Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 листопада 2020 року

у справі «Чік проти Туреччини»

за заявою № 36493/17

Щодо обов’язку надати переконливі докази для обґрунтування підозри під час обрання запобіжного заходу та його продовження

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його первинне та тривале попереднє ув'язнення було довільним. Зокрема, він стверджував, що судові рішення про призначення та продовження терміну його тримання під вартою не базувалися на конкретних доказах, що підтверджують обґрунтовану підозру у вчиненні ним кримінального правопорушення. На його думку, факти, на яких ґрунтувались підозри проти нього, стосувались виключно дій що входять в сферу його діяльності журналіста, а отже, і свободи вираження поглядів.

Заявник був заарештований та поміщений до місця попереднього ув'язнення в ході кримінального розслідування, розпочатого в контексті дій по боротьбі з терористичною організацією. Згідно з інформацією у матеріалах слідства, підставою для розслідування стосовно Заявника та інших підозрюваних у тому самому провадженні була підозра, що газета, в якій працював Заявник, діяла відповідно до цілей терористичних організацій, з метою спровокувати громадянську війну та зробити країну некерованою до та після 15 липня 2016 року. Уряд наголосив, що організація FETÖ/PDY є нетиповою терористичною організацією абсолютно нового типу. По-перше, дана організація розмістила своїх членів у всіх державних організаціях та установах, тобто в судовому апараті, правоохоронних органах та збройних силах, очевидно законним чином. Крім того, вона створила паралельну структуру, створивши власну організацію у всіх сферах, включаючи засоби масової інформації, профспілки, фінансовий сектор та освіту. По-друге, FETÖ / PDY, підступно розміщуючи своїх членів у розділах преси, які не входять до її власної організації, намагався керувати опублікованими ними матеріалами, щоб донести підсвідомі повідомлення до громадськості і таким чином маніпулювати громадською думкою для її власної цілі. Цією метою було створення незалежної держави Курдистан, що базується на марксистсько-ленінських принципах та охоплює схід та південний схід Туреччини та частини Сирії, Ірану та Іраку. На підставі доказів, отриманих під час розслідування, проти Заявника було порушено кримінальне провадження, яке наразі розглядалось у національних судах.

Заявник стверджував, що відсутні факти чи інформація, які могли б переконати об'єктивного спостерігача у вчиненні ним злочинів, у яких його звинувачували. Основними фактами, на яких ґрунтувалася підозри щодо нього, були статті та інтерв'ю, які він дав у рамках своєї діяльності журналістом у газеті "Кумхурієт". Заявник стверджував, що факти, на яких базуються підозри проти нього, були не зрозумілими, оскільки його також звинувачували у публікації статей відповідно до редакційної позиції щоденної газети "Кумхурієт", яка нібито мала тісні зв'язки з організація FETÖ/PDY. Насправді, на думку заявника, “Кумхурієт” не тільки неодноразово засуджував FETÖ/PDY як злочинну організацію, сам Заявник також викривав незаконні дії, вчинені членами цієї організації, у своїй книзі "Армія імама".

Правове обґрунтування: стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та безпеку (див. Ассанідзе проти Грузії, № 71503 / 01, § 169, ЄСПЛ 2004 ‑ II). Усі особи мають право на захист цього права, тобто не бути позбавленим або продовжувати бути позбавленим свободи (див. Вікс проти Сполученого Королівства, 2 березня 1987 року, §40, Серія № 114), за винятком умов, визначених пунктом 1 статті 5 Конвенції. Список винятків, викладений у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним (див. Лабіта проти Італії, №26772/95, §170, ЄСПЛ 2000 ‑ IV), і лише вузьке їх тлумачення відповідають меті цього положення, а саме забезпечити, щоб ніхто не був самовільно позбавлений свободи (див. Ассанідзе, згадане вище, §170; Аль-Джедда проти Сполученого Королівства, № 27021/08, §99, ЄСПЛ 2011 року; та Бузаджі проти Республіки Молдова, №23755/07, п. 84, ЄСПЛ 2016 (витяги)). Стаття 5 § 1 (c) Конвенції не передбачає, що слідчі органи повинні отримати достатні докази для пред'явлення звинувачень у місці арешту або під час перебування заявників під вартою. Метою допиту під час тримання під вартою за пунктом 1 (c) статті 5 є продовження кримінального розслідування шляхом підтвердження або розвіювання конкретних підозр, що обґрунтовують арешт (див. Броган та інші проти Сполученого Королівства, 29 листопада 1988 року, §53, серія A № 145-B). Таким чином, факти, які викликають підозру, не повинні бути на тому самому рівні, що й ті, що необхідні для обґрунтування обвинувального вироку або навіть пред'явлення звинувачення, яке настає на наступному етапі процесу розслідування кримінальних справ (див. Мюррей проти Сполученого Королівства, 28 жовтня 1994 року, §55, Серія A, № 300-A; Метін проти Туреччини, №77479/11, п.57, 3 березня 2015 року; і Юксель та інші проти Туреччини, №55835/09 та 2 інших, §52, 31 травня 2016 року). Однак "обґрунтованість" підозри, на якій повинен ґрунтуватися арешт, становить важливу частину гарантії проти свавільного затримання, встановлену в пункті 1 (c) статті 5 Конвенції. З цієї причини той факт, що підозра є добросовісною, сам по собі недостатній. Фактично є два аспекти вимоги «обґрунтованої підозри», які є окремими, але перекриваються: фактичний аспект та аспект, що стосується кваліфікації дій як злочинної поведінки. По-перше, що стосується фактичного аспекту, поняття „обґрунтованої підозри” передбачає існування фактів чи інформації, які б переконали об’єктивного спостерігача у тому, що зацікавлена ​​особа могла вчинити правопорушення. Те, що можна вважати «розумним», залежатиме від багатьох обставин (див. Фокс, Кемпбелл та Хартлі проти Сполученого Королівства», 30 серпня 1990 року, §32, Серія A № 182, та Мерабішвілі проти Грузії, №72508/13, п.184, 28 листопада 2017 року). По-друге, інший аспект існування „обґрунтованої підозри” у значенні пункту 1 (c) статті 5 Конвенції, а саме кваліфікація як злочинну поведінки, вимагає, щоб обґрунтовані факти, на які посилаються, могли вважатися такими, що містяться в одному з розділів, що описує злочинну поведінку в Кримінальному кодексі. Таким чином, явно не могло бути «обґрунтованої підозри», якщо дії чи факти, пред’явлені проти затриманої особи, не становили злочину на момент їх виникнення (див. Канджов проти Болгарії, №68294/01, п.57, 6 Листопад 2008 року).

Саме під час арешту підозри щодо особи повинні бути "обґрунтованими", і у випадках тривалого тримання під вартою ці підозри повинні залишатися "обґрунтованими". Крім того, вимога надати відповідні та достатні причини для затримання - на додаток до збереження обґрунтованої підозри, що заарештований вчинив правопорушення - застосовується вже під час прийняття першого рішення про призначення досудового затримання, тобто "негайно" після арешту (див. Бузаджі, згадане вище, §102).

Висновки: детальна перевірка дій Заявника, які на перший погляд не можна було відрізнити від законної діяльності журналіста-розслідувача або політичного опонента, показує, що ці дії входили в сферу здійснення його свободи вираження поглядів та свободи преси, яка гарантується внутрішнім законодавством та Конвенцією. Ніщо не вказує на те, що вони були частиною загального плану, який переслідував мету, що порушує законні обмеження, накладені на ці свободи. У світлі цих зауважень Суд вважає, що на час тримання під вартою Заявника не могло бути підозр у вчиненні злочинів, щодо розповсюдження пропаганди на користь терористичних організацій або наданні допомоги цим організаціям. Іншими словами, факти справи не підтверджують висновку про існування обґрунтованої підозри щодо Заявника. Відповідно, підозра щодо нього не досягла необхідного мінімального рівня обґрунтованості. Таким чином, оскаржувані заходи, хоча і накладались під наглядом суду, базувались лише на підозрі. Також не було продемонстровано, що докази, додані до матеріалів справи після арешту Заявника, зокрема докази в обвинувальному акті та докази, представлені під час його тримання під вартою, підтверджували факти або інформацію, здатну викликати інші підозри, що виправдовують його подальше затримання. Той факт, що суди першої та апеляційної інстанцій прийняли факти, на які покладалося обвинувачення, як докази вини Заявника, не змінює цього висновку. Письмові матеріали, на підставі яких Заявника звинувачували та утримували під вартою, потрапляли в рамки публічних дебатів щодо фактів та подій, які були вже відомі, та це відповідало здійсненню конвенційних свобод, або не вказували на бажання Заявника сприяти незаконним цілям терористичних організацій, а саме використовувати насильство та терор для політичних цілей.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), свобода вираження поглядів (ст.10 Конвенції), відсутнє порушення межі застосування обмежень прав (ст.18 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, свобода вираження поглядів, межі застосування обмежень прав, попереднє ув'язнення, терористична діяльність