Постанова

Іменем України

10травня 2023 року

м. Київ

справа № 215/1191/17

провадження № 61-9767св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Остапенко В. О., та касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2022 року в складі судді: Демиденка Ю. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в складі колегії суддів:Бондар Я. М., Зубакової В. П., Остапенко В. О.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсацію за частку майна.

Позов мотивовано тим, що у період з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживали спільно як родина без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором оренди житла.

За час спільного проживання 16 березня 2016 року позивачем за особисті кошти отримані по договору позики та розписці 15 січня 2016 року від матері ОСОБА_6 в сумі 8500 дол. США, в інтересах сім`ї було придбано спірний автомобіль, який зареєстровано на відповідача.

ОСОБА_1 , після уточнення позовних вимог, просив:

встановити факт проживання однією сім`єю з відповідачем без реєстрації шлюбу в період з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року включно;

визнати спільною сумісною власністю сторін автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 ;

визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 ;

стягнути з в ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 1/2 частину автомобіля в сумі 121 850,89 грн, вартість якого згідно експертизи становить 243 701,78 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого РогуДніпропетровської області від 02 березня 2022 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року включно.

Визнано об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_7 автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 .

Поділено спільне сумісне майно ОСОБА_1 і ОСОБА_7 та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині автомобіля марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 за кожним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

сторони по справі ОСОБА_1 і ОСОБА_8 проживали однією сім`єю в період з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року, але не знаходилися в зареєстрованому шлюбі. Викладене підтверджується поясненнями представників сторін, тобто визнанням вказаної частини позову стороною відповідача, поясненнями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , договором оренди житла від 12 квітня 2014 року (а. с. 136 т. 1, а. с. 15-19, т. 2) згідно пункту 5.1 якого позивач ОСОБА_1 має право постійно проживати разом з відповідачем і її донькою ОСОБА_12 в квартирі по АДРЕСА_1 , в сукупності з цими доказами, частково підтверджується наданими позивачем фотокартками (а. с. 6-18, т.1). Таким чином, відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України слід встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року включно, оскільки вказаний факт має для позивача юридичне значення, адже пов`язаний з поділом майна;

у період спільного проживання на підставі договору купівлі-продажу від 16 березня 2016 року придбаний автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_2 , згодом номер транспортного засобу був змінений на № НОМЕР_1 , після реєстрації шлюбу ОСОБА_5 . Спірний Автомобіль був придбаний за 65 000 грн згідно умов договору, та зареєстрований на відповідача ОСОБА_5 . Кожна із сторін посилається на купівлю автомобіля за 8500 дол. США, на підтвердження чого позивач ОСОБА_1 надає розписку, договір позики та рішення суду, про отримання від своєї матері ОСОБА_6 8 500 дол. США. Свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 підтвердили в судовому засіданні вказані обставини. Відповідач ОСОБА_2 надає розписку про отримання грошей в борг від матері ОСОБА_10 02 лютого 2016 р. в сумі 8500 дол. США, та розписку представника власника автомобіля ОСОБА_14 про отримання 8500 дол. США від ОСОБА_5 07 лютого 2016 року до офіційної купівлі автомобіля 16 березня 2016 року, а також довіреність ОСОБА_14 ;

згідно статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. При аналізі досліджених доказів, суд зробив висновок, що спірний Автомобіль, який придбаний за 65 000 грн згідно офіційного договору купівлі-продажу є спільною сумісною власності. Суд прийняв до уваги саме таку суму купівлі, яка підтверджується цивільно-правовим договором. З урахуванням зазначеної суми купівлі, тривалість проживання сторін близько п`яти років, роботу як позивача так і відповідача, отримані обома сторонами грошових коштів згідно розписок, суд вважає доведеним що Автомобіль є спільним сумісним майном сторін, таким чином автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 слід визнати об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , задовольнивши позов в цій частині;

суд першої інстанції вказав, що, то позов ОСОБА_1 стосовно поділу спільного сумісного майна підлягає частковому задоволенню. Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Як видно з заявлених вимог, то позивач ОСОБА_1 не посилається на неподільність речі відповідно до правил частини другої статті 183 ЦК України, грошова оцінка спірного автомобіля в 243 702 грн, проведена станом на 06 лютого 2017 року (а. с. 21-29 т.1), виходячи з курсу в 9 000 дол. США. Тобто, за спливом п`яти років, позивач не надав суду достовірних даних вартості автомобіля на теперішній час, та вказана оцінка викликає в суду сумнів, оскільки після п`яти років експлуатації вартість автомобіля може істотно знизитись, що буде порушувати права відповідача. З урахуванням рівності часток сторін, слід поділити спільне сумісне майно, та визнати як за позивачем так і відповідачем право власності по 1/2 частці автомобіля.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 , які підписана представником ОСОБА_4 , залишено без задоволення, а рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2022 року залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави недоплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 655,53 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 і ОСОБА_8 у період з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року, проживали однією сім`єю без за реєстрації шлюбу. Відповідно до пункту 5.1 договору оренди житла від 12 квітня 2014 року укладеного ОСОБА_5 позивач ОСОБА_1 має право постійно проживати разом з відповідачем і її донькою ОСОБА_12 в квартирі по АДРЕСА_1 (а. с.136, т.1, а .с. 15-19, т. 2). Також факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 підтверджується поясненнями свідків наданими у суді першої інстанції ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , в сукупності з цими доказами, частково підтверджується наданими позивачем фотокартками а.с.6-18 т.1.

Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року включно;

особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Як вбачається з матеріалів справи в період спільного проживання на підставі договору купівлі-продажу від 16 березня 2016 року сторонами придбано автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_2 , який зареєстровано за ОСОБА_5 ;

згідно правил статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що спірний автомобіль, який придбано за 65 000 грн згідно офіційного договору купівлі-продажу є спільною сумісною власністю та виходячи з рівності часток сторін визнав за кожним по 1/2 частині транспортного засобу;

не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що в 2011 році батько відповідачки ОСОБА_11 подарував їй автомобіль «Fiat Tipo», оскільки відповідно до копії довіреності від 02 жовтня 2010 року, яка знаходиться в матеріалах справи ОСОБА_15 уповноважив даною довіреністю ОСОБА_11 на розпорядження, обслуговування та продаж автомобіля марки «Fiat Tipo» 1990 року випуску. Належних доказів передачі цього транспортного засобу ОСОБА_16 , відповідачем не надано;

колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про те, що в 2013 році відповідачка продала автомобіль «Fiat Tipo» за 3 000 дол. США та накопичувала валюту для подальшого купування транспортного засобу, оскільки дані твердження не підтверджені належними та допустимими доказами передбаченими в статтях 76-79 ЦПК України. Не є підставою для скасування рішення суду, посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, оскільки оспорення дійсності договору позики не є предметом позову по цій справі;

в обґрунтування витрат на правничу допомогу стороною позивача подано договір про надання правової допомоги від 09 травня 2022 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЮК «Шаповалов та Партнери», додаткова угода № 1/1 до договору №09-05/22 від 09 травня 2022 року, детальний опис робіт (наданих послуг) від 01 червня 2022 року, відповідно до якого загальна вартість послуг становить 20 000 грн з яких: усна юридична консультація, укладання договору, написання клопотання про ознайомлення з матеріалами апеляційної скарги, направлення вищевказаного клопотання до суду - 4 години - 5 000 грн; ознайомлення з матеріалами апеляційної скарги, дослідження та аналіз необхідних законодавчих актів, збір доказової бази для формування пакету документів для написання відзиву - 5 годин - 5000 грн, написання відзиву на апеляційну скаргу, узгодження відзиву з клієнтом, написання детального опису робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом, формування пакету документів для подання відзиву - 6 годин - 10 000 грн. З урахуванням складності справи, принципу розумності і співмірності та обсягом фактично виконаних робіт (наданих послуг), колегія суддів зробила висновок про стягнення з позивача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Аргументи учасників справи

05 жовтня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року, в якій просив:

постанову апеляційного суду скасувати в частині незадоволених вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на правову допомогу в розмірі 15 000 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на правову допомогу у розмірі 15 000,00 грн.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що:

ОСОБА_1 не погоджується з постановою суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу. Вказував на неправильне застосування апеляційним судом положень частин п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України, висновок про застосування яких викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц;

апеляційний суд самостійно, за власною ініціативою зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню з відповідача по справі на користь позивача з 20 000,00 грн до 5 000,00 грн. При цьому, таке зменшення відбулось за відсутності відповідного клопотання відповідача у справі щодо цього питання.

14 жовтня 2022 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року, в якій просила:

скасувати оскаржені судові рішення;

направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що:

суди при розгляді вказаної справи не дослідили зібрані у справі докази, які ми залучали, крім того необгрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів та проведення почеркознавчої експертизи, а саме: 1) оригінал Договору позики від 15 січня 2016 року укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , яка передала у власність позичальникові гроші в сумі 8 500 дол. США, що на день передачі грошей еквівалентно сумі 203 581,00 грн відповідно курсу НБУ станом на 15 січня 2016 року, для купівлі транспортного засобу VOLKSWAGEN Golf; 2) оригінал розписки про отримання в розмірі 8 500 дол. США що на день передачі грошей еквівалентно сумі 203 581 грн відповідно курсу НБУ станом на 15 січня 2016 року, для купівлі транспортного засобу VOLKSWAGEN Golf ОСОБА_1 від ОСОБА_6 ; 3) не долучено до матеріалів справи довіреність ОСОБА_17 від 07 лютого 2016 року на право керування та розпоряджання транспортним засобам «VOLKSWAGEN», модель «Golf» реєстраційний номер НОМЕР_3 ОСОБА_18 ; 4) розписку ОСОБА_17 про отримання грошових коштів в розмірі 8 500,00 дол. США від ОСОБА_18 за автомобіль «VOLKSWAGEN», модель «Golf» реєстраційний номер НОМЕР_3 ; 5) пояснення ОСОБА_17 до Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області на стороні відповідача від 14 лютого 2022 року; 6) розписку ОСОБА_10 від 02 лютого 2016 року про надання в борг своїй дочці ОСОБА_18 грошей в розмірі 7 000 дол. США для покупки автомобіля «VOLKSWAGEN», модель «Golf; 7) розписка ОСОБА_11 від 15 січня 2018 року про підтвердження того, що в січні 2013 році подарував автомобіль «Fiat Тер» державний номер НОМЕР_4 дочці ОСОБА_18 8) розписку ОСОБА_18 від 12 лютого 2018 року про підтвердження отримання в дар автомобіль «Fiat Тер» державний номер НОМЕР_5 в січні 2013 році; 9) довідку з Територіального сервісного центру МВС No 8041 від 18 січня 2020 року № 31/26-14 про реєстрацію транспортного засобу «VOLKSWAGEN», модель «Golf державний номер НОМЕР_6 ;

суд апеляційної скарги не звернув на докази, які були наданні до матеріалів цивільної справи, безпідставно відмовив у задоволенні апеляційної скарги;

суди не задовольнили клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи по документам які були долучені до справи позивачем, а саме Договору позики від 15 січня 2016 року укладеного в місті Києві між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , де вказано, що матір позивача надала позивачу у власність гроші в сумі 8 500 дол. США, що на день передачі грошей еквівалентно сумі 203 581 грн відповідно до курсу НБУ станом на 15 січня 2016 року, для купівлі транспортного засобу, оскільки підпис в договорі позики позикодавця не належить ОСОБА_6 ;

при розгляді апеляційної скарги колегією суддів апеляційного суду було запитано у позивача та його представника виконано чи ні рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2018 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 грошових коштів в розмірі 8 500,00 дол. США , що на день передачі грошей еквівалентно сумі 203 581 грн, де вони надали не правдиве свідчення про виконання вказаного рішення. Представником відповідача ОСОБА_4 були зроблені адвокатські запити до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 вересня 2022 року за вх. № 18468/22 та 27 вересня 2022 року за вх. № 19151/22 про надання інформації про виконання рішення суду в справі № 212/2008/17. Надано відповідь де вказано, що відповідно до даних, що містяться в автоматизованій системі документообігу суду станом на день надання відповіді заяв про видану виконавчого документу на виконання рішення суду від 27 березня 2018 року у зазначеній справі до суду не надходило;

суди прийняли оскаржені рішення з порушенням статті 55 Конституції України та не надали відповідачу право на захист і долучення письмових доказів по суті спору. Як вбачається в постанові апеляційної інстанції та в рішенні суду першої інстанції допустили порушення частини четвертої статті 270 ЦПК України, де вказано, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Таким чином, Відповідач, по-перше, був позбавлений можливості подати докази, які мають суттєве значення для вирішення справи, а по-друге, судом прийнято рішення на підставі матеріалів і доказів наданих лише позивачем, що призвело, до неповного з`ясування обставин та прийняття рішення, яке не відповідає вимогам законодавству України.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , який підписаний представником ОСОБА_3 , в якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду в частині розподілу судових витрат задовольнити.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

відповідач у касаційній скарзі не надає жодних аргументів в чому саме полягає порушення судом першої та апеляційної інстанції норм статті 55 Конституції України, порушення права на захист. У касаційній скарзі відповідач наводить свої аргументи, щодо порушення норм матеріального права при прийнятті рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу у справі № 212/2008/17 від 27 березня 2018 року але зазначені аргументи також не можуть братися судом до уваги, так як межі судового розгляду у справі № 215/1191/17 не поширюються на судове рішення, яке не є предметом касаційного оскарження;

суд при розгляді цієї справи може досліджувати лише питання щодо можливості застосування рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2018 року у справі № 212/2008/17 як преюдиційного;

відповідач посилається на практику Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року № 6-79цс13. Але ця судова практика регулює питання поділу майна у випадку, копи один із подружжя займається підприємницькою діяльністю та зареєстрований фізичною -особою підприємцем;

у касаційній скарзі відповідач визнала, що вибором та покупкою спільного автомобіля особисто займався позивач. Оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів. Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У травні 2023 року ОСОБА_2 подала заперечення на відзив на касаційну скаргу, підписані представником ОСОБА_4 , в яких просить оскаржені рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заперечення мотивовані тим, що:

оскаржені судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

суди не надали належної оцінки всім доказам по справі;

суди допустили порушення норм Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод; відзив на касаційну скаргу відповідних порушень не спростовує, а тому є необґрунтованим.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року призначено справу до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від18 жовтня 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16; від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17; від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16; від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

В ухвалі Верховного Суду від 03 квітня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі ОСОБА_2 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_8 у період з 06 вересня 2011 року по 22 серпня 2016 року проживали однією сім`єю без за реєстрації шлюбу.

Відповідно до пункту 5.1 договору оренди житла від 12 квітня 2014 року, укладеного ОСОБА_5 , позивач ОСОБА_1 має право постійно проживати разом з відповідачем і її донькою ОСОБА_12 в квартирі по АДРЕСА_1 .

Факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 підтверджується поясненнями свідків наданими у суді першої інстанції ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , в сукупності з цими доказами, частково підтверджується наданими позивачем фотокартками.

В період спільного проживання на підставі договору купівлі-продажу від 16 березня 2016 року ОСОБА_19 продала ОСОБА_5 автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_2 .

Згідно умов договору спірний автомобіль придбаний за 65 000 грн та зареєстрований на відповідача ОСОБА_5 . Згодом номер транспортного засобу був змінений на № НОМЕР_1 після реєстрації шлюбу ОСОБА_5 .

Відповідно до звіту про оцінку майна станом на 06 лютого 2017 року ринкова вартість легкового автомобіля марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_2 становить 9 000 дол. США, що за курсом Нацбанку України станом на дату оцінки складає 243 702 грн.

Згідно договору позики укладеного 15 січня 2016 року ОСОБА_6 передала грошові кошти ОСОБА_1 в сумі 8 500,00 дол. США, що на день передачі грошей еквівалентно в сумі 203 581 грн.

Відповідно до розписки від 15 січня 2016 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_6 в сумі 8 500 дол. США, що на день передачі грошей еквівалентно в сумі 203 581 грн, які зобов`язався повернути у строк зазначений в договорі.

Згідно розписки від 02 лютого 2016 року ОСОБА_10 дала в борг ОСОБА_5 7 000 дол. США на придбання автомобіля.

Відповідно до розписки від 07 лютого 2016 року від ОСОБА_5 представник власника автомобіля ОСОБА_14 отримав 8500 дол. США

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2018 року в справі № 212/2008/17 позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 8500 дол США , що на день передачі грошей еквівалентно в сумі 203 581 грн, відповідно до курсу НБУ станом на 15 січня 2016 року.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 27 березня 2018 року змінено, шляхом виключення з описової та мотивувальної частин рішення посилання на мету отримання позичальником ОСОБА_1 від позикодавця ОСОБА_6 безвідсоткової позики у сумі 8 500 дол. США, що на день передачі грошей еквівалентно сумі 203 581 грн, відповідно до курсу НБУ станом на 15 січня 2016 року, а саме «для купівлі транспортного засобу VOLKSWAGEN Golf». В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Позиція Верховного Суду

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків. За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін. Тобто, по-перше, регулююча сила договору стосується його сторін. По-друге, в певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов`язками (наприклад, стаття 636 ЦК України, частина перша статті 816 ЦК України). По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. Наприклад, договір, укладений стороною корпоративного договору на порушення такого корпоративного договору, є нікчемним, якщо інша сторона за договором знала або мала знати про таке порушення (частина шоста статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2022 року в справі № 396/269/18 (провадження № 61-15407св21).

Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України, в редакції, чинній з 16 січня 2007 року).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм з урахуванням розумності свідчить, що:

у статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України;

у статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;

законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі);

касаційний суд зауважує, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим;

спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з них вони були набуті;

як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року в справі № 753/12786/17 (провадження № 61-7994св22) вказано, що:

«частиною другою статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує. З огляду на викладене, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визнання цієї квартири їх спільною сумісною власністю».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди врахували, що для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;

встановивши, що сторони у справі спільно проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, відповідач у відзиві на позов визнавала, що проживала спільно з ОСОБА_1 в фактичному шлюбі з вересня 2011 року по серпень 2016 року, коли вони припинили шлюбні відносини, в тому числі і по причині того, що позивач не надавав сім`ї матеріальної допомоги, офіційно не працював до 2014 року, спірний автомобіль придбано за 65 000 грн в період спільного проживання сторін, відповідачем презумпцію спільності права власності не спростовано, суди обґрунтовано задовольнили частково позов.

як позивач, так і відповідач посилалися на укладення договору позики,в якому зазначено, що позика передається на придбання певного конкретного майна. Відповідач в касаційній скарзі наполягає на тому, що суди необґрунтовано відмовили в клопотанні відповідача про проведення судової почеркознавчої експертизи договору позики, вчиненого позивачем та його матір`ю, та не дослідження доказів наданих відповідачем щодо своєї позики та не витребування оригіналів доказів. Касаційний суд зауважує, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд акцентує увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін,а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. Тому аргументи відповідача відхиляються;

необґрунтованими є посилання на порушення права на захист, оскільки як при розгляді справи в суді першої інстанції (т. 3 а. с. 102-105), так і при перегляді справи апеляційним судом (т. 3, а. с. 211-212) представник відповідача був присутній в судових засіданнях, а тому відповідач мала можливість подати всі необхідні докази та заперечення по справі.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Щодо касаційно скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду в частині розподілу судових витрат на правничу допомогу.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:

«у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано: копію договору про надання правової допомоги; копію додаткової угоди до договору про надання правової; копію детального опису робіт; копію платіжного доручення № 337706359 від 02 червня 2022 року про перерахування ЮК «Шаповалов і партнери» 20 000,00; копію Акту про надання правової допомоги (т. 3. а. с. 161-183);

відповідач письмового клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами не подавала;

апеляційний суд не врахував, що: із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства; принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності; для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат;

за таких обставин, апеляційний суд зробив неправильний висновок про відмову в стягненні 20 000 грн витрат на професійну правничу допомогу та необґрунтовано зменшив розмір судових витрат до 5 000,00 грн. Тому постанову апеляційного суду щодо стягнення судових витрат слід змінити в мотивувальній та резолютивній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду в оскарженій частині змінити в мотивувальній та резолютивній частинах; в іншій частині судові рішення належить залишити без змін. Тому судовий збір покладається на ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2022 року залишити без змін.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн змінити.

Викласти мотивувальну частину постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року щодо розподілу витрат на правничу допомогу в редакції цієї постанови.

Викласти абзац третій резолютивної частини постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в наступній редакції: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн».

В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук