігівських кахель, що зумовило систематизування матеріалу, проаналізувавши з різних позицій поетапний розвиток, зв’язки і аналогії чернігівських кахель з іншими

298

творами декоративно-вжиткового мистецтва. І.В.Штанкіна впевнено оперує вивченим матеріалом, прискіпливо його аналізує, покликаючись на публікації вітчизняних і зарубіжних учених і дослідників, на збірки чернігівських кахель у музеях, проводячи аналогії чи відмінності між кахлями сусідніх країн і народів. Дані зауваження та побажання стимулюватимуть дисертантку до подальшого дослідження. А тому доопрацьована робота, певна річ, приведе дисертанта до глибших і ширших висновків, що є цілком можливим і бажаним у даній дисер­ таційній темі. Автореферат правильно відображає усі основні положення представленої кандидатської дисертації. Публікації, а їх 7, відповідають вимогам ВАКу і засвідчують необхідний науковий рівень дисертанта. Враховуючи все раніше згадане, висловлюємо впевненість у тому, що дана дисертаційна праця, незважаючи на окремі недогляди, на наш погляд, заслуговує на високу оцінку, а отже, цілком слушно представлена до захисту, а її автор вартий удостоєння його наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. © Василь Гудак, офіційний опонент, доцент кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007

Тема дисертаційної роботи на сьогодні є малодослідженою, а тому набуває особливої актуальності, дозволяє глибше осягнути національну мистецьку спадщину. У науковий обіг уводиться вагомий пласт традиційної культури, простежуються стильові особливості кахляного виробництва Чернігівщини. На основі зібраного та узагальненого матеріалу авторці вдалося систематизувати твори за локальними ознаками, здійснити атрибуцію великої кількості пам’яток. Дисертація написана на основі значної джерельної бази: опрацьовані літературні та архівні матеріали, збірки багатьох державних музеїв, використано матеріали археологічних досліджень. Таким чином, авторка зібрала значний за обсягом матеріал, який свідчить про фаховий підхід до визначеної проблематики. Дисертація складається з трьох основних розділів та значного науково-довідкового апарату (аналітичних таблиць і схем). До тексту додається альбом з ілюстраціями та анотаціями до них. Структура роботи логічна, що дозволяє найбільш повно розкрити поставлену мету – на основі дослідження кахель з традиційних осередків Чернігівщини скласти їх типологію та стилістику, відобразити процес еволюції форми та орнаменту, визначити вплив привізних виробів на систему декору чернігівських кахель. I розділ містить детальний аналіз опрацьованих джерел, визначення методологічної основи дисертаційної роботи. II розділ подає характеристику основних етапів розвитку кахляного виробництва Чернігівщини, починаючи з XVI і завершуючи початком XX століття. Здійснено порівняльний аналіз орнаментики кахель Чернігівщини з білоруськими, литовськими, західноукраїнськими, польськими, що свідчить про певні взаємозв’язки. Значна увага надається дослідженню рельєфних кахель другої половини XVII – XVIII століть, в орнаментиці яких про-

стежуються риси національного стилю, що формувався на основі традиційного народного дереворізьблення. Значна увага в цьому розділі приділяється розвиткові заводського та кустарного виробництва XIX – початку XX століть, де визначено локальні особливості, міцні народні традиції, вплив новітніх мистецьких напрямків того часу, зокрема стилю модерн. III розділ присвячений типологічним характеристикам кахель за їх функціональним призначенням, способами формотворення, орнаментикою. Авторка дає чітку класифікацію кахель за основними видами декору, а також окремо розглядає твори, що містять композиції з релігійною, побутовою та військовою тематикою. Дисертаційна робота містить 174 позиції використаних літературних джерел, додатки: 5 аналітичних таблиць та 2 схеми, альбом з 232 ілюстраціями. За темою дисертації авторкою підготовлено 7 публікацій. Висновок. Дисертація є вагомим внеском у мистецтвознавчу науку, важливим доповненням у вивчення історії народного мистецтва України в цілому і Чернігівщини зокрема. Глибоке вивчення теми дозволило авторці професійно викласти головні аспекти дослідження, що дає підстави вважати роботу такою, що заслуговує на позитивну оцінку. Дана дисертація стане корисною в роботі науково-дослідних установ, музеїв, навчальних закладів. Дослідження додає ще одну, досі маловивчену, сторінку до історії українського мистецтва. © Людмила Білоус, заступник з наукової роботи директора Музею українського народного декоративного мистецтва, доцент Кафедри мистецтвознавства та експертизи Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва, 2007

299

Бібліографія українського гончарства. 2007

Кахлі є самобутнім мистецьким явищем в історії української художньої культури. Відсутність їх ґрунтовних досліджень обумовлювалася загальним станом розвитку українського мистецтвознавства та музейної справи, внаслідок чого проблема упродовж тривалого часу не привертала уваги фахівців – мистецтвознавців, етнографів, археологів. Протягом останніх двадцяти років у результаті інтенсивних археологічних та етнографічних досліджень колекції музеїв поповнилися значною кількістю кахель. Дослідження І.В.Штанкіної присвячене кахлярству в його регіональному вимірі. Чернігівщина була одним з провідних регіонів, де кахлі виготовляли з кінця XVI і до початку XX століття. Виявлення художньо-стилістичних особливостей чернігівських кахель, визначення їх місця та ролі в українській художній культурі дозволяє не тільки узагальнити, а й доповнити й переглянути усталені висновки і на основі вироблених сучасним мистецтвознавством методів скласти цілісну картину розвитку кахлярства Чернігівщини. У зазначеному контексті наукових завдань комплексне мистецтвознавче дослідження І.В.Штанкіної набуває особливої актуальності в плані ґрунтовнішого вивчення національної мистецької спадщини. Теоретичне узагальнення накопиченого багаторічними мистецтвознавчими, етнографічними та археологічними дослідженнями матеріалу, значна частина якого до цього часу не зводилась в єдину систему, дозволило простежити витоки та основні етапи ґенези чернігівського кахлярства. Залучення значного обсягу практичного та речового матеріалу дозволили авторові визначити вплив привізних виробів на розвиток кахельного виробництва та скласти типологію кахель. Подальшого розвитку в роботі дістало дослідження локальних особливостей розвитку кахельного виробництва, а також стилістичних,

300

художньо-композиційних та іконографічних особливостей декору кахель. Варто наголосити, що до наукового обігу введено значну кількість пам’яток та проведено їх атрибуцію. Практичне значення дослідження полягає в перспективі його використання в роботі науково-дослідних установ, навчальних закладів та в музейній практиці, ознайомленні майстрів художньої кераміки з історією розвитку визначних центрів кахлярства, їхніми найкращими надбаннями, що безумовно сприятиме глибшому розумінню естетичної та художньої цінності мистецької спадщини українських кахлярів. Привертає увагу послідовність і ретельність експериментально-дослідницької роботи здобувача, чіткість наукового інструментарію дослідження, логічність побудови автореферату. Автореферат ґрунтовно розкриває зміст дисертації, відповідає її структурі. Публікації відображують основні положення дослідження. Наукові висновки віддзеркалюють суть і новизну зробленого в дисертаційному дослідженні, тісно пов’язані з науковими позиціями, викладеними в загальній характеристиці роботи, але, водночас, мають ширший мистецтвознавчий контекст. Незважаючи на безумовно позитивні якості, варто висловити деякі побажання: • при розгляді витоків чернігівського кахлярства (2.1, с.6) доцільно було б конкретизувати місцезнаходження зразків ХІ–ХІІІ ст.; • у тексті автореферату варто вказати значення проведеного дослідження для збагачення та розвитку сучасної української художньої культури та мистецької практики. Висловлені побажання не змінюють загальної позитивної оцінки роботи. Вважаємо, що дослідження «Чернігівські кахлі кінця XVI – початку XX століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості)» відповідає вимогам ВАК України щодо написання

Бібліографія українського гончарства. 2007 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук, а його автор Штанкіна Ірина Валеріївна заслуговує на присудження науко-

вого ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво.

© Олена Грисюк, завідувач кафедри культури і мистецтв Чернігівського факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, кандидат педагогічних наук, доцент, 2007

Актуальність теми дисертації Ірини Штанкіної сумніву не викликає, адже кахлярство Чернігівщини, хоча й налічується значна кількість розвідок про нього, комплексно з позицій мистецтвознавства до останнього часу чекало на дослідника, який би на основі досягнень своїх поперед-ників вирішив низку проблем, пов’язаних із вимогами сучасної науки, детально проаналізував весь масив чернігівських кахель з музейних і приватних колекцій, увів у науковий обіг нові пам’ятки, здійснив їх фаховий мистецтвознавчий аналіз і зробив ґрунтовні висновки. Саме тому робота пані Штанкіної, що порушує й вирішує всі ці питання, видається надзвичайно цікавою й важливою для нашої науки. Судячи з автореферату, Ірина Штанкіна продемонструвала не тільки глибоке знання матеріалу та вміння його осмислити, а й небайдужість справжнього науковця і любов до того, що вивчає і про що пише. Відчувається, що дисертантка здійснила величезну дослідницьку роботу в архівах, музейних зібраннях, приватних колекціях. Зібраний, систематизований і проаналізований Іриною Штанкіною матеріал є без перебільшення унікальним, а його наукове осмислення, викладене в низці публікацій і в дисертації, без сумніву є дуже цінним для української керамології. Важливо, що у своїй роботі Ірині Штанкіній вдалося на основі комплексного вивчення

чернігівських кахель прослідкувати процес їх розвитку, скласти типологію, проаналізувати художні особливості, визначити витоки й висвітлити історію кахлярства Чернігівщини, визначити головні етапи його розвитку і показати його як цілісне мистецьке явище. Авторка детально аналізує особливості кахлярства в окремих осередках регіону, визначаючи найголовніші з них, простежує еволюцію форм, технології, художніх особливостей виробів протягом кількох століть, висвітлює взаємозв’язки та взаємовпливи кахлярства Чернігівщини з кахельним виробництвом інших регіонів України та сусідніх країн – Росії, Білорусі, Польщі, показує вплив привізних речей на розвиток місцевого кахлярства. Дисертант-ка вводить до наукового обігу низку нових пам’яток, переглядає і доповнює атрибуцію відомих раніше. Надзвичайно цінним є те, що авторка склала типологію чернігівських кахель, продемонструвавши свій власний підхід, котрий значно доповнив відомі раніше варіанти систематизації кахель. Не викликає сумніву, що мистецтвознавчий аналіз окремих пам’яток і визначенн язагальних тенденцій розвитку чернігівського кахлярства здійснюються авторкою на високому фаховому рівні. Про це свідчить манера викладення матеріалу в авторефераті. Цілком логічною є структура дисертації, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків,

301

Бібліографія українського гончарства. 2007 списку використаних джерел (174 позиції) і додатків: 5 аналітичних таблиць, 2 схеми, альбом із 232 ілюстраціями, анотації до них. Варто підкреслити, що думки викладено стисло, логічно, гарною українською науковою мовою. Текст добре вичитаний і відредагований. Безсумнівно, дисертаційна робота Ірини Штанкіної «Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку XX століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості)» відпо­ відає високому рівню усталених вимог, що ставляться до досліджень такого рангу, а її авторка заслуговує присудження наукового

ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво.

Останнім часом спостерігається зростання інтересу як науковців, так і широких кіл громадськості до актуальних проблем історії нашої держави ранньомодерної доби й особливо до різних аспектів розвитку мистецтва. Одному з яскравих явищ в історії українського мистецтва – кахлям, серед провідних регіонів виготовлення яких з XVII ст. виділяється Чернігівщина, і присвячене рецензоване дисертаційне дослідження. Тривалий час узагальнити та скласти цілісну картину особливостей розвитку кахлярства в Чернігівщині фахівцям не вдавалося. Саме тому комплексне мистецтвознавче дослідження історії кахель на теренах Північного Лівобережжя, аналізу етапів розвитку, його регіональних і локальних особливостей, технологічної та художньо-стилістичної еволюції кахель, їх типології, проведене І.В.Штанкіною, набуває особливої актуальності для ґрунтовного вивчення національної культурної спадщини. Структура роботи традиційна і суттєвих нарікань не викликає. У першому розділі «Історіографія, методика та джерела дослідження» подано характеристику основних груп джерел: писемних та археологічних, проаналізовано основні наукові праці по проблемі (с.З-5), визначено стан її дослідженості. Від-

даючи належне наполегливості авторки у відпрацюванні фондів багатьох краєзнавчих та археологічних музеїв регіону (с.5), водночас мусимо з прикрістю зазначити, що в посиланнях на археологічні дослідження вона згадує лише роботи О.Черненко (2002) та Ю.Ситого (2001), хоча останні проводять їх уже впродовж не одного десятиліття, як і ряд інших чернігівських археологів (А.Василенко, І.Ігнатенко, В.Куриленко, В.Руденок та інші), на публікації яких неодноразово посилається і сама І.В.Штанкіна (с.4-6). У другому розділі («Основні етапи і особливості технологічної стилістичної еволюції кахель Чернігівщини») дисертантка досліджує витоки чернігівського кахлярства та особливості технологічної і художньо-стилістичної еволюції кахель кінця XVI – початку XX ст. І.В.Штанкіна робить, на наш погляд, слушний висновок, що впровадження кахельного виробництва на території Чернігово-Сіверщини відбулося у XIV– XVI ст. шляхом зміни «культурно-естетичної та мистецької орієнтації з візантійської на західноєвропейську» (с.6). При цьому зазначимо, що залучення в якості витоків чернігівського кахлярства давньоруської архітектурної кераміки (зокрема, полив’яних плиток підлоги), видається не дуже переконливим (с.6). Розгля-

302

© Олена Клименко, науковий співробітник Відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства, 2007

Бібліографія українського гончарства. 2007 даючи продукцію провідних центрів кахляного виробництва другої половини XVII–XVIII ст., слід було, на наш погляд, більше уваги приділити аналізу виробів майстрів з гетьманських столиць – Батурина та Глухова, смаки мешканців яких, безсумнівно, найбільше впливали на формування моди на продукцію кахлярства. У третьому розділі («Типологія та художні особливості чернігівських кахель») І.В.Штанкіна розглядає типологію кахель за архітектонікою та декором, визначає основні художньо-композиційні закономірності, аналізує прийоми та засоби художньої виразності в орнаментальному та сюжетному декорі. Авторка приходить до висновку, що в художньому трактуванні кахель «відзначається домінування локальних та загальнонаціональних мистецьких традицій» (с.12). Погоджуючись в основному зі спостереженнями авторки, зазначимо, що, на наш погляд, варто було б також проаналізувати вплив змін у конструкції та розмірах опалювальних пристроїв на типологію кахель у розглядуваний період. Завершують автореферат висновки, основні з яких авторка виносить на захист. Загалом вони не зустрічають серйозних зауважень.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно зазначити, що рецензована дисертаційна робота І.В.Штанкіної видається цілком самостійним дослідженням, досить цікавою спробою створити узагальнюючу працю з історії кахлярства Чернігівщини, що дозволяє збагатити палітру думок і поглядів про минуле нашої мистецької спадщини. Загалом, автореферат свідчить, що представлена до захисту дисертація виконана на належному рівні, відповідає основним вимогам ВАК України, а її авторка, Ірина Валеріївна Штанкіна, заслуговує на присвоєння їй наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. На завершення хотілося б побажати дисертантці якомога швидше оприлюднити матеріали свого дослідження для широкого загалу.

Почати годиться з похвали, і не лише обов’язкової. Автореферат Ірини Штанкіної, про який піде мова, – це тези першого ґрунтовного узагальнюючого дослідження чернігівського кахлярства. Авторка здійснила велику пошукову й аналітичну роботу, яка, поза сумнівом, заслуговує на схвалення. Студіювання регіонального кахлярства (згадаймо дисертації Лариси Виногродської, Агнії Колупаєвої) залишається актуальною проблемою української керамології. Вражає джерельна база дослідження, яка лише випливає із переліку опрацьованих фондів музеїв України й Російської Федерації.

Віддаючи належне авторським зусиллям та ерудиції, загалом погоджуючись із багатьма висновками дослідниці, водночас висловлю кілька дискусійних міркувань щодо стрижневих акцентів дисертації. Принагідно зверну увагу на деякі неточності, які легко усунути в подальшій роботі та, можливо, взяти до уваги під час опрацювання решти аспектів цієї розлогої теми. Насамперед, предмет дослідження подано дещо ширше за тему самої дисертації. Викликає запитання прочитання практичного значення: зрозуміло, що гуманітарне знання навряд чи має бодай якесь практичне значення, окрім, власне, самого знання. Проте здійснене Іриною

© Володимир Коваленко, завідувач кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, доцент, 2007

303

Бібліографія українського гончарства. 2007 Штанкіною дослідження дійсно має практичне значення, особливо у музейній роботі, пов’язаній із атрибуцією пам’яток. Проте наголос автор-ка зробила не на цьому, а на дивному, на мою думку, аспекті, що це важливо «у плані знайомства майстрів художньої кераміки з історією визначних центрів кахлярства, їхніми найкращими надбаннями, що… сприятиме… розумінню естетичної та художньої цінності мистецької спадщини українських кахлярів». Доволі розмитим виглядає також термін «пам’ятки кахлярства», на який натрапляємо вже на першій сторінці, адже він інколи вживається як синонім «кахлі», що не зовсім правомірно. І на останок щодо вступу – ні в хронологічних межах, ні далі в тексті не вдалося знайти відповідь на запитання: кінець XVI століття – це час появи місцевого виробництва чи появи перших імпортних кахель у Чернігівщині? Щодо основної частини, насамперед, відзначу вади історіографічного аналізу: замість заявленого «критичного огляду літератури» огляд історіографії проблеми більше нагадує укладений за хронологією перелік авторів, що в тій чи іншій мірі торкалися досліджуваного питання. У ньому є твердження, що в 1920-х роках були «значно розвинуті...методи дослідження пам’яток кахлярства» (с.4), яке, напевно, слід би було ширше прокоментувати. Характеризуючи другий розділ, почну з принципового питання – проблеми генези українських кахель. У підрозділі 2.1 дослідниця вкотре заявила про генетичну спорідненість українських кахель із давньоруською гончарною традицією (с.6). На цьому прикладі вкотре декларується традиційна для радянських етнографії й мистецтвознавства упевненість в автохтонній еволюційності декоративноужиткової кераміки українців. Хоча вже через абзац Ірина Штанкіна суперечить сама собі, зауважуючи про переорієнтацію у XІV–XVI століттях із візантійського мистецького вектора на західноєвропейський. Отже, вірогідно, розвиток кахельного виробництва все ж відбувався

304

дещо інакшим шляхом, особливо якщо взяти до уваги привнесений характер кахель на руських теренах Великого князівства Литовського в XІV столітті. Проте про привнесеність та про імпортні речі в Чернігівщині до XVIII століття в авторефераті немає жодного слова. Такий тип думання логічно призводить до надто вільного, а часом і неправомірного оперування археологічними й історичними матеріалами. Наприклад, у підрозділі 2.3.1 стверджється, немовби другому напряму декору кахель XVII–XVIII століть притаманні «відродження прадавніх язичницьких мотивів». Насамкінець про висновки. Їх сформульовано не за завданнями. І якщо слідкувати за нумерацією авторки, то перші (до 7 позиції) дуже загальні за своїм характером. Можливо, у дисертації розкрито завдання еволюції технології кахель, але в авторефераті явно недостатньо звернено на це увагу, лише зазначено, що «технологічна еволюція кахель відбувалася шляхом… зменшення товщини лицевої пластини та висоти рельєфного декору, вдосконалення румпи, збагачення засобів декоративного оздоблення» (с.13), хоча зрозуміло, що це явно не технологічні зміни. Натомість висновки щодо кахлярства ХІХ – початку ХХ століття більш глибокі й ґрунтовні. Як можна гадати з автореферату, дисерта­ ційну роботу вирізняють ретельність пошуку й високий фаховий рівень. Вона є вагомим внеском у вивчення українського кахлярства та в українську керамологію загалом.

© Оксана Коваленко, керамолог, молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, викладач Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, кандидат історичних наук, 2011

Бібліографія українського гончарства. 2007

Українське кахлярство в хронологічних, типологічних вимірах, локально-регіональному, образно-орнаментальному багатоманітті – самобутнє, багатогранне явище, невід’ємна складова української духовності. Комплексне вивчення спадщини окремих регіонів, зокрема Чернігівщини – одного з тих найпотужніших, у яких формувалися багаті традиції і визначався прогрес кахлярства, значно поглиблює наукову картину цієї галузі української кераміки, національної культури в цілому. З цього огляду дисертація Ірини Штанкіної є актуальною, відзначається новизною, має практичне значення, що переконливо показано здобувачем. Автореферат дисертації Ірини Штанкіної має достатньо чітку структуру, логічну послідовність викладу, відображає ретельне опрацювання джерельної бази, музейних колекцій, багатство фактографії та ґрунтовність висновків, належно апробованих у публікаціях. У першому розділі аналіз історіографії свідчить про накопичений значний фактологічний і аналітичний матеріал по темі, який, натомість, потребує значного узагальнення й поглиблення, а в окремих випадках і перегляду певних висновків на основі вироблених сучасним мистецтвознавством методів. Ґрунтовністю, на нашу думку, відзначається другий розділ дисертації, який свідчить про самостійність мислення здобувача при розв’язанні ряду поставлених проблем. Зокрема, у визначенні витоків та розкритті особливостей мистецької еволюції чернігівських кахель, об’єднаних у хронологічні групи за усталеною в історії українського мистецтва періодизацією. Методологічно правильним є розгляд чернігівських виробів у порівнянні з кахлями з інших регіонів України, а також продукцією сусідніх Білорусі, Росії, Польщі. Належно опрацьованими є, на нашу думку, результати дослідження, викладені в третьому розділі «Типологія та художні особливості чернігівських кахель». Розподіл пам’яток за обраними функціональними ознаками дозволяє автору доповнити й розширити відому типологію українських кахель та систематизувати

Науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства Агнія Колупаєва. Львів. 11.10.2007. Фото Олеся Пошивайла. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

матеріал за художньо-композиційними особливостями декору, відтак – визначити провідні, традиційні для даного регіону мотиви орнаменту, просте­жувати їх стилістичну еволюцію, торкатись питань семантики та символіки окремих мотивів тощо. Висновки є ґрунтовними та в цілому відпо­відають поставленій меті і завданням дисертації. Наявні анотації українською, російсь­кою й англійською мовами. Відзначаючи належний рівень оформлення автореферату, висловлюємо таке зауваження: 1. Хронологічні межі дослідження обґрунтовуються явищами соціально обумовленими, а не лише наявністю фактичного матеріалу, збережених пам’яток (с.2). Висновок. Автореферат дисертації Ірини Штанкіної відповідає вимогам ВАК України. Вважаємо, що Ірина Штанкіна гідна присудження вченого ступеня кандидата мистецтвознавства. © Агнія Колупаєва, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства, 2007

305

Бібліографія українського гончарства. 2007

Дисертація Ірини Штанкіної про чернігівські кахлі кінця XVI – XX століття присвячена яскравому явищу вітчизняної художньої культури і є першим комплексним мистецтвознавчим дослідженням стилістично-орнаментальних особливостей пам’яток кахлярства регіону. Звернення автора дисертації до зазначеної теми є актуальним як у плані загальної стурбованості суспільства проявами глобалізаційних процесів, стандартизації та уніфікації виробів промислового виробництва, поширення масової продукції, так з огляду на відчутне в останні роки зростання зацікавлення народною культурою та художніми ремеслами українців. Знаючи з багатьох інших публікацій ретельність і фаховість І.Штанкіної, ми цілком позитивно оцінюємо автореферат її дисертації, який відповідає всім нормативним положенням про такого роду документи. З тексту реферату неможливо зробити висновок, чи розглядає дисертантка художні

Загальновідомо, що кахлі є важливим історичним джерелом для вивчення етнічної історії багатьох народів світу, пізнання особливостей традиційно-побутової культури, світоглядних уявлень населення, розвитку технічної думки, технології гончарства. Особливе місце займають ці глиняні вироби в історії мистецтва, оскільки відображають еволюцію художніх уявлень, стилістичні й формотворчі пошуки майстрів, які відповідали соціально-економічним досягненням людських спільнот на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Незважаючи на значущість цих гончарних виробів для з’ясування різних мистецтво­знавчих проблем, ще до кінця ХХ століття їх дослідженню були присвячені лише окремі статті й невеликі повідомлення в періодичних виданнях, збірниках наукових праць та узагальнюючих монографіях про розвиток гончарства в окре-

306

зв’язки в кераміці давньоруських Галича та Чернігівської землі. Мабуть, більшої уваги, ніж це зазначено в авторефераті, заслуговує візантійсько-київська традиція художніх полив’яних плиток в інтер’єрах храмів та палаців. Дисертація виконана з додержанням усіх існуючих вимог ВАК України і свідчить про автора як про перспективного дослідника. Усе це дає підставу вважати, що Ірина Штанкіна заслуговує на присудження їй вченого ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво. © Олег Кошовий, старший науковий співробітник Відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства, 2007

Директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло. Львів. 11.10.2007. Фото Михайла Селівачова. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Бібліографія українського гончарства. 2007 мих гончарних регіонах чи осередках. Тільки в 1990-х роках українські мистецтвознавці почали більш активно опрацьовувати зібрані їхніми попередниками матеріали. Своєрідним центром наукових студій кахлярської спадщини України став Львів. Саме в цей час львівські вчені – керамологи й мистецтвознавці Юрій Лащук і Агнія Колупаєва – інтенсивно осмислювали художні досягнення українських кахлярів. Результатом цього стало окреме видання доктора мистецтвознавства Юрія Лащука «Українські кахлі IX–XIX ст.» (1993) [3] та захист кандидатської дисертації Агнією Колупаєвою «Українські кахлі XVIІІ – початку XX ст. (Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість)» (1999) [1]. Приємно констатувати, що вже побачила світ і ґрунтовна монографія Агнії Колупаєвої «Українські кахлі XIV – початку ХХ століть. Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість» (2006) [2], підготовлена за текстом дисертації й ґрунтовно доповнена новими матеріалами. І от тепер маємо нове дослідження чернігівського керамолога й музеолога Ірини Штанкіної, присвячене вивченню кахель одного з найцікавіших кахлярських регіонів України, а саме Чернігівщини. Дисертаційна праця є свідченням поглиблення українських керамологічних студій і логічним підсумком майже півторастолітнього накопичення різнохарактерної інформації про кахлярство чернігівського краю та майже столітнього періоду формування музейних колекцій кахель. Її поява є цілком закономірною й актуальною, оскільки останнім часом в українському суспільстві все більше зацікавлення викликають місцеві події й особливості історичного розвитку. Значною мірою це пов’язано з розвитком місцевого самоврядування. Органи місцевої представницької й виконавчої влад отримують усе більше повноважень, а отже, й виникає потреба глибшого пізнання особливостей формування мікроекономіки, досягнень регіонів у галузях економіки, науки, культури й мистецтва. Представники регіональних наукових центрів актуалізують проблематику краєзнавчих досліджень у різних аспектах, насамперед, у мистецтво-знавчому, археологічному, істо-

ричному. В різних куточках України зростає зацікавлення й місцевими старожитностями. Отже, подібні дослідження мають не лише наукове значення в загальнонаціональному масштабі, а й прикладне значення для окремих територіально-адміністративних утворень. Вони також важливі для українського музеєзнавства, оскільки дозволяють більш точно атрибутувати колекції кахель – дисертаційне дослідження Ірини Штанкіної, під час роботи над яким було атрибутовано або ж уточнено атрибутування значної кількості кахель з музейних колекцій, є ще одним підтвердженням цього. Варто зазначити ще один важливий здобуток для української керамології й мистецтвознавства пошукової праці дисертантки: нею введено в науковий обіг чимало нових матеріалів з історії кахлярства. Самодостатню цінність має й додаток до дисертації у вигляді альбому з 232 анотованими ілюстраціями. Отож, Ірина Штанкіна сумлінно виконала перше в українському мистецтвознавстві узагальнююче дослідження кахель Чернігівщини значного хронологічного періоду (кінець XVI – початок ХХ століття). Не буду більш детально зупинятися на досягненнях Ірини Штанкіної власне в царині мистецтвознавчого аналізу кахлярської спадщини Чернігівщини. Вони очевидні, а тому про них більш кваліфіковано мають сказати її колеги-мистецтвознавці. Означу тільки окремі хибні та помилкові уявлення й твердження авторки дисертації з точки зору сучасної української керамології, які будуть корисні під час підготовки за матеріалами дисертаційного дослідження керамологічної монографії. Насамперед зазначу, що в роботі чужорідним і до певної міри надуманим видається підрозділ «Витоки чернігівського кахлярства», з якого випливає, немовби виробництво кахель постало на традиціях виготовлення полив’яних плиток, які використовувалися для «декоративного оздоблення монументальних споруд Чернігово-Сіверщини ХІ–ХІІІ ст.» [4, с.6], як і зроблений авторкою узагальнюючий висновок, немовби «високий рівень виробництва полив’яних плиток у ХІ–ХІІІ ст. склав важ-

307

Бібліографія українського гончарства. 2007 ливі передумови для зародження кахельного виробництва на Чернігівщині» [4, с.12]. Очевидячки, передумовами виникнення кахельного виробництва в Чернігівщині були винятково соціально-економічні умови й рівень розвитку виробництва в другій половині XVІ століття, у тому числі й розвиток теплотехнічних споруд для опалювання житлових приміщень. Авторка й сама стверджує, що внаслідок монголо-татарської навали в Чернігівщині зникло «виготовлення полив’яних керамічних плиток», і тільки в першій половині ХVIІ ст. там зафіксовано появу плиткових кахель. Отож, майже 400-літній часовий проміжок не дає достатніх підстав вважати, що безпосередніми витоками чернігівського кахлярства було виготовлення плиток для підлоги. При цьому слід зважати й на авторитетний висновок Агнії Колупаєвої, що в Україні «доплиткові форми у кахлярстві є найдавнішими» [2, с.83]. Напевно, у даному випадку доречніше вести мову про те, що реальними витоками чернігівського кахлярства є «докахлярські» будівельні традиції виготовлення горщикоподібних голосників, функціональним призначенням яких було полегшення будівельних конструкцій та посилення резонансу. У завданнях дисертаційного дослідження задекларовано «висвітлити процеси взаємо­зв’язків та взаємовпливів кахельного виробництва Чернігівщини з кахлярством центральних і західних областей України, а також Білорусії, Польщі, Росії» [4, с.2], проте в тексті автореферату я не знайшов жодного прикладу впливу чернігівського кахлярства на художні особливості кахель центральних і західних областей України, а також Білорусі, Польщі й Росії. Тільки в одному місці [4, с.9] йде мова про визначені спільні ознаки кахель чернігівських і прикарпатських. Але ж Прикарпаття – це не всі західні області України як ареал для заявленого дисертаційним завданням порівняльного аналізу, а тільки одна Івано-Франківська область. Відсутні в авторефераті також факти, які б свідчили про вплив кахель західних і центральних областей України на кахлярство Чернігівщини. Не знайшов я й конкретних фактів впливу на

308

художні ознаки кахель Чернігівщини кахельного виробництва Білорусі, Польщі, Росії і Литви. Тим часом авторка постійно акцентує увагу на західноєвропейських і східних впливах, проте перелічені вище країни – це не Західна Європа і не Схід. З огляду на це, узагальнюючий висновок Ірини Штанкіної про те, що «процес становлення та розвитку кахельного виробництва на Чернігівщині відбувався у тісному зв’язку з кахлярством Західної України, Білорусії, Литви, Польщі, Росії» є недостатньо обґрунтованим. У цьому факті також вбачаю не стільки науковий, скільки ідеологічний підхід, коли в контекст дослідження кахлярства Чернігівщини штучно вклинюються псевдопошуки «тісних зв’язків», «взаємозв’язків та взаємовпливів» кахлярства Чернігівщини з кахлярством віддаленої на сотні кілометрів Західної України (Івано-Франківщини), чого насправді не було, й ігноруються спільні особливості, скажімо, з кахлярством сусідньої Полтавщини. Це спостереження підтверджується і виділенням Іриною Штанкіною окремого, але, по суті, тотожного завдання «визначити вплив привізних виробів на розвиток чернігівського кахлярства», а також однойменного підрозділу 2.5, що фактично вказує на винятково однобічний процес чужоземного впливу на чернігівське кахлярство й відсутність зворотного процесу. Цим завданням не передбачалося вивчити зв’язки чернігівського кахлярства з литовським, проте авторка чомусь залучила для порівняльного аналізу ще й «зразки» з Литви [див.: 4, с.2]. Неправдоподібною видається й та обставина, немовби дослідження українських учених «О.Найдена, ...В.Свенціцької, ...М.Станкевича», які ніколи фахово й системно не досліджували українського гончарства, могли стати основою для «загальнотеоретичного, мистецтво­ знавчого осмислення проблем, порушених у дисертації» [4, с.5], а дослідження провідного українського вченого, який щонайменше 10 останніх років вивчає українське кахлярство, – Агнії Колупаєвої – ні! Другий розділ дисертації називається «Основні етапи і особливості технологічної та

Бібліографія українського гончарства. 2007 стилістичної еволюції кахель Чернігівщини», але власне про окремі особливості технологічної еволюції кахель у авторефераті сказано тільки у висновку №6 [див.: 4, с.13]. Можливо, про це більше мовиться в тексті дисертації. Важко погодитися і з такими висновками Ірини Штанкіної: • Немовби ознайомлення місцевих майстрів з привізними кахлями калузькогой московського походження «сприяло виготовленню самобутніх, високохудожніх творів» [4, с.9], оскільки чужоземні запозичення в українському гончарстві, як правило, напочатку породжували еклектичне поєднання кількох художніх систем, що, навпаки, руйнувало самобутність місцевої художньої традиції. До того ж, як зазначила авторка, чужоземні печі «оздоблювали інтер’єри будинків представників козацької старшини, дворянства та заможних купців» [4, с.9], а отже, вони були малодоступні для огляду й активних запозичень місцевими гончарями. • Немовби «поширення ж у другій половині ХІХ ст. привізної продукції масового виробництва, виготовленої на заводах І.Андржейовського та С.Яроша в Києві, білоруських заводах у Вітебську, Кописі, Івенці, зумовило погіршення художніх якостей та стандартизацію місцевих кахель, що призвело до їх зникнення з ринку і остаточної ліквідації кахельного виробництва на початку ХХ ст.», а «однією з причин ліквідації кахельних підприємств на початку ХХ ст.» нібито було постійне погіршення якості заводської продукції [4, с.9]. (В узагальнюючому висновку ці негативні фактори названо вже не визначальною причиною припинення кахельного виробництва в Чернігівщині, а лише «однією з причин їх занепаду» [4, с.14]). Насправді ж, кахлярство занедбувалося головним чином тому, що на кахлі падав попит населення під впливом нового міського й сільського будівництва, змін побутових умов, будівництва опалювальних грубок з перенесенням на них основних функцій варистих печей тощо. Негативно позначилися на станові економіки й купівельній спроможності населення

події І Світової війни, жовтневого перевороту в Росії, громадянської й совєтсько-української воєн тощо. Незрозуміло також, що таке «стандартизація» кахель місцевого виробництва. • Важко повірити і у твердження авторки, немовби «композиції з побутовою та військовою тематиками» на чернігівських кахлях ХІХ століття «тісно пов’язані з творами ...візантійського, давньоруського ...мистецтва» [4, с.12]. • Авторка робить хибний узагальнюючий висновок, немовби «утвердження у чернігівському кахлярстві... національних рис і формування місцевого самобутнього стилю... досяг найвищого розквіту в ХІХ ст. у мальованих кахлях ічнянських майстрів» [4, с.13]. Хибний тому, що сюжетні композиції мальованих ічнянських кахель відображають естетичні вподобання не стільки місцевого населення, скільки німецьких колоністів, на замовлення яких гончарі Ічні й почали виготовляти мальовані кахлі. Тому в них більше німецьких національних рис, аніж українських, і це мала б спостерегти здобувачка наукового ступеня. На жаль, упродовж 1950-х – 1980-х років про це не можна було публічно заявляти, а тому мистецтвознавці збочувалися на совєтіко-патріотичну міфо­ творчість. • Не зрозуміло також, як з дисертаційного дослідження може випливати узагальнюючий висновок про те, що «входження територій Західної України, Білорусії та Литви до складу Польсько-Литовської держави обумовлювало тісніший зв’язок місцевого кахельного виробництва з західноєвропейським кахлярством, сприяло його прогресивному розвитку» [4, с.14]. Кидається в очі неузгодженість між кон­кре­тизацією теми дослідження («художньостилістичні особливості») та одним із завдань – «визначити... художньо-композиційні особливості» кахель [4, с.2]. Очевидячки, що стилістика й композиція – це поняття, що означують відмінні явища. Від ознайомлення з авторефератом складається враження, немовби історія кахлярства Чернігівщини – це винятково історія безкі-

309

Бібліографія українського гончарства. 2007 нечних запозичень з боку місцевих гончарів. За таких умов тотального іноетнічного впливу якось непереконливо звучить висновок Ірини Штанкіної «про утвердження у чернігівському кахлярстві національних рис та формування місцевого самобутнього стилю» [4, с.8]. До таких думок спонукають неодноразові твердження про те, немовби «технологічна та стилістична еволюція чернігівських кахель відбувалася під впливом українських, білоруських, литовських, російських та польських виробів» [4, с.7]; «у декорі кахель кінця XVII – XVIII ст. набувають поширення мотиви західноєвропейської та турецької текстильної орнаментики» [4, с.7]; «протягом XVIII–ХІХ ст. на Чернігівщині значного поширення набули привізні вироби» [4, с.9]; «у декорі кахель XVII–ХІХ ст.активно використовувались мотиви «крина», «трилисника», «гвоздики», «аканта»... Їх походження було пов’язане з впливами як західноєвропейської та східної орнаментики, так і давньослов’янських мистецьких традицій» [4, с.11]; «вазони» «кущового типу» мали чітко виражене стильове походження і відображали процес засвоєння західноєвропейської орнаментики» [4, с.11]; «присутність у композиціях таких істот, як двоголовий орел, лев, козеріг, рак, у значній мірі була обумовлена впливом геральдичної та астрологічної символіки, характерної для творів західноєвропейського мистецтва XVII–XVIII ст.» [4, с.11-12]. Причому звертаю увагу на певне непорозуміння: «автор у силу своїх сил та можливостей намагався» кахлі Чернігівщини «співставити з аналогічними пам’ятками українського і зарубіжного гончарства» [4, с.5], «еволюція чернігівських кахель відбувалася під впливом українських... виробів» [4, с.7]. Звідси можна зробити хибний висновок, що, в уявленні авторки, Чернігівщина – це не українська територія, а чернігівські кахлі – це не українські вироби. На пошуки й доказування цих суцільних запозичень авторку націлювало й відповідно сформульоване дисертаційне завдання: «визначити вплив привізних виробів на розвиток

310

чернігівського кахлярства» [4, с.2]. У цьому відчувається пролонговане сповідування Іриною Штанкіною ще совєтської імперської ідеології, коли все краще нібито потрапляло в Україну з Росії чи з Європи. А чому б було не поставити завдання в напрямку з’ясування впливу чернігівського кахлярства на тотожне виробництво Білорусі, Польщі, Литви й Росії? У дослідженні нечітко виділено періоди розвитку чернігівського гончарства. Зокрема, верхня межа другого періоду перекривається нижньою межею третього періоду (відповідно – «друга половина XVII – XVIII ст.» та «кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.». Останній, четвертий період виходить за межі дисертаційної теми і взагалі за межі остаточного припинення виготовлення кахель на початку ХХ століття («друга половина ХІХ – ХХ ст.») [4, с.13]. Не всі основні етапи відображені в структурі підрозділів другого розділу. До прогалин дисертаційного дослідження слід віднести й відсутність спільних принципів для структурування окремих підрозділів у межах одного й того ж періоду розвитку чернігівського кахлярства. Наприклад, за основу поділу підрозділу 2.3 на два параграфи взято характер декору кахель («рельєфні» – 2.3.1 та «розписні» – 2.3.2), а за основу поділу підрозділу 2.4 – характер виробництва кахель («заводське» – 2.4.1 та «кустарне» – 2.4.2) [4, с.7-9]. Дисертаційне дослідження Ірини Штанкіної достатньо повно апробовано на наукових конференціях у Опішному та Києві. Нею також опубліковано 6 статей, які загалом відображають основні напрямки дослідницьких дисертаційних пошуків. Більшість із них побачили світ у авторитетних фахових виданнях – журналах «Народознавчі зошити» і «Український керамологічний журнал», а також у щорічнику «Українська керамологія». Це є свідченням достатньої наукової підготовки дисертантки й ґрунтовної апробації результатів дослідження. У той же час у списку піблікацій за темою дисертації під №7 подано статтю «Полив’яні керамічні плитки в оздобленні храмів Чернігово-Сіверської землі ХІ–ХІІІ ст.» [4, с.16]. Уже

Бібліографія українського гончарства. 2007 з її назви зрозуміло, що вона присвячена не кахлям, а плиткам, і не XVI – початку ХХ століття, а винятково ХІ–ХІІІ століть, що аж ніяк не відповідає об’єкту, предмету та хронологічним межам дисертаційного дослідження, а отже, у даному списку вона зайва. Часто трапляється хронологічна неузгодженість. Так на початку параграфа 2.3.2 Ірина Штанкіна стверджує, немовби «у другій половині XVIII ст. чернігівські кахлі починають оздоблювати підполив-ним розписом на плоскій поверхні. Вони представлені творами майстра з Городні Сидора Перепілки», а наприкінці параграфа, без будь-яких пояснень розширює нижній хронологічний поріг до середини XVIII ст.: «твори Сидора Перепілки є яскравим свідоцтвом творчих здобутків чернігівського кахлярства середини – другої половини XVIII ст.» [4, с.8]. При цьому зауважу, що кахлі, без достатніх для того підстав приписані іншим мистецтвознавцем (Пантелеймоном Мусієнком) гончарю Сидору Перепілці, цілком випадають з контексту еволюції чернігівських кахель, а отже, мусили б спонукати дисертантку до роздумів про їх немісцеве походження та спростування однієї з багатьох мистецтвознавчих вигадок київсько-совєтського мистецтвознавця. На жаль, Ірина Штанкіна просто переповіла один із давніх міфів. Є окремі неправильні словосполучення, наприклад «кахельні вироби» [4, с.1, 9], адже ті вироби виготовлено не з кахель. «Вазон» та «гілка», які, як правило, складають самостійну композицію» на кахлях, означуються авторкою дисертації мотивами орнаменту, хоча насправді вони постають мотивами декору [4, с.14]. Параграф 3.2.4 називається «Тератологічний орнамент» [5, с.11], проте зображення тварин та птахів на кахлях не мають ритмічного чергування, а тому, у даному випадку, треба вести мову не про орнамент, а про декор. Потрапила до тексту автореферату й абракадабра: у висновках стверджується, немовби трьома класифікаційними рівнями для виділення «типологічних груп, підгруп та типів» кахель є «типологія, пластика, декор» [4, с.14].

314

Отже, типологічні групи визначаються на основі типології (!!!), що є нісенітницею. Є поодинокі русизми («учбових», треба: навчальних; «розписний», «розписні», треба: мальований, мальовані) [4, с.2, 7, 8, 11, 12, 13]. Дослідження, подібні до дисертації Ірини Штанкіної, нині виконувати надзвичайно складно внаслідок обмеженості їх фінансування й малодоступності музейних колекцій. Опрацювання колекцій близько 30 центральних, обласних і районних музеїв України, а також Російського етнографічного музею в СанктПетербурзі, в Брянській та Калузькій областях Російської Федерації – це вже своєрідний науковий подвиг, який потребував і значного часу, й чималих фізичних зусиль дисертантки. Водночас він дозволив виявити основні місця зберігання кахлярської спадщини Чернігівщини, а деякі з раритетів увести в науковий обіг. До здобутків Ірини Штанкіної слід віднести й перше опублікування багатьох матеріалів з архівів та фондових колекцій музеїв (Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського, Музею українського народного декоративного мистецтва). Щодо цього показовою є її стаття «Ніжинські та ічнянські кахлі ХІХ – початку ХХ століття та їх автори» (2005) [5], в якій до аналізу залучені досі маловідомі унікальні речові й архівні матеріали. Проте кидається у вічі та особливість переліку використаних колекцій, що в ньому вперемішку й безсистемно подано музеї України й Росії, причому без жодної згадки, що то вже Росія, немовби ми всі й досі живемо в пріснопам’ятному Совєтському Союзі, а не в самостійній державі, або ж, можна гадати, що Україна є частиною сучасної Росії. Очевидячки, з позицій національного достоїнства вченого передовсім годилося б перелічити українські музеї, а далі чужоземні з обов’язковим зазначенням, що то вже інша країна. Дивує й та обставина, що в переліку музейних закладів з опрацьованими колекціями кахель немає провідного українського закладу в галузі збереження гончарної спадщини українців, який володіє найбільшою в Україні збіркою гончарних виробів – маю на увазі Національний

Бібліографія українського гончарства. 2007 музей-заповідник українського гончарства в Опішному, а також Музею народної архітектури та побуту НАН України, який володіє четвертою за чисельністю колекцією кераміки в Україні, в якій достатньо представлено кахлярство Чернігівщини. Цей факт ще більш незрозумілий, що в переліку згадано чимало районних музеїв, де зберігаються мізерні колекції кераміки, і зокрема кахель. І ще одне прикінцеве зауваження: другим опонентом дисертаційного дослідження Ірини Штанкіної є доцент Кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства Василь Гудак. Я глибоко поважаю знаного в Україні вченого-керамолога, який багато років присвятив вивченню українського гончарства. Проте Василь Гудак відомий передовсім як дослідник художніх особливостей народної кераміки Східного Поділля і ніколи спеціально не штудіював українське кахлярство. Водночас у Львові є на сьогодні найкращий у країні знавець вітчизняного кахлярства – уже згадувана вище наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства, керамолог Агнія Колупаєва, яка, безперечно, могла б більш фахово прорецензувати дисертаційне дослідження здобувача, але чомусь до опонування її не було залучено. Сподіваюся, що в майбутніх публікаціях, а також під час підготовки за матеріалами дисертації монографії, Ірина Штанкіна максимально врахує зроблені тут зауваження. З огляду на те, що Ірина Штанкіна підготувала серйозне мистецтвознавче дослідження, на оцінку загального наукового рівня якого суттєво не впливають висловлені в цьому відгуку окремі побажання, за подане Спеціалізованій ученій раді Д 35.103.01 у Львівській національній академії мистецтв дисертаційне дослідження «Чернігівські ках-лі кінця XVI – початку XX століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості)» за спеціальністю 17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво, дослідниця заслуговує присудження наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. Бажаю авторці й надалі продовжувати наукові студії в царині українського гончаротворення.

Завідувач Відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Ірина Штанкіна; директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло після успішного захисту дисертації. Львів. 11.10.2007. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

315

Бібліографія українського гончарства. 2007 1. Колупаєва А.В. Українські кахлі XVIІІ – початку XX ст. (Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська академія мистецтв, 1999. – 17 с. 2. Колупаєва Агнія. Українські кахлі XІV – початку XX ст. Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 384 с. 3. Лащук Ю.П. Українські кахлі IX–XIX ст. – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі, 1993. – 80 с. 4. Штанкіна І.В. Чернігівські кахлі кінця XVI – початку XX століть (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 18 с. 5. Штанкіна Ірина. Ніжинські та ічнянські кахлі ХІХ – початку ХХ століття та їх автори // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.108-119.

© Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, голова Правління Українського керамічного товариства, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, 2007

Необходимость обобщения результатов сверхинтенсивных археологических исследований последних лет советского периода (80-х гг. XX в.), а также рубежа тысячелетий и начала нового миллениума (1998–2007) – по самым различным группам материала – назрела почти десятилетие назад. Именно в это время автором настоящего автореферата – И.Штанкиной – проводились наиболее интенсивные камерально-практические и теоретические изыскания по громадной группе керамического материала – изразцам Черниговщины позднесредневекового, нового и новейшего времени. Если предшествующее исследование по теме Л.Виногродской затронуло в основном лишь раскопочно-археологический материал, диссертационная работа И.Штанкиной включила также громадный компендиум музейных фондовых хранений, как правило, выпадавших из поля зрения ученых, ведущих разработки данной темы. Особенно это касалось небольших, редко посещаемых музеев: Ичнянского,

316

Менского, Остерского, Сосницкого, Прилуцкого, Глуховского, Кролевецкого и Путивльского краеведческих музеев; Коропского и Мезенского историко-археологических музеев и ряда историко-краеведческих музеев Черниговщины и смежных областей. Особо следует отметить исследованные И.Штанкиной поступления материалов последнего десятилетия в Черниговский исторический музей им. В.Тарновского и Национальный архитектурно-исторический заповедник «Чернигов древний», позволяющие проведение количественных видов анализа печных изразцов (по более чем значительному объему материала); а также приуроченность этих материалов к конкретным, хорошо датируемым постройкам: зданию Черниговского магистрата (1623–1646) и палаты настоятеля (?); типографии (?); трапезной(?) Ильинского монастыря (до 1672/1673 г.) Чернигова. Можно лишь сожалеть об отсутствии этих данных, столь необходимых исследователям, во Втором (2.2) и Третьем (3.2.1) разделах

Бібліографія українського гончарства. 2007 автореферата, поскольку последний доступен более широкому кругу ученых, нежели рукопись самой диссертации. Очень хочется надеяться, что последующая разработка данной темы, при преобразовании прекрасно выполненной диссертации в монографию, включит ряд проблем, особенно касающихся хронологии: присутствие обломков изразцов с зеленой поливой в материалах «таверны» XV – начала XVI в. (Чернигов, «Аллея героев»; раскопки Т.Новик); наличие печей западноевропейского образца («голландок»), покрытых изразцами с зеленой поливой в кельях «палатного корпуса» (строившихся при воеводстве князя Можайского, которое началось в 1445 г.) в Черниговском Елецком монастыре. Все это неминуемо сделает более древней нижнюю хронологическую границу первого выделенного периода бытования печных изразцов в рассматриваемом регионе (с.6, 7, 12-13). В целом, автореферат полностью отражает авторские публикации И.Штанкиной по данной теме (с.15-16), а диссертационная работа выполнена на объемном и значимом научном и фондовом материале. Выдержанные принципы классификации, достаточно формализованы: тектоника – пластика – декор создали четкую иерархическую систематику, состоящую из классов – групп – типов. Возможно, монографическое оформление работы будет дополнено функциональным анализом «тектоники форм», различной для разных по месту назначения в декоре печи изразцов: поверхность, фигурные выступы, карнизы, еtс. Подобное разграничение позволит рассматривать отдельно различные функциональные группы материала и более точно привязать выделившиеся по всем трем параметрам «типы» к конкретным хронологическим периодам их бытования. Особо необходимо отметить интеграцию всего комплекса проделанной в диссертации работы с общим направлением в украинском искусствоведении (с.4-5), их взаимосвязь и интеграцию. Среди явных удач диссертации – и серия выводов (с.12-15), которые смело

можно дополнить выводом, сделанным в тексте (с.6), но не попавшим в констатирующий раздел: «Упродовж XIV–XVI ст. вібувалася зміна культурно-естетичної та мистецької орієнтації з візантійської на західноєвропейську». Такой вывод ставит рассматриваемый в диссертации материал в европейский и мировой контекст, делая «українське кахлярство» составной частью мировой и европейской материальной культуры. Первый – диссертационный этап монографической темы И.Штанкиной об изразцах Черниговщины конца XVI – начала XX века представляет собой полную по объему использованного материала и систематизированную работу. Возвращаясь к формализации, систематизация материала выполнена по принципу «кластер-анализа» Дж.Дорана и Ф.Хадсона (Dorап J.Е, Hоdsoп F.R.Mathematics and Computers in Archeology. – Edinburg, 1975) без какого-либо нарушения математических принципов. Работа продолжает научные изыскания в данной области М.Фриде, Е.Спасской, Л.Виногродской, развивая и дополняя классификационные построения, предложенные ранее, и почти удваивает исходный анализируемый материал, вводя его в научный оборот. Исходя из вышеизложенного, можно констатировать, что отраженная рассматриваемым авторефератом диссертация является объемной самостоятельной работой, выполненной на уровне требований, предъявляемых ВАК к диссертациям, представленным на соискание ученой степени, а диссертант – Ирина Валерьевна Штанкина полностью заслуживает искомой ученой степени кандидата искусствоведения. © Юрий Шевченко, старший научный сотрудник Музея антропологии и этнографии имени Петра Великого (Кунсткамера) Российской академии наук, кандидат исторических наук, 2007

317

Бібліографія українського гончарства. 2007

ЛІДІЯ ТРЕГУБОВА: короткий життєпис і колекція книг з приватної бібліотеки

Лідія Трегубова (02.12.1911 – 01.05.2000)

Життєпис Л

ідія Трегубова народилася 2 грудня 1911 року в селі Макарів Яр у Луганщині. Навчалася спочатку в місцевій чотирирічній школі, а потім у Макарово-ярівській керамічній кустарно-промисловій школі. Гончарна школа давала ґрунтовні знання з технології матеріалів і виробництва, графічної грамоти, малювання. Лідія була відмінницею навчання, отримувала підвищену стипендію. 1931 року закінчила Макарово-ярівську керамічну кустарно-промислову школу, отримавши кваліфікацію майстра гончарної кустарної промисловості в галузях самостійного й артільно-кооперативного кустарництва.

 Вихованка Макарово-ярівської керамічної кустарно-промислової школи – Лідія Трегубова – біля власного твору. Ворошиловград. 1972–1980 роки. Автор фото невідомий. Приватний архів Олександри Трегубової (Луганськ). Копія – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

© Ольга Карунна, 2011

318

Бібліографія українського гончарства. 2007 Упродовж 1932–1937 років продовжувала навчання в Харківському художньому інституті, який 1933 року перевели до Одеси й реорганізували в художнє училище. 1937 року стала студенткою Київського художнього інституту, за період навчання в якому остаточно сформувався художній світогляд відомої в майбутньому мисткині. З 1944 року розпочала тривалу плідну працю скульптора. З 1946 року – член Спілки художників України. Її роботи експонувалися на численних обласних і республіканських виставках. Понад двадцять років (1946–1967) була викладачем скульптури, рисунка й композиції у Ворошиловградському художньому училищі (нині – Луганське державне художнє училище). Старійшина скульптурного цеху луганських майстрів, вона все своє насичене, багатогранне творче життя віддала служінню мистецтву й людям. 1991 року скульпторка відзначила свій 80-річний ювілей. З цієї нагоди в с.Пархоменко (колишній Макарів Яр), у місцевій школі, було організовано виставку її кращих робіт, 20 з яких Лідія Петрівна подарувала місцевому Історико-меморіальному музею Олександра Пархоменка. Від 1993 року Лідія Петрівна тяжко хворіла і вже майже не займалася улюбленою справою. 1 травня 2000 року вона померла. Усе своє життя Лідія Трегубова була вірною мистецтву, з любов’ю віддавала талант і твори людям. Протягом свого життя Лідія Трегубова зібрала значну колекцію книг по мистецтву. 2007 року кращі книги з особистої бібліотеки відомого українського скульптора, випускниці Макарово-ярівської керамічної художньо-промислової школи Лідії Трегубової було передано на постійне зберігання до Гончарської Книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному її сестрою Олександрою Трегубовою за сприяння молодшого наукового співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, керамолога Людмили Овчаренко.

319

Бібліографія українського гончарства. 2007

Колекція книг із приватної бібліотеки відомого українського скульптора, випускниці Макарово-ярівської керамічної художньо-промислової школи

Лідії Трегубової

1. А.М.Горький: Комплект открыток. – М.: Правда, 1968. –20 открыток. 2. А.П.Чехов: В портретах, иллюстрациях, документах /Составитель М.М.Калаушин. – Л.: Учпедгиз, 1957. – 431 с. 3. А.Рылов: Воспоминания. – М.: Искусство, 1954. – 264 с. 4. Айзенман Т.С. Александр Агин. – М.: Издательство Государственного музея изобразительных искусств им.А.С.Пушкина, 1949. – 62 с. 5. Академия художеств СССР: Пятая сессия: Отчетный доклад о работе Академии художеств СССР за 1950–1952 гг: Прения и постановления: 24–27 апреля 1953 г. – М.: Искусство, 1953. –116 с. 6. Академия художеств СССР: Третья сессия: Вопросы теории и критики советского изобразительного искусства: 24 января – 1 февраля 1949 г. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1949. – 204 с. 7. Александр Викторович Моравов. – М.: Советский художник, 1951. – 94 с. 8. Алексей Михайлович Лаптев. – М.: Советский художник, 1951. – 92 с. – (Мастера советского искусства). 9. Алпатов М. Александр Иванов. – М.: Молодая гвардия, 1959. – 272 с. – (Жизнь замечательных людей). 10. Алтаев А. Памятные встречи. – М.: Гослитиздат, 1957. – 421 с. 11. Альбом-выставка «Художники-передвижники о церкви и религии». – Л.: Художник РСФСР, 1961. – 1 лист. 12. Аникст А. Прогрессивный американский писатель Говард Фаст. – М.: Правда, 1948. – 32 с. 13. Античные поэты об искусстве. – Л.: Изогиз, 1938. –195 с. 14. Антокольский М.М.: 1842–1902: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 10 открыток. 15. Антонова В.И., Картина А.И. Лактионова «Письмо с фронта». – М.: Издательство Государственной Третьяковской галереи, 1951. – 20 с. 16. Антонова И.А. Веронезе. – М.: Искусство, 1957. – 92 с. 17. Анциферов Н. И.С.Тургенев: 1818–1883. – М.: Государственный литературный музей, 1947. – 68 с. 18. Ара Мигранович Сарксян. – М.: Советский художник, 1952. – 68 с. – (Мастера Советского искусства). 19. Арбат Ю. Фарфоровый городок. – М.: Московский рабочий, 1957. – 248 с. 20. Аркин Д. Захаров и Воронихин. – М.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1953. – 80 с. – (Мастера русского зодчества). © Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, 2011

320

Бібліографія українського гончарства. 2007 21. Аркин Д. Медный всадник: Памятник Петру І в Ленинграде. – Л.–М.: Искусство, 1958. – 72 с. 22. Аркин Д. Монументальная скульптура Ленинграда. – М.: Издательство Академии архитектуры СССР, 1948. – 108 с. 23. Архангельская А.И. Выдающийся русский живописец В.Г.Перов. – М.: Знание, 1957. – 24 с. 24. Архитектурное творчество: Сборник. – К.: Издательство Академии архитектуры Украинской ССР, 1953. – 168 с. 25. Асафьев Б.В. Композиторы первой половины ХIХ века: (Русская музыка). – М.: Советский композитор, 1959. – 40 с. 26. Бабенчиков М. Дмитрий Аркадьевич Налбандян. – М.: Искусство, 1950. – 23 с. 27. Балабанович Е. В.Г.Короленко: 1853–1921. – М.: Государственный литературный музей, 1947. – 168 с. 28. Бартенев И.А. Архитектура. – Л.: Художник РСФСР, 1960. – 64 с. – (Беседы об искусстве). 29. Барышников А.П. Перспектива. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 140 с. 30. Бельгийское искусство ХІХ–ХХ в.: Открытки. – Л.: Изогиз, 1957. – 10 открыток. 31. Бельгийское искусство конца ХІХ-ХХ века от Менье до Пермеке: Выставка произведений из музеев и частных собраний Бельгии: Путеводитель. – М.: Искусство, 1956. – 39 с. 32. Беляев Н., Шмидт И. Александр Михайлович Опекушин: 1841–1923. – М.: Искусство, 1954. – 48 с. 33. Благой Д.Д. А.С.Пушкин – великий русский национальный поэт. – М.: Госкультпросветиздат, 1949. – 64 с. 34. Богданова Н.А., Лобода И.И. Бахчисарайский историко-археологический музей: Путеводитель. – Симферополь: Крым, 1965. – 112 с. 35. Борис Владимирович Иогансон: Избранные произведения. – М.: Советский художник, 1950. – 23 с. 36. Бородин А.П. Воспоминания о Ф.Листе. – М.: Музгиз, 1953. – 60 с. 37. Бретаницкий Л. Баку. – М.: Издательство Академии архитектуры СССР, 1949. – 84 с. – (Архитектура городов СССР). 38. Бродский Б., Варшавский А. Века, скульпторы, памятники. – М.: Советский художник, 1962. – 231 с. 39. Бродский И.А. Вениамин Яковлевич Боголюбов. Владимир Иосифович Ингал. – М.–Л.: Искусство, 1950. – 76 с. 40. Бройдо Д. Руководство по гипсовой формовке художественной скульптуры. – Л.–М.: Искусство, 1949. –395 с. 41. Бунин М.С. Стрелка Васильевского острова. – Л.–М.: Искусство, 1948. – 96 с. – (Архитектурные ансамбли Ленинграда). 42. Валентин Александрович Серов. – М.: Государственное издательство изобразительного искусства, 1956. – 56 с. 43. Вальдгауер О.Ф. Римская портретная скульптура в Эрмитаже. – Петербург: Издательство Брокгауз–Ефрон, 1923. – 111 с. 44. Варшавская М.Я. Рубенс. – Л.: Издательство Государственного Эрмитажа, 1948. – 78 с. 45. Варшавский А.С. Подвиг художника. – М.: Советский художник, 1965. – 176 с. 46. Варшавский Л. Иван Иванович Теребенев: 1780–1815. – М.: Искусство, 1950. – 36 с. 47. Варшавский Л. Лаврентий Авксентьевич Серяков: 1824–1881. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 36 с.

321

Бібліографія українського гончарства. 2007 48. Варшавский С. Упадочное искусство запада перед судом русских художниковреалистов. – Л.–М.: Искусство, 1949. – 154 с. 49. Василий Иванович Суриков. – М.: Государственное издательство изобразительного искусства, 1958. – 64 с. – (Мастера советского искусства). 50. Вера Игнатьевна Мухина. – М.: Советский художник, 1951. – 96 с. – (Мастера советского искусства). 51. Весна: Картины русских художников: Открытки. – М.: Советский художник, 1964. – 11 открыток. 52. Виктор Иванович Мухин: Каталог выставки. – Донецк: Донбасс, 1968. –58 с. 53. Виноградов А. Осуждение Паганини: Роман. – К.: Держлітвидав України, 1958. – 344 с. 54. Виноградов С.Н., Кузьмин А.Ф. Логика: Учебник для средней школы. – М.: Учпедгиз, 1949. – 168 с. 55. Виставка творів українських радянських художників: Живопис. Скульптура. Графіка: Каталог. – К.: Міністерство культури Ураїнської РСР, 1955. – 84 с. 56. Виставка творів Яна Станіславського: Каталог. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 22 с. 57. Вишневская В. Русская народная резьба и роспись по дереву. – М.: Всесоюзное кооперативное издательство, 1959. – 58 с. 58. Владич Л. Леонід Володимирович Позен. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1961. – 110 с. 59. Воеводин В. Живописец Билетников. – Л.: Советский писатель, 1948. – 204 с. 60. Вопросы теории архитектурной композиции /Под редакцией Б.П.Михайлова, М.И.Рзянина, Г.А.Шемекина. – М.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1955. – Вып.1. – 148 с. 61. Вощинина А.И. Античное искусство. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1962. – 395 с. 62. Вощинина А.И. Очерк истории древнеримского искусства. – Л.: Государственный Эрмитаж, 1947. – 105 с. 63. Всесоюзная художественная выставка 1952: Живопись. Скульптура. Графика: Каталог. – М.: Советский художник, 1953. – 135 с. 64. Вторая областная художественная выставка 1952 года: Каталог. – Ворошиловград: Ворошиловградский областной отдел искусств, 1952. – 36 с. 65. Выставка дострижений народного хазяйства СССР: Буклет. – М.: Художник РСФСР, 1964. – 1 лист. 66. Выставка живописи, скульптуры, графики к первому Всесоюзному съезду советских художников: Каталог. – М.: Советский художник, 1957. – 300 с. 67. Выставка изобразительного искусства Украинской СССР, посвященная трехсотлетию воссоединения Украины с Россией: Живопись. Графика. Скульптура: Каталог. – К.: Мистецтво, 1954. – 200 с. 68. Выставка прикладного искусства к первому Всесоюзному съезду советских художников: Каталог. – М.: Советский художник, 1957. – 216 с.: ил. 69. Выставка произведений английского искусства: Каталог. – М.: Искусство, 1956. – 152 с. 70. Выставка произведений художников Донбасса: Ворошиловградской и Сталинской областей: Живопись. Скульптура. Графика. Театрально-декоративное искусство: Каталог. – Ворошиловград: Оргбюро Ворошиловградского отделения СХ Украины, 1956. – 69 с.

322

Бібліографія українського гончарства. 2007 71. Выставка французского искусства: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1956. – 12 открыток. 72. Галина Кальченко /Составитель И.И.Верба: Альбом. – К.: Мистецтво, 1969. – 48 с. 73. Ганс Гольбейн Младший: Альбом. – М.–Л.: Изогиз, 1962. – 48 с. 74. Георгий Георгиевич Ряжский. – М.: Советский художник, 1952. – 68 с. 75. Георгий Иванович Мотовилов. – М.: Советский художник, 1954. – 86 с. 76. Георгий Семенович Верейский. – М.–Л.: Советский художник, 1950. – 66 с. 77. Гнесин М.Ф. Мысли и воспоминания о Н.А.Римском-Корсакове. – М.: Музгиз, 1956. – 336 с. 78. Гоголь М.В. Тарас Бульба: Повість. – К.: Держлітвидав України, 1952. – 139 с. 79. Голубкина А.С. Несколько слов о ремесле скульптора. – М.: Советский художник, 1960. – 48 с. 80. Государственный Эрмитаж: Планы расположения отделов и выставок / Составитель А.В.Сивков. – Л.: Б/в, 1958. – 10 с. 81. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина. – М.: Изогиз, 1954. – 28 с. 82. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина: Западно-европейская живопись: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1958. – 11 открыток. 83. Государственный русский музей. – М.: Искусство, 1957. – 84 с. 84. Государственный русский музей: Комплект открыток /Авторы-составители Ю.Ивлев, В.Круглов. – М.: Правда, 1980. – Вып.5. – 12 открыток. 85. Грабар І.Е. Великий російський художник І.Є.Рєпін. – Львів: Вільна Україна, 1946. – 24 с. 86. Грабарь И. «Каменный век»: Монументально-декоративный фриз В.М.Васнецова в Государственном историческом музее. – М.: Госкультпросветиздат, 1956. – 40 с. 87. Графика: Ленинградские художники. – Л.–М.: Искусство, 1947. – 228 с. 88. Громов А.Е. Работа скульптора-модельщика. – Л.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1955. –120 с. – (Рассказы старых мастеров). 89. Данилова И. Иван Аргунов: Русский крепостной художник ХVІІІ века. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 20 с. 90. IХ обласна виставка творів художників Луганської області, присвячена 150-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка: Каталог. – Луганськ: Донбас, 1964. – 112 с. 91. Дега: 1834–1917 /Составитель Б.А.Зернов. – М.–Л.: Советский художник, 1965. – 65 с. 92. Дени Моор. – М.: Советский художник, 1961. – 1 лист. 93. Х Областная выставка работ самодеятельных художников и мастеров прикладного искусства: Каталог. – Луганск: Областной дом народного творчества, 1960. – 44 с. 94. Х Областная художественная выставка произведений художников Луганской области, посвященная 20-летию со Дня Победы над фашистской Германией: Каталог. – Луганск: Донбасс, 1965. – 48 с. 95. Х Українська художня виставка 1949: Каталог. –К.: Мистецтво, 1950. – 98 с. 96. Дживелегов А. Микельанджело: 1475-1564. –М.: Молодая гвардия, 1957. – 256 с. 97. Диорама «Штурм Сапун-Горы 7 мая 1944 года» /Автор текста Г.В.Терновский. – К.: Мистецтво, 1955. – 8 с. 98. Дмитрий Петрович Шварц /Автор текста Марк Нейман. – М.: Советский художник, 1955. – 88 с. 99. Донателло /Автор-составитель М.Либман. – М.: Государственное издательство изобразительного искусства, 1960. – 52 с. 100. Дорнеман Л. Женни Маркс. –М.: Госполитиздат, 1962. – 168 с.

323

Бібліографія українського гончарства. 2007 101. Дружинин С.Н. В.И.Суриков. – М.: Издательство Государственной Третьяковской галереи, 1950. – 102 с. 102. Евгений Адольфович Кибрик /Автор текста А.Д.Чегодаев. – М.: Советский художник, 1955. – 120 с. 103. Ермонская В. Что ты знаеш о скульптуре? – М.: Молодая гвардия, 1959. – 64 с. 104. Ефим Михайлович Чепцов. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 68 с. 105. Эбин Ю. Наталья Яковлевна Данько: 1892–1942. – М.: Искусство, 1955. – 44 с. 106. Экскурсии по городу, пригородам и музеям Ленинграда: Справочник. – Л.: Городское экскурсионное бюро, 1946. – 84 с. 107. Эльвина Максимовна Можаева: Каталог. – Ворошиловград: Облполиграфиздат, 1989. – 28 с. 108. Эрьзя С.Д.: Комплект открыток. – Л.: Советский художник, 1966. – 12 открыток. 109. Эткинд М. Ленин говорит с броневика. – Л.–М.: Искусство, 1958. – 46 с. 110. Жан-Франсуа Милле /Автор-составитель Н.Нерсесов. – М.: Государственное издательство изобразительного искусства, 1958. – 50 с. 111. Жданов А.О. Про літературу та мистецтво: Доповіді й промови. – К.: Держлітвидав, 1949. – 96 с. 112. Живова О.А. С.Иванов. С.Коровин. Н.Касаткин. – М.: Издательство Государственного музея изобразительных искусств им. А.С.Пушкина, 1949. – 64 с. – (Русская графика). 113. Живопись: Ленинградские художники. – Л.–М.: Искусство, 1947. – 127 с. 114. Жидков Г. Дмитрий Григорьевич Левицький: Русский художник ХVIII века. – М.–Л.: Искусство, 1946. – 28 с. 115. Жидков Г.В. М.Шибанов: художник второй половины ХVIII века. – М.: Искусство, 1954. – 60 с. 116. Жидков Г.В. Образ Шубина: к 140-летию со дня смерти великого русского скульптора: 1805–1945. – М.: Издание Государственной Третьяковской галереи, 1946. – 60 с. 117. Жизнь и творчество А.И.Герцена: Материалы для выставки в школе и детской библиотеке. – М.: Детгизд, 1956. – 44 с. 118. Жизнь и творчество А.Н.Толстого: Материалы для выставки в школе и детской библиотеке /Составитель Ю.А.Крестинский. – М.: Детгиз, 1955. – 44 с. 119. Заир Исаакович Азгур. – М.: Советский художник, 1953. – 70 с. 120. Захарченко П.Є. Альбом ліпних деталей. – К.: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1952. – 54 с. 121. Звери и птицы: Рисунки В.Ватагина: Комплект открыток. – М.: Советский художник, 1961. – 12 открыток. 122. Земцов С.М. Павловск. – М.: Издательство Академии архитектуры СССР, 1947. – 48 с.: 30 илл. 123. Зименко В. Николай Андреевич Андреев: 1873–1932. – М.: Искусство, 1951. – 36 с. 124. Зименко В. Николай Никанорович Дубовской: 1859–1918. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 28 с. 125. Золя Э. Рассказы и статьи. – М.: Гослитиздат, 1952. – 240 с. 126. Зотов Б.Н. Художественное литье. – М.: Машгиз, 1959. – 256 с. 127. И.Е.Репин и В.В.Стасов. Переписка: 1871–1876. – М.–Л.: Искусство, 1948. – Т.1. – 267 с. 128. И.Е.Репин и И.Н.Крамской. Переписка: 1873–1885. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 208 с. 129. И.И.Левитан: 1861–1900: Воспоминания и письма. – М.: Искусство, 1950. – 128 с. 130. И.И.Шишкин: Комплект открыток. – Л.: Государственный Русский музей, 1948. – 12 открыток. 131. И.И.Шишкин: 1832–1898: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1958. – 16 открыток.

324

Бібліографія українського гончарства. 2007 132. И.Чумак. Скульптура: Каталог. – Ворошиловград: Облполиграфиздат, 1987. – 32 с. 133. И.Я.Билибин: Комплект открыток. – Калинин: Изогиз, 1958. – 10 открыток. 134. Изобразительное искусство Индонезии: Комплект открыток. – М.: Советский художник, 1957. – 20 открыток. 135. Илларион Михайлович Прянишников. – М.: Изогиз, 1956. – 38 с. 136. Ильин М. Михаил Дмитриевич Раков. – М.: Искусство, 1956. – 44 с. 137. Ильин М.А. Архитектура Москвы в ХVIII веке. – М.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1953. – 60 с. – (Архитектура Москвы). 138. Ильин М., Сегал Е. Александр Порфирьевич Бородин: 1833–1887. – М.: Молодая гвардия, 1957. – 416 с. 139. Импрессионизм. – Л.: Искусство, 1969. – 388 с. 140. Индийская миниатюра: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 13 открыток. 141. Иогансон Б.В. За мастерство в живописи: Сборник статей и докладов. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1952. – 224 с. 142. Иосиф Моисеевич Чайков. – М.: Советский художник, 1952. – 72 с. 143. Иоффе М. Дмитрий Стахиевич Моор: 1883–1946. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 39 с. 144. Ираклий Тоидзе: Буклет. – М.: Советский художник, 1948. – 1 лист. 145. Искусство. – 1952. – №4. – Июль–август. – 92 с.; 1970. – №1. – 80 с. 146. Искусство Англии ХVII–ХIХ вв. – М.: Искусство, 1955. – 40 с. 147. Искусство: Каталог книг. – М.: Академкнига, 1959. – 16 с. 148. Искусство Нидерландов, Фландрии и Голландии ХV–ХVIII вв.: Путеводитель по выставке. – М.: Искусство, 1955. – 112 с. 149. Искусство Франции ХV – нач. ХХ вв.: Путеводитель по выставке. – М.: Искусство, 1957. – 128 с. 150. К.Менье: Открытки. – М.: Изогиз, 1958. – 12 открыток. 151. Каменский В.А. Таврический дворец. – Л. – М.: Искусство, 1948. – 64 с. 152. Каплан Н. Русская народная резьба по мягкому камню. – М.: Всесоюзное кооперативное издательство, 1955. – 76 с. 153. Каптерева Т. Веласкес и испанский портрет ХVІІ века. – М.: Искусство, 1956. – 264 с. 154. Кара-Мурза С. Пров Михайлович Садовский: 1874–1947. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 68 с. 155. Картины Дрезденской галереи: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1956. – Вып.1. – 12 открыток. 156. Каталог выставки произведений И.Е.Репина. – Л.: Огиз-Изогиз, 1936. – 220 с. 157. Кверфельдт Э.К. Керамика Ближнего Востока: Руководство к распознанию и определению керамических изделий. – Л.: Государственный Эрмитаж, 1947. – 180 с. 158. Київський державний музей Західного та Східного мистецтва: Комплект листівок. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 20 листівок. 159. Киплик Д.И. Техника живописи. – М.–Л.: Искусство, 1948. – Вып.IV. – 120 с. 160. Климов Р. Питер Брейгель старший. – М.: Искусство, 1954. – 52 с. 161. Князева В. Жак-Луи Давид: 1748–1825. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 36 с. 162. Кожевников Г. Алексей Петрович Боголюбов. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 40 с. 163. Кожинов В. Виды искусства. – М.: Искусство, 1960. –128 с. 164. Козлов А. Петр Михайлович Шмельков: 1819–1890. – М.-Л.: Искусство, 1949. – 35 с. 165. Коненков С.Т. Слово к молодым. – М.: Молодая гвардия, 1958. –144 с. 166. Константин Иванович Финогенов. – М.: Советский художник, 1953. – 112 с.

325

Бібліографія українського гончарства. 2007 167. Константин Менье /Автор-составитель О.Никитюк. – М.: Изогиз, 1960. – 42 с. 168. Константин Федорович Юон. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 78 с. – (Мастера советского искусства). 169. Корнилов П. Арзамасская школа живописи первой половины ХIХ. – М.: Искусство, 1947. – 216 с. 170. Коростин А.Ф. П.Соколов. – М.: Издательство Государственного музея имени А.С.Пушкина, 1949. – 64 с. – (Русская графика). 171. Кочетова С.М. Фарфор и бумага в искусстве Китая: Краткий исторический очерк. – М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1956. – 92 с. 172. Кравченко К. Евгений Евгеньевич Лансере: Народный художник РСФСР: 1875– 1946. – М.–Л.: Искусство, 1946. – 32 с. 173. Кравченко К. Петр Петрович Кончаловский: Народный художник РСФСР. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 36 с. 174. Кравченко К. Петр Петрович Соколов: 1821–1899. – М.: Искусство, 1951. – 40 с. 175. Краткий путеводитель по музею: Государственный Эрмитаж. – М.: Искусство, 1953. – 120 с. 176. Крвавич Д. Іван Васильович Севера: Нарис про життя і творчість. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 40 с. 177. Кремнев Б. Вольфганг Амадей Моцарт. – М.: Молодая гвардия, 1958. – 288 с. 178. Крестовский И.В. Всеволод Всеволодович Лишев. – Л.: Издание Ленинградского отделения художественного фонда СССР, 1948. – 86 с. 179. Крестовский И.В. Скульптура. – М.: Профиздат, 1960. – 152 с. – (В помощь самодеятельному художнику). 180. Кригер Ф. Преподавание композиции в самодеятельных кружках изобразительного искусства. – М.: Профиздат, 1951. – 48 с. 181. Крюкова И. Русская резьба по кости. – Л.: Всесоюзное кооперативное издательство, 1959. – 46 с. 182. Кубланов Б.Г. Эстетическое чувство и искусство. – Львов: Издательство Львовского университета, 1956. – 63 с. 183. Кузнецов В.А. Путь художника. – М.–Л.: Искусство, 1952. – 76 с. 184. Кукрыниксы: М.В.Куприянов, П.Н.Крылов, Н.А.Соколов. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 72 с. 185. Куприянов С.А., Кондратьев Н.А. Изготовление бронзовой скульптуры. – М.–Л.: Искусство, 1950. – 232 с. 186. Кустарные изделия Индии: Комплект открыток. – М.: Советский художник, 1956. – 39 открыток. 187. Л.Н.Толстой и Ясная Поляна в изобразительном искусстве. – М.: Искусство, 1949. – 12 с. 188. Л.С.Жаренко: (30-річчя творчої діяльності): Каталог виставки: Живопис, графіка. – К.: Реклама, 1969. – 12 с. 189. Лаврова О.И. В.Тропинин. – М.: Издательство Государственного музея изобразительных искусств им. А.С.Пушкина, 1950. – 68 с. – (Русская графика). 190. Лазаревский И. Василий Васильевич Матэ: 1856–1917. – М.-Л.: Искусство, 1948. – 36 с. 191. Лазаревский И. Евграф Петрович Чемесов: 1737–1765. – М.-Л.: Искусство, 1948. – 24 с. 192. Ламер Г. Греческий мир. – М.: Типография Товарищества И.Д.Сытина, 1914. – Вып.ІІ. – 86 с.: 102 с. илл. 193. Лебедев А.К. Владимир Васильевич Стасов: 1824–1906. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 36 с. 194. Левашова О. Эдвард Григ –великий норвежский композитор. – М.: Знание, 1957. – 32 с.

326

Бібліографія українського гончарства. 2007 195. Леонов А. Василий Максимович Максимов: Жизнь и творчество. – М.: Искусство, 1951. – 348 с. 196. Либман М.Я. Якопо делла Кверча. – М.: Искусство, 1960. – 34 с.: 32 илл. 197. Лившиц М. Лазарь Исаакович Дубиновский. – М.: Советский художник, 1961. – 69 с. 198. Лившиц Н.А. Бернини. – М.: Искусство, 1957. – 88 с. 199. Лобановський Б. Василь Захарович Бородай. – К.: Мистецтво, 1964. – 56 с. 200. Луганський художній музей імені Артема: Буклет-путівник. – К.: Мистецтво, 1969. – 64 с. 201. Лукьянов С. Жизнь А.С.Голубкиной. – М.: Детская литература, 1965. – 112 с. – (В мире прекрасного). 202. Ляпунов Б.В. Из глубины веков. – М.: Госкультпросветиздат, 1953. – 108 с. 203. Лясковская О.А. П.П.Чистяков. – М.: Издательство Государственной Третьяковской галереи, 1950. – 80 с. 204. М.Лермонтов: 1814–1964: Комплект открыток. – Калинин: Советский художник, 1964. – 30 открыток. 205. Мальцева Ф.С. Мастера русского реалистического пейзажа. – М.: Издательство Государственной Третьяковской галереи, 1953. – Вып.І. – 176 с. 206. Масснэ Ж. Вертер. – М.: Б/и, 1959. – 24 с. 207. Матисс: Сборник статей о творчестве /Под редакцией А.В.Владимировского. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – 158 с. 208. Матье М.Э. Искусство Древнего Египта. – М.: Искусство, 1958. – 212 с. 209. Матясяк І.М. Гуцульські художні металеві вироби. – К.: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1954. – 40 с. – (Українське народне декоративне мистецтво). 210. Машковцев Н. Василий Иванович Суриков: 1848–1916. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 60 с. 211. Машковцев Н. Толстой в произведениях И.Е.Репина. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 43 с. 212. Меркуров С.Д. Записки скульптора. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1953. – 100 с. 213. Микельанджело Буонарроти. – М.: Изогиз, 1957. – 55 с. 214. Микола Попов: Каталог. – К.: Спілка художників Української РСР, 1974. – 48 с. 215. Мистецтво. – 1954. – №3. – Листопад-грудень. – 48 с.; 1955. – №6. – Листопад-грудень. – 48 с.; Мистецтво. –1954. – №1. – Липень-серпень – 48 с. 216. Мифы Древней Греции /Л.Ж.Поммэр: (На французском языке). – М.: Издательство литературы на иностранных языках, 1946. – 136 с. 217. Михаил Александрович Врубель: Выставка призведений: Каталог. – М.: Искусство, 1957. – 242 с. 218. Михаил Александрович Врубель: (1856–1910): Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1956. – 13 открыток. 219. Михаил Иванович Козловский. – М.: Изогиз, 1959. – 48 с. 220. Михайлова О.В. Учебный рисунок в Академии художеств ХVІІІ века. – М.:Издательство Академии художеств СССР, 1951. – 82 с.: 24 илл. 221. Михаловский И.Б. Архитектурные формы античности. – М.: Издательство Академии архитектуры СССР, 1949. – 248 с. 222. Мозалевский И. Современное положение художников во Франции. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1950. – 72 с. 223. Молева Н. Левицкий. – М.: Искусство, 1960. – 88 с.

327

Бібліографія українського гончарства. 2007 224. Монтан И. Солнцем полна голова. – М.: Искусство, 1956. – 144 с. 225. Монументально-декоративное и декоративно-прикладное искусство. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1951. – 204 с. 226. Морозов М. Василий Николаевич Андреев-Бурлак: 1843–1888. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 44 с. 227. Мроз Е. Василий Иванович Демут-Малиновский: 1779–1846. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 32 с. 228. Мроз Е. Самуил Иванович Гальберг: 1787-1839. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 27 с. 229. Музей народного искусства. – М.: Изогиз, 1957. – 19 открыток. 230. Музей «Усадьба Кусково ХVIII века»: Комплект открыток. – М.: Б/и, 1948. – 15 открыток. 231. Музей-усадьба Л.Н.Толстого. – М.: Искусство, 1949. – 16 с. 232. Мусиенко П.Н. Керамика в архитектуре и строительстве. – К.: Издательство Академии архитектуры Украинской СССР, 1953. – 128 с. 233. Н.Фешин: Комплект открыток. – Л.: Советский художник, 1965. – 12 открыток. 234. На варті миру: Республіканська художня виставка: Каталог. – К.: Реклама, 1966. – 156 с. 235. Недошивин Г. Очерки теории искусства. – М.: Искусство, 1953. – 340 с. 236. Нессельштраус Ц. Альбрехт Дюрер: 1471–1528. – Л.–М.: Искусство, 1961. – 227 с. 237. Никифораки Н. Петр Михайлович Боклевский: 1816–1897. – М.: Искусство, 1952. – 31 с. 238. Николай Алексеевич Касаткин /Автор К.Ситник. – М.: Изогиз, 1957. – 48 с. – (Мастера русского искусства). 239. Николай Васильевич Томский. – М.: Советский художник, 1950. – 64 с. – (Мастера советского искусства). 240. Николай Михайлович Аввакумов. – М.: Советский художник, 1952. – 82 с. 241. Никулин Л. Люди русского искусства. – М.: Советский писатель, 1947. – 270 с. 242. Німенко А. Кавалерідзе – скульптор. – К.: Мистецтво, 1967. – 100 с. 243. Німенко А. Михайло Григорович Лисенко: Нарис про життя і творчість. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 50 с. 244. Новые монографии о художниках-графиках. – М.: Советский художник, 1964. – 1 листок. 245. О.О.Шовкуненко: Комплект листівок. – Харків: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 9 листівок. 246. Областная художественная выставка, посвященная ХХVII съезду КПСС: Каталог. – Ворошиловград: Облполиграфиздат, 1986. – 32 с. 247. Областная художественная выставка, посвященная 30-летию Победы советского народа в Великой Отечественной войне: Каталог. – Ворошиловград: Ворошиловградская правда, 1975. – 24 с. 248. Областная художественная выставка «Слава труду»: Каталог. – Ворошиловград: Ворошиловградская правда, 1976. – 27 с. 249. Областная художественная выставка «40 лет Великой Победы»: Каталог. – Ворошиловград: Облполиграфиздат, 1986. – 24 с. 250. Образотворче мистецтво. – 1972. – №3, 4, 5, 6; 1973. – №1, 2, 3, 4, 5, 6; 1974. – №1, 2, 3, 4, 5, 6; 1975. – №1, 2, 3, 4, 5, 6; 1976. – №1, 2, 3, 6; 1977. –№1; 1980. – №4. 251. ХІ ювілейна обласна виставка творів художників Луганщини: Каталог. – Луганськ: Донбас, 1968. –68 с. 252. Одноралов Н.В. Скульптура и скульптурные материалы. – М.: Советский художник, 1965. – 188 с.

328

Бібліографія українського гончарства. 2007 253. Олександр Ковальов: Альбом. – К.: Мистецтво, 1977. – 104 с. 254. Ольшанская Н. Тьеполо. – М.: Искусство, 1957. – 76 с. 255. Онуфриев Н. Н.В.Гоголь: Критико-биографический очерк. – М.: Гослитиздат, 1952. – 88 с. 256. Оржеховская Ф.М. Себастьян Бах: Повесть. – М.: Детгиз, 1960. –184 с. 257. Открытки с картин голландских художников: Комплект открыток. – М.: Полиграфкомбинат, 1958. – 7 открыток. 258. Офорты Гойи: Комплект открыток. – Калинин: Полиграфкомбинат, 1961. – 16 открыток. 259. Панорама «Оборона Севастополя» /Автор тексту Б.М.Россейкін. – К.: Мистецтво, 1963. – 16 с. 260. Паньків В.М. Лемківські майстри різьби по дереву. – К.: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1953. – 54 с. 261. Парамонов А. Евгений Викторович Вучетич. – М.: Искусство, 1952. – 35 с. 262. Парамонов А. Матвей Генрихович Манизер: Народный художник РСФСР. – М.: Искусство, 1950. – 36 с. 263. Пенаты: Музей-усадьба И.Е.Репина. – Л.: Художник РСФСР, 1973. – 40 с. 264. Перелыгин Л.М. Древесиноведение. – М.–Л.: Гослесбумиздат, 1960. – 240 с. 265. Переписка В.В.Верещагина и В.В.Стасова: 1879–1883. – М.: Искусство, 1951. – Т.ІІ. – 380 с. 266. Петр Иванович Котов. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 78 с. 267. Петр Ильич Чайковский: 1840–1893: Краткий очерк жизни и творчества. – Л.: Государственное музыкальное издательство, 1955. – 103 с. 268. Петров В.Н. К.Брюллов. – М.: Издательство Государственного музея изобразительных искусств им. А.С.Пушкина, 1949. – 64 с. 269. Петров-Дубровский А. Искатель правды Альбрехт Дюрер: Биографическая повесть. – М.: Детгиз, 1961. – 96 с. 270. Пикулев И. Анатолий Никифорович Яр-Кравченко. – М.: Искусство, 1952. – 39 с. 271. Пилявский В.И. Главное Адмиралтейство в Ленинграде. – Л.–М.: Искусство, 1945. – 100 с. 272. Писаревский Л.М. Лепка головы человека: Практическое руководство. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1962. – 96 с. 273. Поволоцкая Е., Иоффе М. Тридцать лет советского плаката. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 80 с. 274. Полупанов С., Яралов Ю. Ташкент. – М.: Издательство Академии Архитектуры СССР, 1949. – 72 с. 275. Порадня А.И. Архитектурно-художественная отделка зданий. – Л.–М.: Искусство, 1945. – 255 с. 276. Портрети класиків української літератури: Комплект листівок. – К: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 21 листівка. 277. Портреты писателей: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1955. – 22 открытки. 278. Пупарев А.А. Художественная эмаль. – М.: Всесоюзное кооперативное издательство, 1948. – 84 с. 279. Разумовская С. Петр Иванович Котов. – М.–Л.: Искусство, 1950. – 32 с. 280. Рельефы: Академические программы русских скульпторов в собрании научно-исследовательского музея Академии художеств СССР: Каталог. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1962. – 96 с. 281. Рембрандт /Автор-составитель В.Лебедев. – М.: Изогиз, 1959. – 64 с.

329

Бібліографія українського гончарства. 2007 282. Рембрандт: Комплект открыток. – Л.: Издательство Государственного Эрмитажа, 1960. – 20 открыток. 283. Ремезов И. М.И.Глинка: (1857–1957). – М.: Музгиз, 1957. – 95 с. 284. Репин об искусстве /Составитель О.А.Лясковская. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1960. – 191 с. 285. Рзянин М.И. Русская архитектура. – М.: Издательство Академии архитектуры СССР, 1947. – 132 с. 286. Рисунки Матейко: 1838–1893: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1960. – 11 открыток. 287. Рисунки русских художников: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 12 открыток. 288. Рисунки старых мастеров: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1958. – 23 открытки. 289. Рисунки старых мастеров: XVІІ–ХVІІІ вв.: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1959. – 12 открыток. 290. Рисунки фламандских художников: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 12 открыток. 291. Рогачевский В. О монументальной скульптуре. – М.: Советский художник, 1962. – 40 с. – (Беседы об искусстве). 292. Рогинская Ф. Григорий Григорьевич Мясоедов: 1835–1911. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 32 с. 293. Ройтенберг О. Гальс. – М.: Искусство, 1957. – 96 с. 294. Ромм А. Борис Иванович Орловский: 1793–1837. – М.–Л.: Искусство, 1947. – 20 с. 295. Ромм А. Федос Федорович Щедрин: 1751–1825. – М.-Л.: Искусство, 1948. – 36 с. 296. Рубинштейн Р.И. Мифы Древнего Египта: Книга для чтения в V классе. – Л.: Учпедгиз, 1959. – 132 с. 297. Русская культура ХVIII века: Путеводитель по выставке. – М.: Искусство, 1955. – 104 с. – (Государственный Эрмитаж). 298. Русская скульптура начала ХХ в.: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1960. – 15 открыток. 299. Русские скульпторы второй половины ХIХ века: Путеводитель по выставке. – М.: Советский художник, 1958. – 44 с. 300. Рыбакова И. Айша Галимбаева. – М.: Советский художник, 1970. – 92 с. 301. Савинов А. Василий Козьмич Шебуев: 1777–1855. – М.–Л.: Искусство, 1950. – 31 с. 302. Савинов А. Федор Антонович Бруни: 1799–1875. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 28 с. 303. Савинов А. Художник Венецианов. – Л.–М.: Искусство, 1949. – 140 с. – (Мастера русского искусства). 304. Савинов А.Н. Андрей Иванович Иванов: 1776–1848. – М.: Искусство, 1951. – 32 с. 305. Савицкий Ю.Ю. Русское классическое наследие и советская архитектура. – М.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1953. – 64 с. 306. Садовень В. В.В.Верещагин. – М.: Издательство государственной Третьяковской галереи, 1950. – 140 с. 307. Сак Л., Гельман М. Про композицію в скульптурі. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – 88 с. 308. VІІ Областная выставка произведений художников Луганской области; посвященная декаде украинской литературы и искусства в Москве: Живопись. Скульптура. Графика. Театрально-декоративное искусство. Керамика: Каталог. – Луганск: Донецкий художественный музей, 1960. – 100 с. 309. Семенов С.И. Степь ковыльная: Исторический роман. – К.: Молодая гвардия, 1960. – 335 с.

330

Бібліографія українського гончарства. 2007 310. Сергей Коненков: Комплект открыток. – М.: Советский художник, 1965. – 16 открыток. 311. Сергей Хаджинов: (1956–1988): Каталог выставки произведений. – К.: Союз художников Украины, 1989. – 28 с. 312. Сидоров А. Алексей Алексеевич Шовкуненко: Народный художник СССР. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 27 с. 313. Сидоров А. Василий Николаевич Яковлев: Народный художник РСФСР. – М.–Л.: Искусство, 1949. – 24 с. 314. Сквозь дым, и боль, и беды: Стихи и рассказы писателей Луганщины / Составитель Г.С.Довнар. – Луганск: Світлиця, 1995. – 232 с. 315. Скворцов А. Александр Михайлович Герасимов: Народный художник СССР. – М.–Л.: Искусство, 1947. – 40 с. 316. Скульптура в Государственном музее изобразительных искусств имени А.С.Пушкина: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1960. – 13 открыток. 317. Скульптура ХVIII и первой половины ХIХ вв.: Комплект откріток. – Л.: Изогиз, 1958. – 12 открыток. 318. Скульптура Древней Индии: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1957. – 20 открыток. 319. Скульптура: Ленинградские скульптуры. – Л.–М.: Искусство, 1947. – 100 с. 320. Скульптурный портрет Древнего Египта. – М.: Изогиз, 1957. – 16 с.: 37 илл. 321. Смирнов Г.Б. Рисование с натуры. – М.: Профиздат, 1954. – 32 с. 322. Снегирев В.Л. Московское зодчество: Очерки по истории русского зодчества ХIV–ХIХ веков. – М.: Московский рабочий, 1948. – 292 с. 323. Советская архитектура: Сборник Союза советских архитекторов СССР. – М.: Искусство, 1951. – №1. – 116 с.; 1952. – №3. – 140 с. 324. Современная живопись Цейлона: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1959. – 14 открыток. 325. Современное румынское искусство: Выставка 1957 года в СССР: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 10 открыток. 326. Сокольников М. Василий Ильич Касиян: Народный художник СССР. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 31 с. 327. Сообщения Института истории искусств: Живопись. Скульптура. Архитектура. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1954. – №4-5. – 176 с. 328. Сопоцинский О. Георгий Семенович Верейский. – М.: Искусство, 1952. – 35 с. 329. Сопоцинский О. Клавдий Васильевич Лебедев: 1852–1916. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 28 с. 330. Справочник членов и кандидатов в члены Союза художников СССР: по состоянию на 1 июня 1967 года. – М.: Советский художник, 1968. – 953 с. 331. Стародубова В.В. Фриц Кремер. – М.: Изобразительное искусство, 1986. – 176 с. 332. Стендаль. Новеллы. – К.: Держлітвидав України, 1955. – 108 с. 333. Тамара Никитична Капканец: Каталог /Составитель С.Ф.Иванникова. – Ворошиловград: Облполиграфиздат, 1988. – 20 с. 334. Тарасов Л. Леонид Иванович Соломаткин: 1837–1883. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 36 с. 335. Тетяна Нилівна Яблонська: Комплект листівок. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. – 12 листівок. 336. Тихомиров А. Василий Николаевич Бакшеев: Народный художник РСФСР. – М.: Искусство, 1950. – 32 с. 337. Тихомиров А. Гюстав Курбе: 1819–1877. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 44 с. 338. Тициан: 1477–1576: Комплект открыток. – Л.: Изогиз, 1957. – 12 открыток.

331

Бібліографія українського гончарства. 2007 339. Тищенко Пантелеймон Лаврентьевич: Каталог. – Луганск: Народный художник РСФСР, 1963. – 1 лист. 340. Ткаченко В.Н. Обработка дерева и металла: Учебник для 5 и 6 классов. – К.: Радянська школа, 1960. – 164 с. 341. Толстой В. Алексей Иванович Корзухин: 1835–1894. – М.–Л.: Искусство, 1948. – 36 с. 342. Толстой В. Вячеслав Григорьевич Шварц: 1838–1868. – М.–Л.: Искусство, 1947. – 24 с. 343. Томский Н. Прекрасное и народ: Сборник статей. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1961. –176 с. 344. Тридцать лет советского изобразительного искусства. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1948. – 288 с. 345. Уразова Л. Ксаверий Дуниковский. – М.: Изобразительное искусство, 1986. – 244 с. 346. Урушадзе И. Яков Иванович Николадзе: Народный художник Грузинской ССР: 1876–1951. – М.: Искусство, 1951. – 31 с. 347. Учебное пособие по рисованию и живописи для самодеятельных художников. – М.: Искусство, 1951. – 280 с. 348. Федор Александрович Модоров. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 78 с. 349. Федор Федорович Федоровский. – М.–Л.: Советский художник, 1948. – 102 с. – (Мастера советского искусства). 350. Федоров-Давыдов А. Михаил Матвеевич Иванов: 1748–1823. – М.: Искусство, 1950. – 28 с. 351. Федоров-Давыдов А.А. Великий русский художник И.Е.Репин. – М.: Всесоюзное общество по распространению политических и научных знаний, 1951. – 24 с. 352. Ферсман А.Е. Воспоминания о камне. – М.: Молодая гвардия, 1953. – 192 с. 353. Ферсман А.Е. Занимательная минералогия. – М.–Л.: Детгиз, 1953. – 272 с. 354. Ферсман А.Е. Из истории культуры камня в России. – М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1946. – 76 с. 355. Фуад Гасан оглы Абдурахманов /Автор текста М.Наджафов. – М.: Советский художник, 1955. – 72 с. 356. Халаминский Ю. Франц Алексеевич Рубо: 1856–1929. – М.: Искусство, 1952. – 40 с. 357. Харджиев Н. Судьба художника. – М.: Советский писатель, 1954. – 211 с. 358. ХІV Областная выставка произведений художников Ворошиловградской области: Проспект. – Ворошиловград: Ворошиловградская правда, 1970. – 28 с. 359. Художник. –1970. – №2, 4, 6, 9, 11; 1971. – №1, 7, 8; 1973. – №3, 5, 8, 9, 11; 1974. – №2, 3, 4, 5, 6; 1975. – №1, 3, 4, 5, 8, 10, 12; 1976. – №3, 4, 6, 8, 9, 10. 360. Цырлин И. Французские художники в борьбе за мир и демократию. – М.: Искусство, 1951. – 43 с. 361. Чекалов А.К. Основы понимания декоративно-прикладного искусства. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1962. – 68 с. 362. Четвертая областная художественная выставка, посвященная 300-летию воссоединения Украины с Россией: Каталог. – Ворошиловград: Донецкий художественный музей имени Артема, 1954. – 38 с. 363. Чубова А.П. Скопас. – Л.–М.: Искусство, 1959. – 74 с.

332

Бібліографія українського гончарства. 2007 364. VI Выставка произведений художников Ворошиловградской области, посвященная 40-летию Великой Октябрьской социалистической революции: Живопись. Скульптура. Графика. Театрально-декоративное искусство. Керамика: Каталог. – Ворошиловград: Донецкий художественный музей, 1957. – 84 с. 365. Шишко А. Каменных дел мастер: Повесть. – М.: Молодая гвардия, 1949. – 216 с. 366. Шмидт И. Евгений Александрович Лансере: 1848–1886. – М.: Искусство, 1954. – 31 с. 367. Штробл: Комплект открыток. – М.: Изогиз, 1958. – 8 открыток. 368. Щербаковы Н. и В. Исторический музей. – К.: Товарищество скоропечатания А.А.Левенсона, 1914. – №2. – 38 с. 369. Юбилейная художественная выставка, посвященная 150-летию со дня рождения Т.Г.Шевченко: Каталог. – К.: Мистецтво, 1964. – 336 с. 370. Ювілейна художня виставка Української РСР, присвячена 40-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції: Каталог. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. – 174 с. 371. Яковлев В.Н. О живописи. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1951. – 80 с. 372. Die Kunst: Sammlung illustrierter Monographien /Herausgegeben von Richard Muther. – Berlin: Julius Bard Verlag, 1957. – 74 S. 373. Edouard Manet. – Berlin: Henschelverlag, 1959. – 48 S. 374. Heiteres Rokoko: Ein Bildkarten: Kalender. – Markkleeberg–Leipzig: Hans Schmiedicke (Vob) Kunstverlag, 1965. – 24 S. 375. Maupassant Guy de: Nouvelles Choisies. – M.: Éditions en Langues étrangères, 1963. – 368 p. 376. Netherlandish Painting in Soviet Museums. – Leningrad: Aurora Art Publishers, 1981. – 16 p. 377. Ostankino Palace: Museum of Eighteenth – Century Serf Art. – M.: Foreign Languages Publishing House, 1957. – 32 p. 378. Plastik des Barock: Acht Fotos in Handabzügen. – Markkleeberg–Leipzig: Hans C.Schmiedicke–Kunstverlag, 1967. – 7 S.

333

Бібліографія українського гончарства. 2007

Леонід Сморж: короткі життєпис і бібліографія публікацій

Леонід Сморж (07.11.1927 – 22.07.2009)

Життєпис Н

ародився 7 листопада 1927 року в селі Орданівка Диканського району Полтавської області. Був учасником бойових дій на фронтах Другої світової війни; за мужність і героїзм нагороджений багатьма бойовими медалями; орденом Слави 3-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом «За мужність» (1943–1945). Служив на Чорноморському та Балтійському флотах (1945–1950). Чемпіон України з гирьового спорту (1951). Закінчив Школу тренерів Київського інституту фізкультури (1953), факультет філософії Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1958) та аспірантуру в цьому ж навчальному закладі (кафедра естетики, етики і логіки, 1964). Працював на кафедрі психології цього ж університету (1958–1962), а згодом викладачем, доцентом, професором Київського державного педагогічного інституту імені Олексія Горького (1964–2003), професором Київського міжнародного університету (1997–2008), завідувач (2004–2006), провідний науковий співробітник (з 2007) Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології –  Філософ і колекціонер опішненської кераміки, професор Леонід Сморж. Опішне. 17.08.2004. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

© Оксана Андрушенко, Вікторія Зубань, Ольга Карунна, Олесь Пошивайло, 2009

334

Бібліографія українського гончарства. 2007 відділення Інституту народознавства НАН України; захистив кандидатську (1965) і докторську (1981) дисертації; доктор філософських наук (1981); професор (1988). Член Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Вченої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України; член журі ІІ та ІІІ Всеукраїнських симпозіумів монументальної кераміки в Опішному «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1998, 1999). Автор 7 монографій, 5 брошур, близько 200 статей у періодичних виданнях та наукових збірниках, у тому числі першого в Україні авторського підручника філософії. У вільний від наукових студій час малював олією, виготовляв глиняні скульптурки на міфологогічні теми, писав ліричні вірші. Упродовж 1960-х – 1990-х років усіляко підтримував опішненських гончарів, захищав їх від свавілля чиновників, популяризував самобутню творчість мистців-земляків. Володів найбільшою в Україні приватною колекцією всесвітньо відомої опішненської кераміки. 2004 року у видавництві «Українське Народознавство» побачила світ книга Леоніда Сморжа про життєвий і творчий шлях славетної української гончарки, заслуженого майстра народної творчості України Олександри Селюченко (1921–1987). Філософський аналіз життєпису мисткині побудовано на її щоденникових записах, листуванні, спогадах сучасників та особистому спілкуванні з нею Леоніда Опанасовича. 22 липня 2009 року подвижник української культури відійшов у інші світи. 31 липня 2010 року було відкрито Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, який діє як один із підрозділів Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному. Основу експозиції музею-садиби склала приватна колекція опішненської кераміки професора Леоніда Сморжа, передана власником до музею-заповідника 2009 року. Вона налічує близько 700 унікальних авторських глиняних творів відомих гончарів Опішного – Івана Білика, Михайла Китриша, Гаврила й Миколи Пошивайлів, Григорія Тягуна, Василя Омеляненка, Трохима Демченка, Олександри Селюченко, оздоблених неповторною мальовкою славетних малювальниць – Явдохи Пошивайло, Зінаїди Линник, Параски Біляк, Поліни Сиси та інших. Багато авторських творів з колекції існують лише в одному екземплярі, оскільки їх було виготовлено на замовлення вченого. Окрім кераміки, до колекції увійшло чимало українських чоловічих і жіночих сорочок, рушників і скатертин, вишитих хрестиком, гладдю, тамбурним швом і оздоблених мережкою (сорочки). Близько сотні писанок, придбаних ученим у різних регіонах України, вражають яскравою кольоровою гамою та багатою символікою. У музеї-садибі також експонуються ікони середини ХІХ – початку ХХ століття та живописні полотна (копії картин відомих художників і написані власником колекції). Зберігається також приватна бібліотека вченого, яка налічує близько 3000 книг, серед яких є багато рідкісних видань. Особисті речі колекціонера, що також представлені в експозиції музею-садиби, відображають смаки й уподобання їх власника. Велика кількість різноманітних фотографій свідчить про захоплення Леоніда Сморжа фото- і кіномистецтвом. Він багато подорожував, зустрічався з цікавими людьми, займався науковою діяльністю. Адреса Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа: вул.Котелевська, 27, Міські Млини, Полтавщина, 38165

335

Бібліографія українського гончарства. 2007

коротка Бібліографія публікацій професора Леоніда Сморжа

• 1957 • Радянській Україні – 40 років // За радянський фільм. – Київ, 1957. – №50. – 24 грудня. – С.1. • 1960 • Будні трудові // За радянські кадри. – 1960. – №53. – 4 жовтня. – С.1. • 1964 • Кохання без любові // Молодь України. – 1964. – 19 грудня. – С.3. Образ найдорожчої людини // Молодь України. – 1964. – №78. – 18 квітня. – С.3. • 1965 • До питання художньо-образного втілення естетичного ідеалу в кіномистецтві // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1965. – Вип.1. – С.128-140. Естетичний ідеал радянської літератури і мистецтва. – К.: Знання, 1965. – 30 с. Зрушення // Мистецтво. – 1965. – №5. – Жовтень. – С.28-29. Мистецтво як суспільна цінність і рушій прогресу // Звітно-наукова конференція кафедр інституту за 1964 рік: Тези доповідей. – К.: Київський державний педагогічний інститут імені О.М.Горького, 1965. – С.59-61. Проблема воплощения эстетического идеала в искусстве: (на материале кино): Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата философских наук. – К.: Академия наук УССР, 1965. – 24 с. • 1966 • Братерство світогляду і думки... // Друг читача. – 1966. – №26. – 28 червня. – С.2. Естетичний ідеал радянського кіномистецтва // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1966. – Вип.2. – С.108-115. Про естетичний ідеал в кіномистецтві. – К.: Мистецтво, 1966. – 112 с. Союз філософії і природознавства // Друг читача. – 1966. – №47. – 22 листопада. – С.2. Шукаймо прекрасне! // Друг читача. – 1966. – №19. – 7 травня. – С.6.

© Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, 2011

336

Бібліографія українського гончарства. 2007 • 1967 • Аналіз прекрасного // Молодь України. – 1967. – 15 листопада. – С.2. Закріплення традицій і утвердження нового // Молодь України. – 1967. – 19 березня. – С.3. Місце і роль мистецтва в житті суспільства. – К.: Знання, 1967. – 24 с. Художня ідеалізація як засіб втілення естетичного ідеалу // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1967. – Вип.3. – С.55-62. • 1968 • Завтрашній день опішнянської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1968. – №4. – С.47-53. Кому світять зірки? // Молодь України. – 1968. – 24 березня. – С.3. • 1969 • Гносеологічна природа художньої ідеї // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1969. – Вип.5. – С.46-53. Щоб відродилася слава Опішні // Культура і життя. – 1969. – 21 грудня. – С.3. • 1971 • Проблема адекватності в світлі ленінської теорії відображення // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1971. – Вип.9. – С.49-57. Словно майский луг // Правда. – Москва, 1971. – 9 марта. – С.6. • 1972 • Естетична цінність мистецтва. – К.: Товариство «Знання» Української РСР, 1972. – 48 с. Ленінська теорія відображення і специфіка художньої діяльності // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1972. – Вип.11. – С.18-25. • 1973 • Естетичне як відношення (критика концепції природних естетичних властивостей) // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Видавництво Київського університету, 1973. – Вип.13. – С.128-135. Світ десяти муз. Мистецтво і дійсність. – К.: Мистецтво, 1973. – 216 с. – (Актуальні проблеми естетики). • 1974 • Категорія достовірності (вірогідності) в марксистсько-ленінській естетиці // Етика і естетика: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Вища школа, 1974. – Вип.16. – С.46-53. Марксизм про природу духовних потреб // Проблеми філософії: Міжвідомчий науковий збірник. – К.: Вища школа, 1974. – Вип.34. – С.15-23.

337

Бібліографія українського гончарства. 2007 • 1978 • О некоторых философско-эстетических аспектах категории «реальность» // Этика и эстетика: Республиканский межведомственный научный сборник. – К.: Вища школа, 1978. – Вып.21. – С.93-100. • 1980 • Взаимосвязь эмоционально-личностного и нормативного в искусстве // Единство мировоззренческой и методологической функции марксистско-ленинской философии: Республиканская научная конференция 28-30 октября 1980 г.: Тезисы докладов и выступлений. – К.: Киевский ордена Ленина государственный университет им. Т.Г.Шевченко, 1980. – С.86-88. Искусство в свете ленинской теории отражения. – К.: Вища школа, 1980. – 328 с. • 1982 • За законами краси // Радянська освіта. – 1982. – №60. – 30 липня. – С.2. Сознание, его происхождение и сущность: (Методическая разработка и материалы для самостоятельной работы студентов-заочников). – К.: Киевский государственный педагогический институт имени А.М.Горького, 1982. – 44 с. • 1986 • Эстетические аспекты проблемы развития творческой активности личности // Повышение трудовой и общественно-политической активности масс как решающий фактор ускорения социально-экономического прогресса социалистического общества: Материалы Всесоюзной научной конференции. – Калининград: Калининградский государственный университет, 1986. – С.362-365. Искусство в свете ленинской теории отражения: Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора философских наук. – М.: Институт философии АН СССР, 1986. – 50 с. Роль мистецтва у творчій активізації особи // Програма звітно-наукової конференції інституту за 1985 рік: (4-5 березня 1986 року). – К.: Київський державний педагогічний інститут імені О.М.Горького, 1986. – С.13. • 1987 • Эстетические средства формирования творческого потенциала личности в эпоху НТР // Эстетическая культура в условиях НТП: Сборник научных трудов. – Свердловск: Уральский государственный университет имени А.М.Горького, 1987. – С.44-52. • 1989 • Гносеологические механизмы творчества // Программа всесоюзной межвузовской научной конференции «Творчество как предмет философского исследования»: 12-13 октября 1989 года. – К.: Киевский политехнический институт, 1989. – С.9. Орфей в эпоху звездолетов: (Искусство в духовной жизни современного человека). – К.: Издательство политической литературы Украины, 1989. – 120 с. Проблема роли искусства в гармонизации и духовном оздоровлении личности в свете теоретического наследия М.М.Бахтина // Эстетика М.М.Бахтина и современность. – Саранск: Мордовский государственный университет имени Н.П.Огарева, 1989. – С.118-120.

338

Бібліографія українського гончарства. 2007 • 1990 • Эмоциональный фактор в развитии творческой активности личности // Проблемы повышения созидательной активности: Межвузовский тематический сборник научных трудов. – Калининград: Калининградский государственный университет, 1990. – С.111-117. • 1991 • Потребности как источник и содержание активности человека // Становление рыночных структур и исследование новых видов социально-трудовой активности человека: Тезисы докладов Всесоюзной научной конференции. – Калининград: Калининградский государственный университет, 1991. – С.16-17. Творческая деятельность как призвание. Призвание и свобода // ІІ-я Всесоюзная научная конференция «Творчество: теория и практика» 17-18 октября 1991 года: Тезисы докладов. – К.: Киевский политехнический институт, 1991. – Ч.І (секции І, ІІ, ІІІ). – С.53-55. Творческая деятельность как призвание. Призвание и свобода // Программа 2-й Всесоюзной научной конференции «Творчество: теория и практика»: 17-18 октября 1991 года. – К.: Киевский политехнический институт, 1991. – С.8. • 1992 • Роль эстетических эмоций в активизации личности // Становление рыночных структур и активности человека: Тезисы докладов Всероссийского научного семинара. – Калининград: Калининградский университет, 1992. – С.37-38. • 1993 • Покликання як самореалізація і творча активність особистості // Програма ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Творчість. Культура. Гуманізм»: 21-22 жовтня 1993 року. – К.: Київський політехнічний інститут, 1993. – С.8. Призвание как самореализация и активность личности // Региональные аспекты формирования рыночных мотивационных механизмов. – Калининград: Калининградский государственный университет, 1993. – С.53-60. Призвание как самореализация и творческая активность личности // ІІІ Міжнародна наукова конференція «Творчість. Культура. Гуманізм»: 21-22 жовтня 1993 року: Тези виступів. – К.: Київський політехнічний інститут, 1993. – Ч.1 (секції І, ІІ). – С.61-62. Роль мистецтва в гармонізації і духовному оздоровленні сучасної людини // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник: Науковий збірник за минулі літа / Упорядник Олесь Пошивайло. – Київ–Опішне: Молодь–Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.94-103. • 1995 • Вступ до філософії у конспективному викладі: Навчальний посібник для студентів. – К.: Український державний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова, 1995. – 184 с. • 1996 • Безкорислива й вільна: Гра як явище культури і засіб виховання // Дошкільне виховання. – 1996. – №6. – С.16-17.

339

Бібліографія українського гончарства. 2007 [Відгук на докторську дисертацію Олеся Пошивайла «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна»] // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.364-365. Покликана творити красу // Народна творчість та етнографія. – 1996. – №5-6. – С.78-81. Покликання // Дошкільне виховання. – 1996. – №1. – С.10-11. • 1997 • Одержима керамікою // Жінка. – 1997. – №7. – Липень. – С.6-7. Олександра Селюченко як творча індивідуальність // Гончарівські читання (четверті): Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва: Програма, тези і резюме доповідей. – К.: Музей Івана Гончара, 1997. – С.80-81. • 1998 • Програма курсу «Філософія» /Уклав Л.О.Сморж. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 1998. – 30 с. Рационально-нормативное и эмоционально-личностное в жизнедеятельности человека и общества // Личность и общество: Межвузовский тематический сборник научных трудов. – Калининград: Калининградский государственный университет, 1998. – С.72-79. • 1999 • Одержимість як риса особистості і характеристика діяльності // Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції професорсько-викладацького складу: 17 квітня 1999 року. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 1999. – С.237-239. Олександра Селюченко як творча особистість і художник // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.282-301. • 2000 • Робота і дозвілля в життєдіяльності людини // Українська еліта та її роль в державотворенні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: (18-19 травня 2000 р.). – К.: Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України, 2000. – С.312-317. Феномен страждання в християнському віровченні і в філософії // На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2000. – С.67-107. Феномен страждання в християнському віровченні і в філософії // На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури: Програма Всеукраїнської науково-практичної конференції до 2000-ліття Християнства. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2000. – С.3.

340

Бібліографія українського гончарства. 2007 • 2001 • Людська особистість на порозі третього тисячоліття // Програма Міжнародної науково-практичної конференції «Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри»: 6 червня 2001 р. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики та права, 2001. – С.3-11. Незабутні... // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.243-254. Олександра Селюченко: доля і характер (до 80-ліття від дня народження (06.05.1921 – 23.06.1987) // Український керамологічний журнал. – 2001. – №1. – С.49-58. Олександра Селюченко: доля і характер // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.308-335. Особа і суспільство: (філософсько-психологічний аспект). – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2001. – 384 с. Страх як соціально-психологічний феномен і знаряддя політики // Програма Міжнародної наукової конференції до 10 роковин проголошення незалежної Української держави: «Україна в ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи»: 25 квітня 2001 р. – К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2001. – С.19. • 2002 • Вияви українського архетипу і міфології в творчості О.Селюченко // Програма Міжнародної науково-практичної конференції «Україна: національна ідея»: 23 квітня 2002 р. – К.: Київський Міжнародний університет, 2002. – С.9. Життя, віддане кераміці // Український керамологічний журнал. – 2002. – №3. – С.142-143. Короткі спогади про минулі літа // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.125-126. [Листи до редакції] // Український керамологічний журнал. – 2002. – №2. – С.154. Олександра Селюченко як носій архетипу і міфотворець // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2002 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2002. – Кн.2. – С.384-390. Олександра Селюченко як творча індивідуальність // Традиційне й особистісне у мистецтві. Колективне дослідження за матеріалами Четвертих Гончарівських читань. – К.: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», 2002. – С.249-257. • 2003 • Вияви українського архетипу та міфології в творчості О.Ф.Селюченко // Україна: Національна ідея: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Київ, 23 квітня 2002 р.). – К.: Київський міжнародний університет, 2003. – С.259-270. Наука і мистецтво в епоху науково-технічного прогресу // ІV Міжнародна конференція «Реклама і дизайн ХХІ сторіччя: наука, освіта, бізнес»: 17-19 вересня. – К.: Інститут реклами, 2003. – С.4. Філософія: Навчально-методичний комплекс. – К.: Київський міжнародний університет, 2003. – 34 с. – (Кафедра суспільних наук).

341

Бібліографія українського гончарства. 2007 • 2004 • Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – 304 с. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 416 с. • 2005 • Естетика: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 334 с. Ідеалізація як методологічна категорія і художній засіб // Україна на шляху до європейської спільноти в умовах Помаранчевої революції. – К.: Київський міжнародний університет, 2005. – С.76-85. Картопля з нейтральної смуги... // Урядовий кур’єр. – 2005. – №83. – 6 травня. – С.12. Мистецтво як засіб гармонізації і психологічного захисту людини // Вісник Київського міжнародного університету: Збірник наукових статей. – К.: Київський міжнародний університет, 2005. – Вип.7. – С.153-162. – (Психологічні науки). (У співавторстві з В.В.Чиркою). Мистецтво як особливий засіб освоєння світу. Істина і художня правда // Україна на шляху до європейської спільноти в умовах Помаранчевої революції. – К.: Київський міжнародний університет, 2005. – С.85-97. Соціальна філософія: Навчально-методичний комплекс: Спеціальність: Політологія. – К.: Київський міжнародний університет, 2005. – 34 с. • 2006 • Філософія: Навчальний посібник /Друге видання. – К.: Кондор, 2006. – 416 с. • 2008 • Голодомор (уривок з біографії) // «Секретно. Не для печати»: До 75-річчя голодоморугеноциду 1932–1933. – К.: Київський міжнародний університет, 2008. – С.214-221.

342

Бібліографія українського гончарства. 2007

Михайло Китриш: короткі життєпис і бібліографія публікацій

Михайло Китриш (21.10.1936 р.н.; Опішне)

Життєпис М

ихайло Єгорович Китриш народився 21.10.1936 року в містечку Опішне Полтавської області в сім’ї гончаря. Його батько – Єгор Васильович – працював у місцевому заводі «Художній керамік» до 1941 року. З юних літ Михайло теж почав залучатися до гончарної справи (серед його учителів – один із найталановитіших опішненських гончарів Йосип Степанович Мареха). Досконало вивчив технологію гончарного виробництва, опанував техніки ангобування, покриття поливою, мальовки.  Славетний опішненський гончар, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Китриш. Пирогово, Київщина. 24.06.2006. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

© Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Олесь Пошивайло, 2011

343

Бібліографія українського гончарства. 2007 Упродовж 1963–1996 років працював у Опішнянському заводі «Художній керамік» спочатку гончарем, а пізніше майстром творчої лабораторії. В середині 1960-х років почав виставляти свої роботи на обласних і республіканських виставках декоративноужиткового мистецтва; майже на всіх із них представлені глиняні твори відзначалися нагородами. Неодноразово був лауреатом престижних республіканських і всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. 1981 року в Полтавському краєзнавчому музеї відбулася перша персональна виставка майстра, на якій було презентовано близько 140 творів. Глиняні вироби Михайла Китриша широко представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Франції, Нідерландах, США, Норвегії, Великобританії, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах світу; зайняли почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи. Михайло Китриш брав участь у міжнародних гончарних симпозіумах у Болгарії, Угорщині, Норвегії. Він – член Національної спілки художників України (1971). За визначний внесок у розвиток українського народного мистецтва 1985 року відзначений почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України». Лауреат Премії імені Данила Щербаківського (1995), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999). Нині перебуває на заслуженому відпочинку. Підтримує тісні зв’язки з музеями України, бере участь у традиційних « Національних Днях гончаря». Творчість Михайла Китриша – визначне явище українського мистецтва. Роботи художника є класичними зразками сучасної народної кераміки. Майстер у творчій роботі віддавав перевагу декоративній скульптурі: виготовляв традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів; побутовий і ритуальний посуд. У руках гончаря вони перетворилися на унікальні скульптури зі складними, лише їм притаманними декоративними системами образотворення. На цій ниві Михайло Китриш виявив себе прекрасним інтерпретатором давніх традицій глиняної пластики Опішного, значною мірою доповнив її численними технічними прийомами декорування посуду. Кожен його твір неповторно оригінальний за художньо-образним змістом, за індивідуально-емоційною виразністю. Художник має багату фантазію і бездоганно володіє широким арсеналом художньо-виражальних засобів. Кожен новий твір – це справжня творча знахідка. Майстер вишукує нові композиційні рішення, найбільш придатні пластичні засоби для творення народженого оригінальним художнім баченням творів. Він є єдиним з опішненських гончарів, хто дуже багато експериментував з кольоровими глинами, поливами та формами глиняних виробів, у результаті чого з’являлися роботи, які були новими для опішненського гончарства і які з часом ставали її новітньою традицією. Численні твори виготовлено спільно з дружиною – Галиною Сергіївною, яка досконало володіє технікою підполив’яної декоративної мальовки. Яскравою творчою індивідуальністю заявив себе Михайло Китриш на Першому регіональному симпозіумі монументальної керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Він виготовив великого розміру зооморфні посудини та свічники, за які був відзначений дипломом лауреата.

344

Бібліографія українського гончарства. 2007

коротка Бібліографія публікацій про гончаря Михайла Китриша

1. Андрієць Ярослав. Опішне відкриває молоді таланти // Український керамологічний журнал. – 2002. – №1. – С.110-111. 2. Афонина А. Давайте познавать, оберегать, приумножать // Киевский вестник. – 1999. – №19. – 20 февраля. – С.4. 3. Бабенко В., Косиченко Л. Тяжіння Сорочинського ярмарку // Урядовий кур’єр. – 2000. – №153. – 22 серпня. – С.3. 4. Боголій Марина. Пирогівський ярмарок // Народне мистецтво. – 2004. – №1-2. – С.26-27. 5. Бочарова Світлана. Полтавська організація Національної спілки художників України // Національна спілка художників України. – К.: Видавничий дім «Карандаш», 2002. – С.116-117. 6. Буцька Наталія. Мандрівка до легендарної Опішні зі Світланою Пасічною // Вісті. – Полтава, 2005. – №35. – 26 серпня. – С.10. 7. Визнання і квіти вдячності // Зоря Полтавщини. – 2001. – №119-120. – 24 серпня. – С.8. 8. Відкриття таїни творчості // Полтавський вісник. – 1996. – №49. – 6-12 грудня. – С.8. 9. Галерея: Каталог виставки «Подих століть і ритми сучасності». – Полтава: Галерея мистецтв, 1999. – 68 с. 10. Галян Г. Галерея мистецтв у Полтаві // Образотворче мистецтво. – 2000. – №1-2. – С.82-84. 11. Ганжа Л. Краса на своєму місці // День. – 1999. – №27. – 13 лютого. – С.8. 12. Ганжа О. Активізувати роботу з народними майстрами // Народна творчість та етнографія. – 1988. – №3. – С.61-64. 13. Ганжа П. Таємниці українського рукомесла. – К.: Мистецтво, 1996. – С.26. 14. Ганжа Петро. Від групи – до товариства // Образотворче мистецтво. – 1989. – №3. – С.25-28. 15. Гирман В. Опішнянська кераміка подивує киян // Молода громада. – Полтава, 1999. – №4. – 22 січня. – С.1. 16. Глина співає. Звичайно ж у гончарській столиці – Опішні на Полтавщині... // Зубанич Ф. Довколосвітня мандрівка у пошуках України. – К.: ПП «Горобець», 2003. – С.273-276. 17. Гончарство // Полтавщина: Енциклопедичний довідник /За редакцією А.В.Кудрицького. – К.: «Українська Енциклопедія» імені М.П.Бажана, 1992. – С.196. 18. Гончарська столиця України // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – Грудень. – С.2. © Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Олесь Пошивайло, 2007

346

Бібліографія українського гончарства. 2007 19. Групова виставка творів майстрів опішнянської кераміки родини Пошивайлів: Каталог. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1980. – С.5. 20. Гурин Т. Вісті з Колегіуму мистецтв // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №1. – 1 січня. – С.3. 21. Данилейко В. Світовий розголос кераміки Китриша // Зоря Полтавщини. – 1999. – №37. – 10 березня. – С.3. 22. Данилейко В. Блакитний шарм Полтавського артизму: До 30-ліття Полтавської організації НСХУ // Образотворче мистецтво. – 2001. – №3. – С.50-53. 23. Данилейко В. Світовий розголос кераміки Китриша // Народне мистецтво. – 2000. – №1-2. – С.17. 24. Данилейко В. Три портрети Шевченківських лауреатів // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №22. – 20 березня. – С.2. 25. Даценко Людмила. «Я думав, що глину побачу, а побачив народ» // Село Полтавське. – 2006. – №19. – 12 травня. – С.9. 26. Декоративно-прикладное искусство: Китриш Михаил Егорович // Всесоюзная художественная выставка «Страна советов», посвященная 70-летию Великого Октября: Дополнение к каталогу. – М.: Советский художник, 1988. – С.14. 27. Дениско Г. На побачення з Опішнею – в «Український дім» // Молодь України. – 1999. – №22. – 27 лютого. – С.1. 28. Дениско Т. Разом творили гончарне диво // Зоря Полтавщина. – 1997. – №161. – С.4. 29. Дивотворення Опішного – Україні ХХІ сторіччя // Киевский вестник. – 1999. – №19. – 20 февраля. – С.1. 30. Дмитренко О. Зорі світять із рідних криниць, або «Психологія передухіддя» до шевченківського храму // Народна армія. – 1999. – №35. – 24 лютого. – С.6. 31. Додатки: Народні ремесла Полтавщини // Полтавщина: Історичний нарис. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – С.518. 32. Етнографічний ярмарок у Пироговому // Народне мистецтво. – 2000. – №1-2. – С.32-33. 33. Єфремова Лариса. Мотив гри з долею // Міст (Мистецтво, історія, сучасність, теорія). – К.: ВХ[студіо], 2005. – №2. – С.68-73. 34. З Шевченком у серці: До 190-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. – 2004. – №4. – С.7. 35. Земляки – лауреати // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №21. – 17 березня. – С.3. 36. Знаменні дати і події 2006 року: Культура і мистецтво. – К.: Національна парламентська бібліотека України, 2005. – С.93. 37. Зубань В. Кому, як не дітям, відроджувати національні традиції // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2000. – №38. – 17 травня. – С.3. 38. Китриш М.Е. // Искусство сегодня. – 1991. – С.64-65. 39. Качкан Володимир. Жива глина. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – С.50, 82, 89, 101, 160-171, 174, 176. 40. Керамика: Китриш Михаил Иванович [Егорович] // Выставка произведений художников РСФСР, Украинской ССР и Белорусской ССР, посвященная 1500-летию г.Киева. – К.: Союз художников РСФСР, 1982. – С.48. 41. Кераміка: Китриш Микола [Михайло] Єгорович // Обласна художня виставка «40 років Великої Перемоги»: Каталог. – Полтава: Полтава, 1985. – С.24.

347

Бібліографія українського гончарства. 2007 42. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Виставка народного декоративного мистецтва Української РСР, присвячена 50-річчю утворення СРСР: Каталог. – К.: Реклама, 1974. – С.60-61. 43. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Ленінським шляхом: Республіканська художня виставка, присвячена 60-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції: Каталог. – К.: Реклама, 1979. – С.82-83. 44. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Ми будуємо комунізм: Обласна художня виставка: Каталог. – Полтава: Облполіграфвидав, 1981. – С.9. 45. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка «Земля і люди»: Каталог. – К.: Реклама, 1986. – С.57. 46. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка «Наш радянський спосіб життя»: Каталог. – К.: Реклама, 1981. – С.39. 47. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка, присвячена ХХІV з’їзду КПРС та ХХІV з’їзду КП України: Каталог. – К.: Реклама, 1972. – С.77, 125. 48. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка, присвячена ХХVІІ з’їзду КПРС, ХХVІІ з’їзду Компартії України: Каталог. – К.: Реклама, 1987. – С.43. 49. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка, присвячена 35-річчю перемоги над фашизмом: Каталог. – К.: Реклама, 1981. – С.32. 50. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка, присвячена 60-річчю утворення СРСР, «СРСР – наша Батьківщина»: Каталог. – К.: Реклама, 1984. – С.63. 51. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки: Каталог. – К.: Реклама, 1972. – С.58. 52. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська художня виставка «40 років Великої Перемоги», присвячена перемозі радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років: Каталог. – К.: Реклама, 1986. – С.55. 53. Кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Художня виставка «Слава праці», присвячена ХХV з’їзду КПРС, ХХV з’їзду Компартії України: Каталог. – К.: Реклама, 1977. – С.62. 54. Кириченко Т. Лев при двох головах щасливо вибрався із горна // Полтавська думка. – 1997. – №44. – 31 жовтня. – С.8. 55. Кисельова Нонна. Специфіка творчої праці в художніх промислах // Образотворче мистецтво. – 1979. – №1. – С.22. 56. Китриш Михайло Єгорович // Каталог фотовиставки «Портрет на межі тисячоліть». Галерея мистецтв: 14 лютого – 16 березня. – Полтава: Редакція обласної газети «Зоря Полтавщини», 2001. – С.16. 57. Китриш Михайло Єгорович // Образотворче мистецтво Полтавщини. 1970–2005: Живопис. Графіка. Скульптура. Графічний дизайн. Сценографія. Декоративне мистецтво. – Полтава: Полтавська обласна організація Національної спілки художників України, 2005. – С.7, 12, 82-83. 58. Китриш Михайло Єгорович // Ротач Петро. Полтавська Шевченкіана: Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії: У 2 кн. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – Кн.1. – С.345-346. 59. Китриш Михайло Єгорович // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2002. – С.87. 60. Китриш Михайло Єгорович // Шевченківські лауреати. 1962–2001: Енциклопедичний довідник /Автор-упорядник М.Г.Лабінський. – К.: Криниця, 2001. – С.234.

348

Бібліографія українського гончарства. 2007 61. Клименко Олена. «Корито опішнянських слив» і гордість національної культури // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – Грудень. – С.5. 62. Клименко Олена. Опішня сьогодні // Образотворче мистецтво. – 1988. – №1. – С.14-17. 63. Клименко Олена. Перший республіканський симпозіум гончарства // Образотворче мистецтво. – 1989. – №5. – С.10-12. 64. Клименко Олена. Творчість Ганни Діденко // Народне мистецтво. – 2004. – №3-4. – С.42. 65. Клименко О.О. Виставка опішнянської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1990. – №2. – С.89-93. 66. Клименко О.О. Опішня: сучасні проблеми гончарного промислу // Мистецтво та народна творчість кінця ХХ століття: Збірник матеріалів конференції молодих вчених. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського, 1990. – С.19-20. 67. Козельська Ганна. Останні корифеї гончарського краю, або Мистецтво за парканом // Вечірня Полтава. – 2002. – №44. – 31 жовтня. – С.3. 68. Козельська Ганна. «По кресленнях його не зробиш» // Вечірня Полтава. – 2005. – №44. – 3 листопада. – С.8. 69. Козленко Т. Скарби столиці українського гончарства // Зоря Полтавщини. – 2001. – №68-69. – 18 травня. – С.4. 70. Козленко Тетяна. Екскурсія по столиці гончарства // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2002. – №143-144. – 11 вересня. – С.3. 71. Козловська Валентина. Колекція кераміки Донецького обласного художнього музею // Український керамологічний журнал. – 2003. – №2-4. – С.92, 186. 72. Корогодський Роман. Опішня: Проблеми та перспективи // Народна творчість та етнографія. – 1972. – №3. – С.49. 73. Косинська Ю. Шевченківська премія 1999 року: лауреатів названо // Молодь України. – 1999. – №18. – 18 лютого. – С.1. 74. Кохан Вікторія. Опішне збирає таланти // Культура і життя. – 2006. – №43-44. – 1 листопада. – С.3. 75. Кращий твір-2005: Всеукраїнська виставка-конкурс народного мистецтва. – К.: Народні джерела, 2005. – С.19-24. 76. Кроки до волі очима художників // Зоря Полтавщини. – 2001. – №119-120. – 24 серпня. – С.3. 77. Крутенко Наталя. Гончарство України: минуле й сьогодення // Образотворче мистецтво. – 1989. – №5. – С.12-15. 78. Кульбака В. Коли думка не спить, то рукам є роботи багато... // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №85. – 30 жовтня. – С.4. 79. Кульбака В. Коли думка не спить, то рукам є роботи багато // Полтавська думка. – 1999. – №6. – 5 лютого. – С.7. 80. Курочка Т. Опішнянським талантам – жити довічно! // Молода громада. – Полтава, 1999. – №8. – 19 лютого. – С.2. 81. Лауреатів визначено // Урядовий кур’єр. – 1999. – №31-32. – 18 лютого. – С.2. 82. Лащук Ю. Полум’яне диво світового мистецтва // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – Грудень. – С.3. 83. Лащук Юрій. Створено народними талантами // Образотворче мистецтво. – 1989. – №2. – С.20-24.

349

Бібліографія українського гончарства. 2007 84. Лещенко Г. «Таємниця» опішнянського майстра // Прапор комунізму. – Зіньків, 1985. – №164. – С.3. 85. Лыс В. Пусть не кончается чудо твое, Опошня! // Рабочая газета. – 1988. – 24 июня. 86. Лупій С.П. Українське декоративно-прикладне мистецтво: Конспект лекцій. – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1993. – Вип.VІІІ. – С.44. 87. Мазурин Михаил. Сад глиняных фигур // День. – 2000. – №119. – 7 июля. – С.6-7. 88. Майба Ліна. Опішненські чародії // Сільський час. – Київ, 1999. – №16-18. – 12 лютого. – С.15. 89. Майоліка. Завод «Художній керамік»: Китриш Михайло Єгорович // Республіканська виставка українського народного декоративного мистецтва, присвячена 100-річчю від дня народження В.І.Леніна: Каталог. – К.: Спілка художників УРСР, 1973. – С.84. 90. Майстри й учні // Зоря Полтавщини. – 1990. – №101. – С.4. 91. Макіївський М. Людина та її світ // Вісті з України. – 1983. – №18. – С.7. 92. Максименко З. Вони прославили наш край (зіньківчани – лауреати Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка) // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2001. – №19. – 7 березня. – С.2. 93. Марків Наталка. Свято гончарів // Хрещатик. – Київ, 2005. – №93. – 1 липня. – С.13. 94. Мельник Людмила. Пошуки нових форм // Образотворче мистецтво. – 1985. – №4. – С.15. 95. Мельник Людмила, Придатко Тамара. Народне мистецтво в системі художнього фонду УРСР // Образотворче мистецтво. – 1980. – №6. – С.24. 96. Метка Людмила. Росте молода зміна // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2001. – №93. – 28 листопада. – С.2. 97. Мироненко З. У галереї – Решетилівка й Опішне // Полтавський вісник. – 2001. – №34. – 24 серпня. – С.16. 98. Мистецький липень в Опішні // Думська площа. – Одеса, 2004. – №37. – 17 вересня. – С.12. 99. Мотрій В. «Дивотворіння Опішного – Україні ХХІ сторіччя» // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №17. – 3 березня. – С.3. 100. Музиченко В. Демонструє Опішня // Молодь України. – 1981. – 23 квітня. 101. На ярмарок в Сорочинці, бо вторгувати хочеться! // Сільський час. – Полтава, 2001. – №39. – 15 серпня. – С.1. 102. Намакштанська І.Є. Опішня – центр українського гончарства // Меркурий. – Донецьк, 2001. – №10. – Октябрь. – С.48-50. 103. Нанкевич Андрій. Чистий вогонь доброти // Україна. – 1986. – №27. – Липень. – С.8-9. 104. Народна творчість та етнографія. – 1992. – №5-6. – 3 стор. обкладинки. 105. Настенко Л. A NEW LIFE FOR AN OLD CRAFT // News from Ukraine. – 1983. – №3. – Р.6. 106. Національний симпозіум гончарства: Творчий практикум: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – С.7-8, 45, 52. 107. Ніколаєв М. Народним традиціям жити // Полтавська думка. – 1999. – №27. – 2 липня. – С.2. 108. Образотворче мистецтво Полтавщини: 1970–2005: Живопис. Графіка. Скульптура. Графічний дизайн. Стенографія. Декоративне мистецтво. – Полтава: Полтава, 2005. – С.7, 12, 82-83, 192.

350

Бібліографія українського гончарства. 2007 109. Ой, мій конику, глиняний воронику... // Урядовий кур’єр. – 2006. – №179. – 26 вересня. – С.2. 110. Олійник Н. У столиці гончарів. Державному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному виповнилося 10 років // Українська культура. – 2001. – №7. – С.13. 111. Олійник Наталя. Вогонь творчості – невмирущий // Молода громада. – Полтава, 2000. – №24. – С.6. 112. Олійник Наталя. Не їдьте в тридев’яте царство // Демократична Україна. – 2000. – №124. – 3 жовтня. – С.4. 113. Олійник Наталя. Не їдьте в тридев’яте царство // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – Грудень. – С.5-6. 114. Олійник Наталя. Не їдьте в тридев’яте царство // Початкова школа. – 2000. – №9. – С.57-59. 115. Олійник Наталя. Не святі горшки ліплять // Полтавська думка-2000. – 2000. – №25. – 23 червня. – С.7. 116. Олійник Наталя. Опішня скликає юні таланти // Зоря Полтавщини. – 2000. – №72-73. – С.14. 117. Олійник Наталя. У краю глиняних гір, де відкриваються Мистецькі галереї // Молода громада. – Полтава, 2000. – №30. – 21 липня. – С.7. 118. Олійник Наталя. Фестивальна весна в Опішні // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2000. – №36. – С.4. 119. Олійник Наталя. Хай від першого до другого буде тільки «До зустрічі!» // Голос України. – 2000. – №116. – 4 липня. – С.16. 120. Олтаржевська Л. Шевченківські лауреати – ну просто ходячі легенди // Україна молода. – 1999. – №32. – 19 лютого. – С.13. 121. Опішня // Дмитренко О. Хвіст ящірки. – К.: Молодь, 1991. – С.139, 146, 149. 122. Опішня // Шаров І. 100 визначних місць України. – К.: Преса України, 2003. – С.293. 123. Опішнянська селищна рада // Зіньківщина. Історичні нариси: Історико-краєзнавче видання. – Полтава: ІнтерГрафіка, 2006. – С.160, 167, 168, 618. 124. Опішнянський музей гончарства // Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За редакцією А.В.Кудрицького. – К.: «Українська Енциклопедія» імені М.П.Бажана, 1992. – С.619. 125. Педченко Світлана, Соломаха Світлана. Сьогодення Колегіуму мистецтв в Опішному // Мистецтво та освіта. – 2003. – №2. – С.61-62. 126. Печорний Петро. ІІ Національний симпозіум гончарства «Опішне-2001», 25 червня – 5 серпня 2001 // АНТ: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології. – 2002. – №7-9. – С.41. 127. Пишненко В. Творець керамічного дива // Прапор комунізму. – Зіньків, 1988. – №73. – 18 червня. – С.1. 128. Пономаренко А. Диво Опішні // Українська культура. – 1999. – №6. – С.38. 129. Пошивайло Ігор. Гончарська самозреченість роду // Культура і життя. – 2005. – №28-29. – 27 липня. – С.3. 130. Пошивайло Олесь. Плекаймо древо духовності // Образотворче мистецтво. – 1990. – №1. – С.12-13. 131. Пошивайло С. Виставка опішненської кераміки // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №5. – 20 січня. – С.3.

351

Бібліографія українського гончарства. 2007 132. Пошивайло С. Дивотворіння Опішні в «Українському домі» // Зоря Полтавщини. – 1999. – №18. – 3 лютого. – С.1. 133. Придатко Т. Полтава // Образотворче мистецтво. – 1987. – №5. – С.32. 134. Про Шевченківську премію // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1999. – №14. – 20 лютого. – С.1. 135. Програма Першого республіканського симпозіуму гончарства «Традиції і сучасність». – Полтава: Полтава, 1989. – С.3, 6, 9. 136. Прокопович М. Республіканські журнали – про опішнянських керамістів // Прапор комунізму. – Зіньків, 1986. – №117. – 30 вересня. – С.2. 137. Пругло Світлана. У руках майстра глина оживає... // Зоря Полтавщини. – 2005. – №109. – 20 липня. – С.4. 138. Пругло Світлана. Ювілей у гончаря // Народне мистецтво. – 2003. – №3-4. – С.64. 139. Прядка В. Велети опішненської кераміки // Вечірній Київ. – 1999. – №30. – 10 лютого. – С.5. 140. Прядка В. Велети опішнянської кераміки // Наше слово. – 1999. – Ч.2. – С.8. 141. Прядка В. Всеукраїнська виставка «Народне мистецтво-2000» // Народне мистецтво. – 2000. – №3-4. – С.6. 142. Прядка Володимир. 10-річчю Незалежності України присвячено // Народне мистецтво. – 2001. – №3-4. – С.2-5. 143. Прядка В. Звіт стипендіатів // Народне мистецтво. – 1999. – №3-4. – С.48. 144. Рішення журі Всеукраїнської виставки-конкурсу народного мистецтва на кращий твір року // Кращий твір-2005: Всеукраїнська виставка-конкурс народного мистецтва. – К.: Народні джерела, 2005. – С.45 145. Романова Т., Атлантова Л. Його ім’я повернуто історії // Культура і життя. – 1995. – №49. – 20 грудня. – С.4. 146. Самарський Віктор. Заврожаїлося на премії // Зоря Полтавщини. – 1996. – №21. – 15 лютого. – С.1. 147. Самарський Віктор. Лауреати з Опішні // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 1996. – №10. – 7 лютого. – С.2. 148. Селівачов Михайло. Новий погляд на старі проблеми // Образотворче мистецтво. – 1987. – №6. – С.14-15. 149. Серед лауреатів – опішненські керамісти // Зоря Полтавщини. – 1999. – №27. – 19 лютого. – С.1. 150. «Симфонія Полтавського краю» – 10-й річниці Незалежності України // Гадяцький вісник. – 2001. – №5. – 17 січня. – С.1. 151. Супруненко В. Гончарі // Чумацький шлях. – 2000. – №1. – С.20-21. 152. Титаренко В.П. Традиційні народні ремесла Полтавщини. – Полтава: Верстка, 2003. – С.8, 59-60, 337, 356. 153. Титаренко Валентина. Традиційні народні ремесла Полтавщини // Слов’янський збірник. – Полтава: Слов’янський клуб, 2003. – Вип.2. – С.137-143. 154. Указ Президента України «Про присудження Державних премій України імені Тараса Шевченка 1999 року» // Літературна Україна. – 1999. – №10-11. – 18 березня. – С.1. 155. Українська народна іграшка: Всеукраїнська виставка. – К.: Народні джерела, 2006. – С.5, 10, 16, 17, 19.

352

Бібліографія українського гончарства. 2007 156. Фесик Катерина, Супрун Тетяна. Концепція української експозиції на всесвітній виставці «Експо-2005», м.Айчі, Японія // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – С.709-718. 157. [Фоторепортаж] // Зоря Полтавщини. – 1986. – 22 червня. – С.1. 158. [Фоторепортаж] // Зоря Полтавщини. – 1987. – 15 лютого. – С.4. 159. [Фоторепортаж] // Сільські вісті. – 1996. – 7 лютого. – С.4. 160. [Фоторепортаж] // What’s on. – Kiev, 2000. – №15. – 5-11 may. – P.6. 161. Фурман Віктор. Ярмаркування у Великих Сорочинцях // Народне мистецтво. – 2001. – №3-4. – С.27. 162. Художественная керамика: Китриш Михаил Егорович // Каталог выставки произведений самодеятельных художников и мастеров декоративно-прикладного искусства Полтавщины, посвященной ХХVІІ съезду КПСС. – Полтава: Полтава, 1986. – С.3, 9. 163. Художественная керамика: Китриш Михаил Егорович // Каталог выставки произведений самодеятельных художников и мастеров декоративно-прикладного искусства Полтавщины, экспонируемой в г.Велико Тырново (Болгария). – Полтава: Полтава, 1982. – С.14-15. 164. Художні промисли України: Опішня: Комплект листівок. – К.: Мистецтво, 1986. – 11 л. 165. Художня кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Виставка творів професійного та самодіяльного образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва (Полтава, Кременчук, Лохвиця): Каталог. – Полтава: Полтавський художній музей, 1975. – С.21. 166. Художня кераміка: Китриш Михайло Єгорович // Каталог обласної виставки творів самодіяльних художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва. – Полтава: Полтавський художній музей, 1979. – С.14. 167. Черкас Валерій. «Творча юність та історичне коріння» // Зоря Полтавщини. – 2003. – №184. – 25 листопада. – С.4. 168. Чернова С. Невмируща душа маестро // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2001. – №79. – 10 жовтня. – С.4. 169. Чернова С. Невмируща душа маестро // Молодь України. – 2001. – №51. – 6 грудня. – С.4. 170. Чернова С. Невмируща душа маестро // Полтавська думка-2000. – 2001. – №40. – 5-11 жовтня. – С.8. 171. Чернова Світлана. Випалена глина незнищенна // Полтавська думка-2000. – 2002. – №31. – 2-8 серпня. – С.3. 172. Чернова Світлана. З життєрадісної криниці // Українська культура. – 2002. – №2. – С.6. 173. Чижов О. Кожна пригода – до мудрості дорога! // Харківський університет. – 1999. – №11-12. – 31 серпня. – С.7. 174. Чисте джерело // Урядовий кур’єр. – 1999. – №30. – 17 лютого. – С.2. 175. Шейко М., Довженко О. Часточка вічного // Українська культура. – 1999. – №8-9. – С.24-25. 176. Шулик Н. Прощавай, фестиваль! // Голос Зіньківщини. – Зіньків, 2006. – №46. – 15 червня. – С.1. 177. Щербань Олена. Техніка виготовлення півників-свистунців у Опішному // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.183-187. 178. Noticias // Ceramica. – 1996. – №58. – Р.18. 179. Piragova’s Spring Fair // What’s on. – Kiev, 2000. – №15. – 5-11 may. – Р.6. 180. Ukraine. – 1990. – №1. – Р.19.

353

Бібліографія українського гончарства. 2007 Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, Спеціалізована вчена рада (Київ) • Аксьонова Н.В. Міфо-ритуальні основи дитячих ігор (на матеріалах Слобожанщини кінця ХІХ – початку ХХ ст.): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, 2007. – 20 с. Інститут народознавства НАН України (Степан Павлюк, Львів) • Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка: (Етнографічний аспект). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005. – 328 с. • Врочинська Ганна. Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ століть. – К.: Родовід, 2007. – 232 с. • Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV–ХІХ ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – 336 с. • Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат: У 4 т. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – Т.2. – 816 с. • Колупаєва А. Українські кахлі ХІV – початку ХХ століть: Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 384 с. • Мовна У. Звичаї та обряди українських пасічників Карпат і Прикарпаття: (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 208 с. • Народознавчі зошити. – 2005. – №1-2. – 224 с.; 2006. – №1-2. – 304 с. • Одрехівський Р. Сакральна різьба по дереву в Галичині ХІХ – першої половини ХХ століть: Історія та художні особливості. – Львів: ТзОВ «Видавнича фірма «Афіша», 2006. – 288 с. • Тарас В. Монастирські сади Галичини: (Х – середина ХІХ ст.). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 276 с. • Тарас Я. Українська сакральна дерев’яна архітектура: Ілюстрований словник-довідник. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 584 с. • Яців Р. Українське мистецтво ХХ століття: Ідеї, явища, персоналії: Збірник статей. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 352 с. Інформаційний центр з питань культури та мистецтва Національної парламентської бібліотеки України (Київ) • Знаменні дати і події 2007 року. – К.: Національна парламентська бібліотека України, 2006. – 115 с. Історико-меморіальний музей О.Я.Пархоменко (Таїса Блюм, Пархоменко, Луганська область) • Кириллов В., Камінський В., Фесенко А., Прасолов С. Вони були такі звичайні: Літературно-графічне оповідання. – Краснодон: Підприємство «Фелікс», 2002. – 36 с. Колектив видання «Ореn іt» (Дніпропетровськ) • Ореn іt: [не] відкрита країна. – Дніпропетровськ: DNK Group, Art-Press Printing House, 2007. – Жовтень.– 124 с. Львівська національна академія мистецтв (Андрій Бокотей, Львів) • Львівська національна академія мистецтв. – Львів: Львівська Національна академія мистецтв, 2006. – 60 с.

355

Бібліографія українського гончарства. 2007 Миколаївський обласний краєзнавчий музей (Миколаїв) • Дивосвіт Миколаївських майстрів: Каталог. – Миколаїв: Миколаївський обласний краєзнавчий музей, б/р. – 12 с. Музей народної архітектури та побуту НАН України (Київ) • Музей народної архітектури та побуту НАН України: Буклет. – К.: Видавець Валентина Томчук, б/р. – 1 лист. • Музей народної архітектури та побуту НАН України: Комплект листівок. – К.: ПП «Горобець», 2006. – 12 лист. Музей українського народного декоративного мистецтва (Адріана В’ялець, Київ) • Марія Приймаченко. Людям на радість: Каталог виставки. – Київ–Харків: Музей народного декоративного мистецтва, Харківський міський благодійний фонд «АВЕК», б/р. – 25 с. • Музеї народного мистецтва та національна культура: Збірник наукових праць /За редакцією Михайла Селівачова. – К.: Златограф, 2006. – 268 с. Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського (Н.В.Стрішенець, Київ) • Зарубіжні періодичні видання у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського та бібліотек науково-дослідних установ НАН України (Надходження 2003–2004 рр.): Систематичний покажчик. – К.: Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського, 2006. – 425 с. • Шляхи реформування української науки: Реферативний збірник матеріалів ЗМІ. – К.: Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського, 2007. – №3(33). – 118 с. Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» (Галина Семченко, Харків) • Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»: Збірник наукових праць. – Харків: Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», 2005. – №51. – 200 с.; 2006. – №30. – 187 с.; 2007. – №26. – 176 с. Обласний дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка» (Дніпропетровськ) • Калита ІІІ: Весілля на Нижній Наддніпрянщині. ІІ половина ХХ ст. /Упорядник М.Марфобудінова, О.Хоменко, В.Карпович, З.Маріна. – Дніпропетровськ: ТОВ «Інновація», 2005. – 113 с. • Калита ІV /Упорядники М.Марфобудінова, О.Хоменко, В.Карпович, З.Маріна. – Дніпропетровськ: ТОВ «Інновація», 2006. – 104 с. • Малюють діти Дніпропетровщини: Каталог. – Дніпропетровськ: ПП «Ліра ЛТД», 2006. – 72 с. • Суцвіття талантів Дніпропетровщини: Збірник методичних рекомендацій на допомогу керівникам гуртків декоративно-вжиткового мистецтва. – Дніпропетровськ: ТОВ «Інновація», 2006. – Вип.1. – 104 с. Редакція журналу «Керамика: стиль и мода» (Олена Кобинська, Київ) • Керамика: стиль и мода. – 2007. – №1. – 160 с.; №2. – 174 с. Редакція журналу «Рідний край» (Полтава) • Рідний край: Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах. – 2007. – №1. – 198 с. Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (Ігор Пошивайло, Київ) • Іван Гончар: Спогади про І.М.Гончара /Упорядник Ігор Пошивайло. – К.: Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», 2007. – 576 с.

356

Бібліографія українського гончарства. 2007 Німець Омелян (Кути, Івано-Франківщина) • Німець О.Л. Від Сяну до Попраду: Про забуті і довго замовчувані сторінки з історії Лемківщини. – Вижниця: б/в., 1994. – 64 с. Оврах Володимир (Вінниця) • Володимир Оврах // Художники України. – 2006. – №38. – 21 вересня. – 23 с. Павленко Валер’ян (Київ) • Бортняк А. Ну що б, здавалося, слова...: Бесіди про культуру української мови. – К.: Український письменник, 1994. – 73 с. • Довга О.М. Як писати твір: Методичний посібник для вчителів-словесників. – К.: ВЦ «Просвіта», 1997. – 248 с. • Звичаї українського народу. – К.: ВД «Вета-Прес», 2007. – 136 с. • Історія української культури: У 5 т. – К.: Наукова думка, 2005. – Т.4. – Кн.2. – 1295 с. • Карпенко В. Антиукраїнські тенденції в українській державі. – К.: Інститут Відкритої Політики, 2001. – 112 с. • Плачинда С. Лебедія: (Як і коли виникла Україна): Есе. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. – 160 с. • Український радянський енциклопедичний словник: В 3 т. – К.: Українська радянська енциклопедія, 1986. – Т.1. – 752 с.; 1987. – Т.2. – 736 с.; Т.3. – 736 с. • Чуб Д. Живий Шевченко: Біографічні та літературознавчі оповіді: Для середнього та старшого шкільного віку. – К.: Веселка, 1994. – 141 с. Павлюк Степан (Львів) • Бойківщина: Науковий збірник. – Дрогобич–Трускавець: ДП«Укрпол-2», 2004. – Т.2. – 444 с. • Володимир Овсійчук: Біобібліографічний покажчик. – Львів: Каменяр, 2004. – 136 с. • Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів: Світ, 2005. – Т.3. – 792 с. • Древляни: Збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. – Вип.1. – 423 с. • Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат: У 4 т. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – Т.1: Археологія та антропологія. – 608 с. • Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження: У 2 т. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – Т.1: Матеріальна культура. – 360 с.; 2002. – Т.2: Духовна культура.– 420 с. • Павлюк Степан. Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 247 с. • Павлюк Степан. Походження українського народу у контексті традиційної культури: Лекції спецкурсу з етнополітології. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – 84 с. • Павлюк С.П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: (Історико-етнографічне дослідження). – К.: Наукова думка, 1986. – 172 с. • Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. – К.: Наукова думка, 1991. – 224 с.

363

Бібліографія українського гончарства. 2007 Тарас Ярослав (Львів) • Тарас Я. Українська сакральна дерев’яна архітектура: Ілюстрований словник-довідник. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 584 с. Татаринцев Олег, Татаринцева Ольга (Москва, Російська Федерація) • Татаринцевы Олег, Ольга: Каталог. – М.: «Сварог и К», 2007. – 104 с. Титаренко Володимир (Київ) • Народне мистецтво. – 2005. – №1-2. – 64 с. Ткач Ярослава (Коломия) • Витвицький С. Історичний нарис про гуцулів. – Львів: Світ, 1993. – 96 с. Томілов Микола (Омськ, Російська Федерація) • Этнограф, этноархеолог, культуролог.. : К 65-летию профессора Николая Аркадьевича Томилова. – Омск: ООО «Издательский дом «Наука», 2006. – 314 с. Трохимець-Милютін Віктор (Полтава) • Віктор Трохимець-Милютін: Каталог. – Полтава: АСМІ, 2006. – 16 с. Фурман Віктор (Полтава) • «Різдвяний вернісаж»: Обласна виставка творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. – Полтава: Обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи, 2006–2007. – 7 с. Ханко Остап (Полтава) • Данилейко Володимир. Повне видання опублікованих текстів «Думок» без додатків упорядника /За редакцією Остапа Ханка. – К.: Видавець Остап Ханко, 2006. – 232 с. • Ханко Валентина. Генеалогічні нариси /Упорядник Остап Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 2007. – Зшиток 1: Будівничий: Анатолій Луговий. – 80 с. • Ханко Валентина. Генеалогічні нариси /Упорядник Остап Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 2007. – Зшиток 2: Казкарка: Параска Бутенко. – 56 с. • Ханко Валентина. Генеалогічні нариси /Упорядник Остап Ханко. – К.: Видавець Остап Ханко, 2007. – Зшиток 3: Поет Володимир Бутенко. – 52 с. • Ханко Остап. Право нації: Теорія націології. – К.: Видавець Остап Ханко, 2007. – 72 с. Хобзей Наталя (Львів) • Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Список використаних джерел. – Львів, 1994. – 331 с. Худаш Михайло (Львів) • Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (відапелятивні утворення). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 451 с.

367

Бібліографія українського гончарства. 2007 Цьон Михайло (Косів) • Автентика і час: Каталог виставки творчих робіт викладачів та випускників Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва: Каталог. – К.: Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 2003. – 30 с. • Виставка керамічних виробів родини Рощиб’юків: Каталог. – Івано-Франківськ: Облполіграфвидав, 1986. – 24 с. • Животоки: Статті, есе, розвідки. – Коломия: Народний дім, 1994. – 39 с. Чечель Жанна (Опішне) • Культура і сучасність: Альманах. – К.: Міленіум, 2006. – №2. – 161 с. Чміль Леся (Київ) • Археологические открытия 1980 года. – М.: Наука, 1981. – 508 с. • Археологические открытия 1981 года. – М.: Наука, 1983. – 518 с. • Археологические открытия 1983 года. – М.: Наука, 1985. – 600 с. Шадша Ілона (Латвія) • Gleina: Каталог. – Б/м.: Б/в., б/р. – 52 с. Шевчук Анатолій (Київ) • Шевчук А.М. Українська образотворчість: пошуки істини: Статті та есеї з історії і критики декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва. – К.: Софія-А, 2007. – 402 с. Штанкіна Ірина (Чернігів) • Штанкіна І.В. Чернігівські кахлі кінця ХVІ – початку ХХ ст. (генеза, типологія, художньо-стилістичні особливості): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. – 18 с.

368

Бібліографія українського гончарства. 2007

історична довідка

Н

ині селище Зіньківського району Полтавської області; близько 6 тисяч жителів. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №878 селище включено до «Списку історичних населених місць України». Один із наймогутніших і найславетніших центрів культурної самобутності українців, загальновизнана столиця українського гончарства. На території містечка досліджено городище скіфського часу «Кардашів вал» (IV–ІІІ ст. до н.е.), городище роменської архео­логічної культури (VIIІ ст.). Неподалік знаходиться одне з найбільших городищ скіфського часу – Більське. 1737 року в Опішному утворилася перша в Україні й тривалий час найбільша в Російській імперії Опішненська компанія селітроварних підприємств. У добу середньовіччя в містечку збудовано розгалужену систему підземних ходів, які планується музеєфікувати. У ХІХ столітті Опішне стало одним із найбільших і найвизначнішим гончарним осередком України. У місцевому гончарстві на початку ХХ століття було зайнято більше тисячі осіб. Вироби гончарів продавалися не лише в українських губерніях, а й у багатьох країнах європейського та американського континентів. 1894 року в Опішному було відкрито першу в Лівобережній Україні земську губернську навчально-показову гончарну майстерню. (Донині зберігся один із будинків майстерні, зведений 1916 року за проектом все­світньо відомого українського мистця Василя Кричевського в стилі українського модерну). Опішне – єдиний в Україні осередок традиційного гончарства, де вже більше століття розвивається гончарне шкільництво. В Опішному функціонували найбільші в Україні гончарний завод «Художній керамік», що знаходився в системі «Укрхудожпрому», та гончарний завод «Керамік», підпорядкований «Укоопспілці». Завод «Художній керамік», заснований 1929 року, був найстарішим і найзнаменитішим гончарним підприємством в Україні. Нині тут діють приватні гончарні художні майстерні відомих українських мистців, заслужених майстрів народної творчості України – Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Миколи Пошивайла та багатьох молодих майстрів кераміки. Дванадцять гончарів стали членами Спілки художників України. Творчість 8 гончарів відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України», трьох (єдиних з гончарів України!) – Державною премією України імені Тараса Шевченка, одного – Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького. Опішненська кераміка стала своєрідним етнічним символом української культури ХХ століття. (Найбільш влучно про це сказав, побувавши в Опішному, колишній посол Польщі в Україні Єжи Бар: «Я думав, що глину побачу, а побачив народ»). Саме тому усвідомлення україностверджуючого покликання Опішного і дбайливе плекання головного дійства в цьому священному куточку України – гончарства – мають стати наріжним каменем культурної політики Української Держави. З гончарством Опішного пов’язана творча доля знаменитих українських мистців: гончарів – Федора Чирвенка, Остапа Ночовника, Івана Гладиревського, Василя Поросного; художників-керамістів – Юрка Лебіщака, Осипа Білоскурського, Петра Вауліна; художників – Василя Кричевського, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша, Опанаса Сластьона, Єлизавети Трипільської, Леоніда Позена; письменників – Андрія Заливчого, Якова Майстренка, Василя Вражливого-Штанька, Олександра Косенка, історика літератури Назара Фіялковського; археолога

370

Бібліографія українського гончарства. 2007 Івана Зарецького; етнографів – Віктора Василенка, Михайла Русова, Федора Вовка, Якова Риженка, Костянтина Мощенка; керамолога й мистецтвознавця Юрія Лащука; публіциста й політичного діяча української діаспори Івана Майстренка. Містечко стало місцем проведення Установчого з’їзду Українського керамічного товариства (2000). Тут знаходиться постійнодіючий виконавчий орган УКТ – Правління. В Опішному нині функціонують три заклади державного значення: Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному (на пострадянському просторі, у країнах Центральної і Південної Європи аналогів немає), Державна спеціалізована художня школа-інтернат I-III ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (на пострадянському просторі, в інших країнах Європи аналогів немає), Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (на пострадянському просторі аналогів немає). Сформувався численний науковий колектив, інтелектуальний потенціал якого в сфері дослідження гончарства не має рівних в Україні

На буревійних шляхах історії містечко не раз дощенту спалювали чужинці, але воно, немовби Фенікс із попелу, знову й знову воскресало, щоразу постаючи ще потужнішим Осердям Народної Духовності. Занепали скіфські, праслов’янські городища, завмерло середньовічне козацьке містечко, проте не зник на приворсклянських пагорбах Божий Дар Плекання Краси. У найтрагічніші і найзастійніші часи вогнецвітне мистецтво Опішненських Гончарів утверджувало Непоборність Народного Духу. Нерукотворний Духовний Храм протистояв імперським намаганням зруйнувати Генотип Національної Свідомості. Інтенсивність нівелювання Основ Етнобуття – прямо пропорційна стану гончарства: чим більше воно занепадає, тим помітніше деградує суспільство, тим глобальніші катастрофи загрожують планеті. Та обставина, що Опішне й сьогодні лишається одним із найбільших осередків ГОНЧАРСТВА в Україні, виявляє його месіянську роль для Українського Суспільства. Саме тому усвідомлення сакрального покликання Опішного і дбайливе плекання головного дійства в цьому священному куточку України — ГОНЧАРСТВА — поступово стають наріжним каменем культурної Політики Української Держави. Спрагло припадіть до цього Предковічного джерела Духовності Нації, звідки незлічимими струмочками розтікається в широкий світ, у батьківські і чужинецькі краї потужна енергетика Космічної Гармонії! Пізнайте Благодать Спілкування з Предивним Світом Нетлінної Краси! Гончарство – індикатор Духовного Здоров’я Нації. Кожний Гончар – Творець, і чим більше таких Особистостей, тим щільнішу світлоносну Ауру Суспільства вони вибудовують, тим потужніше остання протистоїть деструктивним космічним силам, Антидуху. Гончарство – наймогутніша, хоча і найутаємниченіша Твердиня Самозбереження Нації, джерело її Поступу. Як не пригадати тут особливе обожнення гончарства японцями! Чи не в цьому одна з передумов становлення й розвитку авангардної нації сьогодення?! У поруйнованому й сплюндрованому Українському Світі утаємничений Духовний Потенціал Опішного постає Великоднім Камертоном, за яким найтонші почування й діяння Українців налаштовуються на гармонійний лад

371

Бібліографія українського гончарства. 2007 З дня на день, через літа у віки творить Опішне гончарний літопис українського буття. Таїна його Величі – за сімома замками Історії. Джерела її Сили – лише для Посвячених у Апостоли Народного Духу. Опішне творитиме Україну і хвилюватиме нас доти, доки залишатиметься нерозгаданою таїна його наснаги, допоки на сторожі його джерел поставатимуть світлоносні гончарі – чарівники-царі неосяжних вершин Людського Животворящого Вогню, провідники Космічного Ладу. Їхніми заповітними руками Опішне промовляє до Нас Великомудрістю Предків. Вслухаймося разом!

11 березня 1986 року в Опішному, за дорученням Ради Міністрів України, засновано Музей гончарства. Через три роки (03.11.1989) прийнято постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства – етномистецького науково-дослідного і культурно-освітнього закладу, національної гончарної скарбниці України. Враховуючи виняткове значення музею-заповідника в справі збереження, вивчення й популяризації гончарної спадщини, а також його роль у розвитку національно-культурних традицій українського народу, Указом Президента України від 29.03.2001 року №220/2001, закладу надано статус національного. Діяльність музею-заповідника спрямовано на збирання польових матеріалів, формування колекцій, наукове дослідження й популяризацію українського гончарства. У його структурі функціонують: Гончарська книгозбірня України, яка має найбільшу в Україні збірку літератури з проблем українського та світового гончарства; Національний архів українського гончарства; видавництво «Українське Народознавство», яке готує до видання літературу з проблем гончарства та українського народознавства, зокрема національний культурологічний щорічник «Українське гончарство», національні наукові щорічники «Українська керамологія», «Бібліографія українського гончарства», національний науковий часопис «Український керамо­логічний журнал»; Меморіальні музеї-садиби гончарської родини Пошивайлів, гончарки Олександри Селюченко, філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, в яких у недотор­каному вигляді збереглися інтер’єри жител, предмети побуту, гончарні твори та декоративні мальовки, вишивки, народні картини, безліч фотографій та багата епістолярна спадщина (листи, щоденники тощо). Найголовніше багатство музею – фондова колекція гончарних виробів, на сьогодні найбільша в Україні, яка щороку поповнюється. Музей ініціював проведення в Опішному Всеукраїнських симпозіумів монументальної кераміки «Поезія гончарства на майданах і парках України», Національних симпозіумів гончарства, у результаті яких з’явилася унікальна Національна галерея монументальної кераміки, розміщена просто неба; Всеукраїнських гончарських фестивалів, Національних конкурсів художньої кераміки, Міжнародних і Всеукраїнських науково-практичних конференцій і семінарів з проблем гончарства, Тижнів Національного Гончарного Здвиження, свята Національного Дня гончаря

372

Бібліографія українського гончарства. 2007

На базі Науково­-дослідного центру українського гончарства Національного музею­заповідника українського гончарства в Опішному 2000 року було засновано нову академічну наукову установу – Інститут керамології як відділення Інституту народознавства НАН України. За короткий проміжок часу, що минув відтоді, Інститут керамології став провідним в Україні у галузі керамології, ствердивши пріоритетні позиції України в розвитку цієї новітньої наукової дисципліни. Головною метою діяльності Інституту керамології є комплексне вивчення гончарства як феномена людської діяльності; проведення фундаментальних наукових досліджень, спрямованих на одержання нових знань про закономірності виникнення й розвитку гончарства, його роль і місце в традиційно-­побутовій і сучасній культурі українців та інших народів світу; проведення прикладних наукових досліджень, спрямованих на одержання нових знань про глини та вироби з них, їх використання для примноження національного багатства Української Держави. Вчені Інституту вивчають гончарство на території України від найдавніших часів до наших днів; проводять польові керамологічні, археологічні та лінгвістичні експедиції в різних регіонах країни; формують Національний інформаційний банк даних про гончарство, вивчають і узагальнюють світові досягнення в галузі керамології. Нині ведеться підготовка фундаментальної багатотомної енциклопедії «Українське гончарство», «Національного словника українських гончарів» та інших наукових праць

1997 року в структурі Державного музею­-заповідника українського гончарства в Опішному було створено перший і єдиний в Україні подібного типу спеціалізований навчальний мистецький заклад – Колегіум мистецтв у Опішному. 04.12.2001 року його було реорганізовано в Спеціалізовану художню школу-­інтернат І­-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». З 2004 року – це Державна спеціалізована художня школа-­інтернат І­-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», підпорядкована Міністерству культури і туризму України. Мета закладу: здобуття загальної середньої освіти, національне художньо­-естетичне виховання дітей і підлітків, усебічний розвиток їх таланту, природних здібностей; виховання високоосвічених, фізично здорових, духовно розкутих і вільних людей, з прагненням до правди, добра і краси, здатних на незалежні судження й оцінки, з широким світоглядом, які турбуються про розвиток і збереження своєї культури, поважають інші народи; творення гармонійно розвиненої особистості з високим культурним потенціалом, розвиненим почуттям прекрасного, усталеними художніми смаками, готовністю до практичної творчої діяльності. Колегіум спеціалізується на опануванні гончарства. Мистецький заклад став творчою базою Всеукраїнських гончарських фестивалів та Міжнародних молодіжних гончарських фестивалів

373

Бібліографія українського гончарства. 2007

Положення

про Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні

„КеГоКе” Метою Конкурсу є визначення рейтингу публікацій в Україні з означеної проблематики, заохочення науковців до активних досліджень вітчизняного й світового гончарства, до започаткування й участі в керамологічних дискусіях, написання ґрунтовних рецензій та критичних статей; заохочення популяризації знань про давнє й сучасне гончарство і його мистців. До участі в Конкурсі запрошуються вчені (керамологи, історики, археологи, етнологи, мистецтво­знавці, філологи і т.д.), краєзнавці, журналісти, письменники, усі, хто пише на конкурсну тематику. За основу оцінювання беруться публікації, вміщені в національному науковому щорічнику «Бібліографія українського гончарства». Цей реєстр не є вичерпним, а тому може бути доповнений матеріалами, що не ввійшли до нього. Основа списку номінантів у кожній номінації формується за спільним рішенням Учених рад Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Списки надсилаються членам Національної експертної керамологічної ради для визначення рейтингу номінантів. Експерти мають право доповнювати списки відсутніми в них публікаціями з обов’язковим письмовим обґрунтуванням свого рішення. На основі висновків експертів фундатори визначають переможців Конкурсу в кожній номінації. Серед переможців у номінаціях №І, ІІ, ІІІ, ІV, V, VI, VII, ІХ Учені ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному на спільному засіданні визначають володаря Гран-прі Конкурсу.

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

Національна академія наук України Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Міністерство культури і туризму України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному Редакція «Українського керамологічного журналу»

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе”

„КеГоКе” 377

Бібліографія українського гончарства. 2007 Конкурс проводиться за такими номінаціями: І. Краща монографія. ІІ. Кращий альбом, каталог. ІІІ. Кращий науковий збірник (щорічник, матеріали конференції, часопис, збірник). ІV. Краща наукова стаття. V. Краща науково-популярна, публіцистична публікація. VІ. Краща резонансна публікація. VІІ. Краща публікація документальних матеріалів. VІІІ. Краща публікація з окремими сюжетами на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні. ІХ. Краща рецензія. Х. «КерамҐАНДЖ». Критерії оцінювання публікацій: І номінація: 1. Порушення нової теми. 2. Використання матеріалів польових досліджень. 3. Використання нових архівних джерел. 4. З’ясування дискусійних питань. 5. Використання зарубіжних порівняльних матеріалів. 6. Наявність оригінальних, уперше опублікованих ілюстративних матеріалів. ІІ номінація: 1. Наявність уперше опублікованих керамологічних матеріалів. 2. Використання керамологічних колекцій державних і приватних музеїв України, інших країн. 3. Повне атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів (час, авторство, регіон, осередок, місце виготовлення та зберігання). 4. Наявність фахового рецензування чи супроводжуючих статей фахівців. 5. Упорядкування видання науковцями. 6. Рівень художнього оформлення й поліграфічного виконання. ІІІ номінація: 1. Наявність більшості фахових статей на теми керамології, гончарства, кераміки. 2. Фаховість висвітлення проблем керамології, гончарства. 3. Використання матеріалів польових досліджень і чужоземних порівняльних матеріалів. 4. Наявність оригінальних, уперше опублікованих ілюстративних матеріалів. 5. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. 6. Використання сучасної керамологічної термінології. IV номінація: 1. Порушення нової теми. 2. Розробка й застосування нових методів дослідження. 3. Уведення до наукового обігу нових матеріалів (терміни, визначення, фото, документи тощо). 4. Наукові відкриття. 5. Аналітичність. 6. Розробка пріоритетних напрямків розвитку керамології.

378

Бібліографія українського гончарства. 2007 V номінація: 1. Об’єктивне висвітлення проблем керамології, гончарства. 2. Популяризація сучасних знань про керамологію, гончарство, кераміку. 3. Зацікавлення громадян країни сучасними досягненнями керамології, гончарства. 4. Доступність викладу наукових знань. VІ номінація: 1. Сенсаційне наукове відкриття. 2. Найбільша кількість опублікованих відгуків про публікацію. 3. Проведення дискусії в періодичних виданнях. VІІ номінація: 1. Використання й опублікування нових архівних матеріалів, документів, рукописів, фотографій. 2. Фахові коментарі до опублікованих матеріалів. 3. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. VІІІ номінація: 1. Наявність уперше опублікованих керамологічних матеріалів. 2. Фаховість висвітлення проблем керамології, гончарства. 3. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. 4. Використання сучасної керамологічної термінології. 5. Популяризація керамологічних знань. ІХ номінація: 1. Фаховість оцінки рецензованої роботи. 2. Висловлення власного бачення вирішення наукової проблеми. 3. Використання для доказування висловлених думок аналітичних матеріалів інших авторів. 4. Залучення до аналізу широкої бази наукових знань. Х номінація: 1. Нефахове висвітлення проблем керамології, гончарства. 2. Відсутність фахового атрибутування керамологічних матеріалів. 3. Фальсифікація фактів. 4. Крайній суб’єктивізм, несумісний із науковою істиною. 5. Кон’юнктурність.

Конкурс проводиться в кілька етапів: 1. Опублікування інформації про початок чергового Конкурсу (січень). 2. Підготовка чергового випуску Національного наукового щорічника «Бібліографія українського гончарства» за попередній рік (червень). 3. Розсилання анотаційних матеріалів членам Національної експертної керамологічної ради (cерпень).

379

Бібліографія українського гончарства. 2007 Національна академія наук України Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Міністерство культури і туризму України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

IV Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні (за публікаціями 2007 року)

Національна експертна керамологічна рада визнала переможцями IV Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні такі праці 2007 року:

• Гран-прі • Монографія «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя: Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005)» [Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с.: іл.] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла І номінація

«КРАЩА МОНОГРАФІЯ» І місце Монографія «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя: Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005)» [Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с.: іл.] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла ІІ місце Монографія «Прядіння і ткацтво у населення Лівобережного Лісостепу України VІІ – початку ІІІ століття до н.е. (за глиняними виробами)» [К.: Молодь, 2007. – 256 с.: іл.] керамолога, завідувача Відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Анатолія Щербаня ІІ номінація

«КРАЩИЙ АЛЬБОМ, КАТАЛОГ» І місце Альбом «Тарас Левків: Кераміка, графіка, інтарсія» [Львів: Б/в, 2007. – 128 с.] автор вступної статті – керамолог, завідувач Кафедри художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор Орест Голубець

381

Бібліографія українського гончарства. 2007 ІІІ номінація

«КРАЩИЙ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ» І місце Збірник «Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник» [Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – 248 с.] ІV номінація

«КРАЩА НАУКОВА СТАТТЯ» І місце Стаття «Типологія глиняних люльок ХVІІ–ХVІІІ століть (за матеріалами Полтавщини)» [Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – Вип.16. – С.126-133] керамолога, молодшого наукового співробітника Відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого викладача Кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені Володимира Короленка, кандидата історичних наук Оксани Коваленко ІІ місце Стаття «Умови життя та домашнього виробництва у сім’ях слобожанських гончарів» [Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2007. – Вип.22. – С.48-54] керамолога, завідувача Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, завідувача Відділу етнографії гончарства Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Людмили Меткої ІІІ місце Стаття «Гончарство» [Історія декоративного мистецтва України: У 5-ти томах. – К.: ІМФЕ імені М.Т.Рильського НАН України, 2007. – Т.2: Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ століття. – С.197-213] керамолога, наукового співробітника Відділу народного мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидата мистецтвознавства Олени Клименко V номінація

«КРАЩА НАУКОВО-ПОПУЛЯРНА, ПУБЛІЦИСТИЧНА ПУБЛІКАЦІЯ» І місце Стаття «Володимир Оврах. Слово про мистця» [Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.37-40] професора Кафедри історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, кандидата мистецтвознавства Світлани Лупій ІІ місце Стаття «Софійська гончарня» [Образотворче мистецтво. – 2007. – №3. – С.109-111] завідувача Відділу науково-фондової роботи Національного музею українського народного декоративного мистецтва Світлани Бекетової ІІІ місце Стаття «Верные глине» [Керамика: стиль и мода. – 2007. – №2. – С.80-86] поетеси, члена Національної спілки письменників України, провідного методиста Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки Надії Панчук

382

Бібліографія українського гончарства. 2007 VІ номінація

«КРАЩА РЕЗОНАНСНА ПУБЛІКАЦІЯ» І місце Стаття «Мекка в черепках» [Урядовий кур’єр. – 2007. – №223. – 28 листопада. – С.18-19] кореспондента газети «Урядовий кур’єр» Андрія Чирви VІІ номінація

«КРАЩА ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ» Переможців немає VІІІ номінація

«КРАЩА ПУБЛІКАЦІЯ З ОКРЕМИМИ СЮЖЕТАМИ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ, ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ» Переможців немає ІХ номінація

«КРАЩА РЕЦЕНЗІЯ» І місце Стаття «Шкаруба Л.М., Спанатій Л.С. Російсько-український словник художніх термінів. – К.: Каравела, 2004. – 320 с. [Рецензія]» [Бібліографія українського гончарства. 2004: Національний науковий щорічник. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – С.169-177] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла Х номінація

«КерамҐАНДЖ-2007» І місце Книга «Миски Поділля» [К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл.] мистецтвознавця, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Титаренка ІІ місце «Чарівний світ народного мистецтва. Опішнянський розпис: Комплект наочних посібників для дошкільних закладів та початкової школи» [Харків: ПП «АНГРОПЛЮС», 2007. – 16 с.+6 арк.] Ірини Воробйової ІІІ місце «Образотворче мистецтво: Енциклопедичний ілюстрований словник-довідник /Упорядник Анатолій Пасічний» [К.: Факт, 2007. – 680 с.: іл.] Анатолія Пасічного

383